Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 21 страниц)

Андрій Валентинов
ОВЕРНСЬКИЙ КЛІРИК
Роман

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Серію «Main stream» засновано у 2007 році}

АВЕНТЮРА ПЕРША
ПРО ТЕ, ЧИМ СКІНЧИЛАСЯ РИБОЛОВЛЯ В НОТР-ДАМ-ДЕ-ШАН

I

…Гачок не витримав. Короп – здоровезний, щонайменше два фунти вагою – зірвався й, переможно блиснувши сріблястою лускою, шубовснув у воду. П’єр зойкнув і закляк, стискаючи в кулаці вудку, з якої тепер не було жодної користі. До всього риба, перш ніж безвісти згинути в темній воді, на мить визирнула й, як мені привиділося, кинула на невдачливого рибалку глузливий погляд.

Цього П’єр, і без того вбитий тим, що сталося, вже не витримав:

– От диявол! А хай йому! Кров Христова, повернуся до Сен-Дені, я цьому отцю Єгудиїлу ноги повисмикую! Казав я йому – залізо паскудне, а він…

Отець Єгудиїл – наш монастирський коваль – справді останнім часом став партачити, проте ця обставина аж ніяк не виправдовувала ані змісту, ані форми сказаного.

– Брате Петре, – неголосно погукав я, відчуваючи, що П’єр готовий відмочити наступний пасаж із приводу коропа, вудки, гачка й отця Єгудиїла. – Брате Петре…

П’єр спересердя пожбурив вудку об землю, ввібрав якнайбільше повітря, роззявив рота, й отут до нього, нарешті, почало доходити. Я мигцем озирнувся – брат Ансельм стояв із незворушним виглядом, але в очах його виразно стрибали бісенята. Втім, з першого погляду й не помітиш – тримати себе цей хлопчина вміє.

– От-тче Гільйоме… – затинаючись почав П’єр. – Я… ну…

– Латиною, прошу, – так само спокійно попросив я, чим змусив П’єра остаточно зніяковіти. Тому що, крім суворо забороненого божіння й згадки нечистого, він примудрився проказати все це на «ланг д’уї»[1]1
  «Ланг д’уї» – (мова «так») – говірка в Північній Франції. На південь від Луари панувала «ланг д’ок».


[Закрыть] з дикою нормандською вимовою.

– Я… ну… Риба…

– Далі, – підбадьорив я, спостерігаючи, як П’єр, миттю зашарівшись і сполотнівши, з надзвичайним зусиллям добирає неслухняних слів латиною.

– Я ловити, я ловив… – П’єр зітхнув і потер величезною п’ятірнею свою фізіономію в ластовинні.

– Ми ловили, – погодився я.

Я знов озирнувся – брат Ансельм сміявся, але непомітно – самими лише кутиками губів. Уже не вперше подумалося про те, де хлопчина так навчився себе тримати? Усе ж таки йому заледве вісімнадцять, та й то за документами, які не лише в мене викликали сумніви.

– Ми ловили, – приречено повторив П’єр. – Отець Єгудиїл – в абатстві святого Діонісія коваль є. Він поганий коваль є. Він зробити… зробив поганий…

Схоже, слово «гачок» забулося, й П’єр болісно добирав підходящий еквівалент.

– Він зробив погане знаряддя… Знаряддя вудити… Отче Гільйоме!

– Так…

Я відклав убік вудку й зміряв П’єра промовистим поглядом. Здоровань зіщулився й закліпав.

– Брат Петро погана пам’ять мати, – зітхнув я. – Брат Петро забути, як ми домовлятися…

– Отче Гільйоме! – знову заблагав нещасний, змахнувши ручиськами, від чого в нерухомому вечірньому повітрі знявся свіжий вітер.

– Ви – майбутній священик, Брате Петре. У вашій практиці буде чимало епізодів, порівняно з якими цей нещасний короп – справжня дрібничка. Ви повинні зберігати спокій і не збиватися на простонародну тарабарщину, з якої, на ваше щастя, я не зрозумів жодного слова… Дюжину «Отче наш» і дюжину «Вірую» перед сном. Ви здається посміхаєтеся, Брате Ансельме?

Усе ж таки я заскочив хлопця зненацька.

Та лише на мить. Дев’яносто дев’ять із сотні сказали б у такому випадку «Ні!», але Ансельм зухвало блиснув очима й покірно відповів: «Так, отче Гільйоме».

Я хотів поцікавитися, що саме брат Ансельм почув смішного, та вирішив, що це буде зайвим занудством.

– Дві в’язки хмизу, Брате Ансельме. І миття посуду після вечері.

– Так, отче Гільйоме.

Хлопець знову посміхнувся, і я раптом збагнув, що сьогодні й без того його черга мити посуд.

– Гаразд, – резюмував я, – як там у нас із уловом?

Незважаючи на епізод із гачком, улов був непоганий. Утім, ставки в Нотр-Дам-де-Шан завжди славилися чудовою рибою.

Вечерю варили на тому ж місці – йти до старої занедбаної кухні, де не готували вже два десятки років, відтоді, як старий граф де Корбей розорив тутешній монастир, не хотілося. Хлопці розклали вогнище, й П’єр уже звично дістав ножа, щоб узятися за рибу, але я зупинив його:

– Юшку сьогодні приготує брат Ансельм. А ви, Брате Петре, сподіваюся, не забули, що заборгували мені байку?

– Яку байку? – кліпнув П’єр, котрий встиг уже заспокоїтися, очікуючи вечері.

– Байку «Лисиця й відображення місяця» зі збірки «Робертів Ромул». Ви мали вивчити її ще вчора, але вчора у вас, здається, був нежить…

– Не нежить… – зітхнув бідолаха. – Мені… цеє… голова боліла.

– Співчуваю, Брате Петре. Сподіваюся, зараз усі неприємності позаду й ми маємо змогу послухати, нарешті, байку.

– Зараз… Я… ну… повторю.

Я не сперечався й став спостерігати за Ансельмом. Вечірня юшка – маленький реванш за помилку з посудом. До того ж мені було дуже цікаво, як хлопець поведеться.

Досі я жодного разу не бачив Ансельма на кухні. У Сен-Дені його туди й близько не підпускали. Схоже, й там, де він жив раніше, його маленькі охайні руки не знали чорної роботи.

Утім, якщо це було й так, Ансельм цього не виказав. Він швидко приніс води й рушив у келію за припасами, після чого, діставши цибулю, часник, селеру й морквину, взявся до риби. Виходило в нього непогано – ніж різав рівно й швидко. Вочевидь я все ж таки помилився, куховарити хлопчині вже доводилося. Краєм ока я помітив, що П’єр теж стежить за Ансельмом, причому не без затаєних ревнощів. Юшка – коронна страва нормандця, котрий, як я вже пересвідчився, й без того чудово готує.

– Отже, Брате Петре, – нагадав я, – ми вас слухаємо.

– Байка, – почав П’єр якнайбадьорішим тоном, – зі збірки…

Пауза затяглася, але я не квапив. Згадалося, що ще два роки тому П’єр, котрий провчився в монастирській школі чи не десять років, не міг зв’язати латиною й кількох слів. Усе ж таки хлопець молодчага, хоча, бачить святий Діонісій, я теж дуже старався.

– Зі збірки. Називається «Лисиця й відображення місяця»…

На губах Ансельма знов промайнула посмішка, і я вкотре подумав: звідки прийшов до Сен-Дені цей хлопчисько? Латину він знав просто чудово, краще за мене. Таке ще можна пояснити, але Ансельм знав грецьку, і, як я нещодавно дізнався, арабську…

– Якась лисиця йшла вночі біля річки й побачила в оній річці відображення місяця. Побачивши оноє відображення, вирішити… вирішила вона, що то є сир…

Я раптом збагнув, що за весь день П’єр жодного разу не відкривав книжку. Так, пам’ять у хлопця чудова й треба було добряче постаратися, щоб за кілька років нічого не навчити цього нормандського бурмила. П’єр не був ледарем – він щиро хотів закінчити школу й стати священиком десь на селі. Та донедавна ця мрія була від нього далека, немов стіни Єрусалима.

– …Заходилася оная лисиця хлебтати воду. Гадала вона, що випити… вип’є річку, після чого дно висохне й згаданий сир дістанеться їй…

Тим часом у казанку вже щось починало закипати. Я принюхався й залишився задоволений – вечерю явно нам забезпечено. Щоправда, запах був трохи незвичайний. Пахло чимсь незнайомим – не селерою і тим паче не цибулею.

– …Хлебтала оная лисиця воду безперестанку, аж поки не захлинулася…

П’єр задоволено зітхнув у передчутті закінчення тортур і випалив:

– А мораль цієї байки така: людина жадібна рветься до наживи з таким зусиллям, що сама себе завчасу в темну могилу зводить!

Слідом за цією повчальною фразою на П’єровій мармизі розцвіла зовсім недоречна посмішка. Я не втримався й усміхнувся у відповідь.

– А тепер нехай брат Ансельм розповість, – остаточно розгороїжився П’єр. – Бо ж, отче Гільйоме, ви його байки вчити не змушуєте!

Не хотілося пояснювати, що «Робертів Ромул» Ансельм читав років у сім, коли не раніше, але наш сьогоднішній кухар відразу ж відгукнувся.

– Байка «Людина, що молилася».

Я відчув несподіване сум’яття. Річ не в тім, що цю байку зазвичай не рекомендують читати учням. Вразив тон – Ансельм відгукнувся на П’єрову пропозицію аж надто серйозно.

– Одна людина мала звичку приходити до церкви пізно, схиляти коліна й молитися завжди одними й тими самими словами: «Господи Боже, будь ласкавий до мене, й до дружини моєї, й до дітей моїх, а більш ні до кого»…

Ансельм на мить замовк, тонкі губи стислися, побілішали, в темних очах блиснув недобрий вогник.

– Почув це якось його сусіда й теж став молитися: «Господи, Господи, Боже всемогутній, покарай ти його, й дружину його, й дітей його, а більш нікого»…

– А… а мораль? – здивовано запитав П’єр, не дочекавшись пояснення.

– Там немає моралі, – Ансельм відвернувся й заходився поратися біля казанка. П’єр почухав потилицю й став неквапом нарізати хліб.

…Брат Ансельм з’явився в Сен-Дені рік тому. Прийшов пізнього вечора, босий, в обірваній рясі. Отець Сугерій звелів нагодувати подорожанина й покласти спати, але хлопчик наполіг на зустрічі, після якої наш абат замкнувся з отцем Ерве й розмовляв із ним ледь не до ранку. А наступного дня в Сен-Дені з’явився новий чернець, якого звеліли ні про що не розпитувати. Майже відразу Ансельм став ходити до моєї школи, та займатися з ним довелося за особливою програмою.

Всі премудрості, які я втовкмачував братам-бенедиктинцям, були Ансельму вже відомі, тож я, за чітким абатовим натяком, готував хлопця до університету. Я здогадувався, що направлять його в Болонью, причому на богословський факультет. А от звідки брат Ансельм з’явився, міг лише припускати. Втім, його коротке темне волосся, чорні очі й смаглява шкіра дещо підказували…

Юшка викликала схвалення всіх, включно із недовірливим П’єром. Ансельм залишався незворушним, але було помітно, що похвали йому до душі. Я не втримався й запитав про запах.

– Точно, – підтримав мене П’єр. – Ти, брате Ансельме, не приховувати. Адже я, коли куховарю, нічого не приховувати!

– Не ображайся, брате Петре, – Ансельм усміхнувся й дістав із мішка щось сухе й зморшкувате. – Цей корінь у мене на батьківщині зветься «пастушка». Тут він не росте. У мене залишалося трохи…

– А де це – в тебе на батьківщині? – бовкнув нормандець, забувши про настійну абатову пораду.

Ансельм на мить стиснув губи, потім знов усміхнувся:

– В Італії, брате Петре. Ця трава росте на півдні, у Калабрії.

– То ти звідти?

– Ні. Я народився в Римі, а жив у Тоскані, потім у Неаполі.

Щось таке я й припускав. Для кастильця чи грека Ансельм надто правильно говорить латиною. А для окситанця надто смаглявий.

– Ну от! А то мовчати все! – П’єра остаточно понесло, але я чомусь не втрутився. – Бо ж як виходить? Ми ж нічого не приховувати, живемо разом, із однієї миски їмо. А тебе й запитати нічого не можна!

Цікаво, що відповість Ансельм?

– А може, я великий грішник, брате Петре? – на вустах у хлопчини так само була усмішка, але очі дивилися серйозно.

– Ти? – П’єр змахнув рукавом ризи, мало не перекинувши казанка. – Ну, Ансельме, ти й бовкнути…

– Брате Ансельме, – стиха виправив я, і П’єр, нарешті зметикувавши, що заговорився, замовк.

Може, Ансельм і був великим грішником, але знати цього нікому не дано. Сповідався він особисто абатові. Навіть коли отець Сугерій їхав – а траплялося це часто – ніхто не мав права приймати в хлопця сповідь.

– Ти й сам не про все розповідаєш, брате Петре. – Ансельм спритно повернув удар.

Нормандець ледь не впустив ложку.

– Я?!

– Ти, певна річ, – Ансельм незворушно сьорбав юшку, та в очах його стрибали бісенята. – Через що ти з села втік?

– Я? Втік? – П’єр перевів подих й понуро закінчив:

– Ну, втік. Цеє… Треба бути… було…

Я, звісно, знав, у чому річ, – хлопець от уже рік, як мені сповідався. Втім, особливих гріхів у П’єра, як у його колишньому, селянському, так і в теперішньому, чернечому житті, не водилося. Щоправда, обжерливість вважається смертним гріхом, але щедра кухня Сен-Дені давно вже змушує сповідників м’яко підходити до цього дражливого питання.

Після вечері я звелів П’єрові прочитати вголос вдячну молитву, причому зробити це тричі, поки той не спромігся вимовити її без помилок, і на довершення відправив його по дрова. Здивований кивок у бік Ансельма я проігнорував, розсудивши, що духовне начальство просто зобов’язане інколи виявляти сваволю, – інакше поважати перестануть.

Ансельм потягнувся до казанка, але я відсторонив його, сам наповнив казанок водою і поставив на вогонь.

– Сядь-но, брате Ансельме.

Він кивнув і слухняно присів на одну з колод. З озера подув вечірній вітерець, а десь удалині, за лісом, глухо вдарив дзвін.

Я мимоволі перехрестився, збагнувши, що за всі ці дні ми жодного разу не відслужили вечірню.

– Брате Ансельме… – я хотів запитати зовсім про інше, та останньої миті не зважився. – Ти прочитав третій розділ Ареопагіта?

– Так, отче Гільйоме.

– Готовий поговорити про це?

– Так, отче Гільйоме…

Ансельм відповідав спокійно, немов ми сиділи в нашому старому класі, але мені здалося, що він, як і я, думає зовсім про інше. І раптом я зрозумів, що зовсім не хочу говорити про Ареопагіт.

– Зробимо так, брате Ансельме. Ти прочитаєш книгу до кінця, а потім ми влаштуємо диспут. Ти захищатимеш Ареопагіта, а я спробую тебе спростувати.

– Як отець Бернар?

Я здригнувся. Хлопчик підносив сюрприз за сюрпризом.

– Отець Бернар не проти святого Діонісія Ареопагіта, – обережно почав я. – Він сумнівається в деяких… практичних висновках з його праць.

– Так.

Я не без побоювання глянув на Ансельма.

Це «так» могло означати що завгодно, але, схоже, в цьому випадку хлопець просто насміхається з мене.

Мені раптом пригадалося вродливе, але холодне, немов виліплене із блакитнуватого гіпсу, обличчя отця Бернара. «Річ не в цьому, брате Гільйоме…»

– Річ не в цьому, – повторив я вголос. – Отець Бернар, звісно, не схвалює, коли церковний вівтар прикрашають золотом і коштовним камінням і при цьому посилаються на святого ДіЬнісія, але річ усе ж таки не в цьому…

Ансельм чекав, що я поведу далі, але договорювати я не став. Розумному досить – усі навколо розуміли, що суперечка точиться не навколо прикрашання нового вівтаря Сен-Дені й не навколо канонічності поглядів Ареопагіта, а щодо того, яке з абатств – Клерво чи Сен-Дені, – спрямовуватиме життя Королівства Французького. Тоді, кілька років тому, моя місія в Клерво була вдалою. Отці абати домовилися…

– А я не розумію…

Я здригнувся з несподіванки. Брат Петро примудрився підібратися непомітно, й навіть оберемок хмизу в його могутніх ручиськах жодного разу не хруснув.

– Не розумію, – повторив він, – що є погане…

– Що поганого, – виправив я.

– Що поганого, якщо нашу церкву перебудували й прикрасили? Адже церква вона… це… Дім Божий на землі є!

Я подивився на Ансельма, переадресовуючи запитання. Хлопець прийняв виклик.

– Поганого в тому нічого немає, брате Петре, але отець Бернар вважає, що вкривати золотом гробницю Святих Мучеників – усе ж таки не найкращий спосіб їх ушанувати.

– Ну, ні!

П’єр жбурнув на землю хмиз і набурмосився, збираючи воєдино весь свій запас латини.

– Чути я це вже, брате Ансельме. У церкві не робити скульптур, картин, не прикрашати золото…

Брата Петра давно слід було спинити й змусити повторити все те саме, але правильно, проте я не став цього робити. Не так часто наш нормандець вступає в богословські суперечки.

– І тоді не Дім Божий, а хлів бути. Ти, брате Ансельме, не із селян бути. Ти не розумієш. Коли селянин приходить до храму, він що бачить? Він бачить Дім Божий…

По Ансельмовому обличчю промайнула легка гримаса. Певна річ, він уже чув щось таке, тільки в словах набагато вишуканіших. Наш абат полюбляє висловлюватися на цю тему.

– Мир вам, брати, – зупинив я марну суперечку. – Брате Петре, коли ви так сильно зацікавилися даною темою, ми з вами прочитаємо «Апологію Вілельма, абата Святого Феодора», яку написав отець Бернар, і разом обговоримо її.

– Я… цеє… краще по хмиз ходити, – згадка про чергову книгу подіяла на П’єра витверезливо, й за мить ми залишилися з Ансельмом наодинці.

– Стже, ми з тобою домовилися, брате Ансельме? Влаштуємо диспут?

Він кивнув, думаючи явно не про це.

– Отче Гільйоме, подейкують, буцімто отець Сугерій посварився з Абеляром саме через святого Діонісія?

Є! А я все чекав, коли ж він заговорить зі мною про Абеляра? От уже півроку його сумлінні сусіди доповідали отцю Сугерію, що в келії молодого ченця зберігається рукопис великого єретика. Абат вирішив не втручатися, я – також. Зрештою слава Абеляра настільки велика, що Сен-Дені вже починає потроху пишатися тим, що цей великий грішник колись перебував у наших стінах.

– Це почасти так, – я мимоволі всміхнувся, згадавши те, на що натякав Ансельм. Господи, як давно це було! Тоді я тільки-но освоювався тут і отець Сугерій видавався грізним і недоступним…

– Ризикну нагадати тобі, брате Ансельме, що Сен-Дені засновано в пам’ять Святого Діонісія. Вважається, що наш патрон – той найперший єпископ афінський, котрого Апостол Павло зустрів на ареопазі після своєї проповіді.

Я поглянув на Ансельма й помітив легку, ледь помітну посмішку. Хлопчині було весело. Він знав! Він знав це й багато іншого, й зараз, схоже, просто екзаменував мене. Чи то на щирість. Чи то на щось іще…

– Але Абеляр… Не ризикую називати його «брат Абеляр», позаяк наш орден відкинув його…

Ансельмова посмішка стала помітнішою.

– Абеляр знайшов у працях Біди Високоповажного пасаж про те, що покровитель Сен-Дені – не єпископ афінський, а всього лише якийсь Діонісій Коринфський, котрий, слід зізнатися, нічим особливим не знаменитий…

– І що «Ареопагітика» написано не Діонісієм, а якимось сірійським ченцем за п’ять століть по тому, – стиха закінчив Ансельм. – Вибачте, отче Гільйоме, але це тут настільки зворушливо приховують…

– У Римі над цим насміхаються? – зважився я.

Ансельм кивнув, і на мить мене відвідала не найкраща думка. Ні, молодий італієць не міг бути споглядальником Курії. Споглядальники не приходять посеред ночі й не вимагають побачення з абатом. Споглядальники не вестимуть відверті розмови з такими, як я.

Цього разу наближення П’єра можна було вгадати без особливих зусиль. Хлопець продирався крізь кущі з неабияким шумом. І я, вже не вперше за цей ідилічно спокійний вечір, відчув тривогу.

– Там… Отче Гільйоме!

Вигляд у П’єра був не просто розгублений – парубок здавався сам не при собі.

Отже, не розбійники – тут нормандця не злякати. І не посланець із Сен-Дені. Я зітхнув і підвівся. Здається те, чого боявся отець Сугерій і чого я сам хотів би уникнути, все ж таки сталося.

– Цей… Мул. Із дзвониками…

П’єру явно забракло слів, але він героїчно намагався говорити латиною. Отже, мул із дзвониками. А на мулі…

– У капелюсі! Отче Гільйоме! У капелюсі!

Ансельм теж підвівся, на його смаглявому обличчі не було й натяку на усмішку. Він теж Збагнув. Так, недарма отець абат відіслав нас трьох якнайдалі від Сен-Дені, до забутої Богом каплиці Божої Матері на Полях.

Відіслав від гріха далі – та, виходить, марно.

Не минулося.

– У капелюсі! – з жахом повторив П’єр. – Його… Його Святість![2]2
  Титул Папи Римського.


[Закрыть]

Тон хлопця був настільки щирим, що першої миті я уявив собі неможливу картину– Намісник Христа верхи на мулі біля воріт Нотр-Дам-де-Шан. Але потім отямився – Папа, звісно ж, був там, де йому й слід бути, – в Римі, а в гості до нас завітав дехто інший. Щоправда, у цій ситуації я б надав перевагу, напевне, зустрічі з Його Святістю.

Кажуть, він теж полюбляє риболовлю…

II

Перед очима тьмяно блиснув перстень. Я приклався до великого темно-червоного рубіна й випростався. Джованні Орсіні, Його Високопреосвященство, Кардинал Курії й легат Його Святості в діоцезах Галлії, тобто в Королівстві Французькому, дивився на мене з доброзичливою усмішкою. Він був молодий – молодший за мене років на сім – і несподівано вродливий. Чомусь я уявляв його злим згорбленим старцем із погаслим поглядом.

– А от і ви, брате Гільйоме! Сподіваюся, риболовля була вдалою?

Тонкі червоні губи, як і раніше, всміхалися, темні очі світилися добротою, й на мить мені стало по-справжньому страшно. Погано, коли до Франції раптом відряджають із Рима легата з надзвичайними повноваженнями.

Погано, коли цей легат вирушає простісінько в Сен-Дені. Але зовсім погано, коли легатом виявляється той, із ким я давно знайомий, нехай і заочно. Від того самого дня, коли рукопис моєї книги про Святого Іринея Ліонського потрапив до Рима.

– Так-так. Вечеряти ми не будемо, та на сніданок обов’язково скуштуємо ваших коропів… Хто ці юнаки, брате Гільйоме? Познайомте нас.

Поки я відрекомендовував кардиналові очманілого від вигляду червоного капелюха П’єра й зовні незворушного Ансельма, розгубленість поступово зникала. Адже я знав, що так і буде. Джованні Орсіні обов’язково захоче побачити мене. Щоправда, я не міг і припустити, що легат Святого Престолу замість того, щоб викликати мене назад в абатство, вирішив сам поїхати до Нотр-Дам-де-Шан.

Утім, Орсіні молодий і цікавий, а отже – нетерплячий. А, може, є ще й інша причина.

Кардинальський почет – п’ятеро міцних парубків у темних ризах із дорогої матерії – вже діловито наводив лад. Із келій, щоб улаштувати Його Високопреосвященству гідну ночівлю, викидали мотлох, який назбирався там за довгі роки.

– Отже, брате Гільйоме, радий вас нарешті побачити. Щоб не викликати у вас гординю, скажу відразу, що поїхав у ці місця не лише заради вас, але й заради тутешніх вод – як запевняли отець Сугерій та отець Ерве, вони цілющі… А вони справді цілющі, брате Гільйоме?

– Воістину так, Ваше Високопреосвященство.

Це вигадав наш пріор – отець Ерве. Старому стало легше в цих місцях, і він увірував у цілющість тутешніх джерел. Ніхто не став сперечатися. Отець Сугерій, котрий завжди дивився у корінь, розпорядився старанно поширити чутки про це диво, а заразом упорядкувати стару каплицю, чекаючи на прочан.

– До вечірні ми трохи запізнилися, проте, гадаю, її все ж таки слід відслужити… Втім, спершу поговорімо.

Кардинальський почет уже зайняв каплицю, діловито оглядаючи всі закутки. Цікаво, що вони там шукають? Гадають, що десь там причаївся асасин із кривим кинджалом? Або ж ми заховали про такий випадок гадюку у вівтарі?

Кардинал доброзичливо кивнув мені, запрошуючи стати ліворуч. Праворуч прилаштувався височенний здоровань із похмурою фізіономією. Мені раптом здалося, що під ризою в нього заховано кинджал. Цього не могло бути, але кинджал чомусь уявився мені так, немов я побачив його на власні очі – в темних піхвах, із найкращої дамаської сталі, з невеличким золотим кільцем на руків’ї…

Ми неквапом рушили стежкою, що вела до зруйнованих ще в давні роки воріт. Старий граф де Корбей потрудився добряче – від них залишилися тільки підвалини кам’яних стовпів.

– Ви одержали мою відповідь, брате Гільйоме? Я відіслав її ще три місяці тому.

– Одержав, Ваше Високопреосвященство. І прочитав з усією увагою та шанобливістю.

Ми листувалися вже кілька років. Прочитавши мою книгу, Орсіні відразу ж звинуватив мене в усіх смертних гріхах, а заразом – у «замаху на єресь». Я не втримався – й відповів. Тоді він написав мені особисто…

– Дуже хотілося б поговорити. Боюся, на пергаменті я не завжди висловлююся точно… До речі, брате Гільйоме, ви самі вирішили сховатися тут чи це ідея отця Сугерія?

– Сховатися? – я зобразив на обличчі найбільший подив і навіть зупинився, розвівши руками. – Ваше Високопреосвященство! Я лише скромний чернець, посланий нашим високовченим і вельмишановним абатом на риболовлю.

– Так…

Усмішка зникла, темні очі зблиснули.

– Брате Гільйоме! Мені б дуже хотілося, щоб ви були зі мною настільки ж відверті, як і я з вами. Або принаймні настільки, наскільки ви відверті в своїй полеміці.

Я мовчав і намагався дивитися вбік – туди, де над далеким лісом неквапливо опускалася ледь помітна хмаринка нічного туману. Вогкість – напевне, єдиний недолік цих місць…

– Ви – не скромний чернець, брате Гільйоме. Я не кажу про те, що ви захистили дисертацію в Болоньї, написали відомий усьому християнському світу трактат і є правою рукою вельмишановного отця Сугерія. Якщо не помиляюся, він ладнає вас у пріори.

Орсіні не помилявся. Місяць тому, коли отець Ерве вкотре серйозно занедужав, абат говорив зі мною про це. Очевидно, нашу тиху розмову було почуто далеко за стінами Сен-Дені.

– У нас багато спільного, брате Гільйоме. Я – князівського роду, нащадок римських патриціїв. Ви колись мали ім’я графа Андре де Ту… Ви – хрестоносець, вас посвятили в лицарі біля Гробу Господнього…

– Це було давно, – не витримав я. – Відтоді багато що змінилося. Якщо ви хочете розмову на рівних – вдягніть на мене червоний капелюх!

У відповідь почувся сміх – веселий, щирий.

– Отак краще! Боятися мене немає сенсу – адже на цій землі, в Королівстві Французькому, нині я – голос Його Святості і його воля. Я можу закрити Сен-Дені, накласти інтердикт на всі Галльські діоцези…

– І тому вас не потрібно боятися, – знову не втримався я.

– Певна річ! – цього разу він не сміявся. – Я можу легко відправити на вогнище мого давнього опонента, звинувативши його в скотолозтві або шпигунстві на користь Єгипетського султана. Але, брате Гільйоме, ви ж розумна людина…

Договорювати він не став, але я зрозумів.

Його Високопреосвященство натякав на свою об’єктивність. Між нами вже багато років триває наукова суперечка – не більше.

– І все ж таки ви звинуватили мене в єресі.

– Можете додати «Ваше Високопреосвященство», – на його обличчі знов була усмішка. – Прозвучить страшніше. Брате Гільйоме! Я ніколи не звинувачував вас у єресі! Я лише відзначив, що деякі погляди, які ви наводите у вашій праці… Не ваші власні! Йдеться про деяких тлумачів Святого Іринея, на яких ви посилаєтеся… Так от, ці погляди справді можуть бути трактовані, як замах на єресь. Уловлюєте різницю?

– Уловлюю, – погодився я. – Проте в декого негаразд зі слухом. Іноді досить одного слова «єресь».

Він зітхнув.

– Дика Галлія! Схоже, я справді погарячкував. Бачить Всевишній, мені не хотілося завдавати вам неприємностей, брате Гільйоме. Інша річ, я категорично не згодний з багатьма положеннями, які ви із завзяттям, гідним кращого застосування, захищаєте й далі…

Я злякався, що зараз він порине в міркування про тлумачення деяких найцікавіших висловлювань Іринея Ліонського, але Орсіні й сам зрозумів, що говорити про це зараз не час. Він знов усміхнувся:

– Отже, ви вирішили сховатися…

– Не я, – моя усмішка вийшла, здається, не менш щирою. – Отець Сугерій у своїй невиреченій мудрості вирішив відіслати мене на якийсь час порибалити. Втім, я не заперечував…

Орсіні кивнув.

– Отець Сугерій мудрий… До речі, ці юнаки – П’єр та Ансельм – хто вони?

Я знизав плечима.

– П’єр – з Нормандії. У Сен-Дені вже років із десять, мріє стати священиком. Я допомагаю йому з латиною. Брат Ансельм – з Італії, у Сен-Дені недавно. Про нього я знаю мало…

Кардинал замислився.

– Найгірший і найкращий учні вашої школи? Я не помилився?

Він не помилився. Якщо йому не повідомили все заздалегідь, то мій опонент доволі спостережливий.

– Тепер розумію. Отець Сугерій вирішив відіслати порибалити всіх, хто трохи вирізняється з-поміж загалу. Ох, ця провінційна мудрість! І ви знаєте, брате Гільйоме, ваш абат майже досяг своєї мети. Я поспішаю, у мене справи в Парижі, тож я не збирався затримуватися в Сен-Дені. Але вчора я отримав листа…

Він знову не став договорювати. Звичка не з найкращих – месіри в червоних капелюхах не бажають марно витрачати слова. Втім, і цього разу все було зрозуміло. Щось в отриманому листі потребувало негайної зустрічі з автором «Житія Святого Іринея».

Я чекав продовження, але його так і не було. Орсіні неквапом дійшов до зруйнованих воріт, кинув швидкий погляд на ліс, що темнів удалині, й, мерзлякувато зіщулившись, повернув назад. Чернець-охоронець нечутно рухався поруч, раз у раз кидаючи на мене промовисті погляди. Отже, розмову відкладено. Його Високопреосвященство вирішив трохи помучити мене очікуванням. Дарма – років із двадцять тому таке могло б подіяти. Тепер – уже ні. За ці роки я навчився багато чого, зокрема й терпіння.

На півшляху назад Орсіні, котрий, здавалося, цілковито поринув у відомі лише йому думки, раптом стрепенувся.

– Ну, звісно ж! А я все думаю, що не зробив із того, що мав! Вибачте, брате Гільйоме, я повинен був сказати про це раніше. Ви пам’ятаєте графа Карачіоллі?

Я здригнувся. Орсіні вмів вражати.

– Лодовіко? – я все ще не вірив. – Він живий?

Кардинал усміхнувся.

– Живий і здоровий. Нещодавно приїхав зі Святої Землі. Ми бачилися з ним в одній досить дражливій справі… Втім, це не важливо. У цьому випадку важливо, що він вас пам’ятає й шле найкращі побажання, а також просить не забувати, як він висловився, старого друга в своїх молитвах.

– Лодовіко…

Я змусив себе не згадувати. Це минуло назавжди. Це було не зі мною… Але я зрозумів – не забуду. Навіть якщо мине ще двадцять років. Чи й навіть усі сто.

– Він і досі такий самий чорнявий красень? – бовкнув я – й одразу ж прикусив язика. Орсіні, скоса глянувши на мене, похитав головою.

– На жаль, зараз його називають Сивий Карачіоллі.

– Сивий?

Мені все ще не вірилося. Лодовіко – той, за яким зітхала половина Єрусалимських дам, якого дужче за чуму боялися татусі, що мали донечок на виданні, гульвіса й найкращий меч у всьому королівстві!

– Сивий, – кивнув Орсіні. – Й дуже набожний. Ми з ним довго говорили. Зокрема й про вас, брате Гільйоме.

– Навіщо? – не стримався я.

Зачарування зникло. Його Високопреосвященство нічого не робив марно. І ця розмова – теж не марна. Я рано заспокоївся.

– Ну… – Орсіні чарівно всміхнувся. – Ми з вами всі ці роки знайомі лише заочно. Два клірики, що сперечаються про Святого Іринія. Хотілося дізнатися про вас більше. Знаєте, брате Гільйоме, я був дуже здивований, довідавшись, ким ви були в миру. Граф де Ту, хрестоносець, герой оборони Аскалона й, здається, навіть поет.

Я ніяк не реагував. Усе це можна дізнатися й без розмови з графом Карачіоллі.

– Я, як ви знаєте, теж зі знатного роду й, зізнатися, дуже пишаюся, що я Орсіні. Але я – молодший брат, і сутана мені судилася від самого народження. А так хотілося, якщо казати по правді, побувати там, де ви! На жаль, ми не любимо полишати наш римський барліг[3]3
  Прізвище «Орсіні» можна перекласти, як «Ведмедєв».


[Закрыть], – він тихо засміявся. – Залишається сподіватися, що моє наступне легатство буде в Святій Землі… Ви – старший син у родині, брате Гільйоме. Спадкоємець.

Я мовчав. Його Високопреосвященство не такий уже й премудрий. Шаховий етюд, причому не з найскладніших. Йому щось від мене потрібно. І задля цього перекірливому братові Гільйому слід про дещо нагадати.

– Я довго не розумів – чому ви пішли з миру? Те, що сталося двадцять років тому, – воістину жахливо, та аж ніяк не всі навіть після такого випробування полишають шлях, який перед вами відкривався. Загибель вашої дружини й сина – трагедія, але ще не привід, щоб піти з миру.