Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц)

IV

Я запалив кілька поганеньких лоєвих свічок, позичених в отця Жеака, й потер стомлені за день очі. На жаль, настій, який зазвичай допомагав у таких випадках, залишився в моїй келії в Сен-Дені. Ансельм, свіжий і бадьорий, водив етилом по восковій табличці, закінчуючи чернетку допиту. Попрацювали ми сумлінно – за два дні вдалося опитати практично всіх, хто мав відношення до Жанни де Гарр і до дивних подій, які відбувалися в Артигаті. Таких набралося кілька десятків, починаючи від Армана де Пуаньяка й старих де Гарр і закінчуючи сусідами та просто цікавими. На щастя, ми не вели офіційною розслідування й могли не фіксувати кожне свідчення. Втім, записів все одно набралося кілька сувоїв і ще близько півдюжини табличок, позичених у того ж таки отця Жеака.

– Стомився, – повідомив я, вирішивши, що про справу покійної де Гарр я сьогодні не скажу більш ані слова. – Цікаво, де зараз брат Петро?

Нормандця, погано знайомого з латинською грамотою, я першого ж дня відпустив блукати Артигатом, що він із великою старанністю й виконував.

– Удень бачив його біля церкви, – відгукнувся Ансельм, відкладаючи табличку.

– Це добре…

– Він розмовляв з однією духовною дочкою. Досить милою.

– А це – недобре, – розсудив я. – Особливо недобре, брате Ансельме, що ви не змогли зберегти це в таємниці від мене.

– А мене вчили, що доносити – перший обов’язок ченця, – гмикнув італієць. – До того ж, вигляд у брата Петра був цілком благочестивий, і дивився він не на її рум’яні щічки, а на носки власних черевиків, як і належить брату-бенедиктинцю.

Я насилу втримався, щоб не пожбурити в Ансельма сувоєм. Поганець взяв за правило глумитися – і дарма, якби тільки з мене, смиренного брата.

– Я теж стомився, – італієць взявся масажувати кисть. – У цій халупі навіть удень темно. Як вони живуть у таких норах?

Будинок, що його виділив нам староста, зовсім не вважався в Артигаті норою, проте, в Ансельма була своя думка з цього приводу.

– А ще більше, отче Гільйоме, мене втомили ці вілани. З тим же успіхом ми могли розпитувати їхніх овець!

– Менше гордині, месіре білокрилий лелеко, – не витримав я. – Вони – такі самі створіння Господні…

– Яких створив Творець п’ятого дня,[31]31
  П’ятого дня Господь створив тварин.


[Закрыть] – кивнув Ансельм.

– Брате мій, – зітхнув я. – Сподіваюся, ви мали на увазі овець.

Хлопець помилявся. Точніше, мав рацію лише частково. Мешканці Артигата не поспішали бути з нами відвертими. Проте річ, звісно ж, не в їхніх розумових здібностях, на що натякав пихатий італієць. Я розумів цих людей – слідство тяглося кілька місяців і вони вже стомилися відповідати на нескінченні розпитування. Втім, іншого я і не сподівався. Не здивувало й те, що свідчення майже дослівно збігалися з тим, що я знайшов у сувоях, переданих вікарієм. Жителі Артигата були помірковані. Щоправда, я мав змогу ставити ті запитання, які слідство чомусь обходило…

– Час уже братові Петру повернутися, – зауважив Ансельм. – Бо без вечері залишимося.

– Брате мій, – ласкаво всміхнувся я. – Вечерю сьогодні приготуєте ви. Казанок стоїть біля дверей, можу також показати, де тут піч.

– Як? – обурився він. – Я ж учора…

– Смиренність, смиренність, брате мій! Інакше нам доведеться вкушати сухарі, окропляючи їх слізьми каяття.

Ансельм стиха вимовив щось досить виразне на «ланго сі» і поплентався за казанком. Я вдав, ніби не почув, вирішивши, що вранці пошлю його рубати дрова.

Поки Ансельм з похмурим виглядом чистив овочі, я ще раз переглянув свої нотатки.

Так, нам постаралися не сказати нічого нового. Але навіть коли повторюєш свою розповідь із точністю до слова, однаково спливає щось несподіване.

– А ви помітили, отче Гільйоме, як вони намагаються нічого не говорити про д’Еконсбефа? – раптом запитав Ансельм, кидаючи в казанок величезну цибулину.

– Помітив, – погодився я. – Але, їй Богу, давайте не зараз!

Італієць кивнув і подався по воду. Я вирішив, що був уже достатньо суворий і взявся розводити вогонь. Невдовзі казанок був поставлений на пічку, і я зайнявся хлібом.

Харчі нам видавав староста. На жаль, окрім овочів і м’яса, в Артигаті нічого не було.

Риба, про яку писав сумлінний брат Умберто, в останні тижні чомусь завзято не бажала потрапляти в сіті. Ласувати м’ясом щодня ми не могли, а тому обмежувалися овочевою юшкою, яка встигла за два дні смертельно набриднути. Втім, ми теж явно набридли місцевим вівчарям. Вони, певна річ, не обурювалися, але зрозуміти їхні почуття було легко.

– Кого вони так бояться? – не витримав я. – Єпископа? Д’Еконсбефа?

– А може, вони просто бояться, – знизав плечима італієць. – Ці селяни ненавидять усіх – і всіх бояться, від священика до вартового.

– І не без підстав, брате Ансельме. Гаразд… – Я зрозумів, що поговорити таки доведеться. – Поки триває творення юшки…

– А хтось комусь колись докоряв богохульством, – докинув італієць.

– Дрова, – зітхнув я. – Той стос, що біля порогу, і другий – біля хліва… Отож поки триває тво… кгм… поки юшка вариться, давай-но подумаємо, що ми дізналися нового.

– Те, що в труні лежить не Жанна де Гарр. Отже, це була справді самозванка. І вдова де Піо, як не дивно, справді відьма.

– Із приводу першого згоден, – кивнув я. – Це – не Жанна де Гарр, і підміна відбулася саме тоді, коли якась дівиця прийшла в Артигат під виглядом зниклої дочки достойного поселянина Санксі де Гарра.

– Якась чорнокоса, – уточнив Ансельм.

– Якась чорнокоса. А з приводу відьми… Брате Ансельме, ми, здається, з тобою обидва не надто віримо у відьом!

– Як і написано в каноні «Єпископи».

– Так. Але якщо вони й існують… Над самозванкою багато разів здійснювалися церковні таїнства, вона сповідалася, причащалася, над нею було проведено обряд очищення… Поганої ж ви думки про нашу Святу Католицьку Церкву! Якась сільська відьма виявилася сильнішою за церковні таїнства.

– Але не сильнішою за доброчесного отця Гільйома із Сен-Дені.

Я поглянув на хлопця – він був серйозний.

– Не знаю, – чесно зізнався я. – Не знаю і пояснити не можу. Оберегів не ношу, квіти папороті не збираю й інколи пропускаю як всеношні, так і утрені. До того ж, вкушаю м’ясо. Іноді.

– Святих у рідні не було? – безневинно поцікавився Ансельм.

– Не було. Брате Ансельме, а якщо серйозно?

– Серйозно? – італієць знизав плечима. – Якщо серйозно, то прислухаємося до поради Секста Емпірика й утримаємося від судження. Приймемо як даність – вам вдалося побачити те, що недоступне іншим.

Мені так і кортіло розповісти, що сталося біля палацу архієпископа Тулузького, але щось стримувало. Нехай Ансельм поки думає, що це – якась випадковість.

– Тепер друге, – вів далі він. – Ввічливий сеньйор д’Еконсбеф кепкував з марновірних віланів. Проте, ми цього демона мали щастя бачити на власні очі.

Я кивнув.

– Отже, логічно припустити, що й того разу цей демон виконував наказ тих, кому не до вподоби наш приїзд. Коли чесно, раніше я думав інакше…

Згадався дивний, нервовий сміх, меч у його руці… «Він по мене!»

– У єпископа Пам’є немає ручного ведмедя, – нагадав я слова д’Еконсбефа. – Натомість у когось є ручний демон.

– Котрий, одначе, злякався вас… Або вашого хреста, – замислено промовив Ансельм.

– Або молитов брата Петра, що настільки ж логічно. Ну, а з приводу того, що нам розповіли?

Італієць задумався:

– Ну… Усі підтверджують, що після свого повернення Жанна поводилася дивно, перестала спілкуватися з подругами, не любила згадувати минуле… Але ми вже знаємо, в чому річ.

– Так, – погодився я. – Знаємо. І тепер, брате Ансельме, мене цікавить не чорнокоса самозванка, а сестра Цецилія з Мілана.

Упіймавши здивований погляд Ансельма, я спробував сформулювати те, що вже давно спадало на думку.

– Якщо вірити матеріалам слідства, погляд жителів Пам’є скаламутила вдова де Піо, й вони визнали сестру Цецилію за справжню Жанну. Ця ж підступна вдова скаламутила розум самої сестри Цецилії. Але згадайте, брате Ансельме! Сестра Цецилія до Артигата не приїздила. У Пам’є були батьки Жанни, де Пуаньяк і кілька сусідів. З усіма ними ми зустрічалися. І що вони нам сказали?

– Те саме, що й на слідстві, – знизав плечима Ансельм.

– Не зовсім. Я навіть дещо записав. Усі – точніше, майже всі – говорили, що сестра Цецилія справді схожа на Жанну, якою та була до заміжжя. Після народження дитини жінки часто змінюються, а сестра Цецилія нагадувала їм колишню де Гарр. Нагадувала! Руде волосся, ластовиння… Єдиною людиною, що відразу ж упізнала сестру Цецилію, був…

– Де Пуаньяк, – кивнув італієць. – Тому сестрі Цецилії й повірили. Адже хто, як не він мав знати! Чоловік – тобто в цьому випадку колишній наречений – підтвердив, а решта сказали, що схожа.

– Так. Цікаво, правда? Пізніше де Пуаньяк від своїх свідчень відмовився, пояснивши, звісно, усе це відьминими підступами. Але тоді ж він її впізнав! Причому єдиний! Батько Жанни сумнівався, мати теж, а він…

– Здається, юшка готова, – замислено промовив Ансельм. – І бачить Святий Бенедикт, я не маю наміру чекати на брата Петра…

Подумавши, я розсудив, що він має рацію.

Наш нормандець цього вечора гуляв зайве довго. Ми дістали ложки й уже збиралися з молитвою взятися до нашої скромної трапези, як за дверима почулися кроки. Зарипіли незмазані завіси.

– А чого? Уже вечеряти? – П’єр здивовано подивився на казанок, потім на нас і зітхнув. – А я думати…

– Ти, брате Петре, не думати, – Ансельм зачерпнув юшку, скуштував і гмикнув. – Могло бути й гірше… Ти, брате Петре, йди дрова рубати. Щоб більше не спізнюватися.

– Брате Ансельме, не позбавляйте себе задоволення, – заперечив я. – Дровами займетеся самі, а брат Петро зараз прочитає нам «Вірую» – вголос і без помилок.

Нормандець зітхнув і скорився. Втім, «Вірую» він знав тепер твердо, й незабаром ми щодуху працювали ложками. Та, дивна річ, П’єр майже не їв і взагалі вигляд мав якийсь дивний. Нарешті, коли в казанку залишалася ще половина, він відклав ложку вбік.

– Брате Петре, щось сталося? – стривожився я.

– Ну… – нормандець почухав потилицю. – Я ходив… Я розмовляв…

– Басконською, – не втримався Ансельм.

– Та по-всякому… Слухати… Вони мені спочатку не вірити… не вірили. Боялися. Вони чужинців бояться. Але я про село з ними говорити, про овець говорити…

Ансельм гмикнув, а я схвально кивнув.

Звісно, хитрість брата Петра в рогожі, але… теж нічого.

– Вони Жанну шкодувати. Хлоп’я шкодувати. Де Пуаньяка лаяти. Сильно лаяти. Він винуватий, вважати.

– Брате Петре! – не витримав я. – Уважніше!

– Вони… вважають… його… винуватим, – зосередився він. – Удову Піо не дуже лають. Я був, де її дім стояти.

Ми з Ансельмом теж ходили на попелище. Борці з поганню спалили не лише будинок, але й усі двірські будівлі, й навіть паркан. У центрі величезної чорної плями височів грубо збитий хрест.

– Демона бояться. Вони його бачити… бачили. Такого, як ми бачили. У горах ходить. У лісі ходить. Біля села ходить.

– Давно? – поцікавився Ансельм.

П’єр замислився:

– Я запитувати. Відповідати так: давно демони тут жили собі. Потім зникли. А років… двадцять… Ні, більше… У той рік, коли велика сарана бути, він знову з’явився. Спершу маленький. Потім вирости…

– Уперше чую, щоб демони росли, – Ансельм здивовано похитав головою. – Хоча, повинні ж вони колись бути, кгм, демонятами?

Важко сказати, чи говорив він серйозно.

Мене зацікавило інше.

– Сарана… Чекайте! Ми тоді були в Аскалоні, до нас приїхав один священик з Кастилії… Двадцять два роки тому!

– Ого! – Ансельм теж збагнув. – У той рік, коли до Артигата приїхав Санксі де Гарр і…

– …І д’Еконсбеф. Напевне, панотець нашого знайомого, одержав Пам’є в ленне володіння тоді ж, – закінчив я. – Отже, одного й того самого року в окрузі з’являються селянин з Басконії, сеньйор і демон…

– Малолітній демон, – уточнив італієць. – Який ріс-ріс, виріс і почав бешкетувати.

Я відклав ложку – їсти перехотілося. Брат Петро, сам того не бажаючи, схопив головне.

Слідство, так само, як і зниклий брат Умберто, припустилося тієї самої помилки – вело розслідування від зникнення Жанни де Гарр.

А ця історія почалася значно раніше – із приїзду до Артигата її батька. А може, навіть ще раніше. Удова де Піо заявила, що багато років служила д’Еконсбефу. Де? Коли? У будь-якому разі, не тут.

– Отче Гільйоме!

Я відірвався від роздумів і подивився на П’єра не без подиву – настільки в нормандця був незвичайний вигляд.

– Отче Гільйоме, нам треба виходити… Нам треба поговорити.

Його обличчя сіпнулося, і я раптом зрозумів, що П’єр мені підморгує. Точніше, намагається. Багато ж чого мало б статися, щоб П’єр почав підморгувати! Тому я не став сперечатися, і ми з нормандцем вийшли на двір.

Там було темно – ніч у цих місцях настає швидко. П’єр озирнувся, потім ще раз і поманив мене до хліва.

– Я ходити… – зашепотів він. – Я гуляти… Я вівці дивитися… Я в ліс заходити, де люди демона…

– Бачили, – поквапливо вставив я. – Бачили, брате Петре.

– Бачили. І там я зустріти… Зустрів…

– Демона? – цьому б я не надто здивувався, але нормандець помотав головою й показав на двері хліва.

– Він що, там?

П’єр не встиг відповісти. Старі розсохлі двері зарипіли, й із темряви з’явився хтось дуже знайомий у плащі до п’ят і насунутому на вухо капелюсі.

– Добрий вечір, отче Гільйоме! – Анжела всміхнулася й співчутливо подивилася на П’єра, котрий поквапився опустити очі долу. – Отець Петро, напевно, волів би зустріти нашого нічного знайомого.

– Тепер ви не брат Октавій, – констатував я.

– Так. І цей плащ разом із капелюхом я теж, на жаль, украла, але в опудала, що трохи пом’якшує мою провину.

– Це я вкрав, – зітхнувши, зізнався нормандець. – Брат Октавій… Тобто юниця Анжела…

– …Була без плаща, – бадьоро закінчила дівчина. – На мені було трико, у якому я й утекла. Отче Гільйоме, я переночую тут у хліві?

– Я приносити юниці Анжелі юшку, – заявив П’єр. – Я їй залишати…

Ось чим пояснюється відсутність апетиту в парубка!

– Брате Петре! – зітхнув я. – По-перше, не піднімайте своїх грішних очей від черевиків. По-друге, ходіть-но в дім. По-третє, не спіткніться. Боюся, перед сном вам доведеться добряче вивчити «Світильник».

Я простежив за тим, як пригнічений нормандець чимчикує по книгу Гонорія Августодунського, котра так припала йому до смаку, та повернувся до Анжели.

– Дочко моя…

– У мене не було іншої ради, отче Гільйоме, – цього разу в її голосі не було й тіні сміху. – Там, куди я прийшла, мене зустріли погано. Дуже погано… В мене немає жодного мідяка, я не дуже знаю ці місця. Ви одного разу вже допомогли мені…

Я задумався. Схоже, дочка Тіно Жонглера вважає мене дуже добрим. Дуже добрим і не дуже розумним.

– Я дам тобі трохи грошей, дочко моя. Цієї ночі можеш залишитися тут, а вранці…

– Ні! – вигукнула вона. – Отче Гільйоме, я не знаю, куди йти!

Вона не знає, куди йти! Однак тієї пам’ятної ночі, після зустрічі з нашим волохатим приятелем, вона пішла – явно непогано знаючи дорогу. Потім настільки ж безпомилково опинилася в Артигаті й зустріла П’єра. Чи це теж випадковість?

– Гаразд, завтра подумаємо, – я визирнув надвір. Почувся стукіт – хтось грюкнув дверима будинку. Я подумки пом’янув царя Давида й усю смиренність його, вирішивши, що завтра ж не на жарт візьмуся до виховання моїх підопічних.

Як відомо, дорогу до пекла вимощено подібними намірами.

V

Уночі мені знову наснилася пустеля, та цього разу сонце було в зеніті, над барханами плавав сизий, хисткий серпанок, а я мчав на своєму вірному Попелі, наздоганяючи воїнів у строкатих чалмах, котрі втікали в сум’яті. На душі було легко й спокійно.

Я знову молодий, у моїй руці – батьківський меч, позаду мчать воїни в білих плащах з малиновими хрестами, а вдома чекають Інесса й наш малюк. Чекають із перемогою – гвардія атабека втікає, і зараз головне – не дати їм сховатися за стінами Мосула. їхні коні стомилися, копита грузнуть у піску, ще трохи – і ми наздоженемо боягузів…

Раптом усе змінюється. Вершники в чалмах рвучко повертають. Полуденне сонце виблискує на піднятих до зеніту клинках.

Звучить знайоме: «Ільялла-а-а!» Вони не втікали – вони лише виманювали нас якнайдалі від табору.

Ну, що ж…

Ми пришпорюємо коней. «Овернь і де Ту!» – горлаю я щосили, й мій клич підхоплюють воїни в білих плащах. У вуха вдаряє кінське іржання, брязкання клинків – ми зітнулися, й одразу ж усе зникає, крім блиску кривих шабель. Я ухиляюся, рубаю навідліг, знову ухиляюся, хтось падає з коня, знову чується: «Ільялла-а-а!», і раптом в очі вдаряє сліпуче золото. Атабек усе ж таки знайшов мене, й на його хлоп’ячому обличчі я бачу насмішку. Мерзотник сміється з мене.

Ні, він регоче, і я чую його зухвалий гортанний голос:

– Де Ту! Ти програв мені три партії в шахи. Подивимося, як ти втікатимеш! Кажуть, у твого Попела на задній бабці біла пляма. Зараз я її побачу!

Усе це правда – про Попела, а головне, я справді програв йому три партії поспіль, і цей хлопчисько сміє знущатися з мене, лицаря, посвяченого в Храмі Гробу Господнього!

Я мовчки посміхаюся у відповідь, зручніше перехоплюючи руків’я батьківського меча. Зараз я розрубаю його позолочений шолом і вжену сміх глибоко в його сарацинську горлянку. Я підводжу очі – й меч завмирає в руці. Імадеддін зник. Замість нього я бачу іншого хлопця– в тому самому багатому панцирі, в тому самому шоломі. Обличчя незнайоме й, водночас, дуже схоже па когось, добре мені відомого. Рука опускає меча. Хлопчина дивиться на мене знайомими – дуже знайомими – очима, і я розумію…

Я розумію, що прокинувся в цілковитій тиші. Ансельм спить тихо, але хропіння достойного брата Петра чути здаля. Перш ніж підвестися, якусь мить я лежав, дослухаючись. У домі порожньо. Це підтвердила свічка, яку я насилу знайшов на столі. Отже, гідні брати вирішили скористатися сном свого суворого наставника. Як саме, я вже здогадався.

Двері хліва виявилися відчиненими, і я відразу ж почув чийсь голос. Першої миті я ніяк не міг збагнути, але потім зрозумів.

Брат Ансельм! Але говорив він – точніше читав – не звичною м’якою латиною, а бездоганною «ланг д’ок», трохи ґрасируючи й налягаючи, як це роблять провансальці, на звук «а»:

– На глоді листя у саду тремтить, де донна з другом ловлять кожну мить: от-от ріжок вже перший засурмить! На жаль, світанок, ти занадто поспішив…

– Коли б то ніч Господь навіки дав, – відразу ж вступив дзвінкий Анжелин голос. – І любий мій мене не полишав. І страж забув свій ранішній сигнал. На жаль, світанок, ти занадто поспішив…

Підслуховувати, хай хоч що там каже поганець Ансельм, гріх, та шкода ж переривати таке. Тим часом дівчина замовкла, й знову почувся голос італійця:

– Красуня мила й чарівлива, любов’ю ніжною розцвіла, чому ж тоді їй так тужливо? На жаль, світанок, ти занадто поспішив!

Мовчання… Я вирішив, що час наводити лад, але тут знову заговорив Ансельм, цього разу звичною латиною:

– Ця альба не з найкращих, та ви добре читали, дочко моя.

– Ви теж, отче, – тепер у голосі Анжели чулося глузування. – Ви б цілком могли виступати разом із жонглерами.

– Ну, звісно! Бачиш, брате Петре, до чого ми дожили? Шляхетні альби читають голодранці на площах!

– А вам не здається, отче, що ви мене ображаєте? – цього разу дівчина не жартувала.

– Я вже казав якось: ви дуже гарна, донно, – настільки ж серйозно відповів італієць. – Ваш голос чистий і благозвучний, самі ви смілива й відважна. Але ви – жонглерка. Я не суддя вам, та якщо б мав право судити…

– То відіслали б мене в монастир до Страшного Суду!

– Брате! Дочко моя! – почувся розгублений П’єрів голос. – Ну що ви сварити!

Я подумки закликав на допомогу Святого Бенедикта й переступив поріг. Вогонь свічки зробив таємне очевидним: порожній казанок посередині, три постаті – дві в білих плащах, одна – в темному. Анжелине обличчя все ще зберігало сліди образи, Ансельм здавався незворушним, а нормандець – трохи зляканим.

– Мир вам, діти мої, – зітхнув я. – Зараз відлучити вас від Святої Католицької Церкви чи трохи згодом?

– І повергнути в геєну вогненну, – сумно відгукнувся П’єр. – Де бути волання, крики й скрегіт зубам…

– Зубів, – я похитав головою. – Ви безнадійний, брате Петре! Отже, не чую благання про пощаду.

– Пощадіть, отче Гільйоме! – відразу ж забубонів П’єр. – Бо не робити я нічого грішного, а лише відносити цій юниці вечерю, щоб не померти їй від голоду.

– Пощадіть, великодушний отче! – у тон йому заґуґнявив Ансельм. – Бо прийшов я до хліва цього, щоб не залишати брата Петра наодинці з юницею, як і велить статут Святого Бенедикта. І не запалювали ми вогню, щоб не бачити її лику, – як, знову ж, наказує наш статут!

– А мене й щадити не треба, – доволі нахабно зауважила юниця. – Якщо ченцям не можна спілкуватися з дівицями, то дівицям спілкуватися із ченцями ніхто не забороняє.

– Відлучу, – вирішив я. – Відторгну негідні члени від тіла церковного…

– …Як паршивих овець від череди, – підхопив Ансельм. – А що, отче Гільйоме, ви можете.

Я присів поруч із П’єром, який мовчазно сопів, укотре прикидаючи, як би на моєму місці вчинив Святий Бенедикт. Нічого путнього на думку не спадало.

– А розмови ми вели безневинні, – вів далі нахаба Ансельм, – навіть душеспасенні, позаяк говорили про переваги любові духовної над любов’ю плотською. І як приклад згубності останньої, читали альбу, яку ви, отче Гільйоме, напевно, чули, стоячи за дверима.

– Ага, – підхопив нормандець. – Ми цеє… душекорисно розмовляти!

– Геть! – не витримав я. – Бігцем! І дивіться – кого спіймаю, їй-Богу, придушу!

Братів ніби вітром здуло. Анжела всміхнулася й, наче нічого й не сталося, сказала добраніч.

…Брат Петро вже щосили похропував. Я відкликав Ансельма вбік і кивнув на ослін.

Італієць знизав плечима:

– Не треба, отче Гільйоме. Зараз ви скажете, що я – людина ще молода, а в моєму віці мирські спокуси особливо згубні. І що я не повинен потурати не тільки своїм слабкостям, але й слабкостям таких смиренних братів, як наш брат Петро. І що читання віршів про любов – недостойне заняття для брата-бенедиктинця…

– Ну-ну, – вставив я, – продовжуй.

– Продовжую, – Ансельм помовчав мить. – А якщо серйозно, то я справді не хотів відпускати брата Петра самого до цієї юниці. І не тому, що вони могли віддатися блуду просто в стійлі…

– Посоромтеся, брате! – не витримав я.

– Соромлюся… Я побоювався іншого. Знаєте, про що вона почала розпитувати, не встигнувши навіть скуштувати юшки?

Він замовк, зважуючи, який справить ефект, та я зрозумів, що знаю відповідь.

– Про справу Жанни де Гарр.

– Так! Її дуже цікавило, що ми тут робимо, – прикидатися ця юниця не надто вміє, їй, певна річ, відомо, навіщо ми прийшли до Артигата.

– І вона сама опинилася тут не випадково.

– Звісно ж! І зустріла першим саме смиренного брата Петра. Сподіваюся, він не встиг їй розповісти чогось важливого. Довелося заговорити про трубадурів і альби… Яка вона все ж таки паскуда!

– Брате Ансельме! – не витримав я.

– А як це ще можна назвати? Вона просить допомоги, просить захисту, а сама…

– Вивідачка, – підказав я. – Так, схоже на те… Знаєш, брате Ансельме, ти зараз чомусь нагадав мені Його Високопреосвященство Джованні Орсіні. Він такий само гарячий.

Хлопця пересмикнуло. Обличчя спотворила гримаса, губи скривилися:

– Ні! Тобто… Чому?

– Ми з ним були знайомі заочно, але мене відразу ж вразили його нерозважливість і безапеляційність. Адже він, як на мене, не така вже й лиха людина – бувають кардинали й гірші. Та коли його понесе… Знаєш, брате Ансельме, Сен-Дені навчив мене багато чого, зокрема й ставити себе на місце іншого – навіть лютого ворога. Ти вважаєш цю дівчину вивідачкою, котра їсть наш хліб і зраджує нас. А хтось, імовірно, вважає нас вивідачами, які прийшли відбирати жертви для вогнища. Може, Анжела думає, що обманює катів.

– Але ж ви…

– Я? Я – ні. Та й ти, здається, не прагнеш підкладати хмизу. Але нас послав Його Високопреосвященство, а його саме понесло… Що про нас думають ці селяни? Ким нас вважає д’Еконсбеф? І, до речі, «чисті» брати теж.

Після моєї зустрічі з братом Пайсом ми жодного разу не говорили з Ансельмом про катарів. Я все не наважувався – й, напевно, даремно.

– «Чисті» брати, – поволі проказав Ансельм, – добре знають, хто такий отець Гільйом. Вони читали його книгу. Вони стежать за його суперечкою з монсеньйором Орсіні й отцем Петром Ломбардським. Вони знають, що він не збирається підкладати хмизу. Вони готові допомогти, але не знають – як. Справа де Гарр для них – така ж загадка.

– Про що я вже чув від поважного брата Пайса, – кивнув я. – У кожному разі, не судімо суворо… Правда, це не означає, що ми зобов’язані розповідати Анжелі про наші успіхи…

– …І невдачі, – Ансельм задумався. – Тоді… Отче Гільйоме, ми не говорили братові Петру про наші висновки. Не говорімо й надалі.

Погано. Дуже погано! Гіршого немає, ніж коли брати починають підозрювати один одного. У зрадництві, у дурості – все одно.

– Брате Ансельме! Хочу повідомити вам, що знаю брата Петра багато років. Більше того, вірю йому. Можу навіть сказати, що в будь-який момент довірю йому своє життя…

– Я теж, – Ансельм залишався незворушним. – Ви довірите йому своє життя, але не дасте читати Абеляра. Адже ви знаєте, у мене в келії зберігається Абеляр! Вам, напевне, доповіли, й отцю Сугерію теж. Але мені його читати можна. Чому?

– Тому, що ти розумний хлопчик, брате Ансельме.

– Нехай так, – «хлопчика» він проковтнув напрочуд спокійно. – Але уявляю, що буде, коли Абеляра почне читати брат Петро!

Я теж уявив, і мені стало недобре.

– Справа Жанни де Гарр – не просто історія про сільську відьму й зниклу дівчину.

У чомусь хлопець мав рацію. І поки я сам не розібрався, братові Петру краще не знати деяких деталей. Анжелі – тим паче.

– Тоді завтра йому знов доведеться вивчати місцевих овець, – вирішив я. – І нехай не спокусить його одна зовсім не смиренна вівця, що приблудилася до нашої череди. Ми ж, брате Ансельме, спрямуємо свої стопи туди, де нам слід було б побувати ще першого ж дня.

– У церкву? – з явно недоречною насмішкою поцікавився італієць.

– Ні. У дім Санксі де Гарра.