Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 39 страниц)
XXVIII
Піперова радість показалася передчасною. Король Карло, замість відступити за Дніпро, підступив під Зіньків.
Була це ще менша і ще гірше укріплена твердиня, ніж Веприк.
Замість городських мурів з вежами й башнями, торчав дубовий частокіл, і то повизублюваний. Зіньківці, почувши про похід шведів, наскорі латали його чим могли та як уміли.
Земля замерзла, як кість, ані гадай, щоб поглибити рів або повищити вал. Рів був неглибокий, а вал невисокий.
– Ті люди або дурні, або п'яні, – говорили про зіньківців шведи. – Сором було би нам не добути такої кріпості.
– І добувати сором.
– А все ж таки вони бороняться.
– Навіть з гармат стріляють.
– А кілько-в вас гармат? – питалися шведи, підскакуючи над рів.
– Чотири, але ви більше не варті, – відповідали їм з-поза валу. – Відійдете від нас з тим, з чим з-під Веприка прийшли, лютри!
І з тих чотирьох гармат вони дійсно таки добре дошкулювали шведам. Кожде ядро попадало в ціль. Тільки стріляли зрідка. Мабуть, небагато муніції було.
Король бавився. За кождим цільним вистрілом плескав у долоні.
– Браво, браво! Вони дійсно гарно стріляють. Старі шведські офіцери не на жарти затривожилися своїм улюбленим вождем.
– Чи не твориться з ним щось погано? – шептали собі. – Половина лиця відморожена. Може, йому на мозок б'є?
І дійсно, король виглядав неприродно. Підбігав серед куль під укріплення і стріляв до тих, що з-поза частоколу вигукували незрозумілі для його слова, ілюструючи їх непристойними рухами. Як котрого влучив, то підскакував весело, мов розбавлений школяр.
– Невже ж це король? – сердився Реншільд. – І невже ж це облога города? Це прямо каригідна забавка тоді, як перед нами поважні стратегічні завдання.
– Ні, панове, мені жаль того смішного Зінькова, – сказав король після перших герців. – Пішлемо до них наших людей, щоб по добру здалися.
Але зіньківці навіть балакати з парламентарями не хотіли.
– Або Зіньків від Веприка гірший? – казали. – Як король міг від Веприка відступити, то най і від нас іде. А здаватися не хочемо, бо вепричани сміялися б з нас.
Шкода було й переговорювати з ними, бо були нетверезі.
Таки добре свою хоробрість горілкою підганяли. Ще й до парламентарів за здоровля короля приливали!
– Дай йому. Боже, щасливої дороги! – вигукували.
Тоді шведи підпалили передмістя, чи нарочно, чи стрільном, ніхто не міг сказати.
Король, побачивши пожар, казав удруге до Зінькова післати, бо жаль йому було города, в котрім хотів розтаборити частину своєї армії. Але тим разом велів підшукати якогось дотепного козака, бо свій свого краще зрозуміє.
Зголосився Мручко, котрий і так не любив зі своїми воювати і дуже ніяково почував себе рівно під Веприком, як і під Зіньковом. Почіпив білу хоругов на спис і з двома сурмачами поскакав під городські ворота. Ще й не доїздив, як гукнув вистріл, і ядро перед самим конем зарилося з сніг.
– Гей, що ви робите, хлопи? Чи вам горілка дорешти памороки забила? Бачите, посол від його милості короля їде! – гукнув Мручко.
– Невелика нам честь король! – відповіли йому.
– А кого ж вам заманулося, царя?
– І царя нам до хрону.
– Так же й кажіть. То, може, гетьмана? Я від його імені можу перебалакати з вами.
– Не треба, не треба.
– Веселий ви народ! – сміявся Мручко. – Веселіших я і зроду не бачив. Нікого їм не треба. А як же ви тоді хочете бути?
– Так, як і тепер є, прямо Зіньків і тільки.
– Себто зіньківська Речпосполита?
– А щоб ти знав. Речпосполита. Доволі з нас царів, королів і гетьманів. Пощо нам їх? Невже ж ми собі самі не дамо ради? От бачиш, нема в нас жодного з них і відбиваємося від шведа, а прийде цар, то і його відіб'ємо, а гетьман, то й гетьмана.
– Ну, ну! Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти, а мені все ж таки здається, що краще б вам послухати моєї щирої ради.
– Краще випий з нами за нашу перемогу та ставай поруч нас, бо нам такого якраз треба.
– Випити-то я можу, бо не від того, щоб випити з такими хоробрими й веселими людьми, як ви, але до вас то таки не пристану.
– Не гідні милості вашої?
– Того я не кажу, але здорової голови під Євангеліє не привик класти.
– Себто?
– А тобто, що як ви не подасте доброї відповіді, то за яку там годину або дві з Зінькова й сліду не останеться. А мені ще життя миле, мої ви! Та як там не буде, п'ю за здоровля хоробрих зіньківців і за щасливе майбутнє вашого гарного города, котрому щиро добра бажаю, бо він мені не чужий, звідси покійна мати мойого батька родом була.
– Так же й кажи, так кажи сотнику! – загуло кругом. І про облогу забули, вітаючи свого чоловіка. Чимало свояків зголосилося до Мручка. Він кождого притискав до груді, старших цілував у рам'я, молодших у голову, а рівних собі в лице, жінок зокрема.
І Зіньків здався.
XXIX
В Зінькові збиралися шведи зустрічати свій новий, 1709 рік. І гетьман приїхав туди, щоб побажати королеві. Привіз йому в дарунку дорогоцінну шаблю і анталок старого вина. Королівських людей також обдарував щедро. Найбільше тішилися ті, що дістали лисячі шуби, легкі і теплі, як піч.
В навечер'я Нового Року, як у нас кажеться, на Маланку, король попросив до себе на невибагливий обід. Не бракло і святочних орацій, але король не відповідав на них. Як під Веприком і Зіньковом був неприродно бадьорий, так тепер сидів мовчаливий і ніби замкнутий у собі, як твердиня. Може, пригадав собі діточі літа і святочні новорічні звичаї у родинному крузі, а може, згадував той перший Новий Рік, котрий святкував як молоденький король. Цілу ніч не спав тоді. Весь город палав, мов горів. Вулицями перепливали ріки розбавлених людей. Де побачили молоденького короля, там скупчувалися круг його, як бджоли круг своєї матки. Vivat Carolus rex! – гукали. В тій товпі майнуло одно бліде личко, озарене теплим сяєвом весілля. Майнуло і згубилося між тисячами інших байдужих облич. Дорана ходив і шукав його, не знайшов. І не раз пізніше, проїжджаючи вулицями столиці, дивився, чи не побачить де цього блідого обличчя з синіми, як незабудки, очима. У вікна заглядав і – не побачив донині… Не треба, не треба! Краще одинокий піде назустріч новому невідомому рокові. Одинокий… А лишив же в Швеції улюблену сестру Гедвіг-Софію, від котрої довго вже листа немає. «Може, недужа?» І королівські повіки збагровіли ще гірше. Чи побачить її, чи побачить він свою Швецію?.. І король наглим рухом піднявся з місця;
– Хай живе Швеція! – гукнув і сповнив свою чарку до дна. Ніби всю свою тугу, весь жаль, що підступав під серце, викинув у тих словах.
– Хай живе Швеція! – підхопили гості і стояли з чарками в руках, чекаючи на королівську промову. Та не дочекалися.
Король поклонився направо й наліво і, кланяючися ще раз і ще раз, вийшов.
Лишив мовчанку по собі. Навіть Реншільд не перебивав її. І Піпер мовчав, а Левенгавпт завзято курив український тютюн, від котрого плакали непривичні шведи.
Мовчки стискали собі руки й розходилися по своїх квартирах.
Молодшим важко було погодитися з гадкою, що їх Новий Рік на тому і скінчиться. Поперед очі пересувалися спомини колишніх свят новорічних дома, в батьківській хаті або в Упсалі, за часів студентських, або в столиці, де вони починали свою військову службу. Приходили на гадку дорогі серцю обличчя батька, матері, рідні, являлися товариші літ молодечих і, наче в облаках тим'яму, зарисовувалися золотоволосі й синьоокі личка дівочі. Як же так не побалакати з ними? Як розходитися по зимних квартирах? Це все одно, що відсунути їх від себе. Здалеку мандрують до тебе, а ти замість притулити їх до серця, гукаєш: «Гетьте!»
Молодий хорунжий Дюркльо з Кальмарського полку заявив рішучо, що він спати не йде, бо це був би прямо гріх не чекати дванадцятої години. Притакнуло йому декількох товаришів, а до них прилучився навіть майор Леонгельм, чоловік старший, але не старий, бо все любив з молодими тримати. Дотепний та веселий Драке, побачивши таке чесне товариство, гукнув:
– Невже ж я від мачухи, панове? Ще коли б так мамуня притульне ліжечко постелила і до подушки винця з корінням загріла, то, може б, і пішов «люлі», але до постелі, на котрій чортзна-хто вчора хирів, мене ні раз не тягне. Підемте краще в шинок. Тут я випенетрував оден, і то не найгірший.
І попровадив до гостиниці «Під Золотою Підковою», до якої за мирних часів сотенна старшина заїздила. Там від подвір'я була довга на різьблених стовпах світлиця, яку під час облоги шведські кулі минули, як минули вони також доволі добре обставлену пивницю, її властителя, його родину і кількоро прислуги. Всіх їх сильно стривожили тепер нічні шведські гості, не знали, чи втікати, чи здатися на їх ласку й неласку, бігали з погреба на вишку і з алькиря в алькир, поки хазяїн не заспокоїв челяді, що панове офіцери без ніяких ворожих намірів прийшли і що їх треба якнайкраще вгостити.
– І дівчатам теж вийти треба, – додав.
Ті дівчата – то були дві молоденькі придзингльованки, одна циганочка, а друга татарка, одна від другої краща.
Драке просіяв. Розперся, як турецький баша, на ослоні і, мабуть, уперве в життю жалував, що по-українськи не вміє, але потішався гадкою, що «зразу люди розмовляли на миги». Показував то на губу, то на горло і тішився, що приносили йому їжу й питво. Незабаром виявилося, що хазяїн колись у німецьких краях бував, а Драке також по-німецьки балакав, і так вони порозумівалися якось.
– А все ж таки жаль, що з дівчатами до порозуміння не дійду, – нарікав Драке.
Але від чого розум? Приложив руку до серця, завернув очима і мляскав язиком, з чого дівчатам неважко було догадатися, що вони йому дуже подобалися, дуже! Дівчата тішилися, закривалися вишиваними рушниками, хіхікали, і – загалом забава заповідалася якнайкраще.
– Господарю! – почав майор Леонгельм. – За те, що ми не розвалили твоєї буди і пощадили тілеса ваші, ти повинен нас тепер погостити не гірше, як свого власного гетьмана.
– Як нікого не гостив досі, мостивії панове! – відповів, відшпунтовуючи мохом оброслі і скам'янілими слізьми заплакані пляшки.
Драке вхопив його за руку.
– Що? Ти здурів? Це на десерт, а тепер хай твої весталки при своїм вічнім огнищі загріють нам звичайного вина, а до того хай діллють трохи араку, коріння якого, кандизованих овочів…
– Розумію, – перебив йому господар і побіг. За малий часок дівчата внесли у срібних посудинах паруюче питво, від якого пахощами сповнилася не тільки світлиця, але казав би ти, що й цілий Зіньків запах.
– Казка виноградових садів! – говорив, мляскаючи губами, Драке.
– Казка острова Ямайки, – додав хоробрий сотник Горн.
– Одним словом: казка, – закінчив Леонгельм.
– Наливайте ж, дівчатка, чарки і пригубіться по свойому звичаю, щоб напій ще солодшим зробився! – приказував Драке, який за час побуту на Україні засвоїв собі ті українські звичаї, які для його були найцікавіші.
– Лиш поспішайте, бо наближається північ!
– У Зінькові, та не в нас, – спротивився Дюркльо.
– Добре кажеш, дитинко, – протекційне притакнув Драке. – Для нас важний наш шведський годинник.
– Але хто його має, панове? Хто може знати, яка тепер в Швеції година?
– Я! – заявив голосом побідника Дюркльо і витягнув свою «цибулю». – За десять хвилин у нашім ріднім краю годинники північ ударять. Відчиняться вікна, і тисячі сумно-веселих уст, повертаючись на південний схід, вимовлять: «Prosit!» [111]111
Будьмо! (латин.)
[Закрыть]І тоді ми, повертаючись на північний захід, пішлемо їм відповідь: «Prosit!»
– Це буде гарно.
– Правильно.
– Ми так мусимо зробити.
– Але підіждіть же, панове, хтозна, чи тії вікна звернені на північний захід?
– За хвилину вам скажу, – вдоволено відповів сотник Горн, витягаючи з кармана бусолю. Поставив її на стіл і ждав, поки не заспокоїться розгойдана ігла. Кільканадцять голов нахилилося над столом.
– Браво, браво! Вікна звернені якраз на північний захід. Ануте, товариші, чарки до рук!.. Так!.. Дюркльо, відчиняй вікна.
– Не годен.
– Що то значить не годен?
– Вони не відчиняються. Позабивані і попримащувані вапном.
– Так відіб'ємо, – тільки скоро, скоро, бо дванадцята ось-ось!
За хвилину вікна лежали на столі, а на їх місці кільканадцять шведських голов торчало в порожніх рамах, руки з гарячим питвом простягалися на північ, уста ж чекали на знак, котрий мав подати Дюркльо. Цей вдивлявся у свою цибулю:
– Раз, два, три! – і могутнє «Prosit!» понеслося над сонним Зіньковом.
– Prosit, prosit! – летіло в темну зимову ніч назустріч морозним вітрам.
– Ну, так, – почав Леонгельм, вертаючи від вікна на своє місце за столом. – Так і повітали ми новий 1709 рік, так і побажали його нашим дорогим і серцю близьким.
– Подали їм вість, що ще живемо.
– Й не маємо охоти йти в преісподні.
– Не хапаємося.
– Господарю! А давай же нам ті заплакані бабці. Вип'ємо, щоб новий рік був кращий від свого попередника.
– І мудріший.
– Щоб ми вернули до рідного краю та не розставалися з ним ніколи.
Господар розливав по чарках столітнє угорське вино, від якого в тілі робилося тепло, а на душі весело.
Але веселість не тривала довго. Навіть Драке, звичайно рівно хоробрий у бою, як дотепний у товаристві, даром силувався на дотеп. Українська туга полонила серця лицарів шведських.
– Так воно, так! – зітхали, згадуючи своє минуле. Дюркльові захотілося пісні, і дівчата співали українських сумовитих пісень. Голоси мали гарні, і чуття їм теж не бракувало.
– Як подібні їх пісні до наших, – дивувався Дюркльо.
– Особливо до норвезьких, з гірських околиць.
І здавалося шведам, що це їх рідна пісня прийшла до них в гостину, тільки втомлена далекою дорогою і тому змінена дещо.
До дівчат навіть Драке не підступав ближче. Біля кождого сиділа тепер якась дійсна або тільки вимріяна, з очима, як цвітучий лен. і з косою, як льняне повісмо. Мовчки розмовляв з нею.
Леонгельм почував непереможну хіть філософувати, як іноді його король і вожд. Тримав сотника Горна за третій блискучий ґудзик на синьому каптані, впевняючи його, що воно неважно, чи чоловік живе на цьому світі, чи на другому, а важно, чи він взагалі живе, чи так йому тільки здається, бо «хто і яку запоруку дасть мені, чи те все, до чого прикладаємо таку велику вагу, навіть слава, так, навіть слава, за котру ми кров нашу кождої хвилини пролити готові, чи все воно не мана якась, не дур голови, подібний до того, котрий окривається в отсій мохом порослій пляшці. І хтозна, чи перейшовши за межі нашого земного життя, ми не похитаємо головою і не промовимо з жалем: «Боже ти мій. Боже, який же я був дурний!»
Його туманні міркування перервав гомін стрілу.
Навіть найхоробріший вояк, що привик до гарматного реву, як до колискової пісні, здригнеться, почувши гук стрілу серед нічної тишини.
Драке вискочив з хати і вернув за хвилину.
– Застрілився… – промовив, безрадно махаючи рукою.
– Хто?
– Хорунжий Вільд.
Як внесли хорунжого Вільда до хати, то він ще тримав судорожне в одній руці задимлену пістоль, а в другій останній лист від своєї любки.
– Чорна паня… йде білими полями… за нею червоні сліди… – лепетів синіючими устами. Здивовано глянув на своїх товаришів, на пляшки і чарки, на двоє перестрашених дівчат, і сумно-згірдлива усмішка закам'яніла на його устах.
Леонгельм пустив блискучий ґудзик Горна.
– Це був погляд з другого світу. Бачив?
XXX
В тиждень пізніше частина шведських військ знов підступила під Веприк. Реншільд сердився.
– Захотілося королеві того Веприка, як дурному печеного леду.
– Веприк нам конче треба добути, – пояснював генеральний квартирмайстер Гілленкрок.
– Чому?
– Тому, бо якщо наші головні сили мають перейти у Зіньків, так годі, щоб під боком торчала нам ворожа твердиня.
– Не розумію, чого ми якраз маємо переходити в Зіньків, чому не оставатися нам у Гадячі, де й так залишили ми табор і головну канцелярію військову. Чим мені Зіньків кращий від Гадяча? От, яке їхало – таке здибало.
Гілленкрок попросив його до карти й пояснював, чому Зіньків від Гадяча кращий.
Реншільд заспокоївся.
– Так. Але ж тоді треба братися енергічно до діла, бравурно, а не посилати до якогось там шотландського офіцерика лист з уклінним питанням, чи не був би він ласкав здати своєї гумористичної твердині. Баталіони розженуться, наберуть запалу і нараз: гов! бо трубачі з білою хоругвою пішли до твердині. Це ж діточа забава! Пощо?
– По те, щоб даром не проливати крові й не марнувати пороху, котрого в нас і так не дуже-то багато.
– Але ж ми згори знаємо, що нам командант Веприка відповість.
– Ми всі згори знаємо, що помремо, а все ж таки не зрікаємося приємності жити.
– Фі! – свиснув Реншільд і в цю мить ухопив Гілленкрока за рукав та потягнув його до вікна.
– О, бачите, бачите?
Їздці, що вертали з твердині, похилили білу хоругов униз, – значиться, дістали відповідь неприхильну.
Командант Веприка писав, що він високо цінить лист з мирним предложенням, який йому зволив прислати його милість король, але твердині здати не може, бо це противиться його розумінню офіцерської честі. Що ж до погроз, що буцімто добутий Веприк тяжко спокутує свою упертість, то він, як командант Веприка, не дуже тієї погрози боїться. Король, який так високо цінить лицарську честь і відвагу своїх людей, не може не доцінювати тих самих прикмет у людей свойого противника.
Король прочитав цей лист, писаний дуже здержливо і з формального боку бездоганно, і усміхнувся:
– Краще з мудрим згубити, ніж з дурним знайти. Люблю мати діло з хоробрим противником. Та, на жаль, нам нічого другого, мої панове, не остається, як дальше добувати Веприк…
І знову загули гармати.
Мороз пустив і вітер ущух. Політував білий рідкий сніжок.
– Стелиться нам дорога на другий світ, – почав молодий хорунжий Бегель. Та ще він тих слів не скінчив, як свиснула куля, і він повалився горілиць.
– Бог з нами! Бог з нами! – загуло під мурами Веприка.
– Гурра! Гурра! – лунало з-поза мурів.
Шведські баталіони то підсувалися до ровів, то подавалися назад під градом куль; які сипалися з окопів.
Обложенці стріляли цільно, але не густо, облягаючі також муніції не марнували. Видно, що в одних і других не було її багато. Артилерійна антифона рівно ж не гула надто грімко. З Веприка тільки чотири гармати посилали кулі на шведів.
Шведи з вісьмох відповідали. Тоді король післав до Гадяча по більше. А між тим зообилося темно.
– Чорна паня йде білими полями, – сказав сотник Горн, витираючи об сніг закервавлену шаблю.
– І лишає червоні сліди за собою, – додав Драке, показуючи на трупів, котрих санітари збирали по полі.
Воєнні священики розгрішували умираючих і благословили трупів хрестами.
Командант Веприка, користаючи з темної ночі і з легшого морозу, велів вали й мури обливати водою. Варили в казанах сніг і окріп виливали на острокіл, на городські ворота – кругом.
В шведській начальній квартирі панував дивний настрій. Крім Гілленкрока, Левангавпта і ще декількох вищих старшин, що, не розговорюючи багато, сповняли прикази свого вожда, всі почували себе ніяково, прямо глупо. Не можна сказати, щоб сумнівалися в успіх свого оружжя, привикли здобувати не такі твердині й розв'язувати не такі стратегічні завдання, а все ж таки щось їх по серці, ніби миш, шкребло.
– Король побільше гармат післав.
– Більше муніції змарнує.
– А що ж йому робить? Відступати?
– Хай би був не приступав.
– Коли ж до його – приступає.
– Скажіть це йому!
– Заспокійтеся, панове, – почав Левенгавпт. – Завтра Веприк візьмемо!
– А чорт би його взяв! – відрубав Реншільд. – Велика мені честь взяти таку твердиню! Правду вам сказати, то мені сором коло такої діри чипіти.
– До воробця стріляємо з гармати.
– Часом воробця тяжче вбити, ніж слона.
– Не знаю, бо я до слона не стріляв, – закінчив уривану розмову Левенгавпт. Але настрою не змінив. Люди були гіркі, як полині, і кусливі, як під осінь мухи. Привикли до побід, і невдача їм не смакувала. Не казали того, але боялися, щоб богиня війни не повернулася до них сумним лицем.
XXXI
Коли ранок дня 7 січня підняв повіки і глипнув, – побачив різдвяне чудо.
Серед білих снігів, обагрених калюжами крові й опоганених грудами вбитих або тяжко покалічених коней, майорів ледяний город.
Вали й палісади, мури і криші обпеклись шкливом гладким, срібно-сяйливим, як на казковому лицарі в казковій кузні викутий панцир. Тільки до ізгибів валів, до щілин частокілля і до вершочків веж вспів притулитися білесенький сніг, надаючи тому і так незвичайному образові ще більшої, якоїсь прямо вже несамовитої принади.
Разом із тим, як сонце з-поза імли виявляло своє зацікавлене обличчя, різдвяна казка набирала щораз більше реальних прикмет, аж коло години 10 рано облилась легкою загравою. І тоді Веприк нагадував зачарований замок, який бачили ми хіба в нашій діточій уяві, розбурханій фантастикою бабусиної казки, замок, весь викутий з ледяної криці, обсипаний алмазом і обжемчужений. Сонце дихнуло на його, він спаленів і займився огнем.
Шведи, замість зі зрозумілою злістю дивитися на город, від котрого перед тижнем відступили і якого вчора ніяк не могли добути, любувалися ним. Навіть Реншільд не сердився, тільки з руки зробив дашок над очима і глядів:
– Гарно. Нагадуються фйорди, коли в тепле полуднє сонце стопить сніги, а ніччю мороз їх ледяним панцирем прикриє.
– Як Альпи після заходу сонця, – додав від себе Гілленкрок. – Сонце зайшло, а вони все ще не хочуть зміняти своєї багряниці на чорну кирею ночі.
– А все ж таки нам треба цей Веприк добути, – рішив король і коло полудня дав знак до приступу.
Почалась антифона гармат, торохтіли мушкети, з луском розривалися ручні бомби. «Бог з нами!» мішалося з «Гур-ра!».
Шведські баталіони йшли руйнувати ту різдвяну казку, котрою недавно тому тішилися, як діти.
Передні ряди несли перед собою в'язанки хворосту і снопи соломи, а то й немолоченого збіжжя, яке у присілках добули. Так захищали себе від куль, а підступивши під твердиню, загачували рови, приставляли до валів драбини і дерлися уверх. Але драбини зісовгувалися по ледянім шкливі і щонайбільші смільчаки летіли коміть головою вниз. На тих, що вспіли вилізти на останній щебель, сипалося каміння, гарячою струєю лився окріп, сокири розчереплювали їм лоби. Хто ж і тую небезпеку минув, ноги собі ломив, бо вали, частоколи і мури, обілляті вечером водою, пообмерзали вночі ледом, гладким, як скло. Від того леду відбивалися кулі шведські і, замість у ворога, влучали в своїх.
Веприка й тепер не здобуто.
Бралося під вечір, як король велів припинити наступ і вдруге післав своїх людей з білою хоругвою у Веприк.
Мручко поїхав з ними.
Король ввічливо, але рішучо писав до команданта, що Веприк взятий буде. За це він ручить своїм королівським словом. Живим удруге від нього не відступить. Але йому жаль команданта і його людей, котрих хоробрість мав нагоду бачити на власні очі. Тому-то, якщо вони пожаліють себе й города, то він забезпечує їм життя та маєток і дозволить вийти з твердині так чесно, як чесно вони її обороняли. А як ні, то поступить з Веприком, як з Батурином москалі. Одного чоловіка живим не лишить.
Командант ще й тепер не міг рішитися. Шотландське розуміння офіцерського обов'язку наказувало йому радше вмерти, ніж здати твердиню. Але ж город і люди? Вони чужі, у них інше розуміння військового діла. До того в городі чимало українців, від котрих годі вимагати, щоб вони були вірні цареві. Може, їх якраз до гетьмана і до його шведського союзника тягне?
І совісний шотландець рішення передав у руки міщан і залоги.
Мручко метнувся між своїх.
– Брати! – говорив їм. – Я вам не лізу в душу й не кажу, кому вам дотримувати віри, Росії чи Україні. Це ваше діло. Але розум! Слухайте, що вам каже розум! Ще якби була якась хоч малесенька надія, що вам на відбій москалі поспіють, то не кажу, бо потопаючий і стебелини хапається. Але чули ви, щоб Меншиков чи який там чорт під Веприк ішов?
– Не чули, не чули, – загуло кругом.
– Так тоді за яку чортову матір маєте ви вмирати й дивитися на люту смерть ваших батьків і дітей? Почулося несміливе:
– Авжеж, авжеж.
– Козак повинен боротися, це його святий обов'язок, але за що?
– За що? – зашепотіло тут і там.
– Обов'язком нашим є обороняти наш край, наші родини, наших дітей, а проклятий хай буде цей, що видасть їх на люті муки й на неминучу загибіль. Згинете всі, як не послухаєте ради вашого земляка, котрий тільки добра бажає вам і цілій Україні. Рішайте, чи хочете жити для доброго діла, чи гинути чортзна за що!
І Веприк здався.
Ранком дня 8 січня відчинилися городські ворота. Шведи увійшли в твердиню, лишаючи поза собою 500 своїх трупів. Дві тисячі москалів і кількасот козаків-українців склало оружжя. Хоробрий командант-шотландець також. Але король віддав йому шаблю.
– Будете моїм гостем, а не полоненим, – сказав, стискаючи його кріпко за руку. – Мило баченим гостем, – додав і замнявся. – Вашим людям, – говорив, ніби засоромлений, – я рад би також виявити моє признання за їх справді лицарську хоробрість. І тому позвольте, що я велю роздати між них по 10 злотих польських на голову. Всі вони перейдуть у Зіньків, де будуть хіснуватися свободами, більшими, як коли-небудь хіснувалися полонені. Українці разом з жінками й дітьми можуть вийти свобідно, забираючи з собою весь свій маєток. Того бажав собі його світлість гетьман Мазепа.
Королівські слова переклав оден із офіцерів на нашу мову, і що король балакав стиха, немов засоромлений, що хоробрих жовнірів намовив до здачі твердині, він вигукував уголос.
Полонені слухали й не вірили своїм ушам. Привикли вони до нелюдської поведінки московських генералів з добутими городами, до підступу, ошуки і ломання слова, і ніяк Їм не могло поміститися в головах, щоб з побідженими можна поступати по-людськи.
Козаки стискали й цілували Мручка, а деякі просилися на охотників до його сотні. Мручко не відмовляв нікому, але всякого остерігав, що його люди лежнем не лежать і меду не лижуть.
– Бо я, мої ви, на війні жартів не знаю. У мирі то я сват, а в бою кат.
Король оглядав добуту твердиню. Командант спроваджував його. Гілленкрок цікавився деякими питоменностями фортифікаційної системи і хвалив їх. Король гладив рукою дула чотирьох сильно спрацьованих гармат. Видно було, що має щось сказати, чоґо радо не сказав би, та мусить. Врешті почав:
– Прикро мені, але Веприк треба спалити.
А звертаючись до команданта, додав:
– Ви розумієте мене. Того вимагають наші стратегічні плани.
– Не маю сили перешкодити тим планам, – відповів зі смутком шотландець.
– Простіть! – стиснув його за руку король.
– Майор Вільдемер, – звернувся до одного зі своїх офіцерів. – Возьмете баталіон і сповните свій прикрий обов'язок, тільки зачекайте, аж люди вийдуть з міста.
