Текст книги "Полтава"

Автор книги: Богдан Лепкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 39 страниц)

XXIV

Москалі числили, що шведи з Мазепою подадуться за Дніпро, щоб розбити Синявського, получитися з королем Станіславом і з Крассовом, а що лиш тоді всею потугою звернуться проти Москви.

Друге, що міг король Карло зробити, було: піти у Слобідську Україну, очистити її з москалів, заволодіти Воронежем, де цар будував собі флоту, та приневолити запорожців, а може, і татар, щоб воювали Москву.

Але це друге видавалося менше важним і тому менше до правди подібним.

Тих кілька тисяч шведського певного війська під орудою Крассова у Польщі повинні були мати куди більшу вартість для Карла, ніж хоробрі, але не карні і своєвільні запорожці, а приборкана і під скиптр короля Станіслава підчинена Польща теж куди більше значила, ніж Крим.

Мати Польщу з королем Станіславом – це значило забезпечити собі зади і тримати в своїх руках дорогу для довозу війська і всякого воєнного знадіб'я зі Швеції, де бракувало усього, тільки не доброго оружжя, котрим славилися шведські фабрики. Утратиш Польщу – це все одно, що втратити побіду над королем Августом, роздерти власною рукою Альтранштадський мир, лишити короля Станіслава на леду, а в додатку, на випадок програної на Україні, мати на тилах Синявського, котрий шведам заступить перехід через Дніпро. Ні, того король Карло зробити не може.

Але король Карло любив якраз робити те, чого не зробили би другі, він з Гадяча рушив на Веприк.

Як про це довідався Меншиков – скипів, бо якраз він стояв кріпко на тому, що королеві Карлові після програної під Лісною, після утрати Батурина і після страшних морозів на Україні нічого другого й не остається, як тільки через Дніпро прямувати на південний захід, шукати зустрічі з Синявським і новими побілами підкріпити надшарпану славу непобідимого вожда.

– Це, певно, той старий лис. Мазепа, нацькував Карла на мене. Поки я його в свої руки не дістану і не задавлю, поти й не матиму спокою. Він мені всі мої плани понівечить. – А тії плани Меншикова, – то було винищити і пограбувати Україну доостанку, бо в кождому городі, в котрім ще його нога не ступила, всякого добра залишилося чимало. От у Гадячі скільки багатства лежить у замкових льохах…

І Меншиков рішив, що б там не було, позбутися зрадника Мазепи. І для царя який це буде сюрприз! Більшого й придумати годі. В битві дістати «старого злодія» не вдалось. Вже кілька разів здавалося ось-ось, і він наш. Та за кождим разом вихопився, як в'юн. Оставалося одно – наслати когось, щоби засівся і знічев'я кулю в нього пустив. Спосіб простий, певний і не коштовний.

Скажім, кілька тисяч треба заплатити заговірникові, а що воно значить супроти голови Мазепи!

Без нього король Карло в чужому, незнайомому краю буде, як без правої руки. Хто йому порадить, хто покаже всі ходи й переходи, хто позичить грошей? І між мазепинцями смерть Мазепи викличе такий переполох, якого й подумати годі. Настане безголов'я, в якому можна їх буде усіх, як рибу, в сак нагнати…

І Меншиков став розглядатися за надійним чоловіком.

Недалеко шукав. Мав біля себе покоєвого з Мазепиної батуринської палати, шляхтича, того самого, що за добрі фоші і за обіцянку гарного уряду по війні виявив місце, в якому переховані були гетьманські клейноди.

Казав його покликати до себе. Подав руку і просив сідати.

– Добре тобі у нас? – спитав князь.

– Дякувати Господу Милосердному і вашій світлості княжій, добре, – відповів.

– А хочеш, щоб ще краще було?

– Хто з нас кращого не бажає, князю!

Меншиков ніби тих слів не чув. Знімаючи якийсь волос зі свойого зеленого каптана і ніби весь тим ділом зайнятий, говорив півголосом, споййно і рівно, як щось найзвичайнішого й найбуденнішого в світі:

– Підеш негайно в Гадяч. Якщо тебе по дорозі спинятимуть рускі, то покажеш подорожний лист, який тобі наша походна канцелярія зготує, а як мазепинці, то скажеш, що князь Меншиков тебе силою з Батурина забрав і що тепер ти назад у службу свого пана гетьмана вернути хочеш. Скінчивши це речення і ніби дорешти провіривши чистість свойого каптана, він нагло зирнув на Гірчицю і гукнув:

– Розумієш?

Гірчиця стрепенувся.

– Розумію, світлосте ваша, – відповів, вилупивши очі. Усмішка вдоволення пробігла по обличчю княжім. Князь любив, щоб його боялися люди.

– Бачу, що тебе розуму вчити не треба, – сказав ласкавіше, щоб осмілити перестрашеного Гірчицю.

– Біда навчила, – притакнув Гірчиця, силкуючися скрити свій перестрах.

Меншиков присунувся до нього, добув золоту табачницю, вдарив по накривці оперстененим пальцем, взяв щипту таба-и і, всуваючи її до обох дірок тонкого носа, говорив монотонне:

– Прибувши щасливо до Гадяча, або дійсно поступиш на службу до бувшого гетьмана, або примістишся у якогось певного чоловіка, свояка чи знайомого, – мабуть, таких у Гадячі маєш?..

– Маю, світлосте ваша, – притакнув Гірчиця.

– А примістившися, розпитаєшся та довідаєшся, коли й куди Мазепа ходить, в днину чи поночі, самотреть чи з конвоєм і… (тут зробив коротку паузу) і, вибравши добру нагоду, при помочі Божій покажеш, що умієш.

Гірчиця чомусь-то вп'ялив очі в лискучі носики княжих чобіт. Те, що почув, було надто несподіване для нього. Боровся з собою, з останками честі й моралі, але чув, що не видержить бою. Всесильний Меншиков брав над ним верх, і Гірчиці сором було не тільки за себе, але чомусь-то, і то, може, ще більше, за князя. Не міг глянути йому в очі. Князь знову стукнув пальцем об верхняк табачниці і потягнув носом.

– Робити треба вважно й мудро, щоб не осоромити себе, – цідив слова крізь зуби. – Діло важне й нелегке.

– Нелегке, – повторив Гірчиця.

Він бачив, як нараз носики княжих чобіт пригнулися, лискучі халяви зморщилися, підошви заскрипіли, – князь встав і пустився по хаті. Походивши добру хвилину, приступив до стола, взяв лист паперу, зложив його вдвоє і перерізав ножем:

– Ніж найповніший інструмент, – сказав ніби про себе, а все ж таки значущо, і з-під ока зиркнув на Гірчицю.

Цей мовчав, не спускаючи зіниць з блискучих княжих чобіт.

– Чого мовчиш? – почув нараз грізне питання, зірвався на рівні ноги і перестрашено дивився на Меншикова. – Чого видивився на мене, як теля на мальовані ворота? Не хочеш, так кажи. Десятьох на твоє місце знайдеться. Шляхтич, а гірше хлопа боїться. І чого? Ну, і чого? Мазепа проклятий і відлучений від церкви, як паршива вівця від стада. Вбити його не гріх. Розумієш?

Гірчиця низько поклонився:

– Розумію.

– Ну, так, – відсапнув Меншиков. – Так, тоді, значиться… – І не докінчив, тільки приглядався ножеві, котрим «розтинав лист. Обертав, ніби бавився ним. – Так тоді чого ж ти захитався?

– Бо я ще в такому ділі не бував.

– Діловий чоловік не цурається ніякого діла. Задурно нікому не платять.

– Авжеж… – притакнув Гірчиця, бо боявся, щоб мовчанням не дратувати князя.

– А за те, якщо ти гаразд свою роботу зробиш, то милість царська не мине тебе. Дістанеш рангу і кондицію, про яку тобі навіть не снилося. Спитай Носа, він тобі скаже, як його величество цар нагороджує своїх людей. І грошей не пожалуємо. Не менше тисячі дістанеш. Ще тобі мало?

– Довільно, милосте ваша.

– Так, значиться, підеш?

– Піду, – відповів Гірчиця рішучо. Меншиков кинув ніж на стіл.

– Куля теж добра, тільки треба вміти стріляти, – говорив, мов про себе. А звертаючись до Гірчиці, остерігав його: – Але ти мені вважай, щоб тебе який чорт не підвів на лукаве діло, щоб ти, замість служити цареві, не пішов на службу царепредателя, бо тоді не минула б тебе найжорстокіша кара, як не мине вона Мазепу і ціле його гадюче кодло.

– Ніколи того не буде, відповів покірно Гірчиця. Я коли кому служу, так вірно!

– Пам'ятай! – кинув йому Меншиков і плеснув у долоні. – Покликати мені писаря Сливу'.

Зігнута над паперами постать всунулася крізь двері, не розпростовуючи спини.

– Напишеш походний лист на ім'я сего чоловіка, – приказував Меншиков, – але напишеш такою мовою, щоб його наші й черкаси могли розуміти. Тут тобі стіл і бумага.

Писар присів на краєчку лавки, як птах перед відлетом на гілляці, і писав: «Божиєю милостию пресвітчійшаго і великодержавнійшого государя нашого, царя, великаго князя Петра Алексієвича, всея Великия, Білия і Малия Россії самодержця. Їм милостем, господином сиятельнійшим князем і благородним бояром, господином думним стольником, полковником, офіцером, страпчим, дворяном і всякаго чина правительствуючим велико россійского ратним і служивим людем єго царскаго пресвітлаго величества. Под реєментом ясневелможнаго єго милости панам. Іоана Ілліча Скоропадскаго, обоіх сторон Днепра новоізбранного гетмана, їх милостем, мосці паном полковником, паном сотником, атаманом, войтам і всякой кондиції людем, поволь-ность услуг наших залецивши, відомо чиним, іж оказатель сего свидительнаго писання от'єздит… і т. д.»

Зимний піт виступив на лоб писця. Він весь письмовник умів наізусть, а все ж таки боявся, щоб не пропустити якого слова, бо Меншиков звик був кулаком на спині робити коректуру. Та, на щастя, світлшший якось не дуже-то й приглядався до письма, перебіг очима, підписав і казав прибити печать.

Скрутиш і всунеш за халяву, говорив, вручаючи письмо Гірчиці. – А пройшовши територію під нашим регіментом находящуся, бумагу сію уничтожиш, щоб і сліду від неї не осталося.

– По приказу вашої світлості.

– А тут тобі на витрати в дорозі! – як псові, охлап кинув Гірчиці пригорщу срібла.

– З Богом!

XXV

Був пізній вечір. Гадячани лягали спати, як нараз загомоніли дзвони.

Не на тривогу, бо дзвонив не найбільший «Пилип» сам, лиш усі нараз, як на Великдень, – а все ж таки затривожився Гадяч.

В таку пізню пору, і дзвонять? Завтра будень, не свято – що за причина?

Зривалися і бігли до воріт.

– Не чули, сусідо, чого це дзвонять?

– Кажуть, гетьмана вбили.

– Івана Степановича? Боже ти наш!

Всіми вулицями на замок перли.

Замкові ворота зачинено. Сторожа не впускала товпи, котра з кождою хвилиною більшала й голосніше гула.

– Чому не пускаєте людей? Правди під решетом не скриєш! Весь город знає, що гетьмана вбили!

– Хто?

– Старшини. Іван Степанович старшин до царя не пускав.

– За волю України стояв, а старшинам щоб тільки їх маєтки!

– Ми їм дамо маєтки! Пускайте, іродові діти, а то розвалимо браму!

Дзвони втихли, та не тих народ. Товпа могутніла і хвилювала, шуміла. Ніби ворог облягав замок. Вже й каміння понад голови летіло. Сторожа ледве подалася крізь бокові ворітця, бо не могла стримати напору людської хвилі.

– Плечима підважуй! Ануте враз!

Декілька плечей підсунулося під браму, яку обложені з другого боку загатили возами, скринями, колодами, чим могли… Облога.

– Розступіться, люди! Бачите, коваль тарана несе! Коваль з синами й челядниками двигав дубчака здоровезного, розгойдав ним і гепнув, аж луна замковими мурами побігла.

– Ще раз, ще!

Ворота йойкали, стогнали, і не будь вони цвяховані густо, і не будь у них заліза більше, ніж дерева, то розлетілися б удребезги.

– Івана Степановича вбили, смерть убийникам, смерть старшинам!

Аж нараз із подвір'я озвався голос грубий, як з-під землі.

– Заспокійтеся, люди! Гетьмана Бог беріг. Він вийшов ціло. На молебен за його здоровля, не по душі дзвонили.

– Хто балака? – почулося з товпи.

– Хто бреше? – заревіли кругом.

– Сердюцький сотник, Коновченко, – відповів той самий грубий голос. – Вірний рейментареві свойому.

– Такий вірний, як Апостол і другі.

– Вірні, як Юда Христові.

– За млинок і ставок ви і маму рідну продали б.

– Не вірте йому, він бреше. Хай вийде канцелярист Чуйкевич.

– Канцелярист Чуйкевич вийти не може, бо його ранили, гетьмана обороняв.

– Чуєте? Івана Чуйкевича вбили. Оден був гетьманові вірний, і того вбили.

– Вбили, вбили! – ревіла товпа. І коваль знов закликав людей, щоб подавалися взад, бо він розгойдує таран.

– Що там роздобарювати довго. Червоного півня пускаймо!

Замкові небезпека грозила.

– Смерть старшинам! Смерть скритовбийникам, – гуділо кругом.

Аж відчинилося одно з освічених вікон, і в ньому появився гетьман.

– Славні міщане любимого мойого города Гадяча! – промовив. – Спасибі, що турбуєтеся моїм життям. Як бачите, я цілий. Убійник в мого канцеляриста Івана Чуйкевича кулею попав. Заговірник Гірчиця, насланий на мене царем, в наших руках. Завтра спокутує свій гріх. Розходіться спокійно і спіть безпечно, поки я з останками моїх вірних людей стережу вашого добра, життя і волі!

Вікно зачинилося, але гетьман все ще стояв у ньому, щоб усякий міг побачити його і впевнитися, що це він, а не якийсь обманець.

– Іван Степанович живий! Хай живе Іван Степанович! – гукали міщани, прихильні до гетьмана, а ворожо настроєні до старшин. – Хай живе! Гура! Гура! – і по козацькому звичаєві підкидали шапками.

Гадяч, як і другі городи, де були гетьманські замки, сприяв Мазепі, бо він давав гарні заробітки ремісникам, дбав про школи і богодільні та не щадив гроша на міські будівлі і на оздобу церков.

Зате не любили старшин, що збагачувалися скоро і не все способом правим та законним.

– Ще ми їх дістанемо в руки! – потішали себе.

– Ще ми колись розрахуємося з ними, – обіцяли собі. Нерадо розходилися по домах, щоб досипляти довгої зимової ночі.

А коваль дубчака вже не покидався. Тащив його з челядниками до кузні. Заслужив собі.

XXVI

В мешканню Чуйкевича світло притінене, щоб хорому не било в очі. Освітлена тая половина кімнати, в котрій біля печі сидить Войнаровський з Ганною і тітка Тамариха.

Ліжко з Чуйкевичем і Мотря біля його в тіні. Тільки сріблистий відблиск від снігу паде на них крізь невеличкі шибки.

– Може, ми бентежимо недужого? – шепотом питає Ганна. – Підемо!

Чуйкевич перечить головою.

– Сидіть, – заспокоює гостей Мотря. – Він не спить, йому відрадніше, коли в хаті є люди. Правда, Іване?

– Відрадніше, – притакує хорий. – Мені добре з вами.

І шукає Мотриної руки, а знайшовши, кладе свою гарячу на її, як з мрамору.

Мотря не боронить. Ніколи вона не була такою доброю для нього, як тепер. Цілу ніч не відступала від нього, аж, зморена сном, притулила голову до його подушки й задрімала…

І снилося їй, буцімто йдуть вони полем великим серед вечірньої імли. І чогось-то він спішиться, а вона ледве поспіває за ним. (Журавлі відлітають. Не видно їх, тільки чути жалісливі крики). Нараз перед ними прірва, широка й глибочезна. Іван скаче туди, вона хоче кинутися за ним, так він рукою дає знак, щоб осталась.

– Іване! – кричить Мотря і будиться. Але тим криком і хорого збудила. Їх очі зустрінулися з собою.

– Тобі щось поганого приснилося, Мотре? – питає Чуйкевич.

– Мабуть… – відповіла, струшуючи слезу з довгої ріс-ниці.

І щолиш тоді зрозуміла, який він близький для неї.

А хоть того не сказала йому, мабуть, відчув, бо по блідім обличчю осіннім сонцем розлилось задовілля.

Ніколи так не хотів жити, як тепер.

– Що говорив хірург? – питався.

– Казав, що рана неглибока, за кілька неділь ходитимеш.

– За кілька неділь! – повторив сумно, але в душі було йому якось радісно і легко, як ніколи. Навіть болю не чув. Почував себе, мов під ангельським крилом. Потім заснув, як після купелі дитина, і збудився підвечір.

Біля його сиділа Мотря, а в кутку приятелі.

– Добре мені.

Тітка Тамариха присунулася до Войнаровського.

– А я, бачите, й досі не знаю, як воно склалося, люди всячину розказують.

– Дуже просто, – відповів шепотом Войнаровський. – Вертали ми з гетьманом з города на замок.

– Хто саме?

– Гетьман, я і він, – рукою показав на ліжко. – Город певний, охорони не взяли ми з собою. А до того, правду сказати, Іван Степанович не любить її. Він з того боку фаталіст. Перед своїми не окриєшся, говорить. Любить показуватися народові.

– В тім-то й біда. Не такі тепер часи, мої ви, ой, не такі!

– Ідемо, аж нараз на скруті, з-поза остріжка: бух! Куля свиснула мені попри ухо, зісовзгнулася по дядьковому панцирі і попала Чуйкевичеві між ребра. Він ще кинувся, заслонив собою гетьмана, але за хвилину лежав на наших руках… Та й тільки.

– Це справді дуже просто…

– Найбільші події збуваються невигадливе, тільки люди люблять їх прибирати у всілякі вимисли.

– І мої оба так само просто пішли, – зітхала Тамариха. – Одному куля в чоло попала, другому груди прокололи списом.

– На те ми й козаки, паніматко, – приповів Войнаровський, – щоб не своєю смертію вмирати. Обидовська вхопила його за руку:

– Андрію! При хорім про таке не говорять.

– А як той хорий теж козак?

– Хоч би з діда-прадіда – не треба. Всі ви любите страхітне і сумне.

– А як веселого немає?

– Так треба його хотіти, я не люблю смутку, не люблю. В голосі її звучала діточа щирість, здавалося, що розплачеться, коли їй скажуть, що любить.

– Андрій навіть пояс на чорний бік вив'язав не знать чого.

– Завтра вив'яжу на світлий, – обіцяв, стискаючи дрібну теплу руку.

Хтось постукав у двері. Відсунулися від себе.

– Увійдіть!

– Ясновельможний про здоровля пана канцеляриста спитати велів, – проговорив дижурний сердюцький старшина.

Мотря зірвалася з місця і хотіла йому відповісти, але Чуйкевич ворухнувся, підняв повіки і промовив:

– Будь ласка, подякуй його милості пану гетьманові. Почуваюся гарно, як той, що сповнив свій обов'язок.

XXVII

Шведи втретє на Веприк наступали. Невеличка твердиня, про яку в Європі мало хто й чував, майоріла, як острів серед білого ледяного моря.

Напрасний, північний вітер дув шведам в очі; то розжареними шинами палив, то зимними ножами шпитав.

– Вперед, вперед! – гукали шведські офіцери, підсуваючи свої баталіони під вали Веприка.

– Бог з нами! – пробували кричати вояки, але голос їх або замерзав на лютому морозі, або здмухував його вітер. Він зривав останні зжовклі листки з дубів на валах твердині і повними пригорщами сипав їх на голови облягаючих.

Фельдмаршал Реншільд був весь обтиканий ними.

– З нас навіть вітер сміється, – сердився, струшуючи ті зів'ялі лаври. – Хто бачив у таку стужу й шувір добувати твердиню!

– Вам дуже до лиця отся фантастична прикраса, – потішав його генерал-майор Лягеркрона, – виглядаєте, як тріумфатор.

– Всі ми виглядаємо, як божевільні під проводом найбожевільнішого з вождів, – кинув йому красивий маршал і попер конем перед оден з Левенгавптових баталіонів.

Ядро, випущене вправною рукою з валів твердині, попало якраз у збиті лави молодого баталіону, двох розшарпало на смерть, а кількох поранило важко. Вояки, не досить ще закалені в боях, захиталися. Замість іти вперед, обступили вбитих і метушилися коло поранених товаришів, котрі стогнали і кричали, проклинаючи Веприк, Україну і війну.

Польний курат Рабеніюс, котрий не ховався в запіллю, лиш разом зі своїми людьми ліз «самій смерті в зуби», то над помершими відмовляв молитву, то ранених сповідав, то підбадьорював зацілілих, загріваючи їх словами псалмопівця.

Але баталіон буцім примерз до зимного поля.

– Каналії! – скрикнув нараз Реншільд. – Я вас здесяткувати велю. Ви соромом покриваєте лицарську славу Швеції, ви зраджуєте свого короля!

– Vivat Carolus rex! [110]110
  Віват королю Карлу! (латин.)


[Закрыть]– підхопив молодий корнет, гаркнули бубни, Рабеніюс чашу зняв угору, і баталіон двигнувся з місця.

Але самотний, дрімливий остров серед ледяного моря перемінився нараз у гору, що зіває сіркою і ригає огнем. З башень твердині вилітали ядра, а з прорізів у частоколі жужжали кулі так густо, цільно, дошкульно, що навіть найсміливіші шведи кидали в'язки хворосту, з котрими підступали під вал, і пускали з рук драбини.

І цей третій приступ відбився об завзяття хороброго команданта Веприка, шотландського офіцера. Мороз і вітер помагав йому. Аж темна ніч кинулася між облягаючих і обложених і відділила їх від себе.

Шведи подались до своїх шатер, ровів і до повіток, наскорі збитих з патиччя та соломи, котрими вітер термосив безмилосердно, так, що раз у раз треба їх було латати й обкидувати снігом.

Продроглий і червоний від вітру фельдмаршал Реншільд бігав по своїй квартирі.

– Це вже верх безголов'я! – гукав. – Навіть школярі, що бавляться у снігові твердині, розуміють, що в такий мороз і вітер легше відбиватися з-поза валів і мурів, ніж здобувати їх. Тільки наш великий полководець того знати не хоче. Що для його люди, що для його кождий з нас – щоб тільки його хлоп'ячі забаганки були сповнені!

Обершт Гілленкрок повернув очі від своїх фортифікаційних планів.

– Ексцеленціє! – промовив спокійним, аж ніби сонним голосом. – Ховайте тую злість на завтра. Пригодиться!

Реншільд вовком подивився на його.

– Не штука вам. Ви маєте діло з мертвим папером, а я з живими людьми. Ваші моделі твердинь не збунтуються, а мені лице не лиш від морозу, а й від сорому палає, коли бачу, що наші хоробрі баталіони відмовляють послуху, бо від них неможливого вимагається.

– Для хороброго жовніра нема нічого неможливого в світі, – відповів Гілленкрок словами короля.

– Фі! – свиснув йому під ніс фельдмаршал і згірдливо надув свої дівочі губи. – Фі!

Кашляючи, увійшов на квартиру Піпер.

– Ну, і що тепер? – спитав Реншільда.

– Що тепер? – повторив цей.

– Компромітація… – махнув рукою Піпер.

– О, чуєте, чуєте? – підскакував до Гілленкрока Реншільд. – Чуєте, що каже канцлер: компромітація! Брали Варшаву і Краків, а перед якимсь глупим Веприком зупинилися і тепер ані вперед, ні взад.

– Ми ще собі зуби на тім худім Веприку поломимо, – бідкався Піпер.

– А найгірше, що тих зубів вже і так у наших щоках небагато. – Тридцять дряхлих гармат, а сухої і доброї муніції не знаю чи навіть на десять стало б. З чим ми на Росію підемо?

– З королем Карлом, – відповів спокійно Гілленкрок. Такої гармати в цілій Росії не знайдете.

Піпер і Реншільд замовкли. Піпер правою рукою тер своє ліве рам'я.

– Дідьчии мороз, – нарікав. – Нашому наймилостивішому лице раниться.

– Ми не хірурги, – кинув крізь рам'я Реншільд. – Пора королеві розум мати. Перед кількома днями знов ним кудись цілу ніч товкло. Навіть Гультман не знав, куди він подівся.

– Навіть Гультман не знав, – повторив Піпер. – А він більше знає, ніж ми всі накупу.

– Бо королеві ближчий Гультман, ніж ви або моя нікчемність.

– Ближчий, – притакнув Піпер. – Але все ж таки, коли король, його милість, зволить зробити таку дурницю, як, приміром, нинішня облога Веприка, то не Гультманові, а нам, мої панове, треба подумати, як би з тої біди викрутитися.

Реншільд бігав, бігав, аж сів.

– Треба! – сказав, вп'яливши очі в Піпера. Піпер свої примкнув і ніби крізь сон балакав:

– На мою гадку, треба завтра післати тому завзятому шотландцеві проект здачі на таких корисних і чесних услів'ях, щоби він не міг відкинути.

Реншільд надув згірдливо губи.

– А на мою гадку, – відповів, – завтра треба не жалувати муніції, вдарити на отсей проклятий Веприк з усіх пушок і коло полудня, як мороз трохи попустить, піти ще раз приступом, добути песячу буду, вирізати всіх без пощади, а команданта повісити на першім стовпі, який нам попадеться під руку.

Гілленкрок підняв голову з-над планів, встав і позіхнув широко:

– За що? – спитався спокійно: – За що, мої панове?

– За що? – гукнув на його фельдмаршал. – Ви ще можете питатися за що?

Він знов зірвався з місця і став бігати по квартирі, як лев по клітці. Нараз зупинився. Надслухував, а пізнавши хід короля, «Його милість король!» – промовив, стаючи у вояцькій поставі.

Королеві ранився ніс і лице, його повіки були зачервонені, ропилися. Але він цього буцім не чув.

– Але ж бо дефендуються хоробро! – хвалив собі обложенців і затирав руки, буцім це забава, а не справжня війна.

Піпер значуще кашельнув. Реншільд нетерпеливо переступав з ноги на ногу.

– Ексцеленціям не подобається така хоробра оборона? – спитав король, перебігаючи очима з одного на другого. – А я люблю мати діло з хоробрим противником. Бо яка ж це мені емоція, коли я бачу, що ворог б'ється нікчемно. Соромлюсь тоді за його і за себе, за його, що він нездара, а за себе, що з нездарою стаю до бою.

– Веприкові зима сприяє, – завважив Піпер. Король заперечив рукою.

– Зима зимою, – говорив запалюючись. – Але кажіть собі що хочете, а вони таки хоробро б'ються. Знаєте, мене нині кортіло бути з ними, а не з вами, панове, і відбиватися, а не наступати.

З-під вусиків Реншільда то вибігала, то ховалася згірдли-ва усмішка. Аж врешті не втерпів.

– Я також, – сказав, – умію цінити хоробрість, але коли вона доцільна.

– Доцільна? А невже ж буває недоцільна хоробрість? – дивувався король.

– Авжеж, що буває, – обстоював свій висказ Реншільд. – Ось, приміром, тая там банда у Веприку добре знає, що ми все-таки їх мисячу нору візьмемо, пощо тоді деруться, як божевільні, марнучи свої і наші сили. Перед хвилиною сказав я, що коли б я мав рішати…

– То що? – спитав, сідаючи і дивлячись в очі Реншільдові, король.

– То завтра доклав би усіх зусиль, щоб добути цього дідьчого Веприка, а тоді вирізав би всю залогу що до лаби, а команданта повісив би на першій сухій гілляці.

– А ви? – звернувся король до Гілленкрока. Цей замнявся.

– Я, власне, розглядаю плани Веприка і гадаю, що як ми вдаримо від заходу, от тут, де вал трохи нижчий і перерваний в одному місці, то…

– Я вас не о це питаю, – перебив йому король. – Мені цікаво знати, що ви зробили би з залогою та з її хоробрим командантом, коли би так добули Веприк?

Гілленкрок зацукався.

– Ну, кажіть, що? – наглив король.

– Я, я не повісив би його, бо він хоробро обороняє твердиню, яку йому повірив його начальний вожд.

Король кивнув головою.

– Дякую вам, – сказав коротко. – Завтра, панове, ми перериваємо облогу Веприка. – Поклонився кождому зокрема і вийшов.

Відпровадили його поклонами до дверей, а коли прогомоніли відривисті кроки, Реншільд здвигнув плечима.

– Ну, знаєте панове, тут уже всьо кінчиться. Чоловік стає безрадним. Я боюсь, що нашому королеві після перших невдач… – і показав пальцем на лоб.

Гілленкрок вдавав, що не бачив того руху. Піпер розкашлявся, обтер червоною хусткою уста і сопів.

– Що ж ексцеленція на те? – питав, стаючи перед ним, Реншільд.

– Нічого. Тішуся.

Гілленкрокові брови підскочили до половини високого лобу.

– Тішитеся? – наступав на Піпера Реншільд.

– Так, тішуся, – стояв при свойому канцлер. Реншільд розвів руками.

– Боюсь, чи усім нам мороз не вдарив на мозок.

– Не знаю, як кому, а мені ні.

– Вам ні? А чого ж ви тішитеся, тоді, як плакати треба, бо тільки людей погибло і тільки муніції вистріляли на віват, а одного й другого нам бракує.

– Тішуся, – відповів Піпер, – що король вперве рішився відступати. Може, він послухає моєї доброї ради і відступить аж за Дніпро.