Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 39 страниц)
Богдан Лепкий
ПОЛТАВА
Текст подається за виданням:
Лепкий Б. Полтава / Мазепа: Трилогія. – Чикаго: Видавництво Миколи Денисюка, 1959;
Лепкий Б. Полтава / Мазепа: Трилогія. – Чикаго: Видавництво Миколи Денисюка, 1959.
Художнє оформлення Йосипа Кузишина
Редактор Ярослав Радевич-Винницький
Складаємо особливу подяку щирому меценатові п. Євгенові Кострубі за щедрий дар у пам'ять його незабутньої дружини Надії Коструби, панству докторам Тетяні та Ярославу Романишиним, панству Марії та Дмитрові Гулеям, п. Андрієві Закалі за щиру жертовність
Висловлюємо сердечну подяку всім жертводавцям Америки і Канади, які спричинилися до виходу у світ цієї книги
НАД ДЕСНОЮ
Доброму другові Василеві Гривнакові присвячує автор
– Як бачу, то українським гетьманом краще бути, ніж шведським королем, – сказав не без злоби ексцеленція Піпер, сідаючи на багато різьблену канапу і обкидуючи зором одну з світлиць гетьманського двора в Гірках. – Великі пани отсі гетьмани. Яка мебель, які вигоди, розкіш яка, – тю!
– Дійсно, навіть король не посоромився б такого замку, – завважав Оляф Гермелін, секретар його милості шведського короля, Карла XII.
– А кажуть, що в Батурині в Мазепи ще куди краща палата. Там такі багатства, срібло, хрусталі, гобелени, що прямо стій і дивися!
– Хваляться козаки, буцімто в Мазепиних погребах золото в бочках кваситься, як у селян капуста, а срібло лежить стоплене в кружках, завбільшки млинського каміння, – докинув своє слово Маєрфельт.
– Не говори, товаришу, – перебив йому Гермелін, – а то нашому касієрові слина з рота тече. Його туди пустити б у тії погреби гетьманські, Боже ти мій! Залив би нас не бляшками, личманами, з котрих навіть коні сміються, а ретельними талярами, за котрими нашому братові рівно скучно, як і за дівчатами.
– Дійсно, одного й другого нам сильно бракує, – притакнув граф Реншільд, а його голос був тим разом більше подібний до зітхання, ніж до зневажливого свисту. – Ніяк зрозуміти не можу анімозії [1]1
Нехіть.
[Закрыть], що анімозії! – прямо якоїсь абомінації [2]2
Відраза.
[Закрыть]нашого наймилостивішого до осіб кращого пола. Хоробрий вояк, і не любить жінок! Це ж прямо не подібне до правди. За якого ж ми тоді чорта б'ємося, за чим ми вганяємо з одного кінця світа в другий, яка нам нагорода за наші труди й невигоди? Чоловік дальше забуде, як дівка виглядає.
Молодші з лицарів Карла порушилися на софах і фотелях, хто кашельнув, хто підкрутив вуса. Вродливий граф блиснув палкими очима.
– Тут нема чого кашляти. Якщо мене чорт не здмухне, як кістнер [3]3
Паламар.
[Закрыть]на престолі свічку, а Бог дозволить дожити хоч би такого поважного віку, як ось наш канцлер, його ексцеленція Піпер, то й я на бездів'я нарікати не стану. Але нині, даруйте, мої панове, нині я отсих аскетичних норовів нашому королеві ніяк простити не можу. Не то панночок до товариства, але навіть маркетанок нас позбавив, і роби тепер, що хоч. Не буду ж я по дорозі хлопських жінок гвавтувати, бо на це мені моя офіцерська честь не позволяє.
Ексцеленція Піпер сверлував Реншільда своїми хоч полинялими, але все ще доволі пронизливими очима, а його й так поморщене обличчя морщилося ще гірше і дійсно нагадувало порепану шкуру, якою його не раз граф Реншільд прозивав поза очі. До того великі ніздрі роздувалися, немов він моргав ними.
– Ексцеленція Реншільд, – почав, – пардон, граф Реншільд, чи треба, чи не треба, підпускає мені гадючку. Видно, це йому робить якусь окрему сатисфакцію [4]4
Задоволення.
[Закрыть]. Не бороню. Але завважати мушу, що не всякому чоловікові влив Господь у жили таку гарячу кров, як його ексцеленції. Не будемо ж тоді ганити нашого найяснішого пана за те, що він за ворогом, а не за спідницями вганяє. До чого кого Господь призначив, те він і робить.
– Я за спідницями не вганяю, – перебив йому піднесеним голосом Реншільд, – але всі панове офіцери одної гадки зі мною, тільки не всі мають відвагу говорити, що думають, а я ані фарисеєм, ані гіпокритом [5]5
Скритний.
[Закрыть]не був і не потрібую бути. Я собі можу дозволити на тую розкіш, якою, безперечно, є говорення правди. Я з мадам Кенігсмарк не поступив би був так, як поступив з нею Carolus rex [6]6
Король Карл.
[Закрыть].
– А як же це поступив з нею наш наймилостивіший і що воно за птиця оця мадам Кенігсмарк? – почувся голос маломовного Норберга.
Реншільд зірвався з місця.
– Невже ж ви не чули про графиню Аврору Кенігсмарк?
– Ні, не чув, – відповів спокійно Норберг. – Чи мало я чого не чув, зайнятий безнастанно своїм полком.
– Так послухайте ж ви, дивний чоловіче! Графиня Аврора Кенігсмарк – це була жінка божеської краси, прямо не жінка, а богиня.
– Коханка електра саського [7]7
Електор – той, що вибирає короля і міг бути ним вибраний, один з титулів курфістів саських.
[Закрыть], – докинув, ніби віднехочу, граф Піпер.
– Коханка чи не коханка, але краса. Прямо молися до неї.
– А я не знав, що ексцеленція Реншільд такий побожний, – втрутив Гермелін, звертаючи свій довгий, гострий ніс, як спис, проти Реншільда.
– Прошу мені не перебивати, – кинувся Реншільд. – Я хоч вояк, але люблю салонну поведінку…
А відсапнувши, продовжав:
– І тую-то красавицю, тую богиню вислав був електр саський з оливною гіллячкою миру до нашого короля. Приїхала з дуже поважними листами. Ексцеленція Піпер може потвердити. Він їх читав.
– Гадаю, – відповів Піпер, – що слова графа Реншільда мойого потвердження не потребують.
– Але ж ви ті листи читали, ви балакали з графинею Кенігсмарк.
– Ви також.
– Так тоді бачите.
Гострий ніс Гермеліна повернувся вліво і, ніби рогачка в воздусі, повис між двома суперниками.
– Як бачу, то оба панове молилися до цеї богині.
– Щось також! – спротивився Піпер.
– Я вже раз просив пана секретаря не перебивати мені! – гарячився Реншільд.
– Pax vobiscum! [8]8
Мир вам! (латин.)
[Закрыть]– мирив їх Норберг. – Продовжайте, ексцеленціє, оповідання про прегарну даму. Не можемо її мати між собою, так най хоч почуємо про неї.
Реншільд став перед Норбергом, заложив ліву руку в кишеню, а правою жестикулюючи, говорив:
– Отже, тая прегарна дама, вислана для мирових переговорів, а властиво, щоб миролюбиво настроїти короля…
– Щоб соблазнити його, – втрутив Піпер, але Реншільд пустив це слово мимоходом і кінчив:
– Тая дама не удостоїлася навіть оглядати обличчя нашого божеського монарха. Не помогла й протекція екс-целенції Піпера.
– Aні ваша, – додав Піпер.
– Ані моя, хоч я не такий всесильний, як ви, – король не допустив її до себе.
– І добре зробив, – завважав Піпер. – Бо хтозна-як на тім вийшла би була Швеція.
– Раз тільки, – продовжав Реншільд, – графиня Кенігсмарк стрінула короля у вузькій вулиці, вискочила з карети і підступила до нього.
– А король? – відізвалося нараз кілька голосів.
– Що король?
– Король усміхнувся тим своїм усміхом, котрий нам боком лізе, зняв капелюх, кивнув головою…
– І що? І що?
– Завернув конем і почвалав дальше… Це була одинока аудієнція, якої удостоїлася в нашого короля найкраща жінка XVIII століття.
На хвилину в гетьманській світлиці зробилося тихо. Тільки поліна сухих дровець тріщали в печі, озарюючи червоними блисками вояцькі постаті лицарів Карла XII.
– Нічого поганого я в тім не бачу, – почав Гермелін наново.
– А невже ж я кажу, що король поступив погано? – поправив його Реншільд. – Я тільки пригадав тую пригоду на доказ, як дивно король Карло відноситься до жінок, не дивно, – можна сказати, ненормально!
– Чого-то ви ще не вигадаєте, екецеленціє, – противився Гермелін. – На мою гадку, пригода з графинею Кенігсмарк служить доказом, що його величність король Карло – чоловік незвичайний, прямо одинокий у своїм роді. Вісімнадцятилітнім хлопцем увійшов до воєнного шатра, як затворник до своєї печери і сказав: «Ніс sunt tabemacula mea, hie habitabo in aetemum!» [9]9
Тут моя домівка, тут житиму довіку (латин.)
[Закрыть]І додержує слова. Жінок не пускає туди, як не пускають їх козаки на Січ. І пощо б пускать? Щоб позбавили його сил, як Самсона, заволоділи ним, як Цезарем, розжалобили до сліз, як Олександра Великого? Серце нашого короля – це нездобута твердиня, і є тільки одна жінка на світі, котра може увійти до неї.
– Котра? Котра? – спитало кілька голосів нараз.
– На ім'я їй Валькіра… [10]10
Північна богиня, що веде героя на місце вічного щастя.
[Закрыть]– відповів Гермелін.
– А я знаю ще другу, – додав Реншільд.
– Кажіть!
– Смерть, – сказав, неначе свиснув, Реншільд, і в гетьманській світлиці знову зробилося тихо.
Дивно, як привикли були до того слова лицарі Карла XII, і як все ж таки немило вразило воно їх, вилітаючи з рум'яних уст ексцеленції Реншільда.
– Ексцеленція граф Реншільд, – почав по хвилині задуми Гермелін, – нічо нового нам не сказав.
– Nihil novi sub soli [11]11
Немає нічого нового на світі (латин.)
[Закрыть], – боронився Реншільд.
– Всі ми скорше чи пізніше матимемо честь повівати цю небажану гостю. В тім тільки річ, як ми привітаємо її. Гадаю, що Carolus rex вийде їй назустріч, як ніхто другий у світі. «Ти перша жінка, котрої силі піддаюся», – скаже він. А вона пригорне його до себе і відповість: «Ти перший мужчина, якому я на голову складаю такий лицарський вінець».
– І що ж нам з того? Що з того Швеції і цілій Європі? Найкраща смерть не варта поганого життя!
– De gustibus non est disputandum [12]12
Про смаки не сперечаються (латин.)
[Закрыть].
Огонь на мармуровім коминку блиснув сильніше, і дровця стали тріщати з якоюсь несамовитою силою, ніби притакували словам королівського секретаря, а його ніс ще гірше загострився, як загострюється звичайно в мерця.
Хто глянув у вікна, мимохіть погадав собі, що до кождої шибки прилипала душа котрогось з тих численних товаришів, що полягли в останніх боях, такими дивовижними взорами розмалював був ті шибки незвичайно сильний мороз.
Нараз ексцеленція Піпер плеснув у долоні, і на порозі появився гетьманський підчаший.
– Чи ви загріли вже те вино, яке його величність князь гетьман Мазепа вселаскавіше зволив призначити на покріплення наших надміру виснажених сил?
Підчаший здвигнув раменами і всміхнувся так, як лиш старі панські слуги вміють сміятися, усміхом, в котрім було і виправдання, і жаль, і просьба о вибачення… Не зрозумів.
Піпер звернувся до одного з офіцерів, який доволі добре вмів по-українськи:
– Прошу йому повторити моє питання!
– Його величність князь-гетьман? – промимрив здивовано підчаший, але зараз-таки поправився й відповів, що вино з корінням вже давно гаряче, тільки він не смів вносити його, щоб не турбувати їх милостей панів.
– Але ж, ради Бога, подавай його скоріш, а то ще, чого доброго, простудиться або й вивітріє, – говорив Реншільд, затираючи руки. А звертаючися до товариства, жартував: – Як нема жінок, так хоч доброго вина нап'ємося, бо тут, нема що й казати, і вариво, і питво гарне. Я вже давно не їв і не пив так добре, як у гостині його величності князя-гетьмана… Чи добре я повторив цей титул, ексцеленціє Піпер?
– Як не мож лучче.
– А відколи ж то Мазепа став князем?
– Віднині.
– Як же це?
– Розкажу вам пізніше, бо ось і служачий з вазою надходить. Чарок теж не забув. І не маленькі собі. Так наливайте ж, панове, ті чарки, щоб не турбувати старого, а ви, domine [13]13
Добродій, пан (латин.)
[Закрыть], йдіть собі восвояси.
Підчаший подався за двері, лицарство кинулося до вина.
– Вип'ємо, – почав Піпер, – за здоровля того, що не любить жінок, а любить тільки славу й нас до такої любові заправити хоче.
– Vivat Carolus rex! [14]14
Віват королю Карлу! (латин.)
[Закрыть]– відповіли гуртом, як один чоловік.
– Але ж бо добре вино!
– Краще від нашого тонкого пива.
– І від тих квасків, що ми жльопали по дорозі.
– І від води, котру трупами чути.
– Панове, не обиджайте божеського нектару, порівнюючи його з труповонним питвом.
– А тепер налиймо собі, – почав Піпер наново, – по другій чарці і випиймо за здоровля хазяїна цього двора його величності князя Мазепи.
І тую чарку вихилило товариство до самого дна, але мало котрий вспів її покласти на своє місце, на великий срібний піднос кругом такої ж вази. Очі їм побараніли, брови попідлазили вгору, уста всміхалися глупо. Кождий рад був як-найскорше дохопитися свого місця, бо стіни стали крутитися, а вікна танцювали.
Тільки ексцеленція Піпер, що мав за собою довголітній досвід і тому наливав собі чарку до половини вінців, стояв посеред світлиці і реготався.
– А що, панове! Кажете, Піпер старий, Піпер нікуди не годиться, – а дивіть, хто з вас так кріпко тримається, як він? Отже, треба вам знати, що до доброго вина, так само, як до гарної дівчини, не треба братися нагло, а лиш поволеньки, по субтельному [15]15
Ніжний (латин.)
[Закрыть]шлючкові тягнути цей нектар. Потрошки, але довго. От бачите, я собі ще й третю чарку наллю і вихилю її на добрий успіх нашого дальшого походу ad maiorem gloriam [16]16
На більшу славу (латин.)
[Закрыть]нас усіх, а ексцеленції графа Реншільда зокрема.
– Наш канцлер, – відповів Реншільд, – гадає, що мені гетьманський трунок у голові пішов, так нібито я зроду доброго вина не бачив. Куди там! Я ще й четверту чарку за обшивку не виллю, тільки пити не хочу, більше афекту [17]17
Замилування.
[Закрыть]почуваючи до жінок, ніж до чарок.
Щоб дати доказ своєї тверезості, він встав і перейшов світлицю від дверей до дверей, щоправда, по лінії доволі прямій, наступаючи тільки на ноги одному товаришеві, котрий їх дуже далеко витягнув був перед себе.
– Ексцеленція Піпер, – почав, стаючи перед канцлером, – обіцяв нам сказати, відколи-то гетьман став князем.
– Віднині, панове, віднині, – почав Піпер. – Це вже не є ніякий секрет, можу вам зрадити тайну. Саме тепер, як ми тут ведемо інтересний дискурс [18]18
Розмова.
[Закрыть], його милість Carolus rex і його величність гетьман Мазепа підписують угоду, силою котрої, між іншим, гетьман стає князем і сувереном [19]19
Зверхник, керівник.
[Закрыть]незалежної держави. Є ще тільки один невирішений пункт, а саме, хто з них на час війни буде верховним вождем над союзними арміями на Україні, але гадаю, що й на тому пункті вони погодяться, бо гетьман привів багато менше війська, ніж король і ексцеленція Реншільд сподівалися.
– Це вже моє діло, чого я сподівався, – перебив канцлерові Реншільд, – але пощо ви, пане канцлере, згодилися на те, щоби гетьмана робити князем, того я ніяк не розумію. Досить нам одного суверена, а то двом богам кланятися…
– Річ до зрозуміння легка, – відповів канцлер, – бо наш наймилостивіший пан волить і viraginem [20]20
Жінка з вдачею мужчини.
[Закрыть], волить Мазепу, ніж графиню Кенігсмарк. А князем зробили ми Мазепу тому, бо супротивна сторона хотіла його зробити цісарським герцогом. Я зі свого боку ніяк не розберу, чому то ексцеленція граф Реншільд недавно тому дораджував королеві йти на Україну, а не на Москву, а тепер зраджує нехіть до тої ж України.
– Я? До України?
– Вношу це з вашого вислову про її гетьмана.
– Ви зле вносите, ексцеленціє Піпер. На Україну я тому радив іти, бо в Московщині ми були б виздихали дорешти. Хіба ви не знаєте, що цар велів зерно закопувати в землю, а траву й цілі села палив, щоб шведська армія проходила крізь пустиню. Хоч мені дійсно скучилося за жінками, то однак прошу не гадати собі, що я спішився до гарних українок, а міркую собі також, що й наш король так само не спішився до цікавого й дотепного гетьмана Мазепи, лиш повів нас на Україну прямо тому, щоб нашу армію від голодової смерті і від неминучої загибелі врятувати.
– І врятував… – доповів, похитуючи головою, Піпер.
– Не забувайте, ексцеленціє, – говорив дальше Реншільд, – що король з-під Могилева рушив був все ж таки в напрямі Москви і що в тім напрямі йшли ми, наскільки собі пригадую, більше, ніж місяць. Щолиш у Млиновичах довідавшися, що Мстиславль спалений царем до остатка і що москалі й дальше хочуть свій край палити перед нами, король і рішився повернути на Україну, себто на полуднє. Отже, бачите, що він у Могилеві моєї ради не послухав, як взагалі не слухає нікого, лиш своїм розумом робить, що йому й нам все виходить на пожиток.
– Коли б всякого слухав, то не зайшов би далеко.
– Але ж бо ми з вами, пане канцлере, не «всякі», а є ще й другі з каролівців, котрих послухати можна, а може, й треба.
– Скажіть це королеві, не мені, ексцелеиціє Реншільд, – відповів Піпер і зморщив лице, немов його постягав на шнурочок. Розмова прибирала характер суперечки. Реншільд запалювався і підносив голос так, що навіть ті з товариства, які під впливом гетьманського вина стали були засипляти, будилися і встрявали в дискурс.
Вони пригадували собі, як цілими днями й ночами поспішали, лишаючи за собою множество людських і кінських трупів по багновищах і по бездорожних просторах. Бігли до якогось еела, сподіючись захоявяи тут дещо харчів для себе і паші для коней, і нім дійшли, село розвіялося перед ними в дамах, як оаза в фата-моргані серед Сахари. Пригадували собі, як цілі відділи кінниці перетворювалися в піхоту, бо коні гибли в тих одчайдушних перегонах з москалями. Хтось згадав про страхітний похід між Сожею та Іпуттю, і важке зітхання добулося із не одних хоробрих грудей. Голодні, обдерті, босі шведи з незагоєними ранами, з покаліченими руками й ногами мусіли рубати дерева перед собою, щоб здобути прохід. Спішилися, годі було як слід уважати, і падучі дерева торошили наїжджаючі вози і придавлювали людей. Виголоджені й знесилені коні не могли ніг за собою тягнути, а не то возів, падали і загачували прохід. Спинився таким чином один віз, ставала ціла валка, і над'їжджаючому відділові доводилося обходити цю перешкоду, причому чимало піших і кінних топилося в бездонних баюрах і лісових тепличинах [21]21
Багно, що не замерзає.
[Закрыть]. Вояки лаялися, кричали і з прокльонами на устах конали в тій непрохідній пущі. Недавно, бо ще лиш тиждень тому, прийшлося ночувати в лісі, серед морозу, без огню, бо дрова були, як кість, і огонь їх не брався. Зате вітер палив шведів і прошибав їх аж до костей, так що не один тоді душу Богові віддав.
– А не один віддасть ще, – кінчив ті нарікання Маєрфельт, – бо що було, те ми вже знаємо, а що нас дальше в тому поході жде, того ніхто передбачити не може. І пощо те все? Невже ж справді на те, щоб, як сказав пан секретар Гермелін, щоб непрохана смерть могла колись на голову нашого короля вложити такий вінець, якого не вкладала ще жадному лицареві на світі?
– Щоб могла, – докинув Реншільд, – подякувати йому за те, що післав у ті зимні обійми стільки молодих, хоробрих душ, скільки не післав їй ні один з дотеперішніх вождів і завойовників світа. О, насититься вона трупами шведів на довгі й довгі часи, і мине не одно десятиліття, а вона, мов насичений смок, лежатиме спокійно. І зацвітуть тоді краї, розживуться народи, але що станеться з нашою безталанною Швецією, про те я навіть думати не хочу.
– Найкраще, коли вояк не думає, лиш слухає вожда, – сказав граф Піпер і пустив свої пальці млинцем.
Реншільд скипів:
– Авжеж! Думання треба лишити вам, політикам і дипломатам, бо ви другої роботи на тилах армії не маєте. Наша річ – кров свою пролити, а ви проливаєте чорнило; ми мечем, а ви язиками воюєте.
– Чого не зробить меч, те іноді мусить зробити перо, – відповів спокійно Піпер, – але чого ви, ексцеленціє, пане графе Реншільд, кидаєтеся на мене, того я ніяк не розумію. Я ж вам не попроганяв дівок з табору і не боронив королеві, щоби вас замість Мазепи зробив князем; дійсно, не знаю звідки гнів? Я до того причини не подав.
– Не смійте обиджати мене!
– Не обиджую нікого, а говорити маємо рівне право. Вам жаль тих кількох коней, що згибли в лісах між Іпуттю і Сожею, а я ніяк не можу забути хороброго Левенгавпта і його знаменитої армії, так безмилосердно й безпощадно лишеної на поталу судьби, на те, щоб цар Петро міг похвалитися побідою над найхоробрішим генералом короля Карла.
– Над найхоробрішим генералом! – крикнув, ніби свиснув, Реншільд і прискочив до Піпера. – Скажете, може, що це моя інтрига, що я із зависті довів до того, щоб знівечити небезпечного суперника, скажете, бо чого то ви не спосібні сказати, ви старий… – і віддалення між двома ексцеленціями зменшилося до тої границі, поза котрою нема вже місця для слів.
Але в цей мент відчинилися двері від сусідньої світлиці, показався високий білий лоб, окрилений двома жмутками неслухняного волосся, засинів споловілий каптан з мосяжними ґудзиками, заскрипіли високі, сильно в колінах вим'яті чоботи, і котрийсь з офіцерів крикнув: «Його величність король!»
Всі зірвалися на рівні ноги. Реншільд відскочив від Піпера, ніби грім ясний вдарив поміж них.
А король наблизився на середину гетьманської світлиці і, всміхаючися своєю загадочною усмішкою, кланявся кождому з своїх лицарів зокрема.
– Панове ще не сплять? – питався, ніби їх ножами колов. А побачивши порожню вазу і срібні чарки кругом неї, відвернувся: – Добраніч панам!
Сказав і вийшов.
II
– Так оце ми за Божою допомогою наш договір з королем Карлом заключили, – сказав гетьман, потираючи чоло рукою. – Що ж ти на це, Андрію?
Войнаровський просяв.
– Невже це правда, милосте ваша?
– Якраз перед хвилиною сфіналізували [22]22
Закінчили.
[Закрыть]ми його. Завтра перепише Гермелін начисто, а Піпер покладе своє ім'я і почепить печать завісисту [23]23
Печатка, звисаюча на шнурку.
[Закрыть].
Гетьман встав і випрямився, аж кості затріщали.
– Немало я всякого добра залишу своїм наслідникам, але цей лист пергаменту дорожчий буде від усього. Легую [24]24
Легую – записую легатом.
[Закрыть]ним волю й незалежність української держави.
– Вітаю вас, дядьку, з отсим подвигом і бажаю йому більшої сили й довговічності від князівства, добутого Виговським і Юрасем.
Кажучи це, припав до гетьманської руки.
Гетьман пригорнув його до себе.
– Ти один, з котрим можу щиро поділитися отсею новиною.
А зітхаючи глибоко, додав:
– Є ще й друга душа, гідна такої вісті, але де вона нині? Тут чи там? – і підвів очі до неба.
– Возложім упованіє наше на Бога, – він-бо приют і зашита наша, – промовив Войнаровський. – Господь не оставить Мотрі Василівнои на поталу судьби, бо чим же вона прогрішилася перед Богом?
– А чим же прогрішилися ті тисячі жінок і дітей українських, над котрими знущається ворог?
– Де дрова рубають, там тріски падуть, – відповів Войнаровський. – А що рубач вельми сильний, так і трісок відскакує багато.
– Гоненіє від фараонового гірше.
– Антихристове гоненіє, милосте ваша.
Замовкли. Чути було, як кругом перекликувалися варти. Наближалася північ, година духів, котрої гетьман не любив і радо пересиджував її на розмові з близькими собі людьми.
– Глупа ніч? Годинники стануть дванадцяту дзвонити, довго й скучно. Чому б не зготовити такого, щоб промовчував північ?
А подумавши хвилину, кинув питання:
– А може, це, Андрію, моя дванадцята година надходить?
Войнаровському зробилося моторошно.
– Оставмо нині такі гадки, ваша милосте княжа.
– Правда твоя. Нині нам радше годилося б у церкві молебен відслужити і, цілуючи святе Євангеліє, казати: «Нині отпущаєши раба твоєго, Владико, по глаголу твоєму со миром».
Варти кричали голосніше. Гармидер цей, видимо, нервував Мазепу. Войнаровський заспокоював його:
– Горлаї і бешкетники всілякі з нашого війська і з шведської армії дужаються, як звірі, що стрінулися знічев'я… Побудуть разом і привикнуть. Тепер у нас нема години, щоб не було якоїсь приключки в таборі.
Гетьман ходив, заткнувши руки за пояс. Мав на собі жупан темної краски і пояс чорний, злегка тільки золотом перетиканий. Не вбирав святочного вбрання, щоб не відбивати від полинялого королівського каптана.
Нараз зупинився перед Войнаровським.
– Але ти, синку, князем не величай мене. Не для себе я цього титулу багну, а для України і для наслідників своїх. Може, вони його більше шанувати стануть, бо гетьманський титул забруджено та заплямовано, аж соромно його носити. І Юрась гетьман, і Цецюра, і Брюховецький, і Безпалий, і Суховій, і чортзна-хто. Як не справжній, так наказний, як не наказний, так напольний [25]25
Як гетьман з поля битви відходив, то передавав булаву напольному.
[Закрыть]. Куди каменем не кинь, а в гетьмана попадеш. Багато їх було, лиш України нема.
– Великі гріхи наші, – потішав гетьмана Войнаровський, – але ж і спокутували ми їх тяжко.
– Спокутували? Я тій покуті ще кінця не бачу. Може, вона щолиш тепер пічнеться. Цар Петро від своїх попередників лютіший і сильніший. Якщо Господь не пособить нам подужати гаспида цього, так він лютуватиме жорстоко.
– Антихрист!
– Невже ж ти віриш тим вигадкам чернечим? Чоловік він такий, як і ми з тобою, тільки великої сили і ще більшої злості. Опутаний не чортом, а ідеєю своєю. Ріки крові проллє, трупами землю вкриє, всякий гріх на свою совість прийме і до ідеї крізь пекло помандрує. Він знає, чого хоче. А ми не знали і – не хочемо знати. Безталанний ми народ, мій сину.
– Товпа, котра нічого знати не бажає. – І Войнаровського сонно-мрійливі очі розгорілися злістю.
– Нема народу без товпи, мій сину. Товпа – це стихія» це сила. Її до рук прибрати і повести треба. А того куншту, крім батька Богдана, не вмів ніхто. Не доросли… Не знаю трагічнішої книжки від історії нашого народу. І подумай за останню половину віку був я не видцем, а учасником трагедії тієї. І не раз нарікаю на Бога, що дав мені таку пам'ять тривалу, бо не одно хотів би я забути і – не можу. Багато забути, а затямити лиш дещо. Така сила в нас злого. А доброго так мало. Возьми лиш сім'ю Богдана Хмельницького. Гетьманич Тимош мачуху свою на воротах повісив, а це ж була та прегарна, степова Єлена, за котру, як колись за грецьку Єлену, велика війна знялася. А що ж з його вдовою, з Домною Тимошихою, зробили? Багата, прегарна, добра, тиха, що вона завинила, що терпіла так важко? Аж біснуватий Дрозденко доїхав їй кінця, щоб пограбувати оці казкові скарби, за які стільки сліз полилося, і змарнувати їх, віддавши на схованку якомусь Константому. Чортзна-що таке! А Богданові доньки? Катерина, primo voto [26]26
По першому чоловікові (латин.)
[Закрыть]Данилиха Виговська, secundo voto [27]27
По другому чоловікові (латин.)
[Закрыть]Тетериха, дожила до трагічної смерті свого першого чоловіка і сумної другого мужа. Про молодшу її сестру, полковницю Нечаїху, розказують, що коли їй тіло замученого мужа привезли, з розпуки голову об домовину розбила. Чи правда це, не знаю, але з тої пори тихо про неї, як тихою і сердечною продовж свойого короткого життя була ця гарна доня великого гетьмана Богдана. А Юрась Хмельниченко? Соромом палають лиця, скільки разів згадаю, як він на Оруна напав, його жінку вбив, гаремок розігнав, маєток розграбив і за це перед судом на лядськім ринку в Кам'янці ставав… І вийшло з товпи двох катюгів, скрутили Хмельниченкові руки, закинули петлю на шию і відвели геть… Ах, багато, багато, мій сину, хотів би я нині забути, та ніяк не можу. Мов на злість, і смерть Виговського, і кінець Брюховецького, і ціла наша руїна встає переді мною і кличе: «Спасай!»… А куди ж мені спасати наш народ перед отсим хитанням безнастанним, як же мені вгасити цей пожар, що горить віками, яким чудом зачинити цю гидку людобойню? Іншого шляху я не бачив, крім цього, на який отеє ступаю… Кажеш, радуватися нам нині треба б, – а я радості в серці моїм не чую, бо я тут, а народ мій там, а поміж нами розливиста Десна. Чую його зойки, чую слізні прохання, кличуть мене, а я знову коневі прив'язаний до хребта, тільки це іншої породи кінь… Не знаєш ти болю мойого, мій сину!
І гетьман вхопив свою голову в руки і стискав її пальцями, як кліщами. Безмовно й безрадно, тільки з великим спочутям у серці дивився Войнаровський на муку свойого дядька.
– Навіть Батуринові я на відбій поспішати не можу. Скільки війська в мене? Сміх сказати! З чим я проти царя піду? Тисячі дві-три, і вони – непевні, і вони Бог вість які задуми криють у своїх серцях. Спутав мене цей лист паперу, який ми підписали з Карлом, а інакше бути не може. Куди він – туди й мені тепер, одна нам побіда або один погром. Лиш він молодший, а я?
І гетьман знову похилив голову на стіл і руками стиснув її кріпко-кріпко, ніби боявся, щоб гадки не розсадили тієї бідної голови.
– Чому я не молодший нині, чому я не молодший! – нарікав. – Тільки ще діла переді мною, стільки діла! Хто довершить його, як мене не стане, а чую, що почислені години мої!
Войнаровський не бачив ще дядька в такому схвилюванню, як нині. Прямо зжахнувся: що сталося з ним? Невже ж переговори з королем Карлом не пішли так гладко, як бажав? Невже ж не видержують нерви, шарпані протягом п'ятдесяти літ, і розстроюються, лускають, рвуться, як струни на бандурі під надто сильними ударами руки? Він же звичайно такий зрівноважений, спокійний, що навіть найближчі не відають тайників його великої душі…
Несміливо приступив небіж до дядька.
– Милосте ваша, не турбуйте себе. Дасть Бог, діло повернеться на добре. Хто більше міг зробити, як ви? А що ваші люди не розуміють того, це їх вина. Вина товпи, що бунтується безнастанно, вимагає для себе прав, яких ні один народ не має, хоче волі, а не бажає ладу. Як солом'яний огонь займається й гасне, а тоді ще й провідників ворогам видає, буцімто вони тую пожежу роздули. Опріч одного гетьмана Богдана, всі наші вожді, правителі, провідники і ватажки впали жертвою безтямної товпи.
– І моя пісня не скінчиться бадьорим акордом, – почав, зміняючи свій голос, гетьман. – Га, що робить! А все ж таки – я її доспіваю до останньої стрічки. Досить вже тих недоспіваних пісень, недомовлених слів і невирішених боїв. Або пан, або пропав! Піду на перебій. Хай я побіджу побідою з-за гробу, але побіда моя! Зроблю товпу народом і приневолю цей народ бажати справжньої волі і справжньої слави, так мені, Боже, допоможи і ти, свята Пречиста! – Підвів очі на небо і тривав, ніби в захопленню несамовитім.
Войнаровський не смів глянути на нього, – боявся станути поміж гетьманом і Богом, ніби винуватим почував себе, що зробився поневільним свідком цього прикрого моменту. Аж таборовий гук наблизився до гетьманської палати, ріс, як рев моря, чути було поодинокі людські голоси:
– Стривай!
– Ти хто такий?
– Пусти!
– Стій, бо стріляю!
Войнаровський вискочив на ґанок. Зимном повіяло по світлиці, як вітрила, понадувалися й зашелестіли занавіси при вікнах і при дверях.
На порозі появився Чуйкевич.
– Ясновельможний пане гетьмане, – почав дрижучим голосом, – прощення прошу, що смію турбувати милість вашу в таку пізню годину!
– Що такого? Кажи!
Чуйкевич зубами дзвонив, не міг промовити слова.
– Не хвилюйся, кажи-бо!
– Козаки втікають з обозу, – промовив гетьманський канцелярист і підпер собою стіну, щоб не впасти.
По обличчю гетьмана перебігло сто гадок, чоло то морщилося, то випогоджувалося, як морське плесо.
Нараз він махнув рукою.
– Сідай і заспокійся! – промовив своїм звичайним голосом, ніби він зроду ніякої тривоги не знав. – Як, кажеш, утікають?
– Зразу викрадалися одинцем, а тепер отеє задержали ми цілу купу. Кидають збрую і женуть навмання, мов серед бойової тривоги.
– Куди біжать? – спитав тим самим голосом гетьман.
– На північ і над Десну.
– Дурні! На півночі цар, а на Десні лід ще не окреп, ще хрусткий, не перейдуть. – А подумавши хвилину, спитав: – Що робить обозний з утікачами?
– Отсих останніх успів до чепеля [28]28
Ніж.
[Закрыть]розоружити і вірною сотнею їх обставив. Безкарно пустити годі. За ними другі підуть, останемо вождами без війська.
Гетьман гірко всміхнувся, поклепав Чуйкевича по плечах і промовив:
– В гарячій воді купали тебе, козаче. Колись ти гульвісів обласкавив і, обдарувавши, відпустив, а ниви гадаєш розстрілювати людей, чи як?
