Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 21 страниц)

АВЕНТЮРА ЧЕТВЕРТА
ПРО ДОҐРІВ, ЯКИХ ЩЕ ІМЕНУЮТЬ ДЕРҐАМИ

I

– Замок прямо, – Анжела кивнула на одну з доріг, що вели від перехрестя. – Ліворуч Старе Пустище, там колись було село. Подейкують, його спалили через чуму.

– А праворуч? – поцікавився я.

Ліс у цих місцях порідшав, але йти стало нелегко – дорога раз у раз поринала в зарослі чагарником яри, щоб потім знову повзти вгору схилом. Сеньйор д’Еконсбеф явно намагався триматися якнайдалі від людей. Зазвичай навколо замків вирує життя, сеньйори, як я знав із власного досвіду, намагаються оселити віланів поруч. Мій батько довго вмовляв селян одного з далеких сіл переселитися на вільні землі поблизу нашого замку, інших і вмовляти не потрібно. Але д’Еконсбеф явно вважав інакше. Вся дорога від Пам’є до його замку була цілковито пустельною. Її й дорогою важко назвати – просто широка лісова стежина, місцями заросла або завалена старим гіллям.

– Праворуч? – дівчина задумалася. – Там… Ні, не знаю. Там я не бувала.

Я не повірив, але сперечатися не став.

Коли вранці я запропонував Анжелі провести нас до замку д’Еконсбефа, вона на мить розгубилася, але потім подумала й мовчки кивнула. Так, прикидатися їй було не варто.

Напевно, навіть брат Петро вже зметикував, що й до чого.

Дорогою я кілька разів намагався розпитати дівчину про замок і його мешканців, але відповіддю було мовчання. Жонглерка йшла мовчки, й вираз її обличчя мені подобався все менше й менше. Спочатку вона хвилювалася, але потім обличчя її скам’яніло, ставши холодним і сумним, немов на похороні.

– Отже, не знаєш, дочко моя, – я поглянув на Ансельма, той криво посміхнувся у відповідь.

– Отче Гільйоме, – П’єр похмуро дивився на порожню дорогу. – Тут небезпечно ходити… йтить…

Мені й самому не подобався наш похід у цей схований у лісових передгір’ях замок, але я знав – тільки там я можу отримати відповіді на свої запитання. Звісно, якщо мені схочуть відповісти.

– Отче Гільйоме, – Ансельм, перезирнувшись із П’єром, відкликав мене вбік. – Я… Ми… Так не годиться. Я впевнений – брат Умберто теж вирішив зайти до д’Еконсбефа.

Я теж був у цьому впевнений. Схоже, ми йшли слід у слід за сумлінним посланцем Орсіні.

– Якщо ми зникнемо, всі скажуть, що нас викрав демон.

– Або ж розбійнички славного де Гарая. Що ти пропонуєш, брате Ансельме?

Італієць знизав плечима:

– Тут і пропонувати нічого. Підемо ми із братом Петром. Ви повернетеся до Артигата й зачекаєте. Постараюся дізнатися все, що можна… Отче Гільйоме, вони не наважаться нас зачепити, бо тоді втрутитеся ви. У вас повноваження легата.

– І я оголошу хрестовий похід… Брате Ансельме, в Артигаті немає кам’яних стін, та й стіни, боюся, не будуть захистом. Ми вчинимо інакше.

Я підкликав Анжелу й П’єра.

– Діти мої! Здається, час уже в дечому розібратися. Анжело, що тобі наказали в замку? Доставити нас туди?

Жонглерка не відповідала, але я зрозумів, що так і є. © http://kompas.co.ua

– Дочко моя, не так важко здогадатися, що ти й твій батько йшли до д’Еконсбефа. Саме в д’Еконсбефа ти сподівалася знайти допомогу. Він обіцяв виручити батька?

Анжела кивнула.

– І тобі веліли знайти нас в Артигаті й постаратися якнайшвидше привести до замку. Хто звелів – сеньйор Домінік? Його батько?

Вона не відповідала, але цього й не було потрібно.

– Вона нас зрадила, отче Гільйоме, – Ансельм скривився й відвернувся, щоб не дивитися на дівчину. – Я ж казав вам…

– Ансельме! Ти не розумієш! – у її голосі чувся розпач. – Моєму батькові загрожує смерть! Сеньйор Домінік сказав, що хоче тільки поговорити з вами.

Поговорити… Із братом Умберто вже поговорили.

– Вони не вбивці! – Анжела повернулася до італійця, потім – до мене. – Вони обіцяли…

– Отче Гільйоме! – Ансельм взяв мене під руку й відвів убік. – Ми повинні змусити її розповісти. Вона щось знає!

– Схоже, – погодився я. – Але вона не схоче.

– Не схоче? – смагляве обличчя побілішало. – У такому разі… У такому разі, є засіб…

– Що?

Мені здалося, що мені почулося. Дворянин, брат-бенедиктинець, молодий симпатичний хлопець, пропонує катувати дівчину, котра зовсім недавно зізналася, що він їй небайдужий!

– У вас є всі повноваження, отче Гільйоме! Ви – представник легата. Ви маєте право. Вона – втікачка, злочинниця й зрадниця!

Ні, мені не почулося. Усе так, повноважень у мене достатньо не лише для середнього й нижчого, але й для вищого суду.[32]32
  Вищий суд мав право виносити смертний вирок.


[Закрыть]

– Гаразд, – кивнув я. – Вогнище розкладемо просто тут. Ти розжариш кинджал і прикладатимеш до її руки. З якої почнемо? Із правої? З лівої? Чого стоїш, іди по хмиз!

Він відсахнувся, і я змусив себе замовкнути. Господь не велить судити навіть таких, як Анжела. Навіть таких, як Ансельм.

– Відпустіть мене, – тихо проказала дівчина. – Я піду… Я не повернуся до замку…

Я їй не вірив – вона не піде. Вона буде намагатися врятувати батька. Їй обіцяли…

Треба щось вирішувати. Втім, я вже вирішив, але, бачать Господь і Святий Бенедикт, як мені не хотілося вплутувати в цю історію ще й П’єра.

– Брате Петре!

Нормандець, який весь цей час похмуро стояв осторонь, закинув «ґирлиту» на плече й неквапом підійшов до нас.

– Брате Петре, ми з братом Ансельмом підемо до замку. Ти залишишся тут у лісі разом із цією дівчиною. Роби що хочеш, але не дай їй піти. Завтра вдень, коли сонце, – я поглянув на небо, – коли сонце буде над верхівками тих дерев, прийдеш сюди разом із нею. До села не повертайся. Якщо нас тут не буде, отже, ми потрапили в халепу. Тоді – дій. Я дам тобі сувій, покажеш його отцю Жеаку. Якщо він не підкориться – можеш відлучити від церкви і його, і весь Артигат.

Нормандець слухав, не перебиваючи, нарешті кивнув:

– Я все зробити, отче Гільйоме. Якщо ви не повернутися… не повернетеся, я розбирати замок по камінчику.

З дієсловами знову вийшла непогодженість, але я повірив – розбере. І ще яму викопає.

– Тільки май на увазі, Анжела – жонглерка.

– Не втече, – П’єр кинув на дівчину оцінюючний погляд, і я повірив йому й у цьому.

– Брате Петре, – Ансельм уже встиг отямитися. – Дорога праворуч! Подивися!

Нормандець згідно кивнув і поманив Анжелу. Та знизала плечима й підійшла ближче.

– Дочко моя! Ти чути. Ти не втікати.

– Так, святий отче, – несподівано покірно відповіла вона. – Я не втечу.

Перехрестя вже давно залишилося позаду, дорога й далі то піднімалася вгору, то поринала в яри, а ми з Ансельмом не сказали один одному ні слова. Нарешті, після чергового підйому, італієць зупинився й торкнувся до мого рукава.

– Отче Гільйоме… Ми повинні порозумітися. Ми не зрозуміли один одного.

– «Звідси сталася прикрість, тож вони розлучилися один з одним»[33]33
  Діян. 15, 39.


[Закрыть], – кивнув я. – Брате Ансельме, я вас цілком зрозумів. Більш того, дехто з моїх знайомих оцінив би ваш порив. Отець Бернар, наприклад. Або отець Петро з Ломбарди.

– Ми розслідуємо складну справу, – Анстсельм махнув рукою. – Ні, страшну справу! Тому…

– Тому ми теж повинні стати страшними. Брате мій, грішна сестра Анжела якось назвала ченців лицемірами. Не підтверджуй її думку. Ти думав не стільки про Жанну де Гарр, скільки про образу.

– На неї? На Анжелу? – здається, хлопець був щиро обурений.

– Ні. На самого себе. А те, що вона хотіла зрадити нас… Якщо справді хотіла… Згадай: «любіть ворогів ваших…»[34]34
  Мф, 5,44.


[Закрыть]

– Вона не ворог. Вона…

Ансельм не договорив, а я не став перепитувати. Нехай подумає. Іноді це корисно навіть для таких знавців Ареопагіта, як цей хлопчик.

II

Замок з’явився несподівано. Точніше, спочатку ми побачили гору – високий сірий схил, порослий чагарником. Дорога вивела нас із лісу просто до підніжжя. Невеличка пересохла річечка, дерев’яний місток, за ним – зруйнований частокіл. Колись гору охороняли краще, але й зараз піднятися можна було лише неширокою дорогою, що починалася біля підніжжя. Шлях вів угору, де на самій верхівці темніли високі зубчасті стіни, складені з великих, грубо обтесаних блоків. Рівно та грізно височіли кутові вежі.

Я мимоволі зупинився, милуючись мовчазною твердинею, її похмурою досконалою красою.

– Такі замки я бачив у Ломбардії, – тихо проказав Ансельм. – Але цей взяти, як на мене, нескладно. Ні рову, ні валу…

Я скоса глянув на хлопця, та вирішив не коментувати. Взяти можна будь-яку фортецю, але із цією морочитися довелося б довго. Навіть без валу.

– Високий шпиль! – італієць кивнув на замок. – Навіть звідси видно.

Спочатку я не зрозумів. Нічого схожого було не помітно. Чи вже починає пустувати зір?

– Хрест! Отче Гільйоме, хіба ви не бачите? – Ансельм узяв мене за руку й зненацька охнув.

– Зник! Коли я торкнувся до вас.

Він взяв мене за руку… Я почав розуміти – вовк на площі, чорне пасмо, що вибивалося з-під хустини…

– Брате Ансельме, розповідайте, що ви бачите?

– Церковний шпиль… Ліворуч від крайньої вежі. Хрест горить на сонці. Та коли я торкнувся до вашої руки…

Я кивнув, починаючи здогадуватися. Вочевидь ми добралися до лігвиська.

– Брате Ансельме, зараз ми піднімемося вгору. Нічому не дивуйтеся, й вряди-годи підтримуйте мене під руку. Це виглядатиме цілком доречно. Й нічого не кажіть.

Італієць похитав головою:

– Цікаво, що скажуть ці розумники в Римі? А ще кажуть, що дива трапляються лише на Сході!

– Це не диво, брате Ансельме. Ходімо.

Підніматися довелося довго, і я ще раз переконався, що взяти замок непросто.

Єдина дорога, чудово обстрілювана зі стін, проходила штучним кам’яним коридором, дбайливо облаштованим на половині шляху. Зараз його не охороняли, але в разі штурму крізь нього не пройде ніхто – поки весь простір не завалять трупами. Дорогою я не побачив жодного вартового, але це аж ніяк не означало, що за нами не стежать.

Навпаки…

Біля воріт – старих, обшитих грубим залізом, – нікого не було, та одна зі стулок виявилася відчиненою. Ансельм котре торкнувся до мого ліктя й не втримався від зітхання.

– Ікона! Над ворітьми…

– Потім.

Ікони над ворітьми я не побачив. Не побачив і вартових – ми пройшли порожнім коридором надворітної вежі та опинилися на подвір’ї. Під ногами лунко озивалося сіре каміння, між яким росла висока зелена трава. Праворуч стояли замкнені хліви, ліворуч – невеличкий будиночок із забитими вікнами, а попереду височіла громада донжона.

– Отче Гільйоме?

Людина виникла ніби нізвідки. Я відразу ж упізнав одного зі слуг, які супроводили д’Еконсбефа. Уклін – і нас повели далі, до донжону. Ансельм дбайливо підтримував мене під руку, час від часу озираючись і похитуючи головою. Схоже, він ледь стримувався. Я ж не бачив нічого особливого, хіба що ліворуч від донжону помітив напівзруйнований шпиль храму – той, що для Ансельма сяяв золотим хрестом.

Другий слуга зустрів нас біля воріт. Ми пройшли в низьку напівтемну залу, де горіли смолоскипи, й зупинилися.

– Темнувато, – промовив італієць, роззираючись.

– І вогко, – погодився я. – Зазвичай тут немає проходу. Перед облогою вхід до донжону замуровують, а якщо є час – закладають кам’яними блоками.

– А якщо треба вийти?

Я не стримав посмішки – хлопчик жодного разу не тримав облогу. Ну то й слава Богу!

– Для цього є інший вхід, але його гостям не показують.

– Ваша правда, отче Гільйоме. Але якщо хочете – можу показати.

Домінік д’Еконсбеф з’явився з темряви, тримаючи в руці смолоскип. На засмаглому обличчі дивно виглядали великі темні очі, в яких відбивалося нерівне мерехтливе полум’я.

– Мир вам, святі отці! Радий бачити вас у цих стінах. Прошу за мною – батько чекає.

Кручені сходи – перший проліт, другий, десятий… Стало світліше – час від часу почали траплятися вузькі бійниці, які пропускали сонце. Д’Еконсбеф зупинився й віддав смолоскип слузі, що мовчки супроводив нас, тримаючись трохи віддалік.

– Скільки вам знадобиться воїнів, отче Гільйоме, щоб захищати цей донжон?

Дивне запитання… Звідки мирному братові-бенедиктинцю знати таке? Але думка вже працювала.

– Три зміни по п’ятнадцять, сину мій. Якщо, певна річ, штурмуватимуть постійно.

– І ще семеро для катапульт – у нас їх дві на верхньому майданчику. Бачу, ще не забули, як це робиться, святий отче?

Тон мені не сподобався – схоже, Домінік д’Еконсбеф вважав нас за вивідачів. Хоча в чомусь він мав рацію.

Нарешті ми дійшли на невеличкий майданчик і зупинилися перед високими дубовими дверима.

– Ми з братом живемо внизу, – пояснив Домінік. – А батько любить свіже повітря. Він вибачається, що не зустрів вас, та, на жаль, ноги його вже не слухаються… Прошу.

Короткий темний коридор, знову двері…

Отже, господарів троє – батько, Домінік і його брат, про якого я досі нічого не чув.

За дверима було світло. Велика кімната з високими вікнами, гобелени на стінах, яскравий малюнок килима під ногами…

– Батьку! Ми прийшли.

Старий сидів у глибокому кріслі, вкритий строкатою ковдрою. Бліде худорляве обличчя, яскраві блакитні очі, такі не схожі на очі Домініка. Білі губи всміхалися:

– Мир вам! Благословіть, святі отці!

Я підняв руку, благословляючи схилену сиву голову. Старший д’Еконсбеф був старий – занадто старий для батька тридцятирічного сина. Блакитнуваті вени проступали під зморшкуватою шкірою великих і колись дуже сильних рук. Зріст вгадати було важко, та мені здалося, що старигань вищий за мене й Домініка на цілу голову.

Для мене знайшлося крісло, для Ансельма й Домініка – табурети. Господар зачекав, поки ми влаштуємося, й кивнув синові:

– Домініку! Сподіваюся, обід не спізниться? Прошу вас, підіть перевірте. Ці слуги настільки кволі…

Домінік здивовано глянув на батька, але слухняно підвівся й вийшов із кімнати. Пояснень не було потрібно – старий відсилав молодого сеньйора, бажаючи поговорити з нами наодинці. Стало цікаво.

– Отже… – почав старший д’Еконсбеф, коли ми залишилися в кімнаті втрьох. – Радий вас бачити, святі отці. Наскільки я розумію, ви – отець Гільйом, а ви…

– Брат Ансельм, – бути «отцем» поруч із цим старцем було для молодого хлопця занадто.

– Дуже радий. Сподіваюся, з вашим третім побратимом – його звуть, якщо не помиляюся, отець Петро – все гаразд?

– Отець Петро зайнятий розслідуванням в Артигаті, – я ледве стримався від посмішки.

Нас тут явно чекали втрьох. Що ж, приємно іноді не виправдати сподівання.

– Я – Гуго д’Еконсбеф. Із моїм старшим онуком Домініком ви вже знайомі…

Онуком?

Старий усміхнувся.

– Домінік і Пилип – діти мого єдиного сина, Жеана. Він загинув, коли Пилип – молодший – ще не встиг народитися. Мати померла за рік, і я став для моїх хлопчиків батьком.

Скільки ж йому років? Щонайменше вісімдесят – рідкісний вік навіть для ченця, не кажучи вже про лицаря.

– Домінік дуже схожий на батька – і на мене теж. – Сеньйор Гуго знов усміхнувся. – Тільки очі карі – як у матері. А Пилип… Його мати дуже важко перенесла смерть чоловіка. Хлопчик народився хворим. Йому майже тридцять, але він так і не навчився розмовляти… Хай допоможе йому Господь!

Ми з Ансельмом перехрестилися. Стало зрозуміло, чому про молодшого онука сеньйора Гуго мало хто знає. Хворого не показують гостям і не пускають у гості.

– На жаль, ми – останні, хто залишився з нашого роду. Адже ви знаєтеся на гербах, святі отці?

Сеньйор Гуго кивнув у бік каміна, над яким емаллю й золотом було викладено герб.

Дивний герб…

– Лазурове поле, хрест Святого Грааля… – здивовано промовив Ансельм. – А це що? Я не знаю цієї фігури!

Я теж не знав. Посередині герба, над граалевим хрестом, було щось, що нагадувало вінець. Але його зубці нічим не з’єднувалися, – корона, у якої стерли обруч…

– Герб новий, – пояснив господар. – Ми отримали його від діда нинішнього государя. Але ці зубці – древній знак нашого роду, який король наказав закарбувати на гербі.

– Роду д’Еконсбефів?

– Ми не завжди носили це прізвисько. Д’Еконсбефом став мій батько, коли купив замок Еконсбеф на Луарі. Колись нас звали інакше. Тепер наше ім’я стало девізом.

Ансельм, не втримавшись, підхопився й підійшов до герба.

– «Ко Пендра гену»… Це… Це грецькою?

Я вже зрозумів – не грецькою. Щось знайоме почулося в дивних словах.

– «Ген» означає «король» однією стародавньою мовою, – спокійно пояснив сеньйор Гуго. – «Ко» – «за». «За короля Пендру».

Ансельм розгублено подивився на мене.

Не дивно – в літописах і хроніках нічого не сказано про короля Пендру. Та все ж таки в девізі було щось знайоме. Пендра-Гену…

Пендра-гену…

– Пендрагон! – видихнув я і вражено подивився на господаря. – Ви… Ви нащадки Пендрагонів?

– Що? Сеньйоре Гуго, ви – нащадок короля Артура? – від подиву Ансельм геть-чисто забув, що наш господар для нього не «сеньйор», а «син». Схоже, це потішило старого.

– Так, святі отці. Ми – останні з Пендрагонів. Тільки, отче Ансельме, не думайте, що споріднення з Артуром робить нам честь. У нашому роду не люблять цього бастарда, цього Ведмедя-Волопаса…

Поки Ансельм намагався отямитися, я зміг оцінити гру слів. Справді, Ведмідь, а заразом – і Волопас[35]35
  «Arcturus» – «Ведмежий» і водночас назва сузір’я Волопаса.


[Закрыть]. Дивно, що це нікому не спадало на думку. Хоча, чого дивуватися? Артур! Великий Артур!

– Але… Сеньйоре… Сину мій… – бідолаха Ансельм зовсім розгубився. – Король Артур – найкращий лицар світу! Він створив Круглий Стіл. Він – взірець для кожного дворянина…

Сеньйор Гуго з усмішкою дивився на схвильованого італійця. Час було прийти на допомогу.

– Брате Ансельме! Ви, звісно ж, маєте рацію. Той Артур, про якого ходять легенди, – справді взірець для кожного лицаря.

Я перевів погляд на господаря. Настав час натякнути, що й цим нас не здивуєш. А якщо й здивуєш – то не надмірно.

– Проте, високоповажний сеньйор д’Еконсбеф має на увазі, напевне, інші перекази. Згадайте, сину мій! Артур – незаконний син короля Утера.

– Якщо він взагалі був його сином, – кивнув господар. – Звичайний розбійник, що замолоду насправді пас корів. Тільки й було в нього, що сила й підступність. І його так званий Круглий Стіл – лише глузування з Ордену Лоґрів.

Отут уже і я перетворився на слух. Лоґри!

Звісно ж! Утер і Артур правили лоґрами.

– Ваша правда, святі отці. Переказів про лоґрів багато, й вони різні. У нашому роду розповідали так. Лоґри прийшли з-за моря дуже багато століть тому. Колись вони правили землею, яку поглинуло море. їхні нащадки були владиками заходу – тих країн, якими пізніше володів імператор Карл.[36]36
  Карл Великий (768–814 p.p.), імператор з 800 р.


[Закрыть] До часів Утера панування лоґрів послабшало, вони правили тільки Бретанню та частиною Англії. Але Утер загинув, а Артур, котрий назвався його сином, перебив законну династію. Та йому була недосяжна мудрість лоґрів. Недарма він шукав Грааль. Шукав і не знайшов…

Я згадав хрест Святого Грааля на гербі. Он воно як!

– Грааль зберігали справжні нащадки Великого Владики Пендру – Анфортас і його сини. Артурові там не було чого робити. Він зібрав усіляких розбійників і спробував наслідувати лоґрських королів. Як ви пам’ятаєте, скінчилося це погано. Артур загинув, але чвари погубили лоґрів. У Англії почали правити сакси, а Бретань розпалася на дрібні феоди. Зараз лоґрів майже не залишилося…

Сімейний переказ виявився не таким уже й далеким від того, що написано в хроніках. Згадалося дещо з прочитаного.

– У найбільш ранніх британських літописах ніде не сказано, що Артур був королем. Крім того, він постійно сварився із Церквою.

– От бачите! – д’Еконсбеф посміхнувся. – Втім, я надто відволікаюся, святі отці. Ви прийшли сюди в справі…

Ми з Ансельмом перезирнулися. Сеньйор Гуго найменше скидався на стариганя, який позбувся розуму. Розмову про лоґрів було заведено не просто так.

– Отже, ви розслідуєте дивні події в Артигаті. Це могло б видатися кумедним – відьмині підступи! Та, на жаль, через дикі марновірства вже загинули люди… Я розповім, що знаю.

Старий на мить заплющив очі, і його обличчя здалося мені неживим, зліпленим з жовтого воску. Раптом воно нагадало щось знайоме, вже бачене. Але я ніяк не міг згадати – що…

– Багато років тому наша родина жила далеко звідси – в Бретані. У нас у замку служив конюхом наш серв[37]37
  Серв – «раб» фактично, кріпак.


[Закрыть] – Жеак Дагарр. Ви напевно вже здогадалися – батько того, котрого зараз називають де Гарром. Його предки багато поколінь служили нам – і в Бретані, і на Луарі, і в Еконсбефі. Якось у селі, що було неподалік від замку, сталася страшна подія – вілани вбили одну жінку. Її вважали відьмою – нехай простить Господь цих темних мужиків! У неї залишилася дочка, і ми взяли її до замку, щоб бідолаха не пропала…

– Удова де Піо! – вигукнув я.

– Ви здогадалися. Так, пізніше вона вийшла заміж за місцевого красеня Анрі Дапіо, який невдовзі загинув. Загинув, як і багато інших. Почалася війна. Герцог Жан взяв у облогу наш замок і заприсягся винищити всіх д’Еконсбефів. Загинув мій син, загинули наші люди… Мені вдалося вирватися разом з уцілілими. Нас переслідували, немов диких собак. Ми не могли допомогти нашим людям. Жеак Дагарр разом із сином Санксі виїхали за море – до Басконїї, Лізетта – та, кого ви називаєте вдовою де Піо, – до Окситанії. Я з онуками зумів дістатися до Бургундії.

Отже, я не помилився. Де Гарр, удова Піо й д’Еконсбеф були знайомі ще до приїзду в Пам’є. Дещо стало прояснюватися.

– Потім нас запросив граф Тулузький. Він наш родич – дуже далекий. Він запропонував нам оселитися в цьому замку. Звісно, Артигат і його околиці – володіння небагате, але ми раді і цьому. Коли про це дізнався Санксі Дагарр, він теж переїхав, щоб бути ближче до нас. А Лізетта Дапіо жила в Артигаті вже кілька років. У Дагарра-молодшого була родина, й він не схотів перебиратися до замку, але коли нам знадобилася служниця, ми запросили його дочку – Жанну. Вона була дуже гарною дівчиною. От, здається, й усе.

– Усе? – вразився я. – А що було далі?

Старий розвів руками:

– Далі? Про це ви знаєте, напевно, більше, ніж я. Жанна була заручена з Арманом де Пуаньяком, але перед весіллям втекла, потім повернулася. А за три роки почалася ця безглузда історія…

– Ви знаєте висновки слідства?

Сеньйор Гуго кивнув:

– Так, монсеньйор де Лоз надіслав мені копію. Звісно, не все переконує, але, по-моєму, це найкращий результат.

– Найкращий? – не витримав я. – Кращий, ніж знайти істину?

– Це дуже складна справа. Складна насамперед тому, що в ній переплелися інтереси різних людей, і знатних, і незнатних. У цій історії багато етапів, і щоразу треба ставити собі запитання: «Кому це потрібно?».

– Почнімо, сину мій, – погодився я. – Уявімо собі, що слідство помилилося, й до Артигата повернулася не Жанна де Гарр, а якась… чорнокоса самозванка, котру всі вважали Жанною.

– Через відьмині підступи, – блідо посміхнувся сеньйор Гуго. – Бідолашна Лізетта Дапіо! Вона вірила, що її мати була відьмою, й сама хотіла навчитися цієї мерзоти. Хтось сказав їй, що в підвалі нашого замку в Бретані заховано якісь древні обереги, й вона блукала там цілими тижнями…

Я згадав звіт брата Умберто – табличка з незрозумілими письменами. «Гріхи дерґів»!

– …Та повірте мені, святий отче, Лізетта не була відьмою. У будь-якому разі, їй не до снаги було три роки відводити очі цілому селу.

Я не став сперечатися – йому видніше.

Хрест над зруйнованою церквою начаклувала явно не вдова де Піо.

– Та все ж припустімо, сину мій, що в село повернулася не Жанна. Кому це було вигідно?

Старий розвів руками:

– Якщо Жанну вбили… Я кажу «якщо», святий отче. Тоді – її вбивцям, щоб заховати сліди. Але дехто виграв набагато більше. Останнім часом де Гарри змогли зібрати чимало – у будь-якому разі як для Артигата. Обидві дочки отримали б чималий посаг, крім того, у Санксі немає синів…

Натяк був зрозумілий – сеньйор Гуго вказував на того, хто втік, не чекаючи нашої з ним розмови. Арман де Пуаньяк.

– Ця людина по-своєму послідовна. Спочатку він сватався до молодшої сестри. Потім – до старшої…

– Що? – Ансельм, не витримавши, підхопився. – Сеньйоре, ви хочете сказати, що де Пуаньяк був заручений із Розою де Гарр? Жанниною сестрою?

– Вона була дуже вродлива – Роза Дагарр. Набагато вродливіша за свою сестру. Кажуть, вона справді покохала цього парубка…

– Отже, вони були заручені, – я перевів подих. – Роза де Гарр була нареченою де Пуаньяка…

– Ні. Дружиною.

Я змусив себе стриматися й прочитати «Отче наш» грецькою. Не допомогло, і я перейшов на арабську. Нарешті я відчув, що можу говорити.

– Сину мій… Ви даремно приховали це від слідства.

– Я? – старигань украй здивувався. – Я й не думав приховувати. Хіба цього немає в протоколі?

У протоколі цього не було. Монсеньйор де Лоз мав свою точку зору на те, що слід долучати до справи. Згадався отець Жеак: «Так, історія дуже погана…»

– Дивно… Я думав, ви про це знаєте. Вони обвінчалися таємно, в далекій каплиці в Ле-Мас-д’Азіля – це півдня шляху від Артигата. Вінчав їх якийсь мандрівний чернець. Де Пуаньяк хотів змусити Санксі визнати цей шлюб, але той відмовився й обіцяв проклясти дочку. Ну, це ще півбіди, але він сказав, що не дасть посагу й не залишить нічого за заповітом. Тоді… Тоді щось сталося, й Роза кинулася в озеро. Знайшли її одяг – і більше нічого.

– Ну, а як же Жанна?! – вигукнув Ансельм. – Після того, як загинула сестра?

– Жанна не звинувачувала де Пуаньяка. Вона вважала винним батька. А той і справді почувався винним. Словом, Жаннин чоловік має успадкувати все добро де Гаррів. Тому можете самі вирішити, хто був зацікавлений, щоб весілля відбулося, – навіть із самозванкою.

«А також у тому, щоб ця чорнокоса вчасно загинула, – подумки додав я. – Схоже на правду. Але не на всю правду…»

– Це відповідь на запитання «кому вигідно».

– На перше запитання, – посміхнувся я. – Є інші. Кому вигідна поява сестри Цецилії з Мілана? Кому вигідно було її впізнати? Кому вигідно вмовити всіх змінити свідчення й звалити все на вдову Піо, котру так вчасно наздогнав Божий Суд?

Старий посміхнувся – цього разу холодно й жорстко:

– І ще запитання – кому вигідно направляти сюди посланців Рима з надзвичайними повноваженнями? Може, в цьому запитанні – відповідь на попереднє?

Відповідь я знав – її мені дав Орсіні ще в Нотр-Дам-де-Шан. А зам’яти справу вигідно монсеньйорові де Лозу, який загруз у брудних оборудках, можливо, графові Тулузькому й, майже напевно – мешканцям цього дивного замку.

– Шукайте, святий отче! Адже ви знаєте прислів’я…

Прислів’я я не знав – хоча б тому, що вимовив його сеньйор Гуго абсолютно невідомою мені мовою. Побачивши мій подив, він пояснив:

– Це басконською. Якщо перекласти латиною, то буде так: «Мертві не залишаються самотніми. А якщо залишаються – вони не мертві».

Прислів’я здалося дивним, але басконців у цьому звинувачувати було не варто. Хоча об тому, що мова, якою воно пролунало, була якою завгодно, але не басконською.

– Я читав один манускрипт, – несподівано заговорив Ансельм. – Це рідкісна версія житія Святого Патрика. Там сказано, що перед відплиттям до Ірландії він хрестив лоґрів, котрих автор називає також дерґами або дарами.

Сеньйор Гуго кивнув:

– Так, святий отче. Лоґрів іноді називають дерґами. Але, заради Бога, не плутайте нас із тими страховиськами, про яких розповідають різні байки.

– Байки? Святому Патрику казали, що дерґів не можна хрестити, тому що вони не люди, а перевертні!

– Але він не повірив. Так, я чув про це. Лоґри – звичайні люди, а в перевертнів я, зізнатися, не вірю. По-моєму, отці Церкви теж так вважають. Перевертні – або вигадка мужичні, або ж результат хитрого чаклунства, коли людині просто відводять очі.

Ансельм скоса глянув на мене, я ж постарався ніяк не реагувати. Д’Еконсбеф, звісно, має рацію. Та як бути з нашим кошлатим знайомим?

– Усі ці оповідки – вигадка дерґських чаклунів. їх називали «гарме», і, подейкують, вони були досить злобливі. Гарме стверджували, що лоґри – нащадки янголів, які спустилися на землю. І навіть нахабно посилатися на Святе Писання.

– Заждіть! – Ансельм на мить задумався. – Ну, звісно! «У той час були на землі велети, особливо ж відтоді, як сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, здавна славні люди».[38]38
  Бит. 6, 4.


[Закрыть]

– Але не повіримо ми їм, як не повірив Святий Патрик, – усміхнувся сеньйор Гуго. – Я чую кроки. Сподіваюся, обід уже готовий…