Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 21 страниц)

III

Собор був повний. Точніше, переповнений. Люди тіснилися поміж громіздких сірих колон, юрмилися в проході, заглядали в широко розкриті двері. Меса закінчувалася.

Монсеньйор – цього разу не в рогатій масці, а в розкішній митрі, – священнодіяв під мелодійний передзвін дзвіночка, якого тримав служка. Мені здалося, що я бачив хлопчика вчора вночі на галявині. Ну що ж, отже, мірошницьке жорно на єпископовій шиї буде ще важчим…

Ансельм, П’єр і я сиділи неподалік – ліворуч від вівтаря. З набагато більшим задоволенням я б влаштувався десь віддалік, чи то й взагалі постояв у дверях, але перед месою брат Жеанар особисто проводив нас на почесні місця. Не можна сказати, що ця увага викликала відповідний відгук у моїй душі. Монсеньйор щось задумав, і все це – неспроста.

Востаннє продзвенів дзвіночок, під високим склепінням прогриміли голоси півчих, і в соборі запала тиша. Його Преосвященство вийшов до амвона. Ліва рука різко зметнулася вгору:

– Тоді Ісус каже йому: відійди від Мене, сатана![42]42
  Мф, 4,10.


[Закрыть]

По храму прошелестіло легке зітхання.

Ми з Ансельмом перезирнулися – непогану тему для проповіді обрав Його Преосвященство! Схоже, дуже близьку його християнській душі!

– Діти мої! Християни Пам’є! Вірні сини нашої Святої Католицької Церкви! Прийшов час покаяння, тому що той, хто ходить, немов лев рикаючи, вже близько!

Знову шелест – цього разу голосніший. Я помітив, що люди починають здивовано перешіптуватися.

– Тож не поставтеся ви легковажно до слів моїх, фпати! Тож не заспокойтеся в ганебній сліпоті. Ворог близько, він нишпорить біля нашого славного міста, й сліди його видно повсюдно!

– Ще б пак! – не витримав Ансельм. П’єр з подивом поглянув на мене, і я поквапився заспокоїти гарячого італійця.

– Згадайте! Не охолонув ще попіл проклятої відьми – Лізетти де Піо, яка творила свої згубні підступи в Артигаті. Долоня Церкви покарала нечестивицю, й дехто посмів заспокоїтися. Але згадайте: «Коли нечистий вийде з людини, то ходить по безводних місцях, шукаючи спокою, й, не знаходячи, каже: повернуся в дім мій, звідки вийшов, і, прийшовши, знаходить його виметеним і прибраним; тоді йде й бере із собою сім інших духів, лютіших за себе, й, увійшовши, живуть там – і буває для людини тієї останнє гірше за перше»[43]43
  Лк, 11, 24–26.


[Закрыть]. Воістину справедливі ці слова, брати мої! Тому що злий дух, якого ми вигнали, знову повернувся до Пам’є й привів із собою інших, ще гірших…

– Чи не про нас він? – тихо мовив Ансельм, і я мимоволі здригнувся. Ідея непогана – цілком у дусі монсеньйора.

– Не раз, і не двічі чули ми про злобливого демона, що блукає навколо. Чули – але не слухали. Тому, що мало залишилося віри, й не поспішаємо ми на пожежу, хоча дім уже горить, і завалюються крокви…

Я мимохіть озирнувся – люди слухали уважно. Здається, про демона вже знали всі.

І я, нарешті, почав розуміти.

– Дійшло до мене й таке: про демона теревенять, мовляв, темні вілани, які не можуть відрізнити лівої руки від правої. Горе вам, маловіри! Позаяк багато вже очей узріли погань. От перед вами три брати зі славної обителі Сен-Дені, які можуть засвідчити – це правда! Диявол прийшов у Пам’є. Диявол послав своїх слуг, щоб погубити вас і дітей ваших!

Собор вибухнув гучними голосами. Люди підхоплювалися, дивлячись на нас. Здивований П’єр підвівся, чим викликав нову хвилю криків і вигуків. Ансельм про щось шепотів мені на вухо, але я не чув. Треба щось робити. Швидко – інакше буде запізно. Але що?

– Діти мої! – громовий голос єпископа змусив людей замовкнути. У тиші, що настала, чулося лише істеричне ридання – якась жінка не витримала.

– Діти мої! Свята Церква пильнує вас! Але найстрашніше ще не сказано. Бо що може бути страшнішим, аніж коли гинуть отці наші? Знайте ж, що прокляті демони, прислані Князем Пітьми, погубили тих, кому Король і Його Світлість граф Тулузький доручили опіку над вами, – наших добрих панів д’Еконсбефів. О, плачте люди, позаяк сеньйора Гуго та його дітей убито!

Ревіння – нелюдське ревіння потрясло склепіння. Руки стискалися в кулаки, очі наповнювалися слізьми жалю й гніву. Я приплющив повіки, не бажаючи дивитися. Якби ще можна було залити воском вуха…

– Так, наших добрих сеньйорів убито! їхнє місце зайняли кляті демони, що набули їхньої подоби. Але свята Церква викрила сатанинський обман! Чи пробачимо ми? Чи побоїмося помститися?!

– Ні! Ні! – гриміло навколо. – Помстимося за нашого доброго сеньйора! Помстимося!

– Нехай буде так, діти мої! І як пастирі у Святій Землі благословляють лицарів, що йдуть у бій проти нечестивих сарацинів, я благословляю вас! У похід, діти мої! На замок! На замок!

– На замок! Помстимося! Смерть погані!

Я зрозумів, що спізнився. Вони вже не почують. Але що я міг сказати? Я бачив демонів. Я говорив із ними. Я бачив навіть те, про що клятий сатанист і не здогадується…

– Завтра на світанку всі дорослі чоловіки виступають у похід. Нехай візьме кожен зброю, яку зможе! Нехай візьме із собою харч, аби зміцнити тіло! – Нехай очистить свою душу перед святою борнею! Збирайтеся по парафіях, ваші священики поведуть вас!

Далі можна було не слухати. Його Преосвященство більше не бажав розмінюватися на дрібниці. Для самозванки знайшовся ведмідь, для брата Умберто й сестри Цецилії – безвісна яма десь у лісі. На тих, хто живе в замку, монсеньйор де Лоз вергав гнів заляканих до смерті людей. І не залишиться нікого, хто знає й пам’ятає…

Натовп виніс нас на вулицю, й ми поквапилися пірнути в перший же прохід між будинками. Повз нас бігли очманілі жителі Пам’є – збирати зброю, молитися й убивати, убивати, убивати…

– Отче Гільйоме! – нічого не розуміючи, П’єр з переляком поглянув на мене. – Що він сказати? Чому? Хіба сеньйор д’Еконсбеф – демон?

Я вже хотів відповісти «ні», але згадав підземелля, страшні кістки, примару зниклого храму. Гріхи дерґів… Дорого ж за них доведеться заплатити останнім з роду Пендрагонів!

– Вправно це він! – зло гмикнув Ансельм. – Д’Еконсбефи, певна річ, знали про його справи. І він вирішив одним ударом…

Знали! Згадалися слова сеньйора Домініка: «Він і сам загруз по самісінькі вуха!». Напевно, це знання допомагало д’Еконсбефам домагатися від монсеньйора багато чого, зокрема й у справі де Гарр. Але тепер, коли справою зацікавився Рим, де Лоз вирішив не зволікати.

– А чим ви невдоволені, брате Ансельме? – не витримав я. – Пригадую, ви вважали д’Еконсбефів єретиками і язичниками!

Хлопець хотів відповісти щось різке, але стримався, потім задумався, нарешті, похитав головою:

– Я не хотів, щоб так… Не можна виганяти Сатану силою Вельзевула, князя бісівського! Треба розібратися…

– І відправити д’Еконсбефів на вогнище, цілковито дотримавшись закону?

Ансельм не відповів. Я зрозумів – він і сам не знає. Не знав і я. Що гірше – демони, які сховалися від людей у далекому замку, чи юрба божевільних віланів під проводом єпископа-сатаниста?

– Не треба нам туди йтить, – несподівано сказав нормандець. – Погано це є.

Ми з Ансельмом перезирнулися.

– «Й умив руки перед народом, і сказав: не винний я в крові…»[44]44
  Мф, 27, 24.


[Закрыть]

– Так, – кивнув я. – Доведеться йти. Бачить Бог, браття, краще б ви залишилися рибалити в Нотр-Дам-де-Шан!

IV

Натовп заповнив усю дорогу – величезний, схожий на гігантську змію, хвіст якої ще не виповз із Пам’є, а голова вже зникла в лісі. Я й гадки не мав, що в окрузі стільки люду. Щоправда, монсеньйор де Лоз подбав заздалегідь, послав веління до кожної парафії, і тепер до тих, хто вийшов із міста, приєднувалися все нові й нові загони. Ми йшли в самій гущавині, оточені бородатими пастухами у вивернутих хутром назовні куртках, що пахли димом і козячим гноєм. Кожен ніс ломаку або спис, – здаля натовп нагадував збіговисько кошлатих демонів. Люди крокували мовчки – вони вже накричалися до хрипоти, й тепер над юрбою зависла похмура мовчанка, порушувана лише тупотом безлічі ніг, взутих у грубі черевики, скрипінням возів і кінським іржанням. На наші білі ризи поглядали з повагою й кілька разів пропонували підсісти на одну з підвід, що везли припаси. Спочатку я відмовлявся, але потім погодився – бити ноги в цьому псевдохрестовому поході не хотілося. Ми прилаштувалися на возі, завантаженому якимись курними мішками. Безжурний брат Петро відразу ж дістав із торби сухаря, питально поглянувши в наш бік. Ми з Ансельмом відмовилися – апетиту не було, до того ж курява, яка висіла над дорогою, вже починала скрипіти на зубах.

– Напевно, це не схоже на війну, – зненацька зауважив італієць. – На справжню.

– Це на яку? – я мимохіть усміхнувся. – Коли блискучі лицарі в золочених панцирах і червоних плащах рухаються рівним ладом, співаючи пісень?

– Ну-у… А хіба не так, отче Гільйоме?

– Буває. Особливо коли в похід ідуть новачки. їх вистачає до першого ж привалу.

Потім плащі стають сірими від куряви, а обладунок доводиться знімати, особливо в спеку. На палестинському сонці в повному обладунку важко витримати більш як годину. Втім, коли доводиться пробиратися по овернській багнюці, краси ще менше.

– Напевно, – Ансельм зітхнув. – А трубадури пишуть про красу битви! Про те, наскільки прекрасні лицарі, коли вони повертаються з перемогою.

– А прекрасні дами махають їм носовичками з верхівки вежі, – кивнув я. – Хто заперечує? Пригадую, якось ми вв’язалися в облогу якоїсь маленької фортеці неподалік Мосула.

Ми так і не дізналися, як називається цей хлів, та й не до того було. На третій день до сарацинів прийшла підмога на чолі із самим Імадеддіном. І почалося! А колодязь був один – саме посередині…

– І ви билися за цей колодязь? – хлопцеві очі блиснули.

– Спочатку намагалися. А потім просто домовилися з атабеком влаштовувати щоранку перемир’я. Напоїмо коней, умиємося – й уперед. Курява там була!..

– Війна – це погано є, – втрутився П’єр. – Наш сеньйор із сусіднім сеньйором сварилися. Наш сеньйор із сусіднім сеньйором сильно воювали. Їхні воїни в наше село приходили. Ми дівчат ховати, корів ховати. Вони хати палили…

– Вибач, брате, але ти розмірковуєш, як вілан! – знизав плечима італієць.

– А ти – як хто? – буркнув П’єр і відвернувся.

– Мир вам! – я зрозумів, що настав час втрутитися. – На війні погано всім. І не дай вам Господь, брате Ансельме, побачити поле найпереможнішої битви, особливо вночі, коли туди збігаються шакали.

Повз нас проскакав латник у темному плащі – один з єпископських вартових. Я вже звернув увагу, що ці молодці виглядають браво – зовсім непогано для такої глушині, як Пам’є. Їх було небагато – чоловік із тридцять, але для цих місць тридцять латників – ціла армія.

– Отче Гільйоме, а ви можете зупиняти їх? – несподівано запитав нормандець.

– Зупинити, – машинально виправив я. – Зупинити, брате Петре…

Сувій, отриманий від Орсіні, дозволяв мені зробити це. Я міг заборонити похід. Я міг усунути єпископа, міг навіть спалити його на головній площі Пам’є. Теоретично.

– Це не так легко. Таке сонмище – не армія, хоча й армію не так легко зупинити. Це – натовп. Маса людей, які вірять своїм священикам і своєму єпископові. Ніхто з них не вміє читати, мої повноваження для них – порожній звук. Якщо я спробую затримати їх тепер, нас швидше за все розірвуть на шматки. Це – лавина. Поки лавина не сповільнить хід сама, її не зупиниш. Я спробую – але не зараз.

– Добре, що на нас кольчуги, – гмикнув Ансельм. – Інакше можна отримати стрілу в спину. Монсеньйор де Лоз теж усе розуміє… Отче Гільйоме, а вони візьмуть замок?

Я згадав неприступну гору, грізні вежі, стіни з високими зубцями. Сотня воїнів затримала б цей набрід на десять років…

– У замку п’ятеро, брате Ансельме, в тому числі хворий старий і месір Пилип, з якого нікчемний воїн. Сила ж фортеці не в стінах, а в захисниках.

– Але ж вони побачать інше! – гаряче зашепотів італієць. – Вони побачать десятки воїнів – те, що бачив я. І, крім того, у замку не п’ятеро людей. Там двоє слуг і… три демони!

Спереду виникла якась затримка. Люди зупинялися, над лісом зависла густа лайка.

Здається, зчепилися два вози. Так, армія…

Імадеддіну вистачило б півсотні вершників!

Нетерплячий Ансельм зіскочив з воза й побіг уперед. Повернувшись, він повідомив, що зчепилися не дві підводи, а цілих чотири, до того ж, трохи далі попереду місток через річку недостатньо укріплений, і зараз його намагаються полагодити. Очевидно, намічався привал.

Я поглянув на сонце. Ми виступили рано вранці й до півдня насилу зуміли здолати дюжину миль від Пам’є. Д’Еконсбефи мають час для втечі – якщо, певна річ, вони дізналися.

Курява осіла, нормандець знову витяг з торби наш запас сухарів, але скуштувати цієї страви, що настільки відповідала нашому санові, не довелося. Селяни, котрі оточили підводу, поквапилися наділити нас цілою хлібиною, глечиком вина й, звісно ж, десятком цибулин. Трапеза затяглася. Ансельм витяг з торбини шкідливу книжицю з Абеляровими листами, а я взявся спостерігати, як П’єр намагається вести розмову з козопасами, котрі говорили лише басконською. На мій подив, розмова таки налагодилася, причому нормандець за допомогою жестів, міміки й десятка відомих йому місцевих висловів намагався уточнити якісь важливі подробиці щодо весняного випасу й цін на вовну. Басконці слухали П’єра досить шанобливо, на пальцях пояснюючи премудрощі тутешньої економіки. Здається, нормандець залишився задоволений.

– Господарство тут багате є, – резюмував він. – Єпископ господарство вести не вміти. Він тільки податі збирати… збирає.

– Тобі б цю єпархію, – докинув Ансельм, на мить відриваючись від писань грішного брата Абеляра. – Ти б отут розвернувся! Ходив би з посохом і примовляв: «Не грішити, діти мої, бо я вас повчати!».

– А чого? – незворушно погодився П’єр. – Єпископ – він пастир є. Паству пасти слід. Ти б, брате Ансельме, із ними тільки грецькою розмовляти. Про філософію.

Я був вражений – виявляється, гідний нормандець навчився пускати шпильки не гірше за брата Ансельма. Схоже, італієць теж оцінив його відповідь.

– Істинно так, брате! Два дні я говорив би із цими двоногими вівцями про Платона, а на третій – помер би в страшних муках з нудьги й від запаху тутешнього сиру. Отче Гільйоме, треба зробити нашого брата Петра абатом! Їй-Богу! От повернемося до Сен-Дені, я напишу…

Він не договорив і закусив губу. Але я зрозумів – це правда. Ансельм цілком може зробити так, щоб П'єру дали абатство. І, напевно, не тільки це. Що ж занесло хлопця в Сен-Дені?

– Ні, – П’єр сумно похитав головою. – Не пиши, брате Ансельме. Абат повинен бути такий, як отець Сугерій. Або як отець Бернар. Мені б священиком стати. У якомусь селі…

Сонце вже добряче припікало, а наша грізна рать і далі стояла на місці. Як я зрозумів з розмов, місток нарешті полагодили, але Його Преосвященство вкушає другий сніданок – або перший обід. Так, монсеньйор де Лоз явно не був схожий на Олександра Македонського.

Крик залунав майже одночасно – попереду, з боків, позаду. Тієї ж миті на підводу налягла юрба – люди втікали. Злякано заіржали коні, їм відгукнувся різноголосий крик сотень горлянок. Мені здалося, що ще трохи, й ми перекинемося під ноги тим, хто біг, та, на щастя, підвода таки встояла. Ми опинилися на малесенькому острівці посеред галасливої людської череди.

…Вони втікали – козопаси в кошлатих куртках, городяни в зелених плащах, священики з начищеними мідними хрестами.

Хтось уже покинув дбайливо підібрану по руці ломаку, хтось відкинув убік саморобний спис. Ті, хто впав, намагалися підвестися, але на них відразу ж наступали черевики – й шкіряні, й дерев’яні.

Паніка.

Дорога була вузькою, й багато хто поспішав до лісу. Поступово крик почав стихати. Наш візок опинився в порожньому просторі– попереду й позаду не було нічого, крім зброї, що валялася в куряві, пожитків і кількох возів, покинутих господарями. Втікачі стрімголов мчали в Пам’є, та дехто, найсміливіший або найцікавіший, визирав з-за дерев. Запала тиша.

– А ось і він! – стиха мовив Ансельм, зістрибуючи з підводи й дістаючи кинджал. П’єр набурмосився й міцніше схопив вірну «ґирлиґу». «Він» ішов по дорозі, щойно заповненій людьми, а тепер порожній, – величезний, кошлатий, з обламаним біля коріння деревом, затиснутим у лівій руці – точніше, в пазуристій лапі. Білі ікла скалилися, шерсть на зашийку стояла сторч, дивно виглядав на темно-бурій шерсті багатий малиновий плащ, застібнутий біля горла.

Демон.

– Старий знайомий, га, брате Петре? – італієць вищирився, зручніше прилаштовуючи кинджал у руці. П’єр не відповів, його губи нечутно ворушилися – хлопець молився.

– Це не він, – зауважив я, вдивляючись у того, хто розігнав армію єпископа. – Хоча ми з ним теж зустрічалися.

Так, чудовисько чимось відрізнялося від того, хто завітав до нашого нічного багаття, а відтак прогулювався біля Артигата. Нелюд був вищим, сухішим, міцнішим у кості, й хода здавалася іншою – пружною, швидкою.

– Святий Бенедикт! – протяг Ансельм. – Чи не сеньйор Домінік? Отче Гільйоме, а чи не час і нам кудись за кущі?

Італієць мав рацію. Такого не зупиниш хрестом з кипариса! Згадалися темні, живі очі Домініка д’Еконсбефа. Цей не злякається.

Нелюд ішов швидко, і я вже хотів скомандувати відступ, аж раптом усе змінилося. Почувся різкий гортанний клич, у повітрі проспівав ріжок. Із-за дерев – ліворуч і праворуч – вибігли воїни в темних плащах і блискучих обладунках, тримаючи в руках довгі списи.

Єпископові латники.

– Овва! – Ансельм, забувши про втечу, рвонувся вперед. – А молодці!

Воїнів було близько півтора десятка, але кожен насилу сягав плеча чудовиська. Удару пазуристої лапи буде досить, щоб розірвати ворога навпіл, а тут ще ломака – ціле дерево! – готова впасти на голови в блискучих шоломах. Проте латники не чекали, коли нелюд, який був уже зовсім поруч, схопить першого з них. Різка команда – й вони стали пліч-о-пліч, виставивши вперед списи. Демон заревів, кинувся вперед, але відразу ж зупинився, побачивши перед собою півтора десятки блискучих жал.

– Молодці! – шепотів Ансельм, не відводячи погляду від того, що відбувалося на дорозі. – Так його!

Утім, нелюд і не думав відступати. Різкий рух, ривок – і крайній воїн упав. Загримів обладунок, сіпнулася в конвульсіях рука… Але тієї ж миті знову почулося ревіння – кілька списів устромилися в чудовисько. Здавалося, зараз його проштрикнуть наскрізь, та нелюд змахнув лапою, і почувся тріск. Два списи зламано, ще один упав па дорогу…

Латники перешиковувалися, стаючи в дві шеренги. Перша опустилася на коліна, впираючись ратищами списів у куряву. Друга тримала зброю напереваги. Перед чудовиськом знову виросла сталева стіна.

Ще раз протрубив ріжок. Із-за дерев вибігали нові воїни – ще десяток латників зі списами й стільки ж лучників у коротких синіх плащах. Команда – й стріли лягли на тятиву.

Нелюд завмер, поводячи величезною вухатою головою, й раптом зробив крок назад.

– Є! – крикнув Ансельм. Почувся свист, стріли встромилися в чудовисько. Три вп’ялися в голову, ще одна стирчала в лапі, дві влучили в бік. Я думав, що нелюд загарчить або навіть завиє, але він мовчав. Швидкий рух лапи – вирвані з ран стріли впали на дорогу.

Стрибок – і перед воїнами, які підготувалися до бою, була порожнеча. Ворог зник.

– Утік… – розгублено констатував П’єр, і немов у відповідь почувся багатоголосий крик. Десятки, сотні людей вибігали з-за дерев, розмахуючи саморобною зброєю. У сонячному промінні виблискували підняті до неба хрести.

– Смерть демонам! Смерть! Нехай славиться Господь!

Воїнів оточили, обіймали, хтось уже підносив вино. Над розпластаним латником схилився священик. Галас не стихав. Ті, хто щойно ховався, не сміючи показати голови, почувалися переможцями.

– Вони не злякалися, – раптом сказав Ансельм, ставши дуже серйозним. – Ці воїни… Ви помітили, отче Гільйоме?

Я знизав плечима. Що ж, і таке буває.

– Одного я впізнав. Він був учора на галявині! Ви розумієте?

– Тобто… – я справді почав розуміти. – Ти хочеш сказати, що воїни єпископа…

Я скосив око на нормандця й не став договорювати. Ми з Ансельмом зрозуміли один одного. Серед латників є ті, хто не боїться ні Бога, ні демонів. У них свій Хазяїн.

– Розумно, – посміхнувся Ансельм. – Такі й Латеран спалять – не поморщаться.

На дорозі зчинилася метушня. Люди підбирали зброю, розходилися по загонах, і невдовзі колона знову рушила вперед. Люди повеселішали – виграна сутичка відразу ж підняла настрій.

– Звичка до перемоги, – Ансельм теж зрозумів це. – Мій батько… – він раптово замовк, потім зітхнув і повторив:

– Мій батько… Він був досвідченим воїном. Він сказав якось, що найважливіше – виграти першу сутичку, нехай навіть дріб’язкову. З’являється звичка до перемоги.

– Ага, – підтримав його П’єр. – Я це з дитинства пам’ятати. Коли бійка, головне – першим в обличчя поцілити. Щоб заюшило з носа…

– О мої кровожерливі брати! – зітхнув я. – Якось, це був мій перший рік у Святій Землі, мені дали двадцять вершників і наказали програти сім боїв – один за одним. Я повинен був відступати, втікати, вдавати паніку…

– Вдавати! – зрозумів італієць. – Горації й Куріації![45]45
  За римською легендою брати Горації билися в двобої із братами Куріаціями. Останній із Гораціїв переміг, вдавши, що втікає.


[Закрыть]

– Щось на кшталт того. Горацій з малиновим хрестом програв сім сутичок і разом із трьома вцілілими воїнами із криками жаху влетів в ущелину. Куріації в тюрбанах, із кривими шаблями вже хапали чепрак мого коня. Мене встигли навіть добряче тицьнути списом у спину, аж тут пастка захлопнулася.

– І що? – Ансельм нетерпляче зітхнув. – Усіх? Ніхто не втік?

Я кивнув. Того дня ми вирізали всіх, а вранці вже наступали на Мосул. Але перемога дала небагато – під стінами міста нас зустрів Імадеддін. Ось тоді ми з ним і познайомилися…

– Отче Гільйоме! – не второпав нормандець. – А чого – Куріації – це сарацини є?