Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 39 страниц)
VIII
– Бачилися, ваша милість, з королем Карлом? Як же там він?
– Не такий чорт страшний, як його малюють.
– Кажуть, що нездужає. Між шведами з того приводу всякі слухи ходять. Деякі вже й додому збираються.
– Того я найменше боюся. Король Карло не з таких, які з дороги завертають. Його дорога безконечна. Це людина велика, хоч і дивна.
– Про нього дійсно розказують дива.
– Приміром?
– Кажуть, що куля його не береться.
– Про всіх великих вождів таке казали.
– Вважають його несамовитим.
– Бо він не такий, як другі, – герой.
– Доповідають, немов то з кривавими руками вродився.
– Я при його вродинах не був.
– Жінок не любить.
– Лучаються і такі на світі.
– Мовчаливий дуже, за обідом сидів, як на морозі сич.
– А ти б, Андрію, хотів, щоб король, як воробець цвірінькав.
– Ні. Але все-таки міг би промовити слово, бодай про людське око. А то від нього скорше золотих дістанеш, ніж одного слова діб'єшся.
– Для мене він не був на слова скупий. Розбалакався навіть.
– І добалакалися до чогось?
– Авжеж. Завтра виступаємо з Гірок. Войнаровський скривився.
– Завтра?
– А ти ж хотів коли? Нам то у Гірках гаразд, але як їм у Батурині?
– Батурин вірний вашій милості.
– Котрий же тоді город вірний буде, як не Батурин! Та не забуваймо, Андрію, хто його облягає. Меншиков і Шереметьєв. Це ж хитреці! З того боку Чечель і Кенігзен їм не рівня. Це хоробрі вояки, а тамті вихованці царські. О долю Батурина боюся.
– Він ще не впав.
– Це я й без тебе знаю, бо коли впав би, то москалі не відмовили би собі радості, щоби нас сповістити. Можна подумати, як погано вплинула би така вість на настрій нашого війська. Батурин ще держиться, так, але… – і гетьман зітхнув турботно. – Твердиня, як скриня, коваль замкне, а слюсар відчинить. Нема такої твердині, щоб ворог до неї підступом і зрадою не ввійшов.
– У Батурині зрадників немає.
– Зрада, як гадина, під камінням кублиться. Знічев'я підповзне до тебе і вжалить. Один зрадник сто тисяч вірних знівечить.
Замовкли. Під вікнами королівський блазень грав на скрипці сарабанду. Гетьман слухав хвилину.
– Щасливий. Має свою пісеньку і грає її на всілякі лади.
А подумавши, додав:
– Кождий з нас свою пісеньку має… Сарабанда… Король Карло тільки припадку боїться, а я – припадку і зради. Цеї останньої більше, ніж чого. Коли то ми, Андрію, перестанемо боятися зради?
Войнаровський не відповів нічого. Гетьман накрив чоло рукою. Мабуть, пригадав собі всі ті історичні моменти, коли зрада нівечила щонайкращі наші почини. З тих гадок вирвав його Чуйкевич. Прибіг з наглою вісткою, що в таборі тривога.
– З якого приводу? – спитав гетьман.
– Ще не просліджено.
– А все ж таки…
– Багато шведів приходить до нашого табору.
– Шведи не бунтарі.
– Але знеможеш сильно, – обносилися і знебулися, відморожені руки й ноги, уші й носи їм відлітають.
– На війні і голови летять.
– Шведські вояки страшать наших козаків, що король Карло неможливого від своїх людей у походах вимагає.
– Для доброго вояка нічого неможливого нема.
– Наших москалі бунтують.
– Де вони?
– До вартових підходять,
– Не допускати. Стрілять!
– Попів та черців підсилають, а як же до духовних осіб стріляти?
Гетьман згірдливо всміхнувся:
– Мабуть, замало церков побудував Мазепа і не щедрою рукою гроші на монастирі сипав. А може, царський страх від господнього сильніший.
Піднявся з фотелю і махнув рукою.
– Подати мені сивого коня. Поїдемо в табір!
– А охорона? – спитав Чуйкевич.
– Сотник Мручко з своїм відділом поїде. Він учора гарно списався.
Чуйкевич вискочив з двора, щоб сповнити приказ.
Гетьман повалився назад у фотель.
Королівський блазень все ще ходив попід вікна, виграваючи свою сарабанду. Звуки, як шпильки, вискакували зі скрипки і замерзали в повітрі. Останній проскрипів фальшиво.
Гетьман скривився.
– Скрізь фальш. Багато фальшу на світі… Бунтуються. Чого ж то їм заманулося? Втікати? А невже ж я їх тримаю? Хай ідуть до царя, до Саса, до самого чорта. Я біля Карла остану до кінця.
– Останемо, – доповів глухо Войнаровський.
– Гадаєш, вони того непевного кінця бояться? Куди там! Знаю я своїх людей. Козак в бою, ні смерті не жахається, а бунтується тому, бо бунт – це їх aitera natura [61]61
Друга вдача (латин.)
[Закрыть]. Степовий народ, а степ безнастанно шумить і хвилює. Степ – це не задумані фйорди. Боюсь, що нелегко буде звести їх нам докупи.
– Це вже й тепер видно.
– А чим дальше в ліс, тим більше дерев. Як прийдеться харчі й підводи вибирати, то щолиш тоді зашумить наш народ. Цареві давав, а нам не схоче, бо не бачить, де чужий, а де свій. Двадцять літ я на свічнику стояв, а люди все-таки мене не знають. Але присилую я їх знати, – о, присилую! Раз воно статися мусить.
Бахову сарабанду заглушив голос трубки.
Гетьман схопився. Небіж поміг йому вдягнутись в теплу лисячу шубу з великим соболевим ковніром, подав шапку з червоним верхом. Гетьман вийшов на ґанок, збіг по кам'яних сходах і допав свого улюбленого коня.
Над ним замаяв зачагв букчук з золотою короною, заграла сурма, і невеличкий відділ спустився з Гірок на північ, де на полях між двома селами стояв козацький, нашвидку складений табір.
IX
Дорога була недалека. Не цілої півгодини їзди. Сурмач з двома козаками поскакав уперед. Трубкою дазав знак, щоб прохожі і проїжджі вступалися з дороги. Гетьман поспішав. В його душі кипіло. Бачив важкий історичний момент, на який зважився, витративши на підготовлення так багато часу й праці, і отеє тепер із-за безнастанної коверзи, із-за тієї шарпанини, до якої привикли люди, всьо рвалося, псувалося, розліталося, як цей диявольський віз, котрого колеса кожде в інший бік вертиться. Злість підступала до серця. Зчинити наглий суд, винних покарати на горло, – страхом, якщо не можна добротою приневолити людей, щоб послухали приказу моменту. Моменту, не його! Але чим ближче під'їздив до табору, тим менше тієї злості лишалося у серці, і гетьман не перший і не останній раз у життю нарікав на свою благість. Не вмів бути жорстоким, як Петро, а навіть, як іноді король Карло вміє бути жорстоким.
Гетьман здалеку вдивлявся у табір, обставлений на козацький лад возами і саньми, що пов'язані були з собою дишлями, ланцями і всякого роду мотуззям. Над возами порозпинано полотна і шкури, щоб захиститися від вітру, який віяв з півночі. За трьома обручами отсих возів та саней, як купи кертовиння, торчали на майдані землянки. Між землянками горіли огнища, а кругом них стояли і лежали козаки, пили, реготалися, грали в кості. До табору підходили шведи, цікаві побачити зблизька своїх союзників. Шведів не важко було пізнати по синіх каптанах з червоними відлогами і по блискучих ґудзиках та шкуратяних штанах. Вбрання це було сильно принищене, але вони все-таки, незважаючи на всю свою вбогість, тримали себе гордо. Між ними і козаками вив'язувалася обмінна торгівля. Одні других не розуміли. Говорили пальцями, рухами, очима. Козаки своїм звичаєм насміхалися з чужинців, які людської мови не вміли… «Говори до нього, коли він швед», – казали. Здалеку нічого тривожного не помічалося. Козаки, побачивши гетьмана, розступалися і здоровили його. Деякі шапками підкидали вгору і вигукували: «Слава!» Як звичайно. Щолиш посередині табору, кругом якоїсь повітки, перенесеної сюди з недалекого села, над якою на високій жердці маяла біла плахта, панував незвичайний рух. Кількох промовців вигукувало щось до товпи, товпа хвилювалася і ревіла, як море.
– Додолу з ним!
– Матері його ковінька!
– Один дурний писав, а другий дурень читає. Досить воловодили нами. Гетьте, чортові сини! Не цікаві вашого слова.
– Гетьман – кебетний чоловік.
– Кебетний і квапливий, але до шведа.
– І до спідниць.
– Ласохлист!
Здалеку годі було доступатися, у чому річ. З поодиноких слів, що їх заносив вітер від тієї повітки, виходило, що про гетьмана мова. Мабуть, одні обстоювали за ним, а другі обвинувачували його, що козаків до Лютра запровадив.
Раз одні брали верх, то знову другі, залежно від успіху промовців. Як котрому повелось щось дотепного повісти, так слухачі ставали по його боці; зате бесідника, що їх не вдоволив, силоміць стягали з колодки і подавали собі з рук до рук, незважаючи на те, чи старий він був, чи молодик, старшина, чи звичайний козак. Табір перетворився у вічевий майдан. Настрої з кождою хвилиною мінялися.
– Курзу – верзу, москаля везу! – гукав якийсь підстаркуватий козак до промовця, що обстоював за гетьманом: – Ага – поведе тебе у карвасар, вір йому!
– Тобі вірити, правда? – відгризався промовець. – У тебе товсте пузо, та зате в голові пусто!
– А в тебе, як в опудала, пика і сам ти худий, як тика.
– Курополох ти, не козак.
– Курополох?! – і скочили до себе.
Обом товариші поспішали в підмогу. Лилася кров, літали жмутки волосся, товпа клекотіла, як на триніжку саган. Гетьманський сурмач сурмив, аж йому очі з лоба лізли. Та його ніби й не чули. Це вже не товпа була, а прямо ковбаня якась, повна безтяменної злості і гнилої злоби, у якій дорешти пропадають останки здорової гадки.
Сотник Мручко не втерпів. Висунувся своїм степовим, худим конем уперед.
– Тю на ваші голови кострубаті, – гукнув. – Дейнеки окаяннії! Рейментаря свойого не бачите, сліпаки вам поза-ступало, чи що?! – і шаблею плазував направо й ліво. – Комишники нечумазнії, відьмаки. Богу противнії, горлаї мерзотнії, лизнями, як баби мазалками, махаєте, а до шаблі вас нема. Ну, чого дивишся на мене, як теля на мальовані ворота? Настрашуся такого лицаря, гадаєш? Та в тебе ще заїди молочні замість вуса, а ти вже до ради стаєш, як собака з-поза плота на свого гетьмана брешеш. Геть мені з дороги, бо черепи не ваші!
Не знати, чи перед тими словами, чи перед Мручковою шаблею товпа подалася, робилася вулиця настільки широка, що гетьман зі своїм відділом міг під'їхати у саме вогнище бунту.
– Дорогу ясновельможному, дорогу! – гукали підбадьорені Мручком гетьманські поїжджане.
Дехто подавався, другі тупцювали на місці, буцім-то їм годі поступитися в глоті.
Гетьманський відділ застрягав, як мухи в мазі. Гетьман повернув конем, сурмач засурмив, товпа захиталася і стала.
– Гетьман балакає, – почулося кругом. – Тихо там, спокій, мовчіть-бо! Гетьман балакає!
Гетьман з коня на чотири сторони світа поклонився.
– Панове товариство на чорну раду зійшлися? – почав голосом грімким, але спокійним. – А мене не сповістили, хоч я теж козак. Не годиться старих звичаїв нехтувати.
Козаки слухали, понуривши голови додолу. Не сміли глянути в очі, з котрих сипалися іскри.
– По звичаям предків наших у поході мусить бути лад. Не пора тоді на зборища і на наради, не пора на банкети і на бешкети. І поки я цею булавою правлю, безладдя не допущу.
Гетьманський голос набирав сили грому.
– Виновників нинішнього бешкету покараю. Невже ж ви хочете, щоб я дві шибениці возив з собою, одну для тих, що горівкою торгують, а другу, що заколот чинять? Хотів я поводитися з вами, як батько з дітьми, а ви приневолюєте мене бути над вами суддею.
Ніхто не відізвався ні словом. Товпа більшала і – мовкла.
– Невже ж я вас насильно перевіз за Десну? Не обіцялися ви витривати при мені, добуваючи батьківщині нашій слави й волі? Як же вам не сором являтися перед шведом такими, як ви є, горлаями, бешкетниками, п'яницями. Дивіться, вони із заморських країв прибули, роками цілими терплять горе й злидні походного життя і не бунтуються. А ви днів кілька, як зі своїх стоянок вийшли, і шумите. Погано ви собі починаєте, панове товариство, погано! Не тільки мою сиву голову зневажаєте, але й своє ім'я козацьке. Батьки ваші у гробах перевертаються, бачучи безтяменність вашу. Дальше так годі. Розрухи такої не стерплю. Я за вас перед Богом і перед майбутністю нашою рахунок здати мушу. Кажіть, чого вам треба, яку кривду терпите під регіментом моїм?
Гетьман озирнувся кругом. Побачив тільки море похилених голів, в шапках і без шапок.
– Труси, курополохи заячесердні! – гукнув. – Віч-на-віч зі мною стати боїтеся, а поза очі лихословите мене. За що? Що послухав слізного прохання батьків і братів ваших на повсякчасні ворожі утиски і проти того ворога в поле вас проваджу? Не покинув же я достатків своїх, не жертвую здоровлям своїм і життям? Для кого ж я це роблю, як не для спільної нашої справи, кажіть.
Ніхто не важився відповідати, тільки вітер лопотів брудною плахтою на довгому дрючку.
– Отеє ваш прапор, без барви, так як і ви. Зняти мені ганчірку отсю, бо сором дивитися на таку нечисть!
Кількоро рук зірвало плахту з дрючка, дерли, розривали її на шматки.
– А тепер питаю вас востаннє, чи хочете оставатися зі мною, чи йти геть? Більше питати вас не стану, бо не на іграшки ми тут прийшли. Хто скорше вірить підшептам ворожим, ніж мені, хай забирається відсіль. За бешкетниками і за трусами гидкими плакати я не стану. Для України, безталанної, опущеної і зрадженої своїми невдячними синами, збережу останні мої сльози. Та не діждете ви того, щоб почули ридання моє. Скорше проклін пішлю за вами, проклін батька на голови безпутніх синів… Чого ж ви мовчите? Чом не поспішаєтесь до царської руки, яка вас ласками своїми обсипле, вимордувавши вперід батьків і сестер ваших? Виходіть, невдоволені регіментом моїм!
Гетьман ждав, дивився кругом, але не виступив ніхто.
– Так тоді залишаєтесь під булавою моєю?
– Залишаємося! – загуло кругом. – Залишаємося!
– А тепер знайте, що я не залишуся з вами, поки не виявлять себе ті, що заколот у мойому таборі чинять. Привідці розрухи мусять понести заслужену кару, і поки воно не станеться, табору з місця не двигну. Шведи завтра ранком виходять, а ми лишимося, дожидаючи суду Господнього.
Гетьман скінчив. Хвилина мовчанки, а тоді шум, як у лісі, коли на нього буря налетить.
– Признавайся, виходи, сякий-такий сину!
Штовхали, приставали до себе, тягалися, поки кількох не висунулося вперед.
Промова старого гетьмана ніколи не розминалася з своєю ціллю, а погроза, що шведи підуть, а козаки залишаться на загибель, на бій з собою і з москалями, навіть п'яних протверезила.
Виновники мовчки стояли перед білим гетьманським конем. Гетьман довго дивився на них.
– Лицарі! – промовив і похитав головою. – І чи не сором вам? Рішається доля країни, а ви знімаєте бешкет. Відпинайте шаблі, бо ви не гідні їх носити!
Мовчки сповнили приказ.
– Пістолі, якщо не пропили їх, віддайте теж!
І цей приказ сповнено без супротивлення.
– Під варту їх! Гадаєте, на паль вас посаджу, колесувати стану? Ні. Це я цареві оставлю. Він до того мистець. Ваша кара безоружно за табором іти і бездільно дивитися, як брати ваші будуть боротися за вас, поки совість ваша не відізветься і поки навколішках благати мене не пічнете, щоб зняти з вас той сором великий. Геть мені з очей!
Вартові відвели виновників у село, до замкової в'язниці. Гетьман махнув шапкою на чотири сторони світу. Вже рушив був поводами, аж пригадав собі тих п'яних, що їх стрічав у таборі
– На драбини з ними – і в село, щоб не замерзли на полі.
Нехай бачить сільський народ, як запиваються його оборонці– лицарі не меча, тільки чарки. А завтра, щоб ви це знали, п'яних я на санях везти прикажу, як мерців, на позорище своїм і шведам. Най бачать, з якою то армією мусить гетьман Мазепа добувати волю України. Сором на голови ваші!
Повернув конем і виїхав з табору.
Козаки спокійно розходилися по своїм полкам і сотням. Горіли вогнища. На землю спускалася ніч, зимна і темна, без місяця і зір.
Х
Мручко стиснув острогами свого коня і почвалав вперед. Їхав перед гетьманом на кид татарської стріли.
– Спішно нашому сотникові до Векли, – завважав, жартуючи, гетьман. – Тільки не засиджуйтеся там довго, панове, – додав, повертаючись до сотенних старшин, бо завтра виступаємо в похід. Векла Веклою, а війна війною. Двом богам годі служити.
Котрийсь, осмілений добротливістю гетьмана, радив, щоб Веклу разом з дівчатами з собою забрать. Такої доброї хазяйки і таких гарних дівчат жаль на чужі руки лишати.
– Годі, панове, – відповів гетьман. – 3 нами і так старшинського жіноцтва забагато. Король не любить жінок.
– Видно, на свою не наскочив.
– Мабуть, і королі не знають, що добре.
Жартували, не прочуваючи лиха. Хтось молодого сотенного осавула згадав.
– Ось тому вже й Векла немила, – казали.
– Чому ж бо то? – питався гетьман.
– Бо його дівчину, тую вихрестку, що в Векли жила, вчора в Імжицького пасіці москалі поранили.
– А звідки ж вона там узялася? – питався гетьман.
І йому розказали цілу пригоду.
Покликав осавула до свого боку.
– Заманулося тобі, козаче, кохання в час війни? – промовив ласкаво, ніби рукою по серці погладив.
– Не шукав, ваша милосте, саме прийшло.
– Воно, звичайно, некликане приходить, і хоч женеш, не йде. Так ти в розпуку не вдавайся. Суджене – не розгуджене.
Балакали, не прочуваючи лиха. Аж тут Мручка ніби оси вжалили. Став у стременах, глянув наперед себе, а тоді коня острогами попер і зник у вечірній темряві. За хвилину вернув збентежений до гетьмана.
– Милосте ваша, сідайте на мойого коня! – просив, ніби приказував. Гетьман здивовано глянув на нього. – Благаю милість вашу! – наглив Мручко. – Негайно!
Гетьман подумав хвилину:
– За вчорашню твою послугу послухаю тебе, – відповів, пересідаючи на сотникового карого, невеличкого, але дуже шпаркого коня.
Сотник на гетьманового сивого скочив.
– Бунчук наді мною! – гукнув. – Осавул біля мене. Половина козаків за мною, друга половина з ясновельможним у ярок, а з ярку ліворуч у Гірки пробирайся! Спішись!
Ніхто не питався, як і чому. Не було часу на такі питання. Всякий вірив, що старий сотник гаразд діло обдумав, і. нікому навіть на гадку не прийшло, яким це чином він гетьманським конвоєм нараз став заправляти.
Білий гетьманський кінь поскакав зі своїм новим їздцем, над котрим маяв бунчук з золотою короною. Гетьман на Мручковім повернув у ярок.
Та ще він і сто кроків не в'їхав, як на шляху, котрим почвалав Мручко, почулася пальба.
Щолиш тепер зрозумів гетьман, у чому діло.
Сотник, щоб ратувати його, себе наразив на згубу. Москалі, побачивши з засідки білого коня під гетьманським бунчуком, візьмуть сотника за Мазепу і цілою силою кинуться на нього, а гетьманові хіба з бічною сторожею зустрінутися прийдеться.
Гетьманові на тую гадку так якось дивно зробилося на душі, так ніби жалісно й любо, що він і про нинішню ребелію в таборі забув. От є ще й між козаками такі, що ради загального добра життя своє повсякчасно в жертву принести готові.
І хто ж це такий? Звичайний собі сотник, яких сотки. Сміховитий балакун, старий весельчак, а гляди, до чого він спосібний!
Та якраз тому не хотілося гетьманові прийняти Мручкової жертви безвідплатно, не хотілося такого хороброго козака лишати на поталу судьби.
– За мною! – гукнув, торкаючи острогами коня. Півсотні козаків пустилося за ним, збиваючи на полях снігову куряву, що ніби велетенський вуж покотилася навпрошки до шляху, в напрямі, де лунали стріли. Здалеку чути було щораз то сильнішу пальбу і щораз голосніші крики. Людські голоси мішалися з іржанням коней, з виском і стенами. Ще хвилина, і весь той боєвий гук приник перед могутнім голосом Мручка.
– Лаполизники антихристові, – гукав, – мамули гемонськії, навчу я вас на почот гетьманський нападати, харцизяки кровопийні! Ясновельможного захотіли, а чортової матері не ласкав
Кулі перестали свистати, мабуть, до рукопашного бою прийшло,
Тут козаки були митцями, а Мручко перший з усіх. Він одним махом шаблюки голову волові стинав, а втомивши праву, до лівої руки шаблю так мітко перекидав, що годі було й помітити ту штуку. Куля і найхоробрішого влучить і трупом покладе, тому-то козаки краще почували себе в бою на біле оружжя.
Гетьман довіряв старому козакові, а все ж таки спішив йому в підмогу. Мручковий кінь черевом снігу доторкався, – птахом летів.
Хоч вітер сипав їздцям снігом в очі, ніби їх спинити хотів, гетьман добре тримав дорогу. Вискочив на шлях якраз кроків, може, сто за москалями, щоби їх ухопити в два огні. Москалі всеціло зайняті були боротьбою з Мручком і його козаками. Ні раз не сумнівалися, що гетьман буде їх, бо хоч як він хоробро бився і як лаявся сердито, а все ж таки перевага за ними. Та ще яка! Не один з царських рай-тарів усміхався вже до тієї нагороди, якою помилує їх цар, коли приведуть йому «гетьмана ізмінника», бо нікому з них навіть на гадку не прийшло, що не з Мазепою, а тільки з одним із його численних сотників мають діло. А щоб гетьман у цю хвилину заходив їм на зади, цього вже таки ніхто передбачити не міг би.
А воно так і сталося.
Як буря, налетів на москву гетьманський відділ. Розгін, з яким козаки вдарили на ворога, нечайність удару і його свіжа сила захитали райтарами царя. Стратили голову, і відлетіла від них охота до дальшої борні. «Мазепа – чарівник. Мазепа – характерник! Його куля не береться», – от що кождому приходило тоді на гадку. «Хто в Бога вірує, спасайся!» – радив їм внутрішній голос, і вони хотіли послухати його. Вихоплювалися з кліщів, вискакували з бойового каре, як вовки із западні, і тікали в поле. Козаки доганяли їх, як не кіньми, так кулями з пістолів і з рушниць. Мручко з одного, а гетьман з другого боку залізними обручами стискали московський під'їзд, рубали й нівечили його до останка. Коні з кіньми кусалися, люди людей стягали з сідел, давили, стискали, торощили кості.
– Козолупи, шкуродери, харцизяки! – скаженів Мручко.
– Стерва ваші на локшину посічу собакам на байрам. Ясновельможного заманулося вам. Як я тебе прошпилю, то тобі ясно зробиться в очах!
Москалі відповідали прокльонами, зойками, передсмертним харчінням. Коні, позбавлені їздців, порубані, криваві, вихоплювалися з глоти й летіли навмання по білих полях, як видива страхітного сну. Несамовите, жахливе іржання відбивалося далекою луною, збільшаючи грозу бойової картини.
Недобитки слізно благали пощади. Мручко боявся підступу і не щадив нікого, навіть себе. Весь був облитий потом. Сорочка прилипла до тіла і до ран. Очі запливали кров'ю. Шаблею, як пером по папері, по спинах і по карках ворожих писав, смертельні присуди підписував. Аж не стрічаючи відпору, гукнув:
– Шабаш! Хто жити хоче, з коня злази і фузію складай! Два рази не потребував казати.
Обезоруженим в'язали руки, коней за вуздечки зчіплювали докупи і відділ двигнувся вперед.
Побачивши гетьмана, Мручко пополотнів.
– Милосте ваша, а це ж що?! – крикнув не своїм голосом.
– Те, що бачиш, – відповів гетьман, – і те, що мусіло бути, – і стиснув сотника за руку.
– Спасибі тобі, старий друже, – прошепотів, зазираючи йому в очі. Більше слів підібрати не міг, бо зворушений був сильно і спрацьований несподіваним боєм.
І Мручко хвилювався.
– Як можна було свою достойну особу виставляти таку небезпеку?
– Авжеж можна, щоб гетьман був менше хоробрий від сотника свойого?
– Сотників, як собак, а ваша милість один і другого не буде, – відповів Мручко. – І коли б так яка глупа куля або московська шабля… і що тоді? Боже ти мій! – аж за голову взявся.
– Заспокойся, пане сотнику. Мазепи куля не візьметься, – відповів самовпевнено гетьман. Хвилину їхали мовчки. Нараз Мазепа спинив свого коня: – Старі ми вояки, а іноді щось таке робимо, мов молодики.
– Що ж такого?
– Між табором і моєю квартирою не завели ми зв'язків. Учиться чоловік не до старості, а до гробової дошки. Треба нам більше оберігатися від ворогів.
– Дійсно, стереженого Бог стереже. Нараз Мручко пригадав собі щось.
– А де ж мій осавул? – гукнув.
– Де сотенний осавул? – залунало кругом. Сотенного осавула не було.
Мручко десяток людей на боєвище післав шукати. Раненого чи мертвого щоб доставили.
Вернули з нічим.
– Значиться, пропав козак. А гарний був і вірний. Учора я дівчину його лишив, а нині його позбувся. Безталанні якісь!
Зняв шапку і перехрестився.
– Якщо погиб, най з Богом спочиває. Та не забудь, що він голову поклав за гетьмана. Коли ж вороги живим забрали, хай його Мати Божа своїм покровом обтулить, а нам, дай Боже, щоб ми його відбили. Досвіта, заки рушимо в дорогу, трупів похоронити треба.
– Треба, – притакнув гетьман, дивуючись, як нараз відмінився Мручко.
– Але ж ти, сотнику, здорово лаєшся, – пригадав собі.
– Легше рукам, як губа не дармує, – відповів сотник, торкаючи гетьманського коня.
Над Гірками стояла заграва. Чути було гук зі шведського табору.
– У Веклиній хаті світиться, – сказав сотник і підкрутив вуса.
– Векла на тебе з вечерею жде.
– Гадають, ваша милість, що я до юбок такий-то скорий? Було колись. До товариства тягне мене тепер, не до жінок… Але чи не пора, милосте ваша, обмінятись нам кіньми. Досить мені гетьмана вдавати, – і хотів злазити, але гетьман здержав його за руку.
– Не поспішайся. Ще час!
– Як же так? В'їжджаємо в село.
– Не шкодить. Такий сотник, як Мручко, і гетьманського сідла достоєн. Мручко не зрозумів.
– Як же це воно?
– А так, що мій кінь лишиться за тобою, на спомин нинішньої пригоди.
– Ваша милість жартують собі з мене. Я – і гетьманський кінь? Та ж він сміявбися з мене.
– Якщо мій сивий не дурень, то сміятися не буде. Заміна нечесті йому не зробить. Бери його разом зі збруєю, і хай він тебе щасливо занесе крізь боєвища до твоєї хати.
Сотник припав до гетьманської руки.
