Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц)

II

Про Суд Божий і решту всього, що було пов'язано з цією дивною справою, ми прочитали в сувоях, переданих вікарієм. Справа була оформлена ретельно – набагато ретельніше, ніж зазвичай оформлюють такі документи в глухій провінції. Розповіді свідків були гладенькі й цілковито збігалися, їх завірили й навіть підписали – акуратними маленькими хрестиками, нібито власноруч проставленими мешканцями Артигата. Настільки ж ретельно були описані докази – віники, в’язки грибів, опудало сови й навіть «ключка стара, підозріла з вигляду». Згадувалася й табличка із заклинаннями, але, звісно, без малюнка.

Усе це вже не мало сенсу, позаяк над вдовою де Піо вже звершився Суд Божий. Вона просиділа у в’язниці славного містечка Пам’є досить довго, так нічого й не сказавши. Відтак, щоб допомогти їй відректися від влади Ворога, її відвели до церкви на недільну службу. Під час літургії зазначену вдову почали бити корчі, її окропили святою водою, але це лише прискорило справу. Над вечір удова де Піо померла в муках, «оскільки той, хто оволодів нею, вже не міг опиратися владі Святої Церкви й, не маючи сили панувати над душею грішниці, погубив її…».

Це сталося два тижні тому. Тіло померлої урочисто спалили, попіл розвіяли, а заразом вкинули у вогонь і «корпус доказів», щоб не «поганити землю». Вдовин дім в Артигаті також було спалено, після чого проведено урочисту службу, а мешканцям села призначено триденне покаяння. Серед тих, хто каявся, була й визнана невинною Жанна де Гарр, котра повернулася до чоловіка.

Загибель відьми найпозитивнішим чином подіяла на розум сестри Цецилії, яка привселюдно оголосила, що вона – не Жанна де Гарр, що й було засвідчено за всіма правилами.

– Ну, як вам, брате Ансельме? – поцікавився я, коли останній сувій було прочитано. Італієць довго мовчав, потім знизав плечима:

– Один мій зануда-вчитель… Я не маю на увазі вас, отче Гільйоме…

– Інший зануда, – з розумінням кивнув я.

– Інший зануда. Він казав, що не такий важливий Гомер, як коментарі до Гомера.

– І які будуть коментарі до Гомера?

Ансельм зважив на руці сувій, поморщився, покотив його по столі, потім спритно впіймав і поклав на місце.

– Оформлено за всіма правилами. Коли в Тулузі або навіть у Римі таке прочитають, підкопатися буде важко. Єпископ не виконав наказ Орсіні й не відправив заарештованих до Тулузи, але він може послатися на те, що діяв у межах своїх повноважень. У крайньому разі йому скажуть: «Ай-ай-ай!».

– Не скажуть, – я ще раз переглянув відповідний розділ справи. – Монсеньйор Орсіні не давав письмового наказу. Брат Умберто передав його усно, а поки прийшло підтвердження… Та я не чую коментарів до Гомера.

Ансельм клацнув пальцями:

– Отче Гільйоме, вам не здається, що монсеньйор де Лоз трохи перестарався? Якщо справу закрито, навіщо нацьковувати на нас де Гарая? Чи не логічно прийняти нас із усіма почестями, напоїти, нагодувати й вручити ці сувої?

– А чому прибрали брата Умберто? – посміхнувся я. – Можу додати коментарів, брате Ансельме. Якби все було закінчено, Його Преосвященство не поїхав би до Фуа на неіснуюче свято. Ми приїхали пізно, але щось ще вони не встигли сховати. Отже…

– Їдемо до Артигата, – зрозумів Ансельм.

– Так! Завтра ж.

…Достойний брат Жеанар довго вмовляв нас зупинитися в єпископському будинку, але я розсудив, що не варто зловживати такою гостинністю. Місцевий заїджий двір теж не викликав довіри, але П’єр, покрутившись у Пам’є, поки ми з Ансельмом вивчали справу, домовився з господарем одного будинку, порожнього і на околиці. Будинок цей не мав даху, натомість зберіг міцні двері з потужним засувом.

– Я все дивитися, – повідомив нормандець, коли ми, повечерявши в найближчій харчевні, стали влаштовуватися на ніч. – Я все слухати… Слухав.

– І як тобі басконська? – поцікавився Ансельм.

П’єр хитро всміхнувся:

– А нічого! «Те, що було в таємниці, все написано на пиці…»

Я зітхнув і з докором поглянув на Ансельма. Той відвів погляд.

– І що ж там написано, брате Петре?

– Ну… – нормандець зам’явся. – Єпископ велика тварюка є.

– Брате Петре! – скрикнув я. – Не беріть кепського прикладу з брата Ансельма! Шануйте отців наших духовних!

П’єр зітхнув.

– Єпископ… Як у тій пісеньці, брате Ансельме? «Хто в них у судилищі справу захищає, той одну лиш істину хай запам’ятає: Хочеш справу виграти – гроші викладай-но. Немає справедливості, як грошей немає».

Воістину, успіхи в латині були очевидні.

Хто б міг сподіватися ще рік тому, що П’єр, котрий насилу відмінював «армо, арме…», без помилок цитуватиме Вальтера із Шатильона! Я знов поглянув на Ансельма, але той вдав, що вивчає один із сувоїв.

– Живе він із жінка, – вів далі заохочений успіхом П’єр. – Тобто, з жінкою. Вона є його служниця. Живе він із чоловік. Він є…

– Брате Петре! – я зітхнув. – Досить!

– Але ж ви запитували, отче Гільйоме! – здивувався нормандець. – Я дізнаватися… дізнавався. А господарство він вести не вміти… Не вміє. Усе віддавати на відкуп братові Жеанару.

– Та яке тут господарство? – здивувався Ансельм. – Пустища, вівці брудні…

– Не скажи, брате Ансельме! Земля отут є. Пасовиська отут є. Я дивився. Якщо пшеницю сіяти замість проса…

– Як у вас у селі, – ввернув італієць.

– І не як у нас! – схоже, П’єр трохи образився. – Отут земля гарна. Отут пасовиська гарні. Отут щороку ярмарок є…

– Тільки тебе «отут» і бракує, – гмикнув Ансельм, і П’єр справді образився – цього разу не на жарт.

– Мир вам, браття! – втрутився я. – Брате Ансельме, недобре!

Італієць глянув на набуршеного П’єра й розвів руками:

– Ну, вибач, брате Петре! Я це в тому розумінні, що ти б тут лад навів.

– А чого? – буркнув нормандець. – І навів би! Церква б, принаймні, як хлів не стояти… Єпископ…

– З монсеньйором де Лозом усе зрозуміло, – резюмував я. – Втім, надалі, браття, прошу висловлюватися про нього більш шанобливо. Що ви ще чули, брате Петре?

– А недобре отут, – повідомив нормандець і знов набурмосився.

– Як же так? – не втримався Ансельм. – Тут же щороку ярмарок є!

– Люди вночі на вулицю не виходити. Демона бояться. Демон у лісі ходить.

– Що?!

Ми з Ансельмом перезирнулися.

– Великий демон. Як ведмідь, тільки більший. Він людей лякати.

Явно нашого нічного гостя бачили не тільки ми. Так, у Пам’є справді недобре.

– А що кажуть про сеньйора д’Еконсбефа? – раптом запитав Ансельм.

– Нічого не кажуть, – П’єр знизав плечима. – Вони його рідко бачать. Із замку в Пам’є рідко приходять.

Ми з Ансельмом знову перезирнулися. В усіх трьох сувоях, вручених нам Жеанаром де Юром, про д’Еконсбефа не було сказано ані слова – крім того, що шляхетний сеньйор посприяв слідству. Але чим саме, зрозуміти було неможливо. Замок залишався осторонь – немов д’Еконсбеф не мав до цієї справи жодного відношення.

…Я прокинувся серед ночі й одразу побачив Ансельма. Хлопець притулив пальця до губів.

– Ви чутливо спите, отче Гільйоме.

– Звичка, – прошепотів я у відповідь. – Ще з Палестини… Що сталося?

Він знову притулив пальця до губів і поманив мене до дверей. Я озирнувся – достойний брат Петро, похропуючи, мирно спочивав на купі старої соломи, що замінювала нам ложе.

Накинувши рясу, я пішов за італійцем. Коли він поклав руку на засув, я не втримався й показав очима на двері.

– З вами бажає поговорити один… чоловік, – тихо пояснив Ансельм. – Його звати брат Пайс.

Я відзначив про себе рідкісне ім’я, схоже на басконське, й відчув несподівану тривогу.

Брат Пайс… Цікаво, чий він брат?

Я поглянув на Ансельма – хлопчина був серйозний. Отже, щось таки сталося. Щось важливе.

За дверима було темно. Я роззирнувся й, нічого не помітивши, хотів погукати Ансельма, та раптом почув тихе:

– Мир вам, брате Гільйоме!

Хтось нечутно підійшов ззаду. Напевно, він стояв за дверима – старий прийом для тих, хто чекає в засідці.

– Тут є лава, – вів далі невідомий. – Зробіть два кроки вбік.

Я скорився.

– Зараз ми присядемо й поговоримо, брате Гільйоме. Ви можете обіцяти, що не будете намагатися мене роздивитись?

– Обіцяю.

Краєм ока я вже встиг помітити темну рясу й глибоко насунутий на очі каптур.

Чернець мого зросту й приблизно мого віку – якщо слух не обманював.

Я сів на лаву, мій співрозмовник нечутно опустився поруч.

– Ви – брат Пайс? – поцікавився я. – Клюнієць?

Почувся тихий сміх.

– Так, колись я був клюнійцем… Брате Гільйоме, ви хотіли поговорити з кимось із «чистих»?[28]28
  «Чисті» – катари.


[Закрыть]

Я відчув холод, немов раптово вдарив мороз. На мить стало страшно, але відразу ж страх змінила цікавість.

– Наскільки я розумію, брате Пайсе…

– Я – один зі старших братів графства Тулузького. Сподіваюся, ви повірите мені на слово.

– Повірю, – я похитав головою. – Багато чув про катарів, але не думав, що вони настільки безжальні. «Чисті» – катари.

– Ми? – здається, брат Пайс цього не сподівався. – І це кажете ви – посланець Орсіні?

– Саме я. Ви, брате Пайсе, заради розмови зі мною вирішили пожертвувати братом Ансельмом. Знаєте, це все ж таки жорстоко.

– А-а-а, он ви про що! – «старший брат» помовчав. – Брате Гільйоме, перш, ніж погодитися на цю зустріч, ми постаралися дізнатися про вас якнайбільше. Ви не викажете цього хлопчика. Адже він лише виконав ваше прохання.

Я не відповів. Ансельм – катар! Господи помилуй, але чому?

– До того ж, брат Ансельм – не зовсім наш. Він не приймав просвяти. Інша річ, ми йому віримо. Сподіваюся, ви теж.

Брат із Сен-Дені – катар! Що буде, коли я скажу це на сповіді? Адже я не маю права змовчати…

– Сподіваюся, ви поставитеся до цього спокійно. Тепер про справу, яка вас цікавить. Я прийшов на цю зустріч, щоб повідомити: до того, що діється в окрузі Пам’є, ми не маємо жодного відношення. Ані найменшого! Може, це допоможе вам розібратися – якщо, звісно, у вас є така мета.

– Ви ж сказали, що постаралися дізнатися про мене якнайбільше, – посміхнувся я.

– Саме так. Але ви – посланець Орсіні, а кардинал збирається запалити вогнища по всій Окситанії. Те, що відбувається в Пам’є, – слушний привід.

– Брата Умберто Лючіні прибрали ви? – не втримався я.

– Ні. Зізнатися, руки свербіли, та хтось випередив. Повірте, я кажу правду. У Пам’є «чистих» дуже мало. Люди ще не готові, щоб побачити світло.

– І д’Еконсбеф? Він теж… не готовий?

Брат Пайс відповів не відразу, і я зрозумів, що влучив.

– Сеньйора д’Еконсбефа вигнано з нашого сонму. Так, він був серед нас, але брати відкинули його, тому що він служить Пітьмі.

Слова пролунали серйозно й вагомо, але я не відчепився.

– Якщо дотримуватися вашої логіки, брате Пайсе, то д’Еконсбеф – вірний син Святої Католицької Церкви. Адже саме її ви вважаєте Пітьмою!

– Це так, брате Гільйоме, – почувся короткий смішок. – І дуже шкода, що ви цього ще не зрозуміли. Але д’Еконсбеф – не з ваших. Він – служитель Пітьми, й ми намагаємося триматися від нього якнайдалі. Від нього – і від його проклятого замку.

– А можна уточнити?

Почуте не переконало. Не надто вірю пишномовним словам, за якими часто нічого немає.

– Я сказав достатньо. Не шукайте «чистих» у Пам’є – ми тут ні до чого. Хоча ця справа непокоїть і нас. І не лише тому, що Орсіні й такі, як він, можуть використати її як привід для розправи з невинними…

Брат Пайс замовк, і я раптом зрозумів, що він хвилюється.

– Брате Гільйоме, ви – людина доволі освічена як на ченця. Ви – автор книги про Іринея, ви сперечаєтеся з Петром Ломбардським… Невже ви не бачите, що правда на нашому боці?

– Тобто? – здивувався я. – Що ви маєте на увазі?

– Ви, певна річ, знаєте, що «чисті» бачать у світі два рівновеликі первісні начала – Світло й Пітьму. Все наше життя, вся історія людей – боротьба між цими началами.

– Так стверджували маніхеї, – вставив я, – а також богумилі та інші єретики, прокляті на Соборах.

– Саме так. А ваші католики хіба стверджують щось інше? Хіба Іриней Ліонський не вважав, що у світі відбувається війна з Дияволом? Хіба Петро Ломбардський…

– Заждіть! – я мимохіть поморщився. – Диявол творить зло лише з потурання Господнього для більшого випробування нашої віри.

– Так вважаєте ви, – знову почувся сміх. – А такі, як Орсіні, готові бити в усі дзвони й скликати воїнство.

Я знову поморщився – брат Пайс полюбляє красиві слова.

– Я чув, що дехто в Курії виступає проти Хрестового походу, побоюючись, що Диявол тільки й чекає, щоб вдарити в спину.

Згадалися слова Орсіні: «Є ще одна причина…»

– Схоже, ваш первосвященик невдовзі відкрито закличе до спільної боротьби проти Пітьми. У чому ж різниця? Лише в тому, що ми вважаємо Пітьмою вас.

У чомусь цей катар мав рацію, але визнавати таке не хотілося.

– Борючись із маніхейством, ми самі підхопили заразу, – обережно почав я. – Борючись із марновірствами пастви, ми почали дивитися на світ її очима. Це може стати небезпечним. Але ви робите те саме!

– Ні, – здається, брат Пайс невесело посміхнувся. – Ми намагаємося просвітити людей, відвести їхній погляд від Пітьми. А ви вбиватимете. Уже зараз людей спалюють. Пам’ятаєте, що зробив цей астурієць?[29]29
  Раміро, король Астурії (X століття) «прославився» полюванням на відьом, що викликало різкий осуд Рима.


[Закрыть]

– За що він мусив відповісти, – докинув я.

– Але загиблих це не повернуло. А невдовзі ви закличете хрестоносців, та вже не проти сарацинів, а проти Лангедока або Оверні!

– Ні… – на мить стало страшно. Я уявив собі рідну Овернь – і лихих воїнів месіра Альфреда де Буа, що спалюють села…

– Не вірите? Дай, Боже, щоб я помилявся! Подумайте над моїми словами, брате Гільйоме. І постарайтеся не помилитися, коли будете доповідати монсеньйорові Орсіні. Прощавайте…

Я повернувся, але лава була порожня, немов зі мною говорила примара.

Ансельм не спав, сидячи навпочіпки біля дверей. З моєю появою він підхопився.

– Ви… поговорили, отче Гільйоме?

Я не відповів. Не хотілося починати розмову, яка в коленому разі нічим добрим не скінчиться. Та хлопець не відводив погляду:

– Отче Гільйоме, ви самі хотіли зустрітися з кимось із них.

– За це – дякую, – я подивився на його серйозне обличчя, що відразу ж стало дорослішим, і не витримав:

– Брате Ансельме! Ви – син Святої Католицької Церкви. Як ви могли? Вони… Вони гірші за єретиків. Згадайте, скільки зла принесли в світ маніхеї з їхньою проповіддю! А ці – ще гірші!

– Чому? – тихо запитав він, і я раптом зрозумів, що сперечатися немає сенсу.

– Я – не катар, отче Гільйоме. Але дехто з них мені знайомий, і я бачу, що вони справді чистіші за те, що угніздилося на Латерані.[30]30
  Латеран – район у Римі, де була одна з резиденцій Папи.


[Закрыть] Я хочу розібратися сам… Заради Бога, не починаймо зараз теологічний диспут!

«Заради якого Бога?» – хотів запитати я, але стримався. Настрій і так було зіпсовано.

III

Дзвін було чути здаля. Ми тільки-но встигли вибратися з лісу й піднятися на високий пагорб, звідки виднілися червоні черепичні дахи Артигата, як почули мірний тужливий дзвін. Я перехрестився, й брати відразу ж вчинили так само – дзвін був похоронний.

Невесело зустрічало нас село, про яке й без того відомо мало радісного.

Ми ненадовго зупинилися біля перехрестя, щоб перепочити, перш ніж входити до Артигата. Йшли ми від самого ранку, йшли швидко, нерівними лісовими стежками, й встигли добряче натомитися. Втім, ми були біля мети. Залишалося зовсім трохи – спуститися з пагорба.

Я вже хотів іти далі, аж раптом до мірних ударів дзвона приєднався інший звук – гучний тупіт копит. Я озирнувся – кілька вершників мчали клуса, виїхавши з далекого лісу, куди вела одна з доріг. Їх було троє, і їхали вони напевно не з Пам’є. Ми з Ансельмом перезирнулися.

– Дорога на північ, – зауважив італієць. – Десь там замок д’Еконсбефа.

Я кивнув, вирішивши зачекати, поки вершники порівняються із нами. Брат Петро насупив брови й узяв «ґирлиґу» зручніше.

Вершники були вже близько. Перший – явно сеньйор, у дорогому каптані й високому капелюсі з пером, на чистокровному сірому в яблуках скакуні. За ним, на конях простіших, слуги. Ні панцира, ні зброї я не помітив.

Нас побачили. Перший із вершників щось сказав одному зі слуг, пришпорив свого сірого в яблуках і за хвилину хвацько осадив скакуна за кілька кроків від перехрестя.

– Мир вам, святі отці!

Перше враження не зрадило – незнайомець був явно не з віланів чи городян. Так триматися в сідлі вміє лише той, хто сів на коня ще змалечку. Багатий, гаптований пояс, кинджал у позолочених піхвах, перстень із червоним каменем на тонкій сильній руці…

Під’їхали слуги. Пан вправно зіскочив із сідла й, недбало кинувши поводи одному із супровідників, підійшов до мене.

– Благословіть, отче!

Поводився він чемно – набагато чемніше, ніж зазвичай поводяться сеньйори при зустрічі з ченцями. І всім своїм виглядом викликав приязнь – вродливе засмагле обличчя, коротка чорна борідка, яскраві виразні очі.

Йому було за тридцять, але здавався незнайомець значно молодшим.

Я благословив його й вирішив, що треба назватися.

– Брат Гільйом? – на засмаглому обличчі промайнув подив. – Брат Гільйом із Сен-Дені? Пробачте, я маю честь розмовляти з графом де Ту з Оверні? То це ви налякали до смерті нашого єпископа?

– У такому разі ви – сеньйор д’Еконсбеф, сину мій, – зауважив я, вирішивши також виявити певну здогадливість.

– Молодший, – усміхнувся він. – Домінік д’Еконсбеф, до ваших послуг, графе.

– Тут немає графа, – нагадав я. – Перед вами смиренний брат Гільйом, а це брати П’єр і Ансельм.

Д’Еконсбеф окинув оком промовисту фігуру нормандця, який спирався на «ґирлиту», знов усміхнувся й кивнув. На Ансельма він подивився набагато уважніше й теж кивнув, але вже без усмішки.

– Схоже, звістки в цьому окрузі розносять птахи, – мимохідь зауважив я, коли знайомство відбулося.

– А-а-аІ – зрозумів він. – А ви як думали? Народу в нас мало, кожен подорожанин – уже привід для розмови. А тут троє бенедиктинців приходять просто додому до монсеньйора, доводять мало не до непритомності цього пройдисвіта де Юра…

– І єпископа, – нагадав я.

– Так. Тиждень тому він одержав листа й відразу ж поїхав геть. Монсеньйор, звісно, не квапився ділитися новинами, але Пам’є – містечко маленьке. Вже наступного дня всі знали, що Його Високопреосвященство Орсіні відряджає до нас високорозумного брата Гільйома із Сен-Дені, котрий колись хоробро рубав мечем біля Аскалона й Мосула…

Монсеньйора де Лоза було завчасу попереджено. Втім, про щось таке я здогадувався.

– То ви теж на похорон, отче Гільйоме?

– На похорон? – я мимоволі озирнувся в бік села, звідки, як і раніше, долинав дзвін.

– На жаль, привід для візиту не найвеселіший. Утім, ви її не знали.

– Кого? – я раптом відчув тривогу.

– Як-то – кого? – д’Еконсбеф знизав плечима. – Хіба – вам не повідомили? Два дні тому померла Жанна де Гарр.

– Що?! – вирвалося в мене, й одразу ж почувся короткий злий смішок – сміявся Ансельм.

– На жаль, – повторив д’Еконсбеф. – Сумний випадок. Треба поквапитися, бо спізнимося. Прецінь…

Він обернувся до одного зі слуг:

– Жане! Жени просто на цвинтар і скажи, щоб без мене не закопували. Пішов!

Мене пересмикнуло – в тоні сеньйора найменше відчувалася повага до померлої.

Д’Еконсбеф знаком звелів другому слузі зійти з коня й, кивнувши нам, став спускатися з пагорба.

– Мені пізно повідомили, – вів далі він, трохи скривившись. – Тутешні вілани доволі дурні… Шкода сердешну, адже я її непогано знав. Вона служила в нас і була досить старанною. Батько хотів видати її заміж за одного з псарів, та цей дурень – її батько, – волів узяти в зяті де Пуаньяка. Що з цього вийшло – самі знаєте.

– Як вона померла?

– Погано, – д’Еконсбеф знову скривився. – Після всіх цих неприємностей бідолашна була трохи не при собі, часто втікала до лісу. Пішла й цього разу… Шукати стали лише надвечір. Коли знайшли – впізнали тільки по волоссю й сукні.

– Вовки? – запитав я перше, що спало на думку.

Д’Еконсбеф похитав головою:

– Зараз літо, отче Гільйоме. Та й вовків тут мало. Ведмідь! В останній рік їх стало дуже багато – спустилися з Піренеїв. Щоправда, біля Артигата вони траплялися рідко, та Жанні не пощастило. Кажуть, череп повністю розбитий, з тіла вирвано шматки…

Мене знов пересмикнуло від його тону.

– Спочатку дурень-староста грішив на розбійників, але потім оглянули місце, побачили сліди. Ведмідь! Причому, кажуть, величезний.

– Ведмідь… – повторив я й глянув на Аносельма, який мовчазно крокував поряд. Відповіддю була похмура посмішка. Перекладати не було потреби. Хлопець не вірив у такий збіг: із усіх жителів села не пощастило саме безталанній Жанні – причому саме перед нашим приїздом.

– Здогадуюся, про що ви думаєте, брате Ансельме, – мій співрозмовник виявився досить спостережливим. – Та в монсеньйора де Лоза немає ручного ведмедя. Залишається вірити в Суд Божий.

…Про це ми вже чули, причому зовсім недавно. Суд Божий відбувся над удовою де Піо. Тепер настала Жаннина черга.

На цвинтарі ми застали десятків зо два селян, які оточили щойно викопану могилу.

Проста дерев’яна труна, вже забита, стояла на невеличкому підвищенні. Я помітив дещо дивне – зазвичай на похорон сходиться все село. Тут було явно не так.

До нас уже поспішали двоє – літній огрядний селянин, який поквапився низько вклонитися д’Еконсбефу, та священик, побачивши якого я трохи розгубився, бо вперше бачив католицького священика з великою сивою бородою. Бородатих попів я часто зустрічав у Палестині, але це були схизмати, з яких ми дружно посміювалися. Імовірно, тут, на кордоні з Басконією, звичаї інші.

Священика звали отець Жеак. Він виявився настоятелем тутешньої церкви, єдиної в Артигаті. Літній селянин був старостою, його імені я не розчув. Ми прийшли вчасно – труну саме збиралися опускати в могилу.

Наша поява не викликала запитань. Я помітив кілька пильних поглядів, кинутих у наш бік, але не здивувався – чужинці в цих місцях справді бували рідко. Здивувало інше – ні в кого на обличчі я не побачив сліз.

Як правило, на сільському похороні плачуть, навіть коли ховають самотніх бабів, яких ніхто не любив. Серед тих, хто стояв біля могили, я помітив високого широкоплечого парубка, котрий тримав за руку маленького хлопчика років чотирьох. Арман де Пуаньяк і Пелегрен – чоловік і син. Обличчя хлопчика здавалося переляканим і розгубленим, а Пуаньяк-старший насилу міг приховати таке несподіване в такому місці відчуття полегкості.

Ми підійшли до труни. Натовп, не зронивши ні звуку, потіснився. Кілька хвилин ми стояли мовчки, й раптом різко пролунали слова д’Еконсбефа:

– Відкрийте!

Один із селян у старому, обсипаному грудочками землі одязі, вочевидь гробар, почав щось говорити басконською, але староста, підскочивши, підвищив голос, і той кивнув своїм підручним. Принесли сокиру, й віко з рипінням відкрилося. Я перехрестився та підійшов ближче.

Перше, що я побачив, – пасмо чорного волосся, що вибилося з-під хустини. Більше нічого помітити не зміг – на обличчя й груди було накинуто біле полотно.

– Зніміть! – д’Еконсбеф махнув рукавичкою.

Гробар перелякано глянув на сеньйора, але підкорився.

Біле полотно впало на землю.

– О Господи!

П’єр, котрий шумно дихав у мене над вухом, відсахнувся, Ансельм закусив губу, а я насилу зміг стриматися, щоб не заплющити очі. Лише д’Еконсбеф залишився незворушним і хіба що трохи зблід.

Обличчя не було. Страшне криваве місиво, яке вже встигло почорніти, скидалося на шматок завітреного м’яса. Крізь розідрану плоть випирали білі кістки розтрощеного черепа. Страшні порізи тяглися до шиї…

П’єр неголосно читав молитву, губи Ансельма теж ворушилися, але беззвучно, а мені молитва не йшла на думку. Сталося лихо. Ми знову спізнилися, й та, через яку ми поспішали до Артигата, вже не мала потреби у виправданні, не боялася кари. І це лихо не було випадковістю – Жанну вбили.

Все це здавалося занадто очевидним, але була ще одна деталь – невеличка, зовсім дрібна. І я ніяк не міг збагнути – що саме тут не так…

Згадався опис, складений допитливим братом Умберто. Жанна де Гарр, зросту середнього, плечі досить широкі, стегна завузькі, кисті рук невеликі, лицем миловида… Так, усе збігалося, наскільки можна було зрозуміти, розглядаючи задубілий труп. Крім обличчя, звісно… Миловида, по всьому обличчю ластовиння, яке часто зустрічається в рудих…

На мить здалося, що мене зраджує пам’ять. Перед очима було страшне криваве місиво, біла хустина – й чорний локон!

– Брате Ансельме, – стиха заговорив я латиною. – Пригадайте, яке в неї було волосся?

– Усе збігається, – у такій само манері, трохи співуче, відповів італієць. – Руде…

Збоку могло видатися, що ми молимося, і я подумав, що це доволі схоже на блюзнірство.

– Погляньте, брате мій, ще раз.

– Руде. Пов’язка заважає, але одне пасмо…

Я помітив, що селяни й священик уже дивляться на нас і поквапився перехреститися. Ансельм вчинив так само.

Руде! Ансельм бачить руде пасмо. Я заплющив очі, знову розплющив – пасмо була чорним.

– Брате Петре!

Шумне дихання в мене над вухом на мить стихло, нарешті пролунало:

– Вона руда є… Руде пасмо бачу.

Виявляється, нормандець усе чув. Отже, залишалося вірити або ж своїм очам, або ж молодим очам тверезих і недурних хлопців.

Починалося щось безглузде, дивне…

Починалося? Перед очима з’явилася залита сонцем площа, мармурові щаблі архієпископського палацу й страшна побита людина в ланцюгах, яку тримають ловчі.

Я обережно торкнувся плеча Ансельма, потім взяв П’єра за руку.

– Дивіться, брати. Дивіться – і мовчіть.

Я зачекав трохи й забрав руки. П’єр здивовано видихнув:

– Була рудий, стала чорний. Потім – знову рудий!

– Так, – голос Ансельма звучав спокійно. – Підтверджую, отче Гільйоме.

– Ви готові заприсягтися в цьому на суді?

– Так, отче, – твердо відповіли обоє.

Я полегшено зітхнув. Нам трьом повірять.

А головне, я остаточно повірив собі.

– Отже, вона… – шепнув Ансельм, але я похитав головою, і він замовк.

Д’Еконсбеф кивнув гробарям, і на мертве тіло знову лягла біла тканина. Глухо стукнуло віко, вдарив молоток, забиваючи цвяхи.

Я відійшов назад і, нарешті, знайшов у собі сили прочитати відхідну.

…Коли над могилою виріс нерівний горбок рудуватої землі, люди стали поволі розходитися. Д’Еконсбеф затримався біля невеличкої групи селян, поміж яких я помітив Армана де Пуаньяка із сином. Решта, ймовірно, були родичами Жанни. Трохи поговоривши, сеньйор недбалим жестом зняв із пояса гаманець і передав Арману, після чого поплескав маленького Пелегрена по щоці й рушив до нас.

– Дурні вілани! – по його вродливому обличчю ковзнула презирлива гримаса. – Уявляєте, їм зовсім її не шкода! Здається, вони навіть раді, що Жанни не стало. Менше неприємностей.

Його тон знов – уже вкотре – викликав неприємне відчуття, але я чув, що в чомусь цей недурний сеньйор має рацію. Схоже, за загиблою не надто сумували.

– І до того ж втовкмачили собі в голови, що її покарав Бог. От недоумки!

Ми з Ансельмом перезирнулися – слова д’Еконсбефа пролунали дивно. Чорнобородий не був обурений – він радів.

– Виявляється, вже весь Артигат торочить, що бідолаху погубив демон. Блукає, бачте, округою ведмідь-перевертень і душить гарних дівчат! Треба сказати отцю Жеаку – ці вілани стали надто марновірними.

Ми знову перезирнулися. Щиросердий П’єр роззявив був рота, та Ансельм вчасно смикнув його за рукав ряси.

– Ну, мені вже час, – сеньйор кинув швидкий погляд у бік свіжої могили. – Моя вам порада – не кажіть, що вас надіслав папський легат. Тутешнє бидло просто не знає, хто це. Скажіть, що вас надіслав єпископ – цього буде досить. До речі, я вже звелів старості допомагати вам. Сказав, що інакше забороню рубати ліс у наших володіннях.

Залишалося подякувати, але д’Еконсбеф лише махнув рукавичкою:

– Пусте, отці! Як я розумію, ви маєте намір відвідати наш замок?

– Імовірно, – обережно погодився я. – У нас можуть виникнути деякі запитання.

– Звісно! Ми – я й батько – будемо дуже раді… Брате Петре, ви, якщо я не помиляюся, з Нормандії?

– Т-так, – від несподіванки П’єр здригнувся.

– Ну звичайно! – по засмаглому обличчю сеньйора ковзнула усмішка, цього разу найдоброзичливіша. – Нормандську вимову ні з чим не переплутаєш. До того ж такі молодці можуть вирости тільки на землі вікінгів!

П’єр зніяковів, але я зрозумів, що він дуже втішений.

– Отче Ансельме! Отче Гільйоме! – тепер його обличчя стало серйозним. – Радий буду бачити вас у себе вдома. Отче Гільйоме, мій батько воював у Святій Землі, вам буде про що з ним поговорити. До зустрічі!

Д’Еконсбеф махнув рукавичкою слугам, вправно скочив на коня, й за хвилину тупіт копит завмер удалині.

– Півень! – з несподіваною злістю прокоментував Ансельм.

– Він ввічливий! – одразу ж заперечив П’єр і, помовчавши, додав. – Не те, що ти! Ти, напевно, у свій замок ченців далі порога не пускати!

– А такі, як ти, на ченців спускають собак! – очі італійця зло блиснули. – Недарма кажуть: «Якого роду мужик? – Віслючого!».

– Брати! – поквапився втрутитись я. – Побійтеся Бога! Ви ж на цвинтарі!

П’єр і Ансельм обмінялися промовистими поглядами, але більше не зронили ані слова.

Ми вийшли за ворота, де на нас уже чекали староста й бородатий отець Жеак. Я жестом попросив їх зачекати й повернувся до своїх підопічних:

– Брате Ансельме! Брате Петре! Сподіваюся, нічого такого від вас я більше не почую. Ви – брати. Поміж синів Сен-Дені немає ні сеньйорів, ні віланів. А вам має бути соромно, брате Ансельме! Брат Петро в монастирі вже понад десять років. А ви!..

Не люблю підвищувати голос, але іноді доводиться. Здається, італієць зрозумів. На смаглявому обличчі позначилася явна ніяковість.

– Брате Петре! Я…

Він поморщився, і, нарешті, вичавив:

– Вибач! Мені, слово честі… соромно.

– Та чого там! – добряга-нормандець махнув ручиськом. – Це я перший задиратися почав!

– Ну, а якщо ми потрапимо до мого замку, брате Петре, то передусім зайдемо до винного погреба, а потім я подарую тобі палицю вдвічі більшу за твою і зроблю управителем.

П’єр посміхнувся:

– Ага! А коли ти приходити до мене в село, ми спочатку випити пшеничного вина, а потім зайдемо до моєї куми…

Я вчасно вставив «кгм», і нормандець, зніяковівши, замовк. Здається, мир було відновлено.

– А тепер, брати, – резюмував я, – час до справи. Про те, що бачили, – мовчіть. І нехай допоможе нам Господь!