Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 21 страниц)

III

Обід був справді готовий, у чому ми переконалися, спустившись нижче. Мені доводилось бувати в багатьох замках, і у Франції, і у Святій Землі, тож мене не могли вразити ні золотий посуд, ні рідкісне в цих місцях кіпрське вино, ні вибагливе приладдя, яке останнім часом стали називати «маленькими вилами» або просто «виделками». Здивувало інше. Як правило, на бенкетах – або на звичайних обідах – багатолюдно. За стіл саджають усіх, хто на те заслуговує, решта юрмляться поряд. Тут же в залі нас виявилося напрочуд мало – сеньйори Гуго й Домінік, ми з Ансельмом і двоє слуг – тих самих, що супроводили молодого господаря. У мене промайнула дивна думка, що більше слуг у замку немає.

Обід був уже в розпалі, сеньйор Домінік щосили пригощав Ансельма підігрітим вином із прянощами, коли двері відчинилися, й до зали ввійшов хтось, нам ще не відомий.

Спочатку здалося, що це – хтось зі слуг, настільки дивно й невпевнено тримався цей парубок. Але потім я зрозумів – ні, не слуга.

Багатий каптан, черевики з довгими носами, перстень на руці й пояс. Гаптований золотом, дуже примітний пояс…

Розмова відразу ж стихла. Сеньйор Домінік невпевнено подивився на нас, потім на того, хто ввійшов.

– Святі отці! Це мій молодший брат, Пилип.

Вони були справді схожі, але Пилип явно міцніший і ширший у плечах. Очі, як і у брата, – темно-карі, але їхній погляд нічим не нагадував погляд Домініка. Здавалося, перед нами дитина – перелякана, розгублена дитина.

– Пилипе, це наші гості. Вони добрі…

Короткий невпевнений уклін. Хлопець потоптався на місці й обережно підійшов до столу. Ансельм підвівся й поквапився присунути стільця. У відповідь почулося невиразне бурмотіння.

– Не давайте йому вина, – швидко шепнув старий. – Йому не можна.

Пилипова рука вже тяглася до глечика, але один зі слуг спритно відсунув його й налив хлопцеві солодкої малинової води.

Пилип посміхнувся, щось пробурмотів і занурив руку в таріль із печенею, що стояла перед ним.

Поступово розмова відновилася. Ми з Ансельмом намагалися вдавати, що не помічаємо дивного сусіда. Пилип поглинав печеню, голосно чавкаючи та витираючи здоровенні ручиська об скатертину, пив малинову воду, й, здавалося, теж не звертав на нас уваги.

Але кілька разів я відчував на собі його погляд – переляканий і недовірливий.

До обіді один зі слуг вивів Пилипа, а ми рушили оглядати замок. Зізнатися, нічого особливо побачити не вдалося, хіба що я зайвий раз переконався у двох важливих речах: замок майже неприступний, однак захищати його нікому – крім двох слуг і господарів, я не помітив жодної живої душі.

Поговорити з Ансельмом так і не вдалося. Навіть увечері, залишившись удвох у невеличкій кімнатці на одному із поверхів донжону, ми не наважувалися розмовляти вголос. Нарешті Ансельм не витримав і звернувся до мене грецькою:

– Отче Гільйоме… Ви помітили?..

– Не помітив, – перебив я його. – Потім.

Хлопець посміхнувся й насилу проказав:

– Не знати… вони всі мови. Я – ти розумієш?

Уперше я почув таке від красномовного італійця, але такий стиль можна було цілком пробачити – хлопець говорив арабською.

– Розумію, – я всміхнувся у відповідь. – Але вклади меч свого нетерпіння в піхви очікування, сину мій! Нехай допоможе нам Аллах побачити золоті панцири вершника ранкової зорі, й нехай відкриємо ми тоді вуста красномовства!

Ансельм якусь мить намагався зрозуміти, потім, зітхнувши, кивнув. Схоже, йому так і кортіло поділитися тим, що він бачив.

– «Настання години – як оком змигнути чи навіть ще ближче»[39]39
  Коран. Сура 16. Бджоли, 79.


[Закрыть], – повчально зауважив я, прикидаючи, що нам робити, якщо серед ночі до кімнати ввірвуться вбивці. Залишалося уповати на Того, про кого в тій самій нечестивій книзі сказано: «Сподіваюся на Господа людей, царя людей, Бога людей, що від зла підбрювача приховує, котрий научає груди людей від джинів…»[40]40
  Коран. Сура 114. Люди, 1–6.


[Закрыть]

Проводжав нас сеньйор Домінік. До старого ми не стали підніматися, попросивши переказати подяку за гостинність. Коли стулки воріт залишилися позаду, я ледь втримався, щоб не побігти донизу. Немає нічого страшнішого, аніж чекати стріли в спину. Я пам’ятав Палестину й дивний звичай сарацинів – приймати гостей, як рідних братів, – і відразу ж вбивати за порогом, щоб не опоганювати святий закон гостинності.

Певна річ, сеньйор Гуго та його онуки – не сарацини, але я б волів, щоб за моєю спиною опинився в цей момент замок Імадеддіна Мосульського…

Тільки внизу, коли ми перетнули скрипучий місток, я перевів дух. Ансельм із тривогою подивився на мене.

– Нічого… – я спробував усміхнутися. – Просто злякався.

– Ви?!

Я скоса глянув на італійця – цей поганець до всього ще й підлабузник!

– Нас не повинні були випустити, брате Ансельме. Розумієш? Я збагнув це, коли ми поговорили зі стариганем.

– Але чому? – хлопець справді не розумів.

Я ж не міг отямитися – і від надзвичайного почуття полегкості й від подиву.

– Сеньйор Гуго не даремно заговорив про лоґрів. Він зрозумів: я щось знаю. Прислів’я про мертвих він вимовив мовою лоґрів.

– Ну то й що?

Пояснювати було надто довго. Але чому нас випустили живими? Навіть після того, як ми побачили Пилипа?

– Потім, – вирішив я. – Давай-но розповідай!

Ми прискорили крок, намагаючись швидше залишити замок позаду. Ансельм якийсь час мовчав, збираючись із думками, потім почав:

– Якщо коротко… Хрест над церквою. Вартові на вежах. Слуги за обідом. Слуги в коридорах. Багато слуг – і багато воїнів.

– А насправді? – посміхнувся я.

– А насправді замок порожній! І ще – нам наливали вино, бідоласі Пилипові – малинову воду. А самі пили щось інше.

Цього я не помітив. Гостре око в Ансельма!

– І ще. Пилип тримав ліву руку то за спиною, то під каптаном. Але коли він поліз по печеню, я помітив – на ній рукавичка.

– Так, – я це теж побачив, але не надав особливого значення.

– Або ж рукавичка надто щільна, або ж його ліва кисть удвічі більша за праву.

– І ще пояс, – кивнув я.

– Пояс? – італієць задумався. – Так, пам’ятаю. Але в ньому немає нічого незвичайного. Хіба що дуже широкий. Пилип затяг його на останню дірку, але ж він – дебелий парубок… Втім, отче Гільйоме, до чого тут лоґри?

– Потім, – повторив я. Тепер я вже не сумнівався, кого нагадало мені обличчя старого сеньйора. «Дерги існують. Вони існують, брате Гільйоме…» Брат Ельфрик! «Будьте обачні, брате Гільйоме! Це справді небезпечно! Настільки небезпечно, що іноді варто замурувати себе в келії на все життя…» У келії…

Або в занедбаному поміж гір старому замку.

…Біля перехрестя ми опинилися вчасно, сонце от-от мало торкнутися верхівок старих дерев. Я роззирнувся – навколо порожньо.

Де ж П’єр? Ансельм уважно роззирнувся на всі боки і запропонував пройти дорогою, що веде праворуч. Та я вирішив зачекати. Нормандець повинен з’явитися! Не такий він хлопець, щоб не дотримати слова або дати себе погубити.

– Сподіваюся, він її зв’язав, – зненацька заявив Ансельм, зручніше влаштовуючись на траві.

– Кого?! – не збагнув я.

– Анжелу. Я розумію, чому ви не хотіли залишати її зі мною.

Я скоса глянув на нього, вирішивши вже взятися до спасенної розмови, аж тут італієць гмикнув і підхопився, вказуючи на дорогу. Я полегшено зітхнув – брат Петро, спираючись на свою «ґирлиґу», велично прямував до нас. Анжела йшла поруч, звісно, не зв’язана.

– Мир вам, святі отці! – посміхнулася вона, підійшовши ближче. – Повертаю вам доброчесного отця Петра цілим і неушкодженим.

Я поглянув на П’єра. Той був спокійний і зосереджений.

– Отче Гільйоме! Я приходити вчасно?

Він прийшов вчасно – сонце саме торкнулося верхівки найвищого дерева.

– На брата Петра слід накласти покуту, – відразу ж втрутився Ансельм. – Усе ж таки брат-бенедиктинець і якась донна проводять разом ніч…

Нормандець розгублено кліпнув, і я вже зібрався прийти йому на допомогу, коли втрутилася Анжела:

– Не слухайте його, отче Гільйоме! Воістину отець Петро вчинив як славний лицар Тристан, тому що поклав між нами ґирлиґу замість меча.

– Та що ти таке казати! – нарешті обурився П’єр. – Ми взагалі не спати… не спали. Я вогнище… багаття запалив. Демон ходив. Я молився. А потім два демони приходити…

– Що?

Це вже занадто. Хоча якщо навколо Артигата ходить один демон, чому б не з’явитися цілій дюжині?

– Там погане місце, отче Гільйоме. Дуже погане.

– Ага! – знову втрутився Ансельм. – Дорога праворуч. Я ж казав! Вона нас обманювала, отче Гільйоме. Вона все тут знає!

Я зітхнув:

– Брате Ансельме! Коли говориш про присутніх, не можна називати їх «він» або «вона».

Італієць криво всміхнувся.

– Нехай! – Анжела виразно глянула на хлопця, й той поквапився відвернутися. – Ви воістину втілення любові до ближнього, отче Гільйоме! Так, каюся, я непогано знаю ці місця. Ви, напевно, вже зрозуміли це, отче Гільйоме. І праворуч нам ходити не варто.

– Погане місце там, – підтвердив нормандець. – Демони…

Я задумався, не знаючи, на що зважитися. Певна річ, можна повернутися до Артигата, радіючи, що нам пощастило більше, ніж братові Умберто. Мене не посилали ловити – або виганяти – кошлатих демонів. Але все це якось пов’язане з Жанною де Гарр. Цими дорогами ходила вона, коли служила в замку. Вочевидь, саме сюди вона втекла перед весіллям.

– І все ж таки подивимося, – я підвівся й кивнув П’єру. – Веди нас, брате Тристане! «Погане місце» може бути різним. Наш добрий брат Христофор, наприклад, вважає «поганим місцем» шинок, де розбавляють вино. Отець Сугерій вважає «поганим місцем» королівський двір, особливо апартаменти принцеси Аліонори. А от отець Бернар упевнений, що «погане місце» – це наше Сен-Дені. Особливо його дратує новий собор – йому більше до вподоби стара руїна, тому що Господу, як вважає абат Клерво, слід служити в строгості…

«Погане місце» брата Петра спочатку не здалося таким уже й поганим. Десь за годину дорога вивела нас у невеличку долину, по дну якої біг вузький струмочок. Тут дорога закінчувалася й починалася стежка, де насилу могла пройти одна людина.

– Сюди, – кивнув П’єр, – тільки краще не ходити.

– Гаразд, – я подивився вперед, але нічого підозрілого не помітив. – Що там?

– Там… Там великий діра в горі є. Уночі там демони ходити-гриміти. А наверх привиди жити…

– Брате Петре! – обурився я. – Ще один раз неправильно вживете дієслово, клянуся Святим Бенедиктом, не зійду з місця, поки не змушу вас вивчити «Світильник» напам’ять! Тепер прочитайте «Отче наш» і ще раз повторіть те, що намагалися сказати.

…Напевно, я над міру суворий із цим добрим нормандцем, але щоразу уявляю собі, як він на амвоні вимовляє: «Іти сюди, діти мої, я вас мало-мало благословити!».

П’єр сполотнів – жахлива тінь «Світильника» цієї миті здалася йому страшнішою за будь-яких примар. Жили на чолі здулися, він пробурмотів молитву, потім нерішуче почав:

– Дорога веде до гори. Гора велика. Унизу гора… гори є вельми широкий отвір. Цієї ночі два демони приходи… приходили й шуміли чимось… Отче Гільйоме, несила!

– Продовжуй, брате мій, – задоволено кивнув я.

– Зверху гора… гори живуть примари. Тутешні туди не ходили… не ходять…

– І не ходитимуть, – не витримав Ансельм, котрий жалісливо споглядав муки свого побратима.

– Чудово, брате мій, – констатував я. – Проте «Тутешні» означає «місцеві жителі». Врахуйте це надалі… Отже, примари?

Я поглянув на Анжелу. Та знизала плечима:

– Я чула про них. Місцеві сюди взагалі не ходять. Я була один раз.

– І які вони – примари? – поцікавився Ансельм. – Білі, кістками гримлять?

– Темні. Майже чорні.

Раптом я повірив. Таке не вигадаєш.

– Гаразд. Подивимося.

IV

Гора, всупереч П’єровим запевненням, здалася мені не надто високою. Таких чимало тут, у передгір’ях Піренеїв. Пологі схили, рідкий ліс, який ближче до вершини змінює чагарник. Точніше, гора була колись звичайною, але в давні роки чиїсь руки – багато рук – зрізали частину схилу, утворили рівну кам’яну стіну, в якій темнів широкий отвір з акуратно вирубаним напівкруглим склепінням. Майданчик біля входу, колись рівний, викладений сірими гладкими плитами, був завалений грубими уламками, що впали з вершини. Над входом можна було помітити сліди зубила – хтось знищив те, що колись було тут: напис або малюнок.

– Я, здається, таке бачив, – зауважив Ансельм. – У Калабрії. Але там вхід був невеличким.

– Так, щось знайоме, – погодився я. – У Калабрії, щоправда, не бував, та от у Сирії й у горах Лівану… Печерні храми! Їх будували ще за римлян. Але вони, звісно, менші.

– Не схоже, щоби тут славили Христа, – італієць похитав головою, вказавши на вхід. – Хай хоч що тут раніше було, але присягаюся – це не хрест… Брате Петре, то це тут демони бешкетували?

– Демони тут були, – нормандець скосив на мене око й зітхнув. – Демони тут шуміли. Демони тягали камені.

– Точно! – Ансельм гмикнув. – Отче Гільйоме, я, здається, зрозумів!

Він віддав дорожню торбу набурмошеному П’єру й швидко підбіг до входу. Зазирнувши туди, помахав рукою:

– Сюди! Дивіться!

Ми підійшли ближче. Я помітив – Анжелі недобре. Зрозуміло, вона вже бувала тут. І, можливо, не тільки зовні.

– Вони завалювали вхід! Отче Гільйоме, схоже, тутешня погань здогадувалася, що ми збираємося до неї в гості.

Хлопець, здається, не помилявся. Величезні камені загороджували прохід. Їх поклали недавно – зовсім недавно. Демонам довелося неабияк попрацювати. Зблизька вхід здавався величезним – щонайменше на три людські зрости заввишки. Ансельм поторкав нижні камені, перехрестився й почав обережно підніматися вгору.

– Ансельме, не треба! – крикнула Анжела, але італієць лише розсміявся й зник у тіні.

Ми мовчки чекали, прислухаючись до шурхотіння й легкого стукоту каменів. Нарешті Ансельм виринув назовні, й вигляд у нього був досить задоволений.

– Брате Петре! Довго ця нечисть тут орудувала?

– Ми біля багаття сидіти… сиділи. Ми шум чули… – обережно почав П’єр.

– Недовго, – втрутилася Анжела. – Ми почули шум, і отець Петро вирішив подивитися. Я його вмовляла…

– Ого! – вигукнув Ансельм. – Ти, брате Петре, герой!

Сперечатися не доводилось.

– Я молитву прочитав, – поважно промовив нормандець. – Я пам’ятаю… пам’ятав… як отець Гільйом демона хрестом гнати… гнав.

– І гнатиме! Так ось, отче Гільйоме, наш скромний демоноборець їх, схоже, злякав. Каміння накидано добряче, але пролізти можна.

Отут уже і я зацікавився. У демонських лігвиськах бувати ще не випадало, до того ж, нелюди не даремно намагалися закидати вхід.

– Не треба! – зненацька мовила Анжела. – Святі отці! Заради Господа! Не ходіть туди! Там смерть.

– Це яка? – італієць підморгнув П’єрові. – З косою? Дочко моя, цього замало, щоб зжерти трьох братів із Сен-Дені! Чи не так, отче Гільйоме?!

Я лише зітхнув – доблесному отцю Ансельму заледве вісімнадцять. Ще зовсім недавно він скакав на дерев’яному конику…

Італієць зістрибнув униз і взявся знімати пояс, після чого кивнув П'єрові. Статут Святого Бенедикта, який велить нам підперізуватися мотузкою, виявився дуже доречним. Знявши свого пояса, я підійшов до Анжели:

– Дочко моя! Розумніше тобі розповісти все зараз.

– Розумніше? – Її очі блиснули. – Ви так кажете всім, кого тягнете на вогнище?

– На вогнище? Дочко моя, за пограбування ризниці нікого не спалюють. Чи… ти маєш на увазі щось інше? Адже тобі часто доводилося бувати в замку д’Еконсбефів?

Вона відвернулася, не відповідаючи.

– Демон, якого я зустрів біля Артигата, приходив із замку? Він приходив до тебе, дочко моя? Вогнище не загрожує тим, хто не зробив нічого злого. Але Жанну де Гарр убито!

– То була не Жанна де Гарр, – Анжела різко повернулася, обличчя побіліло, губи стиснулися. – І ви це знаєте! Тому, що ви самі – демон!

– Ти чого сказати-говорити? – П’єр почув останні слова й погрозливо рушив просто на дівчину, засукуючи рукава. – Єретиця безбожна! Та я тебе…

Я жестом зупинив розлюченого нормандця. Вже вдруге мене вважали нечистою силою. Ця дівчина й…

– Тобі сказав це твій приятель? Кошлатий такий, із поясом?

– З яким? – Анжела озирнулася й відступила на крок. – Я не знаю…

– Дуже гарний пояс. Із пряжкою у вигляді фенікса. Той самий, якого демон позичив сеньйорові Пилипу д’Еконсбефу.

Дівчина знов озирнулася й раптом кинулася бігти. Я залишився на місці. Не лише тому, що негоже ченцеві гнатися за юницею.

Її слова про вогнище починали скидатися на правду.

Напевно, вона непогано бігала, але довгий недоладний плащ, якого Анжела не здогадалася скинути, заважав. Почувся свист – Ансельм миттю скинув рясу та кинувся слідом.

Дівчина була вже на узліссі, ще мить – і вона зникне за деревами, але край плаща зачепився за гілку. Анжела похитнулася, впала, спробувала підхопитися – та Ансельм був уже поруч. Поштовх – дівчина знов опинилася на землі, італієць схопив її за руку…

– Потолоч! Дияволиця!

Крик. Я поквапився до них, помітивши, як хлопець, притискаючи її голову до землі, другою рукою вивертає кисть. Я знав цей прийом – ще відтоді, як хлопчиськом бився на подвір’ї нашого замку.

– Кажи, погань! Що ви задумали?

– Ансельме!

Дівчина знову скрикнула, але я встиг схопити італійця за руку.

– Брате Петре!

Нормандець, який із небаченою спритністю опинився поруч, поквапився відтягти Ансельма вбік. Я нахилився над дівчиною. Анжела повільно підвелася й застогнала.

– Устань, дочко моя, – я переконався, що з нею все гаразд, і повернувся до італійця.

– Брате Петре, відпустіть брата Ансельма.

Хлопець важко дихав. У його очах горіла ненависть. Згадалося те, що я чув уночі: «Вродливий злий хлопчисько». Дуже вродливий хлопчик. І дуже злий.

– Брате мій, – я спробував говорити спокійно, розуміючи, що крику він просто не почує. – Якось ви сказали, що ви – великий грішник. Не знаю, що було з вами раніше, але зараз бачу – це правда.

Я глянув у його очі – гнів минав. Він чув мене. Чув – і міг думати.

– Ви – брат-бенедиктинець. Ви – син Сен-Дені. Але я хочу нагадати про інше. Ви – дворянин, брате Ансельме. За те, що ви зробили, ваш герб належить перевернути, а вас – не пускати на збори сеньйорів.

Він чув. Він розумів. У очах промайнув біль.

– А тепер усе ж таки згадайте, що ви чернець. Вона – ваша сестра во Христі. Ви хотіли її катувати. Просто дворянинові я сказав би, що на її місці могла бути його сестра. Вам цього казати не треба – вона і є ваша сестра. Розумієте?

– Отче Гільйоме, – тихо промовила Анжела. – Не треба… Він не хотів…

– Ні, – Ансельм закусив губу, помотав головою й раптом став навколішки. – Я хотів цього. Я хотів тебе вбити. І не тому, що ти – посібниця демонів.

Він закрив обличчя руками, потім різко випростався:

– Отче Гільйоме! Брате Петре! Я бажав зла цій дівчині, тому що хотів її саму. Це мій гріх, і гріх цей увів мене в ще більший…

– Брате Ансельме! – розгублено прогудів П’єр. – Та як же…

– Простіть мені… Простіть мені, донно!

Настала тиша, порушувана лише шумним зітханням нормандця. Нарешті Анжела сумно всміхнулася:

– Я пробачаю вам, сеньйоре. Простіть і ви мені.

Здається, лише достойний брат Петро не зрозумів змісту останньої фрази.

Три наші вервечки, зв’язані разом, виявилися цілком придатними для того, щоб допомогти перебратися через завал не лише мені й Анжелі, але й не надто спритному в таких справах нормандцю. Перш ніж вирушити в цю небезпечну путь, завбачливий П’єр наламав сухих соснових гілок, щоб не блукати в темряві. Відразу ж за завалом, куди ще проникало кволе денне світло, ми знову підперезалися й запалили смолоскип. Ансельм пішов попереду, ми з Анжелою – за ним, а П’єр у ар’єргарді. Перед тим, як виступити, нормандець наполіг на тому, щоб прочитати молитву Святого Бенедикта. Прочитав він її сам – уголос і без помилок.

…Широкий, рівний коридор. Мерехтливе світло смолоскипа падало на гладенькі, немовби лаковані стіни. Не втримавшись, я торкнувся рукою. Так, стіни колись полірували. Я прикинув розміри проходу й похитав головою. Навіть демонам довелося б попрацювати не один тиждень.

Двічі ліворуч і праворуч траплялися бічні проходи, але їхні склепіння були значно нижчими – очевидно, ми йшли головною дорогою. Підлога здавалася чистою, та кілька разів я помічав невеликі камені, явно принесені з поверхні. Поступово прохід став похилим – ми почали спускатися вглиб, у надра гори.

– Що там? – шепнув я Анжелі, але дівчина лише помотала головою. Я зрозумів – їй страшно. Мені самому було не по собі, але в моєму житті бували походи й небезпечніші.

Хоча б ущелина під Мосулом, де нас зустріла засідка з молодців атабека. Отам можна було й злякатися…

Спуск ставав дедалі крутішим. Ліворуч зустрівся ще один бічний коридор. Раптом Ансельм зупинився:

– Шум! Ви чуєте?

Слух у хлопця чудовий – за кілька кроків я й сам почав розрізняти невиразні звуки, які долинали звідкись із темряви. Я знову повернувся до Анжели:

– Вода, – тихо проказала вона. – Лише вода.

Невдовзі я зрозумів, – так і є. Десь попереду шумів потік. Підземні річки часто зустрічаються в печерах, але цю печеру створено не Богом…

Раптом Ансельм скрикнув і пом’янув таке, чого ченці зазвичай не споминають.

Світло смолоскипа блимнуло.

– Сходи! Тут, здається…

Він не договорив, але я вже зрозумів. Коридор скінчився. Попереду були широкі сходи, що вели донизу.

– Ого! – італієць швидко збіг по сходинках і присвиснув:

– Оце так!

«Оце» справді виявилося гідним уваги.

Склепіння круто йшло вгору, стіни розступалися, зникаючи в мороці. Зала – величезна, кругла, вимощена рівними чотирикутними плитами. Шум води став голоснішим.

– Смолоскипи!

Брат Петро постарався не даремно. Чотири смолоскипи змусили пітьму відступити, й подив наш лише посилилося. Зала була справді величезною – в багато разів більшою за новий собор Сен-Дені, Ліворуч, біля протилежної стіни, з каміння вибивався потужний потік і з шумом падав у великий круглий колодязь.

Над водостоком колись було вирізьблене в камені зображення, та чиїсь руки постаралися й тут, знищивши все. Ці ж руки пройшлися по стінах, залишивши скрізь сліди зубила.

Зала виявилася цілковито порожньою, якщо не враховувати того, що було в центрі.

Спочатку я ніяк не міг зрозуміти, що це. Велике, кругле, із цільного каменю…

– Стіл! – збагнув Ансельм. – Кров Христова, стіл!

Ми підійшли ближче. Хлопець не помилився. Це справді був стіл – рівний, полірований, із широкими кріслами навколо, теж із цільного каменю. Посеред столу чиїсь руки вибили хрест – нерівний, незвичної форми.

– Одне, два… чотири, – італієць взявся обходити навколо дивну споруду. – Десять… Отче Гільйоме! Дванадцять крісел! Це ж…

– Круглий Стіл, – посміхнувся я. – Залишається зачекати на месіра Артура.

– Але ж… Лоґри! Отче Гільйоме, пам’ятаєте?

Я, звісно ж, пам’ятав.

– Брате Ансельме! Захоплююся вашою фантазією. Зазирніть під стіл, там часом не лежить Ескалібур?

– А хто такі ці… лоґри? – поцікавився П’єр. – Вони що, гноми?

– Зважаючи на крісла, ні, – італієць ніяк не реагував на мої слова, але під стіл таки зазирнув. – Лоґри, брате Петре, це ті, ким правив Артур.

– А хто такий Артур?

Увесь цей час Анжела стояла мовчки, і я ніяк не міг зрозуміти, чого вона боїться, У залі нічого страшного немає, і навіть Його Високопреосвященство Джованні Орсіні не знайшов би тут нічого гідного осуду. Хрест – і той був.

– Тут колись теж жили лоґри, – збуджено заговорив Ансельм, нашвидку пояснивши братові Петру, хто такий Артур. – Напевно, в кожного лоґрського короля був свій Круглий Стіл. Пам’ятаєте, отче Гільйоме, сеньйор Гуго згадав якийсь Орден Лоґрів?

Я кивнув – фантазії італійця несподівано здалися не такими вже й неможливими.

– І ти думаєш, брате Ансельме, що д’Еконсбефи не даремно переїхали сюди?

– Ну, звісно ж! Тут має бути ще щось…

Ансельм ще раз обійшов стіл, потім рушив до найближчої стіни.

– Треба обійти залу навкруги! Треба… Ого, тут прохід!

– Тут теж коридор є, – повідомив нормандець, обстежуючи іншу стіну. – Але його хтось завалити.

Усього в залі виявилося чотири входи. Два було завалено. Вільними залишилися той, яким ми прийшли, й інший, ліворуч від джерела. Ансельм нетерпляче зазирнув у темряву.

– Стійте! – раптом скрикнула Анжела. – Не треба туди! Будь ласка!

– Але чому? – італієць тупнув ногою з нетерплячки. – Анжело… Тобто, дочко моя, поясни!

– Там… мертві. Мертві! – слова пролунали глухо й моторошно.