Текст книги "Полтава"

Автор книги: Богдан Лепкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 39 страниц)

Щолиш тепер зіскочив з коня і подав їм руку.

– А ви тут чого? – спитав подібно, як Чуйкевич.

– Ваша милосте, кінчайте скорше діло і доганяйте короля! – говорила, ніби приказувала Мотря.

– Ого! Скучилося королеві за мною?

– Діло поважне. Переловили ми шпига.

– Без шпигів війни не буває.

– Він москалям вість про похід на Гадяч подав. Це ви з передньою царською сторожею б'єтеся, а за нею велика сила йде. Захопить вас.

Гетьман глянув на Мотрю. Коли би хто другий з такою вісткою прийшов, то розпитував би, який це шпиг, де, коли і як зловили, але Мотрі не питав.

– Спасибі. Діло дійсно, як бачу, поважне.

Скочив і казав трубіти до збірки.

– Ще лиш часочок, – просив Мручко, почувши голос сурми. – Як же їх без науки лишати? Роззухваляться дуже.

Сурмачеві довелося вдруге сурмити, щоб відірвати завзятого сотника від останніх москалів, що все ще ставили опір.

– Овва! Не люблю я такого поспіху, – жалувався Мручко, витираючи шаблю до кінського хребта. – Негарно переривати чоловікові діло.

Але довідавшися, на яке тут діло заноситься, гукнув на Сидора:

– Бери, сирото, два десятки щокращих моїх козаків і скачи до скриньок. Але вважай! Їх, а не Одарки пильнуй. Бе-ре-жись!.. А я, – додав, – на цей раз біля гетьмана залишуся. Може, тут краще пригоджуся.

XIX

Та на цей раз біля гетьмана Мручко не пригодився. Москалі зайняли опущені Ромни і своїм старим звичаєм взялися їх грабувати. Знали, що роменці заробили дещо на шведах і козаках за квартири, за їжу, горілку і всякі вислуги, і як же воно було би, щоби ці гроші не перелилися в бездонні московські кишені?

Почали їх переливати разом з людською кров'ю, і, відбираючи гроші, відібрали не одному життя.

Тямили Ромни половців і татар, але коли би вони балакати вміли, то, мабуть, і сказали би нам, що воїни Петрові страшніші від тамтих.

Зайняті грабіжем, насильством над жінками і безпотрібним кровопроливством «от нічего ділать», навіть не прібували доганяти гетьмана.

Даром командант давав такий приказ, даром сурмачі по цілім городі бігали й сурмили на збірку. Хоч ти йому до уха труби, то він не рушиться з місця, поки не вкраде, не обрабує і не вб'є.

– От тобі народ! – жалувався пузатий майор.

– Дисципліни нікак не панімаєт.

– Широка руская натура, – потішав його ад'ютант.

– Коли б нам так із-за тої широкої натури та не було завузьке.

– Тобто як?

– В дибах або у петлі.

– Божа воля.

– Божа і царева, – заспокоювали себе з монгольським фаталізмом. І що їм другого було робити? Тут не щодесятого, а щодругого треба би було вішати за грабіж та кровопроливство.

І хто це мав робити? Тих кількох старшин, що на війну гляділи, як на прикру конечність, а не як нагоду до широкої забави?

Тому-то не лиш козацький обоз, але й гетьман зі своїми сердюками й компанійцями щасливе добулися з халепи, в яку так несподівано попали були в Ромнах. Вночі прибули до Липової Долини, якраз в половині дороги з Ромнів до Гадяча. Вся Липова Долина кишіла людьми, шведами й козаками. Багатьом доводмлося ночувати під голим небом. Перевертали сани, складали одні біля других, зв'язували, щоб вітер не порозтручував, захищувалися від бурі і від стужі, як могли. Одного цілого плота, одних воріт у Липовій Долині не лишили.

Була це та славна, люта ніч з 29 на 30 н. ст. грудня, якої найстарші люди на Україні не затямили і про яку діди внукам своїм розказували.

Місцевий священик казав відчинити церкву, і цілу ніч правили там молебен і читали часи, щоб хоч деяка часть людей могла таким чином захиститися перед вітром і стужею.

Кругом церкви і скрізь по садах, городах і полях горіли огні. Ломили й рубали безпощадно де яке дерево було, бо й так не було надії, щоб перезимувало щасливо, навіть хрести з могилок приносили, бо Бог гріха простить. Новий хрест вистружеш і поставиш, а як задубіє чоловік, то вже його не поставиш на ноги.

Але й огонь піддавався силі морозу. Ті, що сиділи біля нього, гріли груди, а мерзли в плечі, то знов гріли плечі, а мерзли в груди. Не один як тієї ночі не задубів, так зараз-таки другої днини на запалення легенів зліг. Навіть горілка у пляшці замерзала, бо кріпкої ти за жадні гроші не дістав, лиш сильно розпущену водою.

Найвідважніші й найхоробріші вояки попадали в розпуку. То зривалися й гуляли якогось божевільного, до нічого не подібного танка, то, підіпхавши ноги під себе і знітившися, як карлики які, притулювалися до себе тісно-тісно, дзвонили зубами й вили, поки їм запарі в руки й ноги не позаходили і поки люте зимно не перемінилося в передсмертне тепло. Тоді ввижалося їм весняне сонце, пахли вишневі сади, бриніли бджоли, й вони засипляли навіки, щасливі, що позбулися свідомості терпіння. Так застав не одного блідий ранок 30 грудня, так не оден і залишився у тій Липовій Долині, що перемінилася в долину ледяної смерті.

Ранком двигнув гетьман свою невеличку армію і в Русанівці дігнав королівський двір. Король був у бадьорому настрою.

– Але ж бо у вас мороз! – говорив, вітаючи гетьмана.

– Козацький! – відповів, притакуючи, гетьман.

– Дійсно, багато дечого у вас на велику міру, край, урожайність землі, літом спека, а зимою мороз. Сподіюсь, що й народ виросте тут до великих діл спосібний.

Гетьман усміхнувся гірко.

– Коли б не надія, що так, то чи хотілося б мені двигати на своїх старечих плечах такий тягар, як нині?

– Треба, треба! – повторяв король, доторкаючись пальцями відмороженого обличчя. – Для будучності живемо, для майбутнього, бо теперішність нецікава, правда, що нецікава?

Гетьман глянув на короля і в його мутних очах вичитав підтвердження цих слів.

Цей чоловік скучав нині, а цікавився завтром, тільки завтром. Для нього не існувало carpe diem [103]103
  Лови день (з Горація, латин.)


[Закрыть], він не хіснувався життям, не пив з його солодкої чаші, цей володар був рабом невідомого.

І гетьманові жаль зробилося його. Оба одною ідеєю жили – народ свій зробити великим. Гетьман двадцять, а король десять літ життя посвятив тій божевільній, якщо не божеській ідеї. Але ж гетьман жив, гетьман у чарівну криницю життя спускався на саме дно, збагнув його тайни, чув, як ридає розпука і як регочеться щастя. А цей???

Оба не знатимуть одного, тихомир'я, суботнішнього передвечір'я, коли скінчиться робота в полі і в хаті, – закочені вози й плуги, підметене подвір'я і ти на воротах стоїш, слухаючи, як дзвонять у монастирській церкві вечірні дзвони і як від лісів, живицею і цвітами пахучих, як від хвилястих нив і сонних водних плес тихо наближається ніч, наче велика чорна квітка з загадочно блискучими очима.

Ні, вони того не знатимуть ніколи. Невідома сила вижбурляла їх з лона вічності, гнала, батожила, перла з силою скитійського вітру і з розгоном тієї стихійної потуги, що ледняками з півночі на полуднє пре, і оба вони заспокояться щолиш у могилі…

Мовчки стиснули собі долоні.

Нараз король:

– Правда, ваша світлосте, що нема такої твердині, якої б не можна було здобути.

Гетьман надумувався хвилину.

– Є, – сказав рішучим голосом. – Твердиня, у якій засіла ідея.

– Твердиня, у якій засіла ідея, – повторив король. – Ваша правда. Вона нездобутна. Але вона може розсадити мури, й рознести, й на шматки порозривати тих, що її облягають. І розірве… Тільки це мусить бути велика, дуже велика ідея. – Очі його робилися подібними до північної, білої ночі, в яку заснути годі.

«Його душа безсонницею страдає», – погадав собі гетьман, а король котив слово за словом, як криги леду з ледняків у пропасть.

– Боюся, щоб ідеї наші не були більші наших сил. – Нараз, ніби сам перестрашився того, що сказав, спитав голосом молодечим: – Цар має сестру, правда? Подумайте, ну, подумайте собі: які божевільні гадки родяться у вузьких людських умах, її хочуть сватати за мене. – І не дожидаючи, що на це відповість гетьман, кинув йому друге питання:

– Ви вчора дерлися з москалями. Eine nette Emotion [104]104
  Приємне почуття (нім.)


[Закрыть], що? – І знову, не даючи прийти гетьманові до слова, кинув третє питання: – Багато людей замерзло нинішньої ночі?

– Багато, – відповів одним словом гетьман, піднявся з місця і став шептати молитву за усопших. Король шепотом говорив псалом покаяння.

Вертаючи до свого двора, гетьман мимохіть порівнював свою нинішню розмову з королем Карлом з колишньою балачкою з царем Петром.

Оба жбурляли питаннями, як каменюками, і, не дожидаючи відповіді, задавали нові, без зв'язку, без тих логічних переходів, до яких ми так привикли. З довгого ланца мечем відтинали поодинокі звена, а решту кидали, як щось зайве, скучне.

Хоч так далекі, все-таки в дечому схожі з собою – несамовиті.

В Русанівці довелось гетьманові і королеві простояти цілих три доби, щоб люди й коні відпочили трохи.

Та гіркий цей спочинок! Кругом оден біль, оден великий лазарет. Хірурги день і ніч увихалися по таборах, відпиловуючи відморожені пальці, руки й ноги. Верески й зойки такі, що птах на хату не сів би. Одна втома замикала людям повіки. Шведи й козаки були так утомлені, що не спали би хіба тоді, коли би їх самих пилувати.

Мотря не прижмурила очей. Як з криги леду викута, снувалася по лазаретах, помагала хірургам, перев'язувала рани, кормила й напувала хорих. Обидовська пробувала те саме робити. Але її обімлілою принесли до хати.

– Пощо того, Ганнусю? – говорив її Войнаровський.

– Хотіла робити те, що Мотря.

– Мотря одержима, ти знаєш. Мотрі – людини нема. Це не вона, це її постанова, а ти, Ганнусе, ти ще з життям рахунків не позводила, ти все ще поранкова зірниця.

– Боюся, чи нам вечірових не треба. Ідемо в ніч.

– Яка ж бо ти, – відповів і долонею гладив її шовкове волосся. Не перечив, бо не хотів брехати.

– Ну бачиш, бачиш, яка ж бо ти! – шепотів, не сміючи наблизитися до неї.

Терпіння, яке чорною струєю розлилося кругом, держало їх здалеку від себе. Здавалося гріхом збирати мід, тоді як другі саму гореч пили, сам найгіркіший полин.

XX

Дня другого січня рушили з Русанівки до Гадяча, до того Гадяча, що шведам нагадував гадюк.

Мороз не попускав. Рипіли сани, скрипіли чоботи по снігу, здавалося, земля, замерзаючи наскрізь, скреготала зубами. Ломилося галуззя, розколювалися пні дерев, дерева не могли стерпіти стужі і мерли.

Воздух переставав бути собою, замерзав, ось-ось і зітнеться в одну велетенську кригу, в котрій ліси і села, люди і звірята заков'язнуть, як мушка в янтарі.

Чулося його тугість, його болючий дотик, віддихаючи, вхлипувалося міліони малесеньких іголок, які ранили горло і легені, впивалися в кінці пальців і жилами підпливали під серце. Заколять його!

Як виступали з Русанівки, майорів місяць, вузенький, наче серп, що півсотні жнив відбув. Не світив, не сіяв, лиш, як марево мертвецьки біле, висів на небі… Місяць замерзав… Місяць-мертв'як… А сонце де? Вже й до полудня не далеко, а його ще ніхто не бачив. Невже ж і сонце замерзло?

Від дитини привикли до його – тут воно сходить, а там зайде підвечір. А нині кема! Не прозолоть срітлиста, лиш молочне сяєво розливається по снігу. Невже ж і сонце замерзло?

Страшно стає. Холоне душа, не хочеться дальше йти, мерзнути, страдати – пощо, коли вже й сонця нема і нема нічого, крім одного терпіння. Завмирає, що найсильнішого в чоловіці є, – охота до життя… Ще хвилина, і вона скостеніє, як костеніє земля, небо, повітря – усьо.

Повіки, ніби зі студеної бляхи, важкі, що годі двигнути, і навіть в очі зимно. Ще тільки під черепом вариться. Думки, як у казані бульки, вискакують і діваються кудись. Вже ти над ними не пан.

… А коли б так тепер ворог наскочив, – що тоді? Битися?… Як?.. Руки заклякли, не розтулиш.

Лезва не добудеш із піхви. Пальці до рукоятки примерзнуть. Хіба зі шкірою їх віддереш…

… Так тоді чи не покластися б на землю, замкнути очі і притулити лице до снігу.

Гарно як! Земля, хоч і її мороз в'ялить, а все ж таки вона твоя мати. Приголубить і огріє тебе, вона одна-одніська змилосердиться над тобою.

А коли б так покластися на землю? Як звірина, затравлена псами, що в передсмертній розпуці кладеться і затулює повіки: роби зі мною що хоч! Якби так покластися на землю?..

…І чому-то Господь крил чоловікові не дав? До Гадяча вже тільки дві милі. Розправив би, майнув і за годинку малу, або й скорше, сидів би під кришею та грівся біля огня…

Але ж бо й птахи не видержують стужі… Летить, летить, і нараз колихнеться, задрижить крило і, мов підстрілена в лету, паде униз. Сани переїжджають, і з чорної ганчірки робиться щось червоне.

Багровіє шлях, і під черепом багряно, а мороз тріщить. Щохвилини хтось ломився у колінах і або горілиць лягав, або лицем припадав до студеного лона матері-землі. Його відтягали набік, відтирали і вкидали на сани, на яких повно було таких, як він, замерзляків. Навіть деякі візники позамерзали. Небіжчики небіжчиків везли. Коні не помічали того, бігли. Перед морозом утікали.

Коло полудня до Гадяча півживими прибули. Та, на диво, деякі їздці не спішилися зіскакувати з кульбак.

Чоботи до стремен попримерзали, і ноги так задубіли в колінах, що їх треба було знімати. Деяких трупами з коней зняли.

Москалі передмістя Гадяча попалили. В дооколичних селах пограбували, що наверху було. Тільки те, що люди заздалегідь сховали, віддоловували тепер і за великі гроші збували, бо грошей було більше, як чого.

Не жалував їх гетьман. Солоно платив за м'ясо й сало, за хліб і горілку, щоб тільки козаків поставити на ноги.

Найгірша біда з квартирами.

Хоч шведська армія й невеличкі козацькі полки займали чимраз більше сіл і хуторів, більше, ніж на це воєнні плани дозволяли, годі було кождому чоловікові дати над головою дах.

Робили курені зі снігу, як ескімоси, обливали водою, сніг ледянів, і в полуднє, коли сонце блисло на годинку, ті домівки сіяли, як з алмазу.

Сонце, сонце! Воно не замерзло, воно світить, як світило тоді, коли нас не було, і як світитиме, коли нас не стане Сонце, сонце!

І в людських душах розгорювалася нова надія, і, немов іскорка з-під попелища, добувалося наверх, жевріло, михтіло, палахкотіло те, що в чоловіці найсильнішого є: охота до життя, до боротьби за його, до побіди.

XXI

Самого Гадяча москалі не здобули.

Зацілів на горбку замок, з високими вартовими вежами, обведений грубим муром і глибоким ровом. На мурі стояли гармати, а в порохівнях лежали кулі і порох.

В погребах бочки старого меду, гори сухарів, колеса воску і лою. В складах чимало сукна, скір, кожухів, заліза й олова.

Гетьман був дбайливий хазяїн.

Щолиш в Гадячі переконалися шведи, що він їх не заманював пустими обіцянками, і щолиш тут зрозуміли велетенські страти Батурина.

Гетьман зі своїм двором замешкав на замку, король також. Він нездужав. Мав відморожене обличчя. Та незважаючи на те, об'їздив села й хутори, в яких стояли його батальйони, і часто-густо навіть Піпер не знав, де його шукати. Старий канцлер голову собі сушив, укладаючи скрутні дипломатичні плани, а коли запопав короля і став звірюватися йому, король буцімто вислухував уважно, а тоді завдавав питання, яке з тими мистецькими мереживами затійливих думок не мало ніякого зв'язку. Піпер працював над тим, яким би то чином короля Августа перетягнути на свій бік і погодити з Лещинським, а король питався, кільки миль буде до Веприка і кільки гармат може бути у Зінькові. «Це прецінь eine Flohfestung [105]105
  Блошина фортеця (нім.)


[Закрыть]– правда?»

Піперові зі злості жили, як посторонки, на висках набігли, але його уста всміхалися солодко, і він, розкладаючи безрадно руками, виправдовувався, що не знає навіть, чи є на світі який Зіньків та Веприк.

– Треба знати, ексцеленціє, треба знати! Вони для нас під теперішню пору важніші від Лондона й Парижа.

Кінчилося тим, що король казав собі подати Аякса і з двома-трьома трабантами або з яким недосвідченим молодим хорунжим, як окаянний, чвалав полями на те, щоби, стрінувши московську патрулю, звести з нею божевільний бій.

– Нашому наймилостивішому, мабуть, мороз на мозок б'є, – сердився Реншільд.

Піпер затикав долонями уші.

– Ексцеленція чули, що я сказав? – питався його Реншільд.

– Ні, не чув. Мені мороз вдарив на уші, – відповідав Піпер.

Левенгавпт курив козацьку файку, до якої привик, і хвалив собі, нарікаючи тільки, що тютюн надто крепкий.

– А ви що на це, генерале? – підступав до нього Реншільд.

– Я – нічого, – відповідав Левенгавпт і пускав таку густу хмару диму, що Реншільд кривився і, чхаючи, зневажав не лиш український тютюн, але й цілу Україну.

– Я гадаю, – казав тоді Левенгавпт, – що другого такого героя, як король Карло, Швеція вже не буде мати, а що герой так само, як і геній, ненормальний, бо незвичайний, себто не такий, як другі люди, так треба нам погодитися з тією гадкою і – мовчати.

– Мовчати, коли чоловік бачить, що король нас у погибель веде?

– Куди не поведе – піду. А ви – це вже не моє діло.

– Але ж бо я не бачу ніякої цілі, щоб король дальше посувався на схід, – гарячився Реншільд. – Це його туди Мазепа тягне; чорт його знає пощо!

– Ви сумніваєтеся в вірності козацького гетьмана?

– Не сумніваюся, але й не вірю старому лисові. Пощо він Апостола пустив? Кажуть, Апостол тепер у ласках в царя і до гетьмана також якісь там листи пише. А кождий лист можна так написати, що одно вичитає адресат, а друге невтаємничений у шифри чоловік. Це вже краще від нас ексцеленція Піпер знає.

– Знаю, – відповів Піпер, – знаю, що гетьманові можна довіряти у всім. Маємо найкращих закладників у наших руках, старшинських жінок.

– Щонайкращих, це правда. Між ними є дійсно дуже гарні, – заспокоювався Реншільд.

– Правда? – підморгував до нього лівою бровою Піпер. – Правда? А скажіть, будь ласка, котра вам більше подобалася – Чуйкевичева чи Обидовська?

– Тая чорнявка, Мручкового ад'ютанта дружина чи любка, теж гріха варта, – відповідав, складаючи губи, як до поцілуя, Реншільд.

– Ех, ексцеленціє! – підморгував Піпер. – Бережіться, щоби ви на цій війні не попали в полон!

І розмова сходила на тему жінок, так близьку лицарському серцю.

– Чи ваша милість дійсно короля на схід тягнуть? – питався Орлик гетьмана.

– Так, намовляю його.

– А не краще б нам повертатися на захід fr-шукати зв'язків з королем Станіславом?

– Король най шукає зв'язків з нами, якщо він ще може яких зв'язків шукати, – різко відповів гетьман. – Для нас важніше шукати зв'язків з Запорожжям. Запорожці на захід за нами не підуть. Добре, коли у Гадяч продеруться. Це одно. А друге – нам важно, щоб ворога виперти з України і війну перенести на його територію. Війна – це найприкріша конечність, а для країни, у якій бої йдуть, більшого нещастя не може бути, як вона. Україна досить поранена війною. Пора гоїти рани.

Орлик мовчав.

– А козаки що? – питався гетьман, не підводячи очей. Орлик розказував про втрати, спричинені походом і морозами, згадував, кілько людей приблизно погибло в сутичках і кілько лежить у лазаретах. Не забув і про міщан. Їх також померло чимало від недуг.

– Від чого ж тії недуги беруться? – питався гетьман. Орлик вказував на гнилу воду в Псьолі. Трупи у воді гниють, сотні стерв валяються на леду. Вода смердить, люди анижем її заправляють, не помагає. Ще яка чума прийде. Гетьман брови хмурив:

– А ранені?

– Шведські хірурги помагають нашим. Відрубують ноги й відпиловують руки, ходять червоні, як різники.

– Так ї в Ромнах було, – завважив гетьман.

У Гадячі ще гірше, ніж у Ромнах. Люди божеволіють з болю. Божевільні по городі снуються і проповідують про прихід антихриста, про кінець світу і про Страшний Суд. Не оден хоробрий козак, що вславився у боях, лазить тепер рачки, як дитина.

Гетьман дав рукою знак, що досить.

Він був хоробрий у бою, але в час миру не міг навіть дивитися на кров.

– А народ?

– Народ, як все і скрізь. Робить, що мусить. Де його присилують москалі, там він з ними тримає, а де ми, там з нами. Що йому другого поміж двома потугами робити? Зловлять москалі такого, що з вашою милостею тримав, карають, зловимо ми, що за царем пішов, теж по голові не погладимо. Безоружному народові найгірше; з ним таке творять, буцімто в нього навіть душі немає.

– Так, так. Горе недержавному народові! Щолиш у своїй власній державі він свою власну волю мати може. Того я і хотів… Та мене не розуміють… Може, зрозуміють колись.

XXII

Мотря, її сестра Ганна Обидовська і гетьманів сестринець Войнаровський на замку зустрілися. Мотрин муж, Іван Чуйкевич, все поза хатою бував. То біля гетьмана, то на роз'їздах, то з власної волі по канцеляріях, шпиталях та магазинах волочився. «Того, де не посій, там він і уродиться, – казали про Чуйкевича козаки. – Змарнів, ніби сім днів не їв, а товчеться, як навіжений». Чуйкевич, так само, як і Мотря, про ніщо другого не думав, лиш про теперішню велику потребу. Всю енергію вкладав у діло, будучність для його не існувала, треба було перетривати теперішню важку хвилину, а там – що там! Про себе не дбав. Хіба Мотрею журився, бо вона на себе не зважала, недосипляла і недоїдала, в очах чезла. Як тії четверо на хвилину зійшлися, то були ніби созвучний акорд. Чотири душі, як чотири тони в мінорному акорді.

– Король на Веприк лаштується і гетьмана взиває, – говорив Войнаровський.

– І на Веприк підемо, і скрізь. – відповідала Мотря.

– У Веприку наші з москалями засіли. Багато крові поллється, – журилася Ганна Обидовська.

– Може б, перемовити наших. Може би, до них кого післать?

Войнаровський жалісно подивився на неї. Відчував її м'яке серце і її охоту втішатися життям, і біль, що життя таке невтішне.

– Гарно! – поверталася до неї Мотря. – Пора б тобі змінити свою вдачу. Світ твердий, м'якосердного роздавить.

Ганна перестрашеними очима гляділа на сестру.

– Коли б ти зо мною в лазарети ходила, – казала дальше Мотря, – то, може, стала би не тою. Там ти й побачила б, що воно таке життя.

Ганна паленіла, почуваючи свою слабосилість.

– Бог мені свідком, Мотренько, що не можу. Ти ж бачила, що сталося зі мною.

– Треба побороти себе. Мусимо зробитися сильними.

– А Христовий закон?

– Христос терпів, заки воскрес во славі. І перші християни страдали, заки християнство поширилося в світі. В їх терпінню була велика сила, більша, ніж у ворожій побіді.

– Більша, але сумна, а в побідників радість. Я люблю радість, а боюся смутку.

– Радість зі смутку виростає. І смуток великою силою буває, він нас за серце бере, не дає в маленькій радості маліти.

Чуйкевич дивився на Мотрю, як на ікону.

Молився очима до неї.

Всі четверо ніби забули про землю, буцім тіло не мало вже ніякої сили над ними.

Думкою були одержимі. Думкою про велике діло, яке збувалося ціною великих терпінь.

Свої терпіння, свої жертви з найкращих днів життя вважали непомірне малими, якщо їх рівняти до народних жертв.