Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц)

– Так! Так! – розбійник раптом розсміявся. – Я дуже боюся темряви! І якщо ви не вбивці, не проганяйте мене зараз!

Тон його мені не сподобався. Де Гарай справді чогось боявся – не темряви, але того, що в ній ховалося.

VI

Я наказав вартувати по черзі. Відважного де Гарая ми вирішили зв’язати й покласти осторонь. Кілька разів я намагався розпитати в розбійника, що може нам загрожувати, але у відповідь чув лише дивний, нервовий сміх. Усе це не налаштовувало на милостивий лад, до того ж, мене як і раніше, не полишало відчуття небезпеки. Щось тут було не так. Розбійник не повинен боятися нічного лісу!

Я вирішив чергувати першим і присів до вогню, час від часу підкидаючи дрібні сухі гілки. Меч лежав напохваті, хоча я молив Творця, щоби зброя більше не знадобилася.

Цього вечора сталося страшне – брат Гільйом на кілька хвилин зник, а з мертвого мороку забуття воскрес граф де Ту – задерикуватий веселун, котрий просто заради задоволення перерубав би всіх цих придуркуватих тюхтіїв. Перерубав – а потім довго чистив би меча, опоганеного кров’ю мужланів. Я вчасно загнав мерця в небуття, але він був готовий повернутися…

– Святий отче! – чийсь тихий голос вчасно відірвав мене від похмурих думок. – Святий отче!

Відважний захисник сиріт, виявляється, не спав. Більше того, він примудрився сісти, щоправда, спираючись не на те місце, що зазвичай, а на бік.

– Чого тобі, сину мій? – поцікавився я. – Бажаєш висповідатися в гріхах своїх?

– У гріхах? – розбійник несподівано гмикнув. – Та годі вам, отче! Це хто ще грішник? Ченці, а дівку із собою тягнете!

– Усі ми грішні, – погодився я. – Цікавість, особливо зайва, теж гріх.

– А я що? Справа ваша… Та тільки хочу вам сказати, що краще б ви назад голоблі повертали. Схоже, єпископові ви впоперек горла. У мене не вийшло – в інших вийде.

Розбійник був не тільки спостережливий, але й не дурний. Та я не люблю, коли мене лякають.

– Слова твої, сину мій, свідчать про те, наскільки ти милосердий і співчутливий. Та коли й інші найманці монсеньйора Арно де Лоза настільки ж відважні, як ти, боятися нам немає чого.

– Немає чого? – розбійник захихотів. – А як ти думаєш, попе, чого це я до лісу йти побоявся?

– Хто вас знає, відважних розбійників? – незворушно зауважив я. – Може, ви й справді боїтеся темряви?

– Темряви? Та моли Бога, попе, щоб…

Раптом він замовк, до чогось прислухаючись, відтак його неголена фізіономія перекосилася, губи сіпнулися:

– Накликав! Господи, помилуй, накликав! Врятуйте, святий отче!

– Спокійно! – в руках у мене вже був меч.

Я підвівся й прислухався. Легке потріскування гілля у вогнищі, похропування П’єра, шум вітру у верховітті дерев, що підступили до галявини… Я вже почав заспокоюватися, коли раптом почувся вдалині глухий важкий удар, потім – ще один. Хтось ішов – розмірно, неквапно, продираючись крізь зарості.

Ішов просто до нас.

– Він! Він! – шепотів розбійник. – Розв’яжіть мене! Розв’яжіть!

Кроки голоснішали. Було зрозуміло – це не людина й не звір. Хтось ішов сюди на двох лапах – або ногах, величезний, важкий, знищуючи все на своєму шляху…

– Браття! Прокиньтеся!

Ансельм підхопився миттю, навіть не розліплюючи очей. Меч був у руці, друга обмацувала пояс. П’єр здивовано розплющив очі, а тоді теж підвівся. Анжела підняла голову.

– Хтось іде, – я намагався говорити спокійно. – Великий. Можливо, не людина. Запаліть смолоскипи.

– А-а-а… – П’єр озирнувся, схопив гілку й застромив її в багаття. Ансельм поглянув на мене й раптом перехрестився, що траплялося з ним нечасто.

– Брате Октавію, втікайте! – я кивнув у бік, протилежний до того, звідки йшов нічний гість. – Хутко!

Анжела неквапливо підвелася й повільно похитала головою.

– Розв’яжіть! – знову закричав розбійник. – Це він! Він! Він нікого не щадить! Нікого!

Я кивнув, і Ансельм перерізав мотузки.

З диким лементом де Гарай зник у кущах. Я подумки пом’янув Святого Бенедикта й повернувсь туди, звідки вже чувся тріск гілля й важкий хрипкий подих. Земля здригнулася – гість уже близько. Гілка високого дерева на краю галявини колихнулася.

– Святий Бенедикт! – П’єр упустив «ґирлиґу» й відсахнувся. – Та що ж оце?

Я теж побачив – «оце» виходило на галявину. Першої миті здалося, що перед нами все ж таки людина – тільки дуже висока. Та відразу ж зрозумів – ні. Люди не бувають такого зросту. У людей не побачиш таких пліч, таких довжелезних, нижче колін, рук – і величезної, низько посадженої голови. І люди не вкриті шерстю.

Почувся сміх – Ансельм стиснув меча двома руками й похитав головою:

– А я не вірив у демонів! Отче Гільйоме, втікайте. Він – по мене!

Чудовисько почуло. Величезна голова повільно повернулася. До нас долинув низький черевний рик.

Я швидко озирнувся – П’єр стояв навколішки й шепотів молитву, швидко хрестячись. Раптом я помітив, що Анжела, котра не зводила очей із нічного гостя, повільно потяглася до запаленої гілки.

Величезна постать колихнулася – чудовисько зробило крок. Воно не поспішало – здобич була поруч. Промайнула й зникла думка вчинити так само, як і хоробрий де Гарай, але було зрозуміло – не втекти.

Я витер спітнілу долоню й стис руків’я меча. Звісно, це безглуздо. Кошлата лапа довша за мою руку вдвічі…

Раптом спалахнув вогонь. Анжела, стискаючи в руці запалену гілку, кинулася вперед. Я не встиг навіть крикнути – дівчина підбігла до чудовиська. На мить світло впало на кошлату морду, відбилося у величезних чорних очах, стало видно ощерену пащу з величезними жовтими іклами. «Оце» не злякалося вогню – величезна лапа зі швидкістю блискавки метнулася вперед, перехопила гілку, інша вдарила дівчину просто в груди. Анжела встигла відскочити, новий удар – дівчина стрибнула, майнули поли білої ризи, й кошлата лапа впіймала повітря.

Але чудовисько було спритним. Мить – і воно опинилося поруч із Анжелою, тільки-но та встигла стати на ноги. Удар – дівчина спробувала пригнутися, та все ж таки її зачепило – Анжела впала, швидко перекотилася й спробувала підвестися. Чудовисько заревло й кинулося вперед, намагаючись наздогнати жонглерку. Пазуристі, схожі на ведмежі лапи потяглися вперед…

І наткнулися на мій меч. Поки чудовисько дивилося на Анжелу, я встиг підбігти й стати між ними. Запалена гілка опинилася за спиною тварюки, тож я бачив тільки величезний чорний силует. «Оце» відсмикнуло лапу, на яку припав удар, і здивовано зупинилося. Я засміявся:

– Овернь і де Ту! – наш старий девіз сам собою зірвався з вуст. – Іди сюди, нелюде!

У відповідь я почув неголосне бурчання. Я готовий був заприсягтися, що це – сміх. Чорний силует трохи нахилився, я спробував пригнутися…

Що сталося далі, я так і не помітив. Удар – і в моїх руках залишився лише руків'я. Тварюка зламала лезо, немовби воно було з очерету. Я відсахнувся, але зрозумів – усе марно.

Волохата пазуриста лапа зметнулася вгору…

Я чекав. Миті, довгі, немов роки, тяглися одна за одною, але удару не було. Нелюд зволікав, лапа, піднята для удару, нерішуче здригалася. Нарешті я отямився. Тварюка не боїться вогню, не боїться меча…

– Згинь! – я зірвав із шиї хрест. – В ім’я Господа й Святого Діонісія! Згинь!

…Старий хрест – темний, із ліванського кипариса. Колись його мені дав батько, проводжаючи до Палестини. Батькові він дістався від діда, а той освятив його спекотного липневого дня, коли тисячі лицарів стали навколішки біля Гробу Господнього, славлячи Христа в звільненому від сарацинів Єрусалимі.

Пазуриста лапа опустилася. Тварюка вагалася, і я несподівано відчув упевненість. Обережно, не відриваючи очей від готової знов здійнятися лапи, я зробив крок уперед.

– Згинь! – я зрозумів, що говорю ледь чутно, майже шепочу, але голос зник. У відповідь – бурчання. Чудовисько невдоволено повело широчезними плечима й неохоче відступило. Я перевів подих. Невже?

– Господи, пробач мені невір’я моє!

Знову гарчання – цього разу злякане. Тварюка махнула лапою. Мені здалося, що в моторошному рику я розрізняю дивні незрозумілі слова, немов нічний гість намагається порозумітися. Раптом стало весело.

– Та гаразд! Забирайся – й не сварімося!

Я знову підняв хреста, й раптом здалося, що галявиною промчав вихор. Наступної миті тварюка зникла. Не тріснула гілка, не зашелестіла трава. Там, де щойно стояло волохате чудовисько, було порожньо.

Повільно, дуже повільно я опустив руку. Не було сили навіть прочитати «Отче наш».

Чомусь хотілося сміятися, але я не міг навіть усміхнутись. Я живий…

– Отче Гільйоме! – Ансельм був уже поруч, як і раніше, стискаючи меча. – Отче Гільйоме…

– Анжела! – я прокашлявся, намагаючись прочистити захрипле горло. – Що із нею?

– Я тут, – дівчина підійшла, потираючи рукою плече. Удар розірвав рясу, але крові я не помітив.

– Не ухилилася, – жонглерка посміхнулась і похитала головою. – Батько б мені надавав потиличників за таку роботу! Я думала, це звір. Колись ми вогнем відлякували ведмедів… А ви – дуже хоробра людина, отче Гільйоме!

Остання фраза пролунала дивно – дівчина чи то дивувалася, чи то докоряла.

– Шкода, тут немає вашого батька, дочко моя! – голос, нарешті, став звичайним. – Оскільки потиличники, вами згадані, ви цілком заслужили. Ця тварюка зламала меча ледь торкнувшись!

– Ми всі виявилися маловірами! – несподівано заговорив Ансельм. – Навіть ви, отче! Ви взяли меча, не повіривши в силу хреста. А я… я не вірив у те, що демони існують. Не вірив, що вони можуть прийти по грішника.

Він замовк, і ми повільно рушили до багаття. Важко сказати, що мав на увазі італієць, але я згадав його сміх і дивні слова: «Він – по мене!» Ансельм не вірив у демонів, але тепер, нарешті, увірував. Чим же згрішив чорноокий? Не по кожного грішника пекло шле демона.

…Брат Петро, як і раніше, стояв навколішки, але вже не молився, а здивовано дивився на нас. І тут я збагнув, що на Анжелі немає каптура й навіть слабкого світла багаття досить, щоб побачити, хто такий «брат Октавій». Але нормандцеві, схоже, було не до цього.

– Браття! – радісно заволав він, підводячись. – Святий Бенедикт і Свята Діва Марія почули нас!

Ансельм коротко розсміявся.

– Ось хто істинно віруючий, отче Гільйоме! Дякуємо, брате Петре! Твої молитви й хрест отця Гільйома…

– Злякатися я… – П’єр зітхнув, але потім усміхнувся. – Але згадав, що коли сім разів прочитати «Радій», то будь-який демон, цеє, поринути…

Анжела повірила в звіра, мої хлопці – в демона. Але я вже знав, – те, що мало не вбило нас, – не демон. Не звір і не демон. І не людина…

– Амінь, – я приліг на траву, накинувши на голову каптура. – А тепер, брате Петре, прочитайте молитву – й спати. Ви, брате Ансельме, чергуєте, потім розбудите мене.

Я вже засинав, коли до мене нечутно підсів італієць. Якусь мить він мовчав, не наважуючись заговорити.

– Ви щось хочете запитати, брате Ансельме? – підбадьорив я.

– Багато чого. Наприклад, чому ви мені більше не говорите «ти»?

Дивно, я цього не помітив. Залишалося відбутися жартом:

– Брате мій! Позаяк ви тепер стали наставником, навчаючи славного брата Петра латини, то й звертаюся до вас відповідно… Що тебе мучить, брате мій?

– Отче Гільйоме… – Ансельм зітхнув, – якщо хтось… Якщо я страшно згрішив. Мені… мені ще можна врятуватися? Мені обіцяли, що коли я піду з миру, Христос мені простить. Мені відпустив гріхи Його Святість…

– Ви думаєте, брате мій, що цей демон приходив по вас?

– Так. Я – небезпечний супутник, отче Гільйоме. Але я думав… Папа обіцяв мені…

Я не знав, що відповісти. Пояснити хлопцеві, що до нас навідався не посланець пекла, а щось цілком земне, хоча й небезпечне?

Але тварюка злякалася хреста… Не допоможе – демон брата Ансельма в його душі. Що міг зробити цей хлопчина?

Не дочекавшись відповіді, Ансельм тихо відійшов і присів біля вогню. Майже відразу ж почувся шурхіт – поруч зі мною опинився П’єр.

– Отче Гільйоме… – достойний нормандець явно перебував у нерішучості. – Отче Гільйоме, мені ввижатися почало…

– Перехрестіться, – порадив я. – І півдюжини «Вірую».

– Читав, – почулося важке зітхання. – Однак ввижається. Нібито брат Октавій перетворився на якусь юницю…

– Та бути такого не може! – пробурмотів я, знову накидаючи каптура. – Ще дюжину «Радій» – тільки без помилок. І тричі «Отче наш».

Уночі мені знову наснився сірий пісок, порожній покинутий табір і темні вершники, що віддалялися до близького обрію. Я біжу за ними, але знаю – не наздогнати. Я знесилений, падаю, у ніздрі забиваються холодні вологі піщинки. Здаля долинає регіт, і знайомий голос атабека Імадеддіна звучить поблажливо, з легким презирством:

– Куди біжиш, старий? Ти змарнував час, Андре де Ту! Молися своєму Ісі й чекай!

– Смерті? – я озираюся, та навколо порожньо. Голос звучить немов нізвідки, хоча кожне слово чується ясно й чітко.

– Смерті? Та хіба ж ти живеш? Хіба так повинен жити воїн? Чому ти не вмер від моєї руки?

– Ти занадто впевнений у собі, атабеку! – в душі прокидається давня гордість. – Скажи, плече дотепер ниє до негоди?

Знову регіт:

– Ниє! Але ти не вбив мене, а я – тебе. Тепер тобі немає куди втікати. Чекай! Білий Лицар прийде…

Уранці, в променях яскравого літнього сонця, галявина здалася затишною і спокійною. Молитви брата Петра допомогли знову – Анжела зникла. Вона пішла на світанку, коли нормандець, котрий чергував біля погаслого багаття, ненадовго задрімав.

АВЕНТЮРА ТРЕТЯ
ПРО ЩО ВІЩАВ ДЗВІН В АРТИГАТІ

I

Єпископський палац виявився насправді звичайним будинком, щоправда, великим і двоповерховим. У всьому ж іншому він мало чим відрізнявся від решти будинків славного містечка Пам’є – вузькі вікна, закриті масивними віконницями, жовтаві вапнякові блоки нерівної кладки, червона пласка черепиця на даху й високий ґанок, над яким нависав фігурний металевий козирок. Напевно, у зимові місяці, коли із близьких Піренеїв сповзають хмари, він має захищати від дощу й снігу, але й зараз, у спеку, виявився корисним. Хвилини спливали за хвилинами, а на стукіт (важкий чорний молоток висів на бронзовому ланцюжку поруч із дверима) ніхто й не думав відчиняти.

– Я чувати… чути, що в них удень цеє… – П’єр наморщив чоло, пригадуючи потрібне слово, – …сієстум.

– Сієста, – Ансельм ще раз окинув поглядом закриті віконницями вікна. – Це кастильське слово, брате Петре. Боюся, монсеньйора ми не побачимо.

– Ну, це ми ще подивитися… подивимося! – П’єр зітхнувши підняв «ґирлиґу». – Агов, люди добрі, відчиніть!

Я не встиг втрутитися – від першого ж удару двері тріснули. Усередині почулися збуджені голоси, кроки, нарешті, зарипів засув.

– Чого треба? – голос був сердитим і водночас переляканим.

– Сієста скінчилася, – резюмував Ансельм.

– Ми, смиренні брати-бенедиктинці, – почав я. – Нам потрібно побачити монсеньйора…

У відповідь почулася пишномовна фраза басконською, в якій згадувалися зламані двері й багато іншого, що зазвичай у домівці єпископа не вимовляють. Важка стулка грюкнула.

– Легше! – встиг вигукнути я, перш ніж П’єрова «ґирлиґа» урізалася в двері.

Цього разу відчинили миттю. На порозі стояли двоє – дебелий пикатий парубок, імовірно, воротар, і невисокий огрядний чоловічок у темній рясі.

– Ми смиренні брати… – знову почав я.

– Пройдіть на заднє подвір’я, – чоловічок увесь кипів від обурення, але споглядання «ґирлиґи», схоже, змушувало його стримуватися. – Вас нагодують. Можете переночувати в хліві.

– Щиро дякуємо, – відповідав я. – Особливо за хлів. Але нам треба поговорити з монсеньйором Арно де Лозом.

– Забирайтеся геть! – чоловічок кинув оком на похмурого нормандця й додав трохи ввічливіше:

– Його Преосвященства немає вдома. Він виїхав до Фуа.

Ми з Ансельмом перезирнулися. Про щось таке я здогадувався – Арно де Лоз явно не налаштований розмовляти з нами.

– Я – Жеанар де Юр, вікарій Його Преосвященства, – чоловічок похитав головою. – Тільки те, що ви прийшли здаля, може вибачити таку поведінку.

– Ага! – П’єр, після певних зусиль, нарешті згадав, де він чув ім’я вікарія. «Ґирлиґа» погрозливо гойднулася. Жеанар де Юр зблід.

– Я не маю наміру… – почав він, але мені вже набридла суперечка.

– Прочитайте, брате Жеанаре.

Сувій – страшний сувій, вручений мені Орсіні. Діставати його не хотілося, але я зрозумів – інакше розмови не вийде.

Де Юр пробіг очима перші рядки, сполотнів, потім взявся судомно ловити золоту печатку, що звисала на шнурку. Впіймавши, він швидко приклався до неї губами й простяг мені документ.

– М-монсеньйоре Гільйоме… Ми… Ми не чекали на вас… Так швидко.

«Так швидко» було явно зайвим. Вочевидь шляхетний захисник вдів і сиріт де Гарай не квапився повідомляти про свої успіхи й нас уже встигли поховати.

– Я – брат Гільйом, – уточнив я. – Куди накажете пройти?

Покої монсеньйора де Лоза не варто було й порівнювати зі скромною келією отця Сугерія. Оксамит, бронза, срібне розп’яття над позолоченим аналоєм… Але ж Сен-Дені – перлина у вінці Церкви – багатший за цю дику єпархію разів у десять, якщо не більше.

Не цінуємо ми нашого абата!

Брат Ансельм увійшов разом зі мною, а П’єр залишився за дверима, буркнувши, що йому й там буде добре. Обережність у такому домі не зайва.

Крісло, яке мені запропонував де Юр, було високим, із полірованого дерева, але дуже незручним– ідеальне крісло для відвідувачів.

Ансельм присів на табурет і відразу ж випростався, схрестив руки на грудях. Так, триматися він уміє. Схоже, хлопчикові доводилося сидіти не на табуретах і не в таких покоях.

Жеанар де Юр теж сів у крісло – ширше й зручніше, але відразу ж підхопився, потім подумав і знову сів.

– Коли монсеньйор виїхав до Фуа? – поцікавився я, прикидаючи, чи не варто відразу запитати про де Гарая. – І навіщо?

– П’ять днів тому. Його запросили… ам… якесь свято.

Яке саме – де Юр вигадати не встиг. Отже, п’ять днів тому. Ми саме підходили до Тулузи.

– Доповідайте, як іде розслідування справи. Наскільки я зрозумів, ви не поспішаєте виконати наказ Його Високопреосвященства.

– Але… – очі вікарія забігали. – Монсеньйора Орсіні ввели в оману! Слідство вже цілком закінчено. Ось! Ось!

Із шухляди з’явився сувій, потім – другий, третій…

– Ось! Тутечки все! Ми все закінчили. Монсеньйор де Лоз написав Його Високопреосвященству. Напевно, лист спізнився…

Я кивнув, і Ансельм забрав сувої. Я не помилився – до нашого приїзду підготувалися.

Але в такому разі витівка зі шляхетним розбійником – явно зайва. Чи не всі кінці встигли сховати?

– Ми прочитаємо. А тепер, брате Жеанаре, будьте такі ласкаві, своїми словами. І не надто просторікувато.

Чоловічок кивнув, потім заговорив – швидко, звичною канцелярською скоромовкою:

– Слідство, проведене за наказом Його Преосвященства Арно де Лоза, єпископа окруту Пам’є, за сприяння шляхетного сеньйора д’Есконбефа й місцевого суду громади Артигат показало…

Він перевів подих. Вдалині вдарив дзвін – полудень. Церкву ми вже бачили – стару, давно не ремонтовану, убогу навіть за тутешніми мірками. Єпископові покої мали значно багатший вигляд.

– Усі події, що сталися в громаді Артигат та на околицях, викликано виключно лихими чарами відьми й чаклунки, відомої як удова де Піо. Зазначена де Піо зі злості до роду людського, а також посварившись із родинами де Гаррів і де Пуаньяків через ділянку пасовиська, відомого як Косий Клин, вступила в змову з невідомими спільниками з Мілана. Зазначені спільники…

Мілан? Ну, звісно! З Мілана приїхала сестра Цецилія. Але з Мілана їхав також Тіно Жонглер!

– Зазначені спільники ввели в оману й спокусу сестру Цецилію, котра за належного розгляду виявилася слабкою на голову й розум, переконавши її, що вона і є Жанна де Гарр. Після чого зазначена відьма своїми чарами ввела в оману й жителів громади Артигат, змусивши їх визнати цей обман. У чому цю відьму було викрито…

– Заждіть! – скоромовка вікарія вже встигла набриднути. – Що означає – викрито?

– Одностайними свідченнями сусідів, – де Юр зітхнув. – А також «корпусом доказів», знайдених при обшуку в помешканні зазначеної вдови.

Віники, сушені гриби, ягоди – й табличка з дерґськими заклинаннями. Цікаво, що сказала сама вдова?

– Перебуваючи в змові з Ворогом роду людського, вдова де Піо виявила нерозумну затятість, не бажаючи давати свідчення навіть після наполегливих умовлянь. Однак наявних доказів виявилося цілком достатньо, щоб визнати…

– Заждіть! – я помітив дещо дивне у жвавій розповіді вікарія. – Отже, вона так і не зізналася?

– Але… – здивований Жеанар де Юр. – Свідчення сусідів… Докази…

– Отже, не зізналася! Навіть після катувань?

– Її не катували! – де Юр розвів руками. – Монсеньйор сподівався, що отчі вмовляння допоможуть заблуканій нашій дочці…

– Де вона зараз? – втрутився Ансельм, але я вже знав відповідь. Заарештована не збиралася сама складати собі вогнище, а катувати її не наважилися. Інакше вдова могла б і заговорити…

– Суд Божий… – стиха вимовив де Юр і перехрестився. – Стався Суд Божий, брати мої…