Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 21 страниц)

V

Ночувати довелося просто в лісі. Я заздалегідь уявляв собі табір, який пахне цибулею й погано вичиненими шкірами. Отаке сонне царство можна вирізати одним кинджалом! Однак незабаром переконався, що монсеньйор де Лоз знається на військовій справі.

Вози було поставлено колом, перед ними горіли багаття, а кожен загін виставив вартових. Певна річ, усе це було не надто схоже на військовий табір, проте впоратися з нашою ордою тепер стало непросто. Між возами раз у раз з’являлися воїни єпископської варти.

Отже, вночі сюрпризів не буде.

Ми розмістилися біля одного з багать. Ансельм виглядав збудженим. Навіть у нерівному світлі полум’я був помітний рум’янець, що проступив на його смаглявому обличчі. Я зрозумів, у чому річ – парубок уперше потрапив на війну, нехай навіть на таку, як ця.

П’єр здавався незворушним, хоча воювати йому теж не випадало. Я ж почувався кепсько – єпископова витівка нічим добрим не скінчиться. Хай хоч що станеться біля стін замку, результат буде один: задоволена посмішка на тонких губах Його Високопреосвященства Джованні Орсіні. «Ви ж бачили! Ви ж самі бачили, брате Гільйоме!».

– Мир вам, святі отці! – невисокий хлопчина в темному плащі й великому капелюсі з широкими полями підсів до нашого багаття.

Голос раптом здався знайомим. Втім, дивуватися довелося недовго.

– Чи не залишилося у вас хоча б цибулини, отче Ансельме? – Анжела визирнула з-під крислатого капелюха, і я помітив на її обличчі задоволену усмішку.

– Д-дочко моя… – такого хлопець явно не сподівався. Рум’янець зник, по обличчю пробігла судома. – Ти… Навіщо?

– Цибулина є, – простодушний П’єр сприйняв те, що відбувається, набагато спокійніше. – Візьми, дочко моя. У наявності хліб ще є…

– Дякую, отче!

Анжела, ніби нічого й не сталося, розгризла цибулину й – чи не привиділося мені? – підморгнула Ансельму. Той здригнувся й відвернувся.

– А чи не занадто ти ризикуєш, дочко моя? – поцікавився я, намагаючись не дивитися, як вона наминає цибулинку – від такого видовища зводило щелепи.

Дівчина помотала головою:

– Анітрохи. Багато доброчесних… і не дуже доброчесних дівиць та матрон славного міста Пам’є вчинили так само. Хіба можна відпускати чоловіків одних, та ще й надовго?

– Отже, ті, в замку, думають протриматися довго? – різко кинув Ансельм. – Ти… Ти…

– Вивідачка, – спокійно кивнула вона. – Намагаюся допомогти кільком безневинним людям урятуватися від цієї скаженої череди. Отче Ансельме, чому я не бачила вас із хрестом у руках поруч із монсеньйором де Лозом?

Італієць підхопився, потім повільно опустився на місце.

– На вашій підводі щось навантажено. Чи не хмиз часом, отче Ансельме? До речі, кому збирається служити месу Його Преосвященство, коли візьме замок? Господу? Чи комусь іншому?

Вона знала й про це. Схоже, господарі замку дуже відверті з дочкою жонглера.

Ансельм відвернувся, і я вирішив, що треба втрутитися. Грішно діймати хлопця.

– Ми… Ми не хотіли, – італієць вимовив це насилу, ледь чутним голосом. – Ми пішли тому… Тому, що… їх треба зупинити!

– Тоді зупиніть! – різко кинула дівчина. – Підніміть свого хреста й скажіть правду! Чи Христос бажає крові? Сьогодні сеньйор Домінік випадково зачепив лише одного – він не хотів. Але якщо вони почнуть битися за своє життя, ви розумієте, що буде?

Я розумів. Точніше, здогадувався. Пазуристі лапи, без сумніву, не найстрашніше, що чекає на паству де Лоза.

– Правду? – Ансельм гірко посміхнувся. – Яку правду? У замку живуть демони, але вони добрі католики й лише іноді справляють шабаші в стародавньому капищі? Вони не хочуть зла, але сеньйор Пилип помилково може придушити дюжину перехожих? Вони нелюди, Анжело, нелюди! Погань, розумієш?

Очі дівчини блиснули – гнівом і образою.

Здається, вона хотіла щось сказати, та не зважилася.

– Мир вам! – зітхнув я. – Хай хоч скільки правди у ваших словах, брате Ансельме, згадайте заповідь: не судіть! А вам, Анжело, краще повернутися до замку й переказати сеньйорові Гуго, щоб він і всі інші втікали. Єпископ не зупиниться. Якщо треба, він покладе всіх під стінами.

– Їм нікуди йти, – тихо й стомлено відповіла дівчина. – Вони хотіли піти, але потім вирішили – досить. Усе життя, уже багато століть, дерґи змушені переховуватися, втікати, критися. Чому? Хіба вони не люди?

– Вони – не люди! – відрізав італієць, дивлячись убік.

– Нехай так. Але вони – створіння Божі. Господь наділив їх розумом і душею. Вони – добрі християни. Чому ви так ненавидите їх, отче Ансельме?

Хлопець смикнув плечем, але відповідати не став. Несподівано втрутився П’єр, котрий досі, здавалося, не звертав уваги на суперечку.

– Сеньйор Гуго – гарний сеньйор є. Люди його шкодувати. Люди думати, що його вбив демон. Сеньйор Гуго нікого не кривдити… не кривдив. Він допомагав. Він давав хліб. Він прощати борги. Сеньйор Домінік – ввічливий сеньйор. Його люблять. Його любили. Тепер його теж шкодувати. Вони не демони, брате Ансельме! У нашому селі гарний селянин бути. Жеаном Шестипалим його звати. У нього на рука, на нога шість пальців, і все обличчя в шерсті бути. Ми його завжди захищати! І священик наш його захищати.

– Тебе б, брате Петре, в курію! – Ансельм ляснув нормандця по плечу й посміхнувся. – Ви теж думаєте, отче Гільйоме, що я помиляюся?

Найпростіше відповісти «так» або «ні», але це не буде правдою. Я задумався.

– Якщо вони ні в чому не винні, то, як на мене, нехай живуть, як хочуть. Господу видніше, кого творити. Але, в кожному разі, нацьковувати натовп – гріх. Навіть на винних, тому що кров на руках – гірша за отруту.

– Якщо не винні? – спалахнула дівчина. – Пилип нікого не вбивав! Нікого! Тієї ночі, коли ми вперше його зустріли, він, бідолаха, випив і себе не пам’ятав, але навіть тоді він нікого не зачепив! Він боїться крові! Чи ви думаєте, що він убив Жанну де Гарр?

– Ми бачили кістяк у підземеллі. І ти бачила, дочко моя.

Вона похитала головою:

– Бачить Господь, отче Гільйоме, як ви помиляєтеся!

– Дай-то Боже. Та в кожному разі – нехай втікають. Зараз, негайно!

Дівчина сумно посміхнулася:

– Сеньйор Гуго каже, що від долі не втекти. Йому набридло втікати.

– Від долі… – повторив Ансельм. – Ми завтра повинні зустрітися в Мілані… Знаєш таку байку, брате Петре?

Нормандець задумався, потім похитав головою. Я теж не знав і з інтересом подивився на італійця.

– Ну, звісно! – посміхнувся він. – У «Робертовому Ромулі» її немає. А байка така: у місті Падуї жив один сеньйор, і був у нього слуга. Якось слуга повернувся з ринку весь білий, з руками, що тремтіли від страху. Сеньйор запитав його про причину, й слуга відповів: «О пане! На ринку я зустрів Смерть, і вона погрожувала мені!» Сеньйор пожалів слугу, дав йому грошей і коня, звелівши щодуху скакати до Мілана й там сховатися. Сам же він пішов на ринок, зустрів Смерть і запитав, навіщо та погрожувала його слузі. Смерть відповіла: «Я й не думала погрожувати твоєму слузі! Я лише вкрай здивувалася, чому він тут. Адже завтра ми з ним маємо зустрітися в Мілані!»

Біля багаття зависло мовчання. Я вже помічав, що брат Ансельм запам’ятовує досить дивні байки. Чому б не розповісти про ворону й лисицю? Або хоча б про вовка, який потрапив на псарню?..

– Анжело, – нарешті, почав я. – Завтра ця орда доповзе до замку. Ти встигнеш обернутися за ніч туди й назад. Іди! Не залишайся з ними! Навіть якщо ти їм чимось завдячуєш.

Дівчина не відповіла, і я зрозумів – вона не піде. Вона буде з ними до кінця. З демонами. З кошлатими чудовиськами.

– Ну, не розумію! – не витримав я. – Ти сподівалася, що д’Еконсбефи допоможуть твоєму батькові. Але зараз вони нічого не зможуть зробити! Чи не краще спробувати інакше? Чому ти повинна бути з ними?

Анжела всміхнулася, похитала головою й підвелася:

– Прощавайте, святі отці. Може, ви й не найгірші з череди, яка носить ряси… Ансельме, якщо мене спалюватимуть, не піднось смолоскипа. Мені буде боляче.

Італієць розтулив був рота, але так і не зважився відповісти. Дівчина вклонилася мені й П’єру, потім кивнула Ансельму й несподівано, швидко нахилившись, поцілувала його в губи. Хлопець смикнувся, та Анжела загорнулась у плащ і ступнула в темряву.

– А ти, брате Ансельме, великий грішник, – замислено промовив нормандець. У відповідь пролунало: «Стули пельку!», причому, не латиною, а чудовим «ланго сі». Я вирішив не втручатися, тому що багата й могутня велика італійська мова.

VI

Десь опівдні ми почули крики. Вони лунали попереду, в голові колони. Дорога, якою ми рухалися, була незнайома, але я прикинув відстань і зрозумів – авангард досяг замку.

Я не помилився. Незабаром підвода виїхала на узлісся, й ми відразу ж упізнали знайомі місця. Гора, похмурі стіни, зубці могутніх веж, пересохлий струмок, ліворуч – дорога, якою ми йшли з Артигата.

Щоправда, дещо змінилося. Тепер усе підніжжя гори було заповнене сотнями доблесних єпископських ратників. Натовп загатив долину, дехто вже перебрався через струмок, хоча місток виявився завбачливо розібраним. Отже, почалося.

Здаля було важко розгледіти подробиці, але окатий Ансельм приклав руку до чола, захищаючись від яскравого літнього сонця, вдивився й гмикнув:

– На стінах воїни. Багато.

П’єр вдивився й згідно кивнув:

– Воїнів чимало є.

Очі в мене вже не ті, і я вирішив скористатися чужими. Озирнувшись, я непомітно взяв братів за руки. Італієць задоволено всміхнувся:

– Ну, звісно ж! Брате Петре, твій земляк із шістьма пальцями міг таке?

Нормандець лише зітхнув. Ансельм обережно звільнився від моєї руки, вдивився й знову торкнувся до моїх пальців:

– На стінах нікого немає, – зашепотів він. – І огорожа… Вона здається новою.

Я згадав старий, розвалений частокіл і з розумінням кивнув.

Тим часом до замку підходили дедалі нові юрмиська. Напевно, на заклик єпископа зібралися всі дорослі чоловіки округу Пам’є, не враховуючи згаданих Анжелою дівиць і матрон.

– Ого! – італієць теж уважно оглядався довкола. – Ціла армія! Тисяч із п’ять… Ні, більше!

– Хіба річ у числі? – я знизав плечима. – Брате Ансельме, із усього цього збіговиська для д’Еконсбефів небезпечні тільки тридцять латників монсеньйора де Лоза! І ще лучники – якщо, звісно, вони вміють влучати не лише з трьох кроків.

– Юрбою повалитися… налягти, – зауважив П’єр. – Ворота нести… винести.

– Як скажеш, Зу-Карнайне, – погодився Ансельм. – Ти в нас стратег.

– Ти цеє… – нормандець, схоже, образився. – Погані слова не дуже говори. Я теж погані слова знати! Мене матінка в дитинстві за слова по губах ляпати!

Ну що з ними робити? Хлопчаки! Але ж братові Петру всі двадцять сім буде.

– Брате Ансельме! – зітхнув я.

– А що? – безневинно моргнув той. – Стратег – це, брате Петре, значить – полководець. А Зу-Карнайн – великий герой, щоправда, сарацин.

– Сам ти сарацин бути, – буркнув анітрохи не заспокоєний П’єр.

– Зу-Карнайн – арабське прізвисько Олексісандра Македонського, – терпляче пояснив я. – А вам, брате Ансельме, я вуха накручу.

– Олександр Македонський? – П’єр, здається, не дуже повірив.

– Цілком правильно. Тож можеш особливо не ображатися. Про нього розказано в Корані.

Я примружив очі й почав повільно згадувати, на ходу перекладаючи напівзабуту арабську мову:

– Здається, так… «Вони запитують про Зу-Карнайна. Скажи: «Я прочитаю про нього спогади»… Ми зміцнили його на землі й дали йому до всього шлях, і пішов він одним шляхом. А коли він дійшов до заходу сонця, то побачив, що воно закочується в джерело смердюче».[46]46
  Коран. Сура 18. Печера. 82–84.


[Закрыть]

П’єр лякливо перехрестився, і я вирішив не спокушати більше наївного нормандця.

Свого часу ми добряче посперечалися з Імадеддіном, котрий тицяв мені під носа старий сувій, запевняючи, що Дворогий[47]47
  Дворогий (Зу-Карнайн) – легендарний герой-полководець у східному фольклорі. Зазвичай асоціюється з Олександром Македонським. Можливе походження прізвиська пов’язують із портретом на монетах, де Олександра зображено в рогатому шоломі, атрибуті бога Амона.


[Закрыть] – зовсім не Великий Олександр, а якийсь царьок племені химаритів з Ємену…

– А наш Олександр Пам’єнський, як видно, щось задумав, – Ансельм кивнув у бік замку. Я не встиг навіть глянути. Почувся крик сотень горлянок, і величезне юрмище кинулося вгору по схилу. Люди перестрибували через струмок, багато хто падав, на них навалювалися ті, хто біг позаду, й уже по тих, хто впав, наступні ряди перебігали улоговину. Перші з атакувальників досягли частоколу й на мить затрималися. Я зрозумів – вони бачать перед собою не похилі кілки, багато з яких згнили, інші ж давно лежать на землі, а неприступну перешкоду.

Але от перший, спираючись на плечі товаришів, підтягся, упав, на зміну йому полізли інші. Невдовзі авангард був уже за частоколом. Десятки рук вчепилися в колоди, розтягуючи їх і звільняючи прохід.

Поступово юрба рідшала. Більшість ще переходила струмок і вовтузилася біля колод.

Лише півсотні найпрудкіших, можливо, ті самі пастухи в хутряних куртках, що звикли до гір, завзято дерлися вгору. Я прикинув напрямок і похитав головою. Зопалу мало не половина піднімалася явно не туди – просто до підніжжя неприступних стін. Щонайбільше два десятки прямували до воріт. Але до них ще треба було дійти. Попереду – пастка, кам’яний коридор, приготований зумисне на такий випадок.

– Ансельме! – я обернувся до італійця. – Що в проході?

– Порожньо. Там нікого немає, – Ансельм торкнувся до моєї руки, потім знову вдивився й знизав плечима. – Як не дивися… На стінах воїни. Тобто, здається, що на стінах воїни. А там…

Я кивнув. Це явно неспроста. Очевидно, штурмувальники теж запідозрили недобре, оскільки сповільнили хід і почали зупинятися. І раптом здалеку долинув крик, його підхопили десятки голосів…

– Колоди! – Ансельм схопив мене за руку й різко видихнув:

– Отакої…

– Що там? – квапив я, жалкуючи, що навіть на мить не можу побачити те саме, що інші.

– Колоди котяться згори. Багато колод. Я не зрозумів, звідки вони могли взятися. Точніше, зрозумів, але…

Тим, хто на схилі, було не до роздумів.

Я уявив себе на їхньому місці – крута гора, підйом, що не крок – дедалі важчий, і раптом – величезні колоди, які з гуркотом котяться донизу. Страшно – навіть якщо знаєш, що очі брешуть.

Тепер уже кричали сотні голосів. Люди в долині, не відриваючись, стежили за тим, що відбувалося на схилі. А там штурм напевне добігав кінця. Авангард відступав – точніше, втікав, падаючи та чіпляючись за колючі кущі. Хтось, не втримавшись, покотився донизу, за ним – другий, третій… Натовп біля частоколу почав задкувати. Я зрозумів – перший порив минув. Тепер будь-який досвідчений вояк зрозуміє, що людей треба збирати, заспокоювати, й лише тоді…

Схоже, монсеньйор де Лоз теж знав цю нехитру премудрість. Схил швидко порожнів – юрба знову переходила струмок, поверталася в долину. Не вийшло – й не могло вийти. Навіть без колод.

– Отче Гільйоме! – запитав П’єр, який досі мовчки спостерігав за тим, що відбувається. – А як треба? Щоб правильно?

Вочевидь, порівняння із Зу-Карнайном таки залишило свій слід.

– Спочатку посилають розвідку, – почав я, думаючи про те, що вчу парубка зовсім не того, що потрібно сільському священикові. – Усе навколо слід оглянути, а вже потім діяти. У кожному разі, з цією юрбою штурм неможливий, надто без підготовки. Я на місці монсеньйора де Лоза розбив би табір і наказав варити обід.

– Облога? – Ансельмові очі блиснули.

– Такий замок доведеться тримати в облозі дуже довго. За три дні люди почнуть розбігатися. Це не армія.

– А я чути, що треба велику вежу будувати, – подумавши, зауважив нормандець. – Велику вежу до стіни підводити…

Ансельм, вражений такою ерудицією, пробурмотів: «Поліокрет!» і скосив на мене око. На жаль, довелося розчарувати П’єра, а заразом зменшити запал гарячого італійця.

– Така вежа називається «геліпола». Ми якось будували її, коли брали замок Крак. Але тут гора, стіни надто високі. Ні, цього наброду д’Еконсбефам боятися нічого. Якби не латники й не сам єпископ…

Другий штурм – якщо, звісно, для такого неподобства можна застосовувати військові терміни, – відбувся години за три по тому. За цей час у долині виросло ціле містечко. Подекуди біліли намети, біля підвід вирувало життя, мандрівні торговці гучно пропонували свій товар, а просто біля зруйнованого містка якісь жонглери влаштували виставу. Здавалося, поблизу замку відкрився великий ярмарок, відвідувачі якого, поторгувавши, випивши й повеселившись, надвечір роз’їдуться по домівках. Однак, люди прийшли сюди воювати, й запал ще не згас.

Поки жонглери ходили по дроті, а цирульники пропонували постригти-поголити, хтось – сам де Лоз чи його підручні – готував атаку.

Вона почалася несподівано. Кілька десятків молодих хлопців без криків і шуму перетнули струмок і почали підніматися схилом.

За ними, не кваплячись, пішли інші. Спочатку здавалося, вони вирішили повторити те, що не вдалося раніше, та невдовзі я зрозумів – задум став іншим. Ті, що рухалися першими, спритно обійшли кам’яну пастку стороною. Підніматися було важко, й подекуди сміливці використовували заздалегідь приготовані мотузки. Незабаром авангард опинився вище за кам’яний заслін. До кількох мотузок додалася ціла дюжина, й ті, хто йшов за сміливцями, взялися помалу підніматися вгору.

Задум став зрозумілий. Монсеньйор вирішив зібрати найсміливіших і найрішучіших біля самих воріт і потім кинути їх на приступ. Щоправда, на стрімкому схилі навряд чи вдасться розмістити більш як сотню, проте для замку, який захищають четверо людей, каліка й дівчина, цього цілком досить.

Колод – справжніх чи начаклованих – не боялися. Кам’яна пастка позаду, а зі стін і веж багато скинути не вдасться. Та й нерівний схил давав змогу сховатися – і від каменів, і від колод.

Поки штурмувальники підтягувалися ближче до воріт, унизу теж не гаяли часу. Із-за найближчих дерев з’явилися міцні хлопці, тягнучи чималого щойно зрубаного дуба.

Величезна вага не давала йти швидко, але до них уже поспішала допомога. Здоровезний стовбур ніби знехотя переповз струмок, проліз у прохід між колод частоколу. Згори хтось уже спускав мотузку, точніше, цілу линву. Потім другу, третю… Зрубане дерево затремтіло, сіпнулося й поволі поповзло вгору. Тим, хто тягнув його, було несолодко, але по схилу вже лізли нові добровольці. Кілька разів здавалося, що руки, які тримали линви, не витримають, і громаддя покотиться донизу, та в останній момент стовбур вирівнювали й знову починали підтягувати ближче до вершини.

Ми мовчки спостерігали за цими грізними приготуваннями. П’єр супився, напевне, уявляючи, наскільки важка така робота, воістину гідна древніх циклопів. Ансельм зло щирився, а я намагався зрозуміти, на чиєму він боці. Схоже, йому просто подобалося те, що відбувається, і я вкотре подумав, що змусило цього хлопчика надягти рясу.

Йому б у зброєносці до такого, як я! Точніше, до такого, яким був би я, коли б сам не надяг рясу бенедиктинця.

Нарешті стовбур опинився вгорі, й одразу ж його підхопили десятки рук. Треба було ще піднятися на сотню кроків, але це вже не було настільки складно. Я спостерігав за цією мурашиною метушнею, не розуміючи, чому ж мовчить замок. Навіть двоє лучників здатні в такий момент неабияк попсувати нерви штурмувальникам. Але, може, у д’Еконсбефів немає навіть лука? На що вони сподіваються?

Стовбур був уже біля самісіньких воріт, точніше, біля підніжжя надворітної вежі. І тут я вперше відчув, що замок може не встояти. Звісно, ці орачі й козопаси втікатимуть і від десятка лицарів, але важко втримати фортецю, коли її не захищають.

Вище, вище… Юрба вже здолала останні виступи схилу й вивалила на рівний майданчик перед воротами. Стовбур важко опустився на землю. Люди метушилися, з острахом поглядаючи вгору, але замок, як і раніше, мовчав. Нарешті, величезне дерево знову піднялося над землею. Його обрубаний кінець дивився просто на окуті залізом стулки. Я знав – дюжину ударів ворота витримають. Дюжину – але не більше. Правда, за ворітьми – вузький простір надворітної вежі, але за бійницями немає лучників, здатних перестріляти штурмувальників.

Навіть якщо д’Еконсбефи подбали про те, щоб населити вежу примарами, козопаси рано чи пізно розберуться. Отже, все? Кінець?

Стовбур здригнувся й поповз уперед – повільно, потім швидше, швидше… Я чекав удару – першого, від якого ворота здригнуться. Ще мить…

Крик – тисячоголосий, розпачливий. Ансельм зблід і схопив мене за руку.

– Слава Богу!

– Ага-а! – неабияк переляканий нормандець теж доторкнувся до мого ліктя. – Цеє…

Ну… Цеє!!! «Цеє» я так і не побачив. Зате побачили інші. Стовбур здригнувся, похитнувся й раптом упав на землю. Люди-мурахи розбігалися, падаючи, котячись донизу схилом.

Слідом за ними рушив і страшний таран.

Спочатку повільно, погойдуючись на вибоях, потім дедалі швидше, підстрибуючи, змітаючи невисокі кущі. Ось він наздогнав одного з тих, хто втікав, зім’яв, прокотився по тілу й помчав далі. Впали ще двоє, потім ще…

Долина ревла. Людське море взялося хвилями, й отут я помітив, що від цього моря відділяються перші, поки ще маленькі струмочки тих, хто кинувся навтьоки до лісу.

Втікають. Поки що десятки, але це лише початок.

– Брате Ансельме! – не витримав я. – Що ви бачите?

– Ви не повірите! – на обличчі в італійця знову була посмішка, більш схожа на гримасу. – Ну, штукарі!

– Вогонь, – зітхнув П’єр. – Біля воріт стіна вогню бути. Вогонь високий є. Вогонь вниз спускатися… Зараз вогонь біля струмка ходити…

Я спробував уявити – просто перед носом у тих, хто тягнув таран, раптово спалахує полум’я. Напевно, д’Еконсбефи подбали, щоб «фокус» вражав. Тріск, запах гару, жар… Так, тут не до міркувань, тут кожен втікатиме!

Стовбур був уже біля струмка. За ним тягся страшний слід – виламані кущі, зірвані з місця камені й люди, люди, люди… Напевно, третина тих, хто йшов на приступ, залишилася на схилі. Що зараз бачать уцілілі? Як палає струмок? Як полум’я підбирається до перших наметів?

– Дивіться! – крикнув Ансельм, вказуючи кудись уперед.

Спочатку я не зрозумів, помітивши лише кілька маленьких постатей біля зруйнованого мосту. Потім сонце відбилося на сталевих обладунках. Латники де Лоза! А попереду…

– Здається, він, – збуджено промовив італієць. – Єпископ!

– Він із хрестом стояти, – прокоментував П’єр. – Вогонь до нього підходити.

Я кивнув. Отже, монсеньйор Арно де Лоз не такий простий. Він знав, що воює з примарами. І тепер вирішив нарешті втрутитися. Розумно!

– Вогонь поруч є! – продовжував нормандець. – Монсеньйор із хрестом стояти! Він не горіти. Його воїни теж не горіти!

Це побачили не тільки ми. Долина знову здригнулася від крику, та цього разу в голосах сотень людей чулися подив і радість. Я знов уявив: бурхливе полум’я, запах гару, задушливий жар – і Його Преосвященство в золоченій ризі з піднятим до неба хрестом.

Алілуя!

– Вогонь спадати, – спокійно констатував П’єр. – Вогонь гаснути, вогонь ітить.

– А брат Петро читати «Світильник» і правильно відмінювати дієслова, – додав італієць. – А знаєте, отче Гільйоме, таки страшнувато. Навіть якщо розумієш, що все це – омана.

Я роззирнувся. Людей у долині явно поменшало. Очевидно, частина воїнства, найбільш полохлива й розсудлива, вже на півдорозі додому. Але залишилося чимало. Схоже, вчинок єпископа справив враження.

– Тепер монсеньйор скаже, що вогонь не зачепить щирих християн, – Ансельм подумав про те саме. – Диви, вілани знову посміливішають.

Ще б пак! Якщо колоди – звичайна неприємність при облозі, то стіна вогню – це вже з арсеналу демонів. Але тепер усі побачать, що вогонь – несправжній. Де Лоз розрахував правильно.

– Досить! – я ще раз роззирнувся, переконавшись, що ще нічого не скінчилося. – Піду до нього! Це треба спинити.

– А-а-а! – протягнув нормандець і підкинув у міцній руці «ґирлиґу». – Можна!

Ансельм глянув на мене з певним подивом, знизав плечима, але нічого не сказав.

Я ще раз обміркував усе. Якби тут не було де Лоза, справа не видавалася б складною.

Чад розвіявся. На схилі вже лежали трупи, а замок і далі підносив несподіванку за несподіванкою. Поки що це відносно безневинні жарти – колоди, які не збивають із ніг, вогонь, не здатний спалити. Але це лише початок. Люди задумалися, й уже здатні слухати. Все просто – якби не де Лоз…

– Браття! – почав я. – Зараз ви зробите те, що я скажу…

Відповіддю були здивовані погляди, відтак подив змінила сторожкість. Хлопці щось відчули.

– Я йду до єпископа й спробую його зупинити. Ви теж ідете за мною, але не наближаючись, і спостерігаєте за тим, що відбувається, здаля. Якщо він мене не послухає…

Я насилу стримався, щоб не додати: «А швидше за все, так і буде». Надія є. У сатаниста немає жалощів, немає совісті й жалю. Але він боїться. Дуже боїться, інакше не затіяв би таке.

– Якщо він мене не послухає, ви йдете звідси. Йдете швидко. Будуть переслідувати – дозволяю застосовувати все. Це зрозуміло?

– «Вони сказали: Господи! Отут два мечі. Він сказав їм: досить» [48]48
  Лк, 22, 38.


[Закрыть], – пробурмотів Ансельм, а нормандець насупився й знову хитнув своєю грізною зброєю.

– До Пам’є не заходьте, Тулузу теж обійдіть стороною. Ідіть «клюнійською стежиною» просто до Сен-Дені. Там усе розповісте отцю Сугерію, й тільки йому. Зрозуміло?

П’єр і Ансельм мовчали, нарешті Ансельм похитав головою.

– Що? – не зрозумів я.

– «Тоді, залишивши Його, усі втекли…»[49]49
  Мк, 14, 50.


[Закрыть] Отче Гільйоме, та за кого ви нас маєте?

– У будь-якому разі,не за Апостолів! – розлютився я. – Зробите, як наказано! Цікаво, де це в статуті Святого Бенедикта сказано, що можна не підкорятися наказу старшого?

– Отче Гільйоме… – прогудів нормандець, але Ансельм різким рухом урвав його:

– Та плював я на статут разом зі Святим Бенедиктом! Цього Бенедикта в Сен-Дені на дух не зносили з його худобиною дурістю! Ви – лицар, дворянин. Я – теж. Я не піду звідси!

Хлопчині треба було дати виговоритися. Я часто бачив таких у Палестині – з гарячими очима, в яких світився страх – страх, що їх вважатимуть боягузами. Нехай покричить ще трохи.

– Якби я був лицарем, – спокійно відповів я, коли розпалений італієць нарешті замовк, – і якби зараз ішов бій, я б зарубав тебе, брате Ансельме, на місці – за невиконання наказу. Накази не обговорюють, брате Ансельме!

Він щось зрозумів. Здається, зрозумів.

– Отже, вам усе зрозуміло. Брате Петре, дайте мені «Світильника».

– Що?! – обімлів нормандець.

– «Світильника», написаного благочестивим отцем Гонорієм. Позаяк ніщо так не допомагає, як цілюще для душі читання.

Поки вражений П’єр витягав з надр своєї торби шукану працю, я раптом зрозумів, що можу ніколи більше не побачити цих хлопців. Не побачити Сен-Дені, рідну Овернь – нічого. Це був не страх – просто та остання ясність, яку іноді відчуваєш перед боєм. «Світильник» важив чимало, і я щиро поспівчував П'єру, котрий тягав творіння отця Гонорія за плечима. Мою торбу відразу ж відтягло донизу, але на це вже можна було не зважати. І тут я згадав. Ну, певна річ! Я пошукав у торбі.

– Браття, цей сувій дав мені кардинал Орсіні. Тут написане моє ім’я, але це не так важливо – головне, печатка легата. Коли що – це найкраща зброя.

Ансельм кивнув і швидко взяв документ.

Тепер усе. Якщо мені не пощастить, хлопці підуть. Зможуть. Повинні…

– Усе зрозуміли, брати?

– Якщо з вами щось станеться, – повільно промовив Ансельм, – я їх спалю – всіх. Від єпископа до останнього вілана. Я палитиму їх на мокрій соломі – по три години кожного.

П’єр злякано перехрестився, але я лише похитав головою.

– Ні, брате Ансельме. Це слова. Ти ніколи не палитимеш. Ні зараз, ні за двадцять років. І якщо я не повернуся, нехай це стане моїм заповітом.

Італієць хотів заперечити, але я розвернувся й швидко рушив донизу, де гомонів натовп.