Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 39 страниц)
IX
Вечір злодієм підкрадався.
Хапав останні сонішні блиски і кидав у подолок чорної, сліпої ночі, що за ним, мов величезна безугарна тінь, насувалася…
У вартівні гетьманської палати на Поросючці сердюки зміни варти дожидають.
Немилосердно люльки курять. Дим сивою плахтою над головами снується, хвилює й має. Одні других не бачать, хіба ті, що в кості біля кабиці грають.
У вартівні лиш дубовий бокун під стіною і стіл посередині. Вікна слезять.
День був доволі теплий, а тепер похолодніло.
– Пропив воли, пропив вози, пропив ярмо ще й занози, – затягнув, буцім безжурним голосом, той, що програвся до нитки.
– Вивертай карман, може, там ще який таляр заверушився, – радять йому.
– А повивертало би вам очі! – відбуркує сердито, піднімається і простує спину.
– Господи! Який же він високий!.. Ще трохи і головою об стелю гепне.
– Також якийсь чорт вигадав тії кості! – нарікає. – Ані то шабля, ані то дівка, а манить. Яка тепер довга ніч, а цілу за ними пересидиш, де який гріш маєш, висотають і пустять тебе, як турецького святця.
– Кождого чоловіка мусить щось манити, – потішають його. – Одного земля, другого вода, третього жінка, а ще іншого горівка. Де ти такого бачив, щоб спокуси не знав?
– Найгірше спокушує земля, – притакнув. – Якщо ти її забагнеш, так спокій не твій. Жінкою, дітьми ореш, мордуєш себе від досвітку до ночі, а все щоб тільки їй, тій земельці, вгодити, щоб і зорати глибоко, і заволочити гладко, і засіяти рівно.
Добував зернятка з бездонних штанів і лускав.
– Ото новину мені повів! – почав вигравший товариш. – Буцімто ми й самі не відаємо, яка сила землі, буцім ми всі не вийшли з неї! Вона в нас і за нігтями.
– В тебе за нігтями кривда. Ти всіх обіграєш.
– Плеканця має.
– Ану, давай вивернім пазуху, чи не сидить там маленький, рябенький, з хвостиком, як у миші.
– Ану-те, покажи, покажи!
Приставали до нього, що ледве відганявся.
– Гетьте, бо поб'ю! – грозив, а грозив, мабуть, недаром, бо кулаки мав, мов довбні, хоч палі ними вбивай.
– Виграв, виграв! А де ж тії маєтки, що я їх на вас доробився? – гукав.
– Бо п'єш! – підхопив котрийсь.
– П'єш, братичку, п'єш, як смок, – твердили другі.
– А горілка теж страсть.
– І шкідлива, здоровля псує.
– Бабам, – боронився той. – А щоб козакові, то я ще такого не чував. Мому дідові сотня літ, а він ранком за поріг не вийде, щоб уперідь чаркою або й двома не прополоскати рота.
Переконав. На хвилину замовкли.
– Найгірша страсть, – перервав мовчанку молодий козак на бокуні, з головою, задертою вгору, ніби він у небо дивився, – найгірша страсть, коли хочете знати, не що друге, а дівка. Як тобі якої заманеться, хоч гинь. У церкві Богові молишся, а про неї гадаєш, у річку глянеш – і її доглянеш… – балакав, ніби псалтиру читав. Знати, мав якусь журу любовну і хотів поділитися з нею з товариством, так товариству було не до того.
– Тю, дурний! – почав програвший у кості. – Не сором тобі, бабію! По-мойому, то воно так: дівку люби, а за гичку мни, бо як вона тільки помітить, що ти в ній задурився, так тоді – ого!
– Ого! – підхопили й другі, доповідуючи й таке, чого не говориться вголос.
Бабій зітхав. Голова його все-таки на стіні спочивала, а очі блукали по стелі, ніби він у небо зазирав.
– Задер лоб, як до місяця собака, – казали йому, – і за дівкою виє.
Мовчав, сумний, що між товаришами не знайшов сподіваного спочуття.
Біля нього сидів такий подібний до його, як брат. Лікті на коліна поспирав, у землю дивився і крізь зуби цикав.
– То не жарти, панове, – почав, – жінка – велика річ. Погадайте, Іван Степанович який, а…
– На Мотрю натякаєш?
– А хоч би й на Мотрю. Мало-то гетьман настрадався із-за неї? Погадати лиш, як він Кочубея тратив-Замовкли. Чути було, як вітер за вікнами гудів. Вікна заходили слізьми, і тії сльози мерзли на них. Вітер шибками дзеленькав.
– Що ти рахуєш Мотрю! – почулося. – Із-за такої то й пострадати варто.
– І вмерти не жаль.
– Це не жінка, а прямо ікона, щось таке, що й повісти годі.
– Краса…
– Розум…
– А хоробрість?
Не могли слів дібрати, щоб висловити захоплення донькою Кочубея.
– Не знати, що тепер зробить з нею гетьман, – почав програвший. – Вона знов біля його.
– З чоловіком, з Чуйком.
– Так що? Втікла від батьків, покине й чоловіка. Любов найгірша страсть.
– Любов найгірша страсть, – зітхав той, що в небо дивився.
– Гетьманові тепер не до того.
– Усім нам не до кохання.
– Наше кохання – війна.
Вітер кріпшав. То вовком вив, то гадюками сичав, то клекотів, як море.
– Мабуть, хтось повісився у лісі.
– Може, Ніс?
– Юда за тридцять сребренників зрадив Христа, а потім пішов і – удавився.
– Наші Юди не з тих.
– Юда, якщо його до Носа рівняти, то був порядний чоловік.
– Бо повісився?
– А так. Все-таки якусь совість мав, а прилуцький полковник ще й по булаву сягне.
– Може…
– Мабуть.
– Не діжде. Я сам при першій зустрічні, мов бішену собаку, простромлю. Погадати – тільки народу збавив. Тільки жінок і дітей помордували, щоб він «настоящим» зробився. Такого ще в нас не бувало.
– Всяке бувало, а такого ні.
– Зводяться старшини наші на нінащо. А тут гетьман таке діло затіяв.
– Вони ще й гетьмана відступлять.
– Вже й так небагато біля нього осталося. Стародубський полковник який вірник був, а тепер супротивні універсали пише.
– Бо мусить. Цар з дубинкою за плечима стоїть: «Пиши!»
– Не він їх, може, й пише, а в царській походній канцелярії складають… Добрий та м'який чоловік Скоропадський.
– У нас як добрий, так м'який, а як твердий, так поганий, от хоч би й Носа взяти.
– Сумно!
– Страшно!
Вітер, як божевільний, по стінах палати дерся. То харчав, як бішена собака, то хлипав, як дитина. З комина дим на хату завертало.
Зміняли варту. Вивели трьох, а за хвилину стільки зі стоянок вернуло. Тупцювали й билися руками по спинах, бо запари їм у руки й ноги зайшли.
– Зимно?
– Руга, що на два кроки не бачиш.
– Стелиться нам на війну дорога.
– Ой, стелять її чорти.
– Не треба гірших чортів, як москалі. Бач, що з Батурином вчинили!
– Бо ми того не вчинили би з Москвою.
– Як треба, то вчинимо!
– Ой ні!
– Вчинимо. На війнг дичавіють люди. Сам себе не пізнаєш.
– Наш чоловік таким звірем, як москаль, не буде. Він все-таки хоч до жінок та до дітей якусь жалість має, а москаль і Бога матіркує.
– Тому нас під чоботом держить. Світ твердий, м'якого чоловіка роздавить.
– Чоловікові м'якосердному нема що нині робити на світі.
– Нема…
Годилися на тому, лиш великан був другої гадки.
– Так ти, значиться, хотів би, щоб наші озвіріли? – питався.
– Що я маю хотіти?.. Гадаю.
– Зле ти собі гадаєш, брате. Москалі – лісовики. З медведями деруться. Зимно терплять, всякою нуждою страдають і до всякої твари, навіть до Господа Бога, велику злість чують. Що москалеві зарізать чоловіка? Кацап, сиріч – різун… А в нашого брата і земля багата, і небо сміється, Дніпро в море ллється, він і худобину кохає, і деревину плекає, і з бджілкою балака, наш брат тільки в бою грізний.
– Особливо, як виросте такий великий, як ти.
– Великий, а розуму мало.
– А в тебе і росту, і розуму чортма, – боронився великан.
– Хай Москва буде Москвою, а ми залишімся собою, – кінчив.
– Всі ми одним хрестом хрещені і Бога одного ісповідуємо.
– Та що ти верзеш, товаришу! Невже ж віруючий вчинив би таке беззаконня, як Меншиков в Батурині вчинив? їх Богом чорт, а цар його намісник.
Будився ворожий настрій. Кождому на гадку приходив Батурин, бо кождий щось у ньому втратив – навіки. Якби так тепер хто гукнув: «До бою! Москалі йдуть!» – то кинулися б, як ураган, і змели би ворога, як лавина. Оден десятьох брав би.
Але в палаті було тихо. Десь там за стінами гетьман з останніми вірними своїми раду радив. Шо вони врадять? Биться чи мириться?..
Це питання ще й після батуринського погрому висіло у воздусі. Ще й тоді було чимало таких, що соромний мир воліли б, ніж чесну війну. Потішалися гадкою, що гетьман показав цареві зуби, щоб добути від нього те, чого цар по-доброму не хотів дати, а добуде, так знову по-давньому стане. Заживуть у добрій злагоді, як дотепер. І хоч тая злагода боком Україні лізла, хоч цар виснажував немилосердно, а все ж таки народ бажав собі не війни, а миру. Батуринський погром скріпляв це бажання. Був відстрашаючим доказом царської сили і злості… Гетьман не був страшний. Ні разу не карав народу. Милувати любив. Навіть Кочубея помилував би, коли б не царський суд.
Так міркували собі.
Гетьманські сердюки знали настрої народні і тим більшою тривогою турбувалися.
Стогнали дерева в саді, снігом до вікон било, по криші ніби діти ногами тупцювали, то знов ніби стадо буйволів десь недалеко ревіло, ніби табун степових коней на гетьманську палату налітав.
Війна, як стоголовий змій, на залізних ланцях біля границь Гетьманщини прикована стояла. Цар пустив її з тих лапців на Батурин, тепер знов Менщикову прив'язати велів…
А як пустить?.. Як пустить?..
Ніч була чорна, як мазюка в бочці.
Ані квочка курят не випустила на небо, ані віз не викотився з небесної возівні.
Було вже, мабуть, пізно, бо півні кукурікали в Бахмачі. Їх голос ледь-ледь продирався крізь шум навісного вітру… «Ку-ку-рі-ку!»
Вітер снігом крутив. З одного місця здирав, а на друге кидав. Такі купи на шляху понасипував, що кінь аж постогнував, пробиваючись крізь них. Їздець коня стрем'ями попід черево штовхав. Спішився.
Кінь зривався, порскав, ніби знав, що і йому спішитися треба, але за хвилину попадав знову у снігову заспу, і тоді вітри, як тічня голодних собак, кидалася на коня і на вершника, шарпали їх, тручали, гризли, ніби їм щось залежало на тім, щоби їх не пустити. Насилу дочвалали до Поросючки і пристали перед вартівнею.
– Хто такий?
– Свій, свій, – почувся тихий храпливий голос.
З вартівні вискочив сердюк.
Побачив коня, волохатого від інею, засніженого, що боками, як ковальський міх, робив, і парубка, що ледве зволікся з кульбаки. Мав на собі свитку довгу, ніби псаломщик або київський бурсак. Телепало ним і зубами дзвонив. Не міг розпростувати пальців, щоб поводи пустити.
– До кого? – спитав сердюк.
– З Лебедина до своїх утікаю, – відповів гість.
Сердюк казав коня відвести до стайні, а вершника попрохав до вартівні. Цей ішов, похитуючися на ногах, як моряк, що давно суші не бачив.
У вартівні обдало його теплом, запаморочив дим, світ йому закрутився, мало не впав.
Посадили на лавку, натирали снігом, трусили.
Десь і горівка взялася.
– Випий чарку, зразу й нагрієшся, – припрошували, та він буцім не розумів. То загулював повіками очі, то розтулював і дивився непритяменно. – Та ну ж бо, випий, християнська душе, бо задубієш, дурний! – приговорювали до нього, вливаючи горівку крізь заціплені зуби.
– Положім його на бокун, лежати все-таки краще. І положили парубка, як мерця на лаві.
– Десь також розум посилати людину на таку заметіль.
– Я й собаки не вигнав би з хати. Добре, що з вовками не зустрінувся.
– Вовки не голодні тепер. Гадаєш, мало поживилися в Батурині.
– Над вовками святий Юр рейментує. Як кого дозволить з'їсти, то з'їдять, а не дозволить, так навіть не тронуть. Парубок приходив до себе.
– Принесіть котрий сала, – жартував великан. – Якщо він до сала не схопиться, так це не справедливий козак.
– То він, мабуть, і до дівки не став би.
– Але до костей то так, – колов щасливого грача той, що програвся до нитки.
Парубок усміхався добряче. Його обдало тим прихильним товариським повітрям, якого поза козацьким життям не знайдеш. Був молодий, двадцятилітній, обличчя мав тонке, більше дівоцьке, як козацьке, вус ще не вкорінився добре, такий вус, що його ще пальцями треба зі шкури наверх підтягати.
Сердюки раді були гостеві. Все-таки хтось новий прибився, і, може, щось нового почують.
Не давали йому спокою, питалися.
Відповідав насилу.
– Так ти з Лебедина, кажеш?
– Еге ж, з Лебедина, – відповів, ніби кригу в хату вкотив.
Лебедин – це було страшне слово. Приходили на гадку колесо, шини, палі. Там мазепинців карали.
І хотіли, щоб розказував про тії кари, і раді були, щоб мовчав.
Парубок, промовивши «Лебедин», примкнув повіки, і біля його уст появилася морщина болю, ніби і його там на муки брали.
– Ти втік? – приставали до нього.
– Еге ж, – відповів, ніби крізь сон, і задрімав.
– Хай спить. Нема ліку над сон, – рішили і, не раді, що не довідалися нічого нового, розбрелись гуртами по вартівні. Хто в кості кидав, хто вірла грав. Влюблений козак знов плечима об стіну оперся, голову вгору задер і, зітхаючи, вдивлявся у стелю.
Вітер трохи ущух, другі півні співали.
Знов змінялися варти.
– Ще радять?
– Бог знає. В гетьманових покоях ще світиться. Кендзеровський снується кругом. Дивиться попід вікна, чи не заглядає хто та не підслухує.
– Цей нікому не вірить, навіть Рачкові – ні.
– Рачкові найменше вірити можна. Ті блазні лиш дурними прикидаються, а вони мудріші від нас.
– Як від кого. Але вірні. Скорше Апостол гетьмана зрадить, ніж Рачок.
– Вже оден апостол відрікся свого учителя.
– Не говори. Данило не з таких.
– Зробить Данило, що йому буде мило. Побачиш.
Парубок спав неспокійно. Кидав собою, аж нараз сів, потер рукою лоб, очима повів кругом. А тоді зсунув ноги з лавки і попросив пити.
Випив три чарки зразу.
– Отак було давно зробити. Видно, небоже, що ти козак.
– Бурсак, – відповів той. – Лебединський попович. Здивувалися козаки.
– Так чого ж тобі було втікати? – питалися.
– Дайте розкажу. – Обтер долонями лице і почав. – Як на гетьмана анатему кидати мали…
– На гетьмана? Анатему?.. Що тобі приснилося, хлопче?
– То ви нічого не чули?
Дивилися на нього, як на божевільного.
– Чи одно ми чували, але такого – ні. На гетьмана Івана Степановича Мазепу щоб анатему кидать? Ні, ні, тобі щось, братчику, в голові не теє.
– Як не хочете, так не вірте. Не приїхав я тут, щоб вас дурить. Правду кажу, одного слова не збрешу. І не гадайте, що мені щось у голові попсувалося, – хоч тепер і збожеволіти не важко. Але я, дякувати Богові милосердному, при пам'яті.
Раменами здвигали й головами похитували, а бурсак розказував:
– Отож, як відомим стало, що архієреї у Глухів понаїздили, щоб викликати Мазепу, то нас, кількох лебединців, що в Київській академії вчилися, сказали собі: до такого безбожного діла рук своїх не приложимо. Навіть як співаки – ні! Невже ж ми не знаємо, хто таке гетьман і що він для академії зробив? Невже ж ми не величали й не славосла-или його, не підносили апотеозу, як добродієві свойому? А тепер щоб виклинати, з церкви святої викидати, проклинати від роду в род?
– І що? І що? – загуло кругом.
– Цілу ніч билися ми з гадками, що нам робить, щоб спинити це погане діло. Була гадка (не смійтеся, ми молоді, старечого розуму не маємо), була гадка тягнути жереб. Хто витягне, тому й підкрастися до царя…
– До царя? Підкрастися? – зашепотіли сердюки.
– Підкрастися і – вбити, – докінчив бурсак, важко зітхаючи.
Він сказав щось таке просте, а разом з тим таке дивне, що нікому й на гадку не приходило.
– Вбити царя?
– Гадаєте, не вбивали? – відповів палко бурсак. – А скільки кесарів римських не своєю смертю померло! Гадаєте, гріх? Бог простив би за деспота такого. Мало він намучився людей. Та не було такого, щоб сказав: нам треба це зробити, ми зробимо… А жаль, великий жаль! – І його обличчя скривилося.
Сердюки збилися в купу біля оповідача, щоб якого слова не пропустити.
– І що? І що?
– На другий день кажуть мені апостола читать. (У мене голос такий, що другого нема). «Не буду», – кажу. А вони до мене: «Мусиш. Сам цар слухатиме». І батько й мати, всі пристають до мене: «Читай», а я затявся і – «Ні». Аж десь до начальства дійшло. Прийшли і забрали мене. Посадовили в холодну. А в городі парад. Дзвони грають, гармати ревуть, аж земля дрижить. П'янство таке, що тверезого, мабуть, у цілому городі не було. Отож з того і скористала мати моя. Довірених людей післали, а за городом і кінь чекав. Сів я і при помочі Божій якось до вас добився.
Скінчив і відсапнув, ніби камінь важкий йому з грудей скотився.
Сердюки вже не приставали до нього з питаннями. Довідалися, хто він таке. і раді були погостити. Десь і закуска взялася, і плящину добули.
– Випий чарку, веселіше стане. Відпрошувався, ніби соромився.
– Горівка – не дівка, з ума не зведе, лиш на деякий час в голові запорошить, – заохочували.
– А може, ти тому не п'єш, що діла не зробив? Підіжди, ще молодий – поспієш! Деякий і постарівся, і нічого путнього не втяв.
– Випий же! Нагрієшся, а то зубами дзвониш, буцім ти не попович, а паламаренко.
Гість ніби й справді не своїми зубами їв і позиченим ротом випивав чарку.
– Пиймо, доки є, бо хто зна, як завтра буде. Москви і шведа насунуло такого, як хмара, повидудлюють усьо, а нам прийдеться хіба воду пити.
– Добра вода, бо не мутить ума, – доповів котрийсь.
– Мабуть, тобі давно вже помутило, коли ти таке кажеш. Водиця жабам годиться, а не нам. Нашої жаги водою не вгасити.
– Так, так. Нашої жаги водою не вгасити, – повторив сумно той, що вдивлявся у стелю.
Другі півні піли. Вітер зривався знову і конче хотів дерева з корінням повивертати.
В хату скочило щось мале, обсніжене і від інею заволохачене.
– Вечора доброго панам! – запищало.
– А! Рачок з болота виліз, – відповіли. – Пане Рачок! Просимо вашеці сідати! – і котрийсь ухопив його на коліна.
Гетьманський весельчак, як кіт, з колін зістрибнув і на бокуні присів.
– Хами! Шляхтича пошанувати не вміють. Подай такому палець, а він за руку тягне.
– Так тебе й за голову нема що тягнути; скачи за пазуху, нагрієшся!
– Або у карман лізь!
– А очі б вам повилазили, негодяї! Лиш горівку тягнуть, а битися нема кому, – відтинався Рачок.
– Так ти за нас б'єшся, правда? Але язиком.
– А ви і язиками не втнете. Не знаю, до чого вас Господь создав, – і баламкав у воздухах ногами.
– А ваша милість, – приставали до нього козаки, – хай удруге на такий вітер не виходять, бо пірве та закине на яку там дзвіницю, що годі буде й здіймити.
– Підождіть, позакидає вас у багно, чортові діти, – лаявся Рачок. – Не знаю, пощо земля носить таку ледач на собі.
– Цитьте! – буцімто заспокоював великан своїх товаришів. – Цитьте! Не сердьте їх милості, а то поб'ють. Їх милість трудні – від дівчини вертають.
Козаки сміялися, Рачок також.
– Гадаєте, жадна мене не хоче? – говорив, зміняючи голос. – Ого-го! Та я, бачите, дорожу собою.
– Відомо, відомо, є чим. Але дійсно, звідкіля це ваша милість вертають? Чи не з гетьманської ради?
– А хоч би…
– Так повіжте, що там урадили такого?
– Що врадили?.. – І Рачок задумався. – Не твого розуму діло, – відповів і махнув рукою. – Щолиш тепер буцімто й запримітив незнайомого і грізно спитав:
– А ти хто такий будеш, хлопче? В якого пана зі стричка відірвався?
– Ов, пане Рачок, – схопилися козаки, – щось ви собі задуже позволяєте. Не смійте обиджати нашого гостя. Він у Лебедині був.
– У Лебедині? – і Рачкове обличчя перемінилося в оден мент, ніби і його це грізне слово, як ні одно друге, вразило. В хаті втихло; смертельним холодом повіяло по ній. Від того холоду в'янула охота до жартів. – В Лебедині… Так, так у Лебедині, – лебедів Рачок. – Там карають наших. Праведників карають, а грішних нагороджують. Така тепер правда на світі. А ти бачив?
– Там від тих мук ні очей не заплющиш, ні ушей не затулиш, – відповів гість. А Рачок додав:
– Колесують, вішають, на палях садовлять. Цар до того охотник, знаю, знаю. А не придумав чого нового цей кат?
– Нового? Не знаю. Бачив, як якось кількох мазепинців босоніж на леду поставили і ноги водою поливали, щоб примерзли.
Рачок скривився.
– Мовчи, вашець, мовчи, – і казав собі подати горілки. Його обличчя зробилося таке, ніби він не горілку, а людські сльози пив.
– І в Глухові був? – спитав по хвилині. – У Глухові, кажуть, гетьмана з уряду скидали. Бачив?
– Авжеж, що бачив, – відповів парубок, але якось не спішився разказувати. Ніяково було.
– Так розкажи ж бо! – наставав Рачок.
– Розкажи, розкажи! – гомоніло кругом. Позсувалися докупи, обступили колесом гостя, і він почав.
– Дня п'ятого, цього місяця, листопада, тричі вдарили з гармат. Загули тулумбаси, і народ посунув на майдан. От народ, скликають, так іде. Не дивуватися черні. Але ж бо і міщанські роди, від яких треба би більше розуму сподіватися, теж повиходили, ще й дітей з собою позабирали, щоб дивилися на сором, доселі не бачений у нас. Весь майдан зароївся людьми, місцевими й нетамошніми, бо Глухів по збуренню Батурина буцімто якоюсь новою столицею зробився, і як уперед до Батурина, так тепер у Глухів не оден за ділом поспішає. Мабуть, цей город ще такого зборища не видав. Чорняки, козаки, москалі, черців, як воронів, налетіло; наслухують, чи не балака хто проти царя та чи не жалує гетьмана Мазепи.
– А як почують?
– Питаєте? Тоді, як круки на падло, так вони кидаються на нього, хоч би це й жінка була, а хоч би й недоліток тільки. «Мазепінець, ізмєннік!» – верещать. І вже такому світу Божого не видати…
Оповідач спинився. Знати, нелегко йому оповідалося. Слова нерадо вилітали з горла. Київський бурсак привик до тієї пошани, з якою там ставилися до гетьмана Мазепи, за його повсякчасне піклування церквою і просвітою, тому-то й важко було розказувати про той глум, який у Глухові над тим самим гетьманом учинили. А слухачі принаглювали:
– І що? І що? – допитувався усякий.
– Посеред майдану поміст високий збудували і сходи до нього приставили. Посеред помосту – шибениця.
– Шибениця, – зашипіло кругом.
– Москаль і шибениця – то одно. – В царя шибениця – то ласка. Колесо, паль, розжарена шина – це йому страсть.
– Колесували б їх чорти на тому світі.
– Мала потіха, панове, що на тому світі буде. Але на цім, дивіть, що він з нами творить!
– Віддячимо, віддячимо, дасть Біг.
– Заки віддячите, розказуй, вашець! – перебив Рачок.
– Вдарили з гармат удруге, і майдан московське військо обступило, з фузіями біля ніг. Не знаю, чи якого супротивлення боялися, чи для більшої паради. Але народ не су-противлявся… – і оповідач зітхнув.
– Не супротивлявся народ, – повторив, – тільки деяка дитина зжахнулася московських страховитих облич і хлипати стала. Мами заспокоювали дітей: «Цить, донцю, цить, цар добрий, цар-батюшка кривди тобі не зробить».
– Не зробить. Підождіть! Прийде і на вас пора.
– Поки Москви, поти й Україні добра бути не може.
– Огонь не помириться з водою, а Україна з Москвою.
– То так ви гадаєте, а простий народ все москалі піддурять.
– Наш чоловік себе за хитрого має, та москаль куда хитріший.
– Бо не згідливі ми.
– Трускі. В нас тепер або Кочубеї, або Скоропадські, а Виговські і Богуни де?
– Розказуй, вашець, розказуй, – наглив Рачок.
– В гирлах вулиць, що до майдану ведуть, Меншикова драгуни ескадронами поставали. Коні іржать, квичать, на людей наступають, – крик такий! Аж ось і втретє ревнули гармати, і мені аж в очах замихтіло. Наші генеральні й полкові старшини в контушах та в шубах соболевих, духовенство в ризах дорогоцінних, а попереду Меншиков і Головкін з ордерами й хрестами на поміст увіходять, аж сходи тріщать. Щось там московські охвіцери скомандували, якби їх шилом в черева шпигнув, щось зверещало військо, і загарчали їхні барабани.
– Ведуть, ведуть! – зашумів народ і став до помосту перти, – гвардисти царські на силок порядок штиками держали. – Ведуть, ведуть!..
Двох катів у червоних убраннях, ніби з кривавої купелі повискакували, тягнули страхопуда, «чучело», як москалі кажуть. На ньому гетьманське вбрання, в руках коштур, ніби булава, а на грудях Первозванний Андрей, котрого, як знаєте, він був другим із черги каваліром. І поставили тую куклу під шибеницею, буцімто гетьман Іван Степанович стоїть… Стоїть.
– А народ що?
– Не знаю. Мені потемніло в очах. Не бачу нічого, ніби дим, ніби мряка якась. Чую тільки, читають щось. Вихвалюють царя і його ласки для українського народу, а гетьмана зневажають. Не цар, а він усякі здирства чинив, народ податями обкладав, віру святу православну єзуїтам запродати гадав, а Україну від Росії відірвати збирався, щоб її через руки Карла знов польському королеві Станіславові у вічне по-гноблення передати. Народ слухав і охкав, бо що йому більше було робити? Полки Стародубський, Чернігівський, Ніжинський у царя під рукою, гетьман зі своїми вірними Бог знає де, а Чечель з Кенігзеном на господньому суді стоять. Що народ може, коли війська не має? Може, хто і кулак затискав, і скреготав зубами, може, кому й розривалося серце надвоє, слухаючи тих московських брехень, та ніхто вголос противитися не смів, ніхто… І тоді виступив світлійший князь Меншиков і витолкував народові, що не годиться, щоб такий облудник та ізмінник, як Мазепа, був каваліром найвищого царського ордену, і тому він, князь Меншиков, з припоручення самого царя патент на чин каваліра, виданий свого часу бувшому гетьманові Мазепі, роздирає. І роздер на-поздовж, напоперек і ще раз, і ще, і шматочки з вітром пустив.
А тоді орден св. Андрея з того чучела здерли і катюгам знак рукою дали. Оден з них почіпив на шию манекіна мотузок, прискочили, вхопили і чучело на шибеницю потягнули.
Що дальше – не знаю, бо я вже не слухав і не дивився. Розказували тільки, що того ж дня увечері полковників по одному до князя Довгорукого закликали, і вони послушно і без ніякого супротивлення обіцялися усе робити, чого тільки від них цар зажадає.
Оповідач скінчив. Слухачі мовчали. Довго ніхто не важився перебивати тишини. Розуміли, що зневага, заподіяна гетьманові, була їх зневагою, слиною, якою Москва плюнула в лице України. Мовчали, бо іноді мовчанкою люди краще порозуміються, ніж словами.
І якщо вечером у деякого з гетьманських сердюків, може, й являлася грішна гадка покинути його і або вертатися додому, або переходити на бік царя, так тепер всі вони згідні були в одному, а саме: витривати біля гетьмана аж до останньої побіди, або до загину. Московському: «Десять разів мір, заки раз відріжеш» вони протиставляли своє: «Або пан, або пропав».
Мовчали. Аж Рачок зіскочив з лавки і, спльовуючи, промовив:
– Блазні, блазні!
– З тими словами він підійшов до вікна, бо не хотів, щоб люди дивилися в його жалюгідне обличчя. Голову до зимного вікна притулив.
– Блазні!
Шибки у вікнах сіріли. Мороз повирізьблював на них цвіти, зірки і всілякі кунштики. Вітер обкидував їх снігом, і як хто з варти вертав, то він крізь відчинені двері у вартівню вдирався і снігом на сердюків кидав.
А вони ніби поприкипали до своїх місць.
Уявляли собі цей гидкий образ, цю комедію, яку цар, мов у театрі, на глухівському майдані виставив, а глухівці дивилися, не розуміючи, що москва насміхається над ними. Що глухівці! А полковники і старшини де були?
«Блазні! Блазні!» – лунали Рачкові слова по мозках сердюків.
«Блазні!..» Хто? Цар, Меншиков, Головкін, що комедію грають, чи наші, що позволяють грати комедію з собою?
«Блазні!»
Оповідач, як перше не поспішався розказувати, так тепер, вже й не прошений, продовжав:
– А на другий день вибрали нового гетьмана. Після вибору стародубський полковник, а тепер буцімто гетьман український, до Троїцької церкви поїхав. Там після єктеній і його за іменем царя уперве пом'янули, там він за глухівським протопопом Борзаківським на вірність цареві присяг, до царя з поклоном їздив і від нього в царській кареті вертав. А ми дивилися і жалували доброї та слабої людини. Після того вибору цар, Меншиков, Головкін, московські вельможі й канцелярія царська на кілька день залишилися у Глухові. Аж ось днів тому три, чуємо, і митрополит Йоасаф Кроковський і переяславський єпископ Захарія Корнилович зі своїм духовенством надтягнули.
Пішло по городі – Мазепу виклинати мають. Нова дивоглядія, нове зрище народне. В Лебедині мучать людей, а в Глухові розважають народ. Погадайте! Тієї комедії я вже, як чули, до кінця не бачив. Але знаю, як її підготовили. В тій самій Троїцькій церкві, у який тиждень тому чи скільки там, присягав новий гетьман, мали відправити після служби Божої молебень, на якому мали бути цар, його вельможі, а також і новий гетьман зі знатними українськими людьми. Після молебня митрополит з рештою духовних високопоставлених осіб мали виголосити анатему й вічний проклін «злодієві і зрадникові Мазепі».
Знаю, що перед тим мала бути проголошена краснорічива проповідь, у якій цар мав бути виславлений, як заступник віри Христової, поборник всяких злих сил, оборонця бідного і приниженого народу, а на гетьмана мали посипатися щонайгірші і найобидливіші слова, як на Каїна, як на Юду Іскаріотського. Поруч тетраподу приготовлено великий та погано намальований портрет гетьмана Мазепи, щоб усякий бачив, що про його, не про кого другого мова. Після проповіді митрополит мав сказати: «Нам, що зібрані во ім'я Господа Бога Ісуса Христа та його святих апостолів, від самого Бога дано зв'язувати й розривати, і якщо ми зв'яжемо на землі, буде зв'язано й на небесах, а що розірвемо на землі, буде розірвано й на небесах, – Іван Мазепа – зрадник! За нарушення присяги і за зраду великому цареві: анатема! анатема! анатема!»
Повторяючи ті грізні слова тричі, повинен був митрополит тричі вдарити жезлом в образ і подірявити його, а решта духовних мала гасити свічки, ломити їх і кидати під портрет. Народ же повинен був, мов від чорта самого, від портрету «злодія-ізмінника» з церкви втікати і той жах передавати другим, від покоління у покоління на довгі віки.
– Поки Україна розуму не набереться, – промовив великан.
– Поки ми замість анатеми слова не кинемо на них анатеми чину, – додав оповідач.
– Анатеми чину, – повторили й другі і тихо виходили з вартівні, бо вже благовістилося на день.
Тієї самої ночі у гетьманських покоях відбулася нарада.
Покликав на неї гетьман своїх старшин не так для обміркування воєнних планів, бо без відома короля Карла годі було про війну що-небудь рішати, а більше, щоб довідатися, які їх плани.
Від якогось часу гетьман помічав у своїх вірних деяке хитання.
Особливо з тої пори, як цар проголосив свій другий маніфест, це хитання більш пмітним стало. І не диво. Цар обіцяв простити всякого, хто протягом одного місяця від зрадливого гетьмана до свого законного володаря верне.
Такого-то прийме цар і пригорне до груді, як блудного сина, як пастир вівцю, що відбилася від свого стада. Може, не так старшинам, як їхнім жінкам усміхалася ця ласка царська. Вони ж так багато всякого добра залишили в своїх хатах! Взяли от, що в руки попало. А цар вертає маєтки, землі, городи, ще й підвищує чини. От Полуботка, кажуть, обдарував усіми маєтностями його шурина Михайла Васильовича та причинив ще город Любеч і дев'ять сіл з млинами, перевозами і всяким другим добром… Погадайте!
Про тії ласки царські всякі казки ходили, а гетьман що? Його пісня вже, мабуть, відспівана, а його будучина – знак питання. Він тепер: «Або пан, або пропав», але це друге після Батурина, мабуть, правдоподібніше. Чечеля і Кенігзена не воскресити, 40 гармат, крім моздірів і муніції, не відібрати, скарбів, забраних Меншиковим, також. А десять тисяч щонайкращого війська де?
