Текст книги "Полтава"

Автор книги: Богдан Лепкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 39 страниц)

III

 
Ой Луг батько, ой Луг батько,
Він дасть нам багацько,
Гей, що в Лузі заробити,
У Січі пропити, –
 

залунало нараз під вікнами і контрастом ударило об стіни тієї замкової комнати, в котрій гетьман з Мотрею розмовляв.

Здригнулися обоє.

– Це життя, Іване Степановичу, співає, – сказала Мотря, дивлячись, як по гетьманському обличчю ніби жовч розлилася.

– Досить цього безшабасного співу! Ось до чого доспівалися ми! – перечив.

Мотря похитала головою:

– Хоч би ми мовчали, як могили, й обливалися слізьми незриданними, яка нам з того користь? Хай на гробах батьків танцюють їх сини, не обидять мерців. Мерці знатимуть, що життя не ущухло, що воно росте, щоб помстити їх… Ох, ніколи я так не бажала помсти, як нині, вона солодка, як мід, як кров.

– Мотре!

– Не переч мені! Не пригадуй розбитої бандури. Кляну цей мент, коли безсилля побороло мене. І якщо каюся чого, так хіба того» що не вспіла висадити порохової вежі у воздух.

– Мотре. Ти?

– Ох, який жаль! Скільки ворогів полетіло би разом з нами геть аж під хмари! Сонце відскочило б від землі, земля, як фрига, вертнула би собою, а тоді дощ із людського м'яса полився би на землю. Як же родила би вона! Самих героїв, і ні одного Носа!

– Мотре, цить!

– А що сказав би цар, почувши, що Кочубеєва Мотря, як відьма, на бочці пороху з Батурином у воздух полетіла. тисячі його москалів забираючи з собою? Такий смачний шматок до свого ненаситного рота ніс, аж тут якась біснувата молодиця вихопила його з-перед самих зубів. А Меншиков? Цей то прямо луснув би зі злості.

– Значиться, ти мала ключ від порохової вежі?

– Мала.

– Хто тобі дав?

– Добула, і коли б не проклятий Ніс, не балакала б нині з тобою Бог вість про що. Діло зробила б славне. тисячі спасла би від соромної смерті і сама витала би в просторах, а тіло моє, розбите на шматочки, спочивало би на рідному полі… Ох, який жаль, який жаль нестяменний! Хоч би я тисячу літ жила, не позбудуся того жалю… Нині я вже тільки помсти благаю у Бога.

– Не гніви Бога, Мотре!

– Гірше прогнівить його годі. Він дав мені ключі до раю, а я їх з руки опустила… Меншиков ворота пекельні відчинив… В пекло перемінився Батурин, а люди в чортів… Осатаніла і я, аж безсилою в твойому припалатному саді на лаву повалилася… Там знайшли мене цареві люди і віднесли в палату. В блакитній салі на суд Меншикова ставала… Щось я казала йому, не тямлю що, жаль, що не могла вихопити шаблі від нього й простромити катюгу… Був оден гарний москаль, та не здержав, кулею лоб собі розтріскав.

– Доволі, Мотре, доволі! – зупиняв її гетьман. – Лиши до другого разу. Тебе бентежить це оповідання.

– Легше мені, як ділюся з тобою. Слухай… Меншиков нікого не пощадив. Колесував, на палях садовив, терпіннями людськими впивався. Кат… А мене помилував. Чуєш? Помилував, бо я Кочубеївна, донька Василя Леонтійовича, який доноси на свого гетьмана слав, щоб остатися вірним цареві… – Не слова, а серце шматками викидала… – Чуєш, Іване Степановичу, Меншиков помилував Мотрю за заслуги її безталанного батька і за кривду України. Чи можеш уявити собі гіршу наругу, і чи можна придумати важкіший удар?.. – І головою ударила об стіл. Гетьман припав до неї.

– Мотре, Мотренько, заспокійся! Усіх нас доля б'є. Сама ти казала, щоб терпіти, сама ти на себе цей хрест взяла, неси його. Не вгинайся, не лишай мене одиноким, – благав її.

Глянула на його:

– Тебе?.. Одиноким… Не оставляти?

– Так, Мотре. Я не Геракл, не Самсон, не Давид, що з Голіятом б'ється, а людина, якій хочеться знати, що є ще друге серце в світі, яке так само страдає, – кріпи мене!

– Правду кажеш?

– На пам'ять матері присягаю.

– Так тоді! – І вхопила його за руку: – Сильними будьмо, Іване Степановичу! Сильними, як меч, і палкими, як огонь. В огні розпаленим мечем лікуймо трупогнильну рану, в других і в собі. Хай болить! Здоровля важніше від болю. Виріжемо гнилець на тілі, щоби душу спасти! Чуєш! Народну душу спасаймо, затроєну отрутою московською, від Боголюбського до Петра, отрутою, від якої у нас щодругий чоловік це труп, а живі хіба ті, що їх ось там, – рукою крізь вікно показала, – у могили кладуть.

– Добре, Мотре, добре, – заспокоював її гетьман. – Будемо душу лікувати, обіцяю тобі.

– Зацитькуєш мене, боїшся, щоб не стався зі мною припадок, як колись. Не бійся, Іване Степановичу, я поборола неміч свою і сильною остануся до смерті. Чого боятися мені? Нічого гіршого не побачу, як бачили очі мої, і більшої наруги не зазнати мені, як у блакитній салі зазнала. Але ти? – І глянула йому в очі. – Ти захитався, Іване Степановичу. Ти?

І той, що тільки літ воловодив Петром, не смів заперечити знеможеній, виснаженій тілом, але кріпкій душею жінці.

– Так, Мотре, – сказав, мов винуватець, – я Батурина зжахнувся.

– Його чи майбутності? Не відповів, а вона:

– Майбутність наша невесела. Чорними хмарами затягнулося небо, але ж за хмарами сонце. Погадай, як тут гарно буде, як весело, ясно, свобідно! Розцвітуться сади, зашумлять стрункоколосі ниви, зароїться здоровими й веселими людьми. Радість одна, свобода, воля!

Голос її лунав, як пошум ланів, як жайворонкова пісня, як бренькіт кіс в жнива, а сама вона була, мов полуднє в літі, коли земля під дотиком соняшного проміння дихає невмиручим подихом безконечної жизні.

– Гадаєш, нас там не буде? Гадаєш, кості наші спопеліють, тіло переміниться у порох? Ні, Іване Степановичу, стократ ні. Житимем у душах тих, що прийдуть по нас, у душах вольних, чесних, здорових, житимем жизнею куди кращою, ніж нині. І заспокоєні спокоєм, якого тут бути не може, скажемо собі: ці цвіти на наших костях розцвілися, щастя це з нашого терпіння розвилося. Це – ми!..

– Мотре, сонце моє!

– Пане мій!

IV

Почувся відгомін ходи, – хтось застукав до дверей.

– Увійдіть! – промовив гетьман, і на порозі появився Чуйкевич.

Глянув на гетьмана і на Мотрю, і в його ясних зіницях змішалася радість зустрічі зі смутком розставання. Ніби з перевтоми захитався, ніби вражень і гадок до ладу довести не міг. Але за хвилину вернув до рівноваги й гетьманові до колін поклонився.

Гетьман руку свому канцеляристові подав і злегка всміхнений питався:

– А з Мотрею не звітаєшся?

Чуйкевич не відповідав.

Аж Мотря приступила до нього і обі долоні простягнула. Глянула на нього ясно і щиро, мов сонце, від котрого мла тане. Який сумнів не таївся б у серці Чуйкевича, від того погляду мусів розвіятися дочиста. Палко цілував ті дрібні, неприродно гарячі долоні і тулив жінку до себе. Ніби не вірив сам собі, питаючися:

– Мотре? Ти тут? Ціла? Здорова? Гетьман за шапку вхопив.

– Куди? – спитала Мотря.

– До козаків. Подивлюсь, чи поспішаються.

– Краще кажи, Іване Степановичу, що хочеш нас удвох лишити. А воно зайве. На любощі не пора тепер, а тайни ніякої між нами й тобою немає. Правда, Іване?

Чуйкевич поклонився.

– Ясновельможний знає, що я перед ним нічого не таю. – Знаю, мої ви, – відповів гетьман, – знаю. Так тоді сідай і кріпися. Немало ти нині в винограднику нашім потрудився.

– Менше, ніж хотілося б.

– Більше, ніж потрудилися другі. Ах, Іване, коли би так усі своє діло щиро і справно робили, як ти, то куди краще було би.

Сказавши це, замовк і задумався. І ті двоє мовчали, бо всім їм той самий образ привидівся, образ погрому і руїни, видиво непевного, грізного завтра. Нараз гетьман схопився з місця:

– Не піддаваймося смуткові. Правда, Мотре?

– Так, Іване Степановичу!

– А чого ж ти тоді виснажуєш себе? – кинув питання в сторону Мотрі, а повертаючись до Чуйкевича остерігав його. – Треба б тобі, Іване, пильне око на свою дружину мати. Глянь, якою стала.

Чуйкевич глянув на Мотрю і зжахнувся.

– Що з тобою, Мотре? – спитав. – Чого ти так змарніла?

– Не знаю. Невже ж ти не хочеш мене такою, як я тепер?

– Боюся о твоє здоровля. В тебе жар. Руки гарячі.

– Ах, коли б тільки біди! Пригадай собі, що бачив нині. Як же тут здоровою бути? – І відвернула обличчя від ньогo. – Краще про діло кажи. Бачиш, Іван Степанович цікавий.

– Нічого тут цікавого, Мотре, – заперечив гетьман. – Король Карло минув Батурин, оставив Бахмач набоці і подався в напрямі Ромнів, бо кругом Батурина москалі пограбували все, що тільки зграбувати можна, – понівечили села й двори так, що його армія не мала би ані де приютитися, ані що з'їсти. Правда, Іване?

– Так, ваша милосте. Король Карло пішов у напрямі Городища, і король, мабуть, там на який день або й два зупиниться, обмірковуючи план дальшого походу.

– Що тут багато міркувати! – перебив Чуйкевичові гетьман. – Займемо фронт від Ромен і Гадяча до Лохвиці і Прилук, а там побачимо, що буде. Москалі недалеко від нас, на які два дні походу, а як на себе оба війська двигнуться, то тільки день, – не важко буде зрозуміти наміри Петрові… А мої козаки між Батурином і Городищем стоять. Правда?

– Так, ваша милосте. Сотник Мручко зі своїми людьми на Гончарівці, канцелярія в дворі вашої милості на Поросючці, переходу крізь Сейм бережуть дві надійні полтавські сотні, а між Батурином і Бахмачем настановлені зв'язки. Полковники ждуть дальших приказів вашої милості.

Гетьман глянув на нього своїм прошибаючим зором.

– Дальших приказів ждуть, кажеш? – спитав не без глуму. – Але ж бо й слухають вони мене, ох, слухають!.. Та нехай їм! Зробимо раду на Поросючці. Почують панове старшини моє останнє слово, а я їх.

І ніби щоб перевести немилу розмову на іншу тему, звернувся до Мотрі:

– От цікавіше для мене, яким то чудом Мотря Василівна назад у Батурин вернула. Чув я, немов то Меншиков і Голі-цин казали її разом з Любов'ю Федорівною до якогось монастиря везти.

– До того самого, – підхопила Мотря, – до котрого мене вже раз везли.

– І не довезли, – усміхнувся гетьман.

– Тоді так, а тепер ні. Тепер мене доставили і двері за мною зачинили.

– А ти їх відчинила, Мотре? – спитав Чуйкевич.

– Дуже легко. Другого чи третього ранку, скоро світ, вийшла я на ворота, розбудила послужницю-воротарку і казала відчинити.

– А вона?

– Спитала, куди йду… «В Батурин», – відповіла я. «Батурин зруйнований, – каже, – а люди помордовані». – «Не всі, – кажу до неї. – Є й недоконані, покалічені. Треба ж їх доглянути, християнське діло зробить».

Подивилася на мене, подумала, а тоді й перехрестила мене. «Хоч, може, й кару за те прийму, так Господь простить», – і відчинила браму.

– Є ще совісні люди на світі, – завважив гетьман. А Чуйкевич додав:

– Як лиш час і нагоду матиму, так зараз у цей монастир поскочу. Хочу подивитися на тую воротарку та нагородити її.

– Мабуть, вона не з тих, що для нагороди добре діло роблять, – завважив гетьман. – Найкраща нагорода в совісті нашій… Але ж на воротарці не покінчилося, а з монастиря до Батурина не рукою махнути.

– Біля монастиря я на втікачів попала. Втікаєте, кажу, а в Батурині мерців собаки розтягають, поміж трупами покалічені люди рятунку вашого кличуть. Отож оден, що тільки з жінкою на возі їхав, повернув кіньми, «Ігі – гукнув. – Чого мені тікать? Знаю, що поза нами, а що перед нами, не можу знати. Вертаймо…» Сіла я біля його жінки, перебрана за селянку, і щасливо добилася до Батурина.

– А там? – спитав Чуйкевич, але Мотря мовчала.

– А в Батурині? – повторив питання.

– Хіба ти очей не мав? Спитай діда, може, він тобі розкаже. Він із його першу іскорку життя добув, не знаю, чи повіки на годинку стулив. Гребе, людей з руїни добуває. Десь і харчі вишукує для них.

– А ти помагала йому?

– Лучалося, що й мене він до пам'яті доводив, бо тут камінь, не серце треба було мати, щоб не умліти. Більше жахливого горя уявити собі не можеш… – сказала й очі рукою прислонила.

Гетьман дав Чуйкевичеві знак, щоби він більше не розпитував Мотрі, а сам звернувся до неї і лагідними словами став намовляти її, щоб разом з мужем своїм переїхала в Бахмач.

– Поїдемо, Мотре Василівно, вкупі. Відпічнемо в моїм дворі, ми собі на відпочинок чесно заслужили.

– Відпочинок може бути щолиш по скінченім ділі, а це щолиш початок, Іване Степановичу, – відповіла Мотря і кріпко стояла на тому, що поки Батурин не доведений до ладу, поки між звалищами домів може ще каратися хоч би оден тільки живий чоловік, вона не покине його. Її місце біля благого діда. Що він подумав би про неї і що сказали би ті безталанні, що за стіною муки терплять? За мужем і за гетьманом повіялася…

Гетьман знав, як важко відвести Мотрю від її постанови, тому навіть не пробував її намовляти, а шукав у голові чогось такого, чим можна би було переконати.

– Мотре Василівна, – казав. – Мручко зі своїми козаками скоро упорається на Гончарівці. Попрошу його, щоб і Батурин довів до ладу. Ніхто цього краще не зробить, як він. А недужих ми тут також не залишимо. Бахмач дальше від Сейму, ніж Батурин.

Мотря зжахнулася:

– Невже ж москалі могли би перейти Сейм? – спитала.

– Не гадаю, – заспокоював її гетьман, – бо й пощо? Вони біля Глухова стягаються і, мабуть, теж над дальшим планом баталії радять, але все-таки стереженого і Бог стереже. Перевеземо недужих у Бахмач або в Поросючку, є там муровані будинки, таки ще нинішньої ночі кажемо пристроїти їх, мулярі перенесуть туди з того двора зайві печі, і буде це справжня лічниця, не те що тут.

– Тоді і я переїду в Бахмач, – сказала рішуче Мотря. Гетьман тер рукою чоло. Не міг погодитися з гадкою, що він поїде в свій двір, а Мотрю залишить тут серед труп'ячого сопуху, на отсім жахливім цвинтарищу.

– Ти одинцем з Бахмача приїхав? – звернувся до Чуйкевича.

– Ні, зі мною чотирьох людей, бо дорога непевна. Снуються темні духи. Одинцем не проїдеш.

– Так поклич тих людей до мене. Чуйкевич вискочив із замкової руїни і за хвилину вернув з чотирма козаками, як дуби.

– Ваші коні трудні? – спитав гетьман.

– Свіжі, – відповіли всі чотири. – 3 хутора вашої милості дали нам їх.

– А ви?

– Раді послужити милості вашій.

– Ось вам, – кинув їм пригорщ срібла, – поділіться. А тепер женіть на Поросючку. Скільки там ще у возівнях повозів мають, най мені негайно у Бахмач шлють. Зрозуміли?

Не вийшли, а вибігли.

– А тепер, – звернувся гетьман до Мотрі, – пора й нам поволеньки поспішати. Поїдемо.

– Куди? – спитала здивовано.

– А куди ж би? В Бахмач. В Батурині мерців не украдуть, а хто живим остався, завтра теж у Бахмач переїде.

– Так тоді я також приїду разом з ними.

– Але ж, Мотре Василівно! Пощо такої жертви? Це прямо гріх.

– Більший гріх не сповнить обов'язку. Гетьман замовк. Чуйкевич бачив, що його немило вразила відмова Мотрі.

– Мотре, – казав, – послухай пана гетьмана, збирайся і їдь з нами. За останні два тижні стільки ти перебула, що про обов'язок аж смішно казати. Хто його краще сповнив, як ти? Не знаєш, яка ти стала. Я дійсно боюсь за твоє життя.

Мотря усміхнулася гірко.

– Воно вже в гіршій було небезпеці, а все ж таки живу. Гетьман перебив їх розмову:

– Не вговориш своєї дружини, Іване. Так оставайся біля неї, а то вона ще й цеї ночі недоспить, доглядаючи недужих.

– Ні, Іване Степановичу. Чуйкевича місце біля свого рейментаря. Дасть Бог побачимося завтра.

V

На другий день в Бахмачі поминали душі усопших батуринців.

Не лиш церква, але й площа кругом неї і вулиці, що збігалися тут, заповнилися народом.

Переважали жінки. Деякі поприходили з немовлятами на руках.

Склепи позачинювано, так само шинки і гостинниці.

На стріхах білівся сніг, на небі висіли хмари, здавалося, трохи лиш вище церковних бань.

Жінки в чорних хустках або в рантухах білих, перев'язаних попід бороду і кругом голови, подобали на черниць і, як черниці, пошепки розмовляли з собою, тиху розмову голосними зітханнями перебиваючи.

– Боже, Боже, за що ти нас так тяжко караєш!.. Стада галок, крякаючи, з дерев на дерева пролітали.

– Ще їм людського м'яса мало. Ще й над нами крячуть.

– Що ви це! Ще вимовите в лиху годину.

– Байдуже мені. Сестру мою москаль у Батурині замучив. Нині усякий з нас когось у Батурині втратив. Всі ми сироти

– Ой, сироти!.. А з Батурина у Бахмач недалеко!

– Цитьте-бо! Не накликуйте лиха!

Як повіяв північний вітер, то заносило сопухом, мов з трупарні. Слабші жінки вмлівали. Їх треба було знімати понад голови товпи і відносити до хат.

– Ось знов одну небіжчицю потаскали.

– Це Шрамченкова Олена. Її син під Чечелем у гетьманській президії служив. Москалі його недорізаним до стовпа прив'язали, стовп застромили в тратву і пустили на Сейм. Люди бачили, як плив.

– Сейм червоний був.

– Кривавими слізьми ридав.

– У нашій церкві Пречиста теж ридала.

– Кажете?

– Не чули?

– Чула, та не бачила. Не могла дотиснутися до церкви, а довго ждати не було як, бо дитина в колисці.

– А я бачила, дивилася так, як тепер на вас дивлюся, Богородиці, що в намісному образі в іконостасі, з обох зіниць криваві сльози стікали.

– Боже ти наш!

– Кажуть, це на велике горе.

– А хіба вам нинішнього мало?

– Цілий край потерпить сильно дуже. За гріхи.

– Та за які?

– Люди неправдою живуть. Багачі притискають бідних, між старшинами згоди нема.

– То хай би Бог багачів та старшин карав, а не бідоту.

– Бог знає, що робить.

Нахилилися до себе і нашіптували до уха:

– Кажуть, диявол на Господа Бога піднявся. Під диявольський регімент ідемо…

Знов якусь, як домовину, понад голови людські зняли.

– Дорогу там! Бачите, молодиця умліла. Чоловік у Батурині погиб.

Народ розступався, як міг.

– Дорогу там! Дорогу! – залунало знову. – Гетьманські повози їдуть.

Повози, брички і сани з батуринської дороги під церкву підкотили.

Захвилювався народ, тулився до плотів і подавався на подвір'я міщанських домівок, щоб пропустити поїжджай.

– Що, ніхто з повозів не виходить, ані не злазить із саней?

– Не до церкви, а до гетьманської палати на Поросючку їдуть.

– Та чогось туди, попри церкву.

– Бо тамту дорогу геть разбили, козаки проходили нею.

– Так, але чого ж бо вони лежать?

– Не знаєте? Це недобиті.

– А тая молодиця між ними?

– Кочубеєва Мотря, молодого Чуйкевича дружина.

– Вона? Та й гарна ж бо!

– Що її з краси, як Бог долі не дав?

– Правда.

Валка гетьманських возів покотилася і зникла.

І знов захвилювався народ, з усіх боків напираючи на церкву. З низьких хмар стало сипати снігом, гострим, як шпильки.

– Це не сніг, а шматочки леду. Жінки пригортали немовлят до себе і обтулювали їх кожухами. Діти плакали, що їм боляче.

– Ще вас не так болітиме, – заспокоювали їх молодиці. – Змалку привикайте до болю.

– І зима ж бо, зима!

– Лихо одинцем не ходить, а вкупі. І війна, і вчасна зима, і лихий зна що.

– Таких ранніх морозів ніхто не пам'ятає.

– Підождіть, це щолиш початок. А там птахи від зимна в лету замерзатимуть. Мій дід казав.

Поверталися від вітру, щоб смороду не чути.

– Я вже цілий тиждень не сплю. Все мені зойки причуваються. Ніби хтось за порогом ячить.

– Душі батуринські молитов просять.

– Гадаєте? За тії муки і найбільшому грішникові Господь всі гріхи відпустить.

А все ж таки хрестилися і мовили молитву.

– Дорогу там! Дорогу! Ясновельможний іде!

Гетьман зі старшинами пішки до церкви на панахиду йшов.

Вдягнений у чорну шубу, на голову – баранкова шапка, при боці шабля, без прикрас. Ані булави перед ним не несли, ані бунчук не маяв над головою. Гетьман перед маєстатом горя скорився.

У його ході видно було втому.

– Подався наш Іван Степанович, – почулося в товпі.

– Ой подався!

– Гадаєте, очей і серця не має? Сказати, – всьо на його совість паде.

– З усього рахунок перед Господом Богом здати мусить.

– Кождий за себе відповідає, а він за всіх.

– Бо своїм розумом робить.

– Зі старшинами радиться.

– Старшини собі раді, не кому.

Біля гетьмана, як звичайно, Войнаровський, з другого боку генеральний суддя Чуйкевич, за ними обозний Ломиковський і прилуцький полковник Горленко. Всі вони вбрані темно, не по-святочному. У всіх обличчя сумні і зажурені.

Тільки оден у тому жалібному почоті визначався дорогою шубою з великим соболиним комніром, оздобною шапкою та шаблею самоцвітною. Це був резидент короля Лещинського при Карлі XII, пан Понятовскі, що до гетьмана з королівськими дорученнями нині ранком прибув і разом з ним до церкви поклонитися пам'яті батуринських героїв ішов.

За гетьманськими старшинами декілька старшинських жінок ступало. І вони не пишалися дорогими вбраннями, в кождої хустина в руці. Деякі так і не віднімали її від заплаканих очей. Тільки одна з ясними очима, як дитина, розглядалася кругом. Ніби смутку до свого серця допустити не хотіла.

– Це теж Кочубеєва доня, не знаєте? Обидовського Ганна.

– А вона ж тут чого? Кочубеїв обласкавлює цар. До давніх маєтностей пускає. Ще, мабуть, і нових придасть. Сина, говорять, до себе покликав.

– А доньки з гетьманом тримають.

– Завзяті доні виплекала Любов Федорівна.

– І між старшинськими дітьми кріпкої вдачі бувають.

– Так мало.

– Мало гарних людей на світі.

У церкві чорна домовина, обсипана барвінком, як плащаниця, перед царськими вратами на кам'яних плитах лежала.

На домовині одно тільки слово: «Батурин». Але й того досить, щоб весь храм смутком, як хмарою, вповився, хмарою, з котрої сльози дощем накрапали.

Ладаном пахло. Свічки, як горючі мечі, палахкотіли. Панахидні слова, як грудки землі, об дошки домовини били, а відгук їх від людських серць відбивався… «Батурин!»

Другого слова в нікого й на гадці не було. Всіх воно всеціло в свою владу взяло, всіх воно своїм болем великим в одну жалібну родину в'язало, – і старшин, що кругом домовини стояли, і міщан, що за ними товпилися, і козацтво, що собою притвір заповнило, чоловіків і жінок, багачів і бідноту – всіх!

Гетьман бачив тую велику силу болю, сам під його вагою угинався, а в голові його являлося питання: «Чи надовго це?»

Гетьманські співаки «Вічную пам'ять» на хорах заспівали.

Пригадалося, як колись хоронив свою дружину, а недавно матір, ігуменю Магдалену.

Ніколи пісня не добиралася так до глибин душі. ніколи так звуки ножами не впивалися в серце… «Батурин!»

Добре, що тут Мотрі нема, що вона його смутку не бачить, що вона не дивиться, як йому тьмариться в очах, як свічки зачинають блудними огниками по церкві танцювати, а домовина росте… росте… росте…

Невже ж це смерть?.. Невже ж це йому «Вічную пам'ять» співають?.. Ні, ні, не допусти. Господи, до того… Ще трохи, трохи, ще діло не доведене до краю, ще чаша не допита до дна… Не зупиняй його. Боже, посередині дороги, як зупинив його великого попередника перед п'ятдесяти роками… Добре, що тут Мотрі нема… Горячо так… Тільки сліз, – не воздух, а біль вдихаєш… всі гадки, які передумав протягом довгого життя, з цілого світу злітаються і заповнюють голову, як отсю церкву люди. Голова важка, як камінь… Двигни цей камінь, двигни!.. Господи, невже ж ти не бачиш, що це понад сили його?

Коліна дрижать, щось їх до плит тягне, він мусить, мусить перед чорною домовиною ударити чолом… «Батурин!»