Текст книги "Полтава"

Автор книги: Богдан Лепкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 39 страниц)

XXXIX

Наразі вибрано депутатів, котрі повезли до короля Карла письмо від кошового Гордієнка. Гордієнко писав, що всі запорожці стоять при гетьмані і його союзнику, просять прийняти їх під свою протекцію та обіцяють докласти всіх зусиль, щоб обстояти свої слушні права. Лист кінчався молитвою до Бога о добрий успіх для спільного доброго діла.

В тиждень пізніше депутати прибули до головної квартири в Будищах і були допущені до гетьмана і до королівської руки. Король вітав їх радісно і велів переказати всьому запорозькому товариству, що знайдуть у ньому прихильного й вірного союзника, якщо й вони дотримають йому віри.

Шведи гостили запорозьких депутатів, тільки пити давали мало, бо король п'яних людей терпіти не міг.

Як депутати вертали з Будиш на Січ, обнадієні й обдаровані щедро, то з дива вийти не могли, що за такий короткий час настали такі великі зміни. Гордієнко не дармував. Він скрізь по слободах, хуторах й зимівниках пустив своїх розсильних, взиваючи людей, щоб де хто є, ішов до його воювати.

А що кошового слухають не тільки ті, що в Січі, а й ті, що по зимівниках, по бурдюгах і скрізь по запорозьких землях вештаються, так народу набралося багато, бо, правду сказати, багато було й таких, котрим, крім шаблі, нічого більше й не лишалося. Війна була в повітрі, а охота до неї у крові. Не було тільки доброго розуміння, як і за що биться. Гордієнко те розуміння будив, і кругом його зібралося людей на все готових тисяч кільканадцять. Напали на москалів у Кобиляках і розбили їх у пух, а в Цариченці застукали бригадира Кампеля, що стояв там з трьома полками москалів. Зчинився бій такий завзятий, що Кампель насилу тільки з чотирма сотнями втік. Решта на побоєвищу погибла, а 150 людей запорожці в полон взяли.

Так протягом кількох днів заволоділи вони городками над Орелею і Ворсклою, порозбивали або порозганяли московські гарнізони, а мешканці того краю, котрі ще недавно, як звірі, кочували в лісах, нападаючи не тільки на шведів, але й на своїх, вертали тепер у свої оселі, добували задоловане зерно й доставляли харчові припаси для союзної шведсько-української армії.

– Що значить кошовий з головою! – тішився Чуйкевич, слухаючи тих радісних звісток.

– Реабілітуються наші запорожці, – притакнув Войнаровський. – Направляють свої промахи давніші. Коли б тільки не змикитили нам, бо вередливі сильно.

– Нема страху, доки кошовим Гордієнко, а Мручко коло них.

Будища нетерпеливо дожидали запорожців. Тільки Мотря буцім не цікавилася ними. Чоловіка поставила на ноги і тепер весь час присвятила своїм недужим і калікам. Спокійна й маломовна, невгавно вешталася по таборі з ліками, з харчами, з біллям і зі словом добрим, була ангелом у тій темниці горя.

Аж у перших днях цвітня наспіла до Будищ вість, що Гордієнко надходить.

Гетьман поїхав у Диканьку і післав двох полковників з двома тисячами козаків Гордієнкові назустріч.

Ожило дворище Кочубеїв у Диканьці, буцім нараз пригадалися давні часи, коли то покійний Василь Леонтійович і його дружина Любов Федорівна гостили тут своїх другів і сторонників. Тепер готовилася Диканька вітати запорожців. Гетьман знав, що вони митці добре з'їсти, а ще більше випити здорово, тому-то й приказав дворецькому, щоб кухар і пивничний не жалували ні їжі, ні питва.

Для Гордієнка відведено кімнати в дворі, для запорожців на економії.

Для повітання так бажаних гостей прибрано дві щонайкращі світлиці. В першій, великій, зібралися гетьманські старшини, в другій, меншій, біля стола дожидав Гордієнка гетьман.

На столі лежали інсігнії гетьманські. Гордієнко з товаришами пройшов крізь першу салю, кланяючись направо й наліво.

– Здорові були, шановні панове! – промовив, кланяючись.

– Здоров був, пане отамане, і доброго здоровля твойому товариству! – відповіли йому зібрані, й відчинилися двері до другої світлиці.

Гордієнко поклонився гетьманові в пояс і на знак послуху й пошани склонив перед ним свій бунчук.

– Ми, Військо Запорозьке, низове, – промовив голосно, щоб усі його чули, – дякуємо милості вашій за те, що ви, як і пристало головному вождеві українському, приняли близько до серця долю, яка постигла наш край, і взялися освободити його з московського ярма. Віримо, що тільки тому, а не для власних вигід рішилися зи на союз з королем шведським. Хочемо й ми бути вірними союзниками вашими, хочемо разом з вами проливати кров і жертвувати життя, хочемо послушними вам бути, щоб тільки добитися бажаної цілі. Благаємо вас, прийміть цей важкий тягар на себе, а ми, по змозі наших сил, пособимо вам двигати його. Спасибі вам за те, що сповістили нас о задумах ваших і о прихильності до нас шведського короля. Приходимо просити його о протекцію для нас і сподіємося при вашій допомозі добитися її. Готові ми скласти присягу перед Богом на вірність і слухняність милості вашій, але хочемо, щоб і ваша милість обов'язалися присягою однодушне поступати з нами у великому ділі рятування нашої вітчизни.

Гетьман відповів:

– Спасибі вам, панове запорожці, що довіряєте мені. Високо ціню і хвалю вас, що так горячо бажаєте добра отчизні нашій, Україні. Бог мені свідком, що ступив я під протекцію шведського короля не з легкодушності, ані для власної вигоди, а лиш з любові вітчизни. Не маю ані жінки, ні дітей. Міг би я піти собі в Польщу або куди там і спокійно доживати віку, але стільки літ заправляючи Україною по змозі сил і снаги, яку мені дав Бог, не можу тепер дивитися з заложеними руками, як її катуватиме її невблаганний ворог. Знаю, що цар хотів нас переселити в чужі сторони, а вас, панове запорожці, перевести в драгуни і зруйнувати вашу Січ дотла. Якщо воно не сталось, то дякуйте мені. Коли б не я, то, може, всі ви були би нині не тут, а на Сибірі. Я пристав до шведів і покладаюся на Бога, що він, вибавивши нас із великої небезпеки, позволить нам вибитися на волю. Подаймо ж собі руки, я присягну вам, а ви присягніть мені в незмінній вірності й приятельстві.

Кажучи це, гетьман стиснув долоні Гордієнка і пригорнув його до себе.

– А тепер, дорогі гості, не погорджуйте моїм хлібом-сіллю, – і попросив до світлиці, в котрій наготовлений був стіл для гетьмана, його старшин і для запорожців.

Гордієнко сидів біля гетьмана, гетьманові старшини по оден бік стола, а запорожці по другий, щоб через стіл могли балакати з собою.

Було це в оден весняний день, день по Благовіщенню святім.

XL

А на другий день в головній квартирі у Будищах дожидали Гордієнка з запорожцями.

Старшини, Орлик і Войнаровський були з гетьманом У Диканьці. Тут лишилися тільки шведи, тисяч дві козацтва і козацьке жіноцтво. Козацтва доглядав молодий Чуйкевич і сотник Мручко, який до Будиш, прямо з Переволочної прибув.

Вечоріло, як він зайшов до Чуйкевичів на квартиру.

– Велике в нас свято завтра, – почав, привітавши молодих хазяїв. – Такого вже давно не бувало.

– Давно, – відповів Чуйкевич. – Двадцять літ Січ з гетьманом ворогувала, аж тепер отеє побраталися. Давно пора!

– Січовики – добрі молодці, а що буйні й не політичні, – Мручко на те, – ах, Боже ти мій, звідкіля їм політичності набраться? Та ж це народ, злиднями вигнаний з батьківщини, відірваний від хат і родин. Сидять собі за порогами і, крім воєнного ремества, нічого більше не знають. А все ж таки лицарська честь і любов України не чужі їм, і як лучився такий мудрий кошовий, як Гордієнко, то дивіть, на який мудрий вчинок спромоглися.

– І вам, сотнику, дякувати треба. Ви також до того рук своїх приложили, – відізвалася Мотря.

– Ах, пані ви мої дорогенькі. Не рук, а тільки трохи, так сказати, писка. А в мене він широкий і не дуже-то я ним і дорожу. От, може, й сказав яке там не дуже й мудре слово, але в пору, головна річ у пору, та й тільки.

– В пору, батеньку, в пору, – притакнув Чуйкевич. – Отеє і найважніше. Бо ми звичайно або хапаємося уперед, або прилишаємося позаду, маємо або передній розум, або задній…

– Частіше задній, – засміявся Мручко, але сміх його припинила Ганна Обидовська.

Вбігла, як непритямлена, з криком:

– Вбили! Вбили!

– Кого? – зірвалася Мотря.

– Кого вбили? – питався Чуйкевич.

– Вбили! Вбили! – лебеділа Ганна, повалилася на ліжко і, як дитина, голову до подушки приткнула.

– Чи не Войнаровського? – майнуло їм усім троїм крізь голову, але не промовили того страшного питання, тільки кинулися заспокоювати її:

– Ганнусю, серце, яка ж бо ти! Як дитина, їй-Богу, як дитина! – припадала до неї Мотря. – Вбили, вбили! Такі тепер часи, привикать пора. Кажи ж бо, кого це вбили?

– Дворецького, – насилу промовила Ганна.

– Якого дворецького?

– Та старого, гетьманського, Ананію.

– Що ви кажете, такого чесного старика! – взявся за голову Мручко.

– Такого вірного гетьманського слугу, – репетував Чуйкевич. – Хто його вбив, кажи!

– Запорожці – відповіла, хлипаючи, Ганна. Сіла і обтерла сльози. – На пирі, у Диканьці. Поки був гетьман за столом, поти й не робили бешкету, а як гетьман пішов, а Гордієнко також до своїх покоїв подався, почалось. Посуд товкли, на помин срібло забирали. Дворецький до того не привик, щось їм сказав, а вони: «Гетьманський служка обидив Запорозьку Січ. Не дамо обиджати себе, панове!» А що випивші були і не при певному умі, так і кинулися на старого і – вбили. Вбили! – І знов аж заходилася від плачу. Ніяк не могла погодитися з гадкою, що де дрова рубають, там тріски летять, і де будують Україну, там не одно безвинне життя жертвою впаде. Для неї вбивство людини, і до того ще не на полі бою, було вчинком гидким і жахливим. Життя любила і жахалася смерті.

– То недобре, – журився Чуйкевич. – Навіть гетьманської домівки не пошанували. Яка ж це карність на війні буде? А без послуху й карності ми до суду-віку не збудуємо власної держави. Бешкетами тільки руйнуємо її.

– Погано, – почав і собі Мручко. – Соромно за них і жаль доброго Гордієнка. З кервавими руками до чистого діла приступають. Боюсь, що Господь не поблагословить нашого задуму благого.

– А може, це неправда, може, його тільки побили й потурбували трохи? – потішався Чуйкевич.

– Ні, люди з Диканьки прийшли. Вбили на смерть, казали, – заводила Ганна.

– Боюсь, щоб кари Божої не було, – промовив Чуйкевич таким голосом, якби тую кару хотів відвернути.

Мотря мовчала. Ще білішою зробилася, як вперід. Уста стиснулися, тільки очі росли й росли.

– Прийде момент, що Господь покарає нас за усі про-гріхи наші, за невговкану буйність, незгідливість і туподумство, за те, що не вміємо нашого спільного діла покласти вище особистих вигід. Страшним судом покарає Бог винуватців руїни. Аж виростуть покоління нові, вольні від тих гріхів, і вони увійдуть до обітованої землі.

Замовкла і перестрашено глянула кругом, ніби сказала щось таке, що треба було заховати тільки для себе.

Жалувала вимовленого слова та завернути його не могла.

З острахом глянув на неї Чуйкевич… Невже ж вона знов? З острахом дивилася на свою сестру Ганна. Чужою була для неї.

Мручко голову понурив, а потім раменами здвигнув

– Га, що ж, хай буде і так. Воля Божа. Попрацюємо для тих, що по нас прийдуть.

– Для майбутності, – доповів Чуйкевич.

XLI

На другий день від вчасного ранку по обох боках дороги з Будищ до Диканьки двома лавами уставилися козаки й міщани.

Дітвора, як горобці, пообсідала дерева і криші.

– Ідуть! Ідуть!

Напереді на сивому коні їхав полковник сердюцький в окруженню своїх старшин. За ними сердюки в парадному вбранню, за сердюками шведський військовий оркестр грає походного марша.

За оркестром 150 москалів, узятих запорожцями в полон у славній царичинській битві.

Йшли як на заріз, і ніяк не могли попасти в такт шведському маршу.

– Як корови на пасовисько йдуть. Москва, крок держи! – гукали на них будищанські хлопці. За полоненими москалями їхав під січовим бунчуком кошовий Гордієнко. Круг його 50 запорозьких депутатів. Всі на конях баских, доброї породи, здебільшого турецького хову, як змії. Головами кивають, ніби дякують за привіт, здоровляться. Не йдуть, а так тьми тонкими ніжками викидують та перебирають, мов танцюють.

Запорожці в червоних каптанах, підперезаних поясами, в черкесах голубих або синіх, на зборах та на шнурках, золотом суто гаптованих з позументами, ґудзиками й гапличками. Рукави широкі з роздерами або розпорами. В деяких рукави заложені за спину і зав'язані там, від чого і здається, що у них до рамен прироблені крила. Буцім збираються летіти.

В іншого поверх черкески накинена ще й керея, довга, пущена коневі на хребет, так що весь кінський зад нею вкритий.

На ногах сап'янці, а на головах шапки з футряною околицею, здебільшого соболевою, бо Гордієнко кого-будь не брав, а таких, що і одежею, і збруєю могли показатися в світі. Збруя на них і на конях в золоті і в сріблі, навіть сідла, уздечки й поводи позолочені і посріблені, туркусами повисаджувані. А що вже шаблі, пістолі, келепи, кинджали і списи, так ті прямо горять у поранньому сонці.

– Слава! Слава! – гукає весь шлях від Диканьки до Будищ, дзвони дзвонять, з самопалів і пістолів лущать, аж в ушах лящить.

Народ, затурканий Москвою та зацькований контрибуціями, постоями й усякими здирствами й тягарями воєнними, зрадів і просіяв, побачивши братію запорозьку, яка з давен-давна славилася тим, що ніякого ярма й ніякої чуженецької насили зроду не знала. І тільки те в першу чергу тягнуло на Січ людей, що не любили неволі.

– Слава! Слава!

Король стояв в окруженню Піпера, князя Віртемберзького, Гермеліна, Реншільда й інших і слухав уважно та не без дива латинської мови кошового, котрий дякував йому за обіцяну протекцію і обіцяв вірно стояти при гетьмані й королі та боротися спільно за волю України.

Відповідь короля прочитав у латинській мові його секретар Гермелін, а Сольдан переповів її в мові українській. Король впевняв запорожців у своїй прихильності до Січі й до цілої України, за якої волю він готов боротися проти спільного шведського й українського ворога, московського царя.

– Який ви хоробрий союзник, це видно з царичинської битви. Живим доказом тих 150 московських бранців, що ви їх привели до мене. Поздоровляю хоробрих лицарів запорожців!

– Стільки ж післали ми, – відповіли запорожці, – кримському ханові в дарунку і маємо в Бозі надію, що як він їх побачить, то пристане з нами до спілки.

Розмова протяглась до обіду.

Бенкетували три дні.

Гетьман в бенкетах не приймав участі. Занедужав. Дехто казав, що нервувався, бо не міг забути запорожцям бешкету в Диканьці і вбивства свого вірного слуги.

Навіть присягати в церкві не міг, тільки в себе на квартирі присягнув на Євангеліє і на розп'яття з мощами святими, що у вірному союзі з запорозькими козаками або згине, або добуде волю Україні, «так мені, Боже, допоможи в Тройці своїй святій і Ти, пречиста Мати».

Запорожці присягали в Будищах у церкві.

Тоді списано договір з королем шведським Карлом, бо Січ, хоч признала зверхність гетьмана, а все ж таки вважалася наче окремою державою.

Король шведський обов'язувався не заключати миру з царем, поки Україна і Запорожжя не будуть признані вольними і незалежними від Москви з правом жити і господарювати в себе по своїх власних постановах. За час побуту шведських військ на Україні він обіцяв народові не робити ніякої кривди, не брати контрибуцій воєнних і спокійним мешканцям українським не бути тягарем. Ті, що втікли перед шведами, можуть безпечно вертати до своїх сіл і мешкань. Їх не будуть карати, ні за дезерцію, ні за зраду, якщо вони схочуть помагати своїй і шведській армії у тяжкій боротьбі за волю. В шведській армії пануватиме сувора воєнна дисципліна.

Запорожці зі свого боку просили, щоб з огляду на те, що війна винищує країну, дати цареві якнайскорше генеральну баталію, на що відповів Карло, що така баталія залежить від часу і від ситуації воєнної, але він хвалить лицарський запал запорожців і спочуває йому. На прощання запорожці були ще раз допущені до королівської руки і до його стола.

Обдаровані щедро королем і гетьманом і пращані козацтвом і народом, від'їхали вдоволені на Січ.

Як проїжджали попри Полтаву, москалі побачили їх з валів і почали пальбу.

Тоді сотня запорожців зірвалася і, як буря, підскочила до стін. Вистрілили, і. мабуть, ні одна куля, не полетіла даром. Оден з курінних отаманів прицілився до башні, і московський полковників золотом шитім каптані, полетів коміть головою вділ.

XLII

Запорожці дотримали слова. Хоч за той час, як на Січі не було Гордієнка, посилав туди Апостол своїх людей і всіми силами старався перемовити Запорожжя на свій бік, так ніщо з того не вийшло. Українська партія була куди сильніша від москвофільської, апостолових післанців приковано до гармати, і вони ледве втікли з життям. Втікачі переказали Апостолові, а цей зарапортував цареві, що на Січі тепер не більше тисячі запорожців і що тільки старші з них сприяють цареві, а решта з наказним кошовим Симонченком на чолі – це союзники Мазепи, а вороги Москви.

Незважаючи на такі небажані вісті, Меншиков пустив у хід свою машину, мастив грішми, розсилав на всі боки своїх агітаторів і довів до того, що на Січі скинули Гордієнка, усунули наказного Симонченка, а кошозим вибрали Сорочинського, про котрого казав цар, що він чоловік добрий і відомий йому, цареві.

Але й ці заходи не довели до нічого. На Січ вертали ті запорожці, що ходили на москалів і добували городи понад Ворсклою, відбувалися щораз то нові ради, Сорочинський бачив, що більшість стоїть кріпко за Мазепою і хоче самостійної України,! новий кошовий потягнув за більшістю й вибрався на Крим намовляти хана до війни з Москвою.

Тоді цар післав до короля Карла свого генерал-авдітора буцім-о для переговорів про виміну бранців, а на ділі, щоб провідати, на яких услів'ях можна би заключити мир. Король жадав самостійності для України і воєнного відшкодування в сумі одного міліона рублів для Швеції, бо війну почала не Швеція, а Росія. Цар, може б, ще на контрибуцію згодився, але на Україну ні, як не міг король Карло згодитися на те, щоб не мішатися до справ польської корони, бо на тім потерпів би його союзник, Станіслав Лещинські.

Тому-то з переговорів нічого не вийшло, і війна покотилася дальше.

Московський генерал, німець Кампель, взяв Маячку і Нехворощу і в звірський спосіб вирізав в обох місточках мешканців, не ощаджуючи ні жінок, ані дітей. У відповідь на це

запорожці й шведи перейшли вплав Ворсклу коло Соколівки в половині квітня і побили й розторощили московського генерала Рена, з походження 'теж німця й лютеранина, котрий розсилав по Україні універсали й грозив страшними карами всім, хто не покориться Москві, а піде за зрадником Мазепою і за його союзником Карлом.

Рен був одним з кращих генералів Петрових, тому та побіда над ним підняла духу шведської і української армії. Але не минуло й тижня, як наспіла сумна вість про упадок Переволочної і про знищення великого числа суден, які там над Дніпром стояли. Одинока потіха, що запорожці й мешканці Переволочної боронилися хоробро і гинули лицарською смертю. Царський полковник Яковлєв даром завзивав їх до здачі. Відповіли стрілами з валів і мурів замку і боролися дійсно, як льви. Полягли всі так, що Яковлєв узяв тільки 10 полонених, і то неспосібних до дальшої боротьби. Тоді Яковлєв загально відомим московським звичаєм вимордував всьо цивільне населення Переволочної разом з жінками й дітьми, а багатий город з гарними церквами, млинами й іншими будівлями велів спалити дотла.

З Переволочної, як недавно з Батурина, і сліду не осталось. Тільки димами захмарене небо висіло над попелом і жужелицею вкритою землею, тільки ворони кракали над недотлілими трупами і вили бездомні пси, тільки легенди й перекази про лицарське завзяття запорожців і заїрську лють московських різунів мандрували, як марева нічні, понад берегами Дніпра й Ворскли, розбуджуючи в одних палке завзяття, а в других жах і отупіння. Де були запорожці, там помітний був лицарський підйом, а без них помічався упадок духу й нерішучість. Народ кидав свої оселі, крився по лісах і нетрях, і хто не пристав до регулярної армії, попадав у бандити. Завмирала ідея, голову підносили щонайтемніші інстинкти. Так і тоді, як скрізь і все.

Зрада, продажність і затрата почуття честі, як сморід стерва, затроювали воздух. Син перестав довіряти батькові, товариш зраджував товариша, чоловік боявся жінці виявити тайну. Хто збудився рано і стрінув товариша в таборі, то, здивований, питався: «Ти ще тут?», бо мало що не кожда ніч приносила нові випадки шпигунства й дезерції. Зараз тая стала поширюватися навіть між шведами. Москалі досилали перекуплених полонених шведських, котрі буцімто вирвалися з московської неволі, а на ділі нарочно приходили до шведського табору, щоб деморалізувати його. Оповідали про те, як то в Росії живеться полоненим шведам і їх родинам, як вони там учителюють по панських домах, працюють по фабриках та всіляких установах або заробляють гарні гроші як малярі і музиканти. А звісна річ, що як розказувати голодному про смачний обід, то йому по зубах йде оскома, не диво тоді, що й деякому шведові, зневоленому війною, заманулося того московського раю, і він – зраджував. Навіть у головній квартирі в Будищах годі було почувати себе безпечним. Люди боялися ночі.

Тоді король, щоб підняти духу, заборонив розставляти нічні варти і сам спав при відчинених вікнах і дверях.

Це дійсно підносило відвагу серед молодших офіцерів, але старших, що привикли до воєнних звичаїв, як до правил віри, ще більше відчужувало від короля – «залізної голови», «непоправного впертюха й авантюриста», «Дон Кіхота».

Вже навіть генеральний квартирмайстер Гілленкрок, маломовний, пильний і послушний, став надто ясно виявляти свою нехіть до короля за його прихильність до гетьмана Мазепи, котрого Гілленкрок чомусь-то не злюбив. На одній воєнній нараді він прямо заявив, що як не станеться якесь чудо, то ні один швед не верне з України, король втратить і військо, і корону, і буде найнещаснішим з володарів світу.

Король вислухав спокійно тієї ворожби і замість відповіді заявив:

– Візьмемо Полтаву! Вона багата в харчі і у воєнне знадіб'я, зокрема в сукно, котрого нам треба. Там будемо дожидати Лещинського і Крассова, а до того Полтава – це ключ до земель запорозьких, а запорожці вірні союзники наші. Ви, пане генеральний квартирмайстре, маєте приготовити все потрібне до облоги того города і сказати нам, коли ми його візьмемо. Так робив у Франції Вобан, а ви наш шведський Вобан, правда?

– Ваша королівська милосте, відповів Гілленкрок, я гадаю, що й сам Вобан захитався б, знаючи, як бракує нам усього потрібного до облоги.

– У нас доволі сил, щоб добути таку малу твердиню.

– Полтава – твердиня невелика, але в ній 4 тисячі залоги, крім козаків і міліції міської.

– Москалі здаються при першім нашім вистрілі.

– Але не козаки й не хоробрі міщани. Полтава буде оборонятися хоробро, і нашій піхоті прийдеться круто при копанню ровів і при інших того роду роботах.

– А Мазепиш козаки й запорожці від чого?

– Вони до облог незвичні і з ними треба нам порозуміватися при помочі перекладчиків. Козаки розбіжаться на чотири вітри, якщо їм робота надокучить, а полтавці засиплять їх градом куль.

– А я вам кажу, що запорожці робитимуть усе, чого я від них забажаю.

Гілленкрок усміхнувся злобно:

– А наша артилерія, ваша королівська милосте? Де вона? Нам прийдеться піхотою брати твердиню, не підготовивши для неї, як слід, грунту гарматами, а тоді і вона вигине доостанку.

Король гарячився.

– Ви ще чого доброго підсунете мені гадку кінницею добувати твердиню, а я знаю, що там і до штурму не дійде.

– То я тоді не знаю, чим ми тую Полтаву візьмемо. Хіба якимсь способом надприродним. Король скочив.

– А так, щоб ви знали, нам треба надприродне і надзвичайне робити, бо звичайні вчинки не варті надзвичайної слави. Ви приготуєте все потрібне до облоги Полтави.

Піпер, котрий до гетьмана і його планів ставився не менше неприхильне, як Гілленкрок, ще раз прібував дораджувати королеві відворот за Дніпро, але король заперечив головою.

– Цей відворот подобав би на втечу, і він підняв би ще більше духу московської армії. Ні, ні, навіть якби Бог зіслав тут свого ангела і казав не облягати Полтави, я не послухав би його. Ще раз кажу: ви, пане генеральний квартирмайстре, приготуєте все, чуєте, все, що до облоги потрібне.

– Це неважко, – відповів Гілленкрок, – бо наші засоби мінімальні.

– Але ми зате духом дужі, – відповів король і, кланяючись направо й ліво, ніби прохаючи ласкавого вибачення за свій непослух, вийшов з квартири.

Облога Полтави була постановлена.