Текст книги "Полтава"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 39 страниц)
– Ох батьку ти наш!
– Цікавий послухати, та не пора тепер. Розігрілися люди, відпочили, гайда назад! А то ще справді чорт москаля навіє;– і казав хлопцям збиратися в дорогу.
Нерадо кидали «теплу левадку», як вже її за той короткий час вспіли назвати. Страшно робилося на сам спомин, який там мороз у чистому полі, гризкий, як найлютіша собака.
Але потішалися гадкою, що все-таки з лісу, з-поміж трупів до живих людей вертають, все-таки десь їх до хат запросять, бо люди вже повстають, і радо всякий послухає про їх нічну пригоду. І йти буде куди легше, раз, що лишній тягар на сани покладуть, а друге, що город лежить трохи нижче від лісу. Птахами пролетять.
– Готові? – питався Мручко, стаючи серед галяви лісової.
– Зайвого не беріть! – приказував,
– Погасити огні. Небіжчикам вони не потрібні!
Сидір пару добрих коней припряг до своїх саней. Обтулив Одарку, так що й ворухнутися не могла, і взяв віжки у руки. Біля його примістився оден з відтертих москалів, інших поклали на санях і поприкривали кожухами.
Мручко десяток за десятком пускав уперед.
Сам з останнім назаду прилишився.
Глянув на купу замерзлих москалів, зняв шапку й перехрестився:
– Вічний вам упокій! – сказав. – Спочивайте до весни!..
І двигнувся з місця.
XV
Попали на лісову доріжку і доволі скоро посувалися вперед.
Ніхто не наглив ані людей, ні коней. Одні і другі втікали від смерті до життя.
Коні порскали весело, люди казали їм «здоров».
Козаки по черзі вскакували до саней, на котрих було місце, і волочили ногами по снігу. Пригадували собі, як колись хлопчиками в батьків своїх любили їздити на санях.
Возом то хіба на сіні або на снопах гарно, а саньми як-будь; і перевернутися не страшно. Тільки «шур», і лежиш у снігу, як у перині.
Проїхавшися, зіскакували, а на їх місце вскакували другі
Поворот був куди кращий від походу. І не такий довгий. Відома дорога все від невідомої коротша.
Виїхали з лісу, і мов молочне море розстелилося перед ними. Горбки, придолинки, балки – все одно в тім морі потопало. Лиш іноді якесь самотнє дерево або хрест на роздоріжжю, мов щогли з розбитого корабля, торчали.
Ясно було, іскристо. Видно, які де звірі походили. Перехрещувалися заячі, лисячі і вовчі сліди.
І звірі одні на других засідаються, і в звіриному царстві війна.
Нігде нема спокою на світі.
– Якийсь козак розказував, як вовки з медведем воювали. Цілу ніч тривала битва.
– І хто поборов?
– Вовки. Вони рухливіші і голодніші. Медвідь голод проспить, він аж на стрітення берліг розкидає, а вовки ні. Їм треба їсти. Голод відваги додає. Медвідь сильний, але вовк рухливіший. А в бою рухливість велика річ. Давид Голіята побив.
– Голіята? – і козаки стали сміятися з цього слова і товариша, від котрого його почули, Голіятом прозвали. Вже він так і Голіятом помре.
– А ось і наш табор! – промовив котрийсь, і всі голови в той бік повернулися.
Далеко, може, ще миля перед ними, в чистому мерехтливому повітрі, ніби зорі густі на снігах розсипані, козацькі огні горіли. А ще дальше, на виднокрузі, жовтувата смужечка відтинала небо від землі, знак, що за яку годину зачне світати.
Це той час, коли чоловік звичайно найгірше хоче спати, а ще в такий мороз, як нині. Пригадав це собі Мручко, сів на окульбаченого коня і поскакав вперед. Заглядав до кождих саней і кождого відділу питався:
– Чи є ви всі?
– Всі, всі! – відповідали йому бадьоро.
– Вважайте, щоб мені котрий не вснув та не замерз, а то такого, їй-Богу, поб'ю!
Козаки сміялися, і Мручко був також рад собою.
Тільки йому з голови ті замерзлі москалі не сходили. Коли би він їх був побив, так це друга річ. В бою, та ще з доброї руки і згинути не жаль, але так на морозі задеревіти, як дуб, – гидко і страшно!
Зітхав і мовив молитву. Була це молитва о славну смерть, якої від покійного свого діда навчився, а якої в жаднім молитвеннику не знайдеш. Мовив її, розглядаючися кругом. Як старий насуплений орел на кручі, сидів на коні і очима панував над цілим простором.
Нараз зупинив коня. Гонів кількоро перед ним посувалася якась валка. Побачили його і звернули з дороги. Але не назад, аг тільки вбік направо.
«Далеко не заїдуть, – погадав собі Мручко, – там стрімкий яр, а за яром байрак бездоріжний, густий, що саньми не проберешся. Завернуть. Другої дороги нема».
І справді. Не тривало довго, як валка зупинилася. Біля Мручка стояли вже його козаки, ті, що з піших завдяки москалям кіннотчиками стали, і ті, що їхали на санях. Сидір з Одаркою теж.
Мручко рушив назустріч невідомій валці.
Наперед сказати можна було, що це або шведи, або наші, бо звідкіля б тут москалі взялися?
«Чи не король це Карло? – погадав собі Мручко. – Бо він любить такі нічні прогульки, повні несподіваних і небезпечних пригод».
Але як під'їхали ближче і показалися сани, так Мручко рішив, що ні. Король Карло на санях не їздить, лиш на своїм Аяксі лицарських пригод шукає.
Так, значиться, це наші, і тільки наші. Але хто такий і куди його Бог провадить?
Під'їхали ще трохи, і Мручко побачив людей десятків два на конях, а за ними великі панські сани з будою і з двома віконцями в тій буді. За саньми знов невеличкий відділ і ще якісь сани, навантажені і шкурою прикриті.
– Прощане! – шепнув до себе Мручко, і така його злість взяла, що мало з шаблею не кинувся на тую буду.
То він зі своїми людьми недосипляє ночей, як божевільний, кидає собою на всі боки, ран не боїться, життя не щадить, а вони, бач, вигідно до царя на прощу чимчикують.
– Ах чорти б… – не втерпів і закляв по-козацьки. Кипіло в нім… – А то куди? – зверещав, стаючи серед дороги. Валка захиталася, стала.
– Куди? – повторив Мручко.
Замість відповіді бренькнули шаблі і кламцнули курки. Мручкові люди, побачивши здалеку, що їх сотник у якусь нову пригоду попав, прискорювали ходи і поспівали йому в допомогу. З усіх боків окружували валку.
Перевага була по стороні Мручка. Але він не скористав з того. Навпаки, свідомість тієї переваги ніби зимною водою облила його.
– Ховай шаблі! – гукнув. – Не марнуй куль! Крові братньої не будем проливати!
Старшина, що провадив валку, підскочив конем до Мручка.
– Дайте дорогу, пане сотнику. Бачите, генеральних старшин веземо.
– Генеральних старшин? А то ж куди? Їм місце в генеральній раді.
– Не нашої голови діло питатися куди. Приказ, і годі.
Мручко зніяковів. Дійсно, прикази дається на те, щоб їх сповнити. Військо, яке не сповнює приказів своїх старшин, це не військо, а збіговище зазброєних людей, не оборона краю, а його небезпека. Мручко розумів це краще, ніж хто другий. Слухав своїх зверхників і вимагав послуху від підвладних. А отеє зрушив головну й найсильнішу підвалину військового устрою, допустився того, що вважав найбільшим нашим лихом.
Старий чоловік поступив, як нерозважний хлопець. Лихий був на себе.
– Але ж бо такий момент, такий момент! – виправдував себе перед власною совістю. – Ворог у сили росте, а наші з табору втікають. Як же ж їх не спиняти, хоч би й ціною послуху військового?
– Товаришу! – озвався. – Я тебе не вирую. Але невже ж ти знаєш, куди вони їдуть, отсі твої старшини?
Козак видивився на Мручка.
– Куди ж би, – спитав, – як не до полків?
– До царя! – гукнув йому у відповідь Мручко, аж там-той разом з конем підскочив. – До царя! – повторив. – Щоб жебрати ласки в нього, докладати на своїх, видавати наші тайни і зраджувати наші слабі місця.
Тепер тамтой зніяковів і піднесену шаблю спустив.
– До царя, сотнику, то я не піду, – відповів по хвилині вагання. – Гетьманові присягав – не зраджу його, – і повернув конем, а за ним стали повертати і його люди та уставлятися боком здовж дороги. На дорозі лишилися тільки сани, запряжені шестірнею гарних породистих коней, не з будь-якої стайні. Фореси, що сиділи на них, озиралися то на буду, то на Мручка. Хиталися, не знаючи, що їм робити. Запримітив це Мручко.
– Ви сидіть! – промовив. – Худобина за своїх хазяїв не відповідає. Ще чотирьох козаків поїде з вами для всякої безпеки. – Але тих чотирьох не знайшлося. Треба їх було вибрати і приказати, щоб їхали з саньми.
Годилися нерадо.
– Рушайте! – гукнув Мручко.
– Стій! – почулося нараз із буди. Захиталася шестірня, коні затупцювали.
– Стій! – роздалося вдруге.
Сани заскрипіли і стали. Дверці відчинилися, і блисло двоє сердитих очей.
– А ту що? Напад на гладкій дорозі?
– Не гладка, а крива ваша дорога, панове, – відповів, під'їжджаючи до саней, Мручко.
– Ти хто такий будеш? – згірдливо спитало його двоє голосів нараз.
– Хто буду не знаю, а поки що я сотник, сотник Мручко, Коли чували.
– Бунтарю! Як ти смієш ворохобити наших людей і нападати на поїзд полкових та генеральних старшин? Ми тебе на паль!
– Терпіливості, панове, терпіливості! Ще не відомо для кого цей паль застружать скорше. І цар не всякого на фотелю саджає.
– Не твоєї дурної голови діло!
– Може, вона й дурніша від ваших, що не зраджує рейментаря свойого, але зате вірніша.
– До дискурсу не стаємо з тобою, хаме! Відповідай, як ти смів спиняти своїх старшин?
– Ті, що від гетьмана втікають, не старшини мої, а – зрадники!
Сердиті очі згасли, якби хто дві свічки здмухнув.
– Лиши, товаришу, лиши! – почулося з буди. – Бачиш, п'яний якийсь, сідай, замикай двері, бо зимно. Та двері за той час намерзли, і їх годі було примкнути.
Мручко з коня зіскочив і приступив до буди.
– Дайте, най гляну, з ким маю честь.
І здивувався.
– Так це ви, панове? І хто б то погадав! Такі вірні прибічники гетьманські, дорадники! Так голосно горлали і так тихо втікають! Заспокійтеся. Такими лицарями Україна волі не здобуде. Їдьте! Не спиняю вас!
– Мовчи!
– Ах, щоб про вас ваші нащадки мовчали, щоб імена ваші задеревіли так, як тепер не оден з козаків, що життя своє за вашу трусливість покладає, їдьте, але так, щоб вас ніхто не бачив, коней пожалуйте, щоби їм сорому не було, що таких панів везуть!
– Хами!
– Панове! Ну, їдьте, їдьте! А щоб остання трусість виїхала від нас разом з вами. Щасливої вам дороги до царського чобота, до його кривавої руки. Скажіть цареві, що біля гетьмана вже нема ні одного такого, як ви, лиш самі Мручки, – самі хами! – Двоє рук даром силкувалося примкнути двері, щоб не чути бесіди сотника, котрого голос звучав чимраз сумніше, бо чимраз менше почувалося в ньому злості, а чимраз більше болю.
– Їдьте отсею дорогою, якою ми вернули, крізь поля прямо в ліс. Там на леваді царські люди вас дожидають. Милої зустрічі бажаю!
Прискочив, зрушив дверці і так сильно луснув ними, що вони зачинилися наглухо.
– Вйо!
XVI
Білий ранок. Вікна, ніби хтось плитки леду у рамці пов-правляв. Піч гаряча, аж лускає, а на стінах іней. Вода в умивальниці замерзла.
А за тими вікнами і стінами що?..
– Розказуй, дівчино! – звертається Ганна Обидовська до Одарки. – Розказуй!
Очі її цікавістю палають. Сидить біля ікони, під лампадкою, яка озарює її веселе обличчя.
– Під печею не стій! Ти продрохла, це недобре.
Важко уявити собі більший контраст, як вона і Одарка. Ганна Обидовська, як маєвий поранок, Одарка, як літня душна ніч, повна невисловимої жаги і невтихомиреного бажання. Труди і тривоги, які перебула, покинувши бес-печну Веклину хату в Гірках, не зменшили її краси. Ще принаднішою стала, більш загадочною, таємною. Обидозсь-ка з насолодою дивиться на тую незвичайну красу. Зависті не почуває. Чує в ній те, чим і сама переповнена вщерть, – кохання… Але інше воно, як у неї. Стихійне, неприборкане, як степовий кінь, що не знає ніякого стриму…
Хіба того завидує її Ганна…
Може, й вона була колись такою? Може, й була, так мати, ієромонах, що вчив єрмолоя і партесного співу, благообразна тітка, мов ікона в храмі, шанобливі гості в хаті багатого Василя Леонтійовича Кочубея, всі вони приборкали молоде, палке серце, навчили його лукавити й брехати. Пощо, нащо? Невже ж ми двічі живемо на світі? Невже ж не краще робити так, як отся дівчина, що слухає голосу серця, і за тим, якого покохала, на край світу полине, не питаючися, на який кінець?… Обидовська в Одарці свою молодість бачить…
– Розказуй.
Одарка вдячна гетьмановій своячці, що приютила її у своїй квартирі, бо в городі так важко нині знайти який теплий куток. Не хотіла б відмовити добрій пані, що не гордує селюшкою та ще вихресткою, але її так важко, так дуже важко розказувати. Аж самій слухати ніяково. Те, що останніми днями пережила, таке не подібне до правди. Прямо вигадлива казка якась, а не дійсність.
– І що він, цей московський офіцер? – підштовхувала її словами Обидовська.
– Ах, цей! Цур йому! Тінею снувався за мною. Гадала, налякається опириці і вже більше не гляне на мене. Еге ж, налякається такий! – і засміялася, але так, що Обидовська шарпнула її за рукав.
– Одарко, чуєш! А може, ти й справді як не опириця, так хоч русалка або мавка?
Одарка глянула на Обидовську; зразу з докором, але як побачила її добрі, цікаві очі, так до жартів охоти набрала. Чорні очі зиркнули несамовито. Блудні вогники в них загорілися. По устах усмішка перебігла, ніби сонце по листю, а самі вони рожевими платками розтулилися.
– А ви ж гадали як? Русалка я, і не лиш русалка, а й відьма. В дівчину перекидатися вмію. Вночі русалка, а вднину дівчина. Двійним життям живу; розкіш яка!
І сміялася своїм привабливим, аж страшним сміхом. Обидовська посміхалася по-діточому. Вона знала, що це неправда, що Одарка вдає, як у театрі, але обом їм після страхітних переживань останніх часів хотілося інших зворушень, хотілося забути про дійсність і гадкою перенестися в казку.
– Як нічка зорі розсипле по небі, – говорила шепотом Одарка, – а місяць вискочить гратися з ними, пропадай, сирото Одарко! Тебе вже нема, а є русалка, Зорійка, знаєте, тая, що в неї миргородський полковниченко рутяний віночок украв. А вона його на річку шукать пішла і між русалок-сестричок попала. Еге ж, еге ж, я та сама Зорійка, коли чували.
Обидовська очі примкнула, ніби наосліп за її словами ішла… Так гарно було слухати.
– Шувар шелестить і шепоче осока, ніби полковниця яка в шовках та саєтах ступає. Пустіть мене, сестрички ріднесенькі, назустріч козакові піду…
Пустили. І ось зачаїлася я, а місяць сипле сяєво срібне, зорі золотисті сіяють. Цить – хтось іде! Це він, козак. Сусе Христе! Гарний який, як світ світлий, як місяць ясний. Присмокталась до уст, яка гаряча кров…
– Одарко! – шарпнула її за вишиваний рукав Обидовська. – Не бреши! – і тим словом чар, ніби свічку, здмухнула.
У вікнах знов ледяні шибки, на стінах іней, в умивальниці лід, а за порогом що? Не питай. Обі нараз розсміялися.
Обидовська притягнула Одарку до себе.
Тая клякнула біля її крісла. Обидовська гладила Одарчине чорне волосся, аж синє.
– А дуже ти його кохаєш?
– Кого? Сидора?.. Дуже. Гарний і добрий, доброта одна, пані.
– А він тебе?
Одарка засоромилася.
– Він?.. Як хоче… Це вже не моєї голови діло.
Обидовська усміхнулася гірко:
– Дай, Боже, вам щасливими бути, бо я, – затялася на хвилину, – бо я не зазнала щастя. Одарка припала до її руки:
– Бідна паня.
… В лампаді масло тріскотіло.
– А про московського офіцера ти мені не розкажеш? – спитала по хвилині Обидовська.
– Чому б то ні, якщо ви цікаві… – і уста рукою обтерла. – Отож, як залишив нас пан Мручко в Райгороді, мій Сидір став скоро вертати до здоровля. Дідусь йому якісь такі ліки давав і мастями цілющими мастив, що рани гоїлися скоро.
– Молода й здорова кров, – завважила Обидовська, а Одарка казала:
– Тішилася я, що за декілька днів поїдемо до його села, бо там спокійно. Еге ж – поїхали! Після півночі загуготіло у Райгороді. Зірвалася я, – червоно в хаті, ніби хата горить. Кинулася до вікна, пожар! Люди, як оглашені, літають, сюди й туди. Ревуть корови, блеють вівці, собаки зриваються з ланців, – знаєте, як воно є, коли ворог на сонне село нападає. Жінка якась з ножем за донькою біжить: «Заріжу тебе, – кричить, – на сором москалеві не дам». Не знаю, може б, і я збожеволіла, не бачивши чогось такого зроду, але ж Бог досвіду не поскупив, так і голови не стратила. «Вставай!» – гукнула на Сидора. «Або що?» – «Москалі», – кажу. Помогла йому вдягнутися й вивела боковими дверми в садок. За садком цвинтар, а там балка, гадаю собі, пересидимо яку годину, москалі пограбують Райгород і далі підуть, як звичайно.
А Сидір до мене: «Такого ти хочеш від мене? Там людей мордують, а я маю втікати?» – і виривається з рук. Не пускаю. «З глузду збився, – кажу, – хорий і безоружний і битися хочеш? Як? Куди?» «Мушу». – «Як ти мусиш, то я в криницю ускочу – теж мушу»… Шарпаємося. Аж тут чуємо: біжать… Людей кількоро. Шпорами побренькують. Відскочили ми від себе, розбіглися, як ті перепелиці в полі, і до землі принишкли, до могил. На мені білий кожух, на йому свита, не побачать, гадаю, коли б їх тільки не наднесло на нас… Та Бог стеріг… Перебігли, матіркуючи, москалі. «Одарко!» – почула я. «Я осьдечки, недалечке від тебе», – відповідаю. Він вмить збагнув і приліз рачки до мене. «Що нам робить?» – «У балку подамось». – «Не хочу! До людей піду. Там б'ються»… Боже ти мій! Вговорюю його як можу, аж тут райгородці на цвинтар пруть, а за ними москва… Між гробами битва зчинилася. Люди хрести ламали, хай Бог простить, і відбивалися. Сидір теж, і я при нім. Так нас і взяли. Приводять до квартири, там, де майор московський стояв, дивлюся і очам своїм не вірю: він, отсей самий москаль, що мене колись до відьми в лісі завіз був. Він мене теж пізнав. Підступив і очима блиснув, як вовк. «Тепер ти мені не втечеш, – каже. – Ну, перекидайся хутчіш у відьму, перекидайсь!» – і замахнув рукою. Але не вдарив, тільки сплюнув. «Вивести проч усіх! Тая тут останеться, на допрос!» – гукнув на солдатів…
Одарка встала і поправила плахту на собі. Защібнула корсетку. Дрижала. Оповідання, видимо, хвилювало її.
– А ти? Що ти? – питала Обидовська, в котрої губи наливалися кров'ю і паленіли, як доспівавдчі вишні в садку.
– Що я? Гадаю собі, раз козі смерть. Підступила до нього. «На, бери, – кажу, – але знай, що в мене за мізинним нігтем отруя. Приткну до уст, і трупа матимеш, не мене. Та ще бережись, щоб не задраснула тебе!» Мов ужалений відскочив. «Роті тебе, як суку між собак, кину. Пограються!» – зашипів. «Трупом мене ти кинеш, а не живою», – відповідаю, сідаючи на лаві, буцім нічо… Остервенів. Тупотів, кидав собою, як дикий кіт по клітці, стогнав. Я очей з його не зводила. «Не дивись! Сліпаки тії вирвати з лоби велю! Відьма, вовчиця!» – «Маю на тебе дивитися, так краще рви!» – відповідаю, усміхаючись.
Обидовська глянула на Одарку.
– Ти справді страшно вмієш усміхатися, дівчино. Мороз по спині йде.
– Життя навчило.
– А він? – спитала знов Обидовська.
– Він? То прискакував до мене, то відкидало ним, як біснуватим. Аж за голову вхопився руками: «Дівко, – кричить, – ти мене з ума зведеш!.. Будь моєю, озолочу тебе. Бачиш?» – і висипав з кармана перстенів, ковтків, усякого узоріччя, аж в хаті замихтіло… «Овва, – кажу, – багато награбували. Та не про мене воно. Чужої кривди не бажаю…» «Оженюся на тобі, – почав тоді. – В маєтку мойому панею заживеш, може, й бояринею станеш, а так пропадеш, війна столочить тебе, як корова ратицею квітку. Сам чимало такої змарнованої краси бачив… Не здержу, збожеволію з жалю, збо-же-во-лі-ю!» Жаль мені зробилося дурного. В його голосі справді почувався біль, чути було, що з серця балакав. «Так би й казали, – кажу тоді вже іншим голосом, ніж перше, – так би й казали, а то кидаєте собою, мов біснуватий, дочиста ви мене налякали». – «Дівчино! – пустився до мене, розтворивши рамена, як ворота. – Дівчино моя, я без ума від тебе!» – «Стривайте, стривайте, – кажу тоді, – нині ні, не хочу – не можу, – поправилася, – підождемо до завтра». Просіяв. «До завтра? – питає. – До завтра?» – і не втерпів, прискочив і таки поцілував мене. Я злегка відсунула москаля. «Бачите, який ви нахаба», – кажу. А він: «До завтра? До завтра? – шепотить, ніби йому жар з рота б'є. – Так ти завтра згодишся бути моєю?» – «Може, і згоджуся», – відповіла, не знаючи, що мені й казати. Подумав хвилину, протер чоло, махнув рукою і якось заспокоївся. Казав мене відвести до якогось двора, а все ж таки варту поставив, для безпеки, як він казав, а я гадаю тому, щоб не втікла. «Тільки ви мойого Сидора відпустіть, – кажу, прощаючись з москалем, – а то я собі смерть зроблю, коли йому станеться що злого». Знов подумав хвилину і знов рукото махнув: «Хай до чорта йде! Не бачив я хахла!» І відпустив, навіть попрощатися дозволив. А мій Сидір своє: «Без тебе не піду!» – «Мусиш, бо до чого ми тут удвійку досидимося? До смерті. А так, може, ти десь на гетьманських людей наскочиш. Бачиш, московський відділ невеличкий, може, відіб'єш мене». Якось я його насилу вговорила, хоч надії на відбій, правду сказати, не мала, а тільки його рятувати хотіла. Пішов, а я цілу ніч ока не примкнула.
Що мені бідній робити, гадаю. Отрую то я й дійсно мала при собі, запаслась, але вмирати не хотілось, світ такий великий і цікавий, хоч страшний, – молода я. Лежу в постелі, ніби десь на межі серед полину, гіркий пил летить на мене, чахну. Аж ранком хтось гримає у двері: «Який чорт?» – питаю. «Дозвольте побажати вам доброго ранку», – відповідає чемно москаль. «Доброго ранку й вам, – відповідаю, – але я ще не вбрана, підіждіть». Пішов… Чую, як лається на своїх, штовхає людей, як псярник собак, недобрий. А за якої півгодини знов у двері стук-стук. «Увійдіть!» – кажу, бо що було робить? Сила його. Виважить двері, як захоче…
Одарка знов оповідання перервала. Стояла в кутку, випрямлена, з палаючими очима. Ніби це, що розказувала, переживала вдруге.
Обидовська очима присмокталася до неї:
– І що? І що?
– Я тоді саме чесала свої коси. Руками підняла волосся вгору і – завмерла. Він з ваганом на порозі стояв. «Або будеш моєю, – не говорить, сичить, – або вб'ю тебе, вб'ю! Очі наші зустрілися з собою, дужаються… «Стріляй! – гукнула я. – Стріляй, ну чого стоїш?» А він руку з ваганом опустив, хотів кроком ступити вперед, захитався, вхопився за голову і вибіг. «Відьма! Відьма!» – почула я, як кричав у сінях. Словом тим ніби мене обухом по голові вгатив. Чого це я відьма?.. Не вгадаю. І, обезсилена, голову до подушки приткнула. Буцім я дівчинка маленька, громів боюсь… Хай б'ють, щоб мені їх лиш не бачити, не чути… Еге ж, не вчуєш! Кругом хати біготня така, верески, крики… Не втерпіла я, зиркнула. Боже мій! До вікон когути червоні крильми б'ють, в хаті дим, що й дихнути годі, горить!.. Зірвалася я, біжу, так сінешні двері заставлені, хата, як кріпость, не добудешся з неї. Значиться, живцем хочуть відьму спалити… От воно як!.. Мов божевільна, кулаком у вікно вдарила, бренькнули шибки, влетів червоний когут у хату і просто мені в лице. Насилу відчинила я двері в сіни і насилу їх замкнула за собою, руками волосся гашу, іскри струшую з себе, дим в очі гризе. А в хаті клекотить, тріскотить, палахкотить, ще трохи, і огонь двері перегризе, хоч двері кріпкі, густо цвяховані. Кидаю собою по сінях, як окаянна, туди й сюди, аж чую під ногами дудонить… Двері у погреб значиться. Підняла їх і опустила за собою, в темінь ускочила. Тут тобі, гадаю, і кінець! Щоб лиш хутчіш, щоб не мучитися довго. Геть запаморочило мене. Гірки, Векла, Сидір і що перед тим гарного й поганого було, що веселого й страшного, ходором по голові ходить, хутко, хутко, аж почорніло в очах… Кінець.
Обидовська дівчину на крісло посадила. Заспокоювала її. Білою рукою по чорному волоссю водила. Одарка мов у пропасниці дрижала.
– Наша жіноча доля терпіти, і сила наша в терпінню, видно, так Бог хотів. Не нарікай!
– Я не нарікаю, – хлипала Одарка, – сама не знаю, що це мені. Поки діло, поти й сила була, а тепер і згадувати важко.
– Чоловік не залізо, відома річ. Спічни собі! – і подушку Одарці під спину підложила.
Подзвонила на служку, казала теплого молока принести. Одарка випила, заспокоїлася і сама стала розказувати дальше.
– Сидір справді, так як я йому казала, на якийсь козацький відділ наскочив, а побачивши, що Райгород горить, прибіг туди. Москалів не застав уже. Далі палити й мордувати пішли. Не знаю, як він добився до мене і як з погребу виніс мене. На руках я у нього очі розплющила і знову побачила світ. Бачите, які в мене обсмалені вії.
Обидовська глянула. Дійсно, вії у Одарки були підсмалені і попідгинані вверх. Волосся також згаром пахло. – А як же ти добилася до нас? – питалася.
– Остогидло розказувати, пані. Все те саме. Що вискочиш з одної біди, а вже друга на тебе чекає. Недалеко ми заїхали з Сидором, аж на москалів попали. Вони скрізь над Десною, як тії круки, снуються. Вхопили нас і в Лебедин везли, аж у лісі змогла їх біла смерть. Позамерзали. Ми з Сидором у старшинській буді перед морозом заховалися. Аж прийшов сотник Мручко, і, дякуючи йому, я тепер тут.
– І вже не пустимо тебе від себе. Будемо разом бідувати.
– Хіба що бідувати, – повторила Одарка.
– І сподіватися. Сподіватися будемо, Одарко, що знову заживемо в добрі. Кохання і біду переможе.
– Переможе, – повторила Одарка.
Обидовська Одарку до себе притулила.
– Будемо сподіватися, дівчино, будемо…
