Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 21 страниц)

IV

Місячне сяйво заливало галявину, на високій траві лежали гострі тіні, а нічна прохолода змушувала щільніше загортатися в рясу. Вівтар був зовсім близько. Мертвотне світло давало змогу розгледіти кожен камінь і навіть травинки, що проросли зі зруйнованої кладки. Здавалося, вівтар світиться, і я раз-по-раз починав читати молитву.

Згадалися розповіді отця Костянтина про праведників, яких спокушав Ворог. Хтось навіть примудрився спуститися в пекло, щоб осоромити нечистого в його лігвиську. Добре слухати про це в затишній дитячій, коли за сусідньою стіною спить батько, на замковвих вежах – надійні вартові, а отець Костянтин підбадьорливо всміхається та бажає добраніч. Хто б зараз побажав! Кілька разів о І я вже встиг пожалкувати, що не пішов разом із заступником пригноблених до Пам’є, але зрештою розсудив, що тут безпечніше. Хто їх знає, народних героїв? Одержить від мене золото, потім видасть мене й П’єра, знову одержить золото, потім змовиться з де Лозом і спробує реалізувати вексель… Ні, до Пам’є йти не можна.

І раптом я зрозумів, що страшні камені, які застигли в безмовному світлі місяця, притягають. Що, як підійти ближче? Адже я не повинен боятися, я чернець Сен-Дені!

…Я чернець Сен-Дені, якого злякалися навіть демони. Бідолаха Пилип розмахував саморобним хрестом, а малинове полум’я, яке пощадило де Лоза, не зачепило й мене. «Бачу, ми з вами одного поля ягоди, брате Гільйоме…». Якого поля ягоди?

Я наблизився – вівтар був, як і раніше, німий. Я зціпив зуби й почав читати «Вірую». «Вірую в єдиного Бога отця… видимий же всім і невидимий… розіп’ятого ж за нас при Понтійському Пілаті…».

Нога ступнула на камінь, я перехрестився й перевів подих. Нічого не сталося. Вівтар був поруч, зовсім не страшний, просто купа старого каміння, вкритого високою травою.

Я вдивився, впізнаючи щось знайоме в обрисах руїн, які проступали з-під землі. Десь я вже бачив таке. Базиліка! Ну, звісно ж!

Я швидко обійшов те, що колись було храмом. Від стін уціліли лише приховані травою підвалини, натомість вівтарна частина височіла над землею. Саме тут творила свої шабаші погань. Я помітив на каменях грубо намальовані знаки – символи Ворога.

Спаскудили!

Я присів на один із каменів, який здався несподівано теплим, і посміхнувся. Старий храм – напевно, ще тих часів, коли тут правив Рим. Спочатку здалося, що базиліка – християнська, які я бачив у Марселі, Ліоні й, певна річ, у Вічному Місті. Але потім я звернув увагу на вівтар – він був іншим. У християнській базиліці ні до чого таке підвищення, та й форма зовсім інша…

Забувши про мерзотників, які споганили древній храм, я підійшов ближче й узявся уважно розглядати старі камені. Поміж сірого, нерівного вапняку блакитнувато блиснула полірована поверхня. Мармур… Колись ця плита прикрашала вівтар, тепер же, скинута й розколота, вона лежала в густій траві.

Я обережно скинув дрібне каміння, зчистив землю… На мене дивилося чиєсь обличчя – спокійне, кам’яне, з рівними, ледь усміхненими вустами. Юнак, майже хлопчик, літами не старший за Ансельма. Збоку напис.

Різке місячне світло зробило літери чіткими й зрозумілими: «Фелікс присвятив…».

Якому богові? Кого зображено тут – самого Фелікса, який давно вже перетворився на порох, чи того, у кого він шукав захисту?

Я дивився на молоде мармурове обличчя, й мені здавалося, що цей усміхнений юнак знає щось важливе, нині вже забуте назавжди нами, безпам’ятними нащадками. Але доречно згадався премудрий отець Петро Ломбардський, котрий запевняв, що древні боги – це біси, кумири, яких слід неухильно розбивати, перетворюючи на порох. Кого ж могли вшановувати наші предки до того, як прийшов Спаситель? Адже навіть Мойсей звелів спорудити мідний кумир Змія…

– Це Ескулап, бог лікарства, – вимовив тихий старечий голос. Я завмер, не відводячи погляду від мармурового обличчя, але страху чомусь не було. Голос здавався знайомим, хоча найменше я очікував почути його тут, на руїнах древнього храму.

– Сподіваюся, ви не надто злякалися, брате мій.

Я повільно перевів погляд ліворуч, звідки почув голос. Світло місяця впало на білу бенедиктинську рясу. Каптур був опущений на обличчя, але я вже впізнав цю людину.

– Добре, що ви тут, брате Гільйоме. Тут ви зможете не тільки чути мене, але й бачити. Як і я вас.

– Отче Ельфрику! Але як ви тут…

– Я не тут. Я зараз у своїй келії, а отець Сугерій невдовзі прийде до мене зі Святими дарами.

Я вже зрозумів це. Білий силует ледь помітно колихався, немовби від вітру, а голос чувся глухо, начебто йшов із колодязя.

– Я помираю, брате Гільйоме. От, зайшов попрощатися. Вибачте, якщо завадив.

– Ви… – я зовсім розгубився. – Треба покликати лікаря!

– Мені багато років, – білий каптур майже непомітно здригнувся. – Дуже багато. Так довго не живуть навіть дерґи. Мені не страшно, хоча я був грішником – великим грішником, брате мій. Нещодавно я отримав листа від Його Святості. Він дуже добрий і занадто високо цінує мене. У листі Його Святість запевняє, що всі мої гріхи пробачено. Та не це головне. Я відчуваю, що Високе Небо зглянулося наді мною.

Високе Небо! Я вже чув ці слова.

– Брате Ельфрику! Ви грішні тому, що були лоґрським… дерґським чаклуном?

– Так, – білий каптур знову колихнувся. – Я був гарме – верховним жерцем усіх дерґів. Але Христос вчасно зупинив мене. Шкода, що не всі дерґи слухають Його.

– Отче Ельфрику, – заквапився я. – Тут, у Пам’є, жила родина лоґрів… дерґів… Вони…

– Не треба… – примарна долоня, крізь яку просвічувало місячне світло, піднялася вгору. – Я вже закінчив рахунки з цим світом. Упевнений, ви розберетеся в усьому самі, брате. Я зробив, що міг.

– Зробили?

Згадалася наша остання зустріч, як його пальці доторкнулися до моїх повік. Господи, як же я не здогадався!

– Я відкрив вам очі. Тепер ви бачите так, як дерґ, і вам не страшні примари. Я накреслив на ваших грудях знак вищої влади – він невидимий, але будь-який дерґ відчує його.

– Мене… – я насилу перевів подих. – Вони мене бояться! Навіть захищаються хрестом!

Сміх – тихий, ледь чутний.

– Звичайно! Уявіть, що на вашім шляху зустрівся якийсь чернець із осяйним німбом. Навіть ні! Багато дерґів є добрими християнами, й ви їм бачитеся трохи інакше.

– З рогами й копитами? – я мимоволі здригнувся, згадавши рогату маску де Лоза. «Одного поля ягоди…»

– Не зовсім так, брате Гільйоме. Радше це те саме, якби вам зустрівся Аполлон чи навіть Юпітер з його блискавками. Вибачте за старечий жарт, але, сподіваюся, він вам допоміг… Мені час, я чую кроки отця Сугерія.

– Заждіть! – я підхопився, відчуваючи, як багато ще треба дізнатися. – Дерґи володіють страшними заклинаннями! Вони викликають вогонь…

– Так. Але не всі. Незабаром підуть останні.

Голос почав повільно стихати, білий силует зблід.

– Прощайте…

– Отче Ельфрику!

Я здригнувся від власного голосу – навколо було порожньо, лише байдуже місячне світло заливало мертве каміння. Я перехрестився й почав неголосно читати молитву. Господи, прости мені невір’я моє! Я не вірив у праведників, я не вірив навіть у дива, хоча Той, Хто прийшов на землю, Сам засвідчив це…

Мармуровий лик Ескулапа байдуже всміхався, й мені раптом уявилося інше обличчя, настільки ж гарне, але вкрите густою південною засмагою, а усмішка на ньому була іронічною й трохи презирливою. «Ви ж самі бачили, брате Гільйоме! Ну, зізнайтеся, Овернський Клірику, ви помилялися…»

Так, Ваше Високопреосвященство, я помилявся, коли сперечався з вами. Помилявся, коли писав про Іринея. Легко приховувати за ввічливими й шанобливими зворотами глузування над Святим, котрий злякався. Але ж Іриней знав! Знав – і попереджав, що не все, що діється в світі, від Бога! Є інші Сили, які можуть творити дива й диктувати людям свою волю. Іриней сперечався з дерґами, він писав про їхні заклинання, здатні руйнувати гори й стрясати землю. Писав про перевертнів, про нелюдей… Я не вірив і насміхався над Святим, котрий повсюдно бачив підступи Ворога. Ми не залишали Дияволові шансу. Для нас, тих, хто збирався в Болоньї багато років тому, Ворог був у крайньому разі небесним інквізитором[50]50
  Інквізитор – у той час (до початку XIII в.) – слідчий, прокурор.


[Закрыть], що виконує Вищу волю. Все інше – лише марновірства, вигадки темної мужичні…

Але я бачив! Чиєю волею творять дива дерґи? Хто вони? А якщо все це не від Бога, що робити? Орсіні побоюється удару в спину, коли хрестоносці підуть у Святу Землю. Отже, вогнища?

Напевно, я просидів довго, дуже довго поміж високої трави й старого обвітреного каміння. Місяць устиг піднятися в зеніт і тепер починав знехотя повзти до обрію. Я не відчував холоду. У скронях лунко відбивався пульс, і в такт йому хтось невидимий повторював раз за разом: «Дерги… Дерґи… Дерґи…»

…Різкий свист. Ще не розуміючи, не встигнувши усвідомити, я підхопився, рука звично схопила нехитру розбійницьку зброю. Як же я забув? А якщо це латники?

Я озирнувся й зрозумів – гості.

Першим ішов де Гарай. Виглядав народний заступник досить дивно. Ішов він якось невпевнено, тримаючи руки чомусь за спиною. А позаду…

Брат Петро крокував, величаво спираючись на свою «ґирлиґу». Вигляд у нього був поважний, майже врочистий. Поруч ішов хтось у темному плащі з каптуром, – невисокий, теж знайомий. Ансельм? Але я вже зрозумів – хтось інший, хоча теж відомий.

– Отче Гільйоме! Отче Гільйоме! – голос розбійника звучав розгублено, майже жалібно. Я придивився й гмикнув.

Руки де Гарая були зв’язані, а сам він ішов, як мул на прив’язі, причому мотузку тримала міцна долоня нормандця.

– Ви все гаразд? – заклопотано поцікавився П’єр, підходячи й штовхаючи невдачливого народного героя на найближчий камінь. – Я себе хвилювати… А ти сидіти!

Останнє явно стосувалося де Гарая. Той покірно кивнув і присів на камінь, злякано поглядаючи на своїх супутників.

– Не «ви», а «з вами». Не «себе хвилювати», а «хвилюватися», – зітхнув я. – Здрастуй, брате Петре! У мене все гаразд.

– А чого ж він говорити, що ми з вами більше не читати «Світильника»? – «ґирлиґа» загрозливо здригнувся. – Чого-чому не читати? Я йому показати!

– Мир вам, святий отче! – Анжела – Анжела?! – скинула з голови каптур і теж присіла на камінь. – Яке дивне місце!

– Мир вам, брате Октавію, – кивнув я. – Місце справді дивне. А тепер розповідайте.

– Я знайшов брата Педро, – заторохтів розбійник. – Але він напав на мене, він зв’язав…

Ручище нормандця безцеремонно схопило народного героя за комір, і той злякано замовк.

– Отче Гільйоме! Я молити, щоб ви знайшлися. Я шукати вас. Мене ловити, але я однаково шукати. Ви повинні сказати, що мені робити.

– Вони схопили Ансельма, – тихо промовила дівчина. – Завтра його хочуть стратити.

– Що?!

Ще не вірячи, я опустився на холодний камінь. Ні, не може бути! Чомусь здавалося, що об Ансельма вони поламають зуби…

– Коли вас схопити, ми з братом Ансельмом іти, як ви й звеліти. Потім вогонь горіти… горів, ми бачити… брат Ансельм мене не слухати, він близько підходити до де Лоза. Він підходити до його будинку…

– Сьогодні в Пам’є оголошено, що Ансельм зізнався, нібито він – посібник демонів, – додала Анжела. – Завтра опівдні його мають спалити на ринковій площі. Це у вас, здається, називається Акт Віри…

«У вас» пролунало недвозначно, але не час з’ясовувати нюанси. Он воно що задумав де Лоз! От чому мене не вбили відразу. Вони чекали, чи зізнається Ансельм!

– Його катували, – зовсім тихо сказала дівчина. – Його дуже сильно катували, отче Гільйоме. Тому він і зізнався.

– Так, звісно…

Хлопець не витримав – як і кожен на його місці. Уранці де Лоз дізнався про це й звелів прикінчити мене. Не зрозуміло лише, чому їм потрібен саме Ансельм. Хоча зі мною Його Преосвященству довелося б поморочитися, а він поспішає. Напевно, половина Пам’є в жалобі. Потрібна жертва, потрібен цап-відбувайло.

– Брата Ансельма багато людей охороняти, – зітхнув нормандець. – Мені їх не побити. Брат Ансельм мені грамоту важливу передавати, але чого з нею робити, я не знати… не знаю.

Я теж не знав. Від сувою, даного Орсіні, зараз ніякої користі. У тому ж бо й вигадка – оголосити кардиналових посланців слугами Ворога. Де Лоз хитрий…

– Розв’яжіть мене, святі отці! – закликав забутий усіма де Гарай. – Отче Гільйоме, ми так із вами не домовлялися!

– А ну, мовчати, душогубе! – цитькнув П’єр, і захисник сиріт негайно замовк.

– Розв’яжіть його, брате Петре, – звелів я. – Він не втече.

Розбійник довго розтирав руки, нарікаючи, що вузол був занадто тугий. Я терпляче чекав. Здається, де Гарай цілком дозрів.

– Сину мій, ви чесно виконали обіцяне. Вам належить винагорода.

– Га?! – народний заступник сіпнувся, потім полегшено зітхнув:

– Так-так! Я все зробив, як веліли.

– Тут, – я дістав з рукава доручення, – золото. Дуже багато золота. Я можу отримати сто ліврів. Або тисячу. Або й більше.

Рот де Гарая роззявився, очі з жадобою дивилися на пергамент.

– Дещо із цього перепаде вам, сину мій, тому що воістину ви жалібник за народ, заступник вдів і сиріт, друг усіх гноблених…

– Та шахрай він! – не витримала проста П’єрова душа. – Його відшмагати на площі треба!

Де Гарай сіпнувся, ймовірно згадавши вселяння, отримане не без допомоги свіжих лозин, але очі його, як і раніше, ласо дивилися на пергамент.

– Завтра, за годину до полудня, ви, сину мій, приведете своїх хоробрих доумків на ринкову площу. Зі зброєю. Змішаєтеся з натовпом. Я теж буду там, і ви, сину мій, мене знайдете. Це зрозуміло?

Розбійник покосував на П’єра.

– Так, звичайно… Але… Отче Гільйоме, там будуть вартові. У них теж зброя!

Важко говорити з народними героями! Важко – але все ж таки можливо. Якщо розгадати їхню героїчну душу.

– Золото, – я помахав пергаментом. – Дуже багато золота!

– Я не найманець! – запізніло писнув де Гарай. – Я – захисник народу!

– І весь народ складатиме пісні про вільного стрільця Роберто де Гарая та його відважних хлопців, які врятували безневинну людину від вогнища й покарали жадібного й жорстокого єпископа… А чиясь дочка одержить придане.

– Кгм… – розбійник знову покосував на П’єра й підвівся. – Ваша правда, отче Гільйоме! Ми захистимо безневинного. Ми покараємо ворога трудового народу де Лоза. Ми всіх попів і дворян переріжемо!

– Останнє можна й відкласти, – заспокоїв я його. – Щоб не надсадитися. Ну, чого ви стоїте, сину мій? Біжіть, і хутко!

Бігти де Гарай не став, але пішов таки з чималою швидкістю. Ми провели його поглядами, потім П’єр зітхнув:

– Я йому не вірити… не вірю. Надто до золота пожадливий. Такий за золото чого завгодно зробити.

– На це й сподіваюся, брате Петре. Хоча ти трохи помиляєшся, він не тільки пожадливий, у нього ще й ідеї є.

– Як усіх попів і панів перебити, – гмикнув нормандець. – До нас у село такі заходити. М’яса вимагати… вимагали масла, хліба. Казали, що вони за народ усіх грабують.

– І ви їх видали владі? – різко кинула Анжела.

– Навіщо? – щиро здивувався парубок. – Ми їм штани знімати, мало-трохи розуму вчити. Потім у дьоготь занурювати, пір’ям прикрашати, свято влаштовувати… Вони дуже дякувати!

Я уявив собі це видовище, й мені стало шкода невідомих борців за народну справу.

Втім, зараз не до них.

– Потрібно переодягтися. Мені й тобі, брате Петре. Ряси знімати не будемо, потрібні довгі плащі з каптурами, як…

Я скосив око на дівчину.

– Як у брата Октавія.

Нормандець здивовано кліпнув і задумався.

– А-а-а! Ви це жартувати, отче Гільйоме! Я не завжди розумію, коли ви жартувати… Плащі такі є. Вони на ринку є. Їх пастухи носять. Уранці купити можна.

– От лихо! – я згадав про золото, яке віддав розбійникові. – Гроші потрібні, брате Петре!

– Гроші? – знов здивувався той. – Гроші в нас є. Вони в мене є багато. Я ваші гроші в розбійника забрати…

– І він дуже дякувати, – докинула дівчина.

Он воно що! То ось чому в народного героя такий пришиблений вигляд!

– Ходімо! – я підвівся. – Поговоримо дорогою…

Про Ансельма я намагався не думати. Потім. Ми не дамо де Лозу спалити хлопця! Як – я ще точно не знав. Нічого, як казав граф Лодовіко Карачіоллі: «Встрягнемо в бій – буде видно!».

Скориставшись тим, що прудкий нормандець опинився попереду, я повернувся до дівчини.

– Чому ви тут, дочко моя? Чому не…

– Із сеньйором Домініком? А як ви думаєте, святий отче?

– Через брата Ансельма?

– Через отця Ансельма.

Слово «отець» пролунало з неповторним сарказмом, але я вдав, що не помітив. В італійця зараз з’явилися набагато серйозніші проблеми, аніж стосунки з цією дивною дівчиною. А от із нею самою не завадить поговорити – хоча б про Тіно Жонглера. Але почав я з іншого.

– Дочко моя, ви знали, що д’Еконсбефи можуть викликати вогонь? Справжній?

Дівчина відповіла не відразу. Здавалося, її більше цікавила стежка, якою ми йшли. Нарешті вона смикнула плечима.

– Напевно, знала. Мені казали, я не вірила… Але я не жалію тих мерзотників, які вбили Пилипа й сеньйора Гуго! Шкода тільки, не згорів де Лоз! От його б я…

– Не треба. Ті, хто загинув, не відали, що діяли.

– Не відали? – дівчина рвучко зупинилася; навіть у темряві я помітив, як блиснули її очі.

– Не відали? Ви, попи, спочатку обманюєте народ, ведете його на бійню, а потім починаєте жалкувати! Всі ви такі!

– І брат Петро? – я намагався говорити спокійно. – І брат Ансельм?

– Отець П’єтро…

– Га? – почувся голос нормандця. – Ви чого стояти? Йти треба!

– Зараз! – дівчина нетерпляче махнула рукою, але заговорила тихіше. – Отця П’єтро мені шкода. Він ще не такий. Але стане, на жаль. А Ансельм… Ви ж пам’ятаєте, як він обіцяв мені вогнище?

– І ти хочеш його врятувати? – вразився я.

– А це вже моя справа! – в її голосі дзвенів виклик. – Поквапмося, отче Гільйоме.

Я кивнув, і ми пішли далі. Стежка вивела на знайому приміську дорогу, а я ще й досі не знав, чи варто розпитувати дівчину про Тіно Міланця. Напевно, ні. Не зараз.

Раптом згадалося те, що я не встиг запитати в отця Ельфрика. Може, наша дивна супутниця знає?

– Дочко моя, – обережно почав я. – дерґи… лоґри вміють викликати віщі сни?

– Що? – тепер у її голосі чувся подив. – Як – викликати?

Відповісти було нелегко, але я спробував:

– Ну, уявімо, що лоґрський чарівник, їх називають гарме…

– Гарме? – вона здивувалася ще більше. – Сеньйор Гуго казав, що в Королівстві Французькому не залишилося більше гарме. Він дуже дивувався, звідки у вас на грудях Знак Влади. Останній гарме пішов до монастиря багато років тому.

– Але все ж таки уявімо собі. Лоґрський чарівник пообіцяв комусь, що той побачить сон. Віщий сон.

– Це може будь-який дерґ, – подумавши, відповіла дівчина. – Є дуже просте закляття…

Вона не стала продовжувати, але я й не наполягав. Отже, отець Ельфрик не дарма порадив мені запам’ятати сон! Але чому мені сниться Імадеддін? Чому снюся я сам? Що означає дивне видіння в печері?

Хотілося ще багато про що розпитати ту, яка називала себе Анжелою, але дорога вивела з лісу, й ми побачили перед собою застиглі в невірному місячному світлі непоказні будиночки славного міста Пам’є.

V

Полудень наближався, й натовп уже почав заповнювати ринкову площу. Торговці складали свій крам у ящики та кошики й приєднувалися до юрби цікавих. Тут були не тільки городяни – скрізь миготіли сірі каптани селян із навколишніх сіл. Багато жінок було в чорному – напевно, ще не всіх згорілих біля замку встигли поховати.

Єпископ був у соборі, але я вирішив зайвий раз не траплятися на очі Його Преосвященству. Плащ, накинутий поверх ризи, не привертав уваги роззяв, та гостре око монсеньйора де Лоза могло примітити трьох дивних пастухів, котрі надягли цього спекотного дня плащі, та ще й каптури насунули до самого носа. Все одно нам із Його Преосвященством не разминутися. Він прийде сюди, на площу, де вкопано високого стовпа, навколо якого вже складали хмиз. Кемадеро… Здається, саме так це місце називається в наших сусідів за Піренеями.

Я оглядав галасливий натовп, сподіваючись помітити де Гарая. Розбійника не було, і я почав непокоїтися. У такій юрбі він може нас просто не знайти, хоча золото, звісно ж, змусить його бути дуже уважним.

Тільки б він привів своїх борців за загальну справедливість! Хоча б кілька дюжин!

Багато хто з єпископських латників не повернувся з походу, а телепні з числа запопадливих городян, що заміняли їх, цілком безпечні…

Кілька разів я спіймав себе на думці, що задумав щось непристойне. Все ж таки я брат-бенедиктинець, чия доля – молитва за гріхи світу! Але щоразу зупиняв себе. Де Лоз – злочинець. Через нього загинули сотні безневинних, і я вже позбавив його посади й сану. Він – не єпископ, не клірик і не християнин. Отже, правда на моєму боці.

Поруч шумно дихав П’єр. Достойний нормандець стискав у руці свою неодмінну «ґирлиґу» її похмуро роздивлявся навсібіч. За нього я чомусь не боявся. На парубку кольчуга, та й надто кволі тутешні вояки проти брата Петра! А от Анжела… Точніше, та, що себе так називає…

Дівчина стояла мовчки, не відводячи очей від купи хмизу. Як дивно й страшно розпорядилася доля! Брат Ансельм хотів катувати її, загрожував вогнищем, – вона ж прийшла врятувати хлопця від того, що він обіцяв їй самій. Ще вранці я намагався випровадити її з міста, але щоразу відповіддю був холодний, навіть презирливий погляд.

Я зрозумів – сперечатися марно, вона залишиться, як залишилася в приреченому замку д’Еконсбефів.

Ударив дзвін. Я мимохіть здригнувся й озирнувся – з відчинених соборних воріт поволі виступила процесія. Полудень. Я мало не пом’янув Нечистого разом із народним героєм де Гараєм й отут почув тихе:

– Мир вам, брате Гільйоме!

Чомусь подумалося, що розбійник усе ж таки прийшов, але навіть не озирнувшись, я зрозумів – це не він. Хтось інший, теж знайомий.

– Вирішили бути присутнім на Акті Віри?

На браті Пайсі був сірий селянський жупан і крислатий капелюх. Засмагле обличчя вкривала курява.

– Я теж вирішив поглянути. Таке рідко трапляється. Поки що…

Байдужий, спокійний тон був неприємний, але в душі спалахнула надія. Адже Ансельм – друг «чистих»!

– Брате Пайсе, ви… ви прийшли, щоб допомогти?

– Кому? – сірі безбарвні очі здивовано глянули спочатку на мене, потім на купу хмизу. – Цьому бідолашному хлопчикові? Ні, звичайно. Мертвий він буде корисніший. Завтра ж усі брати зайвий раз переконаються, що ваша Церква – воістину синагога Сатани. Чаша гніву повниться…

Я відчув, як мене охоплює холод. Де Лоз – мерзотник і вбивця, але чим кращі ці? Зачаїлися, як змії в траві, чекають…

Схоже, брат Пайс щось прочитав на моєму обличчі, оскільки поспішив усміхнутися:

– Але у вас свої плани, отче Гільйоме. Не заважатиму. Здається, вас шукають.

Він кивнув убік. Я мимоволі подивився туди, нічого не помітивши, а коли знову обернувся, брат Пайс зник.

– Отче Гільйоме! – на моє плече лягла чиясь рука. – Насилу знайшов вас. Така юрба!

Поруч зі мною стояв хтось у дивному вовняному ковпаку, з густим широким бородищем.

Тільки як слід придивившись, я збагнув, що сьогодні воістину день маскараду. Але якщо брата Пайса я все ж упізнав, то Роберто де Гарай мав вигляд воістину дивовижний.

– Довелося трохи причепуритися, – пояснив розбійник. – Тут же мене кожен собака знає! Ну от, я прийшов.

– Вчасно.

Процесія була вже на площі. Його Преосвященство прямував у оточенні латників – їх залишилося щонайбільше десять.

Поруч із ним дріботів Жеанар де Юр, а слідом валили городяни у святковому вбранні. Високо здіймаючи хрести, люди співали гімн – недружно, невміло, але завзято. Ішли на свято.

Ансельма я спочатку не помітив, але потім побачив, як двоє латників тягнуть когось у сірому брудному лахмітті. Я мимоволі відвернув очі – обличчя віталійця було білим, ніби крейда, навіть губи втратили колір, голова безсило схилилася на бік, праву ногу охоплювала груба пов’язка. Очевидно, сам іти він уже не міг.

– Перепало парубкові, – кивнув де Гарай.

Я подивився на П’єра – нормандець теж побілів, рука стисла «ґирлиґу», блакитні очі горіли гнівом. Анжела… Але та, що називала себе дочкою Тіно Міланця, дивилася вбік.

– Гаразд, – я знову обернувся до де Гарая. – Скількох людей ви привели?

Він зволікав із відповіддю, аж поки невпевнено знизав плечима:

– Ну-у… Якщо зі мною рахувати… Шістьох.

– Що?!

Шестеро! Я розраховував на дві дюжини.

– Вони… Ну, взагалі-то, не те щоб злякалися…

Я ледь стримався, щоб не зацідити цьому заступникові сиріт і вдів. Він, здається, здогадався й поквапився відступити на крок.

Латники й озброєні городяни утворили коло, на невисокий поміст, споруджений поруч із вогнищем, затягли Ансельма. Слідом за ним вступили де Лоз і брат Жеанар. Зараз почнеться…

– Навіщо ж ви прийшли? – не витримав я. – По золото?

– Та йди ти зі своїм золотом, попе! – розбійник скривився. – Зовсім мене за сволоту маєш? Давай краще мізкуй, як парубка виручити!

Як тут виручиш? Латники, натовп… Я обернувся до П’єра.

– Я зараз туди ходити, – задумливо промовив нормандець. – Я єпископа трохи бити. А ви брата Ансельма рятувати.

– Не вийде! – різко кинула дівчина, не обертаючись. – Їх надто багато!

– А чого не вийде? – втрутився розбійник. – Тільки бити його не треба – відразу схоплять. От коли б відволікти…

Відволікти? Я знов подивився на юрбу, яка завмерла в очікуванні, на нерівний стрій озброєних городян… Чому б і ні?

– Брате Петре, давайте сюди грамоту.

Поки нормандець копирсався в торбі, шукаючи документ, отриманий від Орсіні, я уявив, як виходжу просто до вогнища, як червона єпископова мармиза розпливається в презирливій посмішці… На мить стало страшно.

– Ось! – П’єр тицьнув мені грамоту. Я повернувся до де Гарая:

– Зараз їм буде не до брата Ансельма. Дійте!

– Ага! – в очах розбійника спалахнув веселий вогник, і я подумав, що, напевне, був до нього трохи несправедливий. Може, він не такий уже й боягуз. Може, річ не тільки в грошах.

– Отче Гільйоме! – почув я переляканий голос дівчини, але обертатися не став. Попереду багато люду, а отже, треба поспішати, щоб встигнути до помосту. Уже на ходу я збагнув, що плаща треба скинути, а говорити треба «ланг д’ок». Шкода, що я зовсім не знаю басконської.

Коли я нарешті опинився в першому ряду, брат Жеянар уже розгорнув довгий сувій. Що там написано, я здогадувався. Зараз почне читати…

– Стійте! – я збагнув, що кричу латиною, й повторив на «ланг д’ок». – Стійте! Ім’ям Найсвятішого Престолу!

Натовпом пронісся легкий шерех. Вартові перезирнулися, Жеанар де Юр здригнувся та впустив пергамент. Я скинув свою хламиду й ступнув на поміст:

– Я, брат Гільйом із Сен-Дені, повноважний представник легата Найсвятішого Престолу, наказую вам відпустити цю людину!

Мимоволі поглянувши на Ансельма, я з полегшенням помітив поруч із ним накладне бородисько де Гарая. Чудово!

– Брате Гільйоме! – розгублено вимовив Жеанар де Юр, дрібними кроками відходячи вбік. Я посміхнувся й повернувся до єпископа.

– Діти мої! Ім’ям Його Святості я зміщую Арно де Лоза, що називав себе єпископом Пам’є, та позбавляю його сану. Заарештуйте його!

Натовп зашумів, вартові загрозливо заворушилися, але Його Преосвященство мовчав.

Он як? Я подивився на нього – і здивувався ще більше. Арно де Лоз не посміхався, його обличчя побіліло, губи безгучно ворушилися.

Злякався? Я зрозумів – йому напевно повідомили, що я мертвий. Дуже добре, Ваше Преосвященство!

– Той, хто називав себе єпископом Пам’є, насправді мерзенний злочинець і ворог нашої Святої Католицької Церкви!

Відповіддю був гнівний лемент – юрба отямилася. Це додало нових сил де Лозу. Обличчя налилося фарбою, почервоніло:

– Убийте його! – товстий палець тицьнув у мій бік.

Іншого я й не сподівався. Тільки б не підвів де Гарай!

– Стійте! – я підняв угору грамоту Орсіні. – Цей документ надає право…

Але мене вже не слухали. Латники підняли списи, з юрби до мене тяглися здоровенні ручиська, намагаючись схопити за край ряси. На обличчі єпископа повільно проступила посмішка. Все…

Спис ударив у плече, ковзнувши по кольчузі. Я втримався на ногах, але наступний удар – просто в бік, – відкинув мене на дошки помосту.

– Демон! Демон! – волав хтось. – Хреста! Хреста сюди!

Вони вже знали, як убивати демонів… Я перекотився вбік, рятуючись від чергового удару, й запізніло пожалкував, що в руках нічого немає, крім пергаменту, від якого жодної користі. Хоча до чого жалкувати?

Ніхто не завадить мені прошепотіти наостанок «Овернь і де Ту!». Прости їм, Господи, бо ж не відають…

У вухах дзвеніла кров, і я не відразу почув те, що змусило натовп замовкнути, зупинивши занесені для останнього удару списи.

Грім! Оглушливий грім, який упав просто з безхмарного літнього неба!

– Єретики й грішники! – нелюдської сили голос загримів над площею. – Ви, хто посмів підняти руку на своїх сеньйорів і своїх пастирів! Зупиніться!

Тиша, що зависла над юрбою, знову змінилася криками, цього разу в них чувся не гнів, а жах.

– Он він! Он він! Дивіться!

Сотні рук простяглися, вказуючи на високий двоповерховий будинок, що стояв саме навпроти помосту. Я повернув голову й побачив на даху високий темний силует у широкому плащі.

– Я, Домінік д’Еконсбеф, ваш законний пан, прийшов покарати винних у бунті й насильстві!

– Демон… – невпевнено відгукнувся хтось, але решта мовчали. Д’Еконсбеф повільно підняв праву руку. У сонячному світлі яскраво блиснуло червоне золото.

– У мене в руках хрест! Я – добрий християнин і вірний слуга короля. А ви – бунтівники й слуги Диявола!

– Ні… Ні… Помилуйте нас, сеньйоре! – юрба почала відсовуватися далі від будинку, звідки гримів голос. Дехто опустився на коліна.

– Ви вбили мого батька й брата. Ви розорили мій дім. На що ж заслуговуєте ви?

– Сеньйоре! Сеньйоре! Нас обдурили… Помилуйте!

Я повільно підвівся, розмірковуючи, що саме час зникнути поміж цієї переляканої череди. Але щось зупинило. Що задумав останній із Пендрагонів? Кинути малинове полум’я на Пам’є?

– Отче Гільйоме! – нормандець був уже поруч із помостом. – Отче Гільйоме, швидше втікати!

Я відсторонив його руку й повернувся до де Лоза. Але той не бачив мене, дивлячись у бік нерухомої темної постаті.

– Ви, собаки, що вкусили руку, яка годувала вас, заслуговуєте на смерть! Але є серед вас той, хто винен тричі. Де Лоз, ти нацькував цих людей на мій замок!

Хрипкий регіт – єпископ тремтячою рукою діставав зі складок одіяння знайомий жезл із золотою черепахою.

– Мерзенний демоне! Я не боюся твого вогню. Хочеш – спали ще сотню дурнів!

Поруч зі мною нечутно з’явилася Анжела. За нею промайнуло чорне бородисько де Гарая.

– Ансельм вільний! – шепнула дівчина. – Отче Гільйоме, треба йти звідси! Сеньйор Домінік…

Але я не став слухати. Я теж не боявся малинового вогню, та вже було зрозуміло – д’Еконсбеф не зробить найстрашнішого. А от щодо Його Преосвященства…

– Агов, ви! – де Лоз, схоже, остаточно отямився. – У кого є луки – стріляйте! Решта – вперед! Я беру на себе ваші гріхи!

– У тебе їх і так досить! – громовий голос д’Еконсбефа змусив людей завмерти на місці. – Ти не боїшся вогню, тому що вкрав дерґський оберіг. Ти до всього ще й злодій, де Лоз! Але це не врятує. Тебе не торкнеться полум’я, але погублять твої ж гріхи. Перед тими, хто вірив тобі, велю: нехай буде кожне твоє слово – правдою!