Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 21 страниц)

VII

– Він чекає на вас, – заклопотано зауважив отець Джауфре.

– Так, – погодився я. – Зараз іду. Вибачте, трохи стомився…

На мене чекав посланець Орсіні, але я справді стомився. Цей день – перший день, проведений у Тулузі, куди ми приїхали всі втрьох, виявився напрочуд клопітним.

Отець Джауфре, пріор обителі Святого Хреста за Стінами, надав притулок П’єру й Ансельму в монастирі, а я, ледь устиг поїсти з дороги, як уже вирушив до архієпископа.

Його Преосвященство Рене Тулузький чекав на мене з нетерпінням. Напевно, якби я не поквапився до нього, монсеньйор наказав би привести мене на ланцюгах, як нещасного Фірмена Морі.

Я відразу зрозумів, про що йтиметься. Архієпископ будь-що-будь хотів приховати те, що сталося в Пам’є. Про Тулузу давно йшов лихий поголос, і монсеньйор Рене поспішав підстелити соломи. Звіт для Орсіні – докладний і абсолютно брехливий – його канцелярія вже встигла скласти. Нічого нового Його Преосвященство не вигадав. До висновків слідства, яке настільки успішно заплутав де Лоз, було додано розповідь про «бунт» невдячних жителів Пам’є проти своїх добрих сеньйорів і про несподівану кончину єпископа «від удару». Хід був розумний. Бунт – справа влади світської, а оскільки Домінік д’Еконсбеф зник, граф легко залишить справу без наслідків.

Отже, все було передбачено. Більш того, розсудливий монсеньйор Рене вилучив з результатів слідства все, що стосувалося вдови Піо. Навіть «відьма» могла стати в цьому розкладі надто небезпечною. Сестру Цецилію оголошували звичайною самозванкою, котра зізналася й покаялася, тож їй було пробачено. Цікаво, чи знає Жанна про це?

Важко сказати, які відомості зібрав архієпископ про мене, але, схоже, його вивідачі перестаралися. Його Преосвященство був упевнений, що я всіма силами виконуватиму наказ монсеньйора Орсіні. Тому в архієпископському палаці для мене заздалегідь приготували все, що й належить, – і батіг, і, звісно, пряник.

На жаль, я не дав монсеньйорові Рене виявити свої неабиякі дипломатичні здібності.

Прочитавши звіт, я, не кажучи й слова, підписав його та попросив дозволу піти. Після цього мені довелося стати свідком рідкісного видовища – Його Преосвященства архієпископа Тулузького, що закляк у своєму розкішному кріслі із широко роззявленим ротом. Добре, що в кімнаті не було мух!

…Звіт, підписаний не лише мною, але й архієпископом, а заразом і графом Тулузьким, став для мене головним козирем у майбутніх поясненнях Орсіні. Брата Гільйома можна оголосити посланцем демонів або боягузом, який отримав хабара. Але навіть Курія тричі подумає, перш ніж піде проти графства Тулузького.

Коли монсеньйор нарешті зметикував, що рота можна стулити, він на радощах поспішив витягти пряника – не пропадати ж добру! Це був документ, куди належало вписати ім’я майбутнього єпископа Пам’є – моє ім’я.

Коли я відмовився, архієпископ, напевно, вирішив, що в Сен-Дені збирають із усіх кінців Християнського Світу блаженних – разом із юродивими.

Я вирішив, що момент підходящий, і натякнув, що потрібна кандидатура вже є в розпорядженні Його Преосвященства. Один брат із Сен-Дені був цілком при масті в Пам’є, устиг освоїтися й навіть почав розбиратися у вівчарстві…

Так брат Петро став єпископом. Певна річ, ще треба було погодити це з графом, написати до Рима, але монсеньйор Рене запевнив, що труднощів не передбачається. Він просто сяяв – його вивідачі, звісно, вже знали все про отця Петра Нормандця, керуючого єпархією Пам’є. П’єр влаштовував монсеньйора Рене у всіх відношеннях і насамперед тим, що нічого не розумів у хитрих інтригах, які, немов павутиння, обплітали всю Окситанію.

Отже, довелося посилати по П’єра, і вражений хлопець вислухав довгу промову високою латиною про обов’язки пастиря.

Сподіваюся, хоча б половину він зрозумів. У всякому разі, тримався мій нормандець із превеликою гідністю. А ввечері, коли настав час відпочити, до монастиря прибув посланець монсеньйора Орсіні. Не простий гонець – хтось із Рима, хто бажав поговорити зі мною. Короткого листа я вже прочитав. Його Високопреосвященство викликав мене до Флоренції для доповіді.

– Чому не до Рима? – поцікавився отець Джауфре, котрому я показав кардинальське послання. – Адже якщо монсеньйор вважає справу важливою, вам, можливо, варто поговорити з Його Святістю.

– От цього він і не хоче.

Я знов уявив собі холодне усміхнене обличчя Орсіні. «Овернський клірику! Овернський клірику! Ви ж усе бачили. Ну, зізнайтеся, що ви помилялися, а я мав слушність!».

Він не заспокоїться, прочитавши звіт монсеньйора Рене. Він шукатиме правду – і знайде. Він уже зібрав хмиз – багато хмизу. По всій Європі, по всьому Світі Християнському…

Що я міг відповісти? Що лоґри – останні з них – безпечні? Що вони не демони, а такі ж Божі створіння, як і ми? Це лише слова. Навіть якщо він повірить, залишаються ще ті, хто поклоняється блазням у рогатих масках, залишається всюдисущий брат Пайс із його «чистими», та й сам архієпископ Рене Тулузький разом із Його Світлістю.

Усе це так, але ліки будуть гіршими за хворобу. Найсвятіше Обвинувачення опиниться в руках таких, як де Лоз, і таких, як монсеньйор Рене. Для кого приготовано хмиз?

– Я спробую пояснити, – промовив я вголос. – Якщо треба, буду вимагати зустрічі з Його Святістю. Повинен же хтось зрозуміти!

Отець Джауфре кивнув, але без особливої впевненості. Адже він розумів – і те, яка небезпека загрожує Церкві, й те, як важко їй запобігти.

– Піду, – я підвівся й стомлено розправив плечі. – Цікаво, що потрібно цьому посланцеві?

Отець-пріор розвів руками, й ми мовчки вийшли в темний і порожній у цю пору коридор. Чомусь згадалося підземелля, рівні гладенькі склепіння, довгий ряд ніш…

Перед дверима, за якими чекав на мене посланець кардинала, я ненадовго зупинився, щоб заспокоїтися. Хвилюватися не варто. Це ще не Орсіні, сили слід поберегти…

У келії яскраво горіли свічки. Перше, що я помітив – багатий червоний плащ, недбало кинутий на ложе. Отже, це не клірик.

Біля вікна стояв високий сивий старигань у гаптованому сріблом камзолі. Почувши, що двері відчинилися, він повільно озирнувся. На мене дивилося зморшкувате, до чорноти засмагле обличчя. Під сивими бровами блищали молоді жваві очі.

– Ви хотіли бачити мене, месіре?

Він відсахнувся, рука сіпнулася, немов би посланець грізного кардинала побачив примару. Різкий важкий подих:

– Ні! Я хотів бачити не вас…

Залишалося здивуватися.

– Я – брат Гільйом із Сен-Дені. Ви хотіли…

– Та на біса мені якийсь там брат Гільйом! – голос, який звик командувати сотнями латників, загримів, заповнивши всю келію. – Андре! Андре де Ту! Це що – ти?

Я відчув, що ноги підкошуються. Не тямлячись, опустився на табурет. Подих перехопило.

– Ні… Це не я, Лодовіко. Це вже не я…

– Ах ти ж бісеня! – Лодовіко Карачіоллі одним стрибком опинився поруч. Я відчув, як мене хапають, трусять, пригощають стусанами. О, мої бідолашні кістки! Зрештою я вгатив його в груди, й Лодовіко звалився на ложе.

– Ха! – засмагле обличчя посміхнулася. – Тепер упізнаю! Ну що, голопуцьку, не сподівався побачити?

«Голопуцьком» я був у свій перший рік у Палестині. Мені щойно виповнилося сімнадцять, а Карачіоллі – Грозі Сарацинів – цілих двадцять п’ять.

– Не сподівався! – відверто зізнався я. – Думав, якийсь смиренний брат…

– Ще чого!

Лодовіко пружно підхопився, засмагла зморшкувата рука обхопила мою шию:

– А я їхав, їхав, і все думав, який ти зараз… Господи, Андре, двадцять років! Ні, більше!

– Більше, – зітхнув я. – Більше, друже.

Ми довго сиділи, теревенячи про якісь дурниці, потім обоє збагнули, що плачемо, й узялися дорікати один одному за старече слабоумство. Нарешті Лодовіко витяг на світ божий величенький глечик, запевняючи, що це найкраще вино, яке він зміг знайти в Тулузі.

Часу на це в нього було обмаль, але Карачіоллі завжди мав чудовий нюх на все грішне.

Терпкий червоний напій ударив у голову, й Лодовіко почав розповідати, як дізнався від Орсіні («цього нахабного прища»), що я буду в Тулузі, тож вирішив їхати туди сам («бо сховаєшся в келії, із собаками тебе шукати, чи що?»). І взагалі гріх усі ці роки не давати про себе звісток («ну, зовсім ти став божою дудкою, Андре!»).

Я кивав, погоджуючись. Сперечатися не хотілося, хоча краєчком свідомості я розумів, що «нахабний прищ» послав Карачіоллі в Тулузу не дарма, й головне ще не сказано. Але як не хотілося про це думати!

– Ну, яким ти став! – як слід роздивившись мене (для чого довелося довго вертіти мою скромну персону перед свічками), зітхнув нарешті Лодовіко, – сірий, худий, нудний!

– Сам кращий? – відгукнувся я. – Білий, мов голуб! Сивий Карачіоллі!

– Точно. Сивий. Мене так і звуть тепер – Білий Лицар.

– Як?!

Я раптом відчув, що холону. «Я пришлю до тебе Білого Лицаря, Білого Лицаря Білого…».

– Ну, я ж білий обладунок ношу, – взявся пояснювати Лодовіко – І голова біла. Як у дитячих казках – Білий Лицар.

Я кивнув, намагаючись заспокоїтися. Збіг! Простий збіг! Чи це я уві сні подумав про Лодовіко, про його сиву безверху голову…

– До речі, що це ви з Орсіні не поділили? Він тебе, здається, готовий без солі проковтнути.

– Га? – отямився я. – Ми з ним Диявола не поділили.

Я із задоволенням спостерігав, як фізіономія Карачіоллі набула розгубленого вигляду, потім спробував пояснити.

– Розумієш, я вважаю, що Ворога не слід боятися. А він панікує. Уявляєш, ми йдемо в атаку, а він на півдорозі готовий повернути назад і почати рубати власний обоз!

Лодовіко довго чухав потилицю, потім обізвав Його Преосвященство не найпристойнішим чином і нарешті махнув засмаглою долонею.

– Пес із ним, з Орсіні! Головне, я його вламав.

– Ти? Вламав? О щиросердний Лодовіко! У що ж втяг він тебе, а заразом і мене?

– Це все через клятого сарацинського собаку – Імадеддіна. Не забув ще?

– Ні… – насилу вичавив я. У скронях знову застугоніло – «Білий Лицар»… «Білий Лицар»…

Я насилу розумів, що розповідає Лодовіко.

Немов би я був не тут, не в тихій келії обителі Святого Хреста за Стінами. Сірий пісок, порожній покинутий табір, темні вершники на обрії… Нарешті я змусив себе отямитися. Про що це свідчить Карачіоллі? Так-так, невдовзі Хрестовий Похід. Собака Імадеддін («який же він собака, Андре!») збагнув, що йому можуть відрубати хвоста, й почав переговори про мир. Єрусалим теж не від того, щоб помиритися з Мосулом, але…

– Він, собака, нікому не вірить! Каже, що ми всі клятвопорушники й брехуни. Уявляєш? Зустрілися ми з ним, сидить – жирний, пика – хоч пацюків бий…

– Імадеддін?!

Я згадав худе хлопчисько в позолоченому обладунку, нахабну посмішку на вродливому, майже жіночому, обличчі. Жирний? Пика?

– A-а, ну так! – зметикував Лодовіко. – Ти ж його стільки років не бачив! Він тепер як той кабан. Гірше! Немов слон!

Немов слон? Не хотілося вірити. На що ж ми всі перетворилися?

– Отож. Каже мені цей собака – підпишу, якщо буде представник від Найсвятішого Престолу. І не хто-небудь, а свята людина Андре де Ту, котрий тепер у славетній обителі Сен-Дені. Все знає, собака! Усім, каже, не вірю, а йому повірю. Нехай Папа йому повноваження дасть, із ним і підпишу. Зрозумів?

– Зрозумів.

Атабек не забув, як ми з ним намагалися встановити мир. Згадав! Серце гупнуло. Отже, не дарма…

– Коли я Орсіні розповів, той мало не луснув. Кричить…

– Хто?! Орсіні – кричить?

– Ну, пищить, – виправився Лодовіко. – Нема чого, мовляв. Ми вам кардинала подішлемо! А я кажу, він, Імадеддін-собака, вашого кардинала на палю посадить і вірші про це напише. Я вже думав до Папи підкотитися, але тиждень тому Орсіні все ж таки здався. Гаразд, каже, призначимо отця Гільйома єпископом-посланцем при Патріарху Єрусалимському, й нехай із собакою Імадеддіном домовляється. Забирай, мовляв, його, тільки спочатку до Флоренції відвези, розмова є.

– До Флоренції?

Тепер усе стало зрозуміло. Його Високопреосвященство розумно розсудив, що мене треба послати якнайдалі. У Флоренції він дізнається від мене, що сталося в Пам’є, потім я поїду в Святу Землю, а монсеньйор вирушить до Рима, щоб підпалювати хмиз.

Брат Гільйом у Римі не потрібен.

– Я не можу відразу їхати, Лодовіко. Як тобі пояснити?

– Ти Імадеддіну поясни, – гмикнув Карачіоллі. – Зрозумій, Андре, іншого шансу помиритися із цим мосульським собакою може й не бути. Незабаром війна, якщо він об’єднається з єгиптянами…

Я кивнув, розуміючи, що їхати доведеться. Але треба встигнути потрапити до Рима. Обов’язково! Інакше за моєю спиною запалають вогнища.

– A-а, так! – широка долоня ляснула по чолі. – Цей собака тобі листа написав. Куди ж я його подів? Ось, тримай!

– Про що там? – поцікавився я, крутячи в руках невеличкий жовтавий сувій. Що це? Данина ввічливості?

– А я звідкіля знаю? – щиро здивувався Лодовіко. – Я їхніх собачих букв так і не вивчив.

Я мимоволі посміхнувся. Латиною Карачіоллі теж писав досить своєрідно.

– Ти читай, – підсумував він. – А я тим часом наллю.

Зірвавши печатку, я підніс сувій ближче до свічки. В очах затанцювали вибагливі значки, схожі на сплетену траву. Ну звичайно! Перші рядки, як належить, написано ізводом джері.[51]51
  Особливий, вишуканий шрифт.


[Закрыть] Каліграфи, прости Господи, щоб не сказати гірше! Я вдивився:

«Високовченому й велемудрому братові Гільйому з обителі, що іменується Сен-Дені, у миру ж – хороброму лицареві Андре – алмазу безстрашності поміж цвіту франкського воїнства…»

Якусь мить я переварював написане. На щастя, далі лист було написано звичайним куфічним шрифтом, і читання пішло легше.

«Мій шляхетний вороже і дорогий друже!

Нехай славним буде ім’я Аллаха, великого й милосердного, за те, що дарував він мені дорогу вченості, яка знову приведе на камені минулого, настільки солодкого тому, хто вже несе одяг свого життя до воріт Вічності. Мир тобі, Андре! Хоч і не вмієш ти грати в найшляхетнішу з ігор, іменовану Смерть Царя[52]52
  «Смерть Царя» – шахи.


[Закрыть], та істину не приховаєш – твій від’їзд поранив мене не менше, ніж твій клинок, який простромив моє плече в нашу першу зустріч біля воріт шляхетного міста Мосула, де правлю я нині на радість правовірним і на страх вам, франкським собакам, і де правитимуть мої діти й діти моїх дітей…»

Карачіоллі тицьнув мені кубок, і я відсьорбнув, не відчуваючи смаку. Це ще хто не вміє грати в шахи!

«Знай же, Андре, що без тебе не підпишу я мир із нинішнім владикою Святого Граду Єрусалима, позаяк не вірю нікому із брехливих франків, окрім тебе й твого шляхетного друга Лодовіко, що прозивається Білим Лицарем, якого й направляю нині до тебе із цим посланням…»

Усе здійснилося. «Я пришлю до тебе Білого Лицаря…»

«Але про мир ми поговоримо в Мосулі, де чекаю я на тебе біля шахівниці, щоб ще раз покарати за твою франкську гординю. Без тебе ж мені з франками говорити немає про що, оскільки пам’ятаю те, що було багато років тому, коли ми ще не постарілися. Я дізнався, хто винен у тому, що мир, підписаний нами, було порушено. Дізнався й про те, хто допоміг клятому зрадникові Абу Ірману, котрий завдав тобі удару в спину. Знай же, Андре! Я помстився за тебе, й нині жовті черепи Абу Ірмана й Альфреда де Буа вискаляють свої зуби з мосульских стін…»

Я заплющив очі, намагаючись стримати хвилювання. Імадеддін помстився – за мене, за Інессу, за мого сина. Зробив те, чого не зміг зробити я.

«Кров ворога – найкращий бальзам для рани, але є в мене бальзам ще більш цілющий, ще більш солодкий. Нехай зміцнить тебе Аллах, великий і милосердний, друже мій! Тому що син твій, Андре-Олександр де Ту, не загинув того дня, коли зрадник Абу Ірман напав на твій замок…»

Я відчув, як усе навколо розпливається, стає нереальним, прозорим. Мій син…

«Воістину варто скласти ще одну «Тисячу й одну ніч», щоб повідати про його життя – спочатку раба, потім втікача, потім воїна й вождя. Він виріс у пустелі, й зараз немає клинка гострішого, аніж клинок славного Іскандера ібн Фаренгі. Він не забув тебе, друже мій, хоча всі ці роки вважав загиблим. Волею Аллаха, великого й милосердного, я зміг відкрити йому істину. Чи треба ще щось пояснювати, Андре? Те, що я пишу, правда, і ти переконаєшся в цьому сам, коли побачиш його. Тому що в рисах його обличчя я бачу тебе, яким був ти багато років тому, в славний день нашої першої зустрічі, коли розбив я своєю шаблею твій шолом з малиновим хрестом…»

Читати далі було несила. Молодий воїн у позолоченому сарацинському обладунку, так схожий на мене… Той, хто йшов мені назустріч у дерґському підземеллі… Другий я, схожий, але в чомусь інший…

– Та що з тобою? – Карачіоллі вже кілька разів намагався мене гукнути й, нарешті, взявся трусити за плече. – Агов, Андре! Отямся!

– Лодовіко… – я проковтнув гірку слину й спробував спіймати неслухняні слова. – Ти… Ти знаєш… Ти чув про Іскандера ібн Фаренгі?

– Ха! – рука розрубила повітря, немов Білий Лицар завдавав удару невидимим мечем. – Ще б пак! От із ким би я поквитався! Молодий, але гірший за Імадеддіна. Його називають Владикою Пустелі.

Владика Пустелі… Я все ще не міг усвідомити того, що сталося. Скільки ж років має бути маленькому Андре? Двадцять два, якби він був живий. Але… Він живий! Господи, дай мені це зрозуміти! Дай мені збагнути хоча б щось!

Я подивився на здивованого Карачіоллі – Сивого Карачіоллі.

– Лодовіко… Розумієш, я думав, що життя скінчено. Скінчено – давно, ще тоді… Я думав…

– Ну й обробили тебе твої ченці! – широка долоня знову ляснула мене по плечі. – Що мелеш, старий пень?

– Не знаю, – я спробував усміхнутися. – Сам не знаю, Лодовіко… Що ж мені робити?

Відповіддю був виразний жест.

– Зовсім з глузду з’їхав, Андре? Завтра ж ми з тобою на коней – і до Флоренції. Там ти пошлеш свого Орсіні якнайдалі та сядеш на корабель. Закис ти тут, голопуцьку!

Карачіоллі завжди все було зрозуміло. Але його правда – завтра ми помчимо в Італію, але не до Флоренції, а до Рима. Я повинен побачити Його Святість! Я повинен переконати, пояснити, налякати – що завгодно! До хмизу, зібраного монсеньйором Орсіні, не повинні піднести смолоскип! А потім… Але я боявся думати про «потім». Ще встигну.

Обов’язково встигну! Життя не скінчено, воно виявилося таким довгим!

…Перед сном – дивно, цієї ночі мені все ж таки схотілося спати, – я вирішив зайти до моїх хлопців. Напевно, вони теж не сплять.

Я не помилився. Крізь прочинені двері долинав упевнений голос П’єра:

– Я цього брата Жеаиара вчити! Я його вчити-виховувати тілесно! Він усі записи плутати…

– Та жени ти його в шию! – відгукнувся Ансельм. – Розберешся зі справами – й пошли подалі. Тобі потрібен справжній вікарій.

Я посміхнувся – нормандець швидко входив у роль. Треба буде знайти гарного лікаря для Ансельма – з ногою у хлопця зовсім погано.

– А я тебе взяти, брате Ансельм, – почулося задоволене гмикання. – Ти моїм віланам про Платона говорити-розповідати!

Цього я вже витримати не міг.

– Брате Петре! – вигукнув я, відчиняючи двері. – В ім’я Святого Бенедикта, не забувайте про дієслова! Ви ж тепер єпископ!