Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)

IV

Від переправи ми звернули праворуч і пішли вузькою курною дорогою вздовж берега невеличкої, але глибокої річки, яка трохи нижче за течією впадала в Гаронну. Річка звалася Ар’єж і, якщо вірити повідомленню брата Умберто, славилася своїми линами та окунями. Якось так вийшло, що П’єр разом із нашим новим супутником опинилися попереду, ми ж з Ансельмом ішли позаду. Я відразу ж помітив, що італієць став несподівано мовчазним і задумливим.

– Відкинь грішні думки, брате, – стиха порадив я. – Брат Октавій не схожий на споглядальника.

Хлопець кинув на мене дивний погляд і знову задумався.

– У нього ані торби, ані суми, – нарешті промовив він.

Це я теж помітив, але всяке буває. Може, суворий абат звелів грішному братові Октавію харчуватися лише доброхотними дарами?

– Я з ним поговорю, – вирішив Ансельм. – Тільки ви, отче Гільйоме, не втручайтеся.

Я зітхнув і з докором похитав головою:

– Брате Ансельме! Брате Ансельме! Ви настільки молодий, а вже настільки недовірливий! Але, чиніть, як собі знаєте… Поки ж не гаймо часу й поговорімо. Оскільки «Світильник» важко дається вам, поговорімо про «Ареопагітик». Грецькою, звісно ж.

Темні очі італійця задерикувато блиснули – Ансельм прийняв виклик.

Дорога, якою ми йшли, була абсолютно безлюдною. Як я зрозумів, місцеві жителі частіше добиралися до Пам’є уздовж берега Лези, яка текла трохи на захід майже паралельно до Ар’єжа, відділена від нього невисоким гірським хребтом. Але та дорога вела через кілька сіл, а заходити туди не хотілося. Наш візит до Пам’є мав стати сюрпризом, тому я навіть радів, що нам не трапляються подорожани, а ночувати доведеться просто неба. Головне – не заснути солодко, а прокинутися живим.

Коли почало сутеніти, ми піднялися трохи вище по схилу гори, яка підступала до самісінької дороги, й розклали багаття. Ансельм був, як і раніше, мовчазний, а П’єр і наш новий супутник продовжували розмову, розпочату в дорозі. Як з’ясувалося, йшлося про навчання латини.

– Нам легше, – пояснив брат Октавій. – Я розповідав братові Петру, що наша мова «сі»[22]22
  Мова «сі» (ланго «сі*) – італійська.


[Закрыть] дуже близька до латини й майбутньому священикові достатньо завчити десятків зо два слів для меси. Крім того, зовсім не обов’язково зубрити латину за «Світильником» або «Діяннями»…

Я кивнув.

– По-моєму, наш брат Ансельм думає так само. Він теж не бажає читати «Світильник», зате змушує брата Петра запам’ятовувати недостойні вірші.

Ансельм ніяк не зреагував на ці слова, П’єр зніяковів, а брат Октавій, схоже, був дуже здивований.

– Але це – звичайний спосіб, отче Гільйоме! Звісно, вірші мають бути достойними. Хоча б Овідій…

– Овідій гірше запам’ятовується, – байдуже кинув італієць. – Нинішня поезія заснована на римі, та й зміст її може зацікавити учня.

– Це про пастушку й школяра? – не витримав я. – Чи про гру в зернь?

Ансельм знизав плечима.

– Можна щось більш благочестиве. Про місто Рим, наприклад. Знаєте такий вірш, отче Гільйоме?

Я здогадався, що він має на увазі, але завадити не встиг. Ансельм підморгнув П'єрові й тихо почав:

– «Рим усіх і кожного грабує ганебно; пресвята курія – то ринок мерзенний! Там права сенаторів продають відкрито, там усього досягнеш, як гаман набитий…»

– Брате Ансельме! – я застережливо підняв руку, але він лише посміхнувся:

– «Лиш презент відкриє шлях усім твоїм проханням. Якщо хочеш діяти – дій подаруванням. У цьому твій наступ, в цьому – оборона. Гроші ж бо промовистіші і за Цицерона…»

– І ці дикі варварські рими, – не витримав я, – ви, брате Ансельме, наважуєтеся вимовляти вголос! Це ви називаєте поезією?

– Ні, це я називаю Римом! – відрубав італієць, і я зрозумів, що краще не заглиблюватися. Тому що далі в цьому відомому мені вірші йшлося про самого Його Святість.

– Чуй, брате Октавію, – П’єр несподівано прийшов мені на допомогу. – Ти краще розкажи, як там у вас у Неаполі? Суворо?

– Не «чуй», а «слухай», – втрутився я, радіючи, що суперечку про сучасну поезію закінчено. – А ще краще – «скажи».

– Ми теж кажемо «слухай», – заступився брат Октавій. – Порядки в нас суворі, брате Петре. Чув я, що в Королівстві Французькому так суворо тільки в славетному Клерво в отця Бернара.

– Справді? – зацікавився Ансельм. – Це в Неаполі? В обителі Святого Роха? Та бути такого не може!

– Істинно так, брате Ансельме, – зітхнув наш супутник.

– У отця Джеронімо? – італієць розвів руками. – Ну, здивували, брате Октавію! Чи отець Джеронімо вже не абат в обителі Святого Роха?

Октавій взявся розповідати про суворість цієї славної обителі, а я став уважно спостерігати за ним, а заразом і за Ансельмом. Бо якщо брат Октавій здивував його, то сам брат Ансельм здивував мене ще більше. Хоча б тим, що вперше за все наше знайомство заговорив «ланго сі». Невдовзі й наш супутник перейшов на цю гарну мову і я почав втрачати нитку їхньої жвавої розмови. Втім, вона мене вже не надто цікавила. З’явилося дещо, що відразу ж зробило нюанси життя братів-бенедиктинців у далекому Неаполі не такими суттєвими.

…Уночі, коли біля згаслого багаття почулося молодецьке хропіння брата Петра, я тихо встав і підійшов до Ансельма. Той теж не спав і відразу ж підхопився.

Я кинув швидкий погляд на брата Октавія, котрий мирно спочивав, увіткнувшись головою в могутнє плече нормандця, й поманив Ансельма вбік. Ми відійшли на край галявини.

– Що не дає вам заснути, люб’язний брате? – поцікавився я. – Чи не ваші філологічні штудії?

Ансельм гмикнув:

– Не треба бути філологом, щоб зрозуміти: брат Октавій говорить як житель півночі. Неаполі «ланго сі» геть інша.

– І там немає ніякої обителі Святого Роха, – посміхнувся я.

– Так само, як і суворого абата Джеронімо. І взагалі, отче Гільйоме, цей брат Октавій… По-моєму, він жодного дня не був бенедиктинцем.

– Вона, – стиха уточнив я.

Італієць завмер, а потім зігнувся, задихаючись від реготу. Упереміш із нападами сміху чулося щось, що нагадувало висловлювання, якось вжиті в моїй присутності Його Високопреосвященством кардиналом Орсіні.

Я похитав головою.

– Брате Ансельме! Брате Ансельме! З кого ви смієтеся?

– З трьох капловухих із Сен-Дені! Ну, це ж треба!

– Ну, не такі ми вже й капловухі… До речі, гідний брат Октавій говорить як житель півночі? У Мілані говорять так само?

– У Мілані? – Ансельм мить роздумував, а потім присвиснув:

– У Мілані? Тіно Міланець, жонглер! І його дочка!

– …яку розшукують по всьому графству Тулузькому. І що ми будемо робити, брате Ансельме? Як ми вчинимо із грішною рабою Божою Анжелою?

Ансельм знизав плечима. Схоже, це питання було йому малоприємне. Мені, зізнатися, теж.

– Вона злодійка, – нагадав я. – До того ж обікрала храм.

– Ото лихо! – пробурмотів італієць. – Подумаєш!

Я хотів був гідно висловитися з цього приводу, але згадав про подарунок, який Його Світлість надіслав монсеньйорові Рене. Так, ризниця сільського храму порівняно із цим – дрібниці.

– Ходімо, – вирішив я, – поговоримо.

Наш супутник спав чутливо. Щойно Ансельм легко торкнувся руки «побратима» з Неаполя, той, – точніше, та – миттю розплющила очі.

– Брате Октавію! – стиха покликав я, намагаючись не розбудити ГГєра. – Треба поговорити.

У темних очах на мить майнув переляк, але потім «брат Октавій» спокійно підвівся, насунув глибше каптур, пройшов за нами до краю галявини. Ансельм завбачливо тримався збоку, загороджуючи шлях до втечі. Втім, «побратим» і не збирався втікати. Ми присіли на траву, і я, озирнувшись на нормандця-хропуна, почав:

– Брате Октавію! Як то кажуть, троє становлять колегію. Ми із братом Ансельмом ніяк не могли дійти єдиної думки щодо одного важливого питання, а тому наважилися потурбувати вас. Питання суто теоретичне, можна сказати, догматичне. Ми розраховуємо на ті глибокі знання, які ви, мій брате, отримали в обителі Святого Роха під егідою гідного абата Джеронімо.

«Брат Октавій» незворушно кивнув.

– Уявімо собі цілковито неймовірну ситуацію. Троє братів мирно подорожують у своїх справах і раптом зустрічають на своєму шляху велику грішницю, котру розшукують можновладці… Ну, скажімо, якусь Анжелу, дочку жонглера Тіно Міланця. Як вчинити їм? Вони – не судді й не вартові, але не хочуть порушувати закон і переховувати злочинницю. З іншого боку, їм не буде приємно, якщо цю грішницю привселюдно бичуватимуть на головній площі Тулузи, а потім затаврують і відправлять у підземелля до кінця днів.

– Це складне питання, – мені здалося, що «брат Октавій» гірко посміхнувся. – Може, ці троє братів захочуть отримати викуп від грішниці? Гроші… або ще щось – що зазвичай потрібно чесним братам від грішниць.

Я мимохіть здригнувся – в її голосі була не іронія, а неприхована ненависть. Ми із братом Ансельмом перезирнулися.

– Ми говоримо зовсім про інших братів, – спокійно зауважив я. – Ці три брати просто потрапили в скрутне становище. І, брате наш у Христі Октавію, прошу вас, пам’ятайте, не судіть, то й не суджені будете.

– Тоді, може, і цим братам, перш ніж судити грішницю, варто довідатися, чи справді вона настільки грішна, – «брат Октавій» відвернувся, й ми почули легкий смішок. – Брате Ансельме, ви думаєте, що зможете заступити мені шлях до лісу?

– Ні… – повільно відповів італієць, і мене вразила серйозність його тону. – Напевне, ні. Я давав обітницю й не торкнуся до жінки.

Він підвівся й відійшов убік, знов опустився на траву, демонстративно відвернувшись.

Та, що називала себе «братом Октавієм», зітхнула й скинула з голови каптур. Я опустив очі долу – спрацювала багаторічна звичка.

– І ви теж настільки лицемірні, отче Гільйоме? – дівчина розсміялася. – Які ж бо ви святі та божі! Весь вечір обидва витріщалися на мене… А ще смієте в своїх проповідях згадувати слова Христа про лицемірів! Просите не судити, а самі повірили, що я злодійка.

– Вас, дочко моя, звинувачують влада світська й влада церковна, – я знизав плечима. – На жаль, іноді мусиш доводити не лише провину, але й безневинність.

Вона замислилася – всього на мить, потім різко труснула головою.

– Ці собаки схопили батька, – у голосі дівчини знову бриніла ненависть. – Уся Ломбардія знає, що Тіно-жонглер не візьме й сухаря чужого – навіть якщо голодуватиме не він, а я! Кому потрібне їхнє погане золото? Раніше нам забороняли виступати, а тепер ваші божі дудки…

Не договоривши, вона різко підвелася. Я не ворухнувся, думаючи, що ще кілька років тому, швидше за все, повірив би цій дівчині.

На жаль, життя навчило іншого.

– Розберімося, – запропонував я, збагнувши, що втікати вона не збирається. – Припустімо, ви не грабували ризницю…

– Припустімо? – її голос затремтів від обурення.

– Припустімо, – незворушно вів далі я. – Брате Ансельме, ви нещодавно штудіювали «Логіку» великого Аристотеля. Що вам підказує уява? З чого раптом влада графства Тулузького ополчилася проти жонглера Тіно іланця?

– Та щоб розправитися з нами й не дати іншим жонглерам виступати в Тулузі, – перервала мене Анжела.

Ансельм помовчав, потім, не обертаючись, знизав плечима:

– Навряд чи. Навіщо такі складності? У Ліможі єпископ просто пригрозив відлученням усім, хто ходить на вистави. Отже, річ не в цьому. Перше: відвернути увагу від справжніх злочинців. Друге й найбільш імовірне: вони винні в чомусь іншому.

– Ну, звісно! – дівчина зло засміялася. – Для вас, отче Ансельме, будь-який жонглер – злочинець!

«Отче Ансельме» у її виконанні пролунало незрівнянно. Італієць залишався незворушним.

– Отче Гільйоме, якщо згаданий Тіно і його дочка просто приїхали до Тулузи, щоб виступати на ринковій площі, чому згадана Анжела втікає не в Італію, а в графство Фуа?

«Згадана Анжела» – маленька помста за «отця Ансельма». Втім, парубок розмірковував цілком у дусі «Логіки» й навіть у повній відповідності до статуту ордену Святого Бенедикта, звертаючись не до дівчини, а до мене.

Й отут я помітив, що Анжела розгубилася.

– Але у Фуа дівицю Анжелу напевно вже чекають, – незворушно провадив далі Ансельм. – Отже, згадана Анжела йде не у Фуа, а в інше місце, щоб знайти там захист, звісно, не у влади, а в когось із сеньйорів. А єдине таке місце – округ Пам’є.

Спочатку я не дуже повірив – надто багато в міркуваннях італійця було натяжок. Але дівчина мовчала, і я раптом зрозумів, що Ансельм у чомусь має рацію.

– Іти самій по дорозі небезпечно, а тому згадана Анжела дістає рясу бенедиктинця й намагається пристати до трьох смиренних братів, щоб у їхній компанії дістатися до мети, – закінчив Ансельм. – Отче Гільйоме, як вам мої силогізми?

Я не відповів, нишком глянувши на «згадану Анжелу». Дівчина кілька хвилин мовчала, а потім зітхнула й знов опустилася на траву.

– Ти здогадливий, юне попеня! – тепер її голос дзвенів гіркотою. – Тільки ми з батьком – не злодії і не розбійники. Батька просили виконати одне доручення. Передати… Втім, це не важливо. Тільки в окрузі Пам’є можуть захистити мене й допомогти батькові. Я втекла, але біля Тулузи мене ледь не схопили.

Про щось таке я вже здогадувався. Хоч я й намагався, як і наказує статут, не розглядати її обличчя, та відразу ж помітив глибоку подряпину на щоці й добрячий синець під оком.

– Ці троє виродків думали, що легко впораються зі мною… Я втекла, але зрозуміла, що самій іти не можна. Я вкрала рясу…

Останню фразу було сказано з явним викликом, але ні я, ні Ансельм не зреагували.

– Так, я її вкрала, й це перша крадіжка в моєму житті. На дорогах зараз небезпечно, з’явилися якісь розбійники… Біля переправи я злякалася, побачивши вас, але вирішила підійти першою. Колись я вдавала ченця в одній жесті[23]23
  Жеста – п’єса, яку виконують жонглери.


[Закрыть] – от і вирішила спробувати знову.

– Закінчимо нашу теоретичну суперечку, – я підвівся. – Брате Октавію, ніхто не завадить нам дістатися до Пам’є, й нехай послужить риза нам спільним захистом. Проте, брате Октавію, забороняю вам надалі спілкуватися з братом Петром, щоб не спокушати його без потреби.

Дівчина розсміялася:

– Це розуміти як комплімент, отче Гільйоме? Чи це ваш звичайний жарт?

– Звичайний жарт? – я розвів руками. – Брате Ансельме, хіба я коли-небудь жартую?

Ансельм не відповів, але до мене долинуло щось на кшталт іронічного кахикання.

– А ти, Ансельме… пробачте, отче Ансельме. – Анжела знову розсміялася, але сміх був сповнений злості. – Чому ти не хочеш поглянути на мене? Тобі страшно? Чи… гидко?

Її волосся, яке колись, напевно, спускалося нижче пліч, як зазвичай носять за річкою По, тепер було коротко й грубо обстрижене. Дивно, але це майже її не псувало.

Ансельм повільно повернувся й підвівся. Кілька митей вони дивилися одне одному в очі.

– Ви дуже гарна, донно, – стиха, але дуже серйозно промовив італієць. – Хто скаже інше, воістину буде брехуном перед лицем Господа та людей. Однак, у кожного своя обітниця. Ваш батько ніколи не крав. Я прийняв обітницю бенедиктинця й зобов’язаний її дотримуватися, інакше буду нічим не кращим за злодія. Прошу мене зрозуміти, дочко моя.

Так, хлопчик іноді вміє говорити переконливо. Анжела помовчала, потім опустила голову й тихо промовила: «Пробачте, отче…»

Ансельм кивнув і рушив до погаслого багаття, навіть не озирнувшись.

– Я його образила? – Анжела зітхнула. – Пробачте, отче Гільйоме, але я завжди вважала, що ченці – ненажери, розпусники, святенники…

– …І лицеміри, – докинув я. – А ченці вважають жонглерів злодіями, розбійниками і єретиками. Нехай буде пробачено нам усім… Час спати, брате Октавію.

… Я довго не міг заснути – можливо, заважало могутнє хропіння П’єра, котрий безтурботно бачив сьомий сон. Озирнувшись, я помітив, що Ансельм теж не спить.

– Брате Ансельме, – пошепки погукав я. – Що вас турбує? Ви вважаєте, що ми вчинили не так, як мали б?

– Ні, – трохи помовчавши, відповів він. – Мене турбують зовсім інші речі.

– Які?

– Сеньйор д’Еконсбеф і порожня дорога.

V

Вранці ми продовжили шлях, але вже в іншому порядку. Брат Ансельм прилаштувався до П’єра, щоб, як пояснив він, позайматися з ним латиною. Я здогадувався, що наївного нормандця навчатимуть чергової пісеньки, та заперечувати не став. Ми з «братом Октавієм» ішли позаду. Анжела кілька разів намагалася заговорити, та я відповідав коротко, й зрештою вона замовкла, вирішивши, напевне, що я все ж таки святенник і лицемір.

Мене ж непокоїло інше. Не треба читати «Логіку» Стагіріта[24]24
  Стагіріт – Аристотель.


[Закрыть], щоб зрозуміти: в Пам’є відбувається щось дуже серйозне, і ми – непрохані гості, яким ніхто не зрадіє. Ані єпископ, ані сеньйор, до якого віз послання жонглер Тіно Міланець, ані всі інші. Ансельм має рацію – треба остерігатися сеньйора д’Еконсбефа й порожніх доріг. А дорога справді була порожньою.

По полудні ми звернули в невисокий гірський ліс. Дорога перетворилася на широку стежку, повіяло прохолодою, й крики птахів раптом стали здаватися лиховісними.

На нашому шляху ми вже багато разів ішли лісовими стежками, й ліси були густіші та вищі, але саме тут мене охопило давнє, вже забуте відчуття небезпеки. Схоже, всі інші відчували щось подібне. Я анітрохи не здивувався, коли на привалі П’єр, котрий, здавалося, безнадійно поринув у вир відмінювання неправильних дієслів, раптом, похмуро озирнувшись, запропонував надягти кольчуги. Я хотів заперечити, та несподівано погодився.

… Кольчуги ми отримали особисто від отця Сугерія – нові й легкі, вони облягали тіло, немов рукавички. Мене так і підмивало розпитати, де їх узяв наш найдобріший абат.

Чутки про те, що в підземеллях Сен-Дені є справжній арсенал, уже не здавалися мені неймовірними. Ще б пак! Мати таких сусідів, як граф де Корбей…

Анжела незворушно спостерігала, як мирні брати перетворюються на слуг Церкви Войовничої. Втім, кольчуги – половина справи, а з решти в нас були тільки ціпки: менший і тонший – у брата Ансельма, та завбільшки як голобля «ґирлиґу» брата Петра. Для того, щоб відлякувати кількох розбійників – саме те, але для чогось серйознішого – недостатньо.

Й отут я спіймав себе на тому, що знов розмірковую, як воїн. Про що це я? Ми – ченці, ми мирні брати із Сен-Дені…

Ночувати в лісі не хотілося, й ми продовжували шлях, навіть коли почало сутеніти, сподіваючись вийти на відкритий простір.

Але ліс усе тягся, стаючи густішим і непролазнішим. Стежка звузилася, нею стало важко йти навіть удвох. Тому, побачивши невеличку галявину, я махнув рукою, звелівши зупинитися на ночівлю. Ансельм уже почав збирати хмиз, але П’єр, ставши раптово дуже серйозним, жестом зупинив його.

– Що з тобою, брате? – почав я, але нормандець приклав пальця до губів.

– Т-с-с… Цеє… чую… Ходити…

У таких випадках П’єр рідко помиляється. Я хотів був дозволити йому через особливі обставини заговорити на «ланг д’уї», але нормандець усе ж таки не марно витратив час, штудіюючи «Світильник».

– Давно чую… Позаду… Збоку… Ходити… Багато.

Ансельм примружився й торкнувся пояса. Я прикинув, що в нього там може бути, із запізнілим жалем подумавши, що був надто суворий, розмовляючи з ним про зброю. Чи він усе ж таки мене не послухався?

П’єр крутнув головою й підняв із землі свою «ґирлиґу». Ансельм вчинив так само.

– Ви, отче Гільйоме, у центрі стояти, – звелів нормандець. – Ми – ліворуч, праворуч, позаду.

Диспозицію було викладено не дуже грамотно, але цілком зрозуміло. Анжела ледь помітно знизала плечима, й у руках її з’явився вузький стилет. Я зітхнув – на неї, як і на Ансельма, надії мало.

Вечірню тишу прорізав хвацький переливчастий свист. І тієї ж миті почувся тріск розламаного гілля й зусібіч на галявину вивалила юрба обірваних бородатих здорованів, які стискали в руках застрашливі з вигляду палиці. Втім, у двох чи трьох я помітив мечі.

Оце вже гірше.

Непрохані гості на мить зупинилися, дивлячись на мирних ченців, що стали спина до спини. Потім почувся регіт, уперед виступив широкоплечий парубок у новому, але явно з чужого плеча, каптані й шапці з пером:

– Ну ви, товстопузі! Годі нас смішити, бо мої хлопці вже насилу на ногах тримаються. Я – Роберто де Гарай, і цей ліс – мій. Хочете жити – віддавайте золото!

Брат Петро недобре гмикнув й хитнув «ґирлиґою». Здоровань розреготався:

– Ось так завжди! Ви – нікчемні святенники, готові повіситися за жалюгідний мідяк! Ну, то ми вас навчимо, що бідність є благо. Здається, так ви пояснюєте в своїх проповідях?

Поки він теревенив, я уважно придивлявся до одного зі здорованів, що стояв усього за три кроки. В нього був меч – дуже гарний меч! Тим часом П’єр неквапом підняв «ґирлиґу» і крутонув її над головою. Над галявиною загув вітер. Роберто де Гарай насупив брови:

– Гаразд, годі вже! Віддавайте золото, нікчемні попи! Не бійтеся, воно піде на богоугодну справу – ми роздамо його жебракам і вдовам, яких ви пограбували.

– Ми згодні! Тільки не вбивай нас, славетний де Гараю!

Ансельм швидко всунув мені в руку свого ціпка й, низько вклонившись, ступнув уперед. Рука лежала на поясі.

– Отак би й одразу! – де Гарай задоволено гмикнув і вдарив себе кулачиськом у груди. – Я – шляхетний розбійник! Я захищаю народ від усякої знатної сволоти й від жадібних попів. Я… Гаразд, кидай гаманця, попе!

Ансельм кивнув, і його рука на мить зникла під рясою. Тої ж миті П’єр озирнувся й шепнув: «Зараз!»

Що означає «зараз», я здогадався відразу.

Ансельм випростався, рука рвучко смикнулась, і навколо шиї шляхетного розбійника оповився тонкий шкіряний ремінь. Ривок – і де Гарай уже лежав на траві, а брат Ансельм стояв над ним, тримаючи в руці кинджал – той самий, з білокрилим лелекою.

– Назад, падлюки! Інакше заріжу вашого ватажка!

Над галявиною знову загув вітер – брат Петро звалив із ніг двох найближчих розбійників. Початок виявився непоганим, і я міцніше стиснув у руці ціпок. Здоровань, котрого я обрав, устиг підняти меча, але удар по зап’ястю змусив його впустити зброю.

Мить – і в моїй руці опинилося ще тепле руків’я. Серце тенькнуло – меч! Я пірнув під палю, що зметнулася над моєю головою, й ударив щосили… плиском. Наступний удар був по чиїйсь лапі, потім я змахнув зброєю над самісінькою головою якогось здорованя, змушуючи його присісти, й одразу ж зацідив йому черевиком по зубах.

Над галявиною стояв гвалт. «Ґирлиґа» брата Петра літала понад головами – і по головах. Тим часом брат Ансельм стояв над поваленим де Гараєм, зі свистом обертаючи в повітрі батіг. Я помітив, що ще один розбійник із мечем підбирається до нього збоку, й поспішив опинитися між ними. Меч у негідника виявився довшим за мій, але користувався він ним приблизно так само, як палицею. Побачивши мене, він вирішив як слід розмахнутися. Подумки похваливши його за настільки своєчасне бажання, я двома швидкими ударами – під коліно й по руці, – змусив його з вереском покотитися по землі, впустивши зброю, якою відразу ж заволодів Ансельм.

Цього було досить. Розбійники з галасом розбіглися, залишаючи нам шляхетні трофеї – два мечі, півдюжини палиць і свого хороброго ватажка. Декому дісталося добряче, тож їм, втікаючи, довелося не бігти, а повзти, але переслідувати ми нікого не стали. Нарешті, галас стих, і я, важко зітхнувши, кинув меча на землю.

– Брате Ансельме, покладіть зброю!

Італієць блиснув білосніжними зубами – схоже, сутичка його дуже потішила – і з жалем поклав меча. Кинджал він примудрився сховати ще раніше.

– Мир вам, браття, – я оглянув галявину й задоволено зітхнув. – Уславимо Господа й Святого Бенедикта за те, що утримали наші грішні руки від убивства.

– Амінь! – П’єр відкинув ногою чиюсь ломаку. – А хирляві отут вони є!

– Вас… не поранено, браття? – озирнулася Анжела, котра весь цей час нерухомо простояла на місці зі своїм іграшковим стилетом. – Я… я просто не встигла… не встиг…

– Та чого там, брате Октавію! – гідний брат Петро явно прийняв «не встигла» за звичайну обмовку, на які й сам був майстер. – Усього й діла! І ви, отче Гільйоме, дарма ризикувати! Дарма меча брати.

– Так, даремно, – я відчув страшенну кволість. Двадцять років я не тримав у руках зброї й думав, що цього вже не станеться ніколи. Звісно, для Андре де Ту така сутичка – просто щуряча метушня, розминка перед вечерею, але для брата Гільйома це забагато. Навіть занадто…

– «І, зробивши бича із мотузок, вигнав із храму всіх, – задоволено проговорив Ансельм, згортаючи батога, – і овець, і волів; і гроші в міняйл розсипав…»[25]25
  Ін 2,15.


[Закрыть]

– Брате Ансельме, – зітхнув я. – Нам немає чим пишатися. Бійка з мужичнею – не доблесть для бенедиктинця. До того ж ви все-таки взяли з собою кинджала.

– «…а столи їхні перекинув…»[26]26
  Ін 2, 15.


[Закрыть] Отче Гільйоме, ви справедливо засудили мою грішну пристрасть до зброї, та все ж таки не заборонили брати її.

Я знову зітхнув. Поганець точно мене підчепив.

– Я відішлю вас до отця Бернара, брате Ансельме. Він поставить вас головним чистильником корит у свинарні. У Клерво просто обожнюють молодих нахаб, котрі начиталися Ареопагіта.

– «І він радий був наповнити черево своє ріжками, які їли свині, але ніхто не давав йому»[27]27
  Лк 15, 16.


[Закрыть], – незворушно відреагував італієць. – Цікаво було б поговорити з отцем Бернаром…

Я уявив собі Ансельма перед світлими очима гіпсового ідола й гмикнув. Тим часом П’єр, наче нічого й не сталося, вже взявся збирати хмиз.

– Вони не повернуться, – мимохідь зауважив він, легенько штурхнувши нашого бранця черевиком. – Я знати цих мужиків! А добре ви, отче Гільйоме, мечем махати… махнути… розмахнути…

При цьому він знову копнув шляхетного розбійника під ребра. Почувся зляканий писк.

– Саме що «розмахнути», – я на мить забувся. – Брате Петре, щоб працювати мечем, потрібно щодня тренуватися – і більше, ніж ми молимося! Прокинутися вдосвіта, пробігтися, облитися водою – й до справи. Якби на нас напали не ці йолопи, мене поклали б нараз… І не бийте полоненого – так не годиться.

– Вороги – це ті, хто оголосив нам війну, або кому ми оголосили війну за всіма правилами й звичаями, – вставив Ансельм. – Решта ж є злодії й розбійники, на котрих закон не поширюється. Так, здається, в кодексі Феодосія?

– А може, відпустимо його, брати? – раптом запропонувала Анжела, що мовчки слухала нашу розмову.

П’єр навіть засопів від обурення, але де Гарай, натхненний цією пропозицією, сіпнувся й підвів голову – зробити більше не давали змоги мотузки, якими обплутав його Ансельм.

– Так, так! Відпустіть мене, святі отці! Не віддасте ж ви мене вартовим. Це не по-християнському!

Ансельм скривився, але я був уже готовий погодитися. Справді-бо, не тягти ж цього заступника вдів і сиріт до Пам’є!

– Відпустіть мене, святі отці! Відпустіть! Я накажу своїм хлопцям ніколи не зачіпати ченців із Сен-Дені…

– Що?! – ми з Ансельмом разом перезирнулися. Дурня підвів язик – у його присутності ми жодного разу не згадали наше абатство.

– Сину мій, – зітхнув італієць, підходячи ближче до шляхетного розбійника. – Висповідайся нам, отцям твоїм духовним. Повідай, яка наволоч нацькувала тебе на трьох мирних братів з обителі Святого Діонісія?

П’єр, котрий нарешті допетрав, у чому річ, насупив брови й стис кулачиська. Це не приховалося від нашого бранця.

– Всечесні отці! – заволав він. – Бачить Господь, нічого не знав, не відав! Випадково зустрів вас на стежині, клянуся святим Христофором, і святим Боніфацієм, і святим Рохом!

– Богохулить, собака, – зітхнув Ансельм. – Отче Гільйоме, ви б…

Я зрозумів. За інших обставин, звісно, я б не потурав такому, але тепер йшлося не тільки про мою голову.

– Брате Октавію, – я повернувся до Анжели. – Чи не пройдетеся ви зі мною для невеличкої наукової розмови?

– Але… – дівчина насторожено перевела погляд з усміхненого П’єра на незворушного Ансельма, котрий уже встиг виламати кілька довгих гнучких лозин. – Брати… Що ви…

– Муки тілесні, – повчально промовив італієць, – не менш за муки душевні ведуть грішника до просвітління.

– Ага, – підтвердив задоволений П’єр. – Комусь зараз слід просвітитися!

Я порадів грамотно складеній фразі й відвів «брата Октавія» далі від галявини. У спину нам ударив крик – просвітління грішника почалося.

– І все ж таки ви такі… – дівчина смикнула плечима й відвернулася. – Добрі!

– Я відповідаю за цих двох хлопців, – я зітхнув і поморщився – новий крик просвітлюваного різонув вуха. – Мені треба повернути їх до Сен-Дені живими. На війні як на війні. Не хочу нагадувати, дочко моя, що було б, якби ви потрапили до цих захисників бідноти.

Тепер крики йшли один за одним – очевидно, просвітління пішло в дві руки.

– Напевно, це те саме, що потрапити до рук вартовим, – дівчина різко повернулася й скинула каптур. – Не відводьте очей, отче Гільйоме! Можу зняти рясу й показати – мене вдарили ножем. На щастя, я все-таки дочка жонглера й змогла ухилитися, залишилася лише подряпина. Ці вартові…

– …Нітрохи не кращі за розбійників, – кивнув я. – На жаль, і таке буває.

– Нічим не кращі за вас! – відрубала дівчина. – Ви й цей панич багато говорили про те, що належить робити ченцеві. Але я бачила його з кинджалом, а вас – із мечем. «Паничем» вона охрестила Ансельма. У спостережливості їй не відмовиш.

– Мені шкода лише П’єтро, – помовчавши, додала вона. – Ви зробите з нього такого ж бездушного лицеміра…

Я зітхнув:

– Нехай же будуть ваші жалощі, дочко моя, виявлені лише на відомій відстані.

Крики злилися в один, і я подумав, чи не відійти далі, щоб остаточно не засмучувати Анжелу, але раптом запала тиша.

– Отче Гільйоме! – почувся голос П’єра. – Він просвітився!

На галявині ми застали розведене багаття, біля якого сиділи П’єр і Ансельм.

Зламані лозини валялися осторонь, а безстрашний розбійник, схлипуючи, поправляв штани.

– Кажи, сину мій, – звелів італієць. – Повідай про гріхи свої.

– Вони… – почав де Гарай і знову схлипнув. – Вони сказали, що троє товстопузих… тобто братів із Сен-Дені несуть із собою мішок золота. А натомість мені звеліли вбити одного. Тільки одного, присягаюся!

Я мигцем поглянув на Анжелу. Та стисла губи й відвернулася.

– Тільки одного! Найстаршого!

– І хто тобі звелів, сину мій? – підбадьорив розбійника Ансельм.

– Н-не знаю.

Італієць зітхнув і потягнувся до лозини.

– Знаю! Знаю! Жеанар де Юр! Він – вікарій єпископа. Ми платимо йому за допомогу… Святі отці, змилостивіться!

Хвилину я розмірковував. Певна річ, свідчень хороброго захисника сиріт досить, щоб розпочати слідство проти вікарія. Але цей де Юр, певно ж, усе заперечуватиме, а єпископ заявить, що він і знати нічого не знав.

– Нехай іде. Розв’яжіть його, брате Ансельме!

Італієць здивовано глянув на мене, але скорився. Розбійник підхопився, накинув каптан, але йти не квапився.

– Святі отці, – зітхнув він, злякано озирнувшись на темну стіну лісу. – Будьте добрими до кінця! Дозвольте побути з вами до ранку. Присягаюся, мої хлопці вас більше ніколи не зачеплять. Але не проганяйте мене в ліс!

– Ти що, темряви боїшся? – незворушно поцікавився нормандець.

Запитання було складено абсолютно правильно, але де Гарай вочевидь погано розумів латину. Ансельм гмикнув і повторив запитання «ланг д’ок».