Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц)

IV

Отець Сугерій рідко сидить на місці. Або стоїть – мене завжди вражало, як він примудряється вистоювати літургію, особливо святкову. Ми всі звикли, що отець-абат бігає, причому в буквальному розумінні. Якщо має відбутися розмова сам-на-сам, він запрошує гостя – або когось із братії – до своєї келії, садовить на знамениту кольорову ковдру, що застеляє його ложе, й починає бігати від вікна до дверей, розмовляючи на ходу. Він якось обмовився, що якщо перестане бігати, то ми можемо замовляти йому мармурову плиту разом з епітафією.

Отже, отець Сугерій здійснював свою звичайну пробіжку, а я сидів на тій самій знаменитій ковдрі. Знаменитою вона стала ще багато років тому, ще до того, як я потрапив до Сен-Дені. Брати-бенедиктинці пошепки переказували один одному, що новий абат знаменитого монастиря накриває своє ложе кольоровою – кольоровою, уявляєте! – ковдрою. Звісно, статут Святого Бенедикта– аж ніяк не зразок суворості, та кольорова ковдра в абата Сен-Дені! Велика спокуса для малих цих!

Отець Бернар у нашу першу зустріч одразу ж зажадав докладно описати келію отця Сугерія. Слухав він мовчки, й блакитнуватий гіпс його обличчя дихав крижаним холодом.

Я не міг змовчати про ковдру, але вже знав, що грізний голос із Клерво не прогримить, тому що привіз від отця Сугерія згоду на відмову від посади королівського сенешаля Етьєна де Гарланда – давнього недруга отця Бернара. Заради цього гіпсовий ідол був згоден стерпіти багато чого – навіть кольорову ковдру…

Чи то через забудькуватість, чи з іншої причини, але Орсіні не зобов’язав мене зберігати все почуте від нього в таємниці.

Тому мені було що розповісти отцю Сугерію, котрий викликав мене відразу ж, щойно ми повернулися з Нотр-Дам-де-Шан, відправивши попередньо Його Високопреосвященство з візитом до молодого графа Корбея. Спадкоємець гідний свого татуся – першим із візитом не з’явиться навіть до кардинала.

– Прикро, прикро, брате Гільйоме… – отець Сугерій підбіг до вікна й похитав головою. – Як невчасно!

– Так, отче, – кивнув я.

– Ми саме збиралися їхати на заготівлю лісу для ремонту, – долинуло вже від дверей.

– І дивитися ескізи нового вівтаря, – підкинув я дровець до вогню.

– Вівтаря! – абат на мить зупинився й схопився за голову. – Ох, брате Гільйоме, я, звісно, поважаю бажання Його Високопреосвященства, але чому саме вас? Ох, казав я вам, що вашу книгу! Ваша книга!

Отець Сугерій відразу ж збагнув, у чому суть. Він справді не радив оприлюднювати «Житіє Святого Іринея». Хтозна, може, він і мав рацію.

– В окрузі Пам’є відбувається щось, на думку Його Високопреосвященства, не зовсім звичайне, – обережно почав я. – На його високовчену думку, тут справа рук не лише людських…

– Але чому туди слід посилати саме вас? – вигукнув отець Сугерій, знов опинившись біля дверей, і зовсім нелогічно закінчив:

– Ох, брате Гільйоме, це все ваша книга!

– У моїй скромній праці я звернув увагу на думку, висловлену Святим Іринеєм у його знаменитому трактаті «П’ять книг проти єресей», про те, що Церква недооцінює міць і вплив Ворога роду людського. Що волею Творця тому, кого йменувати тут не будемо, дано на землі більше влади, ніж нам здається. Святий Іриней писав про знахарство, перевертнів, ламій…

– Ламії! – отець Сугерій навіть підстрибнув. – Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! Що ви таке кажете? Вся ця мерзенна погань, вами згадувана, є лише наслідок темних марновірств, як і сказано в каноні «Єпископи»![11]11
  Канон (постанова) «Єпископи» засуджував віру в нечисту силу. Віра в погань визнавалася звичайним марновірством. Переслідування відьом заборонялося.


[Закрыть]

Я мимоволі всміхнувся. У догматиці отець Сугерій не надто сильний. Точніше, сильний саме настільки, наскільки потрібно абатові, який керує не лише монастирем, але досить часто – й усім Королівством Французьким.

– Саме це я й наважився написати в своїй книзі. На жаль, Його Високопреосвященство розсудив трохи інакше, не лише сприйнявши, але й, так би мовити, поглибивши думки Святого Іринея. Він вважає, що ми просто сліпі й Ворог роду людського вже відкрито вийшов на бій. Положенням канону «Єпископи» він протиставляє не тільки слова Іринея, але й думки Оригена, Григорія Назианіна, Іоанна Дамаскіна й нині живого й здорового отця Петра Ломбардського.

Абат пирхнув – в оцінці отця Петра і його творінь ми з ним не розходилися.

– Але тоді… – отець Сугерій на мить зупинився й здивовано закліпав. – Навіщо ж посилати в цей, як його, прости Господи! – Пам’є вас, брате Гільйоме, якщо ви не поділяєте його поглядів?

– Імовірно, щоб мене переконати, – я мимоволі посміхнувся. – До того ж, якщо я не впораюся…

– Не кажіть так! – абат змахнув руками. – Його Високопреосвященство – дворянин, він на таке не здатен!

Отець Сугерій, за чутками – син шевця, ще й досі зберігав якісь ілюзії щодо стану, до якого я колись належав.

– Є ще одна обставина, – нерішуче заговорив я, розмірковуючи, чи варто повідомляти про це абатові. – У справі двох Жанн де Гарр є таке, що нагадує деякі епізоди житія Іринея…

Отець Сугерій знову кліпнув і на мить сповільнив хід, порівнявшись зі мною:

– Даруйте, добрий брате Гільйоме, невже через подібність із історією сина купця з Масилії?

От уже й гадки не мав, що наш славний абат настільки пам’ятає мою книгу! Тим паче, історію з сином Авла Росція, купецького сина з Масилії, було поміщено в «Доповненнях» як вочевидь апокрифічну.

– Істинно так, отче, – кивнув я. – Подібність є, хоча там ішлося про обман ще підступніший, тому що в ролі псевдо-Авла виступав сам Нечистий. Але річ не тільки в цьому. В «Діяннях Іринея», які я використовував, хоча й засудив за багато явних вигадок, розказано історію про Іринея й чаклунів-дерґів. Там наводяться їхні заклинання, які автор «Діянь» не посоромився переписати…

– Дерґи, які є лоґри,[12]12
  Лоґри – легендарний народ, що жив у Камелоті, де правив король Артур.


[Закрыть] – край ризи отця Сугерія прошелестів поруч мене, але голос долинув уже від вікна. Я, не втримавшись, усміхнувся.

– Лоґрами славного короля Артура вважали дерґів жонглери з Окситанії. Швидше за все, дерґи – один із друїдських орденів, з якими справді зіткнувся Святий Іриней. Але важливо інше. У жінки, котру запідозрили в чаклунстві, знайдено невеличку кам’яну табличку з написами. Це заклинання – ті самі, що їх вважають дерґськими. Вона й згадала дерґів…

– Ох, навіщо вам було переписувати таке! – благав отець-абат уже від дверей.

Я знизав плечима.

– Я й не думав переписувати цю чортівню…

Отець Сугерій на бігу перехрестився й посварився на мене пальцем.

– …Але «Діяння Іринея» згадав, а Його Високопреосвященство виявився уважним читачем. Ці «Діяння» є в бібліотеці Болонського університету, де я працював.

– І ви вірите, брате Гільйоме, що в окрузі Пам’є діє та сама погань, із якою боровся Святий Іриней?

– Я вірю, отче, що в окрузі Пам’є зіткнулися дикі марновірства місцевих вівчарів з хитрими задумами декого із числа людей досить грамотних і освічених. Але Його Високопреосвященство вірить в інше. Він бажає, щоб я довів присутність в окрузі Пам’є самого Ворога й підготував показовий процес.

Отець Сугерій сповільнив хід, і я повідомив йому те, що почув на завершення нашої розмови з Орсіні, коли ми вже під’їжджали до Сен-Дені.

– Приклад Пам’є має показати всій Церкві небезпеку підступів Ворога й послужити приводом для створення особливої служби, підпорядкованої безпосередньо Риму. Ця служба здійснюватиме самостійне розслідування випадків знахарства та єресі.

– Самостійна служба? – абат проказав це повільно, але таким тоном, що я поквапився підвестися.

– Так, отче. Самостійна служба, яку в Римі хочуть назвати Найсвятішим Звинуваченням.[13]13
  «Звинувачення» – «Inquisitio» (лат.). Інші значення– «слідство», «розвідка».


[Закрыть] Вона буде вищою за місцеву церковну й… королівську владу.

– Королівську?

Отець Сугерій злякано кліпнув, та відразу ж його обличчя змінилося. Очі засвітилися недоброю посмішкою, губи викривилися, щоки почали наливатися червоним. Таким нашого найдобрішого абата ми бачили рідко, хіба що в тих випадках, коли він отримував послання з Парижа про чергову дурнувату витівку нашого Найхристияннішого Короля.

– Рим бажає створити самостійну судову систему на території Королівства Французького!

– Не лише у Франції, – спробував докинути я, – але й у всіх католицьких…

– Королівства Французького! – вперто повторив абат, і очі його блиснули молодим запалом. – Цей італієць, цей нащадок горлорізів із Кампаньї…

Я вирішив перечекати й просто помилуватися отцем-абатом. Мене, та й усіх інших завжди дивувало, як міг отець Сугерій, котрий, здавалося, по вуха загруз у перебудові головного храму Сен-Дені, у чварах із приводу околишніх лісів, у сварках із бравими рубаками де Корбей, у збиранні з миру по нитці перлів для Великої Дароносиці – керувати Королівством Французьким. У Парижі він бував нечасто, навіть листи посилав туди не щотижня…

– І це перед Хрестовим походом, коли Його Величності доведеться залишити Францію, коли Її Високість, забувши про свій обов’язок, готова зрадити інтереси королівства[14]14
  Король Людовик Товстий був у сварці зі своєю невісткою Алеонорою Аквитанською.


[Закрыть], коли цей безбожний англієць…

Абат шумно зітхнув і зробив швидкий жест. Я не повірив своїм очам – таке могла показати перекупка риби своїй сусідці в запалі сварки. Очевидно, зір почав мене зраджувати.

– Ось йому! – знову показав абат незримому Орсіні, і я заспокоївся щодо своїх очей. – А дулі з маком не хочеш, італійчику?!

Я спробував стримати усмішку – вже вкотре – й знову марно. Отець Сугерій відсапався й знову взявся бігати.

– Сьогодні ж напишу в Клюні… й отцю Бернару в Клерво… І, звісно ж, у Париж… Ні, у Париж я краще поїду… Брате Гільйоме!

Абат зупинився й глянув мені просто у вічі.

– Ви, певно ж, пам’ятаєте, мій любий брате, що ви не тільки син Святої Католицької Церкви, але й вірний підданий Його Величності.

Я кивнув, цього разу без усякої усмішки.

– Так, отче. Я підданий товстуна Людовика й не забуваю про це. І я не для того залишив меч, щоб спалювати людей на вогнищах.

– Істинно так, істинно так, брате Гільйоме! – нескінченний біг поновився. – Такі, як цей італійчик, воліють убивати хворих, замість того, щоб боротися з хворобою!

Отець Сугерій продовжував пробіжку, а я мимохіть згадав листа, якого він надіслав гіпсовій статуї з Клерво. «Ви пам’ятаєте всі заповіді Христові, брате Бернаре, крім головної – возлюби ближнього свого». Але ж ішлося про того самого Абеляра, любити котрого в отця Сугерія немає особливих причин…

– Проте це зовсім не означає, – абат, не припиняючи бігу, тицьнув у мій бік пухким пальцем, – що ви повинні виявляти м’якість або нерішучість у виконанні місії, дорученої вам Його Високопреосвященством. Коли непорядки в окрузі Пам’є справді наявні, то ви будете гідним звання вірного сина Сен-Дені!

Я знову кивнув.

– Так-так! Буде дуже важливо, що неподобства в графстві Тулузькому припинить саме посланець Сен-Дені. Його Високопреосвященство обіцяв наділити вас усіма повноваженнями, я ж у свою чергу напишу його світлості графові Тулузькому… Крім того, вам знадобляться гроші…

– Ченцеві-бенедиктинцю досить чаші для милостині, – негайно додав я.

– …І, можливо, чималі гроші, – пухкий пальчик знову насварився на мене. – Я дам вам листа до одного ломбардця. У нього контора в Тулузі, й він мені дечим зобов’язаний. До речі…

Абат зупинився, й тон його з діловитого перетворився на дещо стурбований.

– Його Високопреосвященство натякнув, що поїздка може бути певною мірою небезпечною. Міг, звісно, й не натякати! Їхати в це катарське лігвище! Отче Гільйоме, ви свято шануєте й виконуєте статут Святого Бенедикта, ви – взірець для молодих братів, але… Але ваша кольчуга й ваш меч, як і раніше, зберігаються в нашій каплиці.

Свою зброю я віддав саме туди, не бажаючи передавати її моєму недостойному молодшому братові. Отець Сугерій не заперечував, щоб меч, кольчуга й щит, які побували в Святій Землі, зберігалися в каплиці. Іноді, не втримавшись, я приходив поглянути на них, а кілька разів навіть торкався знайомого руків’я…

– Думаю, гріх не буде настільки страшним. Якщо вас, брате Гільйоме, це хвилює, то я прийму цей гріх на себе.

Спокуса була великою. Бачать Господь і Святий Бенедикт, наскільки вона була великою! Та я стримав себе.

– Ні, отче. Я клявся, що ніколи не візьму до рук меча. Колись я не вступив до ордену Святого Іоаина, тому що не хотів бути ченцем із мечем у руках…

– Похвально, похвально, брате мій… – у голосі абата пролунало явне розчарування. – Меч – зрозуміло, але, може, кольчуга? І кинджал… Невеличкий… Ну, зовсім маленький…

Я не витримав і розсміявся. Абат зітхнув і на мить зупинився біля вікна.

– Його Високопреосвященство справедливо вирішив, що вам не слід їхати одному. Він висловив мудре побажання, щоб вас супроводжував брат Петро з Нормандії, тому що помітив, наскільки він відданий і шанобливий, а також наскільки наділений від Господа різноманітними здібностями.

Я задумався на мить і вирішив, що Орсіні цього разу розсудив розумно.

– Я без сумніву виконаю побажання Його Високопреосвященства. Для брата Петра поїздка буде корисною, тому що на південь від Луари йому доведеться говорити винятково латиною.

Отець Сугерій гмикнув – він дотепер не міг повірити, що П’єр коли-небудь навчиться висловлюватися якоюсь іншою мовою, крім «ланг д’уї».

– Ми зарахуємо йому поїздку як останній семестр у школі, брате Гільйоме. Більше того, Його Високопреосвященство натякнув, що в Окситанії для нашого брата Петра цілком може знайтися вільна парафія. Священик із Сен-Дені – це завжди добре.

– Істинно так, отче, – мене завжди вражало вміння отця Сугерія знаходити вигоди в будь-якій ситуації. – Мені чомусь здається, щодо брата Ансельма в Його Високопреосвященства були дещо інші побажання?

Абат кинув на мене насторожений погляд, але я не здавався.

– Брат Петро щедро наділений від Господа здібностями, які стануть у пригоді нам у подорожі. Але в брата Ансельма теж є здібності, хоча й інші. Мені знадобиться грамотний помічник… І, крім того, мені здається, що поки Його Високопреосвященство перебуває тут, хлопчині краще бути від нього якнайдалі.

Отець Сугерій зупинився й затарабанив пальцями по стіні, що означало найвищу міру непевності.

– Але, брате Гільйоме! Його Високопреосвященство чітко висловив побажання, щоби брат Ансельм не залишав Сен-Дені…

– Тим більше підстав йому поїхати, отче.

На обличчі абата повільно проступила посмішка.

– Нехай буде так… До речі, отче Гільйоме, якщо похвальна запопадливість щодо правил нашого ордену не дозволяє вам узяти навіть кинджал, то, може, ви все ж таки надягнете кольчугу?

V

З Орсіні мені довелося розмовляти ще двічі. Вперше – разом з отцем Сугерієм, де я вже цілком офіційно одержав розпорядження виїхати в округ Пам’є як представник Його Високопреосвященства і вдруге, сам-на-сам. Кардинал був небагатослівний і тримався напрочуд сухо. Втім, я аж ніяк не жадав лицезріти його усмішку. Орсіні ще раз коротко пояснив суть моєї місії та вручив мені невеличкий пергаментний сувій. Роки в Сен-Дені навчили витримки, та коли долоні торкнулися пергаменту, я здригнувся. Його Високопреосвященство наділяв мене своєю владою в окрузі Пам’є й у графствах Фуа та Тулузькому. Тепер я міг усе – накласти покаяння на весь округ, відправити на вогнище єпископа, зрівняти з землею головний храм Тулузи. Усе – аж до інтердикту.[15]15
  Інтердикт – відлучення від Церкви.


[Закрыть] Я ставав не просто ченцем із Сен-Дені й посланцем кардинала Орсіні, а голосом і волею Його Святості. Звісно ж, я не збирався накладати інтердикт на Окситанію, але усвідомлення того, що й таке в моїй владі, першої миті приголомшило. Орсіні, здається, зрозумів, і на його пещеному обличчі вперше промайнула посмішка. Напевно, щоб дати мені час отямитися, він швидко переказав свої заперечення із приводу мого останнього листа, пообіцявши до мого повернення підготувати невеличкий трактат, присвячений нашій багаторічній суперечці про Святого Іринея. І раптом мені здалося, що Його Високопреосвященство твердо знає, що ця наша зустріч – остання, і йому немає потреби вишукувати аргументи для продовження нашої вченої суперечки. На мить стало страшно, але я переборов себе. У моєму житті бували й небезпечніші поїздки. Так, у будь-якому разі, думалося того дня…

Брата Петра я знайшов на задньому подвір’ї. Нормандець стояв біля стосу заготовлених на зиму дров і хвацько орудував сокирою, засукавши рукава ряси. Кілька старших братів з побоюванням дивилися, як сокира, немов жива, раз по раз падає на грубе поліно.

– Отче Гільйоме! – П’єр на мить припинив роботу й повернувся до мене. Могутні груди дихали рівно та спокійно, немов він не тесав поліно, а віддавався пообідньому відпочинку.

– Брате Петре! Що ви робите із цим ні в чому не винним древом? – запитав я, бо відразу ж побачив, що до рубання дров це заняття не має людного відношення.

Нормандець глянув на мене безневинними очима, кліпнув і розплився в усмішці.

– Ґирлиґу, отче Гільйоме!

– Як? – майбутня «ґирлиґа» обіцяла бути заввишки як сам брат Петро.

– Ґирлиґу, – П’єр знову кліпнув. – Отець-абат веліти… велів мені йтить…

– Йти… – зітхнув я.

– Йти з вами та братом Ансельмом. Дорога довга є. Дорога нерівна є… Дорога небезпечна є, – додав він, трохи подумавши.

Сперечатись я не став – ченцеві меч не личить, але отакецька «ґирлиґа» та ще й у П’єрових ручиськах, цілком може стати в пригоді. Нехай змилується Господь над тими, хто потрапить під виріб брата Петра!

– Отче Гільйоме! – нормандець швидко роззирнувся й заговорив пошепки. – Вранці я в селі бути…

– Брате Петре! – не витримав я. – Уважніше, будь ласка!

Чоло нормандця зазміїлося зморшками.

– Уранці я… був у селі. Там я… зустрів чоловіка одного. Чоловік оцей великий пройдисвіт є. Він запропонувати… запропонував різне-всяке купити-продати…

Я поглянув на П’єра з усією можливою виразністю – і той остаточно зніяковів.

– Ну, отче Гільйоме! Ну, можна я просто сказати?

– Дюжину «Радій» перед сном, – зітхнув я. – Вголос і без помилок. Прийду особисто й перевірю. Отже, якийсь пройдисвіт запропонував продати…

– Меча, отче Гільйоме! – очі нормандця блиснули. – Й кольчугу. І два кинджали. Зовсім недорого!

Я примружився, взявшись спостерігати, як П’єр спочатку зблід, потім почав червоніти. Подумки я вже склав підходящу до випадку сентенцію – про правила братів-бенедиктинців, про різницю між ченцем і розбійником з битого шляху, а також про обов’язки майбутнього священика. Але останньої миті передумав – за благі, хоча й дурнуваті наміри, гріх судити суворо.

– Дорога справді небезпечна, – якомога м’якше зауважив я. – Але меч не допоможе. Володіти ним ви не вмієте, а брат Ансельм – і поготів. Захистом нам будуть наші ризи й звання братів-бенедиктинців. Втім, якщо хочете, кольчугу я вам дістану.

П’єрова фізіономія поволі набувала звичайного вигляду. Нарешті він усміхнувся:

– Дякую, отче Гільйоме… Тільки тут ще одне є… є…

Він зам’явся, потім явно неохоче повів далі:

– Отець-абат казати… казав, що в окрузі Пам’єусі…

– Пам’є, – всміхнувся я, – «ус» не треба.

– Пам’є… Погань усяка має є… має бути… Це недобре є. Моя матінка казала…

– Брате Петре! – звернувся я не без суворості. – Пригадайте Святого Бенедикта, до ордену котрого ви вступили. Хіба боявся він усіляких бабів-ворожок? Ви – чернець Сен-Дені!

– Так-то воно так, – невпевнено погодився П’єр. – Та тільки погань тамтешня… З Пам’є… Вона, подейкують, нас не боїться…

Я похитав головою. Таке доводилося вже чути – святість діє лише в ближній окрузі, а далека погань не звертає на гостей жодної уваги, якщо не гірше.

– Ченця Сен-Дені погань боїться навіть у землі серів[16]16
  Земля серів – Китай.


[Закрыть], брате Петро!

– Так-так, – поквапом кивнув нормандець. – Тільки тут, у селі, одна бабця є. У неї я оберіг один нагледіти… нагледів. Каже, що проти будь-якого біса…

– Жаб’ячі лапки? – поцікавився я. – Чи пазурі її чорного кота? Брате Петре!

Він знову знітився. Я хотів уже додати до дюжини «Радій» ще стільки ж «Вірую», та пожалів хлопця. Усе, що бачив він у житті – брудне село в Нормандії й суворі стіни Сен-Дені. Окситанія для П’єра – далі, ніж земля серів. Подумавши, я порадив йому звернутися до когось із братів і позичити заради такого випадку щось підходяще – кипарисову вервицю зі Святої Землі або іконку, освячену в Римі. П’єр трохи заспокоївся, і я залишив його наодинці з «ґирлиґою». Не гріх наставити мого нормандця на добрий розум, та я вчасно згадав про брата Ансельма. Цей, звісно ж, «ґирлиґу» вирубувати не стане й до села по жаб’ячі лапки не піде, але, як відомо, в тихому болоті…

З моєю появою брат Ансельм зробив невловимий рух, щось ховаючи під ковдрою.

Більше ховати нікуди – келія, як і годиться, нагадувала середніх розмірів склеп. Щоправда, деякі брати примудрялися обладнати чудові схованки в стінах, але брат Ансельм ще надто молодий і недосвідчений.

– Що там у вас, брате мій? – поцікавився я найбезневиннішим тоном.

– Н-нічого, отче Гільйоме, – твердо відповів хлопчина й кліпнув точнісінько, як брат Петро.

Я задумався.

– Після нашої розмови, брате Ансельме, ви підете на заднє подвір’я та знайдете брата Петра. Під його наглядом до обіду рубатимете дрова. По обіді під його ж наглядом особисто вирубаєте собі дорожній ціпок – він вам пояснить, що й до чого. Потім принесете десять відер води. А тепер покажіть те, що ховаєте.

Кинджал – чудова дамаська робота, позолочене руків’я, герб із кольорової емалі. Я торкнувся вістря й мало не поранився – той, хто гострив цю зброю, добре знався на своїй справі.

– Це ваш герб, брате Ансельме? – поцікавився я, розглядаючи зображення лелеки й незвичний девіз: «Мої крила білі, немов сніг».

– Мого діда по матері, – Ансельм стиснув губи. – Він подарував мені кинджал перед тим, як… Ну, словом…

– У мене немає слів, брате Ансельме, – зауважив я, хоча сказати було що. Зберігання зброї в келії – тут десятьма відрами води не відбутися! За всіма правилами Ансельмові світить монастирська в’язниця, причому надовго.

– Отче Гільйоме! – обличчя хлопця поблідло. – Цей кинджал освячений на Гробі Господньому! Мій дід брав Єрусалим разом із Готфридом Бульонським!

– І все ж таки, брате Ансельме…

Мій меч, який лежав у каплиці Сен-Дені, теж освячений у Храмі Гробу Господнього, де мене посвячували в лицарі, й у мене набагато більше підстав не розлучатися з ним. Проте в схованці, яку я обладнав у перший же рік перебування в Сен-Дені, зберігаються зовсім інші речі…

– До речі, крила лелеки, по-моєму, чорні, – помітив я, розглядаючи зброю.

Ансельм ледь помітно знизав плечима.

– Герб мого діда подарований його предкові ще за часів короля Лотаря.[17]17
  Король Лотар – онук Карла Великого, правив у IX столітті.


[Закрыть]

– Навряд. Наскільки я пам’ятаю, в ті часи герби мали трохи інший вигляд… Брате Ансельме, чи слід пояснювати вам, що ми не належимо до лицарського ордену? Ми лише брати-бенедиктинці.

– Їхати в Пам’є небезпечно, отче Гільйоме. Я впевнений – там нам стане в пригоді не лише кинджал. Я б не відмовився від ескорту з півсотні латників.

– А чи не перебільшуєте ви, брате Ансельме?

Боягузтва за парубком раніше я не помічав, та й у його голосі не було страху.

Італієць не боявся – він знав, що каже.

– Джованні Орсіні полюбляє засилати людей у пастки. Він майстер щодо мерзенностей.

– Щодо мерзенностей… – механічно повторив я. – Брате Ансельме, мушу зауважити, що вперше почув від вас неправильне, більш того, цілковито вульгарне висловлювання. Будьте стриманішим, прошу вас. Не судіть Його Високопреосвященство, то й не суджені будете. Навіть якщо ваше попереднє з ним знайомство було не надто приємним.

Смагляве Ансельмове обличчя зашарілося, але він мовчки кивнув, не ставши заперечувати. Це не мало сенсу – те, що вони з Орсіні знайомі, я зрозумів ще в Нотр-Дам-де-Шан.

– До того ж ви мені потрібні не як боєць на кинджалах, а в іншій ролі, брате Ансельме. Після того, як закінчите носити воду, йдіть до бібліотеки та прочитайте те, що я залишив для вас. Там звід кутюмів графства Тулузького й усе, що отець-бібліотекар зміг підібрати щодо округу Пам’є й графства Фуа. Крім того, прошу ознайомитися з деякими іншими документами – вони теж на вас чекають. Найголовніше випишіть на пергамент – вам залишать чистий сувій. Зауважте, що я не маю часу читати все це, тож розраховую лише на вашу молоду пам’ять.

Усі ці документи я вже, звісно, прочитав, більше того, дещо постарався запам’ятати дослівно, але такі от безневинні хитрощі інколи бувають вельми корисними. Хоча б задля того, щоб гарячий парубійко з Італії на якийсь час забув про холодну зброю.

– Працювати доведеться вночі. Свічки вам видадуть. Уранці поговоримо.

Ансельм на мить задумався, потім знову кивнув:

– Так, отче Гільйоме. Ви… Ви розраховуєте розкрити цю справу?

Такого запитання я не сподівався й мало не бовкнув: «Авжеж!», та вчасно стримався.

Брехати хлопцеві не варто.

– Думаю, брате Ансельме, ті, хто сприяв зникненню брата Умберто, робили це, щоб виграти час. До нашого приїзду вони постараються замести всі сліди. Але ми зробимо все, що зможемо… До речі, візьміть із собою книгу – її для вас уже приготували в бібліотеці.

– «Ареопагітику»? – пожвавішав Ансельм. – Ви хотіли влаштувати диспут…

Я всміхнувся:

– Діонісієм, єпископом Афінським, ми з вами займемося по поверненні. Із собою ж ви візьмете «Світильник» Гонорія Августодунського, книгу досить повчальну, яку вам слід вивчати разом із братом Петром.

Ансельмова фізіономія витяглася, і я насилу стримався, щоб не розсміятись. «Світильник» був призначений для читання в молодших класах. Зазвичай його рекомендували, щоб закріпити навички у латині.

– Ви допоможете братові Петру опанувати цю напутню книгу. Сподіваюся, вона вам більше припаде до душі, аніж писання грішного брата Абеляра.

Метнувши цю парфянську стрілу, я залишив Ансельма розмірковувати про філософський сенс рубання дров і тягання води з криниці. Уже за дверима я трохи запізно збагнув, що прямо не заборонив хлопцеві брати із собою зброю. Та повертатися не став – нехай Ансельм чинить на свій розсуд.

Зрештою, отець-абат обіцяв взяти гріх на себе.