Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц)

– Як, на вашу думку, цього не досить? – якомога спокійніше поцікавився я.

– Ні. Людина у вашому віці… Вам тоді було двадцять один, я не помиляюся? Людина у вашому віці й із вашим походженням радше прагнутиме помститися, залити кров’ю ворогів усю Палестину. Коли ви висловили бажання піти з миру, Гуго Паенський пропонував вам вступити до ордену Святого Іоанна, щоб лицарем-ченцем продовжити війну з невірними. Ви ж поїхали. Проте після розмови з вашим старим другом я дещо зрозумів. Граф Карачіоллі був досить відвертий.

На жаль, Лодовіко завжди був простакуватий. Схоже, роки не навчили його тримати язика за зубами. Втім, Орсіні вміє розмовляти щиро й не з такими, як Карачіоллі.

– Їдучи зі Святої Землі, ви досить голосно та, як мені здається, необережно, заявили, що розчарувалися в справі, якій служили. Більше того, ви привселюдно зірвали з одягу знак Святого Хреста…

Я поморщився.

– І багато ще ви зуміли дізнатися, Ваше Високопреосвященство?

Його усмішка стала воістину янгольською.

– Ще дещо, брате Гільйоме. Ваша дружина, котру ви називали Інесою, не була хрещеною. І ви не вінчалися з нею, хоча стверджували протилежне. Отже, ви були одружені з мусульманкою. Подейкують, її попередній шанувальник, якийсь бедуїнський царьок, вирішив помститися й за вашої відсутності напав на замок.

Я глибоко зітхнув. Спокійніше, брате Гільйоме, спокійніше!

– Ваша правда, Ваше Високопреосвященство. Мій замок спалив Касим абу Ірман. Та якщо ви були послідовні в своїх розпитуваннях, то мали б знати, що допоміг йому в цьому гідний християнин Альфред де Буа, який ворогував із моїм сюзереном – королем Балдуїном.

– І ви вирішили, що справа Святого Хресо і та перетворилася на звичайні чвари баронів, анітрохи не кращі за ті, які вже не перше століття тривають на землях Італії або Королівства Французького?

Дивно, тон Його Високопреосвященства був більш ніж серйозний. Я знизав плечима.

– Я зрозумів щось більше. Гризня в Палестині прирікає християн у Святій Землі на неминучу загибель. Тільки негайний мир між ними й сарацинами може врятувати Хрест над Єрусалимом.

– Тому ви виступали за замирення з атабеком Імадедіном?

Я мимохіть усміхнувся. У битві біля Мосула ми зітнулися із атабеком сам-на-сам. Він розтрощив мені шолом, я продірявив йому плече. Потім, коли ми вели переговори, було що згадати.

– І ми підписали цей мир, Ваше Високопреосвященство. Не я винен, що пізніше його було порушено.

Орсіні похитав головою.

– А ми в Римі дивуємося, чого це абати Сен-Дені, Клерво, а заразом і Клюні настільки ревно виступають проти нового Хрестового походу? Причому наводять такі цікаві подробиці…

Я розвів руками:

– Якщо в цьому є частка моєї провини, отже, я недарма прожив тут ці роки.

– Так… – Орсіні зітхнув. – Зізнатися, така позиція Галльських діоцезів нас спершу навіть шокувала. Коли достойний отець Сугерій виступає проти Хрестового походу, це ще можна зрозуміти – він надто близько до серця бере інтереси короля Людовика, забуваючи про потреби Всесвітньої Церкви. Але коли проти походу висловлюється сам Бернар із Клерво… Як ви його переконали?

Відповідати я не став, хоча тут було чим пишатися. Гіпсову статую переконати неможливо, та коли я кілька вечорів поспіль розповідав про спокуси, які чигають на щиросердних християн на розпусному Сході, про те, на що перетворюються ордени Святого Іоанна й Святого Храму, про розкоші палестинських монастирів… Гіпс мало не тріснув, а наступного дня отець Бернар вибухнув своїм першим посланням щодо Хрестового походу. Висловився він, як і завжди, досить переконливо.

– І найдивніше, брате Гільйоме, що в цьому питанні Курія з вами солідарна…

– Як?!

– Отже, і я можу вас чимось вразити… Неймовірного в цьому нічого немає. В останні роки Королівство Єрусалимське аж ніяк не в усьому підтримує Святий Престол, та й становище в Європі не найсприятливіше для чергового походу. Крім того, є ще одна причина… Але про це ми згодом поговоримо.

Цієї ночі я вперше за довгий час майже не спав. Коли над ранок я нарешті забувся, то побачив давній сон, який уже багато років не відвідував мене: пустеля, легкий вітер здуває із сірих барханів пісок, що рипить на зубах, низьке зимове небо – і темпі вершники на обрії. Вони наближаються безмовно, неминуче. Я намагаюся крикнути, але язик не слухається, і я лише дивуюся, чому мовчить вартовий. І от, нарешті, чути крик: «Тривога!», але… Це всього лише вдарив старий надтріснутий дзвін каплиці Нотр-Дам-де-Шан.

III

Розмова з Його Високопреосвященством відбулася надвечір наступного дня. Цілий день Орсіні був зайнятий – або ж вдавав, що зайнятий. Він сумлінно оглянув джерело, що настільки припало до смаку отцю Ерве, випив води, напоїв свій почет, а потім особисто витяг із води трьох коропів. Після цього він зумів якось непомітно поговорити з моїми учнями, підкликаючи їх до себе одного за одним. Після розмови П’єр ледь стояв на ногах, витираючи із чола рясний піт і не в змозі зв’язати два слова не лише латиною, але й рідною «ланг д’уї». Брат Ансельм, навпаки, був спокійнішим, ніж зазвичай, і навіть усміхався. Дивно, але мені здалося, що після розмови з ним Його Високопреосвященство мав дещо збентежений вигляд. Схоже, у двох італійців знайшлася якась спільна й досить цікава тема.

Я вдавав, ніби все це мене не обходить, намагаючись думати про речі приємні. Хоча б про те, що візит легата Святого Престолу до Нотр-Дам-де-Шан відразу ж забезпечить наплив прочан і отець Сугерій має бути вдячним за це мені. І що він не дозволить мене образити, навіть якщо Джованні Орсіні жадатиме моєї крові. Певна річ, легат Його Святості може все – навіть зачинити Сен-Дені, але робити цього, звісно ж, не стане. Більш того, в абата Сен-Дені достатньо впливу, щоб захистити свою паству, нехай навіть такого грішника, як я. І що слід обов’язково поговорити з П’єром, на котрого червоний капелюх Орсіні подіяв аж занадто.

Його Високопреосвященство пішов до своєї келії, щоб, як він пояснив, розібрати деякі документи, а я рушив на пошуки нормандця. Далеко йти не довелося – як виявилося, П’єр був на тому ж місці, де вчора ми рибалили. Цього разу він навіть не взяв із собою вудки – просто сидів на колоді, над чимось зосереджено розмірковуючи. Я зупинився, не наважуючись наблизитися. П’єр у роздумах – видовище рідкісне.

– Отче Гільйоме! – він усе ж таки почув, як я підійшов.

Я всміхнувся й присів поруч.

– Про що ваші думки, брате Петре?

– Думки? – схоже, це слово його спантеличило. – A-а, думки… Я не думати… Не думаю.

Я був трохи розчарований, але потім збагнув, що «думками» П’єр, напевне, вважає щось серйозне. Свої власні міркування він до цього розряду не зараховує.

– Сподіваюся, розмова пройшла успішно?

– А? – хлопець замислився. – Розмова? Ми не розмовляти… Не розмовляли. Його Святість…

– Його Високопреосвященство, – посміхнувся я. – Брате Петре, будьте уважнішим.

– Високо… преосвященство, – зосереджено повторив П’єр. – Він хвалити… хвалив, як я розмовляти латиною.

Я уявив собі, як Орсіні нахвалює мого нормандця, й насилу стримав усмішку. Але я був вдячний Його Високопреосвященству – підтримка П’єрові була дуже потрібна.

– І ще він розповідати… розповідав. Як добре бути священиком у селі. Як його – священика– всі поважають, як дарують подарунки… Він запитувати… запитував, чи не потрібно поговорити з отцем Сугеріем, щоб мене швидше висвятили… посвятили.

«А про що ще він запитував?» – хотів поцікавитися я, але стримався. П’єр і сам скаже.

– Він запитував про брата Ансельма. Він хвалив брата Ансельма. Він хвалив вас, отче Гільйоме. Він називати… називав вас дуже вченим і дуже розумним.

Ну, певна річ!

– Він, напевно, хотіти… хотів, щоб я розповів про вас щось. Але я не розповідав щось. Я мовчав. Він дуже хитрий, Його Високо… преосвященчество…

– Високопреосвященство, – механічно виправив я.

– Високо-прео-священ-ство, – доклавши чималих зусиль, насилу вимовив П’єр. – Він вирішив, що я – зовсім дурний.

На П’єровій фізіономії раптово розцвіла усмішка. Орсіні явно недооцінив мого нормандця.

– А я згадати байка… Байку. Про те, як лисиця хотіла обдурити зайця.

Ніколи не думав, що вивчення байок буде настільки корисним. Втім, П’єр і без читання «Робертового Ромула», схоже, не з тих простаків, які дозволяють обвести себе круг пальця. Навіть тим, хто в червоних капелюхах.

– Він хотів дізнатися щось, – повторив нормандець. – Про вас щось, отче Гільйом. І про брата Ансельма щось. Він думати… думав, що я не помітити, як він хвалив брата Ансельма, але ще навіть не розмовляти з ним.

– Не будемо засуджувати Його Високопреосвященство, – примирливо зауважив я.

Брат Петро раптом гмикнув і проказав щось «ланг д’уї». Цього разу його нормандська вимова була справді страшенною.

– Так кажуть у нас у селі, – повторив П’єр. – «Наша хитрість хоч у свитці, та ще й при поганій пиці… Але теж згодиться!».

– Як-як? – я мимохіть розсміявся, і П’єр із задоволенням повторив ще раз.

Орсіні викликав мене надвечір. Його Високопреосвященство сидів, обклавшись сувоями та щось занотовуючи в невеличкій книжечці.

– Сідайте, брате Гільйоме, – почав він, не відриваючись від роботи. – 3 вашої ласки довелося тягти весь цей тягар із собою. Дещо переплуталося, і я, грішний, уже кілька разів згадував вас не найкращим чином.

– Прошу мені пробачити, – смиренно відповідав я. – Якби я знав, що настільки потрібен Вашому Високопреосвященству…

– То сховалися б де-інде ще далі, – коротко розсміявся він. – Брате Гільйоме, завтра вранці ми повертаємося до Сен-Дені. Як ви вже, напевно, здогадалися, мені потрібна ваша допомога. Я спеціально приїхав сам, а не послав своїх людей, щоб ви часом не вирішили відкласти нашу зустріч на невизначений час. Насамперед – прочитайте.

Пещена біла рука метнула в мій бік невеличкий сувій. Я ледь устиг перехопити його.

– Читайте! – нетерпляче кинув Орсіні.

Я знизав плечима й розгорнув пергамент. Єпископ округу Пам’є повідомляв Його Високопреосвященству про те, що такий собі Умберто Лючіні зник після поїздки до села Артигат і всі спроби знайти його виявилися марними.

– Це була ваша людина, Ваше Високопреосвященство? – поцікавився я, починаючи дещо розуміти.

– Один з найкращих з-поміж моїх людей, – Орсіні смикнув щокою. – Його, звісно ж, не знайдуть. Я здогадуюся, хто його прибрав і за що. Але річ не в цьому…

Кардинал замовк, даючи мені змогу впоратися з подивом. Пам’є – це, здається, неподалік від Тулузи. Місця, звичайно, неспокійні. Вальденси, а в останні роки – катари[4]4
  Вальденси – антицерковна єресь ХІІ-ХІІІ ст. Катари – таємна секта, що сповідала дуалістичність світу. Розгромлена в першій половині XIII ст.


[Закрыть]. Не дивно, що кардинальського посланця «прибрали», – як висловився Його Високопреосвященство. Але ж до чого тут я?!

– Півроку тому Курія отримала відомості, що в окрузі Пам’є діються дивні речі, – кардинал заговорив спокійно, дещо приглушеним голосом. – Єпископ – монсеньйор Арно де Лоз – лихвар і перелюбник, тамтешній сеньйор – Гуго д’Еконсбеф – катар і, можливо, сатанист, церкви порожніють, селяни справляють шабаші й поклоняються цапу з кривими рогами. А над усім цим стоїть його світлість граф Тулузький, котрий робить усе, щоб відгородити своїх гідних підданих від нашого втручання…

– Ну то й що з того? – доволі неввічливо поцікавився я. – «І ти, Віфлеєме, земля Іудина, нічим не менший за воєводства Іудині…»[5]5
  Мф 2,6.


[Закрыть]

– Не богохульствуйте, брате Гільйоме! – його Високопреосвященство знову скривився, та я бачив, що він цілком мене розуміє. Те, що діялося в окрузі Пам’є, – звичайна картина для всієї Окситанії. Звісно, такі розповіді, точніше, оповідки, слід було б одразу ж ділити навпіл, а ще краще – на чотири, й лише по тому це обговорювати. Але те, що на південь від Луари неспокійно, а графи Тулузькі якнайменше бажають допускати в свої володіння представників Рима, – річ цілком зрозуміла.

– Зазвичай ми вирішуємо такі питання без особливих труднощів, хоча й не так швидко, як хотілося, – вів далі Орсіні. – Граф Тулузький теж не прагне відкритого скандалу, тож у принципі можна позбавити єпископа посади й порадити сеньйорові д’Еконсбефу іноді з’являтися в церкві, щоб не бентежити підданих. Це ми зробимо. Але в окрузі Пам’є сталося ще дещо…

Він постукав пальцями по столі й розгорнув наступний сувій – більший, проте читати його не став. Було помітно, що Його Високопреосвященство вагається.

– Якийсь час тому в окрузі Пам’є відбулося… точніше було скоєно дещо, що підпадає як під карний, так і під церковний суд, – цього разу слова було дібрано дуже ретельно. – Справа гучна, й у Курії вирішили, що місцева влада зайве затягує її вирішення. Більше того, у нас склалося враження, що справу розслідують неправильно, намагаючись приховати деякі важливі докази…

Я ще й досі не розумів. Що ж, і таке трапляється…

– Так, справа гучна, неприємна, та все ж таки дрібна, тому я вирішив не їхати сам, а відправити туди брата Умберто. Він людина досвідчена й має міцну руку…

– Мав, – не втримався я.

Орсіні невесело посміхнувся.

– Мав… Цілком імовірно, що хтось із уже згаданих – монсеньйор єпископ або сеньйор д’Еконсбеф – подбав про це… Я перечитав звіт брата Умберто й виявив там дещо, мною раніше не помічене. Це сталося саме в день мого приїзду до Сен-Дені. Я відразу згадав про вас, брате Гільйоме. По-моєму, такий збіг – вказівка згори…

– Збіг? – час було порозумітися. – Ваше Високопреосвященство, якщо ви шукаєте заміну братові Умберто, то я – найгірша з кандидатур!

– Ви прочитаєте звіт, – кардинал нетерпляче мотнув головою. – Прочитаєте уважно, не пропускаючи жодної літери. На полях є мої позначки, вони вам допоможуть. Це ви зробите до ранку. Вранці, дорогою до Сен-Дені, ми продовжимо розмову.

Біла пещена рука нетерпляче сіпнулася, але я не поспішав іти.

– Ваше Високопреосвященство, вже смеркає…

– То й що з того? – різко кинув Орсіні. – Адже я працюю вночі!

– Для цього потрібне світло, – якомога спокійніше пояснив я. – Отець Сугерій відіслав нас рибалити, а не переписувати книжки. У нас немає жодної свічки.

Насправді запасливий П’єр захопив їх із півдюжини, та мені схотілося трохи подражнити італійця. Бажання, звісно ж, грішне…

– Запаліть скіпку! – обличчя в Орсіні знову сіпнулося, і я ледь стримав усмішку.

– На жаль, Ваше Високопреосвященство, мій зір…

Вуста посланця Курії отверзлися, і я почув дещо, що за інших обставин могло б коштувати Його Високопреосвященству суворої покути. Найбезневиннішим висловлюванням була згадка Вакхової крові. Біла рука знову сіпнулася й заходилася копирсатися в одному з ящиків. Мить – і в мій бік полетіла в’язка свічок. Свічки були такі, що замилуєшся, – рожеві, кручені, з тонесенькими позолоченими обідками. Я вклонився, залишивши Його Високопреосвященство наодинці з його проблемами. Здається, я його розлютив, і це неабияк потішило мене.

…Округ Пам’є розмістився в передгір’ях Піренеїв і входив до графства Фуа. Та от уже півстоліття, як він перейшов під міцну руку графів Тулузьких, котрі засилають туди своїх представників. Зараз там править Гуго д’Еконсбеф, який отримав ці землі в ленне володіння двадцять років тому. Його замок стоїть неподалік від Пам’є – невеличкого містечка, де мешкає кілька сотень обивателів.

Околишні селяни сіють просо, рибалять у річці Лезі, та головним чином розводять овець. Розмовляють в окрузі Пам’є «ланг д’ок», але в передгір’ях зустрічаються села, де панує говірка басків…

Усі ці подробиці, які наводив сумлінний брат Умберто, я прочитав з певним подивом.

Звичайнісінький окситанський округ, більше того, цілком благополучний, оскільки брат Умберто особливо відзначив, що ні вальденси, ні катари в цьому окрузі себе ніяк не виявили, із чим я подумки привітав нашу Святу Католицьку Церкву. В інших місцях, особливо ближче до Тулузи, стан справ набагато гірший. Фраза Його Високопреосвященства про храми, які порожніють, видалася явним перебільшенням.

Абзаци, де йшлося про гріхи й грішки місцевого єпископа, а також про чутки, пов’язані з сеньйором д’Еконсбефом, я пропустив, майже не читаючи. Це могло бути правдою, але настільки ж імовірно, що папського посланця вводять в оману ті, кому згадані сеньйори не до душі. Таке теж зустрічається, до того ж часто-густо. У такому разі слід домовитися з графом Тулузьким і надіслати спеціальну комісію, на що натякнув і сам Орсіні. І ні до чого турбувати цими справами брата Гільйома із Сен-Дені, котрий якнайменше мріє займатися ревізією знахабнілих церковних і світських ієрархів.

Нарешті, на початку чергового абзацу я побачив знайому назву «Артигат». Невеличке село на березі Лези, кілька десятків будинків, де живуть здебільшого рибалки та вівчарі. Саме туди зібрався брат Умберто, й саме там він безвісти зник. Я зітхнув і став читати уважніше.

Спочатку я нічого не зрозумів. Сумлінний брат Умберто викладав історію якогось Санксі де Гарра, що приїхав до Артигата з Басконії, чоловіка Бертранди де Ро. Обвінчалися вони двадцять один рік тому, від цього шлюбу мають єдину дочку Жанну, котрій цього року має виповнитися двадцять…

Око зачепилося за дивну деталь – селяни чомусь писалися із префіксом «де», немов Куси або Рогани. Втім, брат Умберто пояснив і це. «Де» – лише місцева традиція. Де Гарр міг володіти хутором Гарр, млином Гарр або однойменним сараєм, а також бути нащадком якогось Гарра, тобто з його роду.

Ну, проти традиції не підеш.

Я хотів був уже читати далі, сподіваючись добратися до суті, але тут помітив на полях дрібні охайні літери. Його Високопреосвященство говорив про якісь позначки… «Дивися вище». Це ж перо підкреслило дату-рік переїзду родини Гаррів до Артигата. А вище…

Шукав я недовго. Гарри переїхали до Артигата того ж року, коли сеньйор д’Еконсбеф одержав у своє ленне володіння даний округ.

І Орсіні не вважав це випадковим збігом.

Я сподівався, що йтиметься про Санксі де Гарра, але помилився. Брат Умберто писав про його дочку. Отже, Жанна де Гарр, «лицем миловида, вдачею жвава, місцевою говіркою володіє погано, позаяк змалку висловлюється басконською…».

Я мимохіть усміхнувся. Устав Святого Бенедикта, що визначав останні двадцять років моє життя, досить терпимий навіть до таких заблуканих овець, як я. Коли мені починає до смерті набридати риба, отець Сугерій супить брови й повчально пропонує вживати м’ясо. Я й вживаю, причому без особливих докорів сумління. Про міцні напої навіть згадувати не випадає, адже, як то кажуть, «слався сік вина священний, ґроном пінним порожденний; стіл, тобою благословенний, сповнений благодаттю».[6]6
  З пародійної «П’яницької літургії»


[Закрыть] Усе так, та от щодо Євиних дочок компромісів не передбачалося. їх слід уникати в кожному разі, а коли це неможливо, розмовляти, потупивши очі й лише про речі духовні. Цікаво, а читати про них дозволено? Ймовірно, так, інакше Його Високопреосвященство не став би піддавати мене такій спокусі.

Отже, Жанна де Гарр – миловида пустунка, що теревенила з подругами сумішшю басконської та «ланг д’ок», до чотирнадцяти років зростала в батьківському домі, вчилася прясти й шити, чистила рибу й ходила коло корів. Але в чотирнадцять років…

Я мимоволі здригнувся. У чотирнадцять років Жанну де Гарр послали прислуговувати в замок д’Еконсбефа. Навпроти цього абзацу стояла позначка, зроблена рукою Орсіні, та цього й не було потрібно. Ще один збіг?

Тепер я читав уважно, справді не пропускаючи жодної літери. Два роки Жанна прислуговувала в замку, за що її батьки отримували стільки-то ліврів на рік. Нарікань від жодної зі сторін не було. За два роки, коли Жанні виповнилося шістнадцять, батько забрав дочку із замку, позаяк «настав час їй виходити заміж». Нареченого звали Арманом де Пуаньяком, він був з Артигата, причому з досить заможної родини. Весілля мали гуляти восени, після того, як пострижуть овець і зберуть просо, та за тиждень до цієї важливої події згадана Жанна зникла із села…

Є! Як висловився Його Високопреосвященство, «дещо, котре підпадає як під карний, так і під церковний суд». Під карний – якщо дівицю де Гарр зарізали розбійники, й під церковний, якщо згадана вище дівиця, порушивши шлюбне зобов’язання, втекла з якимось циганом…

Як я зрозумів, ці й подібні до них версії було розроблено досить ретельно. Дівицю де Гарр шукали довго, але марно. Батьки зниклої вже замовили поминальну службу, проте за чотири місяці, напровесні, Жанна де Гарр повернулася…

На жаль, саме в цьому місці брат Умберто був небагатослівний. Дівицю де Гарр було піддано церковному покаянню, вона помирилася з батьками, з нареченим, але… Але нічого не повідомила про те, де перебувала всі ці місяці!

На полях рукою Орсіні було виведено: «д’Еконсбеф?». Що ж, цілком можливо.

Щоправда, нижче сказано, що цноту зазначеної Жанни було підтверджено, але ж знаємо ми ці сільські хитрощі! Вочевидь обидві родини – і де Гаррів, і Пуаньяків – хотіли залагодити скандал. А може, хтось – чи не д’Еконсбеф? – подбав, щоб їм виплатили кілька повновагих ліврів…

Отже, весілля. В належний час – за дев’ять місяців – Жанна, тепер уже де ІІуаньяк, народила дитину чоловічої статі, яку хрестили в місцевій церкві й нарекли Пелегреном.

Три роки минули без особливих подій, але навесні – знову навесні! – у місто Пам’є до монсеньйора єпископа приїхали три черниці з монастиря Святої Агнеси, що неподалік від славного міста Мілана. Серед них була сестра Цецилія, котра заявила єпископові, що вона і є… Жанна де Гарр!

Я перевів подих і ще раз уважно прочитав це місце. «Котра заявила єпископові, що вона і є Жанна де Гарр». Та-а-ак, дуже вражає! Але ж дозвольте, як так?

…Зазначені черниці привезли із собою послання від архієпископа Міланського, де підтверджувалася особа сестри Цецилії, в миру – Жанни де Гарр. Сестра Цецилія, не бажаючи виходити заміж за Армана де Пуаньяка, надала перевагу втечі й, діставшись до Мілана, звернулася в обитель Святої Агнеси з проханням прийняти її до сонму наречених Христових. При цьому сестра Цецилія стверджувала, що заміж її хотіли віддати силоміць, більше того, Арман де Пуаньяк уже був одружений. Матері-абатисі цього пояснення було досить. Три роки сестра Цецилія мирно перебувала в монастирі, аж поки випадково не дізналася про те, що відбувається в неї на батьківщині. Тоді вона звернулася до абатиси, та – до архієпископа…

…На полях Орсіні позначив: «Чому Мілан?» і «Докази двоєжонства?». З доказами було сутужно. Арман де Пуаньяк, як пояснював брат Умберто, був не одружений, а заручений, але його наречена втопилася в озері незадовго до весілля. Так, не щастить цьому Арману з нареченими, але це ще нічого не доводить. Що ж до Мілана, то пояснень далі не було. Залишається припустити, що дівиця де Гарр прагнула поїхати якнайдалі від домівки, щоб опинитися поза юрисдикцією як графа Тулузького, так і Його Величності Людовика Французького. Пересторога аж ніяк не зайва.

Далі – більше. Сестру Цецилію негайно впізнали всі – батьки, сусіди, колишній наречений, парафіяльний священик. Та-ак, тепер зрозуміло! Що сказав би в цьому випадку високоповажний Петро Ломбардський[7]7
  Петро Ломбардський – богослов XII століття. Його книга «Сентенції» сприяла посиленню «полювання на відьом».


[Закрыть], з яким ми дискутуємо вже років із десять? «Шукай відьму!» І не тільки сказав, але й виклав усе це в опусі, який назвав «Сентенціями». Я би перейменував його працю на «Бреденції», та, на жаль, отця Петра слухають, причому досить уважно…

Отже, місцевий суд вирішив, що жителі Артигата були зачаровані й зробила це…

Стоп! «Місцевий суд»? Чому не єпископ, не сеньйор д’Еконсбеф?

Я швидко перечитав початкові абзаци повідомлення Умберто Лючіні – й зрозумів.

Жителі Артигата й сусідніх сіл мають давній привілей – судитися власним судом. Єпископ і сеньйор можуть втручатися лише у випадках, коли суд виявить свою цілковиту некомпетентність. Даної справи це, схоже, не стосується…

Отже, місцевий суд викликав для дізнання таку собі вдову де Піо, жительку зазначеного села, підозрювану в знахарстві. Ця вдова, перебуваючи в змові з… А справді, з ким?

З нареченим? З батьками Жанни? Отже, перебуваючи в змові з кимось, застосувала свої чарівницькі здібності, надавши невідомій вигляду зниклої дівиці де Гарр. Можливостей вдови де Піо виявилося досить для того, щоб обман тривав три роки й закінчився лише з появою справжньої Жанни.

Запахло запаленим хмизом. Бідолашна вдова де Піо! Очевидно, хтось хотів якнайшвидше закрити цю дивну справу. Напевно, вона лікувала корів і виводила бородавки в дітей. Певна річ – відьма! Казав я отцю Петру, що такі книги, як його «Сентенції», призводять лише до розпалення інстинктів темної мужичні, та на жаль! Навіть отець Бернар, нехай він і гіпсовий, і той зрозумів, до чого ведуть такі теоретичні вишукування.

А ось отець Петро й надалі заготовляє хмиз, і комусь це дуже потрібно…

Удові Піо було присвячено кілька об’ємних абзаців, прикрашених ретельно виконаними малюнками. Брат Умберто постарався, перелічуючи знайдені у відьми незаперечні докази її лиходійств. Ну, звісно! Сім в’язок грибів, старий віник і віник новий, горщик з якимось зіллям… Я знову пом’янув отця Петра Ломбардського, як раптом очі ковзнули по одному з малюнків. Табличка, точніше, уламок того, що колись було овальною табличкою. Дивні, нерівні позначки… Я вдивився й похитав головою. Для провінційних відьмоловів це, певна річ, доказ. А взагалі-то, звичайний напівуніціал[8]8
  Напівуніціал – шрифт, вживаний в епоху Римської імперії та раннього Середньовіччя.


[Закрыть], до того ж старий, нинішнім грамотіям майже недоступний. Цікаво, звідки це в поважної вдови?

Перша спроба прочитати виявилася невдалою. Я вже подумав був, що брат Умберто – теж із числа грамотіїв, котрі ледь засвоїли літери, як раптом у пам’яті стало спливати щось знайоме. Спочатку здалося, що я марю.

Ні, не може бути! Я прочитав ще раз, потім ще – й тільки тепер побачив на полях знайомий почерк Його Високопреосвященства.

Він теж помітив. Позначка запитувала: «Овернський Клірик! Чому?»

…«Овернський Клірик» – саме так я підписав свою книгу «Житіє Святого Іринея Ліонського». Втім, у Римі швидко дізналися ім’я автора, та я й не сподівався зберегти інкогніто. Орсіні, згадуючи «замах на єресь», назвав мене на повне ім’я: брат Гільйом із Сен-Дені, що звався раніше Андре де Ту з Оверні. Графський титул він не згадав, і я – о, суєта суєт! – у першу мить відчув щось на кшталт враженої гідності.

Я ще раз проглянув напис і став, не кваплячись, читати далі. Так, цікаво. Особливо цікаво, що сказала з цього приводу вдова Піо.

Виявляється, вона нічого не сказала, показавши себе жінкою досвідченою. Вдова відразу ж зажадала сеньйоріального суду, пославшись на один зі стародавніх кутюмів[9]9
  Кутюм – закон, точніше розділ (параграф) закону.


[Закрыть] Тулузького графства. До того ж додала, що вона – жінка благочестива, чию відданість католицькій вірі доводить її багаторічна служба сеньйорові д’Еконсбефу. І нема чого її, поважну вдову, звинувачувати в гріхах дерґів…

Я перечитав ще раз: «звинувачувати в гріхах дерґів…». Його Високопреосвященство теж зацікавився цією деталлю, оскільки на полях стояло вже знайоме: «Овернський Клірик!».

Так… Із усієї цієї плутанини ставала зрозумілою одна важлива обставина. Вдова Піо була знайома з д’Еконсбефом ще до того, як він переїхав до округу Пам’є. Можливо, табличка теж якось пов’язана із цим знайомством. І вдова, відчуваючи, що запахло хмизом, поквапилася дати сигнал. Інакше…

Інакше вона не відповідає за гріхи дерґів!

Брат Умберто, складаючи звіт, теж це вловив, адже зауважив, що заарештована тоді Жанна, точніше, та, що себе за неї видавала, теж зажадала сеньйоріального суду, знову ж таки посилаючись на стародавній кутюм.

А ще кажуть, що дива більше не трапляються! Дві неписьменні селянки, котрі навряд чи знають взагалі, що таке кутюм, роблять сильний і майже безпрограшний хід, сподіваючись якщо не уникнути суду, то принаймні відкласти його. Звісно ж, їм це підказали. Але хто?

Його Високопреосвященство вже розв’язав для себе цю задачку, позаяк на полях стояло: «Д’Еконсбеф!». Можливо… У будь-якому разі, логічно. Обидві жінки зверталися до того, хто був у цьому замішаний, інакше вони не мовчатимуть.

І тут, нарешті, втрутився єпископ. Його легісти[10]10
  Легісти – юристи, знавці законів.


[Закрыть] легко довели, що кутюми графства Тулузького не мають жодного стосунку до округу Пам’є, оскільки той знаходиться в графстві Фуа, хоча й підлеглий Тулузі. Та, напевне, в заарештованих усе ж таки вистачило часу, щоб обміркувати захист. Тому, що тільки-но обох їх викликали в Пам’є до єпископа, вдова Піо рішуче заявила, що її обмовили, причому назвала сусідів, з якими в неї були якісь чвари через майно, а та, що називала себе Жанною де Гарр, звинуватила в самозванстві… сестру Цецилію! Хтось дуже розумний і спостережливий підказав їй, що лист від архієпископа Міланського скріплений трохи дивною печаткою…

Саме в цей момент брат Умберто прибув до Пам’є. Спочатку він намагався розібратися, знову опитавши свідків. Результат виявився двозначним – свідчення змінювалися, й чаша терезів цього разу переважувала не на користь сестри Цецилії. І тоді посланець Орсіні розсудив, як він вважав, розумно: заарештувати не тільки сестру Цецилію, але й прибулих разом із нею черниць, і разом з усіма іншими відправити в Тулузу, щоб одержати надалі дозвіл від графа Тулузького перенести розгляд до Рима. Арешт відбувся, але відправлення чомусь затримувалося.

Зіставивши дати, я зрозумів, що брат Умберто дізнався щось важливе й вирішив знову з’їздити до Артигата. Він відправив звіт і поїхав.

Більше кардинальського посланця ніхто не бачив…

Я ще раз перечитав подробиці цієї цікавої справи й пошкодував, що отець Сугерій не відіслав мене рибалити кудись за Рейн, а ще краще – за Ельбу. Цілком очевидно, що за всім цим безладом крилося щось цілком земне. І це земне досить імовірно мало місцеперебування в замку сеньйора Гуго д’Еконсбефа. Займатися цією справою надзвичайно не хотілося. Водночас я зрозумів, чому Його Високопреосвященство згадав про мене. Залишалося дізнатися, чого він від мене хоче…