Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 39 страниц)
XXXIV
В другій половині лютого Карло двигнувся на схід. Гетьман почувався настільки добре, що пішов з ним. Взяли Мурахву, Красний Кут, Городню і ще декілька городків.
Король був у лихому настрою. Чи дошкулювало йому відморожене лице, чи дикість і жорстокість царського війська і народу, що за царем пішов і підступом, де тільки міг, шведів убивав способом заїрським, досить, що нікому не давав пардону. Городи й села велів палити, доми валити до основ, а мешканців убивати. Тільки тих, що втікли сюди з України, пускав додому, приказуючи, щоб більше, під загрозою смерті, не виступали проти свого законного гетьмана і проти шведів. Це він робив ради гетьмана-союзника, котрий відомий був із того, що вмів прощати своїм людям, хоч би вони не знати як провинилися проти його.
Куди йшов король, то, крім Бога, а може, ще і крім гетьмана, ніхто не знав.
Одні казали, що прямує на Харків, щоб де-небудь по дорозі зустрінутися з Меншиковим і мечем відплатити йому за його хитрощі воєнні. Другі доповідали, що «залізна голова» аж на далекий Вороніж несеться, щоби там застукати царя, котрий саме тоді у Воронежі флоту для постраху Туреччини будував.
Ще інші гадали собі, що король Карло хоче відперти москалів геть далеко від Гетьманщини, щоб тим безпечніше могли до його підійти запорожці.
Рачок і Люксембург воліклися за своїми панами. Як два щурики, сиділи на малих шпарких кониках.
Тепліло. Подувало леготом з полудня.
– Пахне весною, – казав Рачок, повертаючись до свого товариша.
– Може, кому й пахне, а мені смердить, – відповів Люксембург.
– Княжа милість лівою ногою з ліжка встали? Як може після таких морозів не пахнути весна?
– Вам, бачу, вже й у голові зазеленілося. Погадайте, що тут зробиться, коли стануть топитися отсі дідьчі сніги. А нам Бог росту поскупив. Потопимося, як миші.
Рачок вп'ялив у Люксембурга сумно зіркаті очі, як очі малпочки.
– Ваша правда, князю. Я про це не подумав. Тільки чому ви мені того перше не казали? Лишилися б в таборі. Невже ж війни без нас не буде?
– Або я ваш бакалавр, добродію Рачок? Я такий самий карлик і блазень, як і ви. А що торкається отсього походу, то я мусів іти.
– Мусів? Ніякого мусу тут не бачу, – з жалем відповів Рачок, котрого затривожили зловіщі Люксембургові слова.
– Мушу бачити нові подвиги свого наймилостивішого. Може, прийдеться колись спомини писати. Це щось небувалого досі. Подумайте, москалі заходять на зади нашої армії. Долгорукий на Ніжин прямує. У нас мало людей і муніції, переповнені лазарети, голод заглядає в очі, а король, замість яку добру лінію заняти і з місцевого населення набрати рекрута, зірвався і жене, як вітер, лихий його знає куди.
– Слідами Александра Великого прямує.
– На Азію іде! – і оба зареготалися.
– Чого ті малпи сміються? – спитав гетьмана король.
– Кажуть, що ваша королівська милість на Азію ідуть, – відповів гетьман. – Слідами Александра Великого прямують.
Король погрозив блазням. Але, мабуть, натяк на Азію не сходив йому з голови.
В яку годину пізніше знову до гетьмана звернувся.
– А далеко звідси до Азії?
Гетьман усміхнувся.
– Азіати, гадаю, недалеко.
Гетьман мав на гадці царських людей, король брав його слова буквально.
Може, йому дійсно така гадка через голову шибнула, щоб москалів аж до Азії прогнати. Та які б там його плани не були, погода помішала. Темно зробилося нараз. Чорна хмара надвинулася зі сходу, ніби вона до бою ставала. Рачок чобітком штовхнув Люксембургового коня:
– Бачите, князю?
В цей мент загуготіло і грянув перший весняний грім.
– Чуєте, мосці Рачок? – спитав у свою чергу Люксембург.
– Ще мені не позакладало.
– А мені не позаступало, – і подали собі маленькі, теж ніби малпячі, долоні.
Та нараз відскочили від себе. Мало не позлітали з коней, очі долонями прикрили, хрестилися.
Перун сліпучою стрілою вдарив поперед коней короля і Мазепи.
Коні знялися на задніх ногах, вершники, як викуті, на них сиділи.
До статуй були подібні, до статуй, у які били громи.
– Бачили короля? – питався Рачок Люксембурга, рушаючи в дальшу дорогу.
– Бачив, – відповів Люксембург. – А ви?
– Я також..
– Гарний?
– Останній варяг на Русь гряде.
– Що варяг! Сам сущий Один. І не люби такого?..
Боговійно дивилися на своїх панів, забуваючи про дощ, зливу і про свою недавню розмову.
Серце брало верх над, розумом. А серцем вони їх любили. Бачили в них те, чого їм самим Бог відмовив.
І задивлені у героїв, забували про свою ничтожність. На хвилину прощали навіть матері-природі тую кривду, яку вона їм зробила, пускаючи карликами у світ, тоді як на ньому і велетням важко жити.
Громи гули! Небо ніби хтось мокрими полотнами застелював. І хтось там вгорі ті полотна велетенськими жменями давив і жмякав, струї стуленого дощу рвучко скапували на землю. Всього можна було скорше сподіватися, ніж такого дощу. Сніг на очах щезав.
Злива топила його, підмулювала, злизувала на горбках і поточками зганяла в доли. На дорозі робилася зразу каша, а там тісто якесь, у якім піхотинцеві приходилося брести по коліна. З кождим кроком йти було тяжче. Баталіони, мокрі і оболочені так, що людям лиць не було видно, добували останніх сил, щоб пробратися крізь річку, за якою на овиді майоріли якісь оселі, а там темною стіною бовваніли ліси.
Навіть офіцери дивилися надійно в той бік. Може, там захист знайдуть, позбудуться мокрого тягару, скинуть плащі і вижмякають сорочки… Може…
Люксембург всунув голову в тулів, комнір на шапку підтягнув, мокрий був, як хлющ.
– А що, не казав! – злорадісно гукнув до Рачка.
– Раз козі смерть! – відповів той.
За Колмаком і Мерлою насилу розтаборилося сім шведських полків з полевою артилерією і з козаками Мазепи. Близькість ворога не дозволяла розбивати сил на довгій лінії, тиснулися в кількох, не надто від себе віддалених оселях.
Як перше перед морозом, так тепер захищалися перед водою, щасливі, як їм на голови не лило.
Дощ не ущухав, його настирливий, невгавний плюскот сп'янював і одурманював душу.
Ліниво позіхали шведи. Дрімали, дохопившися сухого місця, козаки. Невідомо куди дівався воєнний, бадьорий настрій. Навіть чваньки, та й і ті сиділи тихо, змоклі, мов індурі.
В головній квартирі шведські старшини, як весь час на Україні, так і тепер, перечилися і нарікали. Король знав, хто його гудить та за що, але, певний вірності своїх людей, не зважав на їх настрої. Хай собі Реншільд балака, що хоче, але який йому приказ не дати, сповнить. Так само й другі. Пощо тоді встрявати в їх дискурси? Хай виговоряться, краще будуть діло робить.
І король являвся між ними хіба тоді, як надто довго роз-говір ішов, і грозив, що розмова переміниться у різкий спір, який у небажаний спосіб міг би відбитися на армії. Так могло бути нині, бо несподівана зміна погоди навіть найсміливіших каролінців заставила тривожно дивитися в будучність. Готовилися до зимового походу, а тут нагло прийшли весняні розтопи.
І король, не чекаючи, аж Реншільд вдовіль наговориться з Піпером, полається з Левенгавптом і насвище на Гілленкрока, післав зарання між них свого секретаря Гермеліна, а незабаром і сам туди пішов та ще казав і гетьмана попросити.
– Пан Біг не може шведам догодити, – почав, сідаючи на лавці, котру йому Гермелін підсунув, – перше нарікали на мороз, тепер нарікають на дощ, а як настануть спеки, то й на них будуть нарікати.
– Терпеливішого народу від шведів, – осмілився завважити Піпер, – нема. І в політиці, і на війні.
– Чого доказом їх король! – засміявся Карло.
– У трудах воєнних так, – притакнув канцлер. – Всі ми дивуємося витривалості і терпеливості вашої королівської милості.
– Мерсі, – перебив йому Карло, котрого соромила й онесмілювала навіть найщиріша похвала. – Мерсі! Але чого ж ви тоді хочете від мене, панове?
– Ми тільки добра хочемо Швеції і її володареві.
– А я Швеції і вам, – відрубав король, а по хвилині несміливо спитав: – Але невже ж ми тут прийшли, щоб обмінюватися гарними словами? – і дивився на свої чоботи, заболочені аж до колін.
Ніхто не відповідав, тільки дощ цюрком лився зі стріхи і шумів вулицею, як водопад. Всі мимохіть насторожили уші, дехто зітхав.
– Дощ. Звичайний дощ, – вода! – заспокоював їх король. – Не бачили, панове, дощу? Реншільд не втерпів.
– Це не дощ, а потопа! – промовив рішучо. – Боюсь, чи не повториться історія з аркою Ноя.
– Ляпалії, ексцеленціє, ляпалії. Ще коли б Люксембург дощу боявся, то не кажу, бо він малий, але ми!
Реншільдові кутики уст задрижали. Він насилу здержався, щоб не свиснути згірдливо.
– Ваша королівська милість хай дозволять собі сказати, що всі ми почуваємо себе малими супроти тутешніх просторів.
– Я – ні! – перебив король.
– Ми вашої королівської милості не втягаємо в рахунок, – заявив, кланяючися, Піпер. – Але дійсно, розміри тутешнього краю переходять численність і силу нашої армії. Боюся, щоб степ не проковтнув нас. Наша армія тепер така мала…
– Тому кождий її член мусить бути великий, – відповів король і поклонився направо і наліво. – Кождий, мої панове, кождий!
– Не гадаємо, ваша королівська милосте, присвоювати собі прав до такого високого титулу. Тільки дуже нечисленні здобувають його. Ми люди звичайні, а що найбільше, середньої міри. Але ж і найбільшому недобре починати війну з Богом і природою. Є межі, котрих нікому переступати не годиться.
– Де вони? – спитав нетерпеливо король.
– Перед одною з них опинилися ми власне, – продовжав спокійно Піпер. – Сьогорічна зима була так багата в сніги, як багатою буде весна у води. Того ми ані заперечити, ані змінити не в силі. І як великі були наші втрати від морозу, так ще куди більші можуть бути від води. Тутешній край пологий, його перетинає чимало рік і потоків. Замало вони глибокі, щоб приняти до себе й віднести в море ту величезну скількість води, яку дасть сегорічний стоплений сніг. Тутешні люди говорять, що ані таких сильних морозів, ані таких великих снігів ніхто з них не пам'ятає. Отож, коли зі своїх берегів виступлять ті ріки й потоки, то весь край переміниться в море, в одно велике море, в якому потонуть шляхи й мости і з якого виходу не буде. Ще кіннотчики, може, якось, хоч і з великими втратами, переберуться, але що станеться тоді з нашою артилерією і з обозом? Вони пропадуть, а без артилерії навіть армія, зложена з самих героїв, війни провадити не може. Тому-то ми не лиш просимо, але й благаємо вашу милість занехати дальший похід і спасати себе та армію, без котрої наша дорога вітчина останеться сиротою, зданою на ласку і неласку ворогів.
– Благаємо вашу королівську милість, – загомоніло кругом, і Карпові люди обступили свого короля, «залізну голову».
Цей зніяковів, кланявся безрадно, уста його дрижали, але довго не міг зважитися на слово. Аж промовив:
– Я перед ворогом ніколи не втікав.
– Ми також ні, – озвався Гілленкрок. – Але ж тут ворогом природа, іншого поки що не бачимо. Не ворог, a vis maior [112]112
Більша сила (латин.)
[Закрыть]зневолює нас до відвороту. Impossible [113]113
Неможливо (фр.)
[Закрыть].
– Це каже Гілленкрок? – здивувався король.
– Так, це кажу я, що мало коли говорю… В цей мент заскрипіли двері, й увійшов гетьман. Король звітався з ним і зробив місце поруч себе.
– Панове, – почав, – хочуть відступати, а властиво завертати з дороги. Якої гадки ваша світлість?
Гетьман глянув по зібранню, яке затаїло в собі дух і благало його очима, щоб притакнув.
– Є сили вищі від найсильніших людей, – почав півголосом гетьман, – і з ними змагатися годі.
– Значиться?
– Треба нам вертати за Ворсклу і дожидати весни. При теперішній відлизі ніяка воєнна акція не є можлива. Наглої зміни погоди ніхто передбачити не міг і ніхто за відворот не відповідає. Це прямо один із тих несподіваних припадків, котрим краще зійти з дороги, ніж противитися. Головою муру не переб'єш.
Всі відітхнули вільніше. Ніби змора, що давила-їх, щезла кудись. Тільки король сидів прибитий. Зробився ще менший і ще марніший. Підпухлі очі пройнялись великим смутком. Тонкі пальці дрижали. Видно, боровся з собою. Почувався самотнім серед своїх людей. Навіть Гілленкрок і Мазепа були другої гадки, ніж він, а Левенгавпт завзято мовчав. Мовчав і Гермелін. Але король навіть у них не бачив нині своїх однодумців. Скорше милосердя читав в їхніх очах. Поправляв рукою комнір, котрий його чомусь-то давив, ніби віддих спирав. Розщібнув горішний ґудзик. Рани з відморозі пекли.
«Чому Елеонора не пише? – прийшло йому нараз до голови. – Може, хора? Післати б чоловіка туди…»
За вікном шумів дощ, як водопад.
Хотілося почути когось близького, рідного, свого.
Важко так довго бути одиноким! Може, той свій зрозумів би його скруту. Світ і люди проти його. Налягають, щоб спроневірився собі, щоб замість вперед, ішов назад. Чому Елеонора не пише?..
Скляними зіницями дивився на окруженця, і, мабуть, перший раз зрозумів, який він їм чужий. Немов крізь сон почав:
– Дощ, вода, Талес з Мілету, панта рей, ляпалії, мої панове, ляпалії! Під ногами все-таки земля. Гінстерсфельд перетягне гармати. Він підносить коня. Коли я маю своїх трабантів, то зайду, де схочу. Чоловік сильніший від дощу і від гармат…
Це вже не балакав вожд і король, але герой з якоїсь скандінавської заги, котрий за тридев'ятою горою і в тридесятім царстві-государстві шукає незвичайних пригод, не жахаючись ні води, ні огня, ні ніякої ворожої сили.
Серед головної квартири сидів тепер не Карло XII, лиш легенда про нього, легенда, що має іноді силу, більшу від дійсності.
У таборі дійсно крутився десь Гінстерсфельд, котрий на плечах притаскав на москалях добуту гармату, а козаки розказували про київського хлопчика Михайлика, котрий підсадився під Золоті Ворота і поніс їх геть. Пригадувалися палядини Карла Великого й гетери Александра, і крізь шум дощової води лунав звук золотого рога. Дійсність. зникала з очей, мерехтіла заграва слави, невідомий голос питався Кардових лицарів: «Невже ж ви дійсно злякалися дощу і зневірилися в геній свойого вожда?»
Левенгавпт тер рукою очі, Реншільдові кутики уст до болю дрижали. Інші похнюпили лоби.
Піпер глянув на них і зрозумів, що це оден з тих моментів, коли король невідомим для нього способом побіджує супротивні гадки своїх генералів. Забувають про себе і йдуть сліпо за ним.
Тому перебив мовчанку і почав:
– Ваша королівська милість дозволять собі сказати, що тут не про нас діло. Ми за своїм вождем і паном підемо крізь огонь і воду на неминучу смерть. Не дамо осоромити себе трабантам. Але невже ж ми маємо право забувати про тих, що осталися нині за нами? Якщо повінь розділить їх від нас, москалі кинуться на них і винищать без пощади. Тому-то як перше радив я відступати за Дніпро, так тепер прошу і благаю вашу королівську величність: спасаймося і вертаймо за Ворсклу.
Король наче зі сну збудився.
– За Ворсклу? – спитав, ніби ніколи і не чув того імені.
– Так, через Коломак, Мерлу за Ворсклу, поки ще леди не сплили доостанка, поки вода не забрала останнього моста, поки ще де-небудь видно хоч шматок суші, котрою можна пройти.
Король все ще хитався, ніяк не міг рішитися сказати «так» або «ні».
Чого ж ті води ревуть і ревуть, невже ж це справді потопа? А коли би так захопити ті кораблі, що їх цар у Воронежі будує, і на них поплисти в Чорне море? Чи хоч оден у тому зборі про те саме гадає?
Глянув… ні!
– Рішення лишаю панам! – сказав і вийшов, схилений і наче переломаний у колінах.
XXXV
Піперові неважко було переконати загал, що відворот неминучий, відворот скорий, зараз-таки, бо це одинока дошка спасення.
І люди були, мабуть, тої самої гадки, бо жаден полк, жаден баталіон не противився і не нарікав. А гармаші, так ті навіть не окривали своєї радості, що їм ще поталанить якось спасти свої гармати.
Розлетілися кінні штафети на всі боки, заметушилися серед ночі села і оселі, в котрих розтаборилися були шведи, і на світанку почався відворот.
Доки сіріло і доки не виїхали в чисті поля, не виглядало ще так страшно. Але як розвиднілося і дощ трохи ущух, кров стялася в жилах. Як далеко оком не глянеш – вода й вода. Вчорашньої дороги і не шукай, нема! Хіба лиш який поторощений віз торчить понад хвилі, або хребет погибшої конини ледь-ледь визирає з води, а над ним гайвороння кряче. Тільки і сліду із учорашнього походу. Нині треба іншого переходу шукати.
Це вже робота козаків, що краще від шведів ті сторони знали. Роз'їжджаються вони направо і наліво, забігають до самотніх хуторів на пригорбках, розвідуються, питають і перечаться, куди безпечніше пройти. Деякий смільчак, що не досить вважно на ті розшуки пішов, загнався у таке, що насилу добувся, скупавшися з конем по самі вуха. Провідників дістати важко. Мешканці або перед шведами заздалегідь в сторону Харкова побігли, або перед водою поховалися на горища та на стріхи хат і звідтам щось таке беле ндять, у чому толку ніяк не ді б'єшся. Очам своїм вір і більш нікому. Як побачиш серед мутних і брудних розливів смужку чистішу і яснішу, так знай, що це ріка і що так на ній лід блищить. Тільки вважай, бо лід здувся і береться водою. Одинцем то ще пройдеш або й переїдеш, але як ускочиш більшим гуртом, то лід заломиться, і крига тебе придавить, коли вода не понесе з собою. Так само і на містках. Треба їх було переїздити та переходити по двох-трьох, бо підмулені були, і палі, на котрих стояли, хиталися, як зуби у старечих щоках. Не оден переплатив тоді свою сміливість і неввагу здоровлям або й життям. Не одного Бог вість куди занесуть ті весняні рвучкі води, що так напрасно втікають тепер із України. Ніби на півночі хтось гать велику пустив, щоб сполокати і в Чорне море занести шведів і їх союзників.
Від Коломака до Будищ було декілька мостів, довгих і високих, які тільки помостами знімалися понад водою. Карні відділи переходили по них щасливо, але всяка колотнеча і суматоха кінчилася звичайно тим, що люди і коні летіли шкереберть у воду. А це лучалося нерідко, бо всякий, бачучи, як вода підступає, спішився скорше пройти.
Король з гетьманом ставали тоді біля мосту і чекали, поки їх люди не перейдуть, тоді проходили останніми. Як доводилося гармати перетягати вбрід, король іноді перший впрягався у шлию і по пас брів водою, не слухаючи благань та прохань свого секретаря і Гультмана.
Зате військо забувало про свої великі труди, дивлячись, як король трудиться нарівні з останнім чурою з обозу.
Крізь один з тих мостів баталіони пройшли щасливо, але для гармат і табору, навіть для гетьманових грішми навантажених возів, він був задряхлий. Піоніри кинулися його скріпляти наскорі. А поки що гармати, табор, а з ними й оба вожді під охороною одного німецького полку осталися на другому березі ріки.
Бралося під вечір, небо випогоджувалося, рум'яніло, заповідався мороз.
– Мабуть, знов мерзнути будемо, – відізвався Люксембург до Рачка.
– Мерзнути чи мокнути – оден чорт, – відповів Рачок. – Але коли б так тепер Москва наскочила на нас, ото був би спектакль!
Та ще він не вимовив тих слів, як почулася команда, засуєтилися люди, гармаші кинулися до гармат й уставили їх здовж річки.
Перед гарматами уформувався табор, а напереді трьома чотирикутниками уставилися німці.
– Бережись, – гукнув Мручко в таборі.
– Gott mit uns! [114]114
Бог з нами! (нім.)
[Закрыть]– зверещали німці і двигнулися вперед. Гетьман остався у таборі, король не втерпів, вискочив на легкім степовім коні перед полк, добув рапір і наглив:
– Вперед! Вперед!
Втомлені німці добиралися останніх сил, щоб поспіти за королем, так цей, побачивши перед собою ворога, забув, що він піхотинців веде, а не кінницю, і пустив коня чвалом. Тільки баюри і розливи вод спиняли його на хвилину.
– Ваша королівська милосте, ваша королівська милосте, – гукали за ним офіцери, але даром силкувалися спинити свого вожда. Летів, як нетля на світло, просто на московські штики.
Кілька сотень вистрілило на нього. Кулі, як чмелі, загули кругом, та не влучила жадна. Ще раз, і знову ніщо.
– Несамовитий. Його не беруться кулі, – почулося між москалями, і останні захотіли стати першими, – втікали.
Король гонив їх і рубав відсталих без пощади.
Днина конала в сумерках вечірніх. Маліли різниці у віддалях, а предмети більшали. Король Карло скидався на якогось казкового велетня, котрому люди – трава, а море по коліна.
Між тим козаки, зачувши на задах пальбу, шульнули через річку. Мручко зі своїми прилучився до них, і заки німецький піхотний полк поспів за королем, вже вони його окружили і перли ворога, як стадо сполоханих овець. Ніч, вереск, зойки.
– Бережись! – гукнув Мручко. Король озирнувся.
– А німці де? – спитав.
– За нами, – відповів Мручко.
– Щолиш тепер? Нікчемні!
І кинувся перший розбивати вози, котрими москва на запорозький спосіб почала отаборюватися. Між тим піоніри наготовили міст, і Реншільд з двома кінними полками поспів королеві на поміч.
Багато москалів лягло, інші під охороною нічної темряви спаслися бігством. Втікали до Шереметєва, котрий з великими силами стояв недалеко від того місця, миль дві-три. Але ворог, хоч так численний, не важився ставати до бою з Карлом.
– Мала, але гарна забава, – казав король, вітаючися після бою з Реншільдом. А побачивши німців: – Тепер приходите?.. Відобрати від них полкову хоругов і оркестру. Нехай дують в кулаки, поки не зреабілітуються.
І, вдоволений та веселий, почвалав вперед.
Артилерія, табор і ті частини, що брали участь у бою, щасливо переправилися по добре наготовленім мості. Брав мороз. Короля вгорнули в шубу, і він сидів на коні, поки останній віз не продудонів по мості.
Тільки іноді повертався на північ і гукав, як розбавлений хлопчик.
– Гоп, Москва, гоп!
Гетьман сидів у повозці біля його. Хоч хорий, дотримував йому товариства.
– Правду ви казали, – почав король. – Азія недалеко. Ті азіати тільки ждуть, щоб з-поза плота кинутися на тебе й вкусити.
– Татари їх учили. Багато перебрали. від них, – відповів гетьман.
– Ну, і породили їх ліси і болото. Ви – степ і поле, а вони – ліс і болото. В полі хоробрість, а в лісі хитрість.
– У полі або пан, або пропав, а в лісі з-поза дерева най-нікчемніший трус найбільшого героя устрелить.
Королеві нелегко було зрозуміти, що гетьман без ніякого труду латиною балакав. А зрозумівши, притакнув головою:
– Так, так. Ви поле, а вони ліс, пуща. – А по хвилині: – А все ж таки жаль, що ніч нам битву перебила. Можна ще було побавитися з Москвою.
Задумався. І знов:
– Ще більший жаль, що цей дощ зупинив нас. От бачите, мерзне. За день-два можна було йти дальше.
– Ні, ваша королівська великосте. Поки не зазелениться трава, годі пускатися в дорогу. Москалі попалять сіна й солому, і чим тоді кормитимемо коні?
– А палії, азіати! – сердився король. І знов, подумавши хвилину:
– А все ж таки жаль, що не пішли ми вперед. До Азії не було вже, мабуть, далеко.
– Перше треба діло в Європі скінчити, – відповів гетьман, жалуючи, що про Азію натякнув королеві.
Переправа тривала цілу ніч, але відбулася без перешкоди. Шереметєв не спиняв шведів у переході через Коломак. Що-лиш на другому боці ріки зрозуміли, яка їм небезпека грозила. Якби король наглим нападом на москалів не відпер їх був від артилерії і табору і не нагнав такого страху, то хтозна, чим могла скінчитися битва, у котрій армія відрізана була від гармати, табору і начальних вождів сповиненою рікою, крізь яку міст щолиш готовили.
Гадали, що тепер вже повернуть без великого труду аж за Ворсклу.
Але де там! З того моста на Мерлі, яким переходили, вибираючись у Слобідську Україну, і сліду не осталось. Забрала його вода. Будувати новий не було ані часу, ані змоги. Бракло матеріалів. Кінниця кинулася вплав. Щонайвідважніші і найсильніші вперед. Коні плили, кладучи голови на зади своїх попередників. Їздці або сиділи в сідлах, або брели по боках коней, тримаючися стремен. Ще гірше було з табором. Довелося жертвувати чимало возів, щоб на них поставити поміст і перетягнути по них гармати. Цей незвичайно трудний перехід тривав мало що не цілу добу. Погибло в ньому чимало людей, коней і всякого добра.
Ще довше, бо майже чотири доби, тривав перехід через Ворсклу.
Ворскла розлилась широко і далеко. На тих розливах було чимало острівців, геть залитих водою. Між тими острівцями потворилися крутіжі і чорториї, у яких хто попав, той й пропав.
Король кинувся уплав перший. За його приміром пішли деякі офіцери та чимало вояків.
Та не всім поталанило опинитися на другому боці. Не одного проковтнула Ворскла. Прибувши до Опошні, король приказав будувати на Ворсклі мости, якими і переправив табор і решту армії.
Над Ворсклою загаялися мало що не цілий тиждень. Не лиш шведи, але і козаки не могли нахвалитися короля, що в поході зносив усякі труди і невигоди нарівні з останнім чурою, а хоробрістю, відвагою і бистротою ума перевищав безумовно усіх.
– Чорт, не король, – хвалили його козаки.
