Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 21 страниц)

Де Лоз завмер, потім полегшено зітхнув – дах спорожнів. Темний силует зник так само несподівано, як і з’явився.

– Діти мої! – хрипкий голос єпископа пролунав над площею. – Не вірте демонові в людській подобі, нелюду, котрий гадає, що цей дурнуватий Христос врятує його від пекла!

– А-а! – злякано скрикнув хтось. Над юрбою зависла страшна, мертва тиша. І в цій тиші почувся хрипкий регіт:

– Барани! – де Лоз почервонів, на очах його блиснули сльози. – Дурні барани! Згоріть у пеклі ви всі, бо ніхто з вас не гідний мого Великого Пана!

Він знову зігнувся від реготу, товста рука зірвала наперсний хрест.

– Що?! Бачили? Так я сміюся після кожної меси! Хай славний буде Сатана, до якого я відправлю ваші нікчемні душі!

Метал брязнув об поміст, нога в черевику з дорогої шкіри наступила на хрест.

– Ось! Ось! Бачите! Ось що я роблю з вашим Богом!

«Нехай буде кожне твоє слово – правдою!»

Від цього заклинання вкрадений оберіг не зміг захистити.

– Ось! Ось! – де Лоз, забувши про все, і далі топтав розп’яття, але люди вже отямилися.

Хтось застрибнув на поміст, хтось повільно вийняв кинджала з піхов…

– Що? Злякалися? – де Лоз із викликом поглянув на юрбу, але ті, хто ще недавно вірив псеьдо-пастирю, вже знали, що робити.

Люди йшли повільно, тихо. Мене відсунули вбік. Мить – і десятки людей мовчки кинулися на єпископа. Здавлений крик… Юрба колихнулася, вгору злетіла позолочена митра, зламаний посох упав під ноги…

– Вогнище! – розірвав тишу чийсь дзвінкий голос, і відразу ж десятки інших відгукнулися:

– Вогнище! Вогнище! Несіть смолоскипи!

Натовп розступився, утворюючи живий коридор, і по ньому потягли щось страшне, безформне, вкрите плямами крові й бруду.

Рештки де Лоза жбурнули на хмиз, і відразу ж кілька смолоскипів увіткнулися в підніжжя вогнища. Тріск… Високе полум’я, майже прозоре, непомітне в гарячому літнім повітрі, зметнулося вгору. І немов у відповідь, сотні голосів одночасно затягли: «Тебе, Боже, хвалимо…». Люди співали, піднявши обличчя до байдужого неба, сподіваючись, що Той, перед Ким ми всі такі грішні, змилується над ними…

– Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! – чиясь рука нетерпляче смикала моє плече. Я обернувся – на мене дивилося спотворене жахом обличчя де Юра.

– Брате Гільйоме! Я не винен! Не винен…

Я не став відповідати. Може, цей хабарник і справді не винен. У будь-якому разі, не так, як покійний де Лоз.

– Ви скажете? Ви підтвердите? – коротун ніяк не зважувався відпустити моє плече. – Що ж тепер буде?

– А що такого буде? – здивувався я. – Добрі християни Пам’є покарали лиходія, котрого я ім’ям Його Святості позбавив кафедри й сану.

– A-а… Ага! – вікарієві очі блиснули. – Так-так, звичайно! Ви очолите єпархію, брате… вибачте, отче Гільйоме? Так, певна річ… Поки архієпископ розбереться, поки Його Світлість скаже своє слово, мине чимало часу. Єпархія не повинна осиротіти.

– Брате Петре! – покликав я нормандця, що похмуро споглядав, як полум’я знищує рештки головного сатаниста Пам’є. – Брате Петре, ходіть-но сюди!

– Ви, здається, знайомі? – я повернувся до де Юра. – Брат Петро – доволі достойний пастир, і, головне, вже встиг непогано розібратися у вівчарстві.

П’єр ще й далі не розумів, переводячи погляд з вогнища, на розгубленого вікарія, який уже щось збагнув:

– Ага… Отче Петре, ви вже прийняли сан? Втім, це не важливо, це потім… Але… Треба швидше навести лад! Люди…

Отут щось стало доходити й до нормандця. Він косував на вартових, які покинули зброю, хитаючи «ґирлиґою».

– Поклич де Гарая! – шепнув я, але розбійник уже був поруч. Накладна борода зникла разом із ковпаком, нерівні зуби скалилися:

– Ви все ж таки спалили його, отче Гільйоме! Ну то що, як там із цим?

Схоже, народний герой поспішав отримати «це» і зникнути. Але міцна рука нормандця вже тримала його за пазуху.

– Сину мій! – повчально почав я. – Народ страждає…

Де Гарай смикнувся, але П’єрова хватка не ослабла.

– Страждають удови й сироти, вілани стогнуть на ріллі, працюючи на сеньйора, а вдома плачуть голодні діти…

– А-а… це? – зітхнув шляхетний розбійник. – Отче Гільйоме, ви ж обіцяли!

– Юних дів тягнуть на поталу розпусним дворянам…

– Зрозумів! Зрозумів! – завив герой. – Тільки відпустіть!

– Сумирно стій! – порадив нормандець. – З тобою отець Гільйом говорити!

– Коротше! – підсумував я. – Житло, харчі, платня й сто ліврів на весілля дочки! Від цієї миті ти – начальник варти округу Пам’є. Щоб за півгодини в місті був порядок!

– Я вам не слуга! – в очах народного заступника блиснув праведний гнів. – Я проти попів і дворян. Я за це… справедливе суспільство!

– Сину мій! – П’єр смикнув рукою, й підошви де Гараєвих черевиків відірвалися від землі.

– 3-згоден! Тільки… сто двадцять ліврів!

– Благо тобі, чадо! – зітхнув я. – Нехай буде по-твоєму! Отче Петре, простежте, щоб повінчали месіра де Гарая з його співмешканкою. Недобре жити в гріху. І не здумайте, месіре начальнику варти, брати когось зі своїх доумків на службу. Крім тих, хто сьогодні прийшов сюди, звісно.

– Ну, це я й сам розумію, – відчувши тверду поверхню під ногами, колишній розбійник явно заспокоївся. – Тільки… Вартовий – кепська посада…

– Будеш погано служити, сину мій, я тебе напоумлю на путь істинний тілесно, – пообіцяв П’єр, і де Гарая немов би вітром здуло.

– Брат Жеанар введе тебе, брате Петре, в курс справи, – підсумував я. – Коли що, напоумляй його. Можна тілесно… Іноді.

– Ага… – нормандець наморщив чоло. – Треба б до завтра скарбницю перевіряти. Бо розтягти, шахраї!

Переконавшись, що єпархія в надійних руках, я обернувся, сподіваючись побачити ту, що називала себе Анжелою. Але дівчини поблизу не виявилося. Тим часом очманілі від усього, що відбувається, вартові, скоряючись наказам де Юра, взялися наводити лад, намагаючись запобігти тисняві. Справа посувалася кепсько, та раптом почулася різка команда, й вартові, немов отямившись, жваво взялися до неї. Я впізнав голос де Гарая і заспокоївся. Напевно, в іншій ситуації латникам довелося б довго пояснювати те, що сталося, але тепер вони охоче корилися першому, хто підвищив голос. І добре, що так.

Анжелу я знайшов у сусідньому провулку.

Тут люду було трохи менше. На кинутій просто на бруківку соломі лежав Ансельм. Кілька доброзичливців, геть забувши, що прийшли сюди подивитися, як цього хлопця спалюватимуть, зібралися навколо, даючи безглузді поради.

– Послали по лікаря, – дівчина стомлено витерла обличчя, і я помітив на її щоці глибокий поріз.

– Випадково, – вона спіймала мій погляд. – Побилися з вартовим, поки де Гарай і його хлопці несли Ансельма. Нічого, загоїться… Отче Гільйоме, що вони з ним…

Вона не договорила, але все було зрозуміло без слів. Я присів у головах. Ансельм повільно розплющів очі.

– Отче Гільйоме!..

– Не треба! – я застережливо підняв руку. – Потім… Усе потім.

– Ні! – сірі губи смикнулися, і я помітив, що в хлопця немає передніх зубів. – Я зізнався… У всьому… Я хотів мовчати, але…

– Заспокойся, брате мій, – я заспокійливо погладив його по холодній руці. – Ніхто б не витримав. Ні я. Ні отець Сугерій. Ні Його Святість…

– Нога… – італієць застогнав. – Вони називали це «чобіток»…

Брудне ганчір’я вкривало рану, але я зрозумів – справи кепські. Ходити хлопець зможе не скоро. Якщо взагалі зможе.

З’явився лікар – дідок у неодмінній довгій хламиді – й різким жестом відігнав нас убік.

– Нам треба поговорити, дочко моя, – я глянув дівчині просто в очі. Вона сумно посміхнулася й знизала плечима.

– Навіщо? Невже вам цікава дочка Тіно Жонглера?

– Дочка Тіно Жонглера в тулузькій в’язниці. Їй відітнули руку за крадіжку. До речі, ризницю вони справді обчистили.

– Он як? – у її голосі не було й сліду подиву. – І що ж далі, о проникливий отче Гільйоме?

– Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! – Жеанар де Юр виник немов з-під землі. Коротун важко дихав, але вигляд мав задоволений. – Ми заспокоїли народ. Треба сказати… Ви повинні оголосити… Вас чекають!

– Зараз, – кивнув я, розуміючи, що справ ще багато. Треба оголосити про призначення П’єра керуючим єпархією. Треба подбати, щоб вчасно сповістили всі села округу, скласти повідомлення до Тулузи й, певна річ, написати Його Високопреосвященству. Треба простежити, щоб лікар не надумав лікувати Ансельма свіжим щурячим м’ясом…

– Поговоримо пізніше, дочко моя.

– Якщо хочете.

Отут Жеанар де Юр, до цього зайнятий своїми думками, підвів очі й помітив дівчину. Почулося здивоване: «А-а-а!»

– Ви що, знайомі? – поцікавився я.

Вікарій важко ковтнув, розвів руками й нарешті з зусиллям вичавив:

– С-сестра Цецилія?!

VI

Крізь прочинені двері долинали голоси: різкий, нервовий – Жеанара де Юра та спокійний, розважливий – брата Петра. Розмова точилася серйозна – новий керуючий єпархією знайомився з видатковими книгами. Моя допомога не була потрібна. Як я вже переконався, нормандець хіба що латинські буквиці виводить так-сяк, натомість рахувати він уміє пречудово. Я сподівався, що ревізія книг минеться без «напоумлення тілесного», тож спустився з другого поверху єпископського будинку на перший. Тут, у невеличкій кімнаті для прислуги, яка нині спорожніла, ми домовилися зустрітися із сестрою Цецилією.

Дівчина вже чекала на мене. Її обличчя, освітлене восковою свічкою, приліпленою до підвіконня, здавалося сумним і дуже стомленим.

– Я була в брата Ансельма, – повідомила вона, кивнувши у відповідь на моє вітання. – Йому краще, але лікар каже, що видужувати доведеться довго. І ще нога…

Я присів на високу скриню, яка заміняла тому, хто жив тут раніше, ліжко, й запитливо глянув на дівчину.

– Ви чекаєте сповіді, отче Гільйоме? – усміхнулася вона. – Я не готова. Хоча, зізнаюся, грішна. Дуже грішна.

– Воістину так, сестро, – не хотілося починати з цього, але не я обрав тему. – Ви – черниця, ви – наречена Христова…

– Ходжу в чоловічому одязі, видаю себе за іншу людину, до того ж, дивлюся на деяких чоловіків не так, як належить дивитися сестрі, – підхопила вона. – Грішна, отче Гільйоме!

Сказано це було легко – дуже легко. Занадто легко.

– Не в тому річ, – повільно промовив я. – Ви допомагали д’Еконсбефам. Кому ви допомагали, сестро? Безневинним людям? Демонам? Ви знаєте відповідь?

– А ви?

– Ні. Не знаю. Але я повинен знати! Від цього багато що залежить, сестро Цециліє! Та давайте почнемо з іншого. Чому ви приїхали до Пам’є? Чому видавали себе за Жанну де Гарр?

– Видавала? – на її обличчі знову була усмішка. – Отче Гільйоме, ви, напевно, вже все знаєте. Або майже все. Хто я, по-вашому?

У її очах стрибали бісенята, і я раптом відчув себе цілковитим віслюком. Як же я не збагнув! Святий Бенедикте, як же я міг так схибити? Браслет був не один…

– Браслетів було два! Два однакові сині браслети, які Санксі де Гарр купив у Тулузі!

– Про що ви? – вона, схоже здивувалася, але я не мав сили, щоб стриматися.

– Сестро Цециліє! Ви добряче водили мене за носа, але я цілком на це заслужив! Я побачив браслет, який лежав у підземеллі поруч із тілом рудої дівчини й вирішив, що це Жанна. Жанна де Гарр! Але точнісінько такий браслет був у її сестри. У… У вашої сестри, Жанно!

– Так, – усмішка зникла, обличчя стало сумним і суворим. – Там, у підземеллі, лежить Роза – моя сестра. Тепер ви розумієте, чому я не хотіла спускатися… Її тіло знайшли в озері за тиждень по тому, як вона… як її вбив Арман де Пуаньяк.

Я кивнув – про щось таке можна було здогадатися. І не тільки про це. Варто було лише уважніше подивитися на стрижену голову «брата Октавія». Руду голову. Щоправда, вона зняла каптур лише раз, та й то в темряві. Та все ж таки…

– Розповідайте мені все, сестро Цециліє. Якщо хочете, я вважатиму це сповіддю й нічого не повідомлю кардиналові.

– Мені байдуже, – дівчина похитала головою. – Уже байдуже… Батько й мати від мене відмовилися, сестра мертва, загинув навіть Пуаньяк, якого я колись кохала. І мій нещасний брат…

– Брат?!

– Невже не зрозуміли? – Жанна де Гарр невесело посміхнулася. – Все-таки не здогадалися, святий отче? Пилип д’Еконсбеф – мій двоюрідний брат. Ми з ним дружили змалечку.

Вона відкинулася назад й заговорила повільно, тихим, майже байдужим голосом, немов ішлося про когось зовсім стороннього.

– Ви вже знаєте, отче Гільйоме, що колись д’Еконсбефи жили в Бретані. У їхньому замку служила родина Дагаррів – давно, вже кілька поколінь. У одного з них була надзвичайно вродлива дружина. А сеньйор Гуго був тоді молодий і, кажуть, гарний, крім того, він – пан, а панам не відмовляють. Так народився мій батько – Санксі Дагарр. Усі знали, чий він син, але сеньйор Гуго, певна річ, не міг визнати його. Адже він дворянин, крім того, давній закон забороняє дерґам змішані шлюби. Колись за це карали на смерть…

Вона помовчала, тонкі сильні пальці зчепилися вузлом.

– Потім юрба напала на замок. Мій батько виїхав до Басконії – подалі від тих, хто хотів нашої смерті. Через багато років д’Еконсбефи оселилися в замку біля Пам’є. Ви вже знаєте – колись тут було дерґське капище. Але, клянуся вам, святий отче, д’Еконсбефи – добрі християни!

– Вірю, – кивнув я – Швидше вони вважали демоном мене.

– Так вважав бідолаха Пилип… Лізетта Дапіо теж приїхала сюди, ближче до колишніх господарів. Вона була поганою жінкою, погрожувала донести на д’Еконсбефів, постійно вимагала грошей… Я не жалкую, що вона отримала своє. Батько не любив сеньйора Гуго, мого діда, але не заперечував, щоб я пожила в замку. Я не була служницею, отче Гільйоме! Дід дуже любив мене, ми дружили з Пилипом. Я вчилася…

– А я ще дивувався, звідки дочці акробата знати латину? – вставив я. – Ще й «Світильник»!

– Ну, «Світильником» мене загодовували вже в монастирі, – посміхнулася дівчина. – Дід не давав мені таких книжок. Він був дуже освіченою й розумною людиною. Був…

Вона замовкла, але я не квапив. Тепер уже не потрібно було пояснювати її відданість д’Еконсбефам. Напевно, коли б Жанна була законною спадкоємицею Пендрагонів, поети прославляли б її. Дівчина на стіні замку в облозі…

– Мені добре жилося з дідом. Ми дружили з Пилипом, сеньйор Гуго багато чого мені розповідав… Та все ж довелося піти – через сеньйора Домініка. Ми з ним не в злагоді… Ні, не так – це я з ним не в злагоді, він же просто не вважає мене сестрою. Для сеньйора Домініка я – дочка вілана, з якою можна не панькатися. Словом, дід звелів мені повертатися до Артигата. Коли я повернулася додому, де Пуаньяк уже домовився з Розою про весілля.

Було помітно, що з кожною фразою їй стає все важче розповідати.

– Роза була дуже вродлива. Вона кохала Армана, але батько хотів спочатку віддати заміж мене, як прийнято в селянських родинах. Де Пуаньяк запропонував Розі таємно обвінчатися, вона погодилася, але із цього нічого не вийшло…

– Батько пообіцяв позбавити дочку спадщини, – кивнув я.

– Так. І навіть подати в суд на Армана. Це ви знаєте. Але до всього Роза чекала на дитину. Арман зрозумів, що його можуть вигнати з Артигата, коли не гірше. І от якось він прибіг у село й сказав, що Роза зникла. Її шукали, знайшли одяг біля озера…

– …І вирішили, що вона втонула, – додав я. – Сестро, якщо вам важко про це говорити…

– Важко. Адже я любила Розу… й Армана. Потім… Потім я дізналася, що він задушив її та кинув тіло у воду. Розу знайшов Пилип. Ми поховали її в дерґському підземеллі, адже вона все-таки внучка сеньйора Гуго.

Я згадав кістяк у ніші, рештки рудого волосся, синій скляний браслет… А я ще жалів Пуаньяка, коли малинове полум’я охопило цього мерзотника, перетворивши на чорний свічковий недогарок!

– А потім у нас із Арманом були заручини. Я ж нічого не знала! Але одного разу ми посварилися, він був п’яний, проговорився, й отоді я довідалася… Що було робити? Я розповіла батькові, але той заявив, що Роза сама винна. Батько хотів, щоб наше весілля з Арманом будь-що відбулося. Де Пуаньяки – заможна родина. Ви ж бачили Артигат, отче Гільйоме. Там готові вбити за оберемок сіна!

Може, вона й перебільшувала, але я знав віланів. Удова Піо ненавиділа половину Артигата через якийсь Косий Клин…

– Я втекла до замку, але залишатися там довго не могла. Арман вимагав мого повернення, погрожував донести на д’Еконсбефів – адже ми з Розою йому дуже багато розповіли! До того ж була ще одна причина…

– Домінік, – зрозумів я.

– Так, на жаль… Тоді дід порадив їхати до Мілана. Я так і зробила. Добиралася я туди довго – цілих півроку, пристала до жонглерів. До речі, познайомилася з Тіно Міланцем…

На її обличчі знову промайнула усмішка, цього разу досить бешкетлива.

– І з Анжелою – вона приблизно мого віку… Мені було важко самій у чужій країні, і я вирішила піти в обитель. Мені здавалося, що життя скінчено – чоловік, якого я кохала, вбив мою сестру, батько й мати мене зреклися… У Мілані було спокійно, і я, напевно, жила б там і зараз, але за два роки випадково дізналася, що Пуаньяк одружений із…

– Жанною де Гарр, – закінчив я. – А як це вийшло?

– Через Пуаньяка. Він не хотів втрачати посагу, а надалі думав стати спадкоємцем мого батька. Арман погрожував донести на д’Еконсбефів, звинуватити їх у чаклунстві… Сеньйор Домінік уже тоді пропонував виїхати, але дід вирішив інакше. У замку жила дівчина. Ми звали її Ельзою, вона – родом із Німеччини, але насправді – звичайна циганка. Її за щось вигнали з табору, й вона оселилася в нас. Де Пуаньяк їй подобався, тож коли дід запропонував їй стати мною…

– Вона погодилася. Та невже де Пуаньяк не зрозумів, хто йде з ним до вінця?

Жанна здивовано знизала плечима.

– Звісно, зрозумів! Але його це цілком влаштовувало – у придане він одержав гарну ділянку землі. Йому було так навіть краще – адже я, справжня, знала, як загинула Роза. Батько теж знав – і мовчав…

– І священик… – підказав я, згадавши бородатого отця Жеака…

– І священик теж. Усіх усе влаштовувало, але тут приїхала я. Можете здогадатися, що почалося!

– Трохи уявляю, – усміхнувся я. – Де Пуаньяк, напевно, злякався!

– Не те слово! – посмішка стала злою. – Він відразу ж мене визнав, вимолював пробачення. Але батько й інші… Вони заявили, що я лише схожа на Жанну – не більше. А потім я почала розуміти, що відбувається.

– Тоді д’Еконсбефи вирішили зам’яти справу й підкупили де Лоза, – вставив я. – І в усьому виявилася винною вдова де Піо.

Дівчина кивнула.

– А я погодилася стати жертвою «чаклунських чарів». Не хотілося підводити діда, крім того, де Лоз міг не випустити мене живою. Але тут приїхав брат Умберто Лючані, а потім де Лоз дізнався, що кардинал шле сюди трьох братів із Сен-Дені…

– Тобі треба було поїхати звідси, – зауважив я.

– Поїхати? – щока у неї смикнулася. – А де Лоз розсудив інакше. Він повіз мене до Фуа, а дорогою наказав своїм вартовим просто перерізати мені горло. На щастя, ці шибеники виявилися не тільки жорстокими, але й хтвими. Вони вирішили трохи побавитися з молоденькою черницею… Ну, битися я вміла ще змалечку, до того ж у мене був ніж. Ви пам’ятаєте, я розповідала.

Так, це вона розповідала. Щоправда, тоді йшлося про дочку жонглера, яку ловили за крадіжку.

– У Пам’є мені робити було нічого, в Артигаті – теж. Треба було повернутися до замку, але я вирішила спочатку дізнатися, кого це надсилає до нас Орсіні. Я знайшла вас у Тулузі, а потім наважилася підійти. Я й не думала видавати себе за дочку Тіно Жонглера, та коли ви назвали мене так, відмовлятися не стала.

– А чому Пилип напав на нас у лісі?

– Напав? – вона знову здивувалася. – Ні, він просто гуляв. Того дня він випив, а пити йому не можна – зовсім не можна. Я взяла смолоскип, щоб він упізнав мене, але на нього немов щось найшло. Ви вдарили його мечем, а це його розлютило…

– А потім він помітив на моїх грудях Знак Влади.

– Так. Він миттю протверезів і побіг до замку, щоб повідомити про прихід посланців гарме.

Усе стало зрозуміло. Або майже все.

– Самозванка, – нагадав я. – Циганка Ельза. Хто її вбив?

– Хто завгодно, але не Пилип, – твердо відповіла дівчина. – Ми вже помітили, що в останні місяці почали зникати люди – й одразу ж хтось розпускав чутки про демонів.

– Це міг зробити де Лоз, – припустив я. – Або сам Пуаньяк. Адже ми збиралися до Артигата, і все випливло б назовні.

Жанна промовчала, а я не став розвивати цю тему. Хай хоч хто зробив це – він уже отримав своє. І не це тепер важливо.

– Сестро Цециліє, – обережно почав я. – Якби ви не були черницею, я просто побажав би вам щастя й порадив помиритися з батьком. Але ви, як і я, – дитя нашої Святої Католицької Церкви, ви – наречена Христова. Те, що сталося в Пам’є, може скінчитися дуже погано. Я повинен вам пояснити…

– Не треба, – дівчина похитала головою. – Ансельм… Брат Ансельм мені розповів. Монсеньйор Орсіні бажає організувати щось страшне…

– Найсвятіше Обвинувачення, – підказав я.

– Так. Знаєте, отче Гільйоме, коли я говорила вам про попів і ченців, я не лукавила. Напевно, ви зараз скажете, що ченці бувають різні…

– Вони бувають різні, сестро. Я сподіваюся якось залагодити цю справу. Цілком імовірно, що мені допоможуть.

– Ви ще погано знаєте Орсіні! – різко кинула вона.

– Я? Напевно. Але ви говорите про Його Високопреосвященство настільки впевнено…

– Ансельм розповідав, – Жанна подивилася мені просто в очі. – Адже він добре знає свого дядька!

– Що?!

Усе ж таки вона даремно назвала мене «проникливим». Я повинен був здогадатися сам. От кого мені постійно нагадував Ансельм! От чому ним так цікавився Орсіні. От чому де Лоз хотів спалити його, а не мене!

Племінник Джованні Орсіні, кардинала Курії! Це не якийсь брат Гільйом…

– Він не казав мені…

Напевно, у моїх словах пролунала гіркота, оскільки дівчина поспіхом додала:

– Отче Гільйоме, він вас дуже поважає! Дуже, повірте! Але він знає, у яких ви стосунках із його дядьком. Крім того, Ансельм для того й пішов у Сен-Дені, щоб ніхто не знав, хто він.

Так, напевно. Для того й ідуть в обитель. Для того і їдуть до чужої країни.

– Дядько не хоче, щоб Ансельм повертався до Сен-Дені. Він взагалі жалкує, що його небіж став ченцем.

Згадалася розмова з Його Преосвященством, розпитування про мене, про те, чому я надяг рясу. Тоді здавалося, що монсеньйор просто бажає натякнути на своє всевідання…

– Заждіть! – я навіть завмер від здогаду. – Орсіні? Чезаре Орсіні? Два роки тому! Ну, звісно, про це говорили в Сен-Дені…

І не тільки в Сен-Дені. Про цю історію просторікувала, напевно, вся Європа.

…Всесильний рід Орсіні вже не перше століття боровся з настільки ж всесильним родом Колонна. У хід ішло все – вбивства, доноси, обман. Два роки тому Колонна підкинули главі роду Орсіні листа, який сповіщав про зраду його дружини. Це була неправда, але старий Чезаре Орсіні був гарячий і нестриманий. Він узявся за меча…

– Чезаре Орсіні вбив свою дружину, – тихо промовила дівчина. – Убив на очах у сина. І тоді Ансельм схопив кинджал…

Так, я теж згадав. Тільки звали хлопчика не Ансельм, а Гвідо. Гвідо Орсіні, єдиний спадкоємець всемогутнього Чезаре.

– Я чула цю історію ще в Мілані, отче Гільйоме. Ансельма виправдали, адже він не пам’ятав, що зробив. Йому пробачив Папа…

Йому пробачив Папа, але хлопчик собі не пробачив. Я згадав дивне видіння в лоґрському підземеллі – старого в закривавленому вбранні, який благословляє свого вбивцю. Може, я даремно збрехав тоді Ансельмові?

– Не кажіть йому про те, що знаєте, отче Гільйоме. Ансельм сам вам розповість.

– Не буду, – погодився я. – Гвідо Орсіні вже немає, а братові Ансельму ще довго жити. Сестро Цециліє! Ваше співчуття нещасному хлопцеві зворушує, але… Боюся, ви ставитеся до нього не тільки як до брата.

– А це… Це не повинно вас стосуватися, святий отче!

Дівчина відвернулася, дивлячись у темне вікно, але я був наполегливий.

– Він – чернець. Ви – черниця. Не мені судити, наскільки ви були праві, пішовши з миру, але брат Ансельм щиро прийняв обітниці. Не будемо говорити про закони церковні, хоча вони не помилують вас. Але ви просто можете зіпсувати йому життя…

Вона мовчала, і я зрозумів – усе марно.

Навіть якщо я негайно вишлю її з Пам’є, звелю замкнути в обителі, відішлю Ансельма до дядька… Не допоможе.

– Нехай розсудить вас Господь, сестро. Не будемо про це. Зараз ви повинні розповісти мені про дерґів. Усе, що знаєте, про що чули. Сподіваюся, це допоможе мені.

– Ви обіцяєте не переслідувати сеньйора Домініка? – швидко запитала вона. – Я не люблю його, але він – мій брат.

– Обіцяю, сестро. Якщо Домінік д’Еконсбеф – не посланець Пекла, то він робив лише те, на що мав право.

Дівчина задумалася, потім кивнула стриженою головою:

– Гаразд. Я розповім, отче Гільйоме. Лоґри… Дерґи – не посланці Пекла…