Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 21 страниц)

– Так. Мій брат хворий і не може володіти собою. Іноді він іде з дому, й тоді… Втім, що я кажу? Адже ви все знали, отче Гільйоме! Від самого початку!

– Ні, сину мій. Тільки з тієї хвилини, коли побачив на вашому браті пояс – той самий, що й на демоні.

Сеньйор Домінік похитав головою, щось промовив незрозумілою мовою. Незрозумілою – але не такою вже й незнайомою. Саме цією мовою намагався заговорити зі мною сеньйор Гуго.

– Я не розумію.

– Розумієте, – сеньйор Домінік підвівся й подивився мені просто в очі. – Я не смію сперечатися з посланцем гарме. Але прошу – дайте нам поїхати! Передайте тому, хто вас послав, що ми… Втім, ні, просто розкажіть, що бачили.

Ми не розуміли один одного. Він вважав мене посланцем якихось гарме – чи не дерґських чарівників? Але чому? Чому його брат намагався захиститися від мене хрестом?

– Сеньйоре Домініку, – подумавши, почав я. – Не будемо зараз про це. Я прибув сюди за дорученням Його Високопреосвященства, щоб з’ясувати правду про Жанну де Гарр. Я хочу знати, хто вбив її, хто вбив самозванку.

Його обличчям промайнув дивний вираз – Домінік був явно здивований. Навіть вражений.

– Але ж… – його очі зупинилися на Анжелі. – Хіба вона…

– Я нічого їм не сказала, – швидко промовила дівчина. – І не скажу. І нехай розсудить вас Господь, сеньйоре Домініку!

Ансельм, не втримавшись, гмикнув. П'єр докірливо глянув на Анжелу. Д’Еконсбеф знизав плечима:

– Тобі видніше… Отче Гільйоме, ще раз прошу вас – дайте нам поїхати. Нам потрібно тижнів зо два – батько не може ходити.

– Я не змушую вас їхати! – здивувався я. – Але мені треба, щоб ви сказали правду.

– Ви… Ви думаєте, що я вбив Жанну? І ту жінку?

– Їх убито, – якомога спокійніше відповів я. – Можливо, ви не винні. Але це міг зробити Пилип – адже він хворий. Він уже намагався напасти на нас!

– Напасти? – схоже, Домінік був вражений.

– Уявіть собі, сину мій. Він міг зустріти Жанну… Або зіткнутися в лісі з тією чорнокосою, котру ви послали до Артигата.

Д’Еконсбеф поволі похитав головою.

– Ні… Ви не розумієте… Пилип не винен. І ніхто з нас не винен. Якщо ви нацькуєте на нас чернь, то вам доведеться відповідати. І перед Христом, і перед Високим Небом…

– Що? – Ансельм підхопився, та я жестом зупинив його.

– Вважайте, що я не чув ваших останніх слів, сину мій. Отже, ви не винні. Але чому єпископ намагається приховати правду? Чи не на ваше прохання?

– Прохання? – д’Еконсбеф презирливо гмикнув. – Цей негідник отримав від нас чимало повновагих аргументів. Але що нам було робити? Втім, монсеньйор де Лоз і сам загруз по самісінькі вуха… Мені нема чого більше сказати, святі отці. Чиніть, як собі знаєте. Якщо ви все ж таки християни, пощадіть цю дівчину. Прощайте!

– Сеньйоре… Сину мій! – Ансельм ступнув до дверей, але наш гість уже переступив поріг. Ми перезирнулися.

– Він вас переконав? – італієць був розгублений і водночас страшенно злий. – Вони ж єретики! Ба, гірше – язичники! «ВисокеНебо»!

– Так, – погодився я. – Шкода, що нам не хочуть допомогти.

– Допомогти? – різко кинула Анжела. – Скласти вогнище?

– Дочко моя, – закликав П’єр. – Ми намагатися зрозуміти… розібрати… Ми не хочемо нікого… Щоб вогнище…

– Гаразд, – я підвівся й стомлено потер очі. – Час іти. Більше нам нічого не скажуть.

VII

Двері, що вели назовні, залишилися відчиненими, і достойному нормандцеві не довелося їх «зломанути». За дверима виявився вузький прохід – усю зовнішню частину арки було завалено землею. Напевне, помітити цей вхід ззовні нелегко. Я йшов першим, із задоволенням вдихаючи свіже нічне повітря.

І тут я помітив попереду щось незвичайне.

Прохід вивів нас на рівний майданчик, оточений скелями.

…Вершина гори – царство чорних примар.

Я зробив крок, зупинився й почав читати молитву. Ні, мені не здавалося…

– Ансельме, – я повернувся до італійця, котрий ішов слідом за мною. – Що ви бачите?

– А що? – Ансельм уважно оглянув околиці, потім тихо охнув:

– Мадонна! Отже, і це правда!

– Святий Бенедикт! – П’єр, який ішов за італійцем, завмер на місці й поквапився перехреститися.

– Я ж казала, – Анжела визирнула з-за могутнього нормандцевого плеча й відразу ж знову сховалася. – Я ж…

– Брате Ансельме, що ви бачите? – повторив я.

– Я? – до нього почало доходити. – Я… Я бачу…

Він задумався, потім посміхнувся:

– Я бачу… Пласка вершина, навколо скелі. Посередині два кам’яні стовпи… Або плити, точно сказати важко. Між ними щось схоже на чорну, хмару, яка парує.

Я мимохіть озирнувся. Господи, але чому? Що з нами відбувається?

– Такі самі хмари по краях. Словом, страшнувато.

– Еге ж, – втрутився П’єр. – Чорні примари! А що, ви їх не бачити, отче Гільйоме?

– Анжело, а ви? – поцікавився я.

– Так… – дівчина знову визирнула з-за нормандцевого плеча. – Сьогодні вони – як хмара. Але іноді вони бувають схожі… Ні, не можу…

Я подивився на залиту зоряним світлом вершину. Чорні примари, он воно як?..

– Брате Ансельме, візьміть мене за руку.

– О Господи!

Він побачив – побачив те, що я помітив відразу.

Пітьма зникла. Там, де мої супутники бачили чорноту, яка парувала, колихався білий вогонь. Величезний купол накривав вершину, світло переливалося, іскрилося, утворюючи величезні хисткі колони. Посередині, під вогненним склепінням, застигли сім рівних білих зубців, які відливали холодним синюватим світлом.

…Храм. Незбагненний, моторошний – і невимовно красивий.

– Матінко рідна! – П’єр підняв руку до чола, але перехреститися забув. – А-а… Куди…

Я помітив, що італієць міцно тримає брата Петра за руку.

– Що? – Анжела, не розуміючи, підійшла ближче. Ансельм, посміхнувшись, дав нормандцеві спокій і торкнувся до її плеча.

Дівчина скрикнула й упала навколішки, закривши обличчя руками.

Вогонь пульсував. Від купола до вершин зубців прослизали короткі білі блискавки.

Мені здалося, що я чую рівний низький гул, який долинав звідкись із надр гори.

– Що ж це? – Ансельм, не відпускаючи моєї руки, озирнувся, й раптово скрикнув:

– Зрозумів! Зрозумів! Отче Гільйоме!

– Нехай воскресне Господь і нехай розточаться врази його, – пробурмотів П’єр і обережно доторкнувся до мого ліктя. – Знову! Святий Бенедикт!

– Не галасуй! – Ансельм нетерпляче смикнув плечем. – Отче Гільйоме, зубці! Бачите, їх сім! Корона! Корона без обруча! Герб – дивний герб д’Еконсбефів! Зубці на лазуровому тлі, й під ними – граалів хрест. «Ко Пендра гену»…

– Храм лоґрів! Отче Гільйоме, тепер усе зрозуміло! Тут – храм, у підземеллі – склепи. Тут їхнє капище!

– Було, – я обережно звільнив свій лікоть. – Було, брате Ансельме. Тепер – це лише примара…

АВЕНТЮРА П'ЯТА
ПРО ТЕ, ЯК В ОКРУЗІ ПАМ’Є ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА

I

– Ви даремно не зачекали мене, сину мій! – тон монсеньйора Арно де Лоза не обіцяв нічого доброго. – Ваші дії… Я навіть не знаю, як їх називати!

Монсеньйор де Лоз виглядав велично. Чи то майже велично. У кожному разі, він був надзвичайним, сидячи в уже знайомому мені кріслі. Щоправда, коли б не мантія, митра й палиця, прикрашена блискучим камінням, я б сказав, що єпископ дуже скидається на різника: кремезний, плечистий, із грубим, трохи червонуватим обличчям. Поруч із ним месір Жеанар де Юр виглядав жалюгідно.

Він і не намагався якось виділитися, скромно примостившись у кутку на низенькому табуреті. Господар повернувся, й служка відразу згадав своє місце.

– Не знаю, – повторив монсеньйор. – Як це назвати…

– Я вам допоможу, Ваше Преосвященство, – не витримав я. – Це можна назвати виконанням обов’язку. Або виконанням наказу легата Святого Престолу – що вам більше до вподоби.

– Обов’язку? – останньої моєї фрази він волів не почути. – Ви приїжджаєте до моєї єпархії, перевертаєте все догори дриґом, ведете допити, непокоїте людей…

– Мені дуже зрозуміла ваша турбота про душевний спокій пастви.

Напевно, останні слова були все ж таки зайвими. Єпископський кулак гримнув об стіл. Брат Жеанар злякано підстрибнув.

– Не забувайтеся, сину мій! Ви – у моїй єпархії. Ніхто не дозволить вам каламутити розум простолюду й підривати довіру до Святої Церкви! Ваше розслідування зайве. Ні, воно просто небезпечне! Ви змушуєте людей думати, що моє слідство велося недбало! І це в той час, коли кляті катари починають простягати свої клішні до Пам’є!

Я оцінив і пасаж про «клішні», й щиру турботу про спокій славного міста Пам’є.

– Але, Ваше Преосвященство, слідство справді…

– Помовчіть!

Монсеньйор де Лоз не був схильний до обговорення подробиць. Шкода, мені було що сказати…

– Навіщо ви їздили до Артигата? Ви знаєте, що тепер там коїться?

…Коли ми їхали звідти, нічого особливого в славному селищі не відбувалося. Навіть маленький Пелегрен, встигнувши трохи заспокоїтися, весело грався із сусідськими хлопчаками у «вовка» – улюблену гру всіх хлопчиків від Нормандії до Піренеїв. Жанну й усе, що з нею пов’язано, вже почали забувати.

– У мене є скарги поважних людей! Найповажніших людей Артигата! Навіщо вам знадобилося туди приїжджати?

– Щоб подивитися на могилу Жанни де Гарр, Ваше Преосвященство.

…Так, ми бачили могилу нещасної дівчини. У цьому я зміг переконатися після повернення до Артигата, коли знову завітав до непривітного будинку Санксі де Гарра. Там я зробив те, що упустив раніше – попросив показати невеличку скриньку, де зберігалися прикраси. І майже відразу ж побачив браслет – синій, скляний, з безглуздими квіточками, намальованими білою фарбою. Точнісінько такий самий, як і той, що лежав у підземеллі.

Санксі де Гарр був доволі неговіркий, та все ж пояснив, що прикрасу купив багато років тому на ярмарку в Тулузі. Браслетів було два – один носила Жанна, інший – її молодша сестра…

Єпископ обвів мене похмурим поглядом, потім його очі ковзнули по сувою, що лежав на столі. Коли б не він, монсеньйор швидше за все не став би навіть говорити зі мною.

Але повноваження, отримані від Орсіні, змушували його стримуватися. Я знав таких людей: спочатку крик, удари кулаком по столі, потім починається справжня розмова.

– Гаразд… Сину мій, чого ви хочете?

Тон був іншим, та й голос став тихшим і глухішим, немов Арно де Лоз трохи застудився.

– Спочатку відповідей на кілька запитань, монсеньйоре. Якщо бажаєте, ми попросимо брата Жеанара простежити за…

– Обідом, – кивнув єпископ. – Брате Жеанаре…

Коротун підхопився, зміряв мене поглядом, сповненим щирої братньої любові, й вийшов, обережно причинивши двері.

– Слухаю вас, сину мій.

Найправильнішим було б запитати його відразу, навіщо знадобилося фальшиве слідство, але такого він міг і не пробачити. Краще почати з іншого.

– Де сестра Цецилія, монсеньйоре? Я б хотів із нею поговорити.

Червонувате, налите кров’ю, обличчя де Лоза скривилося.

– Он як? Я б теж хотів поговорити із цією самозванкою! На жаль, брате Гільйоме, зараз це викликає певні труднощі. Ця підлота втекла!

Я ледь стримався, щоб не поморщитися. А ще вважають, що ченці – найгірші лихослови! Чи це тільки в моїй присутності Його Преосвященство не церемониться?

– Давно треба було її просто заарештувати й підвісити на дибу. Не хотілося сваритися з Міланом… Вирвати б кілька нігтиків з її білих ручок, одразу б заспівала! Протобестія!

Пасаж про «білі ручки» пролунав не просто переконливо, а з явним почуттям. Чимось невідома мені сестра з Мілана встигла добряче зачепити монсеньйора. Чи не в цих білих ручках річ?

– Уявіть собі, сину мій! Десь за два тижні до вашого приїзду сестри Агнеса й Перепетуя – ті, що приїхали із цією шахрайкою з Мілана, – попросилися назад у монастир. Я не став заперечувати, але ж, певна річ, зажадав, щоб сестра Цецилія залишилася.

– Але навіщо, Ваше Преосвященство?! – не витримав я. – Слідство закінчено. Наскільки я зрозумів, у всіх лиходійствах винна вдова Піо, котру й наздогнав Суд Божий!

Посмішка – хитра й водночас поблажлива:

– Ми ж із вами розумні люди, брате Гільйоме!

«Ми із вами»! Монсеньйор волів спуститися до рівня скромного ченця із Сен-Дені. Напевно, саме час запишатися.

– Слідство, сину мій, займалося історією Жанни де Гарр і було проведене в повній відповідності до інтересів Святої Католицької Церкви й нашої єпархії…

Сподіваюся, при цих словах у мене був досить серйозний вигляд.

– …Та дещо залишилося поза межами розслідування. І насамперед, який диявол приніс цю…

Я поквапився перехреститися, він – теж.

Напевно, Його Преосвященство збагнув, що його кості викинули «тринадцять», а тому закашлявся, почервонів і, нарешті, видихнув:

– Прости Господи! Коли я подумаю про цю ханжу, про цю тихоню…

– Сумно дізнатися, що сестри з обителі Святої Агнеси відрізняються настільки непорядними якостями.

Він знову почав багряніти – цього разу страшно, до чорноти. На мить я справді злякався за єпархію, якій загрожувала небезпека овдовіти. Нарешті, монсеньйор різко видихнув і ляснув по столі широкою долонею:

– Брате Гільйоме! Давайте домовимося. Ви проводите роки в своїй келії й ведете єлейну балаканину, від якої, зізнатися, мало користі. Я захищаю інтереси Святої Церкви в цих горах, де часто потрібен воїн, а не богослов. А тому ставтеся з повагою до мене й до мого сану! Бачить Господь, я іноді нестриманий… Я маю на увазі, нестриманий у висловлюваннях. Але все це заради збільшення слави Господньої!

Сподіваюся, я сприйняв догану з належною смиренністю. Обличчя Його Преосвященства поступово перемінило багряний відтінок на світло-морквяний. Він легенько відкашлявся й зітхнув:

– Думаю, ви мене зрозуміли… Отже, я хотів дізнатися, навіщо сестра Цецилія приїхала в Пам’є. Звичайно, в усьому винна ця клята відьма, яку справді наздогнав Суд Божий і з приводу чого ви, здається, насмілилися іронізувати. Але навіщо їй сюди їхати? Може, в неї була змова із вдовою де Піо?

Я відвернувся, щоб не заробити ще нотацію. Зовсім доладно – черниця з Мілана змовляється з відьмою з Артигата, щоб приїхати в Пам’є й там зазнати її злочинницьких чарів! Не дивно, що це навіть не зважилися записати в документи слідства.

– Отже, ці дві сестри благополучно відбули до Мілана. Я зібрався до Фуа, сестра Цецилія висловила побажання їхати зі мною, щоби відвідати знаменитий собор Святого Інокентія. Ми виїхали, й наступного дня вона втекла.

Отже, сестра Цецилія втекла. Трохи раніше десь у горах заблукав брат Умберто, а трохи пізніше самозванка де Гарр зустріла розлюченого ведмедя. А ще пізніше…

– Монсеньйоре, – зауважив я. – Коли посилатимете своїх людей на пошуки сестри Цецилії, нехай заразом пошукають і Армана де Пуаньяка. Це друга людина, з якою хотілося б поговорити.

Темні брови здивовано піднялися.

– Із цим віланом? Але навіщо? Нехай ним займається староста Артигата! Я вже з ним говорив, причому не один раз.

Я кивнув. Отже, де Пуаньяка шукати не будуть. Може, й на краще, інакше йому теж загрожує зустріч із ведмедем.

Розмова явно добігала кінця. Я вже хотів відкланятися, але де Лоз зупинив мене рухом широкої долоні:

– Не поспішайте, брате Гільйоме. Як ви вже зрозуміли, Його Високопреосвященство ввели в оману. Слідство закінчено, й закінчено в цілковитій відповідності до закону. Та все ж таки присутність його посланця дуже доречна. Так, доречна!

Він покрутив товстими пальцями, потім кинув на мене швидкий уважний погляд:

– Брате Гільйоме! Ви… справді бачили демона?

Казати правду не хотілося, брехати – теж.

Я знизав плечима:

– Я бачив якусь істоту, досить схожу на ведмедя. Але чи демон це…

– Бачили! – вказівний палець зметнувся вгору. – І бачили його неподалік від замку сеньйора Гуго д’Еконсбефа.

– Так, Ваше Преосвященство.

Він був задоволений. Більш того, монсеньйор Арно де Лоз був у захваті.

– Отже, ви його бачили! Це вже не вигадки дурних віланів, яким ввижається демон за кожним кущем! Сподіваюся, ви й ваші супутники зможуть це підтвердити перед Його Високопреосвященством?

Він до чогось хилив, чогось домагався. Адже «демони» живуть у замку, про який Його Преосвященство щойно згадав!

– Тепер ви розумієте, сину мій, наскільки відповідальний мій сан і наскільки тяжка ноша. Округ Пам’є – це не Іль-де-Франс! Отже, сину мій, я сміливо зможу посилатися на вас…

– Заждіть! – я підхопився, відчуваючи, що діється щось дивне. – Ваше Преосвященство! Я зовсім не впевнений, що ця істота – справжній демон. Може, це творіння Господа…

– Дозвольте Святій Церкві судити про це! – єпископ теж підвівся, маленькі очиці блиснули, долоня знову вдарила по столі. – Свята Церква все відає й усе зуміє зважити! Чекаю вас на завтрашній месі, я сам служитиму. Ідіть, і нехай благословить вас Господь.

Товсті пальці знехотя піднялися. Я схилив голову, розмірковуючи, чи не варто після цього благословення тричі прочитати «Отче наш»?

У нашій скромній оселі – ми розмістилися там само, де й у перший приїзд до Пам’є – на мене вже чекала вечеря. Задоволений брат Петро розкладав на столі свіжі овочі, які мали слугувати обрамленням трьом величезним смаженим коропам. Ансельм, не звертаючи уваги на цю грішну благодать, забився в куток, де в світлі недогарка вивчав невеличку книжку в простій дерев’яній оправі. Поки я вихваляв старанність славного нормандця, Ансельм устиг переміститися до столу, причому книжка немов би чарами випарувалася.

– Завтра йдемо до меси, – повідомив я, коли коропам було віддано належне. – Не суптеся, брате Петре, інакше я подумаю, що ваше невдоволення має відношення до майбутньої проповіді монсеньйора де Лоза.

– Єпископ варту збирати… збирав, – повідомив П’єр, пропускаючи мої слова повз вуха. – Навіщо?

– Ви… Ви не забудете надягти кольчугу, отче Гільйоме? – докинув Ансельм.

Відповідати я не став. Напевно, брат Умберто теж не забував надягати кольчугу. А щодо варти слід було подумати.

– І що вам повідав монсеньйор де Лоз? – поцікавився італієць, коли вечерю було скінчено. Я подивився на нього – сподіваюся, досить виразно. Хлопець зніяковів. Я витримав паузу, потім звернувся до П'єра:

– Брате Петре! Його Преосвященство може запитати вас, чи бачили ви демона. Сподіваюся, ваша відповідь буде точна і гарною латиною… Вас це теж стосується, брате Ансельме, – я повернувся до італійця. – І пам’ятайте: «нехай буде мова ваша «так-так» і «ні-ні», а що понад те – все від лукавого». Втім, якщо ви, брате Ансельме, маєте бажання поговорити з монсеньйором де Лозом щиро…

– І навіть мрію, отче Гільйоме, – кивнув він, але я помітив, що хлопець думає зовсім про інше. – Може… Ми погуляємо трохи. Я…

П’єр докірливо глянув на свого побратима, й Ансельм остаточно зніяковів.

– Отче Гільйоме… Мені треба з вами поговорити! Брате Петре, не ображайся!

Я хотів продовжити виховання перекірливого молодика, та раптово зрозумів – справді треба. Щось сталося – або може статися.

II

Пам’є – містечко не з великих, до того ж, мешкали ми на околиці, тому незабаром дорога вивела за напівзруйновану міську стіну, яку не лагодили, ймовірно, від часів навали арабів. Навколо тяглися сади, трохи далі темнів ліс.

Ансельм ішов мовчки. Я терпляче чекав.

Чомусь подумалося, що йтиметься про дочку жонглера. З Анжелою ми розішлися на дорозі до Артигата, й відтоді про неї не було ні чутки, ні звістки. Та італієць мовчав.

– Вас щось бентежить, брате мій? – поцікавився я, намагаючись зав’язати розмову.

Ансельм смикнув плечем.

– Так! Багато чого. Я… Я вчинив недобре… Напевно, я повинен висповідатися, але я ще не готовий! Не можу…

– Істинно так, брате мій, – кивнув я, розуміючи, що квапити хлопця не можна. – Ти, як сказав би брат Петро, великий грішник є.

Я помітив, що вже три вечори поспіль він готує вечерю. Я не кажу вже про те, хто ходить на ринок…

Ансельм винувато розвів руками.

– Але ці гріхи ніщо порівняно з тим, що ти, брате мій, ховаєш під сподом якусь книжку в дерев’яній оправі, не показуючи її нам, твоїм побратимам!

– А-а! – навколо було темно, та мені здалося, що італієць усміхається:

– Воістину грішний я, отче Гільйоме, тому що читав я не що інше, як листи великого грішника брата Абеляра.

Оце так! Ще нещодавно ці листи ходили на клаптях старих сувоїв, тепер же хтось подбав про те, щоб переписати їх у книгу. Цікаво, звідки така книжка в славному місті Пам’є?

– Адже ви вчилися разом із ним?

– Із братом Абеляром? – здивувався я. – Ні, звісно. Я й бачив його лише раз у житті. І можу сказати, що ця зустріч не справила на мене особливого враження. Абеляр дрібніший, ніж його гріхи.

– А я думав, що ви разом були в Болоньї! – розчаровано протягнув хлопець.

Він явно збирався говорити зі мною не про Абеляра й не про Болонью, але я вдав, ніби нічого не розумію. Чому б не поговорити про Болонью?

– Розумієш, брате Ансельме, коли я приїхав до Болоньї, Абеляр був уже досить знаменитий. Для нього університет був просто нецікавий. До речі, він мені так і не сказав нічого. Він про себе досить високої думки, цей єретик.

– Єресіарх, – стиха виправив Ансельм, і я не став заперечувати.

Тим часом, сади залишилися позаду. Ми вступили в ліс, і я відчув легку тривогу. Гуляти в лісі після заходу сонця – заняття не з найвеселіших. Але я вирішив цього не виказувати.

– До того ж, у Болоньї тоді все тільки починалося. Університету ще не було. Ми збиралися, читали книжки, намагалися щось зрозуміти. Подейкують, зараз там усе статечно й нудно…

Ансельм кивнув:

– Так, я був там. Зараз там дуже схоже на монастир… А чому ви поїхали туди?

Я задумався. Відповісти не так уже й просто.

– Якщо відверто, то я не збирався. Я прийняв постриг у Ліоні, в обителі Святого Якоба. Настоятелем був отець Мартін, добрий знайомий мого батька. Тоді я тільки-но повернувся з Палестини й хотів одного – сховатися в келії та забути про все. Але отець Мартін розсудив інакше.

…У лісі було тихо, але я й далі тримався сторожко. Чого це Ансельму заманулося йти сюди проти ночі? Втім, квапитися немає куди.

– Він вважав, що я ще занадто молодий, аби жити в монастирі. Адже мені було всього двадцять два. І він послав мене в Болонью.

– А чому ви вирішили написати книгу про Іринея?

Дорога вела прямо, але я помітив, що ми підходимо до перехрестя. Ансельм сповільнив крок.

– Про Святого Іринея? Швидше за все, з почуття суперечності. Мені не сподобався його страх.

– Як?

– Страх, – я посміхнувся. – І святі можуть злякатися, брате Ансельм. А Іриней злякався. Він жив у страшний час – час гонінь, воєн, бунтів. І він вирішив, що Ворог роду людського надто сильний.

– А ви вважаєте інакше?

Ансельм зупинився – точнісінько на перехресті.

– Ми багато про це сперечалися в Болоньї. Навіть влаштували диспут із самим Петром з Ломбардії. Зізнатися, Ворогові ми не залишили жодного шансу…

– Тобто ви вважаєте, що в світі є тільки одна Сила?

– Звичайно, – кивнув я. – І ця Сила – Господь. Отцю Петру довелося сутужно, й коли б його воля, нас би навчили не тільки словесно. Але тоді він ще не міг збирати хмиз…

Зненацька я розсміявся. Ансельм подивився на мене досить здивовано.

– Нічого… Просто згадав… У Болоньї зі мною вчилися двоє кліриків – обидва з краю світу. Один – Диметрій Фульмінат, схизмат, звідкись із Сарматії, другий – з Норвегії, здається, його звали Хельгом. Вони додумалися до того, що позаяк Христос обіцяв порятунок усім, то це стосується й Ворога!

– Що?! – хлопець остаточно обімлів.

– Уяви собі! Написали трактат про порятунок Князя Пітьми й бухнули просто на стіл Петру Ломбардському! Як тобі таке?

– Напевно, вогнище горіло довго, – з розумінням зітхнув італієць. – А на чому їх спалили – на мокрій соломі?

Я похитав головою – згадувати про це було приємно.

– Обійшлося. Для них обійшлося. А отцю Петру довелося пускати кров. Подейкують, у Сарматії цей трактат не менш популярний, аніж у нас писання Абеляра… До речі, куди нам іти – ліворуч чи праворуч?

Ансельм відсахнувся – запитання влучило в ціль.

– Ми забули ще про один твій гріх, брате. Хто звелів привести мене сюди? Сподіваюся, не наш друг де Гарай?

– Ні.

Він помовчав, збираючись із силами, потім різко підняв голову:

– Отче Гільйоме, прошу вас – ходімо зі мною. Мене просили показати вам… дещо.

– Хто? Ті, хто дав тобі Абелярові листи? «Чисті» брати?

– Так! – у його голосі чувся виклик. – І ви невдовзі зрозумієте, що в них є право судити нас!

Знову – судити… Монсеньйор Орсіні готовий уже зараз збирати хмиз для катарів. Але й вони, виявляється, вважають себе суддями.

– Ходімо, – кинув я, не бажаючи сперечатися. Ансельм хвилину зволікав, потім швидко рушив вузькою стежкою, що вела через ліс.

У цих місцях я не бував. Донедавна здавалося, що округ Пам’є – звичайний глухий закапелок, яких повно в Королівстві Французькому. Тепер дещо вдалося побачити, ще більше – дізнатися. Що ще нового можна зустріти в цьому лісі?

Ішли довго. Кілька разів доводилося гукати Ансельма, щоб він зачекав – бити ноги об коріння, що так і намагалось потрапити під черевики, не хотілося. Ми піднімалися на невисокий пологий схил. Ліс густішав, і я знову подумав про де Гарая, й заразом – про месіра Пилипа. Втім, відоме зло – не найстрашніше…

Попереду позначився просвіт – стежка виводила кудись на відкритий простір. Ансельм підняв руку, і я слухняно завмер. Почекавши трохи, італієць повернувся, приклав пальця до губів і кивнув на дерева, що обступили стежину. Рвати рясу не хотілося, та відступати було пізно. Я накинув каптур, щоб сліпа гілка не влучила в обличчя, й став обережно пробиратися крізь хащу. Ансельм кілька разів зупинявся, прислухаючись, потім знову кивав, і ми йшли далі. Нарешті, він повернувся:

– Тут! Отче Гільйоме, за цими деревами – галявина. Ми зараз визирнемо…

Чомусь згадалося полювання на тетеревів – улюблена розвага мого батька. Підкрастися, визирнути з-за кущів…

– Це не смішно! – різко кинув Апсельм, помітивши мою усмішку. – І заради Бога, отче Гільйоме, не шуміть!

У його руці неяскраво блиснув знайомий кинджал. Хлопець повернувся й став обережно протискатися вперед.

…Спочатку я побачив багаття – воно горіло зовсім близько, за кілька кроків від узлісся. Галявина – невеличка, оточена зусібіч високими старими деревами. Поруч із багаттям я помітив дивну кам’яну споруду, що нагадувала напівзруйнований вівтар. І людей – чимало, чоловік із тридцять.

Вони не шуміли. Темні постаті оточили вогонь, сидячи навпочіпки. Щось дивне було в них, але спочатку я ніяк не міг збагнути, що саме. Я ще раз оглянув галявину: багаття, мовчазні люди, схожі на кам’яні статуї, напівзруйнований вівтар. Вони чекали – зараз щось має статися…

– Бачите? – нетерпляче шепнув Ансельм, який прилаштувався збоку. Я хотів уточнити, що він має на увазі, але тут в очі вдарив яскравий спалах – багаття, яке досі мирно потріскувало, виплюнуло в небо стовп зеленого вогню. Я мимохіть примружив очі, й раптом почув глухе й злите: «Ах-ха-а-а!»

– Є! – Ансельм присунувся ближче. – Прийшов!

Я розплющив очі, але першої миті нічого не помітив, крім високого, переливчастого полум’я. Потім, коли очі звикли, я зрозумів – на галявині все змінилося. Ті, хто сидів, тепер стояли, здійнявши руки вгору й дивлячись на вогонь.

– Ах-ха-а-а!

Руки опустилися. Низький уклін – комусь, чий силует я нарешті зміг роздивитися на тлі полум’я. Широкий темний плащ, дивна велика голова… Й у всіх інших було щось дивне…

– Ах-ха-а-а!

Руки знову зметнулися вгору, і я, нарешті, зрозумів: на всіх, окрім великоголового, немає одягу. Чоловіки, жінки, діти – всі голі, лише дехто мав короткі пов’язки на стегнах.

Великоголовий ступнув ближче, і тут я розгледів, що голова в нього цілком звичайна, але на ній – маска. Дивна маска з великими вирізами для очей і високих кривих рогів.

– Гарний? – Ансельм кивнув у бік рогатого. Відповідати я не став, нарешті збагнувши, куди й навіщо привів мене італієць.

Рогатий щось різко крикнув, у відповідь пролунало дружне виття. Один за одним люди падали додолу, потім вставали й підповзали ближче до рядженого. Спочатку я не зрозумів, навіщо, але потім здогадався – вони цілували коліно, яке рогатий завбачливо виставив уперед. Це тривало довго, і я почав поступово приходити до тями. Такого я ще не бачив, хоча чути доводилося.

– Діти пітьми! – пролунав гучний знайомий голос. – Славімо Владику! Славімо того, кому ми віддаємо наші душі й наші тіла!

У відповідь – дружний хор вигукує дивні незрозумілі слова. Вслуховуватися я не став – усе й без того зрозуміло. Чорна меса!

Найгірша мерзенність, яка є під сонцем – точніше, під місяцем, який саме починав неквапом сходити над високими кронами.

– Упізнали? Ви його впізнали? – шепотів Ансельм, але я застережливо підняв руку.

Шуміти було не варто – якщо вони нас помітять, кинджал навряд чи допоможе. Того, хто з’явився при світлі зеленого полум’я, я, звісно ж, упізнав.

…Нелегка єпархія дісталася монсеньйорові Арно де Лозу!

– Зараз… Зараз вони… – знову почав італієць, але я взяв його за руку й потягнув назад, у лісову хащу. Що буде далі, я здогадувався, але не мав ані найменшого бажання бачити таке. Та й хлопцеві це ні до чого.

Поки ми пробиралися поміж старими, вкритими мохом стовбурами, я зважував, що сказати Ансельму. Умберто Лючані, посланець Його Високопреосвященства, мав рацію. Тільки він шукав сатанистів у замку д’Еконсбефа, вони ж виявилися зовсім поруч.

– Що тобі ще сказали «чисті»? – поцікавився я, коли ми, нарешті, вибралися на стежку.

– Сказали, щоб я подумав. Просто подумав, – стиха відгукнувся Ансельм.

Ми пішли назад, а я все ще не уявляв, що мені казати хлопцеві. «Горе тобі, земле, коли цар твій – отрок»[41]41
  Еккл., 10, 16.


[Закрыть]. Горе єпархії, де єпископ – сатанист! Та все ж таки…

– Брате мій, – нарешті, почав я. – Думаю, ми однаково ставимося до того, що бачили.

Короткий злий смішок:

– Ні, отче Гільйоме. Зараз ви скажете, що не всі єпископи поклоняються Вельзевулу. Що є добрі єпископи. І добрі архієпископи…

Згадалася площа в центрі Тулузи – й скована ланцюгами людина. Фірмен Морі, який наважився суперечити архієпископові Тулузькому…

– Ви скажете, що є навіть гарні кардинали… І що Свята Католицька Церква– аж ніяк не синагога Сатани, як це кажуть заблукані брати-катари.

Звісно ж, слід було заперечити, але я раптом уявив, як доповідаю про побачене Його Високопреосвященству. Мені здалося, що я бачу глузливий вираз на молодому гордовитому обличчі, чую його поблажливий голос:

«Тепер ви переконалися, брате Гільйоме? Ви ж самі бачили!».

Так, я бачив. Бачив і те, чого поки що не міг побачити Ансельм. Вогнища – десятки, сотні вогнищ, на яких горять нечестивці – справжні й гадані, всі, на кого вкаже Найсвятіше Обвинувачення. А у відповідь – інші вогнища, біля яких блазні в рогатих масках закликатимуть свою паству до помсти. Й уважні очі «чистих» братів, які спостерігають за цим божевіллям, щоб дочекатися свого часу…

– Завтра ми надягнемо кольчуги, – вирішив я. – І відтепер – ані кроку без мого дозволу.