Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 39 страниц)
XXXV
За той час, як козаки кинулися розбирати страхітну вежу, гетьман пустився до замкових руїн.
І тут настільки вже прочищено доріжку, що не треба було переступати крізь трупи і перескакувати калюжі крові.
Лягали вечірні сумерки, ніби якась блага долоня покривалом сірим заслонювала жахливий образ.
Перед входом до замку гетьман зжахнувся, – побачив живого чоловіка.
Був це дідусь, може, його однолітець, ростом і будовою тіла подібний до нього. Стояв без шапки, одну руку за пояс заткнув, другою шарпав вузький, невеличкий вус.
Гетьманові здавалось, що себе в зеркалі ночі побачив. Аж почув людський голос і заспокоївся. Дідусь здоровив його.
– Ти хто? – питався гетьман.
– Я тутешній.
– Воскрес із мертвих?
– Бог оставив мене на свідка каїнського вчинку.
– Що робиш?
До ладу доводжу руїну.
– Звідки сил береш?
– Із серця.
– Самарятянине благий, подай мені свою долоню.
– Трупами її чути, бо я трупи гребу.
– Віднині мої люди тую працю робитимуть, а тебе я заберу в Бахмач.
– Спасибі, не поїду. У мене в замку лазарет.
– Лазарет?
– Будь ласка, ходіть і подивіться.
Пустилися в замкові звалища, і гетьманові все ще таки здавалося, що то не дідусь перед ним іде, а сам він, гетьман. Непевний був, чи не потьмарилося йому в умі.
Аж провідник відчинив цвяховані двері і впустив гостя до просторих хоромів, у яких звичайно перебувала гетьманова прибічна сторожа, граючи в кості або забавляючись піснею, музикою і танцями. Там тепер на дубових лавках попід стіни і на соломі на землі щось ворушилося, зітхало, постогнувало.
Гетьман тер рукою чоло. Ніколи ще не почував себе так ніяково, ніколи не стояв на такій хиткій межі між дійсністю і хоробливими примарами.
– Що за люди? – питався дідуся.
– Тутешні. Я їх з-під звалищ добув і лічу, а вона помагає.
– Вона? – спитався гетьман.
– Вона, – відповів дідусь і показав рукою на жінку, що кінець хоромів поралася біля якоїсь постелі.
На кабиці горів огонь і розкидував мерехтливе сяєво на бліді обличчя, на голови, пов'язані білим полотном, на руки напухлі, що безсило лежали на ослонах.
Гетьман звільна проходив поміж, тими людськими тінями, біля деяких присідав, балакав шепотом, щоб не будити сплячих, потішав і обіцяв, що про них не забуде, що відбудує їм зруйновані оселі і свій вірний Батурин двигне з теперішньої руїни.
Так перейщов цілі хороми, аж до тої жінки, що помагала дідусеві в роботі.
Глянув і прошепотів:
– Мотре Василівно!
– Пане мій! – відповів голос – тихий, мов позасвітній.
БОЇ
Вечір конав у сутінках сірявих.
Надходила ніч.
Великою чорною долонею затирала обриси предметів і злизувала останні краски.
Гетьте, багрові відблиски сонця, геть, жовтувате мерехтіння не обірваних ще вітром листків!
А ти, річко, не смій пишатися ні переливами срібла плавкого, ні шелестами шовків павутинних. Вони нагадують мрійливість безконечного неба і загадочність недосяжливих морських глибин.
Геть!
Хочу порівняти доли й гори, корчі й тополі, хочу повигладжувати стежки, котрими добро і зло походило, хочу уявити собі передбуття і почути передсмак існування…
Геть!..
Вузенька жовтувата смужка, що після заходу сонця відрізувала далекий батуринський краєвид від ще дальшого неба, затиралася. Гасли останні червонуваті цятки, що перед хвилиною багровіли на верховіттю дерев, мов шматочки скреплої крові, якою аж туди плював конаючий на ножах Батурин, – ставало синьо, фіолетно, чорно.
Ніби вітер всі дими з погорілля на широкі доли здмухнув, ніби сажою притрусив весь простір… Темно…
Аж нараз місяць виринув із темряви.
Не як човен із моря випливав, а як опир голову з-поза обрію показував, пузатий, червонуватий, ніби крові людської обпився.
Це не той місяць, що до нього пісня зітхає, а цей, від якого діти зриваються зі сну і сновидами на ціле життя стають.
Як же він тяжкувате вгору знімається, ніби глянути на цей шматок землі боїться, який він так любовно своїм сяєвом пестив, мерехтливим промінням обсипував, мріями жемчужив, вічними бажаннями різьбив, щоб нігде, нігде на широкому світі не було краще, як тут…
Аж нараз ось що…
* * *
На руїні смолоскипи горіли. Стужу й пітьму червоним надихом розгрівали й розсвітлювали.
Але пітьма відчиняла ненаситний рот і проковтувала світло й тепло.
Багрове сяєво совгалося по людському вбранню і розливалося по обличчях. Люди примарами сновихались.
З обозних возів поздирали шкуряні буди й пошили собі одяги страховить, щоб відділити своє живе тіло від дотику гнилого труп'я.
Димом люльок проганяли сопух, від якого тьмарилося в умі. Горілкою підбадьорювали себе, бо навіть найсильнішому млісно робилося на серці.
Навіть ті, що самі колись на боєвищах порубані й постріляні між трупами лежали, невблаганній смерті зазираючи в очі й останками сили від хижої птиці відганяючись, навіть ті здригалися тепер.
Найжахливіші картини, які перед ними малювали батьки й діди, розказуючи про Хмелеві бої і про лихоліття руїни, линяли й вибілювалися тут, як хусти зі смертельної постелі…
– Такого ще очі людські не видали.
– Чортове діло.
– А Бог же де?
– З чортом змагається.
– Змагається, а народ терпить.
– Сила орудує світом, а для слабості смерть.
– Буря і найсильніші дуби лама.
– Чорт його зна, що воно таке. Не життя, а страхіття одно!
Розмовляючи реченнями відривистими, добували поторощені кадовби людські, тіла без голов, голови без тіл, обкервавлені, обсмалені, ніби тут вовки й гієни з цілого світу збіглися й бенкетували, поки сто громів не вдарило між них й не розігнало їх на чотири вітри.
– Бач яка гарна головка.
– А плечі де?
– Нема.
– Поклади біля отсеї молодиці. Може, це мати, так хай же разом лежать.
І клали голову, ніби яблуко рум'яне, гострим ножем від гіллі відрізане, біля жахливого тіла молодиці з усіми признаками насили, грабіжу, морду й передсмертного шамотіння, що залишилися на ній, щоб на Страшному Суді свідчити. Світло смолоскипів червоними хустками маяло, то вправо, то вліво кидало собою, ніби заховатися кудись хотіло, щоб не дивитися на те.
– Недаром батько мій про кривавий дощ розказував.
– Мало чого не вигадують люди.
– Батька брехуном робиш?! Як не віриш, то спитайся старих людей. Вся земля, вулиці, дерева, стріхи кров'ю стікали.
– В Батурині?
– Над Бахмачем. А невже ж Бахмач від Батурина далеко?
– Палець Господній.
– Знамено небесне, котрого не зрозумів народ.
– Як нам дурним угадати, чого від нас премудрість Божа хоче?
Поверталися лицем від вітру і дальше своє робили.
Всякий чув, що не приказ сповняє, а діло християнське робить, останки ближніх своїх святій землі передаючи.
Над трупом хлопчика якогось сидів пес і нікому приступу не давав. Волос наїжився на ньому, як на дикому вепрі щетина, вишкірив зуби і не гавкав, лиш харчав.
Так просидів він, мабуть, з тої пори, як хлопець недобитий упав. Відганяв від нього чужих собак і трупоїдну птицю. Сподівався, що хлопець встане і що вийдуть з того пекла в поле, куди не раз удвійку ходили.
Треба було петлю закинути на пса, щоб відібрати й поховати хлопця.
– Звірина вірна.
– Вірніша від чоловіка.
– Нічого гіршого від злого чоловіка нема.
– А ми себе собаками лаєм.
– Обиджаємо собак.
Закаптурені монахи з сусіднього монастиря, що гетьмана над Сеймом з хрестами й, іконами стрічали, мерців свяченою водою кропили і пісні виспівували над ними, невиразно, хрипло, мов крізь сон.
І весь цей образ, тьмавий, задимлений, труповонний, з хвилястими відблисками смолоскипів і з тим місяцем, як опир, подобав скорше на якесь видиво страхітне, на примари в недузі, ніж на дійсність…
– Як знайдете її, то покличте мене. Не смійте доторкатися самі.
– Кого?
– А Мартинової Катрі. Рушники подала. В м'ясниці вінчатися мали. Аж наїхали царські бояри, і бач, яке нам весілля зготовили! Небо горить, земля дрижить, – цить! Чуєш? Кличе мене: «Петре!» – І увесь перемінився в слух. А не дослухавшись до того, чого хотів, тільки раменами здвигнув: – Нема!
– А по чім же нам, сирото, твою Катрю пізнати?
– По тім, що як добудете її, то ясно зробиться на світі, засяє сонце, пробудяться пташки, злетяться херувими й серафими і заспівають: «Госанна»… Кращої за Мартинову Катрю на всьому світі не було.
– Йди вже, йди, як добудемо, то покличемо тебе.
– Не гадайте, що даром хочу. В мого батька поля і худоби багато. Заплачу! Розживемося з Катрею, не бійтеся!
Заспокоєний, поплівся поміж звалищами, потикаючися на трупах.
– Такому вже багато не треба.
– Бог розум відібрав.
– Тепер без розуму краще.
– Не говори! Коли б так всякий брав собі біду до серця, як отсей, то де ми нині були би?
– Подуріли би. Може, краще було би.
– Не гніви Бога, Бог знає, що робить.
– Як знає, то чому нас не навчить?
– Бо не слухаємо його, Бог каже любити ближнього, а ми вбиваємо його.
– Кажи нас, а не ми, бо ми лиш відбиваємося.
– Та прийде час, що люди прозрять і полюблять себе.
– Себе?
– Ближніх своїх. І тоді настане рай.
– І тоді настане рай, – повторив невірний Тома і додав не без злоби: – А тепер прочищуймо пекло.
І вони дальше, як женці снопи, стягали трупи докупи.
– Цить!
– Або що?
– Не чуєш? Щось озивається з-під землі.
– Затьмарило тебе! Вигадуєш Бог вість що.
– Глухоман! Кажу тобі – голоси чую! Не вали так джаганом! Заступ бери!
Відхилювали шкурятяний каптур від правого уха й наслухували.
– Наче котеня м'явчить.
– Яке там котеня – дитина. Добре чую. А ось тепер хлипає жінка. Клич людей! Удвох не дамо ради.
Прибігли. Руками розгрібували румовище, щоб скоріш дібратися до кам'яного льоху, з якого голоси людські добувалися.
Аж і винесли звідтіль молодицю з немовлятком при груді. Смолоскипи яркіше спалахнули, і червоні язики кинулися лизати обличчя, наче виліплені з воску. Молодиця дихнула повітрям, хоч і як вонючим, а все ж таки свіжішим від того, в якому стільки днів і ночей задихалася, і непритяменним зором глянула на своїх спасителів.
– Звірі, пустіть! Бачите, дитина на руках. Бога ви не боїтесь! Пустіть!
Рванула собою, хотіла бігти кудись, втікати, але ноги послуху відмовили. Мов мертва, повалилася на руки козаків. Дитина кидала собою, як риба на піску.
– Води скоріше! Натирай горівкою виски! Діда поклич!
Прийшов із замку дід, каплями якимись жінку й дитинку чутив, долонями виски їм гладив, аж знову розплющили повіки.
– З другого світу відкликав! – загомоніло кругом.
– Житимуть.
Тішилися люди, що два огники на цвинтарищу не погасли.
Взяли їх і, мов свічку й свічечку маленьку, вважно на замок несли, запираючи дух у собі, щоб не здмухнути.
– Також людина цей дід.
– Звідкіля він?
– На руїні з'явився, мов із-під землі виріс. Ніхто його імені не знає. Дід, та й тільки. Кажуть, словечком не обізветься, лиш своє діло робить. Не одного він тут, мов Лазаря, з домовини добув. І на замку якісь комнати прочистив, туди стягає їх. Лікує і харчує Бог знає чим.
– Несамовитий дід. І дивитися на його моторошно.
– Чорт своїх, а Бог своїх на землю посилає.
– Небо пеклові не піддається.
– Ні…
І дальше гребли.
Найжахливіше біля церков було.
Туди збігався народ, вірячи, що ворог перед дверми святинь зупиниться. Це ж оден Бог і віра та сама, – як же ж Господа свого зневажати?..
Завелись…
Для побідника і Бог побідженого – не Бог. Богом був тут цар, а приказ вождів сильніший від голосів віри. Меншикова боялися, не совісті своєї. Церкви трупами начинили.
На гори тіл валилися різьблені стовпи престолів, ікони з грюхотом розбивалися об черепи людські, свічки з панікадил злітали, висмалювали очі і підпалювали одіж, аж і склепіння заломлювалося, хилилося вниз, летіло й торощило те все, чого дорешти не понівечив ворог.
Не церкви були це, а монументи варварства, образи того, що роблено з Україною протягом довгих літ.
Казав би ти, що нема способу дібратися до отсих жахливих могил, щоб розгребти їх і відділити тіло від жужелиці.
А все ж таки і до цих ран доторкалися наші самаритяни. Крок за кроком вдиралися вглиб, ніби в праліс, бурею знівечений, виносили збезображені останки людських тіл і складали їх до спільних ям, а кожду зацілілу дощечку з дорогоцінних ікон, кождий шматочок з риз золототканих, кождий лист із старовинних літургійних книг відносили на замок.
Що з землі зросло, най обернеться у землю, як родючий погній для нового життя, а що святого сотворили батьки, хай переймуть наслідники їхні, щоб відчути зв'язок кращої майбутності з минувшиною страшною.
Росли могили, прочищувалася руїна, розвівалися останки домів. Вітер роздував труповонний сопух.
Мовчав Сейм, небо не розплющувало зорішливих очей.
Лиш смолоскипи, як червоні хустки, маяли серед чорної пітьми, над могилками, в обсмалених пожежею садах, вили бездомні пси, а крізь тьмаву імлу, мов з-поза світу, поблискував місяць.
II
– Ось де ми зустрінулися, Мотре Василівна!
– Там, де й розпрощалися, Іване Степановичу, в Батурині.
– У Батурині?.. Де він?.. Його нема.
– Він у серцях наших, в пам'яті людській, у майбутності.
– У майбутності, – повторив, гірко всміхаючись, гетьман. – У майбутності.
– Так, у майбутності, Іване Степановичу, – стояла при свойому Мотря, – бо навіть цар землі і неба знівечити не може.
– Але люди, Мотре! Де люди?
– Люди з землі і з неба.
– Правда твоя, – притакнув, – люди з землі і з неба. Я з землі, а ти…
Не дала йому докінчити.
– Я з пекла, Іване Степановичу, з пекла! Злість одна, помста одна, – більше нічого не хочу, не бажаю. Хто бачив, як конав Батурин, тому вже не радуватися довіку, не всміхатися навіть до рідної дитини, не любити, лиш ненавидіти!
Гетьман зжахнувся.
– Мотре Василівно, що ви це? Вам не личать такі слова. Ви жінка, прегарна жінка.
– Цитьте! Коли б ви бачили, що тут з гарними жінками творили! Ні, ні! Не нагадуйте про красу, про добро, про кохання, забудьте, що вони є на світі! Надто вже добрі були ми, – і що нам за це? Земля наша – толока повсякчасна, жировище звірів, а звірі доброго слова не розуміють, вони огня і заліза бояться. Треба нам бути палкими, як огонь, і гострими, як меч…
Гетьман з острахом дивився на Мотрю.
– Лишіть це нам, мужчинам, а самі останьтеся такими, як були. Ненависть тільки нівечить, а творить любов.
– Ха-ха-ха! Багато вона натворила, – відповіла Мотря, показуючи рукою на вікно.
– Так, справді, – притакнув гетьман, – ненависть поборола любов, але тільки на час, бо любов усе ж таки сильніша від злості. Вона відбудує руїну. Самі ви перед хвилиною сказали, що чоловік з землі і з неба. З неба ненависті бути не може, вона з землі, – може, з пекла, а любов з неба, і невмируща, як воно.
– Нам треба земної любові, Іване Степановичу, не небесної. Треба нам зродити й виховати покоління нове, сильне і невгнуте. Не співати нам про плакучу березу, не скиглити чайкою над колискою дитини, не грати на розбитих бандурах, а змалку привикати до бренькоту шабель і до гуку гармат. Жахливе, невблаганне, грізне те наше українське життя! Про Берестечко співаємо й досі, а про Конотопи забули.
– Про Конотопи забули, – повторив гетьман і поник головою.
І щолиш тоді побачила Мотря, що голова та вже не таха чорна, як була донедавна. Ніби інеєм припорошило її. І не так гордо трималася вона невгнутих рамен. Ніби тягар великий принизив її. Побачила це Мотря, і на устах, що перед хвилиною ненависть проповідували, появилося спочуття. Не бачив, але відчув його… Пригадалася Ковалівка й Бахмач, пригадав собі, що після смерті матері не має ні одної жіночої душі, перед котрою міг би розкрити своє серце, – але разом із тим прийшло на гадку, де він тепер.
Не міг скрити тієї бурі, що бушувала в ньому. Руками голову стиснув:
– Мотре! Мотре!
Мотрі мороз пішов по спині.
Це говорить він, в якого руках майбутнє цілої країни, і в такий мент, як нині!.. Як він сміє бути слабим?! Хотіла йому це сказати – просто й безсердечно, хотіла кричати, щоб не виявляв себе другим, ніж був тоді, коли вона його полюбила.
Але почула, що любов побіджує її.
– Іване Степановичу, – проговорила тихо, – важко тобі?
Не знімаючи очей, відповів:
– Важко, як ніколи.
Мовчали. Крізь вікна долітав скрегіт заступів і гомін козаків-гробокопателів. Ворони з дерев на дерева пролітали, кракаючи злісно, що люди добичі їх збавляють. Вони ж сестри війни, це їх жир! Пощо трупів загрібують у землю, пощо бідних птиць поживи збавляють? Зима надходить, жорстока, люта зима…
Мотря чула, що гетьманових слів без відповіді оставити не може.
– Гадаєш, Іване Степановичу, – почала, – що мені легко?
– Того я, Мотре, гадати не можу. Але не знаєш, як відповідальність гнітить.
– Хто її приняв на себе, хай страдає. Пора привикнути до цього, – відповіла.
– Знаю. А все ж таки я тільки чоловік. Не осліп і не оглух. Бачу, що діється, і чую, що тут діялося, Мотре. Не здержу я!
– Мусиш, – крикнула, – мусиш! Хоч би валився світ, хоч би всі трупи з гробів повставали і казали: «Вертай!» Цей шлях судилося тобі пройти. Не колотитися нам довіку, як отарі загнаній в огорожу і батоженій страхом. Ми народ, а ти провідник його. Одна смерть може тебе спинити. Але я чую, що вона ще далеко.
– Своєї смерті не боюся, Мотре, а страшно мені, щоби не вмерло діло.
– Велике діло не вмирає ніколи. Поховаємо трупів, нове життя добудемо з руїни. Хоч як ми у Ковалівці прочищували стежки, а трава все-таки виростала… Люди ж сильніші від трави.
– Правда твоя. Та подумай, Мотре, яке покоління виросте з нинішньої жахливої днини? Батьком його буде страх, а матір'ю покора, – покоління рабів.
– Вбий рабство доостанку. Без пощади, без милосердя. Чим більший жах, тим тривкіша пам'ять. Замовкне голос Петровий, а зойк мордованого Батурина лунатиме крізь століття. Правнукам причується колись, як мордували їх предків.
Гетьман очі на неї підвів.
То не колишня Мотря стояла перед ним, а видиво якесь. Тамта тягнула до себе, приманювала, як молодість, як весна, сп'янювала, чарувала, а теперішня поневолювала, побі-джувала, як Немезіс, як фурія, як світовладна конечність.
– Ти страшна, Мотре! – сказав і закрив рукою обличчя.
– Страшна, як доля України, – відповіла.
Мовчали, але чули, що це не мовчанка, а лиш розмова, на котру слів немає.
Заскрипіли двері, і гетьман побачив пару вірних очей.
– Увійди, Кендзеровський, – сказав, і гетьманський покоєвий спинився біля порога. – Що нового?
– Нічого. Ваша милість, може, повечеряти зволять?
Мотря зірвалася з місця.
– А це куди? – спитав її гетьман.
– До моїх недужих. Дідусь не дасть собі ради з усіми. – І вийшла.
Кендзеровський розставив похідний складний стіл, добув із ящика срібну посуду і накладав на тарілки страву.
– На Гончарівці був? – питався його гетьман.
– Збігав, милосте ваша.
– І що?
Кендзеровський мовчав.
– Камінь на камені не остався, правда?
Гетьманський вірник не хотів кервавити серця свого пана.
– На Гончарівці Мручко зі своїми людьми порядкує, – промовив.
– А в Бахмачі?
– Бахмача не спліндрували.
– Хоч оден дах мені над головою лишили.
– Не вспіли зруйнувати, милосте ваша.
– Не вспіли. А пана Чуйкевича бачив?
– Пан канцелярист Чуйкевич у Бахмач поїхав. Сподіюсь, що надбіжить звідтіль, щоб рапорт вашій милості здати! Колотяться старшини.
– Ще й тепер? Після того, що в Батурині сталось? – І гетьман підступив до вікна, щоб затаїти своє збентеження.
Дивився на Сейм, що серед темряви виблискував ледом рудим від луни. Бачив не раз цей широкий і далекий краєвид, замкнений, ніби рамою, розкішне різьбленою, хуторами, гаями, банями церков і вежами дзвіниць. Як було дивитися серед ночі, то хоч би яка темрява, а по хуторах і селах світилося, ніби домівки людські на Батурин гляділи. А тепер там темно і глухо. Весь край лежав, як мрець на марах.
Нігде й сліду людського животіння…
Про гунів і татар розказували колись, що куди вони пройдуть, там і трава не поросте більше.
Мабуть, ми даром всю вину за зруйнування нашої першої держави на татарву спихаємо. Тією заслугою мусять вони поділитися з нашими північними братами… І гетьман думками став пробігати криваві стежки нашого минулого від року 1169-го аж донині, від першої руїни Києва аж до зруйновання Батурина.
Кендзеровський, не сміючи переривати цих думок, висунувся безшумно з кімнати.
Увійшла Мотря, а побачивши гетьмана в задумі, хотіла й собі податися назад.
Але гетьман відвернувся від вікна і підступив до неї:
– Мотре, ви не дорожите собою.
– Я?
– Ви. А так не можна. Чоловік не живе двічі.
– А мені, Іване Степановичу, якраз бачиться, що я вже не раз жила. Як руйнували Київ, як вічовий дзвін у Новгороді з вежі на землю злітав, як у Переяславі договір заключали, – скрізь була і бачила багато. І знов буду і знов не одного надивлюся, аж наскучить.
– Ви перетомлені, Мотре Василівна. Ваше тіло виснажене, і дух буяє позасвітними шляхами. Не годиться з дійсністю поривати зв'язків.
– Це моя дійсність, Іване Степановичу. Такою мене Господь создав. Не моя вина. Я хотіла другою бути… Ви знаєте, як я хотіла… Змирилася перед життям, каялася гордості прежньої, бажала стати послушницею волі Господньої по законам церкви і по звичаям нашим. Та Бог не дав. Як москалі Батурин брали, я знов непритяменною зробилася, страшною, як ви самі зволили сказати.
– Забудьте, Мотре, забудьте! Треба і про тіло дбати. Стали, як снасть. Кращих у домовину кладуть. Бачите, я вас просив, щоб їхали за Десну. Не переживали би того, що не для вас.
– А для тих, що їх тепер ваші козаки гребуть?.. То вони мали страдати, а я ні? Справедливо це?.. Всі ми діти тої самої землі, одні – її кість, а другі – сіль, але коріння одного. Я не жалую, що з вами не пішла. Сто ран прийняла я тут і сто разів конала. Гадаєте, Батурин заснув і не розбудиться увіки? Ах, ні! Він у моїм серці живе і не сконає ніколи. Скільки разів відживу я, і він оживе зі мною, аж воскресне воля, і і розточаться врази її, і побіжать от лиця її ненавидящі її.
– Мотре! – промовив гетьман. – Я розумію вас, як ніхто другий на світі. Послухайте мене, киньте чорні думки.
– Вони для мене ясні.
– Та небезпечні.
– Для мене ні.
– Але для других і – для мене…
– Для вас, Іване Степановичу? – І глянула на його очима, в котрих побачив майбутність тисячооку. Взяв її за руку.
– Бачите, у вас жар. Я не дозволю, щоб ви вбивали себе. Вам треба жити. Сідайте, ради Бога, сідайте! Давно ви, мабуть, нічого й до уст не приймали, беріть же цей шматок.
– На м'ясо й дивитися не можу.
– Так хоч хлібця і меду. Це з нашої пасіки мід, з наших лип, наші бджоли його збирали.
– Гореч на моїх устах.
– Усім нам гірко, та невже ж тому маємо з голоду помирати, щоб ворог нашу землю без супротивлення посів? Хто ж тоді нове життя з її лона добуде? Подумайте самі, погадайте, що перед хвилиною сказали.
Голос його звучав м'яко і лагідно, як колись у Ковалівці. Слухала його, як призабутої пісні. Нагадувалися липи цвітучі і жужжання бджіл, розкішні маєві ночі, так не подібні до нинішньої.
Заслухана і задивлена в минуле, незчулася, коли опинилася біля його. А він, мов хазяїн гостерадісний, краяв хліб, мастив його медом і подавав її. Брала й несла слухняно до уст.
– Багато пережили ми, Мотре, багато!
– Пережили ми велике, і не бути нам малими!
– А що ви про Чечеля гадаєте? – спитав, щоб відірвати Мотрю від її власних гадок.
– Дай, Боже, більше таких.
– А Кенігзен?
– Краще своїх за нашу справу постояв. Коли б не злощасне ядро, може б, Носову зраду переміг.
– Супроти зради не маємо ради, – відповів гетьман. – Одинока, щоб зрадники не родилися більше.
– Клин клином вибивають.
– Як гадаєте, Мотре?
– Ніс зрадив, щоб убити зраду. Другого Носа не буде.
– Гадаєте?
– Хочу.
– Ах, коли б наше хотіння перетворилося в діло, одна десята часточка його, одна сотна! Як гарно було би тоді, – мов у раю!
– Силою треба хотіти.
– Силою… – І гетьман похитав головою. – Без згоди і сила безсила.
Чули, що вривається розмова, бо балакають про те, що від них не залежить.
– Гетьмане! – почала нараз Мотря. – Ти або припізнився, або поскорився на світ. Кому ти гетьмануєш? Гадкам і бажанням?
– Гетьманую помершим і ненародженим, Мотре, і це моє нещастя.
Задумалася, а по хвилині, як би спросоння заговорила:
– Нещастя? Чого? Що зв'язуєш минуле із майбутнім? Виговського, Дорошенка, Сомка з тими невідомими, що по тобі прийдуть? Гетьмануй, а побідиш, як не нині, то завтра, як не за життя, так побідою за гробом. Невже ж син ігумені Магдалени не вірить у позагробне життя?.. Я вірю… Побідимо, Іване Степановичу, побілимо! І возрадується дух наш побідою тією, і забудемо про нинішнє горе, про наш теперішній погром. Не піддавайся, гетьмане, зневірі! Відкинь цей камінь, відкинь!
Руку свою на її худі руки поклав:
– Амінь.
