Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 39 страниц)
XV
Кінчився ліс. Крізь дерева прозирало більше поле. На ньому іскрився сніг. За полем, у долині, мерехтіли огники, далеко-далеко, ніби зорі крізь густу імлу.
Село чи ворожа стежа? А може, цілий московський відділ розложив табор?
Їхати туди чи завертати?
Завертати не було як. Кождої хвилини могла наспіти погоня. Як не Павло Петрович, так солдати за кіньми стануть гнати.
Це одно, а друге, Одарка чула, що знемагає. Треба ж до людей, до теплої хати. Як обімліє тут посеред поля, тоді й всьому кінець.
Що б не було – вперед!
І вона принаглювала коні до бігу, хоч вони і без того летіли, ніби птахи. Сани неслися по замерзлому снігу, не як на полозах, а мов на крилах.
Вітер свистав наскучливо сумну пісню, то плакав, то реготався, як божевільний, а по голові Одарки пробігало сто гадок.
Що вона скаже, як попаде до своїх, до таких, що з гетьманом тримають?
А що ж би, як не правду? Розповість усе, як було.
А як до москалів?
Тоді хоч не хоч мусиш брехати. Покаже рану, що нібито її хлопи завдали за те, що з москалями тримала і подавала вісті про рухи гетьманських військ.
А цей, там, за її плечима?
Коли мертвий, так вона скаже, що в сутичці з хлопами погиб, а як живий, тільки мертвецьки п'яний, то придумає ось таке: вихопилася полуживою з рук хлопських харцизів і втікала в ліс до баби знахарки. Не застала її. Зате побачила сани і, не надумуючися довго, вскочила до них, щоб спасати життя. Отак і дісталася тут…
Кілька разів озиралася, але цей хтось за її плечима не давав знаку життя. Лежав прикритий кожухами з головою.
Здержувати коні не було як і коли. Одарці здавалося, що за нею женуть, що їздці вже ось-ось. Била віжками і кричала на коней не своїм голосом. Вйо!
Огники то вискакували, то ховалися між деревами, як вовки у байраках.
Це не вояцькі вогнища, а світло в хатах – село.
Що б не було – вперед!
Вже чути, як лають собаки. Одна до місяця виє, наче солдат сурмить.
Переїхала місток, скрутила в бічну вуличку, побачила відчинені ворота й увігналася туди.
В хаті вже спали. Застукала в двері, вийшов хазяй. Протирав заспані очі, ніби не вірив собі… Дівка серед ночі привезла щось.
– Приймете мене? – А ти хто така?
– Яз Гірок, від Векли, коли чували.
– Бував я в Гірках і Веклу твою знаю.
– Так і мене бачили, мабуть.
– Може, й бачив. Заходь.
– Спасибі вам. Але зі мною ще хтось є. Сама не знаю хто.
– Як же так? Привезла і не знаєш кого?
– Розкажу вам і правди не затаю, поможіть знести, ради Бога. А коні спрячте, щоб не торчали на виду. Господар покрутив головою:
– Гм. Тут щось не теє. Щоби ти мене, небого, у біду не ввігнала. Тепер і так небезпечно на світі.
– Богом клянусь, що нічого злочинного не зробила.
– Векла хазяйка чесна, так і тобі повірю… Іване! – гукнув на сина. – А ходи-но ти тут! Вийшов парубок, здоровий, як дуб.
– Знесемо до комори того там, а тоді бери сани і їдь загумінками до омшаника. Коні поміж наші постав, а сани зарий у сніг та ще гноєм прикрий!
Одарка підступила до саней і підняла кожух.
Під кожухом лежав її Сидір.
XVI
Село лежало осторонь від шляху. Не бачило ще ні москалів ні шведів, тільки неясні чутки доходили про війну. Говорили, що лютер з антихристом б'ється і що від того велика біда може прийти на народ християнський.
Але, може, Бог дасть, що тая буря мимо слобідки пройде, як бувало давнішими роками.
По хатах і загородах видно було. що милував їх Господь і хоронив від того зла, яке звичайно приносить з собою війна. Хати були здебільшого старі, загороди великі, сади теж чималі. Мабуть, народ у дереві і в бджолах кохався, бо пасік видно було кілька.
Хазяїн, до якого попалася Одарка, колись козакував, під Конотопи ходив, але це часи давнезні.
Минулося, забулося, а все ж таки осталась охота до пригод і цікавість до того, що діється у світі.
В добрі руки попалася Одарка. Старий Гліб Борисів заживав у своїй слободі великої поваги, як патріарх в роді. Всі односельчани родилися на його очах. Були йому, як діти. а він їм, як батько. Нічого в слободі не сталося без його поради і проти його волі. Щоб видали старого, донесли, доповіли, що він переховує когось у себе, об тім і бесіди не могло бути.
Захована від світа слобідка жила своїм стародавнім життям, не турбуючися багато про нові здобутки і про нові людські гріхи. Навіть суддів тут інших не знали, крім своїх власних. «Усіх нас грішних Бог колись розсудить», – мовляв старий Борисів і з тим Божим судом всі числилися більше, ніж з людськими суддями.
Від першого ранку була тут Одарка. ніби донька або невістка. Поралася коло печі, подавала страву й підмітала хату. Хазяїн здержував її у роботі, але вона хапалася до всього, бо хотіла віддячитися за приют і за гостину. Скоро вертало здоровля, і на блідих щічках стали злегка процвітати рожеві чічки. Сидора примістили в коморі, до якої входилося поза мисником біля печі. Треба було тільки присунути цей мисник до дверей, і ніхто й не догадався, що там є вхід.
В небезпечних часах люди забезпечали себе, як могли.
Старий Борисів, козакуючи колись, навчився лікарської штуки – вмів гоїти рани і від шаблі, і від кулі. Вмів і сторощені кості складати, що краще не поскладав би їх докупи навіть гетьманський хірург.
Бувало, і в неділю; і в свято, прочитавши Мінею і проспівавши київські канти, замість лягати під широкогіллею грушкою. брав свій кийок, припоясував від усякого припадку шаблюку, а через плече перевішував похідну скіряну торбину і йшов озирати поля. Вертаючи, приносив усякого зілля, корінців і листя; одне варив, а друге сушив і тер на порох, як табаку. Тим і лічив.
Кажуть, не було такої квітки, ні травки, ні комашки, якої він не вмів би назвати.
Не диво, що й Сидора скоро поставив на ноги.
– Не варт би ти в мене, козаче, і печеної цибулі, коли б від таких нікчемних ран скінчався. Москаль навіть шаблею гідно рубонути не здолен, штиком чоловіка, як порося великоднє, коле. Ні хлібороб він, ні вояка, ні лій, ні масло, ні се, ні те, ні третє, чортзна-що. От – кацарап.
Приговорюючи, натирав рани мастями.
– А все ж таки вони, іродові діти, добре тебе заділи. Дивно, як це ти їм так до руки дався.
– Гетьмана обороняв.
– Гарне діло робив, а все ж таки і власна шкура не решето. На другий раз не підпускай і близько до себе. Невже ж даром мушкет на рамені носиш? А спис, гадаєш, що? Це також непоганенький струмент, тільки ви, діти, орудувати ним не спосібні. Списом, бачиш, треба отак… – Він брав кочергу, сідав на лаву і показував, як треба добре орудувати цим непоганеньким струментом.
І стільки гнучкості було тоді в його тілі, кості так справно ходили в завісах, щоб тобі яка трісла хоч разочок, що годі було йому покласти більш шестидесяти літ, хоч він говорив, що вже доскакує сотки.
– Як ми під Конотопом на москалів ходили, – розказував, – то я списом з московськими копійниками потикався. Колійники і боярські роти не встояли, за ратників подалися, навіть сам князь Трубецький не здолів утримати строю. A тут тобі, ніби тая буря, летять запорожці. Корява перед ними, за ними, над ними, весь світ одна курява. Та й почалось тоді та й почалось! І вмирати буду, а того зойку і тих стонів не забуду. Річку Соснівку геть трупом загатило, старе й нове корито Десни кров'ю сплило, тридцять тисяч мерців купами лежало, як на доброму лані снопи в рік урожайний. Князь Трубецький ледве втік з недобитками, а князь Пожарський голову дав. Триста прапорів, між ними велику царську хоругов, гетьманові під ноги поклали, срібні литаври, чимало гармат і всякої другої здобичі попалося в наші руки. Не знаю, чи коли так сонце червоно заходило, як тоді. Бачу, у тих багрових блисках стоїть покійний Виговський, в синьому жупані, високий, ставний, з вірлиним носом і бистрими очима, – як орел.
Стоїть, дивиться на тую бійню і думає. Чи сподівався він того, що з ним незабаром зробили? Гей, гей!.. А нині що?
І старий своїми сивими очима побіг кудись далеко.
Хотів минуле завертати…
Дарма!
– Чує моє серце, що знову великі бої надходять. Але які? Хто побідить? І вгадувати не хочу. Може, я того й не доживу. На вас, дітки, пора. На вас. Ми вже свою роботу зробили, але діла ще дуже багато. Наша земля, не во гнів їй сказавши, як опириця, все нової крові хоче. Сама дітей і родить, і, не підховавши, жере. Не знаю, чому це так. Божа воля, не наша.
Собака вила на вигоні.
– Той пес нічого другого й не робить, тільки виє. Щось йому чи їсти не дають, чи б'ють. І Борисів задумався.
– Кажуть, що собака смерть нюхом зачує. Ми її не бачимо і не чуємо, а собака чує. Мабуть, смерть понад нашою землею по ночах блукає, шукаючи місця, щоб покласти тисячі нараз.
Собака не вгавала вити.
Старий перехрестився.
– Тю, ти! Не дає чоловікові спокою, навертає сумні гадки. Та ви не турбуйтеся, діти. Пережили ми татар, переживемо й Москву, ми тутешні, нас із цієї землі з коренем не вирвати нікому!
Для розради закурив файку і дальше осмотрював рани.
– Але ж бо тебе і потовкли, небоже. Ніби колесо переїхало по тобі, а тут, як бачу, і припеки є, го-го! Припікали тебе, що?
– На допрос брали, батьку.
– На допрос?
Одарка не втерпіла і вибігла з хати.
– До допросів то нема більших охотників, як москаль. Зачуваю, що хіба китайці вміють так на спит брати. А чого ж вони хотіли довідатися від тебе?
– Хотіли, щоби їм сказати, де гетьман і які з ним полки за Десну перейшли. Та ще цікавилися, котрі полковники і котрі генеральні, полкові і сотенні старшини з гетьманом до шведів подалися і чи з жінками та дітьми, чи лиш самі. Питали мене, де старшинські родини залишилися, бо бачили, що я не звичайний собі козак, а теж старшина, і що був в гетьманському почоті. Не будь-яку, думали, птицю в сільце взяли.
– Гм… А ти що визнав?
– Те, що всякому й без того звісно.
– Себто?
– Що гетьман з королем Карлом сполучився і що вони в Гірках стоять, але куди звідтіля двигнуться, того, казав я, ніхто з нас не знає, хіба вони, а може, й вони ще не рішили.
– Хвалю тебе, якщо ти не брешеш, козаче.
– Нащо б мені брехати. Тіло за мене говорить.
– Правда твоя. Крепкими літерами вони на ньому цей допрос списали. А більше, що ти визнав?
– Нічого більше не добули з мене і, скатованого, поклали на сани, лихі, як сто чортів, бо ми з сотником Мручком доброго чосу їм дали. Мабуть, везли до царської кватири чи кудись на новий допрос і на нові муки. Але куди й пощо, того я вже покмітувати не вспів, бо з великого упливу крові пам'ять утратив. Аж ось Богові та моїй Одарці дякую, що до вас, батьку, прибув.
– Все воно в Божих руках. На Бога покладайся, але рук не опускай. І вдруге, кажу тобі, ворога близько не підпускай до себе. Шкода поганити рук. Кулею його або списом у віддалі тримай. Спис непоганенький струмент. Одного разу…
І він знову став розказувати одну з своїх пригод, як під Конотоп ходив і як трьох москалів трупом поклав, що обскочили були його, як пси діда, біля попових воріт.
А тоді:
– Поки ти в мене, мій синку, поти й нічого поганого боятися не потребуєш.
– Я й не боюся.
– Ані ти, ані твоя Одарка. Вона теж, хоч не нашої крові, а дівчина, як бачу, славна. Недаром же на нашій землі зросла.
– Вона так нашу Україну любить, що більше любити годі.
– І тебе. Бачу я це, бачу. Земля, діти ви мої, це наша спільна мати. Хто б на ній не жив, якої б віри не був і якою б мовою не балакав, люби її, то вона й тебе любити буде і не відтрутить від себе, тільки кривди їй творити не смій, бо тоді ти ворог для неї. Того ми й тримаємося, і вас, як добрих дітей тієї нашої матері-землі, на поталу ворогові не дамо, не бійтеся. Ми люди старосвітські, знаємо честь, а що ми гостей у ворожі руки давали, того ще в нас не було. А якщо, не дай Боже, хотіли би без нашої згоди брати, то хай стрібують. Легко їм не прийде. Нам і вмирать не страшно. Чи круть, чи верть, знайде тебе і в черепочку смерть.
XVII
Сидір прикидався здоровішим і сильнішим, ніж був. Coромно козакові у постелі лежати, як жінці у злогах. Одарка дівчина, а диви, якою сильною показала себе.
Він її від першого разу полюбив, як нікого в світі, а тепер – так прямо очей не зводив з неї. Як на образ дивився. І була ж вона ніби цей образ, змальований не людською, а Божою рукою.
Старий Борисів, хоч, здавалося б, що його столітні очі вже іншої краси шукають, небесної, а й він не раз задивиться на неї і тільки зітхне.
– Чимало, – промовить, – буває гарного на нашій Україні, чимало. Жаль розходитися з нею. Проповідають попи, немов то в небі гарно. Не знаю, чи краще буде, як у нас. І не сподіюся. Погадати лиш, весняна ніч, вишні цвітуть, і скільки того цвіту тут, стільки тих зір там. А пахне як! А соловейки як зачнуть тебе по серці скоботати, тю! Аж тут заскриплять ворітця або затріщить перелаз, і така, о, вже й коло тебе, вже й присмокталася, як опир, але який! Херувимський… Ні, ні, не гадаю я, щоби там щось кращого придумав Господь, – не гадаю… І дивуйся ти, що ми до нашого раю чортів впустити не хочемо. Осквернили би нашу красу… І не впускайте. Чуєте, не впускайте! А ще з могили кричати вам буду: бережіться!
Сидір припав до старого з одного боку, Одарка з другого.
– Благословіть нас, батьку! А він примкнув на хвилину очі.
– Чому ж це я? А де ж ваші батьки, де піп?
– Батьків у нас немає, а попи, знаєте, які тепер. Може, й не доведеться у святій церкві перед тетраподом стояти, поблагословіть ви нас.
Борисів поклав руки на їх голови, і так мовчки тривали з'єдинені тишиною, вимовнішою від найговірливіших слів.
А тоді припали до старечих рук, до рук. що трудилися цілу сотню літ, сіючи життя і обороняючи його, до рук, що були теж найгарнішим струментом для бажань і виявів душі.
Собака на вигоні перестала вити, над слобідкою пролітав ангел не смерті, а життя, життя, котрого не викорінити нікому.
– Ми нині хочемо забиратися від вас, – почав несміливо і з жалем Сидір.
Старий здригнувся.
– Нині?
– Так, добродію. Після заходу сонця. Пора.
– А я, бачите, гадав, що залишитеся в нас. Надійде весна, не завадило б і чотири плуги на мої ниви пустити… В мене земельки чимало, а син тільки один. Решта челядь. І хазяйки теж у хаті треба. Іванові женитися якось не спішно. Гадав, залишитеся в мене. Наділю вас землею, і живіть та й кохайтеся на славу.
– Спасибі, але не годиться нам, батьку. Що погадав би собі про мене мій сотник?
– А хто ж у тебе сотником, козаче?
– Мручко.
– Ілярій?
– Так, той самий.
– Та й до гарного ж ти сотника-в осавули попався. Це такий хитрун, що другого на цілій Україні не знайти. А що вже сміхотворець, такого хоч у гетьманські театри веди. Не забуду, як ми раз з отсим Мручком полякам у руки попалися. Він від мене молодший на літ яких сорок. Внуком моїм міг бути. Так і кликав мене «дідусю» і шанував.
Отож і довідалися пани, що між полоненими є дід з внуком, і покликали нас, щоб подивитися, як воно виглядає таке диво. І як став їм мій Мручко небилиці гнути, як став показувати бідних шляхтичів десь аж з-під Галича, то пани аж за черева бралися, такого було сміху. І випили здорово, а ми тоді і в ноги. Славного ти сотника маєш, Сидоре!
– Люблю його, як батька. І сотня в нас не будь-яка.
– З того, що москалів не перейшла, під антихристів регімент не побігла, бачу, що гарна.
– Як же мені не поспішати до сотні і до свого сотника? Борисів задумався.
– Правда твоя. Не годиться товариства лишати у такій важкій пригоді, як тепер. О, важкі ж бо часи надходять, чує моє серце. Важкі… А що ж ти з нею зробиш? – спитався нараз старий, показуючи рукою на Одарку.
– Я його не покину довіку, – відповіла Одарка.
– В мирі то так, а на війні?
– Гадаєте, не вмію стріляти, їздити на коні, шаблею водити?
– Можливо. Та це вже твоя річ. Як так любиш його, то, певно, вас Господь зведе-таки докупи і не пожалує щастя. Хоч як я привик до вас і полюбив, мов дітей своїх власних, здержувати не буду. Спішно вам туди, де кулі грають, ідіть. А поздоровіть там свого сотника від мене. Скажіть йому, що старий Борисів ще живий. До походу вже не спосібний, але рідної землі ще й зубами боронити буде, якщо ворог до неї підступить.
– Кому в дорогу, той і чає, – принаглював старий Борисів. – Сніжок паде, сліди прикриває, їхати вам добре.
І розказав їм, як і куди прямувати, бо з оповідань Сидора і Одарки міркував собі, де тепер гетьман з своїм військом і зі шведами може бути.
– Коні вам дам свої і санчата теж, щоб де чорт з москалями не звів та щоб вас не пізнали. Ти, козаче, вбереш міщанську бекешу, а ти, Одарко, надівай футро моєї покійниці, буцімто чоловік з жінкою у монастир на прощу їдуть. Та ще тобі. дівонько, між дукачі хрест почіпити треба, для всякої безпеки. – І він добув зі скрині намисто своєї покійної жінки, яке ховав для будучої невістки, відчинив з мощами старосвітський хрест і почепив Одарці на шию. – Хай він тебе від усякого лиха обороняє.
Поклонилися і подякували за його добре серце.
Сніжок падав і загладжував сліди за молодятами, що їхали назустріч невідомому.
XVIII
Люксембург сидів біля печі і блудними очима вдивлявся в огонь, ніби в нім щось цікавого побачив. Багрово-золотисті відблиски гладили його дрібну стать, немов милосердилися над ним, що він такий нікчемно маленький і дряхлий.
На колінах тримав скрипку. Не грав, тільки пальцями перебирав по струнах.
Струни бриніли ледве почутними звуками. Скиглили тихо, як осінній вітер під вікном, шелесїіли, як сухий очерет, і хлипали, як скривджена дитина.
Карлик підібрав ноги під себе, скулився і виглядав неправдоподібно маленький, немов це не чоловік, а хованець з казки, що серед ночі вискакує з мишачої дірки і за людей, котрим сприяє, важку роботу робить. Неправдоподібно великою виглядала скрипка; здавалося, ніби він не скрипку, а дівчину тримав на колінах і тулився до неї, нарікаючи на кривду, яку заподіяла йому доля, відмовляючи росту і вроди. А дівчина тая не втікала від нього, лиш спочутливе горнулася до вузької, запалої груді карлика, промовляючи: «Бідний, бідний ти мій!..»
На кріслі лежав королівський синій плащ з жовтою шовковою підшивкою, а коло крісла стояли заболочені високі чоботи. Одна халява притулилася до плаща, друга зігнулася й похилилася безсило.
На тапчані, біля дверей вилискувалася в поранньому сонці срібна умивальня, повна мутної води.
Похідне ліжко було ще не застелене, лиш недбало накинене синім покривалом.
Гультман не вспів ще прибрати спальні, бо король нині скорше, ніж звичайно, схопився з ліжка і повіявся кудись до своїх регіментів.
Люксембург, не випускаючи скрипки з своїх обіймів, водив очима по пустій кімнаті.
Не знав чому, але нараз у своїй уяві побачив короля на ліжку, під тим синім покривалом, як лежить неповорушно й мовчаливо. Втомлені, сіруваті повіки прикрили його темно-голубі очі, на устах згірдливо-гірка усмішка, а на високому, білому лобі, – Боже ти мій, що це на цьому високому лобі? Чи платок макового цвіту прилип до нього, чи капля свіжої… «Ні, ні, не треба, не треба!» – скартав себе за таку гадку королівський блазень і – голосніше став торкати струни.
«Та що воно таке? Гадки наші все біля нього, біля Карла. Всюди бачимо його, ніби других людей і немає на світі. Ненавидимо, а дрижимо о нього?» – говорив до себе.
– Що це?
– Геній… – почувся нараз пискливий голосочок.
Люксембург озирнувся.
За ним стояв блазень гетьмана Мазепи, Рачок.
– Ваша милість читаєте мої гадки? – скрикнув Люксембург.
– Це неважко, – відповів гетьманський карлик.
– Чому би то?
– Тому, бо шведи про ніщо друге й не гадають, лиш про свого короля. Вони ним дишуть, як повітрям, впиваються, як вином, кохають його, як дівчину, а бояться, як смерті.
– Бо він великий.
– А ми малі?
– Маленькі.
– Чоловік такий, яким себе чує.
– Біля Карла XII всі ми почуваємо себе малими.
– Це недобре, бо коли б він так, не дай Боже, умер… Люксембург зжахнувся.
– Ваша милосте, ви таки, мабуть, читаєте в моїх гадках, як у розгорнутій книжці. Лишіть, ради Бога, лишіть! Балакаймо про друге.
– Про що ми не балакали б з собою, все на своїх панів зійдемо.
– Бо ми їх слуги.
– Раби!
– Не лиш раби, а блазні, – відповів Люксембург, притискаючи до себе скрипку.
– Всі люди блазнями в Бога, – потішав його товариш.
– У Бога, та не в людей. У невідомого, а не у видимого пана. не в ближнього свойого, тільки більшого ростом і значінням.
– Що ж! Не ми тому винні, мій друже. Припадок, а може, прямо неприличний жарт судьби. Зажартувала собі доля, пускаючи поміж нормальних людей такі сміховиті фігури, як наші, – о! – і він обкрутився на одній нозі, висолопивши язик і перевертаючи очима.
А я хлопець зуховатий,
В свого батька вдався,
Прийшов в свати до Агати, –
В подолок сховався.
Якими ти нас сотворив. Боже, такими й маєш. А що люди граються нами, як куклами, це доказ їхньої дурноти, і тільки! Гадають собі, що великі, так, значиться, і мудрі. А між тим розум не в рості, а в голові, – правда?
– Правда. Але мала нам з того, пане-товаришу, потіха, мала! Пограються нами, надокучить, і кинуть. Як зношений патинок.
– Те саме чекає кождого з них. Кождого викинуть, як підрану ганчірку на смітник. Суєта суєт і всяческая суєта.
– Vanitas vanitatum [65]65
Суєта суєт (латин.)
[Закрыть], – як відгомін, повторив за ним Люксембург.
– Навіть найбільшого з людей цей самий кінець чекає.
– Великі люди до історії переходять.
– Нами граються за життя, а ними по смерті, така тільки різниця,
Гетьманський блазень накинув на себе плащ короля Кар-ла. Тягнувся за ним, як за королевою коронаційна капа. Рукави звисали до самої землі, з ковніра торчав носик, як картопелька.
Люксембург глянув на свого товариша, і його сумне обличчя на хвилину роз'яснилося.
– Величаво!
– Правда?
– Ще тільки скиптра і королівського вінця бракує.
– Пощо? Маєстат в особі, а не в інсігніях [66]66
Відзнаки.
[Закрыть]. Інсігнії може хто-будь до рук прибрати. Боюсь, щоб якраз таке зі скиптром Карла XII не сталося.
– Гадаєте?
– Щось воно мені так здається. Подумайте, його престіл дев'ятий рік пустує. Вже й місце прохололо, на котрім він сидів, а нема, мабуть, таких підданих на світі, щоб любили дивитися на пусте сідало свого володаря. Сидіти на престолі – це головне завдання монарха, І то не як-будь сидіти, а кріпко, довго, достойно, з гідністю, з якою ніхто інший у цілій державі не сидить. Отако… – І він сів на кріслі, закопилив губи, очі пустив у стовп і всміхався тією безмовною усмішкою, яку часто-густо можна було бачити на обличчі короля Карла.
Дев'ятий рік товчеться ваш вінценосний по світі, як Марко по пеклі, а сідало його пусте. Був – і нема, і коли ж то він верне? Чому не вертає? Може, відрікся своєї батьківщини? Мабуть, він так турбується і Швецією, як пес п'ятою ногою?.. Всіляко думають собі шведи. А між тим від короля, блудного лицаря, все ті самі листи приходять: «Присилайте військо і гроші». Ясна річ, що без війська і без грошей навіть найбільший герой воювати не може. але ж нема такої криниці, в котрій не бракло би води, як будеш її ведром безнастанно тягнути. Можна вівцю стригти, але якщо ти шкуру з неї стягнеш, так і вовна не поросте. Ваш король шкуру зі Швеції здирає.
– А Хмельницький що з Україною робив?
– Правда. Великої жертви він від неї бажав, але ж і Україна велика, а до того всякому було відомо, за що батько Богдан бився. Він чужих земель не захоплював, як Карло, а свої відбивав, волю народові добуваючи. Боюся, щоб шведи не перевернули порожнього королівського престола або не посадили на ньому когось другого.
– Кого б то?
– У Карла є сестра, Ульріка-Елеонора. Можуть віддати її.
– За кого?
– За кого? Коли б я шведською дипломатією заправляв, то поза плечима Карла посватав би її за Петрового сина, за царевича Олексія, і його посадив на шведському престолі. Так і покінчилася б війна шведів з москалями.
Люксембург сумно покивав головою.
– Не знаєте ви шведів, мій пане. Вони того ніколи не зроблять. Скорше останній швед ноги задре, ніж свого короля зрадить. Такий це народ.
– Глупий! Люксембург здригнувся.
– Не кажіть того, коли хочете зі мною дальше дружити. Макіавель! – і Люксембург став голосніше і скорше перебирати по струнах своєї скрипки.
Гетьманський блазень зрозумів, що непотрібно вразив свого товариша.
– Га, що ж! Не наша річ турбуватися долею народів. Нас до цього діла не кличуть. Наша річ розвеселювати своїх хлібодавців, і ми це робимо по змозі наших сил. Гадаю, що завдання наше сповняємо куди краще, ніж усі їх міністри й генерали. Любимо їх, – правда?
– Я свого – так.
– Я теж. Мій старий гетьман такий гарний, хоч старий. Рука в його, як у гарної пані. Мала;, довга, біла, мов з мармуру викута. І стать яка! А які складні рухи! Кождий зворот голови, мов добрим малярем придуманий. Люблю дивитися на нього.
– Любите його за те, чого вам Господь відмовив.
– Можливо.
– Я теж до свойого прив'язався, як собака до пана. Сам не знаю за що. Нерозгадана в його вдача. Буває, цілими тижнями слова доброго не скаже. Думає або у книжках риється. Філософів читає… Чули ви про Ляйбніца?
Рачок подумав хвилину і спитав:
– Монади?
– Не лиш те. Цікаві його «Нові досліди», звернені проти Лока. Лок каже: «Нема нічого в дусі, чого б не було у змислах». А Ляйбніц додає: «Крім духа».
– Гадкою, як мечем, рубонув. Люблю добрих рубак і бистро думаючих людей. Ляйбніц до них належить. Він одним махом хотів розтяти цей гордійський вузол, який заплутали Дескарт своїм дуалізмом, Спіноза монізмом, а Лок емпіризмом, а все ж таки не втяв Панько шилом.
– Ваша милість, як бачу, також філософують.
– Поволеньки. Мій старий любить іноді з мудрим чоловіком побалакати.
– Себто балакає тоді з вами, – що?
– А так. Бо другі звільнені від обов'язку думання. Добувають слави і маєтків, а ти думай за них. Хтось же думати мусить. Думка, як час, простір і рух, хоч не вловима, але все-таки вона є і своїх прав домагається.
– Добре сказано.
– Гадаєте, ні? Думка перелогом лежати не може. А все ж таки Рей від Ляйбніца хитріший.
– Хто таке Рей? Не чув я про нього.
– Наш брат шляхтич. І шляхоцька філософія у нього.
– Має свій систем?
– А все ж що має: Carpe diem [67]67
Користай з нагоди, лови день.
[Закрыть].
– Себто?
– Не оглядайся на других, а збирай солодощі життя, де і скільки можеш, не думаючи, звідки воно береться і пощо.
– Так, так. Звідки і пощо? Це найгірші слова, вони нам затроюють життя. Щасливий той, що вичеркнув їх зі свойого лексикону. Жий, не питаючи, звідки це життя береться і пощо воно?.. Та, на жаль, я тієї штуки не вмію.
– Гадаєте, що я її навчився? Тому-то й завидую Реєві, його життя чесної людини… Тю!
– Що таке?
Рачок вправним рухом кинув королівський плащ назад на спинку крісла.
– Людською кров'ю від тієї мантії заносить.
– А ви хотіли б, щоб жіночими пахощами пахло? Мій пан об жінки не треться.
– А мій, хоч старий, не гордує ними. Це чорт, не чоловік. Як Фавст Мефістові, так він, мабуть, запродав чортові душу ради жіноти.
– Чув я про це, що він до жінок, а жінки до нього липнуть.
– Як мухи до меду. Нерозгадане діло. Візьміть хоч би останній його роман.
– З Мотрею?
– Так, з Кочубеївною. Це щось неправдоподібне. Дівчина, як ланя, як сама Афродита, а влюбилась в старого Зевеса.
– Видно, що він справжній Зевес на вашому Олімпі.
– Ах цей Олімп! Важко на йому й Зевесові сидіти. Дуже важко. Боюсь, щоб Ворскла не перемінилася у Стигс.
– Що за Ворскла?
– Така річка, що над нею лежить Полтава.
– А Полтава?
– Город над рікою Ворсклою.
– Спасибі, вже знаю. Але звідки вам ті два імена на гадку прийшли? Невже ж немає у вас Києва і Дніпра?
– Ворожбити про Полтаву толкують. Кажуть, що на її поля огненний дощ упаде.
– І ви, такий образований чоловік, вірите ворожбитам?
– Я нікому не вірю, навіть собі. Зневірився, – але якраз тому й боюся, щоб зневіра не обхопила також і других. Вона, як морове повітря, у воздусі висить. Навіть король ваш. говорять. не спить по ночах, а очі його мутніють, як осіннє небо. Не завважали ви того?
– Ще й як. Його королівська великість дійсно змінився останніми часами. Іноді пізно, опівночі, як кіт, навшпиньках підкрадаюся до його ліжка, а він не спить. «То ти, Люксембург?» – питає. «Я, мій милостивий пане», – кажу. «Сідай і розказуй що». Сідаю на ліжко в ногах і розказую йому казки, як дитині, щоби заснув. А він лежить горілиць і вдивляється у стелю, словечком не перебиваючи мені. Так нас застає ранок… Мушу вам зрадити одну тайну. Мій король, хлопцем бувши, нічної самоти боявся. Біля його ліжка світло по ночах горіло і паж біля нього спав. Чи цей страх до нього тепер не вертає? Погано, як до людини вертають звички його діточих літ.
– Чому?
– Кажуть, що під кінець життя чоловік хоче бути таким, як був спочатку… Кінця боюся.
– Всі ми боїмося кінця, забуваючи, що він міститься в початку.
– Себто, що його нема?
– І бути не може… Панта рей [68]68
Все пливе (гр.)
[Закрыть].
– Вірите в невмирущість?
– В ніщо тепер не вірю. кажу це вам, але так думаю собі, що або є життя і тоді воно вічне, безнастанне, невгаваюче, або все це, що ми вважаємо життям, лиш омана якась, привид, сон, котрий нам від тисячів літ сниться, а властиво не нам. а комусь невідомому, що лежить на ложу вічності і грається тими страхітними снами, які ми називаємо світом і життям, – грається нашою бідою.
– Цікаво!
– Страшно, товаришу! Бо що ж тоді ми? Така сама малесенька часточка, така сама черточка в тому страхітному сонному образі, як яка мушка, як квітка, як зеренце піску.
– І пісок, на вашу гадку, жиє?
– Кажу ж бо вам, коли є життя, то все жиє: і камінь, і залізо, і пісок, все! Тільки життя каменя сильніше від життя людини, довше, не спалюється так скоро, як наше. Ми згорюємо, як огонь. І чим більший цей огонь, чим ясніше він палає, тим скорше сам себе зжере… Огонь, що називається Карло XII, на мою гадку, засильно горить.
– Засильно… Ваша правда, пане Рачок, засильно… Мені теж іноді здається, що мій наймилостивіший пан легковажить своє дорогоцінне життя. Хоч стараюся зрозуміти, чому і пощо, зрозуміти не можу. Десять літ товче собою по Саксонії, Польщі, Росії, по Україні; ні то вигоди, ні насолоди життя не знає, вічна турбота, вічні недостатки, заєдно життя його на волосинці висить, все йому смерть в очі заглядає, – і пощо це все? На те, щоб одного вечора хтось гукнув: «La piece est finie!» [69]69
П'єса скінчена! (фр.)
[Закрыть]
– La piece est finie! – повторив Рачок і, подумавши хвилину, додав: – Allons souper [70]70
Ходім вечеряти (фр.)
[Закрыть]… Так, так. Це скорше чи пізніше буде сказане. Скорше чи пізніше сховають його до якогось металевого ящика, обкалять, обспівають, обіллють нещирими слізьми і, зітхаючи, скажуть: «Allons souper!» Живий живе, гадає. І скажіть же ви мені, будь ласка, чи для такого фіналу варто грати довгу й важку п'єсу? Ніяк не можу я увійти з психологію так званих великих людей. Чим більший чоловік, тим більші робить дурниці,
– Tres bien, monsieur [71]71
Дуже добре, пане (фр.)
[Закрыть]Рачок. Чим більший чоловік, тим більші робить дурниці. Мабуть, мій вінценосний справді дуже великий, бо його глупі вчинки переходять міру звичайних людей. Вони Монбланк в порівнянню з отсим горбком, – і він рукою показав крізь вікно на невеличке узгір'я, що лагідно знімалося понад плоскорівень і блистіло до сонця, як шолом.
