Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)

VI

Від’їзд було призначено на ранок, і я, відстоявши вечірню й одержавши дозвіл не бути на всеношній, відправив П’єра й Ансельма спати. Цього мене навчили ще тоді, коли я був зброєносцем, – перед походом просто необхідно як слід виспатися. Уже командуючи загоном, я строго дотримувався правила воїни повинні вчасно відпочивати. Інколи це було нелегко. Молоді хлопці, особливо з числа щойно прибулих у Святу Землю, заводили довгі розмови, згадуючи рідну домівку, а ще більше – мріючи про завтрашні подвиги. Та я це припиняв, справедливо заслуживши репутацію людини суворої й відлюдькуватої. Роки в Сен-Дені не додали веселості, натомість ще більш навчили цінувати рідкісні хвилини відпочинку. Ченцеві не належить відпочивати, але перед далекою і небезпечною дорогою я просто зобов’язаний змусити моїх хлопців виспатися.

На жаль, самому мені заснути не вдалося, хоча за останні роки я навчився спати в будь-якому місці й у будь-який час – як і належить ченцеві. Спочатку хотілося ще раз продумати все, що стосувалося подорожі, згадати дрібниці, які зазвичай забуваєш перед дорогою, відновити в пам’яті деякі важливі подробиці про округ Пам’є. Потім згадався – не до діла й не на часі – Його Високопреосвященство, його безглузда ідея про Найсвятіше Звинувачення, що запалить вогнища по всій Європі.

Ймовірно, його запопадливість викликана не лише міркуваннями, мною чутими, але й тим, що він бачить на посаді Головного Обвинувача не кого-небудь, а свою власну скромну персону. Про родину Орсіні вже давно говорили всяке. Його Високопреосвященство був, схоже, її гідним представником.

А потім, забувшись, почав згадувати те, що було давно, що я заборонив собі пам’ятати, й ця небезпечна подорож повела мене далеко – надто далеко…

Стукіт у двері змусив здригнутися, потім підхопитися. Перед поїздкою мене не повинні турбувати – отець Сугерій обіцяв особисто подбати.

Стукіт – тихий, але наполегливий – повторився. Я провів рукою по обличчю й накинув рясу. Взагалі-то в Сен-Дені входять без стукоту, проте для деяких братів роблять виняток. Я перехрестився, пом’янув Святого Бенедикта й відчинив двері. На мене глянула сонна фізіономія молоденького послушника.

– От-тче Гільйоме! – до всього бідолаха ще й заїкався. – В-вас…

– Хто? – насамперед на думку спав абат, потім – Орсіні.

– От-тець Ельфрик. В-він… в-вас…

Спочатку я подумав, що мені почулося, або хлопчисько переплутав спросоння. Отець Ельфрик? А чому не мармурова статуя Святого Діонісія в головному храмі?

– К-к-кличе! – вичавив із себе послушник, і я, нарешті, зрозумів, що все ж таки не почулося.

…Після приїзду Його Високопреосвященства я міг очікувати чого завгодно, та все ж не цього. Хоча б тому, що отцю Ельфрику ось уже багато років немає жодної справи до марноти, яка попри всі старання заповнює Сен-Дені. Отцю Ельфрику взагалі ні до чого немає справи – якщо, звісно, не враховувати головного, навіщо ми й прийшли в обитель.

Про отця Ельфрика я почув ще до того, як переступив поріг Сен-Дені. Розповіді – точніше, легенди – про великого затворника ходили по всіх монастирях Королівства Французького. Отець Ельфрик кинув виклик світові, та на відміну від більшості братів, зумів вистояти. Його не цікавили монастирські справи – і монастирські чвари, він не писав наукових праць, не дегустував знамениті бенедиктинські вина. Розповідали, що він, прийнявши постриг, відразу ж зачинився в келії, проводячи час у молитвах і суворому пості. І це триває не рік, і не два, а вже сорок років!

На відміну від більшості подібних легенд, історія отця Ельфрика виявилася цілковито о правдивою. Уже в Сен-Дені я дізнався, що сорок років тому у ворота обителі постукав літній подорожанин, котрий прийшов невідомо звідки. Його впустили, і він залишився, щоб стати живою легендою, однією з тих, на яких і стоїть наш орден. Затворник залишав келію лише у великі свята, й тоді всі, хто був у храмі, з повагою дивилися на високу, трохи сутулу постать у темній рясі із глибоким каптуром, що закривав обличчя. Отець Сугерій потай уже розпорядився записувати всі розповіді про праведника, що ходили серед братів. Хтозна, чи не доведеться невдовзі складати життєпис нового святого?..

У келії отця Ельфрика я жодного разу не бував. Туди взагалі ніхто не заходив, окрім абата й отця Ерве. Тому я переступив поріг не без ніяковості й певного побоювання. Я зовсім не знав затворника – і ніхто його не знав – але відчував, що старий чернець чимось відрізняється від усіх нас, хто метушиться за стінами Сен-Дені.

– Я потурбував вас, брате Гільйоме, але ви, якщо не помиляюся, не спали.

Ще до того, як розгледіти темний силует, що застиг біля вузького віконця, крізь яке сочився нічний сутінок, я встиг відчути неабиякий подив. Вразила мова – абсолютно правильна, навіть вишукана латина. Чомусь гадалося, що майбутній святий висловлюється трохи інакше.

– Сідайте, брате Гільйоме, ліворуч – ложе. Я непогано бачу в темряві, та якщо бажаєте – запалю скіпку.

– Ні, не треба, – я нарешті впорався зі своєю ніяковістю. – Я теж бачу, але мені треба трохи звикнути.

Темний силует гойднувся – отець Ельфрик відійшов від вікна й опинився поруч.

– Он як? Це рідкісний дар… Вам болить голова, брате Гільйоме?

– Що? – я мимохіть підніс руку до скроні, що нила ще з вечора.

Раптово я відчув, як біль зникає без сліду. Схотілося негайно перехреститися, але я стримався, щоб не скривдити старого. Здавалося, він зрозумів – у темряві почувся такий несподіваний у цих суворих стінах сміх.

– Годі вам, брате Гільйоме! Вибачте, іноді забуваю…

Що саме він забуває, отець Бльфрик уточнювати не став, а я не зважився перепитувати.

– Брате Гільйоме, у вас попереду важкий і небезпечний шлях…

Отець Ельфрик зробив паузу, а мене навідала грішна думка. Отець-абат обіцяв нікому не розповідати про нашу місію…

– Не судіть суворо отця Сугерія, – я здригнувся, настільки слова затворника були доречні. – Він дуже непокоїться за вас. На жаль, те, про що він просить, вище за мої скромні сили.

Просить? Напевно, отець-абат і сам почав вірити в розповіді, які ходили про отця Ельфрика. Я відчув раптове роздратування.

Зараз старий запропонує мені який-небудь оберіг з кутнім зубом Святої Катерини…

– Тепер ви гніваєтеся на мене, – отець Ельфрик похитав головою, й мені стало ніяково. – Розумію! Доведеться розбиратися в підступах єпископа Пам’є та сеньйора д’Еконсбефа, а тут серед ночі вам нав’язує своє товариство божевільний старигань, що вже сорок років не виходив за монастирську огорожу!

Очі звикли до темряви, і я вже міг розгледіти його. Цього разу він був не в рясі, а в простій сорочці, й обличчя було відкрите – худорляве, з різкими гострими рисами. Дивним блиском світилися глибоко посаджені великі очі. Затворник зовсім не виглядав стариганем – але ж йому мало бути щонайменше вісімдесят!

– Отче Ельфрику, я…

– Не треба, – довга худа рука нетерпляче смикнулася. – Не називайте мене так. Я – брат Ельфрик, такий самий смиренний син Сен-Дені, як і ми всі. І я просив вас прийти зовсім не для того, щоб вручити вервечку, якою оперізувався Святий Ашель, аби вона оберігала вас від підступів окситанської погані.

– Я б не відмовився, – думка видалася кумедною, та в глибині душі всі ми віримо, що такі дитячі дива трапляються.

– На жаль… Я не така вчена людина, як ви, отче Гільйоме, але давно зрозумів, що лише Сила Божа може захистити від Ворога. Проте цю Силу не збережеш у релікварії. Нехай будуть із вами Господь і Святий Бенедикт!

Він осінив себе хрестом, і я вчинив так само. Запала тиша. Мені здалося, що отець Ельфрик хоче сказати щось важливе. Хоче – але не наважується.

– Брате Гільйоме, у розмові з отцем Сугерієм ви згадали дерґів.

– Так… – от цього я аж ніяк не сподівався. Яке діло затворникові із Сен-Дені до моїх учених штудій?

– Ви вважаєте, що дерґи – це таємна секта, яка збереглася з давніх часів?

– Збереглася? – я здивувався ще більше. – Брате Ельфрику, я не стверджував такого! Мені здається, що дерґи – таємний орден, який існував у перші століття після Різдва Спасителя. Від них збереглися перекази, документи, написи, але вони самі…

– Дерґи існують, – голос пролунав тихо, й першої миті я вирішив, що мені почулося. – Вони існують, брате Гільйоме.

Певна річ, треба було просто погодитися й не сперечатися зі старим, та звичка взяла гору.

– Вибачте, брате Ельфрику, але таке мені вже випадало чути. На жаль, жодних доказів немає. Дерґи – це легенда, заснована на якихось реальних, але вже забутих фактах.

– Забутих? – голос старого пролунав сумно. – Це правда, брате Гільйоме. Дерґів забули, але вони ще існують. Це не секта й не орден. Це плем’я.

Я знизав плечима. Таке теж доводилося читати.

– Так, це плем’я. Або народ. Не знаю, як висловитися точніше. У цього племені дивні звичаї й дивні легенди, але вони такі самі – або майже такі самі – люди, як і всі інші.

– Самі дерґи вважали інакше, – я згадав один стародавній манускрипт, який знайшов. у скрипторії Клюні. – У суперечці зі Святим Іринеєм один дерґ стверджував, що він – демон. Ба, навіть бог. Начебто він та інші дерґи посварилися з Юпітером, і той відіслав їх на Землю…

– Сподіваюся, ви не надаєте значення поганській маячні? – голос отця Ельфрика пролунав суворо й різко. – Дерґи – звичайні люди й здебільшого – добрі християни. Їх… нас хрестив Святий Патрик, той, хто приніс світло Істини в Бретань та Ірландію.

– Нас?!

– Нас. Я – дерґ, брате Гільйоме.

Чомусь я повірив відразу. Може, причиною був голос – так не брешуть. А може, про щось таке я почав здогадуватися, щойно старий згадав дерґів.

– Зараз нас залишилося небагато, але колись – ще до галлів – дерґи жили по всій Франції. Є легенди, що вони прийшли з-за моря. Кажуть, частина нашого народу відокремилася, й тепер живе десь далеко на Сході. Різне кажуть, брате Гільйоме… Але я вирішив вам розповісти, що знаю й у чому впевнений. Може, це стане вам у пригоді.

– Дякую, брате Ельфрику, – я підвівся, але наказовий жест старого змусив знов опуститися на тверде дерев’яне ложе.

– Дерґи – звичайний народ, але поміж них справді зустрічаються небезпечні чаклуни. Дуже небезпечні. Це не жалюгідні сільські бабці, які не страшні навіть напівписьменному священикові. Може, це взагалі не чаклунство, а якесь стародавнє знання. Будьте обачні, брате Гільйоме! Це справді небезпечно. Настільки небезпечно, що іноді варто замурувати себе в келії на все життя, щоб не заподіяти зла безневинним людям…

– Ви… – я обірвав себе, але брат Ельфрик, звісно ж, зрозумів.

– Розумному – досить, брате мій… На жаль, я не можу вручити вам чарівний талісман або хоча б непробивну сорочку, щоб захистити від удару ножем у спину. Але я колись був лікарем… У вас останнім часом стали втомлюватися очі.

Я кивнув. Роки, проведені над рукописами, не минули безслідно.

– Ось, – поруч зі мною опинилася невеличка глиняна чаша. – Це настій із трав. Мені приніс їх отець Сугерій – він дуже турботливий. Промийте очі, брате Гільйоме.

– Зараз? – здивувався я. – Я вдячний вам, брате Ельфрику, але…

– Зробіть ласку старому.

Ображати затворника не хотілося, і я слухняно вмочив пальці в холодну воду, що пахла чимось гострим і незнайомим. Отець Ельфрик простяг мені чистого рушника.

– Це, звісно, не чудодійна вода із грота в Лурді, та настій мені добре допомагає. Вам відразу ж полегшає. Примружте очі й посидьте кілька хвилин.

Я послухався. Відчуття справді було приємним – ні болю, ні печіння. Мені здалося, що по всьому тілу розходиться легке, ледь помітне тепло. Раптом пальці старого торкнулися мого обличчя, потім – ще раз. Я здивувався, та відразу ж зрозумів – його рука накреслила хрест. Потім пальці торкнулися грудей.

– Зараз я прочитаю молитву, брате Гільйоме. – Це молитва Святого Патрика – вона мовою дерґів. Із цією молитвою він прийшов до нас…

Слова пролунали дивно, але я відразу вловив щось знайоме. Так, у древніх рукописах я зустрічав щось схоже – деякі фрази, що збереглися від дерґської говірки, настільки не схожої ані на латину, ані на грецьку, ані на знайомий з дитинства овернський говір…

Пальці старого накреслили ще один хрест – на моїх грудях. Рантом здалося, що крізь заплющені очі я відчуваю світло – хрест на моїх грудях світився. Ні, не хрест – дивна фігура, що нагадувала нерівне колесо. У цьому теж було щось знайоме, уже бачене…

– Розплющте очі, брате Гільйоме.

Напевно, я вже освоївся в темряві, а може, подіяв настій, та здалося, що в тісній келії посвітлішало. Отець Ельфрик сидів поруч, на його худому костистому обличчі була усмішка.

– Не буду вас більше затримувати, брате мій. Дякую, що зайшли до старого. Тепер вам треба поспати до ранку.

– Навряд чи я засну, брате Ельфрику, – заперечив я, підводячись. – До того ж невдовзі світанок…

– Поспите, – голос отця Ельфрика знову став суворим. – І малий сон корисний. Попереду у вас тяжка подорож. Я погано бачу майбутнє, але одне знаю напевно – до Сен-Дені ви вже не повернетеся колишнім.

– Шкода, що ви не пророк, брате Ельфрику, – мимоволі посміхнувся я. – Гарне пророцтво мені б не завадило.

– Шкода…

Старий відвернувся до вікна. Я обережно позадкував до дверей, але раптом знову почув його голос – такий само суворий:

– Зараз ви заснете й прокинетеся бадьорим і здоровим, брате Гільйоме. Якщо ж Господь пошле вам сон – постарайтеся його запам’ятати. Не всі сни брешуть…

Може, слова отця Ельфрика все-таки подіяли, а швидше за все, я просто добряче втомився за безсонну ніч. У будь-якому разі, заснув я миттю й одразу ж побачив сірий пісок і вершників у чорних бурнусах…

Вартовий знову мовчав, а я не міг крикнути й мовчки дивився, як вороги наближаються до табору. І от тишу розірвало знайоме: «Іллала-а-а!», блиснули клинки – й тиша у відповідь. Я один – навколо лише порожні панцири й кинуті на пісок щити. А вершники вже в таборі, породисті жеребці легко долають заслін з підвід, а я все ще не можу крикнути. Рука шукає меча, та замість нього хапає сірий холодний пісок. І от просто перед очима в землю вдаряють позолочені копита. Імадеддін ібн Хаккаб, атабек Мосульський, грає шаблею, і на його хлоп'ячому обличчі я помічаю подив і щось, схоже на погано приховуваний страх.

– Андре де Ту! Я прийшов убити тебе, тому що твої друзі порушили угоду, яку ми підписали. Ти клявся своїм життям…

Відповідати нічого – атабек каже правду.

Але чому він переляканий?

– Я прийшов убити тебе, лицарю, але знайшов стариганя в білій хламиді. Які демони побували тут?

Я починаю розуміти – на мені замість обладунку біла риза бенедиктинця.

– Це час, – слова нарешті приходять на язик. – Час нікого не жаліє. Він безжальніший, аніж ти, атабеку.

Сміх – юне обличчя Імадеддіна зовсім близько, він зістрибує з коня й відкидає вбік криву шаблю.

– Отже, ти ще раз обдурив мене, лицарю! Ти навіть не дав мені помститися – яка користь – рубати безпорадного ченця? Колись ми клялися один одному, забудемо ворожнечу й заради своєї клятви я пришлю до тебе Білого Лицаря…

Атабекове обличчя раптом зникає, натомість я бачу інше – таке ж юне, незнайоме, але чомусь воно нагадує про щось давнє, забуте, здавалося, назавжди. Я вдивляюся – але навколо немає нічого, крім сірого піску й темних обрисів, що зникають на обрії…

АВЕНТЮРА ДРУГА
ПРО ТЕ, КОГО МОЖНА ЗУСТРІТИ ДОРОГОЮ З ТУЛУЗИ ДО ПАМ’Є

І

Я послав брата Петра на ринок по харчі – й одразу ж збагнув, що припустився помилки. Звісно, на зелені та рибі він знається, але ще при в’їзді в Тулузу ми вирішили купити глечик гарного вина, щоб, як скромно висловлюються в Сен-Дені, прочистити горло від дорожньої куряви. Щодо П’єрової запопадливості я не мав сумнівів, так само як і щодо того, що на тулузькому ринку можна купити вино найкращих виноградників Окситанії. Та звідки ж нормандцеві знати, яке вино гарне, а яке – ні? Уявляю, що вони там п’ють біля Руана! Тутешнім торговцям тільки-но дай відчути слабину – миттю обдурять, хай ти хоч сам архієпископ.

Ми із братом Ансельмом розмістилися неподалік від ринку, де місцеві селяни вивантажували підводи й, присівши на якісь мармурові уламки, що вже встигли врости в землю, з нетерпінням очікували П’єра. Певна річ, можна було завітати до найближчого шинку, але відлякували бруд і запах цибулі, що переслідували нас від самісінької Луари. Без цибулі в Окситанії не готують, по-моєму, навіть знаменитого медового напою. Іноді до запаху цибулі додається аромат часнику – і тоді повітря Окситанії стає воістину цілющим.

– Ет! – нарешті не витримав я. – Треба було самому йти!

– Даруйте, отче Гільйоме, – відгукнувся Ансельм найбезневиннішим голосом. – Брат Петро чудово знається на цибулі…

Я мало не вдавився, оскільки на цибулю вже дивитися не міг, а вдихати її аромат – тим паче.

– Якщо він принесе цибулю, брате Ансельме, і якщо вино виявиться паскудним, я накладу на вас покуту – сім цибулин на день упереміш із читанням «Світильника».

– А мені ж бо за що? – безневинно кліпнув хлопець, і я подумки збільшив число цибулин до дюжини.

П’єр з’явився вчасно, тому що я вже збирався почати екзекуцію над Ансельмом, змусивши його читати вголос черговий розділ з Гонорія Августодунського. На цю напутню книгу італієць уже не міг дивитися без дрожу. Звісно, «Світильник» у великих дозах нестерпний, але я твердо знав, що братові Ансельму слід навчитися впокорювати гординю, а братові Петру – підтягти латину. Для кожної мети книга цілком годилася.

Брат Петро задоволено посміхався, а я не без здригання чекав, що він викладе на стару ряднину, яка заміняла нам скатертину. Смажена риба, сир, хліб, здається свіжий, зелене листя салату… Цибулі, хвала Святому Бенедиктові, немає. І от, нарешті, глечик. Я зітхнув:

– Брате Петре, чи скуштували ви вино, перш ніж купити?

– Так, отче Гільйоме.

Прозвучало не надто впевнено. Я знов не зміг стримати зітхання:

– І… як вам воно?

– Лише абат з пріором, двоє, п’ють винце – і непогане, – сумно обізвався нормандець, – але інше, але поганеньке сумно смокче братія…

– Як?!

Успіхи в латині були очевидні. І раніше П’єр любив усілякі приповідки, але тепер відмочував їх не нормандською говіркою, а мовою Вергілія.

– І язику, і шлунку благо, де твоя вилита волога…

Не витримавши, я схопив глечика й обережно нюхнув. Потім скуштував. Потім ще раз скуштував…

– А мені можна, отче Гільйоме?

Ансельм, імовірно вже відчувши щось, нетерпляче підсів ближче.

– Так… – сказати було нічого. Нормандець не переставав дивувати. Та якщо латину й латинські приповідки ще можна віднести на рахунок брата Ансельма, то таке вино…

– Землячку зустрів, – П’єрове ручисько вже тяглося до риби. – Вона тут усе знає. Неї батечко…

– Її батько, – механічно виправив я, й отут до мене, нарешті, дійшло:

– І наскільки юна ця ваша землячка, брате Петре?

Нормандець відсмикнув руку й закляк, збагнувши, що бовкнув зайве:

– Вона… Дівиця… Юниця ця… З батьком… Вона вино показати… Її батько торгувати худобу…

– Паствою прудкою правила дівичка, та покірно йшли за нею цапик і теличка, – напівголосно прокоментував Ансельм. – У пастушки, мов вогонь, на лиці рум’янець… Тут назустріч їй школяр…

– О Святий Бенедикт! – заблагав я. – Ну що мені з вами робити, брати?

А що було робити? Напевно, і сам Святий Бенедикт розгубився б…

– Благословіть трапезу, отче Гільйоме, – наче нічого й не сталося запропонував Аносельм, і я, зітхнувши втретє, так і зробив.

У славному місті Тулузі ми опинилися навіть швидше, ніж я припускав. Сказати по правді, дороги Королівства Французького не налаштовують на швидку подорож. Вони взагалі не налаштовують на подорож – якщо, звісно, ви не сеньйор, котрий може собі дозволити портшез і сотню латників конвою, або не скромний чернець, котрий знає, що таке «клюнійська стежина».

Земля французька з давніх-давен багата на монастирі, але після того, як два століття тому брати із Клюні почали засновувати обитель за обителлю, напевне, важко знайти ділянку, окрім диких пустищ Бретані, де один монастир стоїть від іншого далі, ніж на денний перехід. Після цього смиренним братам не потрібні більше биті шляхи. «Клюнійська стежина» охоплює практично все Королівство Французьке, й бенедиктинці, клюнійці, так само як і брати інших орденів, отримали змогу подорожувати з усіма зручностями, причому з гарантованим нічлігом, вечерею і, якщо потрібно, дотриманням таємниці. «Клюнійською стежиною» легко обійти великі міста або замки, де на подорожніх чигають небажані знайомства. Більш того! Наші статути, включно із статутом Святого Бенедикта, не рекомендують братам їздити верхи. їм належить іти пішими, як то робили Апостоли, що ми й робимо, але… Але майже завжди, коли виходиш зранку з воріт монастиря, зустрічаєш віз, який їде в потрібному напрямку, хазяїн якого ніколи не відмовиться підвезти мандрівних братів. Хтось охрестив цей спосіб подорожі «стій-віз». Назва, незважаючи на страшенний вульгаризм, швидко прижилася.

Так, пішки, а частіше «стій-возом», ми швидко й без проблем дісталися до Осера, потім до Везеле, Лa Шаріте й Совіньї. До Клюні заходити не стали – місце надто велелюдне, а мені не хотілося викликати зайвих розмов. Від Совіньї шлях вів до обителі в Муасаку, але мене весь час тягло звернути ліворуч. Там, усього за кілька переходів, починалася Овернь, моя Овернь, де знайома кожна стежинка, де небо здається блакитнішим, а вода з гірських струмочків – солодкою, немов мед.

Але я стримався. У замку Ту давно господарює мій молодший брат, з яким ми ніколи не мирилися, та й що робити під рідним дахом?

Я не був там надто довго, й стіни родинного замку видадуться мені склепінням усипальні. Мене забули – і шкода, що я нічого не забув…

І от Тулуза, звідки кийком кинути до Пам’є. Але перш ніж їхати до передгір’їв Піренеїв, слід було дещо з’ясувати в столиці графства. Хтозна, чи не звідси тягнеться павутиння, в якому заплуталися мирні мешканці Артигата?

Щоб братові Петру життя не здалося надто легким, я змусив його після трапези прочитати вдячну молитву, причому вголос і виразно.

Помітивши помилку – прямо скажемо, не суттєву, – я звелів прочитати молитву ще тричі, а потім – так само вголос – провідміняти слово, що ніяк не давалося йому. Трохи задовольнивши своє почуття справедливості, я вирішив зайнятися братом Ансельмом, щоб той не навчав наївного нормандця того, чого не треба, але нахабний парубійко випередив мене, поцікавившись нашими подальшими планами.

– Брате мій! – відповів я, розмірковуючи, чим би спантеличити зайве життєрадісного Ансельма. – План ваш полягає в тому, щоби смиренно – чуєте! – смиренно виконувати накази отців ваших духовних.

– Істинно так, отче Гільйоме, – хлопець лицемірно зітхнув. – І нехай буде вихованець, немов труп, у руках вихователя…[18]18
  Надалі – одне із правил єзуїтів.


[Закрыть]

Мене пересмикнуло.

– Брате Ансельме, де ви почули таку мерзоту?

На його обличчі з’явилася крива усмішка:

– У Римі, отче Гільйоме. Від одного іспанського кардинала. Він був дуже незадоволений браком шанобливості до отців духовних… До речі, графа немає в Тулузі.

Напевно, вигляд я мав досить ошелешений, оскільки негідник Ансельм знов усміхнувся, цього разу своєю звичайною усмішкою, й пояснив:

– Я почув це біля воріт, поки ми чекали, коли відчинять. Один вартовий сказав іншому… Граф два дні як виїхав на полювання, його чекають не скоро.

У хлопця виявився гострий слух і до того ж уміння вчасно вставити потрібне слово. А взагалі-то міг сказати й одразу, розумник!

– Справді немає, – підтримав Ансельма нормандець. – Я на ринку довідатися… довідався. Мені це сказала… торговець худобою…

– Сказав торговець худобою, – виправив я, вдавши, що нічого не помітив. – Отже, Його Світлості немає в місті.

– Ви підете до архієпископа? – стиха поцікавився Ансельм.

Отець Сугерій, людина завбачлива, спорядив мене листом не лише до графа, але й до Його Преосвященства, але я несамохіть задумався.

– Архієпископ Рене – не та людина, до якої варто…

– Брате Ансельме! – я застережливо підняв руку. – Я, здається, вже просив вас не висловлювати подібні судження про князів Церкви…

– Гріх мій, отче Гільйоме… Ви, звісно ж, маєте рацію. Монсеньйор Рене – пастир, відомий усьому світові своєю непідкупністю, небажанням наближати своїх родичів до керування єпархією й, головне, любов’ю до ближнього свого.

– Ну от і добре! – здивувався П’єр, вловивши якусь невідповідність у словах і тоні, яким вони були вимовлені. – Бо я чув, що він із цими… отроковицями…

Я насилу стримався, щоб не схопити їх обох за вуха. Втім, мені самому випадало чути про монсеньйора Рене й дещо гірше.

– Непідкупність Його Преосвященства, – обережно почав я, – на жаль, мало чим відрізняється від непідкупності інших, досить гідних ієреїв. Його родичі… На жаль, і це зустрічається часто…

– А! – з розумінням кивнув П’єр. – Ця, як її? Содомія!

Ансельм кліпнув і, не стримавшись, звалився на траву, задихаючись від реготу.

П’єр, не зрозумівши, що сталося, витріщив очі на італійця, який корчився в конвульсіях, а потім здивовано повернувся до мене.

– Не содомія, а симонія, брате Петре, – пояснив я якомога спокійніше. – Від імені Симона Мага, котрий намагався купити в Апостолів Духа Святого. А содомія – від назви міста…

– Ну, отож-бо… – розгубився нормандець. – Я думати… думав, що вони в Содомі цим і займалися…

– Не треба! – вичавив із себе Ансельм, марно намагаючись підвестися. – Помру!

Новий напад сміху перекинув його на траву.

– А чим вони в Содомі займалися? – почав був П’єр, але мені довелося зупинити його законну цікавість, щоб не погубити достойного брата Ансельма остаточно. Відсміявшись, той, нарешті, знову набув вертикального положення й довго витирав сльози.

– Отже, про Його Преосвященство, – продовжив я. – На жаль, його… кгм… любов до ближнього справді добре відома. Більш того, відомо й інше…

– Що він таємний катар, – уже без будь-якого сміху зауважив Ансельм.

П’єр широко роззявив рота, потім насупив брови й присунув ближче свою «ґирлиґу», яка перед тим мирно лежала осторонь. Я похитав головою:

– Скажемо обережніше – він не надто дбає про боротьбу із цією богопротивною єрессю. Але церковна субординація вимагає, щоб ми відрекомендувалися монсеньйорові Рене. Крім того, у нас в Тулузі є й інші справи. Треба отримати гроші в ломбардця й з’ясувати, де зараз заарештовані. Вони давно вже мають бути тут.

– Задля цього нема чого ходити до архієпископа, – заперечив Ансельм. – Гроші отримати треба, а решту я можу дізнатися сам.

– Точно, – підтримав його П’єр. – Я теж сходити… сходжу на ринок і порозпитувати…

– У торговця худобою, – кивнув італієць.

Брат Петро знову зніяковів і взявся зосереджено пригладжувати свою відрослу за останні тижні рудувату чуприну.

– Отже, йдемо до архієпископа, – підсумував я. – Отець Сугерій просить його в листі ознайомити нас із обстановкою в графстві.

Округ Пам’є донедавна вважався спокійним, там навіть катари ніяк себе не виявили.

– То чого до архієпископа йти? – здивувався щиросердний П’єр. – Треба в цих катарів і запитати!

Я поглянув на брата Петра, після чого той зашарівся, потім почав бліднути. Уже збираючись висловитися, я раптом піймав себе на думці, що нормандець у чомусь має рацію.

– Я б не відмовився, брате Петре. Але навряд чи їхні вожді захочуть зі мною зустрітися.

Нормандець при цих словах полегшено зітхнув, і його фізіономія поступово набула природного кольору.

– Ну, а ми їх попросити! – бадьоро заявив він і погладив свою «ґирлиґу».

…Цей невибагливий виріб уже послужив нам непогано. Дорогою від Везеле до Лa Шаріте до воза, на якому ми їхали, підійшли четверо похмурих з вигляду голодранців, котрі вичікували свого часу в дорожній канаві. Хазяїн воза вже збирався втікати в ліс, рятуючи своє тлінне тіло, але брат Петро дістав «ґирлиґу» і кілька разів покрутив нею над головою. Цього вистачило – здійнявся вітер, який миттю здув непроханих гостей з дороги…

– Отче Гільйоме, ви справді хочете поговорити з керівництвом катарів? – стиха поцікавився Ансельм. Запитував він настільки серйозним тоном, що я мимохіть затримався з відповіддю, намагаючись правильно дібрати слова.

– Напевне, так. Я переконаний, що катари – не розбійники й не вбивці. Вони не схочуть, щоб в окрузі Пам’є й у всій Окситанії запалали вогнища. Але навряд чи вони виявлять бажання говорити з посланцем кардинала Орсіні…