Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 21 страниц)

VII

Перед обличчям, брязкнувши, схрестилися списи. Латники монсеньйора байдуже дивилися на мене, явно не збираючись підпускати ближче. Завбачливий пастир подбав про надійну охорону.

– Ім’ям Господа! – я підняв руку, й на обличчях вартових відбилося щось, схоже на сумнів. Нарешті, один із них, очевидно старший, знехотя повернувся, й рушив до великого намету, де розмістився де Лоз.

Я терпляче чекав. Звісно, найзручніше розмовляти з Його Преосвященством не тут, а серед люду. Латники не стануть мене слухати, особливо ті, хто пам’ятає монсеньйора в рогатій масці. Але вибирати не випадало.

Запинало піднялося, з намету виринув брат Жеанар. Злякано поглянувши на мене, махнув рукою воїнам і поквапився знову зникнути. Латники неохоче відсунули списи, і я підійшов до намету. І відразу побачив де Лоза – єпископ ішов мені назустріч, на його червоному обличчі грала усмішка.

– Мир вам, сину мій! Втішно зріти вас у святому воїнстві! фін був задоволений собою. Трупи на схилі не бентежили монсеньйора.

– Увечері я служитиму просто тут. Сподіваюся побачити вас у співслужінні.

Я насилу стримався, щоб не скривитися.

Завелика честь для ченця із Сен-Дені – служити месу разом із монсеньйором-сатанистом! Втім, це вже не важливо.

– Ваше Преосвященство! Владою, наданою мені легатом Святого Престолу, ім’ям Його Святості, наказую вам негайно розпустити людей і повернутися до Пам’є!

Усе сказано. Більшого зробити не можна.

Жеанар де Юр, що саме знову виповз із намету, побілів, немов полотно, й застиг на місці. Єпископ залишився незворушним.

– Ви перевищуєте свої повноваження, брате Гільйоме. Вас відряджено для розслідування справи де Гарр – і не більше.

Я вже зрозумів – він не послухається. Але залишався ще один шанс.

– Якщо ви не підкоритеся, я накладу інтердикт на Пам’є.

– Дурень! – червона різницька пика вищирилася. – Про це слід було думати раніше! Зв’яжіть його й заткніть рота, щоб менше язиком ляпав!

– Але Ваше Преосвященство! – не витримав брат Жеанар. – Ви…

– Я усуваю вас із посади та позбавляю сану, – якомога голосніше промовив я, розраховуючи, що латники почують і зроблять висновки. – Кожного, хто торкнеться до мене, буде проклято!

– Дурень! – де Лоз знизав плечима й відвернувся. Тієї ж миті хтось міцно схопив мене за лікті. Я зрозумів – цих прокляттям не налякаєш.

– Отже, мене позбавлено сану, – замислено проказав монсеньйор. – Вам залишається відлучити мене від церкви.

– У цьому немає необхідності, – посміхнувся я. Наші очі зустрілися, й ми зрозуміли один одного.

– Я б тебе спалив, ченчику! – де Лоз широко вискалився, показав величезні жовті ікла. – Щоб була наука Джованні Орсіні й усім, хто побажає пхати носа в мої справи. Для початку підкинув би тобі в торбу воскову фігурку з короною на голові й шпилькою в серці, а решту ти розповів би сам – на допиті. Мені нещодавно привезли з Кастилії непоганий пристрій, називається «чобіток»…

Він махнув рукою, й один із вартових узявся скручувати мені руки за спиною.

– Але ти мені не цікавий. Яка користь від того, щоб палити звичайного ченчика з Сен-Дені? Ти просто згинеш, а з Орсіні я поквитаюся інакше.

Де Лоз знову махнув широкою міцною долонею, і на мої губи лягла щільна пов’язка.

Два латники відтягли мене вбік, посадили біля намету. Не можна сказати, що я був здивований чи, тим паче, обурений. У мене було п’ятдесят шансів зі ста. Я програв, а Його Преосвященство виграв. Хіба що здивувала фраза про Орсіні. Чим цей провінційний Симон Маг міг насолити кардиналу Курії?

Де Лоз щось наказав братові Жеанару, й той поквапом пірнув у намет. Я роззирнувся – навколо стояли латники, ніхто з юрби, яка загатила долину, не звернув уваги на те, що сталося. Поміж темних курток і зелених плащів я не побачив нікого в білій бенедиктинській рясі. Отже, хлопці послухалися. На душі стало трохи легше.

Його Преосвященство, як і раніше, стояв біля входу до намету, час від часу нетерпляче притупуючи й поглядаючи на замок. Він чекав – цікаво, чого? Капітуляції?

Я спробував сісти зручніше й послабити мотузки на руках. На жаль, вартові свою справу знали, крім того, двоє з них були зовсім поруч. Ні, втекти не дадуть. Хіба що захисники замку влаштують вилазку.

Немов відповідаючи моїм думкам, десь неподалік голосно проспівав ріжок. Де Лоз здригнувся й подивився вгору, в бік замку. Я теж поглянув туди – й не повірив своїм очам.

Ворота повільно відчинялися.

Вилазка? Я уявив собі демона – або навіть двох, – які мчать з гори просто на воїнство єпископа. А чому б і ні? Якби не латники…

Ріжок проспівав знову, й біля воріт з’явилися люди. Сонце відбилося на блискучих сталевих обладунках. Латники де Лоза! Звідки?

Червона пика монсеньйора розтяглася в задоволеній усмішці, і я, нарешті, зрозумів.

Сталося неймовірне – замок узято!

Навколо вже кричали – радісно, з почуттям неймовірного, позамежного полегшення. У повітрі літали шапки й ковпаки, хтось, не стримавшись, пройшовся на руках просто перед наметом єпископа.

– Перемога! Перемога! Смерть демонам!

Я переводив погляд з бурхливого людського моря на глузливу фізіономію Його Преосвященства й намагався зрозуміти – як? Втім, чекати залишилося недовго. Латники – їх виявилося чоловік із вісім, – швидко спускалися з гори. Вони були не самі. Попереду підстрибом біг хтось у сірому селянському одязі, а посеред блискучих панцирів, майже непомітний збоку, йшов ще хтось. Точніше не йшов, його тягли, підганяючи списами. Інші списи гордовито дивилися в небо, й на двох з них я помітив щось дивне, ніби воїни де Лоза вирішили пожартувати, наколовши на вістря два великі гарбузи. Гарбузи? Сарацини теж любили так жартувати, особливо після вдалого бою, наколюючи «гарбузи» на списи або встановлюючи на зубцях стін. Отже, двоє вбитих і один полонений. Я подумав про Анжелу, й на душі стало кепсько. Братові Ансельму не доведеться підпалювати багаття, але це – єдина радість, яку їй залишать.

– Усе дуже просто, брате Гільйоме! – єпископ волів звернути на мене увагу. – Адже ви колись воювали? Віслюк, нав’ючений золотом, візьме будь-яку фортецю.

Пов’язка заважала відповісти, та й говорити не було чого. Я вже зрозумів – зрада.

Цілком підходяща зброя для Його Преосвященства. Поки сотні віланів лізли по стрімкому схилу, найголовніше відбувалося десь у тиші.

Латники були вже неподалік від струмка. Селянин у сірому одязі, як і раніше, біг попереду, й раптово здалося, що я бачу його не вперше. Я придивився, картаючи свої короткозорі очі, й нарешті зрозумів. Святий Бенедикте, мені слід було здогадатися! Це Пуаньяк! Арман де Пуаньяк, чоловік псевдо-Жанни, татусь покинутого без нагляду маленького Пелегрена. Отже, монсеньйорові ні до чого було його шукати. Сам знайшовся!

Латники перебралися через струмок. Тепер їхній стрій розімкнувся, і я зміг побачити полоненого. Спочатку я не впізнав його – людина була напівгола, босоніж, у дивних широких штанях, уся обв’язана грубими мотузками. І лише коли воїни були вже зовсім близько, я впізнав бідолаху. «Демон»! Бідолашний Пилип д’Еконсбеф.

Юрба оточила переможців, але латники, відштовхуючи цікавих ратищами списів, рушили просто до намету. Люди бігли слідом, проте варта зімкнула стрій, пропускаючи лише тих, хто вийшов із замку. Першим до Його Преосвященства підбіг де Пуаньяк. Він був веселий – і водночас переляканий. Упавши навколішки, Арман швидко проговорив щось басконською. Єпископ посміхнувся й простяг йому внизану перснями руку.

Вартові, вдаривши списами об землю, застигли перед наметом. Двоє штовхнули Пилипа, й хлопець упав на коліна. На його обличчі я помітив сліди крові. Молодший д’Еконсбеф захищався – але явно не в шкірі «демона».

Арно де Лоз нетерпляче махнув рукою, й двоє латників опустили перед ним списи зі страшними трофеями. Першу голову я впізнав одразу – слуга, той що старший. Обличчя другого заливала кров, і лише придивившись, я зрозумів, хто переді мною. Поганий жереб випав старому сеньйорові Гуго! «Лорґи – нащадки янголів, які спустилися на землю…». Якщо й так, то Високе Небо залишило їх.

Командир варти взявся доповідати – теж басконською, точніше дикою сумішшю басконскої й «ланг д’ок». Дещо вдалося зрозуміти. Підземний хід! Пуаньяк провів ним латників, вони ввірвалися в донжон… Вартовий не без задоволення розповів про те, як вдалося захопити одного з «демонів» живим.

Здається, й тут не минулося без Пуаньяка.

Тепер дещо стало зрозуміло. Де Пуаньяк добре знав сестер де Гарр, які бували в замку, й одна з них, напевне, показала йому підземний хід. А потім єпископ запропонував Арманові вуздечку того самого віслюка, нав’юченого найпотужнішою зброєю. Втім, особливо вантажити віслюка не довелося. Де Пуаньяк давно потрапив на гачок, адже він напевно знав, що його дружина – самозванка, тож його легко можна було притягнути до справедливого єпископського суду. А може, за ним водилися й інші гріхи.

Єпископ вислухав вартового й підняв угору руку з хрестом. Гомір поволі почав стихати.

– Діти мої! – загримів над долиною сильний густий голос. – Добрі християни міста Пам’є й усієї нашої благочестивої єпархії! Волею Господа ми здолали клятих демонів у їхньому лігвиську. Нехай воскресне Господь і нехай розточаться врази його!

– Хай воскресне! Смерть… Смерть демонам! – відповіла тисячоголоса луна.

– Великою є влада пекла, але вона – ніщо перед силою Господньою. Ніщо не врятує слуг Ворога! Зараз ви побачите, як зброя, освячена в ім’я Господа нашого, вразить нелюда!

Я поглянув на Пилипа – хлопець застиг, повільно поводячи головою. Схоже, він навіть не усвідомлював, що відбувається. І я раптом повірив: д’Еконсбеф-молодший – не вбивця. Усе, що він міг нахимерити, – це вийти до багаття, біля якого відпочивають подорожани, й змахом пазуристої лапи відмахнутися від меча, ніби від обридлої оси.

Шестеро вартових схилили списи, і єпископ, не кваплячись, окропив вістря святою водою. Навколо стояла мертва, страшна тиша. Люди чекали. Зараз на їхніх очах відбудеться неймовірне – те, що розповідатимуть онукам, а ті передадуть далі, далеким нащадкам. Страта демона! Велика перемога Христа над Ворогом і слугами його.

Воїни підняли списи. Ті, хто стояв, оточуючи Пилипа, поквапилися відійти вбік. Я хотів відвернутися, та все-таки змусив себе дивитися. Я повинен побачити. Навіть якщо нікому буде розповісти…

– Стійте! – голос пролунав, немов нізвідки. Здавалося, той, хто говорив, десь поруч, але слова долинали згори, немов заговорило небо.

– Стійте! В ім’я Господа, не чіпайте його!

– Он він! Он! Демон! – сотні голосів, перебиваючи один одного, загриміли над долиною, сотні рук простяглися в бік замку. Я озирнувся – між зубцями однієї з веж темніли два силуети.

– Демон! Демон! З ним баба! Ця… демониця!

Гадати не доводилося – Анжела й сеньйор Домінік. Латники де Лоза полінувалися як слід оглянути замок.

– Не чіпайте його! – голос знову затопив долину. – Якщо ви до нього доторкнетеся, то загинете! Загинете всі!

Крики стихли. Люди здивовано оглядалися – голос, який долинав з небес, змушував задуматися.

– Ми – добрі християни. Відпустіть мого брата, інакше, клянуся кров’ю Христовою, дуже мало хто з вас повернеться додому!

– Діти мої! – Його Преосвященство, нарешті, отямився. – Великою є сила Ворога. Але не піддамося їй. На коліна, діти мої! Славімо Господа!

По юрбі пройшов рух, і от уся долина вже стояла навколішки. Нерівно, врозбрід, але грізно зазвучало: «Тебе, Господи, хвалимо…».

Єпископ стояв нерухомо, тримаючи руку з хрестом над головою. Він не боявся. Він знав, що робить.

Щойно стихли останні слова гімну, де Лоз кивнув латникам. Шість списів одночасно встромилися в тіло Пилипа. Пролунав жалібний крик, немов плакала дитина.

– Підніміть його!

Латники налягли на списи, й тіло д’Еконсбефа повільно піднялося над землею.

– Смерть демонові! – прогримів голос єпископа. – Нехай уславиться Господь!

– Смерть! Смерть! – відгукнулася долина. – До замку! Спалімо диявольське лігвисько! Смерть демонам!

Арно де Лоз змахнув рукою, й Пилипове тіло звалилося на землю. Й немов у відповідь почувся грім. Долина здригнулася, із гуркотом покотилися по схилу кам’яні брили…

– Не піддамося! – де Лоз підняв руку із хрестом вище. – Помолімося, діти мої!

Напевно, в інший час половина ратників єпископа вже кинулася б навтьоки. Але в цей момент найостанніший боягуз захотів стати героєм. Люди знову опускалися навколішки, піднімаючи складені руки до неба.

– Ми візьмемо замок! – прогримів голос єпископа. – Ми зруйнуємо це диявольське капище!

І тут в очі вдарило світло – нестерпно яскраве, яскравіше за сонце, яскравіше за все, що доводилося бачити. На мить замок зник, огорнувшись білим гарячим сяйвом. Це тривало недовго, білий вогонь почав тьмяніти, перетворюючись на малинове полум’я. Вогненна стіна виросла на схилі, її язики потяглися нижче, свічками спалахнули кущі, що росли біля підніжжя стін…

Мені схотілося протерти очі, але руки були зв’язані, тож я міг лише міцніше замружитися й знову розтулити повіки. Вогонь не зник. Хистка малинова стіна повільно сповзала схилом, залишаючи по собі чорні лисини гару.

– Не вірте диявольському обману! – прокричав єпископ. – Моліться, діти мої! Я з вами!

Його слова відразу ж повторили сотні вуст. Дехто, не витримавшись, підхопився й кинувся бігти, але більшість залишилася на місці. Люди вірили. Молилися – й вірили.

Диявольський обман? Отже, цього разу і я зміг побачити його! На мить я відчув щось, схоже на полегкість. Тепер я такий, як усі, мені не потрібен поводир. Напевно, цей фантом – останнє, що може створити сеньйор Домінік.

Вогонь спускався усе нижче, від гори вже віяло жаром, але ніхто не рухався з місця.

Люди не боялися демонських підступів, що на перевірку виявилися звичайними «фокусами», гідними мандрівних жонглерів. До того ж, Його Преосвященство сам подавав приклад стійкості.

Й отут я помітив, що монсеньйор де Лоз неспокійний. Він кілька разів уважно подивився вперед, звідки наближалася вогненна стіна, потім озирнувся на застиглих у чеканні людей, і раптом щось прошепотів на вухо командирові латників. Той, узявся швидко відводити своїх людей убік. Поруч із єпископом залишилися шестеро, включно із всюдисущим братом Жеанаром. Латник знову кивнув єпископові й раптом став креслити по землі вістрям списа. Коло? Я постарався підвестися. Так, коло! Латник окреслив коло, у якому опинилися його товариші й сам де Лоз. А єпископ…

А Його Преосвященство несподівано сховав хреста й дістав зі складок ризи таке, що зовсім йому не личило, – плаский жезл із масивним верхів’ям, на якому я встиг роздивитися золоте зображення черепахи. Рвучкий жест – де Лоз обвів жезлом себе й тих, хто стояв поруч. Товсті губи заворушилися – Його Преосвященство читав молитву.

Молитву? В обличчя вдарило жаром – вогненна стіна підповзала до підніжжя пагорба. Здогад – неймовірний, та водночас такий простий, змусив похолонути. Я бачив полум’я. Бачив, тому що воно – справжнє.

Малинова хвиля линула в долину. Її край зачепив одного із селян, який застиг у молитовному мовчанні, й одразу ж почувся крик – голосний, нелюдський. Спалахнули одяг, волосся, полум’я перекинуло нещасного, й він покотився по землі, чорніючи та розпадаючись на великі темні жмути. Вогонь дістався до другого, третього…

Єпископ молився. Молився – але не Тому, Чию допомогу обіцяв своїй приреченій пастві. Чорний жезл із золотою черепахою застиг непорушно, а червоні губи закликали Іншого, – того, в кого де Лоз справді вірував.

Жар близького вогню дихав запахом горілого м’яса. Полум’я було вже за десять кроків, і я спробував підвестися. То он про що віщали сни! Я не дочекаюся Білого Лицаря, або він уже приходив – але я не запалив вчасно світильник…

Я встав, повернувшись обличчям до вогню. Переді мною впав один із латників, його обладунок почав червоніти. Полум’я охопило завмерлого навпочіпки Армана де Пуаньяка, й він із криком покотився вниз по схилу.

Дехто, вже здогадуючись, уже розуміючи, кинувся втікати, але малинова хвиля наздоганяла, збиваючи з ніг, перетворюючи людей на маленькі чорні свічки.

В обличчя вдарив білий жар. Я заплющив очі й почав повільно читати молитву.

Зараз спалахне ряса, потім волосся, вії, біль увіп’ється в очі… Десь поруч кричали, хтось надривно вив, чувся переляканий лемент, а я чекав неминучого. Та спливали миті, все навколо дихало рівним сухим теплом, але я був живий. Ще не вірячи, я прошепотів ім’я Господа й розплющив очі.

Вогонь ішов долиною, вбиваючи тих, хто залишився, наздоганяючи тих, хто втікав.

Язики полум’я вже досягли лісу, дерева одне за одним чорніли, небо затягнув брудний дим. Навколо стояв сморід – страшний сморід згорілої плоті. А над усім цим мовчки, нерухомо височів замок. Прихисток демонів… Лігвисько… Капище.

Земля на пагорбі почорніла. Навколо застигли трупи в спотворених вогнем обладунках, і лише біля спаленого намету, як і раніше, стояв монсеньйор де Лоз в оточенні чорних латників. Наші очі зустрілися. Його Преосвященство хрипко розсміявся й опустив жезл:

– Бачу, ми з вами одного поля ягоди, брате Гільйоме! Але не сподівайтеся – це вас не врятує.

АВЕНТЮРА ШОСТА Й ОСТАННЯ
ПРО ТЕ, ЯК ТРЬОМ БРАТАМ НЕ ДОВЕЛОСЬ ПОВЕРНУТИСЯ В ОБИТЕЛЬ

I

Підвода рипіла, шумів ліс, безтурботно співали птахи, повітря було прозоре й свіже. Усе це можна чути, можна вільно дихати, навіть розмовляти, але не бачити – тепер пов’язка лежала на очах. Щоправда, зараз цього й не було потрібно. Можна було просто лежати на спині, відчуваючи під собою м’яке сіно, а під боком – гострий куточок дерев’яної оправи. «Світильник», який випав зі згорілої торби й теж неабияк обгорів, везли разом зі мною. Я попросив – і мені не відмовили. Отже, я знову їхав «стій-возом», але вже не з доброї волі.

Поруч були троє, що говорили басконською. Це були не вартові де Лоза. Ті стерегли мене до вечора, потім зав’язали очі й передали комусь іншому. Віз їхав повільно, то пнучись на невисокий підйом, то спускаючись із гірок, і залишалося тільки вгадати, де ми й куди прямуємо. Я живий, і буду живий ще якийсь час. Розправу із зайве цікавим братом-бенедиктинцем відкладено, інакше ні до чого було везти мене з укритої попелом і посипаної обгорілими трупами долини.

Я живий. Це трохи дивувало, хоча особливих сподівань у мене не було. Його Преосвященство волів натякнути на якусь капость, яку він готує монсеньйорові Орсіні. Можливо, це теж було частиною плану.

– Агов, по-о-опе! – голос був грубий, з дикою басконською вимовою. – Не спи-иш?

Відповідати я не став, але цього й не чекали. Почувся регіт – моїм супутникам стало весело.

– Люблю попі-ів душити! Страшенно люблю! Вони на-арод обманюють! Що попи-и, що дворяни!

Усе це було викладено жахливим «ланг д’ок» і призначалося, без сумніву, мені.

– Нічого, по-о-опе! І тебе придушимо! А коли-небудь кишкою останнього попа задушимо останнього сеньйора-а! І тоді всі будуть, як є, рі-івні! Усе буде спі-ільне, щоб по справедливості!

Десь я вже чув ці глибокі філософські судження. Причому зовсім недавно.

– Чуєш, по-о-опе, а в тебе книжка з малюнками?

Знову регіт. Очевидно, така можливість дуже тішила моїх супутників.

– Я б усіх грамотних утопив! Бо від грамоти всі лиха простому люду-у. Останню корову в бідняка обираєте-е, зжираєте-е її, а шкіру – на книжки свої прокляті-і. Без них ми б щодня м’ясо їли-и!

Я оцінив тонкість силогізму, а разом зрозумів, до кого потрапив. Народні заступнички, найкращі друзі головного сатаниста Пам’є!

Очевидно, філософія стомила мого співрозмовника, оскільки він вирішив перейти до іншого з семи вільних мистецтв – до музики. Хрипкий голос завів пісню, причому теж призначену явно для моїх вух. На жаль, ці старання виявилися марними, оскільки слова були настільки дикою сумішшю всіх можливих говірок, що я зміг зрозуміти лише основний зміст: волоцюги всіх країн, прокляті й затавровані, повинні повстати й піти в смертний бій, спалити церкви, випустити колодників і перебити всіх, хто носить чистий одяг, після чого рід людський підведеться з колін і поділить по справедливості все, що не встигло згоріти. Чудова пісня! Напевно, Ансельм, аматор подібної маячні, зумів би оцінити.

…Ансельм! Брат Петро! Уже вкотре я намагався вгадати, чи встигли вони вийти з клятої долини. Якщо обидва точно виконали мій наказ, то повинні були. Повинні! На жаль, хлопців могло потягти на подвиги…

Попереду зазвучали голоси. Хтось із моїх супутників відгукнувся, у відповідь почувся свист. Здається, приїхали. Підвода м’яко зупинилася.

Я чекав. Поруч кілька голосів перемовлялися басконською. Кілька разів я вловив слово: «Пам’є». Нарешті мене струснули, витягли з воза й поставили на ноги. Хтось розрізав мотузки.

– Йди, по-о-опе! Воруши ніжками!

У спину ткнулося щось гостре. Я обережно зробив крок і вперся обличчям у стіну.

Почувся регіт.

– А він не бачи-ить! Сліпе-еньки-ий!

Мене смикнули за плечі й заштовхнули в двері. Я зачепився об поріг, та все ж таки зумів утриматися на ногах. Знову поштовх, цього разу сильніший. Плече зачепилося за стіну. Мене знов розвернули й потягли далі.

Нарешті хтось крикнув: «Стій!».

– Скинемо? – запитав чийсь голос. – Нехай кістки розімне!

– Не дозволено-о! – відповіли йому. – Сказано: в цілості-і.

– Гаразд… Агов, попе, прямо перед тобою – сходи. Не звалишся – твоє щастя!

Спускатися донизу вузькою дерев’яною драбиною зі зв’язаними руками й нічого не бачачи, – не найвеселіше заняття. Все ж таки я примудрився не впасти й незабаром зумів намацати ногою тверду поверхню підлоги.

– Іди-іди! Два кроки вперед!

Я скорився.

– Стій! Не смикайся, бо білі ручки поріжеш!

Мотузки на зап’ястках послабшали. Чиясь рука зірвала пов’язку з очей.

– Ач, кліпає! Що, по-о-опе, гарні палати?

Спочатку я побачив купу соломи – старої, прілої. Кам’яна підлога, стіни, вкриті цементівкою, маленьке заґратоване віконце, ляда в стелі… Підвал – чи просто льох, які бувають у багатих селянських будинках. Щоправда, ланцюги, угвинчені в стіну, свідчили, що цей підвал використовують трохи інакше.

– Готель для попів і дворян! Скільки тут вашого брата побувало!

Бородаті пики весело щирилися. Здається, ми вже знайомі. Я озирнувся, але самого Роберто де Гарая, шляхетного захисника вдів і сиріт, не виявив. Зате тут були троє міцних зарослих здоровил у неймовірно брудних куртках, від яких тхнуло цибулею і перегаром. Народні герої!

– Агов, Вибийоко! Тягни свій зад сюди! Його милість зачекалися!

Заклик було почуто. В отвір протиснулася чиясь громіздка постать.

– Хутко! Бо копирсаємося тут…

Вибийоко – кремезний бородатий мужик із чорною пов’язкою на обличчі – тягнув із собою щось, і воно парувало. Жаровня… Відразу ж з’явився молоток, мене штовхнули до стіни.

– Приміряй-но браслети, по-о-опе! Саме до міри буду-уть!

Гаряче залізо обпекло. На щастя, Вибийоко трохи забув ковальську науку, й «браслети» тисли не надто сильно. Однак, скували мене сумлінно – руки, ноги, а на додачу важкий ланцюг, що тягнувся до стіни.

– Ну, бувай попе! Може, які прохання є?

Запитання супроводжувалося реготом, але я волів сприйняти його серйозно.

– Книгу дайте!

– Що-о?! – бородані обурено перезирнулися. Нарешті, один знизав плечима:

– Дідько з ним! Потім разом із ним і закопаємо! Агов! Книгу його милості!

Нагорі протупали важкі черевики, й у отвір впав багатостраждальний «Світильник».

– Грамотний! Той попе, що перед тобою був, усе висповідатися хотів! Знаєш такого? Умберто його звали.

Бородані діловито перевірили ланцюги й почали підніматися вгору. Потім драбину прибрали, гримнула ляда. Я залишився сам, якщо не враховувати, звісно, твору отця Гонорія…

Того, хто обживав підвал до мене, звали Умберто. Он як, виявляється, закінчив свої дні посланець Його Високопреосвященства!

На підлозі я знайшов глиняний глечик із водою та олив’яну миску – порожню. Втім, ні їсти, ні пити не хотілося. Мене цікавили лише дві обставини – через скільки днів мене збираються закопати, й наскільки ці друзі народу пильні.