Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 39 страниц)
XII
Гетьман встав нині скорше, як звичайно. Він тепер спати не може. Безсонниця, на яку нездужав король, і його навістила…
Добре то казав король Карло, що непередбачений припадок – це найгірший ворог.
А тих непередбачених припадків багато!
Як громи з ясного неба б'ють. Самі Йовові вісті. Погром Левенгавпта, Батурин, Стародуб, вибір нового гетьмана, анатеми, стужа – одного з тих нещасть доволі, щоб захитати навіть найсильнішого душею. Тільки не Іваном Степановичем Мазепою!
Не можна сказати, щоб він байдуже ставився до всіх отсих подій укупі і до кождої зокрема. Кожда з них вражала його, бентежила і засмучувала, прямо ножем врізувалася в серце, але навіть усі разом не спромоглися на те, щоб трутити його в розпуку, в тую безодню, у якій чоловік затрачує розум, волю, надію, навіть охоту до життя… «Амінь!»
Гетьман не сказав того слова…
Найгірше схвилював його Батурин. І не диво. Там він найбільше стратив. Не лиш як людина, але й як творець задуманого ним діла.
Це зрозуміла річ.
На вість про втрату Батурина він почував себе, буцім земля захиталася йому під ногами, – паде й не може знайти рівноваги…
Мотря піддержала його.
А тепер кожда нова недобра вістка скріпляє тільки його непереможне завзяття.
Боротися аж до побіди або до загину. «Зі щитом або на щиті», – пригадується клич старинних героїв.
Ум, від п'ятдесяти літ заправлений до праці, навіть вночі не хоче спочивати.
Гетьман не спить. В безсонні, зимні ночі зміняє плани, на місце давніх, знівечених отсими непередбаченими припадками, строїть нові – долею і ворогом порвані нитки зв'язує докупи.
На всякий спосіб камінь зрушений з місця.
Історичні події покотять його вперед. Де і коли він упаде, кого і як сторощить – годі нині сказати.
Але що під тим каменем не кублитимуться гадини і хроби, – це певне.
Мазепа двигнув українське питання, і нема вже такої сили, котра б могла завернути його назад.
Може спинитися на деякий час, може потерпіти навіть дуже важкий погром, але воно вже має тую внутрішню силу, котра зробить його невмирущим…
Ані на одну хвилину не сумнівався гетьман, що його великий задум таки колись здійсниться, хоч би й по смерті, за літ сто або двіста, але все-таки здійсниться… Камінь зрушений з місця…
І як людина серед довгої сльоти пильно вдивляється в небо, чи хоч одного яснішого шматочка на ньому не побачить, як путник серед чорної ночі у полі за світельцем, хоч би й найслабшим, стежить, так розглядався гетьман довкола, щоб щось надійного знайти.
Думки на Запорожжя бігли.
Там тепер кошовим Гордієнко. Людина умна й великий патріот. Не раз між гетьманом а Січею непорозуміння бували. Січ бажала державою в державі стати, мало того, хотіла, щоб не було України, тільки Січ. А воно неможливе. Годі всьому народові жити на тих правах, на яких живуть запорожці. Але тепер, коли рішається спільна судьба і Січі, й України, Гордієнко про давні непорозуміння, певно, забуде. З царем проти України не піде. Гетьман числив на його, як на чотири тузи. Гірше діло з татарами і з турком. У них рішає гріш. Хто більше дасть, той їх і купить.
Цар тепер при грошах. Забрав Мазепині скарби. Добре, що не всі. На всякий спосіб гетьманові треба щадити, бо тепер війна, як витратиш, так звідки візьмеш? А тут ще і королеві Карпові треба давати. Він з грошем поводиться, як хлопчик. Розкидає де не треба.
А туркові пельку золотом нелегко заткать.
О, нелегко!
І гетьман обмірковує, як би то Порту на свій бік прихилити, а від неї переходить до короля Станіслава і до тих шведів, що разом з ним проти Саса воювати мали. І тут діло нелегке. Король Карло дав вправді приказ своїм військам, що стояли по німецьких залогах, щоб злучилися з коронною армією Станіслава і через Волинь на Київ прямували, але як вони це зроблять? І чи зроблять?.. І король Станіслав, і генерал Крассов, люди не дуже-то активні, крім того, згоди поміж ними нема, а час наглить!.. Треба з королем Карлом обговорити це питання.
І гетьман велить Орлика покликати до себе.
– Як спав?
– Погано, милосте ваша.
– Ов!
– Проклятий мороз. Мерзне народ.
– Багато сеї ночі замерзло?
– Шведів більше, ніж наших, бо вони одягнені гірше.
– То зле. Треба нині стягати дерево, яке є, від столярів дошки брати і курені строїти. Годі, щоб люди гинули від стужі.
Дежурний офіцер з приказом у город побіг.
Гетьман з писарем обмірковував політичні питання.
– Підеш до Піпера, Пилипе, і скажеш йому, але обережно, щоб не обидився дипломат, що прокламації, які він від шведів до нашого народу оголошує, треба інакше писати. Вони не видержують порівняння з тими, що їх Скоропадський під дикататом царським складав. Знаєш чому?
– Розумію, – притакнув Орлик, встав і зараз-таки хотів до канцлера йти. Але гетьман спинив його.
– Постривай! Перше нам треба лист до Гордієнка написати. Бери перо!
Орлик сів за стіл, приладив папір, чорнило і вибрав добре застругане перо. Гетьман ходив по хаті і диктував. Письмо було довге й переконливе. Пригадувалися в ньому всі тії тягарі і знущання, які терпіла Україна від московського ярма, а Запоріжжя зокрема. «Знаємо що було, та ніхто не знає, що для нас Москва в майбутньому готує, – диктував гетьман. – Я сам чув, як цар на підпивку вигукував: треба б викоренити, казав, треба би мечем і огнем винищити тих злодіїв і тих поганців запорожців. Тому-то, – диктував гетьман дальше, – і рішився я стати в обороні усього нашого українського, козацького народу, за який відповідь здам колись перед Господом Богом. Тому-то я і перейшов на бік короля Карла».
Тут старався він розвіяти тую нехіть, яку могли мати запорожці до шведів, як до народу чужого і іншої віри. «Шведи прийшли до нас як союзники певні й вірні і кривди ніякої українському народові не чинять, не так, як москалі, котрі тепер знущаються над Україною гірше, ніж колись татари. Тому-то, – переконував гетьман запорожців, – всім нам тішитися треба, що маємо такого союзника і користати з нагоди, щоб укупі побороти нашого грізного ворога. Поможіть же нам, славні лицарі запорожці, довершити цього великого діла, поможіть визволити нашу матір Україну з тяжкого московського ярма, щоб усі ми зажили людьми вольними і від нікого не залежними, бо як – ні, то Москва дорешти покасує наші вольності козацькі, полки наші поперетворює у драгунські, винищить нас тяжкими знущаннями катівськими, а недобитків пережене за Волгу».
Гетьман диктував так скоро, що Орлик ледве поспівав писати під диктат.
– А тепер перепишеш цей лист начисто і подбаєш, щоб він попав у руки Гордієнка. Разом з листом післати треба гроші, бо цар їм їх не жалує. Розумієш?
– Знаю, милосте ваша. Доказом того лист, який до вашої милості від запорожців прийшов.
– Це стара партія писала, цареславна. Але ж бо вона не устоїться проти Гордієнка. Молодше товариство за ним стоїть, а він завзятий ворог московського уряду. Вірю, що Гордієнко до нас прийде, лиш біда, що москалі хочуть нас відрізати від Січі. Треба нам з Січею утримати зв'язок.
Орлик притакнув.
– А з краю які вісті наспіли?
– Недобрі.
– Exemplum? [98]98
Наприклад (латин.)
[Закрыть]
– Деякі сотники відказують послуху розпорядкам вашої милості, як ось в Опошині, Груні і Котельні.
– Про полтавського полковника теж негарні вісті приходять, народ шумить. Творяться ватаги самочинні й нападають на двори, грабують. Ні проходу, ні проїзду безпечного нема. Помордованих шведів знаходять.
Гетьман, слухаючи тих слів, голову хилив, морщина між бровами глибшала, руки кріпко стискали поруччя.
Орлик глянув і нараз замовк, як ножем урізав. Настала мовчанка. Скупе і бліде світло насилу продиралося крізь шибкк. Деколи тільки долітав несамовитий рев, якби мордували когось…
Хірурги відпиловували відморожені руки й ноги.
Гетьман встав. Глянув на Орлика. Орлик зрозумів, що він щось важного рішає.
– Пилипе! – почав.
– Слухаю вашої милості.
– Важкі часи переживаємо, синку! Вважаймо, щоб не осоромили себе.
Орлик хотів щось відповісти, але гетьман перебив йому.
– Пошукай мені миргородського полковника і попроси, щоб негайно зайшов. Сам-оден, заки старшини на нараду зберуться. Іди!
XIII
– Гу! Яка студінь! – нарікав Апостол, входячи до гетьманської квартири. – Чоботи до землі примерзають.
– Зима, полковнику, поспіху нас учить, а то ми надто вже поспішаємо поволеньки. Миргородці зокрема.
– Пощо спішить! Поспіємо до смерті.
– А діло не вовк, до лісу не втече, – правда? Знаю я, знаю отсю філософію. От бачиш, брате Даниле, коли б ти отеє до мене не йшов, а біг, то; може б, тобі і вуса так не понамерзали.
І дійсно, химерно закарлючені вуса миргородського полковника мали прямо несамовитий вигляд. По обох боках лиць звисали йому якісь два ледяні валки; а на їх кінцях теліпалися якісь блискучі барильця, ніби брильянтами висаджувані гузики при святочній киреї.
Одно око засклепив мороз дочиста, і Апостол даром повікою кліпав і підморгував бровою. Лід не пускав, і в кімнаті таки добре зимно було.
– Як бачу, то зима навіть перед гетьманом респекту не має.
– А невже ж гетьман не такий чоловік, як другі?
– Такий, та інший.
– Колись було. Нині біда усіх нас порівняла.
Апостол замість відповіді відривав лід від своїх закарлючених вусів.
– Я тебе, пане миргородський полковнику, – почав, зміняючи голос гетьман, – попросив отеє на довірочну розмову.
Апостол поклонився злегка.
– Спасибі за честь. Я повсякчас до послуг вашій милості готовий.
– Не сумніваюся. Прости, що турбував у таку ранню годину, але діло важне.
– Тим більша честь для мене, ясновельможний пане. Гетьман позасував двері і присунувся ближче до гостя.
– Заки пічну, прохаю о тайну. Що скажу, будемо знати тільки ми два і Господь Бог у небі.
Апостол підняв шаблю і поцілував перехрестя.
– На тую шаблю ще мій прадід клявся. Впевняю вашу милість, що зайвого слова і волом з мене не добудуть.
– Так воно і повинно бути, не знають люди, що іноді значить одно зраджене слово!
– Такого гріха я на своїй совісті, мабуть, не маю, – відповів обидженим голосом Апостол. Гетьман заспокоїв його.
– Я не про тебе, а загально, бо коли б я тобі не вірив так, і не кликав би до себе. Діло, як кажу, важне, навіть дуже.
Апостол поправився на кріслі.
Цікавість розбирала його, а гетьман нарочно словами грався.
– Ваша милість можуть приступити ad rem [99]99
До справи (латин.)
[Закрыть]. Най мене Бог важко скарає, якщо покажуся негідним довіренності мойого рейментаря.
Гетьман стиснув його за руку.
– Не дивуйся. Всіляко поміж нами бувало.
– Я перечеркнув старі рахунки, – відповів Апостол.
– А я їх подер, – підхопив гетьман. – І тому балакатиму з тобою не як з колишнім супротивником, а як з союзником вірним.
– Радо послухаю, Іване Степановичу… Кажи!
– Важкі часи переживаємо, брате, – почав гетьман. – Дуже важкі. Я ще такої опресії не тямлю.
– Я також.
– Ніби всі сили видимі й невидимі змовилися на мене Невдача за невдачею руйнує мої найкращі наміри.
– Кінець діло хвалить, – потішав гетьмана Апостол.
– Кінець діло хвалить, – повторив за ним гетьман. – Тільки що того кінця якось не видно, і не знаю, чи діждуся його. Тому-то й турбуюся тим, що може статися, коли мене не стане.
– Що це ти, ясновельможний, на парастасну нуту попав?
– Дух бо бодр, плоть же немощна єсть, брате Даниле. Боюся, щоб дух не остався без тіла… І мабуть, що останеться, – сказав гетьман, наголошуючи кождий склад останнього слова. Задумався. У віщім прочуттю потопав.
Апостол зніяковів. Не міг догадатися, куди то гетьман веде. Чи не підступ який? Може, Ґалаґан знов щось накрутив, бо він до усього спосібний?
– Ти, пане гетьмане, – почав Апостол, – ще не одного з нас переживеш. Твій рід довговічний.
– Але ж бо ніхто з мойого роду не переходив того, що я.
– І ніхто не мав такого розуму, як ваша милість.
– Розум виснажує тіло… Будучим я тривожуся, Даниле, будучим, – коли мене не буде.
Апостол хотів перечити, так гетьман не допустив його до слова:
– Послухай, пане полковнику, послухай і подумай, а зрозумієш, чи даром я тебе покликав… – В тім танці два кінці. Маю на гадці теперішню війну. Можемо побідити ми, а може побідити цар. Всяка побіда – припадок. Побідимо ми, так тоді все в порядку… Маємо своїх людей і мудрих голов позичать не підемо. Але що станеться тоді, як побіда останеться за царем? Він Україні Мазепи не простить, ані Батурина!.. Ми їм усьо маємо прощати, а вони нам нічого. Тепер карають мазепинців, а тоді карати стануть Україну… З порожнього не ллю. Знаю я, знаю тії царські плани… Іван Ілліч їх не помішає. Він людина добра та м'яка. Москалям зубів не покаже. Це вже з тих універсалів слідно, які він під диктат царський пише. А якщо і йому посовгнеться нога або як умре Іван Ілліч, так що тоді?
Питання було таке просте, але разом із тим так несподіване, що Апостол зжахнувся. Дійсно, що буде після смерті нового гетьмана, Івана Ілліча Скоропадського? І як це він, Апостол, не завдав собі досі такого простого питання? Що буде, як не стане і Мазепи, і Скоропадського?
– З наших старшин, – говорив дальше гетьман, – що залишилися біля царя, бачу тільки одного, котрий у таку прикру годину міг би двигнути булаву.
– Полуботок, – підхопив Апостол.
– Він оден, – притакнув гетьман. – Так що! Павло Леонтійович людина, щоправда, чесна і вояка хоробрий, але голова неполітична. Купаний він у гарячій воді. З нього був би добрий гетьман, але колись, як Україна на кріпкі ноги стане, а не тепер, як вона валиться. Апостола якби у то ножем шпигнув:
– Так ти, Іване Сгепановичу, значиться, у побіду не віриш?
Гетьман поклав йому руку на коліно.
– Великий коровай розчинили ми. брате! – сказав і задумався. – Великий! – повторив ще раз. – Тільки легкодух живе з днини на днину. Добрий хазяїн у зим: про літо гадає. І тому, брате Даниле, ти мусиш бути там!
– Де? – аж зойкнув Апостол.
– У Миргороді, в своїм полку, а не біля нас, – спокійно докінчив гетьман.
Апостол ушам своїм не вірив.
– Жартуєш, ясновельможний, – відповів, усміхаючись, – жартуєш! А може, гадаєш собі: має втечи миргородський полковник, так краще хай за моєю згодою іде. Тому знай, що навіть якби я мав коли-небудь намір покинути тебе і йти до царя, як не оден пішов, бо що тут багато говорити, усі ми люди слабі і нелегко нам устоятися супроти покуси, коли би я, кажу, і мав коли-небудь такий грішний намір, так нині, після цього, що від тебе перед хвилиною почув, я каюся такої поганої думки, відкидаю й геть від себе і кріпко й непохитно бажаю собі одного, а саме: остатися при тобі до останньої хвилини життя і разом з тобою гинути або побідити!
Гетьман вислухав довгого речення спокійно і стиснув Апостола кріпко за руку.
– Спасибі, брате!.. А все ж таки тобі йти треба… Треба! Знаю, що місця твого ніким не заступлю, знаю, що за тобою ще й другі потягнуть, бо exempla trahunt [100]100
Приклади продовжуються (латин.)
[Закрыть], – але годі! Ти потрібний нам, щоб у важкий мент рятувати справу. Вернеш, і цар приверне тебе до ласки своєї. Знатнішого від тебе поміж старшинами не будде, і – не мине тебе булава. А тоді – держи її кріпко і рятуй, що врятувати можна. Числю на тебе, тепер і – поза гробом.
Апостол встав і хотів похилитися гетьманові до ніг, але цей пригорнув його до себе і поцілував у праве рам'я… Чув, як під панцирем Апостола товклося серце.
Так тривали хвилину у мовчанню. Аж з лазарету крик перервав тишину.
Гетьман сів і показав Апостолові рукою на крісло.
– Пам'ятай тільки одно: «Salus patriae suprema lex!» [101]101
Благо батьківщини – найвищий закон! (латин.)
[Закрыть]
Апостол понурив голову і незамітно обтирав своє око. Те, що почув, було для його так несподіване і неподібне до правди, що уста йому заціпило. Стільки літ знав Івана Степановича Мазепу, а щолиш нині впевнився, що фальшивий образ його носив у душі. Гетьман не самолюб, він до найбільшої жертви для справи спосібний. Ось тепер. З такими малими силами залишився, армія короля Карла теж останніми часами ослабала, цар росте на силах, на значінню, на грошах, які на Україні здобув, а гетьман замість турбуватися собою, журиться тим, що може статися з Україною.
І, роздумавши те все, миргородський полковник Данило Апостол, не відаючи навіть, коли і як, встав і обхопив гетьмана за коліна.
– Бог з тобою, брате Даниле, що це ти робиш? Лиши!
XIV
Мручків відділ не йшов, а біг по хрустко-сипких снігах з табору в напрямі гайка, що сірою смужечкою ледь-ледь майорів на виднокрузі.
Попереду Мручко.
Скрізь було пусто. Ні сліду, не то чоловіка, але й звіра. Що жило – заховалося перед зимном.
Лиш зорі, де ям були, повибігали на небо. Кліпали й підморгували очима, нібито і їм зліплювалися вад морозу повіки, і тому вони їх раз у раз розплющували, бо хотіли дивитися на землю, цікаві, що вона з собою робитиме в таку скажену лють.
А земля вже не дрижала від стужі, не стогнала й не вила з болю, лиш, утративши всяку надію на рятунок, мовчки конала. Навіть вітер ущух. Невже ж і його поборов мороз і заставив зійти з поля бою? Мороз, якого ніхто не тямив.
– А є ви всі? – гукав Мручко на своїх хлопців.
– Є всі, – відповідали йому голосами, що скрипіли й ніби вверчувалися в умі.
– Гарний мороз, що? – питався Мручко
– Ах, чорта там! – відповідали
– Так тоді чого ви стоїте? Грійтесь!
І щоб запарі розійшлись, починав правою рукою бити об ліве, а лівою об праве рам'я, аж дивувався недалекий ліс гукаючи: «Го-го-го!»
Знов бігли які там гони і знов ставали й розгрівали запарі, а чим більше наближалися до лісу, тим більше він дивувався – такий відгомін від нього лунав, буцім там сто молотильників ціпами било.
– Шабас! – гукнув Мручко. – А то ми ворогові про себе знати дамо. Бігцем уперед!
Зривалися й бігли, аж їм під грудьми дух спирало.
І коли би так хто дивився збоку на цей дивний похід, то погадав би собі, що люди побожеволіли з зимна, вирвалися з табору й біжать у ліс, щоб дертися по дубах, бо в городі стіни занизькі.
І не можна сказати, щоб у тім не було дещо правди.
З Мручком пішли здебільшого такі, що не мали квартир. Мороз добирався їм до кості, а вони навіть горілкою не могли розігріти тіла. Куняли біля огнищ, кожда година ставала їм мукою і кожда година наближала їх до смерті або до божевілля.
Знав це Мручко, тому-то й, виступаючи, мав тільки одно на думці, а саме піддержати свою і своїх людей енергію, бо хто її втратив, пропав. «А де ж краще розігріється козак, як не в бою», – гадав собі. А вони знов міркували, що краще згинути зі шаблею у жмені, ніж заков'язнути на стужі. Ті мертві колоди, вкриті ледом, що їх сотками вивожено ранком з табору, були для них відстрашаючим приміром. Нічого страшнішого не уявляли собі тепер над тую білу смерть.
Втікати від неї, хоч би самому чортові в зуби, щоб тільки не костеніти живцем!
І ось біжать вони за своїм отаманом, не питаючи куди і пощо і не думаючи, чи на випадок потреби можна їм буде сподіватися якої допомоги, чи ні. Так добігли до лісу.
Не старий він був, але густий і здоровий. Сніг, ніби в білі величезні шапки, повбирав дерева, ніби зима великий намет розіпняла над лісом, так, що тільки де-не-де проглядала хрусталева синява небесного склепіння. Був це ніби пригад якоїсь казки з давних діточих літ, казки про дванадцять розбійників або про королівну, що її змій з теплого полудня пірвав і заніс у студене царство недоброї Баби Яги-зими. Було так гарно, що не оден і про зимно на хвилину забув; хотілося розпалити огонь, сісти кругом і слухати оповідань, на те, щоб разом з казкою перенестися в країну казки, звідкіль немає вороття.
– Чи ви подуріли, люди? – сердився Мручко. – Огонь ворога принаджує. Загріємося при роботі. І так тут тепліше, ніж на полі.
І дійсно, в лісі було затишніше. Чи то цей сніговий намет грів, чи густа деревина, досить що потеплішало людям.
Мручко вислав передню сторожу і поділив решту відділу на десятки. Над кйждим поставив козака зі своєї сотні, бо нікому так не довірював, як собі і своїм людям. Тим десятникам виложив свій план і гукнув:
– Ступай.
Не довго йшли, як від передньої сторожі надлетіла вість, що ворог недалеко.
Мручко відсунув шапку від правого уха, витріщив очі і потягнув носом повітря.
– Еге ж! Димом від вогнища заносить.
І всі нараз почули цей дим, і кров заграла живіше.
– Цитьте! – гукнув Мручко, і козаки перестали підскакувати й закаблуками бити, щоб розігріти ноги. – Цитьте бо!.. О, о, коні іржать…
І справді. Крізь стовп зимного повітря, що колючками вдиралося в горло і ранило груди до болю, продиралося іржання коней, та не голосне й не веселе, а слабе й жалісливе, ніби й коні жалувалися на мороз.
– Це не драгуни, – погадав собі Мручко, – а, мабуть, декілька старшинських або обозних коней. Значиться, з піхотою діло.
Не надумувався довго. Знав, що це не якась більша частина, а так собі, полчок якийсь в маршу з одного місця постою на друге або в розшуках за ворогами. Більша частина не залишилася б у лісі і не підступила би так близько під ворога, нехтуючи всякими приписами обережності.
І Мручко пустився вперед. Півколесом посувалися його люди туди, де іржали коні і звідки крізь гілля дерев мерехтіла заграва.
Без крику бігли. Щолиш як побачать поляну перед собою, зрозуміють що їм робити: чи поховатися за дерева й розпочати пальбу, чи кинутися на ворога з шаблями.
Дерева ріднуть. Крізь пні проблискує огонь, буцім там вже світає. Чути, як іржать і порскають коні, але людей якось не видно. Сховалися за стінку з саней і з возів, шукаючи захисту– перед вітром і снігом. Мручкові розвідчики мало що не під самою тією стінкою були, і ніхто їх не спинив. Москалі такі безпечні, що навіть вартових не поставили. Кому там у такий мороз хотілося б виходити в поле?..
Що ж тоді Мручкові робити? Стріляти до тих возів і саней не вважав доцільним. І так амуніції мало. Шведи свою вистріляли в безнастанних боях, а нашу москалі в Батурині і в других городах забрали. Нехай шаблі працюють…
Та ще вінне рішився, як крилові десятки його відділу, побачивши ворожий табор, кинулися бігцем на нього.
Добігаючи до стінки, зняли нестяменний крик і, не дожидаючи прикгзів свого сотника, одні окружали стінку, а другі розривали її по самій середині, щоб вдертися туди.
Тою прірвою кинувся також Мручко. Чув, як нараз зробилося йому горячо. Кров ударила до висок, перед очима то свічки запалювалися, то червоні кружельця літали. Ось-ось і зудариться з ворогом, і пічнеться танець, котрий він так любив, бо від хлопця привик до нього.
– Вперед! Вперед! – гукає, і нараз, ніби йому хто ноги підкосив; захитався, подався взад, – насилу вернув до рівноваги і – шаблю, наготовлену до вдару, безсило опустив…
Перед ним на широкій лісовій поляні кругом догасаючих огнищ сиділи купами трупи.
Деякі попритулювалися до себе, інші підсунулися так близько до огнищ, що полумінь лизала їх чоботи і по халявах сунулася на штани й на шинелі.
Трупи горіли, і прикрий сморід затроював студений чистий воздух.
Біля саней лежав кінь з розпореним черевом.
Декілька людей, головно старших, обсіли його, як мухи стерво… Грілися, поки разом з конем не задеревіли.
На снігу торчали порожні бочівки. В одній було ще навіть трохи горівки. Біла смерть не дала людям висмоктати її до останньої крапельки. На деревах хрипло крякали круки.
Мовчки стояв Мручко зі своїми людьми серед отсього табору трупів.
Явище було так несподіване й таке жахливе собою, що навіть найдотепніший смільчак вважав відповідним мовчати.
Йшли до бою з живими, а попали на трупів. Смерть за них ворога звоювала, студена біла смерть. Невже ж вона козацьким союзником зробилася… Сподійсь!
Мручко перехрестився.
– Хай з Богом спочивають! – прошепотів, і молитовний шепіт понісся по цілій поляні.
Та недовго молилися козаки. Живі живе гадають. Те, що сталося з ворогами, може, і їх чекало, бо мороз не м'як, а кріпшав над ранком.
Щоб огні не потухли, вкинено до них бочівки. Клепки, пересичені спиртом, спалахнули синім полум'ям, і огнища ожили нараз. Козаки відсували трупів набік, тих, що горіли, гасили снігом, котрого скрізь було більше, ніж треба, і на жар кидали драбини з возів, дошки, дишлі, а то й цілі сани, бо огонь – то було життя, погасне він – і прийде вона, біла смерть. Скорше, скорше!
Тішилися, як діти, коли сухе дерево бралося огнем і коли вітер, що починав віяти сильніше, обдавав їх димом і теплом. Декому й іскра скочила на руку або на лице, і він не сердився, лиш спокійно струшував її.
Мручко побіг до коней. Радісно іржали, побачивши живу людину. Казав їх відпинати і підводити до огнищ.
Козаки вишукували останки сіна й соломи і кормили голодних коней.
Забували про свою біду а тішилися, що врятували життя звірям. До рана, може б, і вони заков'язли, бо збідовані були і зголодовані, аж страшно. Геть драбини пообгризали і ногами відгребували мох з-під снігу. Але сніг лежав такою грубою верствою, що дібратися до землі було важко.
Перешукуючи вози й сани, знайшли кількох ще трохи теплих москалів. Лежали під купами кожухів. Вони з замерзлих товаришів поздирали одіж, поприкривалися і в той спосіб спаслися від смерті.
Побачивши козаків, дзвонили зубами, від холоду і від страху. Гадали, що врятувалися перед морозом на те, щоб згинути від козацької шаблі. Та зайвий був їх страх. Ані Мручкові, ані нікому з його людей навіть до голови не прийшло мордувати бранців. Навпаки, чутили їх, натирали снігом і вели до огнищ.
З лицарів козаки зробилися самаритянами. Щиро тішилися кождою врятованою християнською душею, мов знахідкою дорогоцінною.
На одних санях знайшлося ще одно невеличке, але повне барильце горілки.
Мручко не дав його нікому. Відшпунтував, цідив до михайлика, і по черзі обділював козаків і бранців.
– Вип'ємо за душі тих, що їм смерть відмовила трунку, – проговорював. – Але питимем уважно, бо горілка, як дівка. Кохай, та міру знай!
Та ще він того не доповів, як біля одних саней зчинився крик.
– Козак і дівчина!
– Ше живі!
– Відрятуємо їх!
Мручко з барильцем подався туди.
Були це старшинські сани з будою, що глибоко врізалися у сніг. Біля саней стояв високий стрункий мужчина у вовчій шубі. Розказував цікавим козакам, яким то способом спасся… Московські офіцери вилізли з тієї буди і пішли до огню розігріватися та випити водки. Пішли і не вернули. Замерзли… Тоді він зі своєю дівчиною, полуживий, добрів до отсих, саней, вистелених усякими шкурами, вдягнувся у вовчий тулуб а її обтулив, як міг, і так якось перетривали стужу. Але скорше святих у небі сподівалися побачити, ніж козаків.
Їх, як утікачів і ізмєнніків, москалі у Лебедин везли, а тут, гляди, така несподівана поміч!..
Мручко, почувши знайомий голос, мало барильця з рук не пустив.
– Сидір! – гукнув.
– Я, пане сотнику? – і кинулися в обійми.
– Навіть самим Меншиковим, – говорив Мручко, – я не втішився б так, як тобою. Вітай же, козаче, випий, розігрієшся! – і налив йому горілки більше, ніж другим.
– От тепер то я вже й знаю, чого мене до цього лісу, ніби вовка, тягнуло. Тебе я чув, Сидоре! А де ж твоя дівчина?
– Одарка? Вона там, – і Сидір показав на сани. Мручко не втерпів, щоб не заглянути до буди.
– А жива ти ще, Одарко?
– Спасибі, батьку, здорова, як риба, – залунав дзвінкий голос.
Випий же й ти, дівчино, за ваше й наше здоровля! і хотів її піднести михайлик, але Одарка вже добувалася з-поміж шкур, щоб привітатися з Мручком.
– Яка зустріч, яка зустріч! – тішився сотник. – Відвернись, Сидоре, і не дивися на нас, – сказав і вхопив Одарку в свої медвежі обійми.
– Як рідними дітьми тішуся вами, так мені, Боже, дай кінця війни діждати. Ходіть же, мої ви, погріємося.
І всі троє подались до найближчого огнища.
Окружйла їх товпа козаків. Віталіїся і оглядали несподіваних гостей, як мандрівців з другого світу.
Про мороз забували. Огн; горіли густо, і козаки топлива не щадили. Ціла поляна палахкотіла.
Козаки зносили і складали кругом огнищ московські кожухи, збрую, все, що небіжчикам не було вже потрібне, а живим могло ще пригодиться.
Виявилося, що й не без їжі був табор. Знайшлися сухарі, вуджене м'ясо і сало. До сухарів між козаками великих охотників не було, зате салом ніхто не гордував. Припікали його на вугликах і їли зі смаком.
– Ото дурні москалі! – жартували. – Мали сало і горілку і хотілося їм вмирати.
– Не поможе й сало, коли тепла мало, – говорив Мручко, – а щоб тепла не втратити, то треба або сильно любити, або здорово бити, а горілку тільки в міру пити. Я готовий був здорово биться, ти, Сидоре, свою Одарку кріпко любив, а москалі випили понад міру, і тому ми ще жиємо, а вони хай з Богом спочивають!
Сказавши це, Мручко відшпунтував друге барильце, котре оден із його козаків двигав на плечах у скриньчині з приказом поводитися вважно, бо «це муніція»!
– Гадаєте, хлопці, що я голіруч вас на ворога провадив? Не знаєте хіба старого Мручка. Мручко по-шляхетськи вибирається в гостину. Дасть Бог «вікторію» так треба випити «на віват!», – а як погром, так хай вороги за душі наші вип'ють, – і обділив удруге свій відділ горілкою, і то не простою, а з кмінком, яку від Векли в Гірках на прощання дістав. А таку пам'ять мав старий сотник, що нікому двічі михайлика не подав, а як котрий і простягав руку, так тільки сорому даром набрався. – Нахаба! Гадає, що він оден на світі. Пусти такого до горілки, то він на смерть зап'ється. Тебе б, чоловіче божий, в царській кунсткамері у спирт покласти; там тобі був би рай!
Козаки докидали і від себе. Біля огнищ робилося весело.
– Ми тут жартуємо, а ворог, може, де й підкрадається до нас! – зірвався нараз Мручко.
Але Сидір заспокоїв його. Він з розмов московських старшин знав, що на дві-три милі кругом нігде якоїсь більшої царської військової частини не було. Хіба під'їзди звичайні. А тії в таку лють як зашиються де, так на світ і носа не покажуть.
– А хай би й були! – махнув рукою Мручко.
– В нас тепер і збруї багато, і муніції вдовіль, не боїмося.
Та ще таку славну допомогу добули, – і моргнув вусом на Одарку.
– Може, і в мене за двох слабих сила, – усміхнулася Од арка.
– Знаємо вашу силу, знаємо, – притакував Мручко.
– Ох, не одного сильного вона побідила! І незчувся, коли сили збувся, і не лиш сили, але й ума… Гей, гей, були й ми колись молодими, – і зітхнув, аж огонь затріщав голосніше. – Багатство, силу, славу втратиш і знову добудеш, а тільки молодості – ні. Минула, й ого! Пиши пропало. Сидір з Одарки очей не зводив.
– Не зимно тобі? – питався.
– Гарно, що і в раю краще не буде. Погадати, у Лебедин ішли, а до своїх попали.
– Ніхто не знає, що його чекає, – відповів Мручко і штовхнув Сидора в бік: – Не дивися так на неї, бо ще навречеш дівку.
– Як на небесну з'яву дивлюся, сам своїм очам не вірю, чи вона це, питаюся, чи, може, привид який? І весь цей ліс, табор, заморожені москалі і живі козаки біля огнищ, все воно ніби сон якийсь сниться.
– Всіляко в світі буває, мої ви. Часом життя вигадливіше від казки. Багато ви, мабуть, перебули.
