Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)

II

Ніч минула швидко. Мене ніхто не турбував, і я встиг, як і належить в'язневі, докладно обстежити свою в’язницю. Щоправда, я міг рухатися лише в межах двох кроків, наскільки дозволяли ланцюги. Але цього вистачило. Отже, підвал – звичайнісінький, зате міцний і доволі вогкий. Ланцюги встигли взятися рясною іржею, цементівка на стінах почала відставати, оголюючи грубий камінь.

Віконце виявилося дуже вузьким, та й було надто високо. Камінь, залізо, цементівка…

Тільки ляда в стелі була дерев’яною, але дотягтися до неї не видавалося можливим. Та й навіщо? Нагорі раз у раз бухали ножиська – сторожа була на місці.

Мною не цікавилися, але придивившись, я зумів помітити велику щілину в ляді саме над моєю головою. Отже, за мною можна спостерігати. Інша річ, наскільки їх турбує моя персона…

Коли за віконцем уже почало темнішати, ляда від’їхала вбік, і в отворі з’явилася бородата пика; мене запитали, чи не потрібна його милості свічка, щоб почитати перед сном. Перегар, який заповнив підвал, свідчив, що охорона віддала данину «соку вина священному». Певна річ, вони не падали з ніг, але й це було добре. Вночі у підвалі темно, а п’яне око не надто уважне.

Я лежав на соломі, поклавши скуті руки на груди, і вдавав, що сплю. Насправді сон не йшов – перед очима стояло малинове полум’я, чорні постаті, які корчилися у вогні. Геєна вогненна… У дитинстві якось запитав у отця Костянтина, нашого духівника, що означає це дивне слово. Священик трохи розгубився, але пообіцяв дізнатися – і справді дізнався. Виявилося, що геєна – лише піч, де пекли коржі. Втім, пізніше я прочитав, що Геєною називали також яр біля Єрусалима, в якому спалювали сміття. Домінік д’Еконсбеф вирішив спалити сміття – точніше, пацюків, які напали на його замок.

Я не міг судити того, хто втратив батька й брата, але жах не відпускав. Страшним було не тільки побачене. Набагато страшніше те, що хтось – людина чи лоґр – може керувати цим пеклом. Отже, дерґів не даремно проклинали, не даремно гнали й цькували?

Але ж д’Еконсбефи жили мирно, і якби не божевільна витівка Його Преосвященства…

Хоча не така вже й божевільна – тепер ніхто не згадає єпископові його давніх гріхів і всі лиха можна огулом списати на «демонів» із замку. Та я відразу ж виправив себе: Арно де Лоз усе ж таки прорахувався – сеньйор Домінік уцілів, жива Анжела… Цікаво все ж таки, яку роль у всьому цьому грала дочка Тіно Жонглера? Так, вони живі; живі й на волі – я молив Господа про це – П’єр і Ансельм, живий і я. Принаймні поки що.

Нагорі все стихло. Я розплющив очі й обережно підвівся. Ляда мовчала, тож я сподівався, що браві розбійнички мирно дрімають. Справді-бо, чого їм боятися? Ненависного попа надійно сковано, стін не проломити, підлоги не прокопати…

Рука потяглася до «Світильника». Згадалися сповнені щирого обурення промови Ансельма, скорботне мовчання нормандця…

Бідолашні хлопці, намучилися вони з твором отця Гонорія! Тягти таку маячню від Сен-Дені до Пам’є!

Я зважив книгу на руці й мимоволі посміхнувся. Важкий томик! Надто важкий для звичайної книги з бібліотеки Сен-Дені.

Добре, що латники де Лоза й народні заступнички де Гарая не звернули на це уваги. Перші – зопалу, другі – з праведної ненависті до клятих грамотіїв. А може, допомогло благословення отця Сугерія, котрий вручив мені цю книгу.

Рука лягла на обгорілу тверду оправу. Ну, з Богом!

Дерев’яна стулка піддалася легко. Так і задумано – намацати ледь помітну щілину, трохи потягти… Нехай допоможе високорозумний брат Гонорій своєму скромному побратимові! Подвійні стінки розійшлися, і я нетерпляче застромив руку в схованку. Мотузка! Тонка, зате міцна, з безліччю вузлів.

Незамінна річ для в’язня, особливо якщо доведеться спускатися з якоїсь вежі чи стіни. На жаль, я був у підвалі, а тому відклав мотузку вбік. Ніж! Хитрий винахід отця Єгудиїла, котрий так не потрафив братові Петру з гачком. Так, гачки в нашого коваля не найкращі, зате ножі… Я примірявся до зручного маленького руків’я та обережно натис на виступ біля основи. Лезо вискочило безгучно – довге, двогостре. Жало!

Якби не ланцюги! Втім, і для них у схованці було дещо – і для ланцюгів, і для ґрат.

Терпужок – маленький, зручний – і пилка.

Отець Єгудиїл запевняв, що й те, й інше йому привезли просто з Дамаска, а там ці настільки тонкі вироби одержали з таємної майстерні асасинів. Люди Гірського Старця знаються на подібних речах!»

Другу стулку оправи я розкривати не став. Квапитися ні до чого. Нагорі було тихо, і я обережно провів терпужком по іржавому металу. Іржа – це добре. Це просто чудово! Вранці можна спокійно замаскувати нічну роботу. Я приплющив очі, прочитав подумки «Отче наш» і «Вірую» і взявся до справи. Хреститися не став, щоб зайвий раз не брязкнули ланцюги.

Коли настав ранок, я спав настільки міцно, що не чув, як мої янголи-охоронці відкрили ляду. Прокинувся від поштовху в бік.

– Уставай, попе! Хто рано встає, тому Бог дає! Потім доганяє й додає!

Регіт… Я відразу згадав про ніж, але він був надійно захований біля пояса. Все інше знову спочивало в надрах воістину бездонного витвору отця Гонорія…

– Жерти будеш, по-о-опе?

«Жерти» – сильне дієслово, особливо для тих, хто вже два дні не обідав. Щоправда, шматок ячмінного хліба, кинутий просто на солому, ніяк не відповідав асоціаціям, які викликає це слово. Мої тюремники, втім, вважали дану обставину кумедною:

– Тобі, попе, велено поститися. Попив народної крівці, та й досить!

Сперечатися я не став, не бажаючи подовжувати їхнє перебування в небезпечній близькості від «Світильника». Тільки б не здумали подивитися на «малюнки» або знову перевірити ланцюги! На щастя, їх цікавило інше.

– А правда, попе, що у вас у Сен-Дені всім дещо відрізують? Тому ви й такі праведні?

Знову нахабне «га-га-га!», й безстрашні розбійники полізли вгору. Я побажав їм щасливої дороги, постаравшись вдати найбезнадійніший настрій. Я зламався, мені страшно, мені соромно за діжки випитої мною народної крові…

Нагорі довго не могли вгамуватися – схоже, узливання тривало. Незабаром хрипкі голоси затягли пісню, початок якої я вже чув. Отже, рід людський повстане й поділить усе по справедливості. Увесь світ гноблення й насильства буде зруйновано дощенту, а відтак каторжники й волоцюги побудують істинний Град Божий. Для цього всім потрібно збиратися на останній і рішучий бій, щоб перерізати попів, панів, грамотіїв і всіх, у кого немає мозолів…

Співали довго, й під цей акомпанемент я ризикнув знову розкрити «Світильника», точніше його хитру оправу. Часу мало, слід було ризикнути. Уночі я зробив не все, хоча настільки милі серцю моїх тюремників мозолі – навіть криваві водянки – встиг заробити.

І все ж таки я не встиг. «Браслет» на лівій щиколотці ще не піддавався, коли ляда заскрипіла й почала від’їжджати вбік. Я швидко сховав терпужок за спину.

– Отут ві-ін!

У отворі промайнула знайома бородата пика. Потім з’явилася друга– теж уже бачена. Грюкнувши впала дробина, по щаблях протупали шкіряні черевики.

– Мир вам, отче Гільйоме! Як вам у нас?

Безстрашний де Гарай був тверезий, що мені дуже не сподобалося. П’яним він влаштовував мене набагато більше.

– Не зміг вас учора особисто зустріти, але ви, сподіваюся, не образилися.

Чому б йому не прийти на годину пізніше? Чому б не випити разом зі своїми друзяками?

Розбійник, не кваплячись, пройшовся підвалом і присів на солому, щоправда, тримаючись від мене подалі.

– Нам треба поспішати, але хотілося б спершу поговорити з вами, отче Гільйоме.

Минулого разу він звертався до мене на «ти». Імовірно, різки, якими його почастували П’єр і Ансельм, навчили де Гарая ввічливості.

– Ви – чернець, а отже – ворог трудового люду. Але я не хотів, щоб ви забрали на той світ хибне уявлення про нас.

– Про вас? – не витримав я. – Помилуйте, сину мій, ваші шляхетність і людинолюбство не потребують доказів!

Де Гарай поморщився, і я раптом зрозумів, що розбійник відчуває певну незручність.

– Ви відпустили мене того разу. До того ж ви – хоробрі хлопці, а я таких поважаю. Ви, напевно, вважаєте мене найманцем…

– Найманцем? – у захваті вигукнув я. – Та бути такого не може!

– Ми служимо народові! – де Гарай підвищив голос. – Народові, якому ви, попи й дворяни, вже багато століть не даєте зітхнути. У боротьбі з вами всі засоби годяться, тому я й зійшовся із цим мерзотником і душогубом де Лозом, який анітрохи не кращий за вас.

– Гірший, сину мій. Він до всього ще й сатанист. Вам не шкода своєї душі?

Він здригнувся – мої слова влучили в ціль.

– Ну-у-у… Я чув, що ви, попи, все брешете. Сатана – він теж за народ. Він повстав проти цих… поневолювачів.

Цього разу поморщився я. Слухати таку маячню було огидно.

– Сину мій! У вас що, звичай такий – вести душевні розмови із тими, кого збираєтеся прикінчити?

– Ні! Ми – за народ. Ми нікого не вбиваємо даремно! Але ви прибули до Пам’є, щоб заарештовувати й спалювати безневинних. Вашого попередника ми вже покарали…

– Спалювати безневинних! – не витримав я. – А скільки загинуло біля замку з милості де Лоза?!

– Так… Єпископ теж заслужив кару. Але поки що він потрібен. Хай його лиходійства переповнять чашу терпіння, й тоді народ повстане. А поки ми будемо обрубувати щупальця, які простягає до нас проклятий Рим. Нас не заскочиш зненацька!

Усе стало зрозуміло. Шляхетний розбійник вважає, що використовує монсеньйора де Лоза. Той вважає трохи інакше. І раптом я зрозумів, що тверезий де Гарай кращий за п’яного. Адже народний заступник не просто душогуб, готовий зарізати за мідний деньє, – він ще й розмірковує. Тож, добре, що він зараз тверезий. Однак я не зміг би встромити йому в горло осине жало ножа…

– Отже, ви мрієте, сину мій, що народ, обурений лиходійствами де Лоза, повстане? І Пам’є стане Градом Божим?

– Так! – очі де Гарая блиснули. – Але не тільки Пам’є! По всьому Королівству Французькому, по всій землі! Всі пригноблені об’єднаються…

– Угу.

Я помовчав, збираючись із думками. Важко говорити з недоумком, особливо якщо він марить, немов у гарячці. Та спробувати варто.

– Єпископ думає інакше. Він просто використовує ваших шибеників…

– Ми не шибеники! – де Гарай навіть підстрибнув від обурення. – Ми – шляхетні розбійники!

– Він просто використовує ваших шляхетних розбійників, щоб покрити свої лиходійства. Він злий і хитрий, монсеньйор де Лоз, але не надто розумний. Він думає, що вбивство посланців кардинала Орсіні замете сліди, а те, що сталося біля замку, дасть змогу звалити все на демонів. Сам же він залишиться при своєму.

Я помовчав, даючи можливість де Гараю переварити почуте. Так, усе саме так і є. Як дико й страшно скінчилося те, що почалося зі зникнення простої селянської дівчини з Артигата!

– Але Його Преосвященство помиляється, втім, як і ви, сину мій. Курії байдуже, хто винен у тому, що сталося. Демони – навіть краще, переконливіше. Рим не буде розмінюватися на дрібниці. Те, що відбувається в Пам’є, стане приводом для запровадження нового порядку. І тоді народом, яким ви так опікуєтеся, займуться вже не п’яниці-священики й не злодії-єпископи, а Найсвятіше Обвинувачення. І цих щупалець вам уже не відрубати.

Я мигцем глянув на де Гарая – розбійник слухав. Здається, він навіть замислився, хоча в останньому можна було засумніватися. Те, що блукає в цій голові, важко назвати думками.

– Найсвятіше Обвинувачення, – поволі проказав він. – А що це?

Пояснювати довелося довго. Борцеві за народну справу Свята Католицька Церква уявлялася не набагато більшою за єпископство. Він ще мав якесь уявлення про архієпископа Тулузького, але далі вже була пітьма. Отже, слід було пояснити: Папа, конклав, всемогутні монастирі, гіпсова статуя в Клерво, отець Петро Ломбардський з готового в’язкою хмизу. І, звісно ж, Його Високопреосвященство Джованні Орсіні.

Нарешті, де Гарай кивнув:

– Зрозумів…

Він мовчав, і я сподівався, що хоч якийсь здоровий глузд у цьому черепі все ж таки зберігся. Думав розбійник довго, потім криво посміхнувся:

– Ач, сволота! Та як же після цього вас, попів, щадити? Нічого, якщо ви таке зробите, весь народ підніметься! Та ми ж вас на кілки візьмемо!

Я зітхнув – отже, даремно старався! Здорового глузду в цій голові ще менше, ніж я думав.

– Ми, це, об’єднаємося! Всі, які за народ! Ми всіх попів і лицарів перевішаємо. Так! Ми об’єднаємося…

– Із сарацинами? – не витримав я. – Чи з маврами? Сину мій, а вам відомо, що таке інтердикт? Якщо Його Святість ворухне пальцем, вас почнуть цькувати, немов скажених псів, – причому ті самі вілани, яких ви вирішили захищати. А ви знаєте, що таке армія? Справжня, а не ваш набрід?

– Ну-у… – де Гарай знову задумався. – Я служив у найманцях… Усе одно, попе, не налякаєш! Таких, як я багато!

– Мало, – посміхнувся я. – На щастя, таких недоумків…

– Я – народний герой! – розбійник підхопився й ударив себе кулачиськом у груди. – Я не недоумок! Я доумок!

Збагнувши, що ляпнув щось зайве, розбійник трохи скис і знову опустився на солому.

На щастя, таких доумків не так багато.

Частину перевішають, а частину переманять на службу. Наприклад, на посаду начальника єпископської варти. Харчі, житло – і влада, звісно ж.

Він взявся чухати потилицю. Я зрозумів – клюнуло. Нарешті, де Гарай недобре гмикнув:

– Гаразд… Тоді поясніть мені, отче Гільйоме, чому я вас повинен відпустити? Адже ви до цього ведете, чи не так? Ви – посланець Орсіні, ви – чернець найбагатшого монастиря королівства…

– Тому, що я не хочу палити людей. Я спробую завадити Його Високопреосвященству. Як – ще не знаю. Але ви нічого не втрачаєте, доблесний сеньйоре де Гарай. Якщо не вийде, мене, швидше за все, вб’ють і без жодного вашого втручання. Не єпископ, то Орсіні.

Схоже, ідея йому сподобалася. Розбійник знову гмикнув:

– Кажете, ваш абат – отець Сугерій – теж проти Орсіні? Гаразд… А якщо я вас відпущу, де Лоз одержить своє?

Я хотів відповісти щось невизначене, але з подивом почув свої слова:

– Я цю падлюку спалю!

– Отак уже краще! – де Гарай зареготав. – А то – «не хочу палити!» Добре, попе, може, й порозуміємося. Мені самому вся ця витівка не надто до душі. Тільки от що…

Він зам’явся, потім скосив око вгору, в бік ляди.

– Де Лоз обіцяв моїм хлопцям дещо, коли вас прикінчать. Не дуже багато, певна річ. Ви не подумайте, ми, звичайно, за народ… І як як вас випустити? Мої хлопці, вони… Ну, не зовсім доумки… Ви ж заковані!

Отже, я не дарма старався! А може, й дарма – треба було відразу ж цьому заступникові за народ запропонувати пригорщу золотих.

Я посміхнувся й відігнув підпиляний «браслет» на лівій руці. Потім звільнив праву.

– Це для початку, сину мій. Зараз ви підніметеся й поставите своїм доумкам ще діжку вина, щоб випити за перемогу над попами й сеньйорами. А це вам на похмілля.

Я підсунув до себе «Світильник» і відкрив другу схованку. Пальці намацали туго згорнутий пергамент. Ні, не це. Те, що мені потрібно, під ним.

– Тут двадцять візантійських солідів. Досить?

Очі де Гарая полізли на лоба. Їхній вираз мені не дуже сподобався, а тому я дістав із-за пояса виріб отця Єгудиїла.

– А це для тих, хто буде надто жадібний.

Я натиснув на виступ – і лезо, ледь здригнувшись, застигло просто перед носом розбійника. Він клацнув щелепою, потім ковтнув:

– Двадцять солідів… – він переводив погляд із золота на вістря ножа, і я зрозумів, що розбійник вагається. Гроші перед ним, а мій ніж – слабкий захист. Отже, треба викинути ще одну карту.

– А це – я дістав пергамент, – доручення на дім Барді в Тулузі. За цим документом я можу отримати будь-яку суму під поручництво Сен-Дені. Але отримати можу лише я – і ніхто інший.

Щелепа захисника пригноблених знову клацнула, потім почала відвисати. Нарешті він перевів подих:

– Ну, попе! Ланцюги ж бо… Ну, хитрий! Покажи доручення!

Він довго зі знанням справи розглядав пергамент, потім повернув і похитав головою:

– Усе точно! А я все думав, чого ви тоді нас дрюками почастували? Ну, звісно, – за золото своє боялися. Усі ви попи такі, за мідяк повіситеся! Просту людину готові зі світу зжити за грошенята. Он тиждень тому в Тулузі – страшно згадати!

– У Тулузі? – я неквапливо сховав золото в пояс, застромив пергамент у рукав і, діставши терпужок, зайнявся останнім «браслетом». – І що було в Тулузі, сину мій?

Він був згоден, і я вирішив не звертати уваги на теревені.

– Он як? – він косував на терпужок. – Вам би, отче Гільйоме, в розбійники, а не в попи! А в Тулузі ваші схопили одного жонглера і його дочку за те, що ті ризницю обчистили. Він – це ще таке, але ж вона зовсім дівчинка. То їм руки відрубали, падлюки. Та ще й замкнули у в’язниці до кінця днів!

Я мало не впустив терпужок. Анжела?

Але що він каже? Тиждень тому?

– Кого схопили? Жонглера? – якомога байдужіше поцікавився я.

– Ну, так. Із Мілана. Ризницю вони обчистили хвацько, що й казати…

Отже, Тіно Міланець і дочка його Анжела сидять у тулузькій в’язниці. Так, цікаво… Бачить Святий Бенедикт, як цікаво!

– Піду! – де Гарай підвівся й знову скосив око на ляду. – Поставлю хлопцям ще барило. Тільки, попе, щоб без обману!

Я міг би побажати йому того самого, але стримався. Не обдурить! Розмова про плани Його Високопреосвященства була корисною, але головне – вексель на дім Барді. Отець Сугерій знав, яку книгу брати нам у дорогу…

Він не обдурив. Уже почало сутеніти, коли гамір нагорі поступово стих. Заскрипіла ляда, в отворі з’явилася стурбована фізіономія де Гарая.

– Агов, отче Гільйоме! Швидше!

Я відігнув останній «браслет» і ступнув до драбини, яку розбійник поквапився опустити. Погляд упав на обгорілу обкладинку «Світильника», й мені на мить стало шкода твору отця Гонорія. Та Бог із ним! Нехай шляхетні розбійники залишать собі на згадку. Може, латину вивчать…

У домі всі спали – хропучи, схлипуючи, п’яно бурмочучи. У повітрі стояв густий дух вина. Ми вийшли на двір – точніше, на невеличку галявину в лісі. Де Гарай озирнувся.

– Невдовзі смеркне. Я проведу вас ближче до Пам’є, святий отче.

Напевно, він хотів сказати «ближче до Тулузи».

– Золото… Яке хлопцям…

– У Пам’є й отримаєте, сину мій.

Біля ґанку я помітив забуту кимось ломаку. Певна річ, це не «ґирлиґа» брата Петра, але річ по-своєму корисна. Я зважив дрюк у руці й подивився на розбійника. Той покірно кивнув:

– Гаразд. Тільки треба поспішати. Уночі в лісі – самі знаєте…

III

Темрява застала нас у дорозі. На щастя, де Гарай добре знав місцевість і впевнено вів мене вузькими лісовими стежками. Ми майже не розмовляли. Він, імовірно, бачив у мріях всесвітній бунт голодранців – або поріг дому Барді в Тулузі. Я ж гарячково намагався зметикувати, що робити. Чи треба йти у Пам’є?

Може, справді, відразу в Тулузу? Але до кого? До Його Преосвященства архієпископа? До Його Світлості? Ні, краще вже в Пам’є.

Що далі, то невпевненішим виглядав де Гарай. Нарешті він зупинився. Почулося важке зітхання:

– Отче Гільйоме!

Я теж зупинився, намагаючись зрозуміти, що збентежило народного героя.

– А що ж далі, отче Гільйоме?

– Ну, доведете мене до Пам’є, я дам вам гроші…

– Та не про те я…

Знову – важке зітхання.

– Роз’ятрили душу! Отже, нам попів і дворян не перемогти? А що тоді робити?

– Ви мене запитуєте? – здивувався я. – Попа й дворянина?

– То ви ж священик! Порадьте!

Згадав! Цікаво, якої поради він від мене чекає?

– Треба йти, – нагадав я. – Поговоримо на ходу.

Він кивнув, і ми пішли далі. Я задумався – треба відповідати.

– Сину мій, цей світ несправедливий. Але він ніколи й не був справедливим, відтоді, як наш праотець Адам згрішив, а Каїн пролив першу кров. Він і не буде справедливим – ще довго, поки Господь знову не спуститься на землю.

– Чув, – відгукнувся розбійник. – Вам легко казати!

– Мені не легко це казати. Простіше сказати, що світ легко виправити. Якщо є багаті й бідні, досить лише перебити багатих, і тоді бідних не буде? Так? Зруйнувати владу світську, принизити владу духовну й побудувати щось справедливе. І щоб якомога швидше.

– Думав я про це! – голос де Гарая пролунав якось невпевнено. – Ми із хлопцями як вип’ємо, так і починаємо про це саме справедливе суспільство радитися. Але що виходить? Без влади людям не можна – це зрозуміло. Отже, треба графа прикінчити, а іншого, гарного, замість нього поставити. От хлопець у нас є – Жан Зжуйбарана…

– Як?!

– Ну-у-у, – трохи зніяковів розбійник. – Він, взагалі, Жан Косопикий, а раніше його називали Жан Виродок. Але йому не подобалося… То він усе графом стати бажає. От я й думаю, який з нього буде граф? А якщо його графом не поставити, він, гляди, й мене заріже.

– Ви самі відповіли, сину мій, – кивнув я. – У тій книжці, яка виявилася настільки багата змістом, чимало дурниць, але в одному місці її автор – отець Гонорій – пише, що суспільство – як людське тіло. Кулак може повстати проти ока або носа, але нічим добрим це не скінчиться. А що робити – це вже вам видніше. Ви ж народний герой!

Раптом де Гарай зупинився й прошепотів: «Тс-с-с…», – після чого обережно пройшов уперед.

– Усе тихо! Ходімо.

Стежка, звиваючись між дерев, вивела на галявину. Досить знайому галявину…

– Святий Бенедикт! – прошепотів я й перехрестився.

…Купа темного каміння – залишки кам’яного вівтаря. Я був тут зовсім недавно, коли Його Преосвященство зволив лицедіяти в рогатій масці.

– Навіщо ми сюди прийшли?

– Але так – найкоротший шлях! – здивувався де Гарай. – Звідси до Пам’є доберетеся?

– Так… – я не міг відвести погляду від страшного місця. Дивно, я уявляв собі притулок Ворога інакше…

– Тоді, – розбійник кахикнув, – щодо грошей…

Я тицьнув йому пригорщу золотих, запізніло подумавши, що треба було залишити кілька монет собі. Розбійник зважив у руці соліди й нерішуче протяг:

– Цеє… Ну, щодо векселя… На дім Барді який.

Я мимоволі розсміявся:

– Сину мій, хіба я вам щось обіцяв? Я просто показав вам документ.

Він скосив око на мою ломаку, нічого не заперечив і знову взявся чухати потилицю.

– Отче Гільйоме, ці гроші мої хлопці на раз розтягнуть… Мені б… Сиротам допомогти.

Я глянув на нього, і шляхетний розбійник затнувся.

– Ну, хоч трохи… У мене дочка на порі, а посагу немає. Не віддам заміж – загуляє, вона в мене така…

– То у вас є родина?

Я здивувався, але не занадто. Всі ми люди, навіть народні герої.

– Ну-у… З її мамцею я не те, щоб вінчаний… Але я їм допомагаю. Отче Гільйоме, а якщо я вам ще дещо розповім? Я знаю, де ховається ваш чернець. Такий кремезний, говорить по-північному. У нього ще така ломака…

– Що? – здригнувся я. – Брат Петро?

– Так, здається його звуть Педро. Він у Пам’є. Єпископ звелів мені його знайти. Обіцяв за нього двадцять ліврів… Я вас до нього приведу!

Отже, я недарма повертався до Пам’є! П’єр тут, а де ж Ансельм? Втім, про це я ще дізнаюся.

– Ні, сину мій. У Пам’є я не піду – щоб вам не спокуситися. Ви приведете брата ГІетра сюди. Я чекатиму десь на узліссі. Щоб він вам повірив, скажіть, що йому вже не доведеться читати «Світильника». «Світильник» – запам’ятали?

Розбійник кивнув.

– Повернетеся до ранку – тоді й поговоримо. Покваптеся, сину мій!

Де Гарай задумався, хотів щось сказати, потім махнув рукою й буркнув: «Гаразд!»

– Чекатиму тут, – повторив я. – Вийдете на галявину, я вас побачу.

Усе складалося не так погано, якби не місце, де доводилося ночувати.