Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 21 страниц)

V

Тепер ми йшли повільно, намагаючись не відставати один від одного. Анжела взяла мене за руку, і я відчув, як її б’ють дрижаки.

П’єр голосно сопів, тримаючи напоготові вірну «ґирлиґу», але спочатку нічого особливого не відбувалося. Коридор здавався рівним, чистим, із такими, як і раніше, полірованими стінами.

– Є! – Ансельмів голос пролунав несподівано й різко. – Дивіться!

Смолоскипи освітили низьку довгасту нішу. Анжела охнула, П’єр насупив брови й перехрестився. Мрець. Вискалений череп, жовті кістки розпалися. Він лежав тут давно – дуже давно.

– А хреста ж то немає, – раптом гмикнув Ансельм. – Ай-ай-ай!

Так, хреста не було. Ні тут, ні в сусідніх нішах, які тяглися тепер обабіч коридору.

Мерці… Кістяки, що розсипалися на порох.

– Я бачив таке, отче Гільйоме, – страшний коридор, схоже, лише схвилював італійця. – У римських катакомбах! Там є місця, де поховано язичників. Там теж немає хрестів.

Коридор вів далі – довгі ряди ніш, заповнені тліном. Подекуди не збереглося навіть кісток, лише купки безформного пороху.

– Дуже старі, – бурмотів Ансельм. – Але це люди, отче Гільйоме. Люди, а не демони!

Незабаром очі вже перестали реагувати на те, що було в нішах. Напевно, тут ховали багато сторіч. Старий забутий цвинтар.

Я відчув мимовільну полегкість і водночас – розчарування. У лігвиську демонів усе виявилося надто звичним.

Зненацька Анжелина рука сіпнулася. Я мимохіть зупинився, й відразу почув здивований голос італійця:

– Отче Гільйоме! Сюди!

Ніша – така сама, як і решта. Але на гладенькій стіні чиїсь руки накреслили хрест.

Фарба ще не встигла обсипатися. Ансельм підніс смолоскип ближче й знову здивовано скрикнув – над нішею був напис. Нерівні чорні літери – звичайні, латинські.

– «По-кій-ся в ми-рі…» – прочитав П’єр і перехрестився. Ми вчинили так само. Я подивився на Анжелу – вона стояла, відвернувшись.

– Хто це, дочко моя?

– Ні… Не знаю… Не питайте!

Дівчина тремтіла. Я зрозумів – вона не скаже. Напевно знає – але мовчатиме.

Смолоскипи освітили нішу. Так, могила не була старою. На кістках ще збереглося чорне лоскуття того, що колись було шкірою.

Клапті тканини, довге рудувате волосся.

Жінка.

– Т-а-ак, – Ансельм уже отямився й, нахилившись, узявся роздивлятися страшну знахідку. – Іконка… Олив’яна, такі в кожному селі купити можна. Отче Гільйоме, а хреста ж немає!

Спочатку я не зрозумів, але потім збагнув. На покійниці я не побачив натільного хрестика. Іконка – грубе зображення якогось святого – лежала біля голови, на правій руці – щось, схоже на браслет. Хрестика не було.

– Руда… – бурмотів Ансельм. – Руда! Отче Гільйоме, та це ж…

– Жанна де Гарр.

Кілька хвилин ми мовчали, повільно приходячи до тями. Отже, зникла дівчина мертва. Мертва вже кілька років. Хтось сховав її труп у цьому підземеллі, подбавши про те, щоб у село повернулася самозванка.

Ансельм знову взявся розглядати нішу.

Анжела відійшла подалі й завмерла, відвернувшись до стіни. Хотілося розпитати її, але щось утримувало. Тепер я розумів, чому їй не хотілося спускатися в підземелля.

– Не бачу… – Ансельм схилився над черепом, потім почав розглядати кістки. – По-моєму, ушкоджень немає. Череп цілий.

– Так нічого не скажеш, – заперечив я. – Її могли вдарити ножем у серце.

– Так, звісно… – італієць випростався й простяг мені якусь річ. – От, браслет!

– Брате Ансельме! – П’єр злякано відсунувся. – Гріх це!

– Зараз покладемо на місце! – відмахнувся той. – Дивіться, отче Гільйоме!

Скляний браслет, темно-синій, з малюнком, виконаним білою фарбою. Якісь безглузді квіточки…

– Я запам’ятав. Покладіть.

Ансельм ще раз подивився на знахідку й не без жалю повернув її мертвій власниці.

– Отже… – почав я.

– Отже, – підхопив італієць, – Жанна де Гарр – справжня – мертва. Напевно, було так – перед весіллям вона втекла до замку, і там…

– З нею щось сталося, – перебив я.

– Її було вбито. І поховано тут. Але потім чомусь у село заслано чорнокосу. Навіщо?

– А щоб її в замку не шукати, – раптом заявив П’єр.

– Точно! – італієць клацнув пальцями. – Сеньйори дуже не хочуть, щоб туди зайвий раз хтось потикався!

Я кивнув – усе складалося. Посварившись із де Пуаньяком, Жанна поспішила туди, де могла знайти захист. Але знайшла смерть. Однак, її й далі шукали. Хоча б Арман, котрий мріяв про багатий посаг.

– А чому… чому ви думаєте, що це Жанна? – тихо запитала дівчина.

Ми перезирнулися.

– Ну… Якщо дотримуватися логіки, – трохи поблажливо почав італієць, – це може бути, хто завгодно. Будь-яка руда жінка, яка носила синій браслет. Але вона загинула кілька років тому – й кілька років тому зникла Жанна. Руді більше в окрузі не зникали. Й ще хрестик. Його немає – чому?

Ансельм трохи виждав і повчально закінчив:

– А от чому! Самозванка повернулася до села – точніше прийшла – із Жанниним хрестиком! Адже її рідні, а можливо, й Арман, пам’ятали, який хрестик був у дівчини.

– І все ж таки, – тихо, але вперто повторила Анжела. – Це може бути й не вона.

– Теоретично, – погодився я. – Але є ще одна прикмета. Перевіримо, коли повернемося до Артигата. А зараз – ходімо. Брате Петре, прочитайте молитву за упокій душі.

Коридор вів далі, ліворуч і праворуч темніли ніші, але ми вже не заглядали туди. Царство смерті… Раптом я подумав, що десь тут може лежати брат Умберто Лючані, посланець Його Високопреосвященства. Але ні хреста, ні напису ми більше не побачили.

Зненацька смолоскипи висвітили чорне провалля в одній зі стін. Прохід – високий, нерівний. Над ним – залишки напису, але літери виявилися ретельно затертими. Ансельм насупився й обережно ступнув у темряву. Ми з П’єром пішли за ним, тримаючи смолоскипи вище.

Сходинка, друга… Невеличкі сходи вели до печери, схожої на порожнє яйце. Високе склепіння йшло кудись угору, на рівних стінах – уже звичні сліди зубила, а внизу…

– Господи! – П’єр відсахнувся. – Кров Христова! Та що ж це?

Бідолаха вимовив це «лангод’уї» з дикою нормандською вимовою, але докоряти йому за це не випадало. Я й сам насилу стримався, щоби не висловитися овернською.

Кістки – озеро, море кісток… Нерівні жовті купи тяглися, скільки сягало око. Скільки тут їх? Сотні? Тисячі? «Їх» – не людей.

– Ого… – Ансельм нахилився, розглядаючи величезний, удвічі більший за людський, череп. – Оце вже пахне вогнищем.

Череп і справді був застрашливий – гігантські ікла, величезні очниці, низьке скошене чоло. А поруч те, що залишилося від рук і ніг, – точніше – лап. Демони – родичі того, котрий звів знайомство з нами.

– А гарні! – італієць нервово розсміявся. – І що тепер, отче Гільйоме?

Я не відповів – просто не знав, що сказати. Зависла мовчанка, яку порушувало тільки П’єрове бурмотіння, – нормандець читав молитву. Я озирнувся – Анжела стояла на порозі, й не відриваючи очей, дивилася на страшну картину.

– Амінь, – я перехрестився. – Хай хоч хто ви були, спочивайте з миром. Ходімо.

Тепер ми йшли мовчки, навіть не помітивши, як зникли ніші по боках коридору, як спуск змінився підйомом, а звідкілясь згори потягло свіжим повітрям. Нарешті я зупинився.

– Анжело, що там попереду?

Дівчина пересмикнула плечима:

– Ще одна зала. І вихід на поверхню.

– То ти тут бувати… бувала? – до П’єра щось почало доходити. Анжела не відповіла, й ми пішли далі. Підйом став помітнішим, і ось під ногами замість рівної підлоги з’явилися сходи.

– Стійте! – Ансельм махнув рукою й швидко зійшов нагору. За хвилину в темряві блимнуло світло смолоскипа:

– Піднімайтеся! Тут тихо.

Нагорі справді було тихо. Невеличка зала, підлогу якої було засипано камінням – старим, укритим порохом, та іншим, принесеним сюди зовсім недавно. Більше нічого тут не виявилося. Смолоскипи майже догоріли, і я наказав залишити лише один.

Шукати тут нема чого – прохід темнів просто перед нами. Щоправда, праворуч я помітив якусь нішу, але туди заглядати явно не мало сенсу.

– Відпочинемо, – вирішив я. – Брате Петре, діставайте сухарі.

Розмовляти не хотілося, навіть невгамовний Ансельм притих. Побачене вже не здавалося чимось страшним, подив змінився зовсім іншим почуттям– сумом і зосередженістю, як це зазвичай буває, коли повертаєшся з кладовища. Так, дерґи були.

Недолугі кошлаті чудовиська, здатні перетворюватися на людей. Довго – може, сотні років, вони жили тут, щоб зникнути назавжди. А потім тут з’явилися їхні далекі нащадки, котрі шукали місця, де можна сховатися від нас – людей.

– Артур, – раптом промовив Ансельм, – Арктурос… Тепер ви розумієте, отче Гільйоме, чому він – Ведмідь?

Я уявив собі Круглий Стіл, шляхетних лицарів – і чудовисько, що сидить поміж них.

– Але ж ми про це читали, отче Гільйоме! Недарма його лицарі багато років проводили в лісі! Його сестра Моргана – чаклунка…

– Брате Ансельме! – зітхнув я. – Це ж легенди!

– Легенди? Пам’ятаєте, що казав сеньйор Гуго? Артур – не чистий лоґр, можливо навіть – не Пендрагон. Грааль був йому недоступний. А хто знайшов Грааль? Хтось із лицарів Столу? Ні! Анжело, ви пам’ятаєте?

– Про що ви, отче Ансельме? – стомлено зітхнула дівчина. – Здається, його знайшов Персиваль.

– Саме так! А він народився й жив у лісі. Дикун! Як там?.. «А королівський хлопчик зростав у своїй глухій самоті, удалииі від лицарських забав. З королівських ігор лише одну було йому дозволено: до лісових прислухаючись звуків, блукав він із саморобним луком, і натягнувши тятиву, пускав він стріли у блакить…» І в той же час у першій же сутичці він убиває Червоного Ітера, причому без зброї!

– Брате Ансельме! – заперечив я. – Якщо ви згадали легенду, згадайте й те, що Персиваль був надзвичайно вродливим.

– У людській подобі! А в бою наганяв жах! А чому його було допущено до Грааля? Адже він не праведник! За три роки – дві дружини, не враховуючи просто… Його допустили до Грааля тому, що він був рідним племінником Анфортаса, Короля-Рибалки. Грааль мали зберігати справжні лоґри!

– Грааль – священна реліквія є, – зненацька заговорив П’єр. – Отець Сугерій нам усе розповідати. Грааль – чаша, з якої Господь на Таємній Вечері пив. Як можуть перевертні Грааль зберігати? Побійся Бога, брате!

Ансельм, схоже, поривався заперечити, але нормандцеві аргументи виявилися надто вагомими. Так, фантазії завели хлопця задалеко. Нелюди зберігають Грааль! Якщо, звісно, Грааль – справді чаша Христа, а не щось інше. Адже подейкують, буцімто це був чарівний казан із кришталю…

Було про що подумати. Я заплющив очі – й раптом помітив, що крізь повіки пробивається слабке світло. Так, у залі вже не було темно, хоча смолоскип майже догорів. Я трохи бачу в темряві, але тепер не доводилося вдивлятися в чорний морок. Повітря світилося, і я вже міг розгледіти всю залу – нерівні стіни, каміння на підлозі. Світло виливалося звідкись ззаду. Я озирнувся.

Чорна ніша зникла. Замість неї я побачив осяйні двері – високі, набагато вищі за людський зріст. Світло було дивним – білим, але не холодним, не схожим на мертвотне світіння болота чи кладовища.

– Брате Ансельме, – я повернувся та вказав на двері. – Бачите?

Хлопець кілька хвилин вдивлявся, потім здивовано знизав плечима.

– Ні. Темно, смолоскип зараз погасне…

На мить стало страшно. Він не бачить. Ні він, ні інші. Знову я зумів помітити щось, доступне лише… Кому? Погані?

Я підкликав Ансельма й торкнувся його руки.

– О Господи!

Ансельм перехрестився. Я поквапився забрати руку й почув полегшене зітхання.

– Попередили б, отче Гільйоме! А красиво!

– Чого красиво? – поцікавився П’єр.

Ми перезирнулися. Я похитав головою – втаємничувати щиросердного нормандця не варто. Принаймні, поки що.

– Там ніша, – я підвівся. – Ми з братом Ансельмом подивимося.

Зблизька світло не здавалося таким яскравим. На мить подумалося, що в стелі просто пробито колодязь, який виводить нагору. Та відразу зрозумів – ні, це не денне світло. Та й ніша виявилася не нішею, а вузьким коридором, який закінчувався глухою стіною. Короткий коридор, щонайбільше кроків десять.

– Треба подивитися, – я кивнув Ансельмові й обережно переступив поріг…

Нічого не сталося. Ліворуч і праворуч – гладенькі стіни, підлога, вкрита товстим шаром пилу. Я озирнувся, намагаючись знайти джерело світла, але марно. Здавалося, світиться повітря. Зітхнувши глибше, я відчув незвичайну свіжість, немовби десь поруч щойно відгриміла гроза.

Я зробив ще крок і раптом завмер, насилу стримавшись, щоб не кинутися назад. Я був не сам – біля стіни, в кінці коридору, повільно проступав темний силует.

Руки відразу ж стали крижаними, у скронях застугоніла кров, серце завмерло.

Повільно, повільно, намагаючись не зробити зайвого руху, я зняв із грудей хрест.

– В ім’я Господа нашого Ісуса Христа! Згинь!

Нічого не змінилося – темний силует залишився на місці. Я вже бачив – це не демон.

Людина – або щось у людській подобі. Я перехрестився, ступнув уперед, і тієї ж секунди Він рушив мені назустріч.

…Крок, ще крок… Ми йшли, рухаючись одночасно, й на мить здалося, що переді мною – дзеркало. Але, звичайно, це не так.

Той, хто йшов мені назустріч, був не я, хоча щось знайоме я вже міг розгледіти. Блискуча кольчуга, позолочений шолом, шабля при боці… Сарацин! Страх зник, у душі прокинувся старий, забутий азарт. Отже, і сюди дісталися! У мене не було меча, не було навіть кинджала, але я не боявся. Давай, хлопче, хай хоч хто ти є! Не боявся я вас живих, не злякаюся й примар!

Ми пройшли вже половину відстані, і я зміг роздивитися його обличчя. Молодий хлопець – не старший за Ансельма. Щось знайоме було в цих рисах, щось уже бачене.

Привид був схожий на того, хто так часто мені снився, – на проклятого Імадеддіна – такого, яким я побачив його вперше біля Мосула. З ним би я охоче зустрівся – навіть без зброї, навіть із примарою. Але це був не він. І водночас я вже бачив це обличчя, ці знайомі очі…

Ще крок, ще – і ми вже стояли віч-на-віч.

Тепер зрозуміло – переді мною не людина, не перевертень – примара. Крізь кольчугу блідо проступала кам’яна стіна коридору. Я всміхнувся, він теж, і тут наші очі зустрілися…

Так, я вже бачив його. Уві сні – коли я гнався за вертким атабеком, але наздогнав зовсім іншого – того, хто стояв тепер переді мною. Отже, сон… Аж раптом я відчув, що рука, яка стискала хрест, здригнулася.

Я згадав. Нарешті згадав!

Звичайно, він приходив до мене уві сні.

Але я бачив це обличчя й раніше, так само виразно, як і зараз. Бачив у дзеркалі – у дорогому багдадському дзеркалі, куди змушувало мене заглядати молоде марнославство.

Обличчя – моє обличчя.

Ми стояли, дивлячись один одному в очі. Я, смиренний син Сен-Дені, чиє життя, погано чи добре, але вже прожите, і я ж – молодий, який ще не знає сумнівів, не відає, що таке біль. Щоправда, замість білого плаща з малиновим хрестом на мені був огидний сарацинський обладунок, і на лівій щоці чомусь не було шраму – згадки про рану, отриману ще в дитинстві, на першому моєму полюванні…

– Хто ти?

Примара мовчала, починаючи поступово бліднути. Я – інший, зникав, розчиняючись у золотавому світінні.

– Отче Гільйоме!

Ансельмів голос змусив отямитися. Я кинув останній погляд на спорожнілий коридор і повернув назад.

– Що там було? Ви з кимось розмовляли?

– Так. Ходімо, брате Ансельме!

– Що там у вас бути? – гукнув П’єр. – Мені йти до туди?

Ми в два голоси поквапилися зупинити поривання достойного нормандця. Я помітив, що Ансельм явно не хоче йти.

– Ви бачили примару? Так? Я читав у одній книзі про печеру, де можна зустрітися із чимось найважливішим у твоєму житті. Там описувалося золотаве світло… Отче Гільйоме, я теж хочу спробувати!

– Ти ж нічого не побачиш, брате Ансельме!

– Я – ні, – всміхнувся він. – Зате ви побачите!

Найменше хотілося вплутувати в таку справу Ансельма, але я вирішив не сперечатися, інакше ми привернемо увагу інших.

Італієць перехрестився, пробурмотів коротку молитву й ступнув у осяйні двері. Я став біля входу.

Темний силует виник майже миттєво. Я відразу ж зрозумів – це не двійник Ансельма. Примара була вищою на зріст, ширшою в плечах, обличчя – немолоде, із глибокими зморшками на чолі – обрамлювала темна борода. Та все ж чимось вони були схожі.

Італієць ішов повільно, навпомацки, й так само повільно наближався той, інший. І тут я помітив те, що, хвала Господу, не міг побачити Ансельм. Обличчя, руки, груди примари вкривала чорна засохла кров. Скорчені пальці з жовтими нігтями вп’ялися в долоні.

Назустріч Ансельмові йшов мрець!

Крок, ще один… Тепер вони стояли віч-на-віч посеред коридору, і я поквапився крикнути: «Стій!» Хтозна, що буде, коли переступиш невидиму межу? Я чув нерівне дихання хлопця – він щось відчував, хоча й не міг бачити. Якусь мить вони стояли один проти одного, й раптом рука примари почала повільно підійматися. Жовті пальці розпрямилися.

Дивний, невпевнений жест – примара перехрестила хлопця, потім закривавлене обличчя вискалилося, й видіння почало танути.

Ансельм досі стояв біля невидимої межі, а я, не наважуючись покликати його, намагався збагнути, що робити далі. Сказати правду?

Але я вже знав – не можна. Молодий хлопець недарма надяг рясу, пішов від свого минулого. А тепер минуле прийшло за ним. Хто цей, чорнобородий? Друг, заступник? Чи ворог, який пробачив його перед смертю? У кожному разі, слід було мовчати. Ба – гірше, слід було збрехати. І збрехати розумно – інакше він зрозуміє.

– Повертайся, сину мій!

І тут я помітив, що вперше назвав Ансельма «сином».

– Ну, що там було, отче Гільйоме? – з тону, нетерплячого, навіть запального, я з полегшенням зрозумів, що він нічого не бачив і не відчув. І слава Богу!

– Я трохи злякався. Особливо спочатку…

– І не дарма, – гмикнув я. – А ти великий грішник, брате Ансельме! Мені навіть негоже казати, що ти міг побачити! Ай-ай-ай!

«Ай-ай-ай!» – яке так часто вимовляв італієць, змусило його зніяковіти.

– Не знаю, минуле чи майбутнє приходило по тебе, але бенедиктинцю негоже мати таке минуле, а тим паче – таке майбутнє.

– Жінка?

Я полегшено зітхнув – він клюнув. Залишалося довести справу до кінця.

– Твоя здогадливість підтверджує, що ти справді великий грішник. І досить про це.

Я неквапом рушив до Анжели й П’єра, котрі чекали на нас. Ансельм заквапився:

– А яка вона? Молода?

– Брате мій! – я перейшов на шепіт. – Чи не забув ти статут Святого Бенедикта? Навіть якщо я насмілився поглянути на неї, то й не подумаю описувати її принади. І взагалі, відбилися ви від рук!

Італієць зніяковів і поринув у роздуми.

Недобре, коли молодий чернець думає про примару якоїсь прекрасної донни. Але це краще, ніж нагадувати йому про закривавленого мерця, котрий піднімає мертву долоню для благословення.

– І чого там бути? – нетерпляче поцікавився П’єр. – Чого ви мене не пускати?

– Там у камені прохід бути, – гмикнув Ансельм. – Прохід дуже вузький бути. Ми по ньому туди-сюди йтить. У отому проході ми нікого не зустрічати.

Нормандець ображено відвернувся, а я ледь стримався, щоб не дати Ансельмові потиличника.

– Ну що, час? – поцікавився італієць. – Отче Гільйоме, здається, ми недалеко від виходу. Відчуваєте – повітря?

Із проходу, що темнів перед нами, справді віяв свіжий вітерець. Я звелів запалити смолоскипи, що залишилися.

– Час.

Брат Петро неквапливо підвівся, але Анжела залишилася на місці.

– Дочко моя, – сказав я, – треба йти.

– Ні… Отче Гільйоме, повернімося! Ми вже знаємо дорогу…

Я здивувався – зовсім недавно вона боялася спуститися в підземелля, де лежать захололі кістяки. А тепер…

– А що там попереду? – відразу ж поцікавився Ансельм. – Анжело, та не темни!

– Ні! Ні! – в її голосі знову чувся страх. – Краще назад!

– Це ти через примар? – П’єр переконливо хитнув «ґирлиґою». – Дочко моя, їх не треба бояти… боятися. З нами отець Гільйом є.

– Ви не розумієте! Це не примари людей.

Ми перезирнулися. Братам-бенедиктинцям не страшні примари, але щось у її словах змушувало насторожитися.

– А, ти про цих… чорних? – згадав Ансельм. – Отче Гільйоме, як думаєте?

Що було думати? Там, за товщею каменю, вже вечоріло. Отже, повертатися через підземелля мерців доведеться в таку годину, коли й на сільське кладовище заходити не варто.

Під зоряним небом якось спокійніше.

– Підемо вперед, – вирішив я, – і нехай допоможе нам Святий Бенедикт!

Анжела більш не сперечалася, але я відчував – їй недобре. Мені самому хотілося якнайшвидше залишити похмуре підземелля, і я вкотре пожалкував, що дівчина не бажає нічого розповідати. Вона бувала тут – і, схоже, не раз. Отже, Тіно Жонглер був постійним гостем у цих місцях?

VI

Прохід вів круто вгору. Нерівну підлогу раз у раз змінювали сходи. Обабіч знову були ніші, але цього разу порожні. Що не крок – повітря ставало свіжішим і чистішим – ми явно наближалися до поверхні. Кілька разів на стінах траплялися дивні знаки, нанесені чимсь темним, імовірно, кіптявою – чи то літери невідомого алфавіту, чи грубо виконані малюнки. З усього було помітно, що цим проходом користуються частіше, ніж тим, що вів до підземелля мерців.

– Еге! – Ансельм підняв з підлоги недогарок свічки. – Свіжий! Навіть пилюкою не припав!

Я поглянув на Анжелу, але та ніяк не реагувала. І знову подумалося, ну, що може пов’язувати дочку Тіно Жонглера з мешканцями замку?! Спочатку мені здавалося, що Міланець і його дочка – лише посланці, які доставляють листи, але тепер почав розуміти, що річ не в цьому.

– Світло! – Ансельм, котрий ішов першим, не втримався й кинувся вперед. За мить почувся здивований свист. Ми прискорили крок, і невдовзі стало зрозуміло, що здивувало темпераментного італійця.

Величезна арка – трохи менша, ніж та, крізь яку ми вже пройшли. Колись сюди можна було в’їхати четвірнею, але тепер від підлоги аж до гори прохід було закладено акуратними кам’яними блоками. Невідомі постаралися – між каменів не ввігнати навіть вістря ножа. Але праворуч завбачливі будівельники залишили невеличку хвіртку, яку закривали важкі дубові двері. Нетерплячий Ансельм смикнув за ручку, потім спробував штовхнути в інший бік, але двері не піддалися. Вочевидь їх замкнули ззовні, причому старанно.

– А онде ще одні! – Ансельм вказав ліворуч, де в неяскравих променях, що пробивалися крізь щілини, темніли другі двері – такі само важкі й замкнені.

П’єр обережно поторкав двері, що вели назовні, потім несильно наліг плечем. На обличчі в нього відбилося легке презирство.

– Це не є… – почав він, подумав і закінчив:

– Зломанути?

– Зломанемо, – погодився Ансельм. – Але спочатку… Можна, отче Гільйоме? – він кивнув на другі двері.

Замка не було – лише величезний засув.

П’єр натис двома руками, потім важко зітхнув і наліг усім тілом. Почулося легке рипіння, масивна клямка від’їхала вбік. Двері повільно відчинилися. Нормандець обережно зазирнув, почухав потилицю й повернувся до нас:

– Нібито не демони?

На дивне запитання невдовзі знайшлася відповідь. Уже з порогу стало зрозуміло, що тут бувають «нібито не демони», а такі ж, як і ми, добрі католики. Ікони на покуті, невеличке дерев’яне розп’яття… Я з полегшенням перехрестився – після того, що було в підземеллі, побачити таке просто приємно.

Отже, тут бувають добрі католики, про що свідчили не тільки ікони, але й молитовник у товстій шкіряній обкладинці, який лежав на столі.

Я роззирнувся: стіл, два грубо збиті табурети, ослін, невеличке віконце, пробите в суцільному камені. На столі величезний глиняний глек, а поруч – немов для більшого контрасту – два срібні кубки. На ослоні лежала селянська куртка й поруч – дорогі, гаптовані золотом штани.

Ансельм, не втримавшись, зазирнув у глек, потім понюхав, відлив у один із кубків і здивовано промовив:

– Вода! Вина їм шкода, чи що?

– Не уподібнюйтеся до мешканців безбожного граду Сибаріса, – повчально зауважив я. – Вода й сухарі – страви справжнього бенедиктинця.

– А що, сухарі діставати? – запитав наївний П’єр, і я не без задоволення відзначив, як Ансельма пересмикнуло.

– Гаразд, – вирішив я. – Присядьмо. Треба подумати.

Ми розсілися навколо столу. П’єр, не втримавшись, захрумтів сухарем. Я зачекав, поки хрумтіння припиниться, й поцікавився:

– Отже?

– Отже, справу розкрито! – Ансельм посміхнувся й знову – вже вкотре – клацнув пальцями. – Зараз брат Петро зламає двері, й можна повертатися.

– Анжело? – я подивився на дівчину.

Та знизала плечима:

– Мене не посилали вести розслідування. Я радше підозрювана. Але ви помиляєтеся. Ви всі…

– Брате Петре?

Нормандець розвів руками:

– Ну, якщо ми Жанну знайтить… знайшли… Та все одно, не розумію…

Ансельм гмикнув, і П’єр ображено засопів.

– І я теж не розумію, – Ансельмів оптимізм був мені не до вподоби. – Перше – ми ще не впевнені, що в підземеллі поховано справді Жанну, а не якась руду волоцюжку, яку загризли в лісі вовки. Друге – хто вбив її й самозванку?

– Про це треба запитати в замку, – не втримався Ансельм.

– А також у де Пуаньяка – що настільки ж логічно. І третє… Якщо вам усе зрозуміло, брате Ансельме, то хто така сестра Цецилія?

На обличчі в італійця позначилося легке замішання:

– Ну… хтось вирішив викрити обман і…

– Заслати ще одну самозванку, – раптом заговорила Анжела.

Ансельм скривився, але відповісти не було чого.

– Ось так, – підсумував я. – Поки що в нас є окремі цеглинки, але собор будувати зарано. Анжело, вам нічого додати?

Дівчина задумалася:

– Я… я трохи знаю тих, хто живе в замку. Вони не злочинці. Вони нікого не вбивали. А ваше розслідування може завдати багато лиха.

– А хто ж убив ту, чорнявку? Яку знайшли в лісі? – не втримався Ансельм.

– Чорнявку? – Анжела сумно посміхнулася. – Не знаю.

– Зате я знаю! – різко перебив італієць. – І дуже хочу дізнатися, чия це нора. А заразом – що там за зовнішніми дверима.

– Вони тут бувати… бувають, – зауважив П’єр. – Почекати можна. Вони приходять. Вони відкривають…

– Ми їх хапають і мотузками в’язають… Брате Петре, а що як «вони» вирішать закидати й цей вихід? Адже зрозуміло – демони намагаються сховати вхід до підземелля!

– Молитовник, – нормандець кивнув на стіл. – Кубки. Забрати треба. Прийдуть.

– Ви… Ви не розумієте, із чим маєте справу! – Анжела встала, її обличчя зблідло. – Ви навіть не уявляєте!

– Чому не уявляємо, дочко моя? – італієць хитро всміхнувся. – Ми маємо справу з недурними перевертнями, котрі вміють хвацько відводити очі. Наприклад, представити якусь чорнокосу Жанною де Гарр, начаклувати хрест над церквою або заповнити цілий замок примарами…

– Брате Ансельме! – вигукнув я, але було пізно.

Анжела здригнулася й поволі опустилася на табурет.

– Ви… Ви бачили?

– Ха! – італійця понесло. – Ще б пак! Анжело, поміркуй сама. Ти ж католичка, дочка Святої Церкви! Ти покриваєш погань! Хіба можна допустити, щоб ці тварюки розгулювали поміж людей?

– Тварюки? – дівчина похитала головою. – А хіба можна допустити, щоб людей… Людей, отче Ансельме! Щоб їх цькували, немов скажених собак, лише за те, що вони інші – не такі, як ми? Щоб попи нацьковували на них перелякану юрбу…

– Ого! – Ансельм застережливо підняв пальця. – Дочко моя, обережніше!

– Ну, звісно ж! Вони нелюди й чаклуни! А хто ви, здатні побачити те, що не може помітити навіть єпископ? Хто дав вам такі очі? Ви ж не святі? Чи ти святий, отче Ансельме?

– Ну-у-у… – хлопець розгублено подивився на мене. – Ми – ченці із Сен-Дені! Нам ці чаклунські чари…

Я дав змогу Ансельмові самому виплутуватися зі скрутного становища. Згадався зв’язаний з гілок хрест, перелякане бурмотіння кошлатого демона й пазуриста лапа, яка намагалася творити хресне знамення. Хто ж із нас чаклун?

– Мир вам, – нарешті, зітхнув я. – Ми не святі, дочко моя. Але дуже сподіваюся – й не чаклуни. Решту спробуємо дізнатися. Якщо зможемо.

Розмова припинилась, і я знову пожалкував, що Анжела не довіряє нам до кінця.

Вона знає більше – набагато більше, ніж говорить. Втім, дещо ми зможемо невдовзі побачити. Досить лише зачекати.

…Чекати довелася довго – не годину й не дві. За дубовими дверима вже зовсім смеркло, але ніхто не квапився зазирнути до нас.

Ансельм намагався продовжити обговорення того, що ми бачили, але я не без таємної – і, безсумнівно, грішної – зловтіхи звелів витягти на світ Божий «Світильник» отця Гонорія. З того, як витяглася італійцева фізіономія, я зрозумів, що вразив його гординю не в п’яту, а в самісіньке серце. П’єр також засумував, але я був непохитний, і невдовзі ми вирушили в плавання по хвилях благочестя й смиренності. Анжела, напевне, зі співчуття, кілька разів бралася підказува¬ ти, причому щоразу вдало. Поки Ансельм, скрегочучи зубами, пояснював мені, в чому полягає доброчесність янголів, я намагався зрозуміти, звідки дочка жонглера знає ці гідні хвали премудрості. У тому, що уродженці Мілана відома латина, нічого дивного немає, але добровільно штудіювати «Світильник» навряд чи стане навіть найпохмуріший із жонглерів. Хоча хтозна, може, їм теж необхідно впокорювати гординю?

За віконцем споночіло, ми запалили знайдені в кімнаті свічки, коли П’єр, перервавши міркування про Адамове гріхопадіння, замовк і швидко підніс пальця до губів. Ми підхопилися. Анжела кинулася до дверей, але Ансельм схопив її за руку й посадив на ослін. Ззовні– з коридору – почулося скреготіння і стукіт – хтось відчиняв зовнішні двері. Я жестом звелів усім відійти й зняв із грудей хрест. Перевертня я не боявся, але як поведеться демон цього разу, вгадати було важко.

…Кроки – легкі, швидкі, нічим не схожі на тяжку ходу нелюда. Двері до кімнати зарипіли, на порозі виріс високий силует у чорному плащі.

– Мир вам, святі отці!

Домінік д’Еконсбеф невесело всміхнувся й схилив голову. Я звично пробурмотів слова благословення, але піднята долоня завмерла. На кого я закликаю благодать Христову?

– Ви чекали не мене? – сеньйор Домінік присів на ослін, дивно зсутулився, немов постарішав на багато років. – Пилип побоявся прийти.

Ми мовчали. Д’Еконсбеф обвів нас швидким поглядом і похитав головою:

– Я казав батькові… Нам треба було поїхати ще три роки тому, коли все це почалося. Втім, вам не зрозуміти.

– Із Бретані вас вигнали не через розбіжності з герцогом? – стиха запитав Ансельм.

– Так. З Еконсбефа – теж… Ми двічі прокляті – й ніхто не в змозі нам допомогти. Прокляті разом з усім народом логрів.

– Заждіть, сину мій, – не витримав я. – Христос прийняв на себе гріхи всього світу! Свята Церква одержала від нього право пробачати…

– То чому ж ніхто не може допомогти нам? – сеньйор Домінік різко змахнув рукою. – Чому? Ми – добрі християни! Ми не винні, що наших предків за гординю перетворили на демонів!

П’єр злякано подивився на нашого гостя й перехрестився. Той знов невесело посміхнувся:

– Отож бо! Втім, дехто відразу ж береться за кілок… Іншим лоґрам легше – вони можуть приховувати це прокляття. Від нас залежить, ким бути – демоном чи людиною. Але нашу родину проклято двічі.

– Пилип? – зрозумів я.