Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

VI

Я зовсім не знаю басконської. Це погано й досить незручно, оскільки Санксі де Гарр так і не вивчив як слід «ланг д’ок». Щоправда, його гідна дружина була з Артигата, але в нашій присутності вона намагалася не зронити зайвого слова. А господар, маючи свою хитрість у рогожі, ніби навмисно говорив такою дикою сумішшю місцевої говірки з басконською, що доводилося повсякчас перепитувати. Втім, навіть якби він знав латину, навряд чи ми могли б розраховувати на особливу відвертість.

Ми троє – господар, Ансельм і я – сиділи за великим, чисто вискобленим столом, господиня стояла неподалік, у кутку бекало ягня, й усе це виглядало досить ідилічно.

Проте лише виглядало. Де Гарр – міцний ще чоловік з рудуватою бородою й темними, жвавими очима, тільки й чекав моменту, щоб попрощатися з непроханими гістьми.

…Ні, він більше нічого не може сказати. Так, звичайно, останнім часом його нещасна дочка поводилася трохи дивно, але все це через ту божевільну черницю, прости її Господи! Так, звичайно, проклята відьма теж винна, і горіти їй у пеклі! Так, із удовою де Піо вони справді сперечалися через Косий Клин…

Басконець твердо тримав оборону. Цікаво, чи знав він, що поруч із ним усі ці роки була не його дочка? Звісно, вона жила із чоловіком, але вони напевно зустрічалися щодня.

Та про таке не запитаєш, і я перевів розмову зовсім на інше.

Санксі де Гарр був здивований. Більш того, був готовий спалахнути й обуритися.

Такі запитання, на його думку, зовсім зайві й до справи не мають жодного відношення.

…Так, він приїхав до Артигата двадцять два роки тому, саме після великої навали сарани. Ні, не здалеку. Він виріс неподалік, у Лабруа, й справжнє його прізвисько Дагарр.

Ні, з Лабруа він виїхав ще хлопчиком – пішов у море, плавав з рибалками. Де? Та скрізь, аж до Тунісу, нехай покарає Господь його безбожного султана. А переїхав тому, що посварився з родичами через майно, а вони підкупили суд. Чому до Артигата? Та так вийшло, переїхав і переїхав!

Залишалося поставити запитання, що цікавило мене вже давно. Відповідь була швидкою і чіткою. Ні, з сеньйором д’Еконсбефом, ні зі старшим, ні тим паче з молодшим, до переїзду він не був знайомий. А Жанну, вічна їй пам’ять, взяли до замку за рекомендацією старости – за ґречність і працьовитість.

Ні, не нинішнього, а дядечка П’єра. Ні, з дядечком П’єром поговорити не можна, позаяк він, царство йому небесне, уже рік, як помер…

Час було йти – цього дня я збирався зайти ще до де Пуаньяка, – але щось затримувало в цьому непривітному домі. Ще не знаючи, чого шукаю, я попросив показати Жаннині речі. Так, усі, які залишилися. Звичайно, вони в чоловіка, але, може, щось збереглося й тут? Одяг? Звичайно. Прикраси? Тим паче!

Похмурий господар стиха поговорив про щось із дружиною, та принесла величезний мідний ключ і довго порпалася у замку скрині, що стояла біля вікна. Я терпляче чекав.

Ансельм, про щось задумавшись, дивився вбік. Раптом по його обличчю ковзнула усмішка.

– Він не баск!

Ансельм говорив грецькою. Я не встиг навіть здивуватися, як італієць знову посміхнувся й ледь помітно кивнув у бік господаря:

– Рудий! Рудих у Басконії мало.

Думка була проста й очевидна, але я все ж таки засумнівався:

– Туди могли переїхати його предки.

Італієць постукав пальцем по столі й хитнув головою:

– Басконську він знає, але це не його рідна мова. Зустрічаються слова…

Наш діалог був перерваний господарем, котрий запросив підійти ближче. Нам було продемонстровано сукню, ще одну сукню, фартух, черевики, ще одні черевики – маленькі, дитячі. Усе, що залишилося…

Я кивнув, швидко оглянувши речі, які колись носила маленька Жанна. Звичайний селянський одяг.

– А чому перешита? – несподівано запитав Ансельм.

Я подумки похвалив хлопця, вилаявши себе за неуважність. Так, одяг перешивали, сукню звужували. Для кого? Адже це Жаннин одяг?

Подружжя де Гарр перезирнулося, Бертранда щось буркнула чоловікові, той зітхнув, знизав плечима й неохоче погодився.

Так, одяг перешитий. Його перешивали для їхньої молодшої дочки – Рози де Гарр, Жанниної сестри. Так зазвичай роблять, адже вони люди небагаті…

Он воно як! Кілька місяців триває слідство, списано цілі манускрипти, справою зацікавився Рим, а ніхто навіть не спромігся дізнатися, що в родині де Гаррів є ще одна дочка – Роза де Гарр, котра носила ті самі сукні й ті самі черевики!

Господар знову знизав плечима, пояснивши, що бідолашна Роза до справи не має жодного відношення, тож про неї і мови не було. А не має відношення, позаяк померла чотири роки тому, коли їй було всього чотирнадцять. Так, Господь тяжко карає їхню нещасну родину, тому що більше дітей у них нема.

З будинку ми вийшли мовчки й присіли на лаву, що стояла неподалік від воріт. Вулиця, як це зазвичай буває вдень, здавалося зовсім порожньою, лише здаля долинали гучні голоси. На це ми не звернули уваги, як пізніше з’ясувалося – даремно.

– Роза де Гарр, – замислено проказав Ансельм. – Чому про неї жодного разу ніде не згадали?

– Роза Дагарр, – уточнив я. – Цікаво, вона була теж рудою? Рудою басконкою?

– Згадав! – раптом скинувся Ансельм. – Ну звичайно! Отче Гільйоме, згадайте брата Христофора. Він дуже дивно розтягує голосні!

– І говорить замість «уї» – «ує», – кивнув я.

– Хіба ви не помітили? – обличчя італійця пашіло від збудження. – Цей Санксі говорить точнісінько так само! Якщо не звертати уваги на його басконські слівця…

Зробити це було не дуже просто, але я все ж таки спробував. Так, хлопчик правду каже! Я й сам мав би здогадатися – мову Санксі де Гарра насилу можна було зрозуміти з тієї простої причини, що на половину басконських слів припадає чверть слів «ланг д’ок», а ще чверть… «ланг д’уї»! Проте не звичною мені говіркою, що зустрічається в Іль-де-Франсі, а саме тією, якою розмовляє наш достойний побратим – отець Христофор!

– Отець Христофор прийшов у Сен-Дені десять років тому, – я не квапився, бажаючи продовжити задоволення від нашого невеличкого відкриття. – Він прийняв сан в обителі Святого Боніфація неподалік від Ванна…

– Бретань! – Ансельм клацнув пальцями. – Санксі де Гарр із Бретані! Тепер зрозуміло, чому він рудий.

– Але він жив у Басконії, брате Ансельме. Впевнений, що в нього справді є родичі в Лабруа. Він, певна річ, сказав правду про свої плавання.

– Певна річ! Це легко перевірити – Лабруа поруч, – нетерпляче перебив італієць. – Але він щось приховує! Інакше навіщо йому видавати себе за басконця? І ця Роза…

Напевно, ми б ще довго обмінювалися враженнями, аж раптом крики посилилися, дико заверещала жінка й відразу ж ударив дзвін.

Артигат зустрічав нас похоронним дзвоном, тепер же на дзвіниці били на сполох.

Я підхопився, роззираючись навсібіч у пошуках диму – зазвичай на сполох б’ють при пожежі. Але черепичні дахи села виглядали цілком безтурботно. Отже, щось інше.

– А ось і брат Петро! – Ансельм гмикнув, показуючи в бік будинків, які стояли неподалік від лісу.

Достойний нормандець поспішав, плутаючись у довгій рясі. За всі роки в Сен-Дені я ще жодного разу не бачив, щоб П’єр поспішав – навіть на обід. Залишалося здивуватись і зачекати, щоб наш побратим роз’яснив усе сам.

Підбігши до лави, П’єр насилу зупинився, здійнявши цілу хмару куряви, потім змахнув рукою:

– Демон! На узліссі! Страшний!

Я знов озирнувся. Дзвін гримів, вулицею вже бігли мешканці славної громади Артигата, озброєні кілками й палицями.

– Хоробрі вілани! – пробурмотів Ансельм, підводячись. – На кшталт наших тосканців.

– Отець Жеак брати хреста, – повідомив П’єр. – Брати святу воду…

– Ну, тримайся, зла сило! – італієць потягнувся. – Отче Гільйоме, чи не піти й нам?

Я кивнув, і ми швидко рушили до узлісся. Там уже зібрався натовп, посеред якого був відважний отець Жеак з великим мідним хрестом у руці. Побачивши нас, він явно зрадів і махнув рукою, закликаючи на військову раду.

Як відразу ж з’ясувалося, демона виявив хлопчак, який шукав у лісі горіхів. Шибеник здійняв дикий лемент і кинувся навтьоки. Діставши від батьків кілька важких потиличників, він усе ж таки вмовив їх зайти до лісу, після чого кричали вже вчотирьох – він, його молодша сестра й батько з матір’ю.

Потім закричали й сусіди, що підбігли, хтось покликав священика, котрий і оголосив хрестовий похід.

Я припустив, що від криків і, звісно ж, дзвона, демон найпевніше вже втік або взагалі розчинився на місці, та мене запевнили, що проклята погань не збирається нікуди йти, зайнявши надійну позицію за найближчими деревами.

– Гаразд, – вирішив я. – Піду подивлюся.

Отець Жеак і П’єр відразу ж запропонували скласти мені компанію, нормандець із більшим запалом, бородань же – явно з меншим. Але я згадав ніч на галявині, пазуристу лапу, яка зламала меча, немов тріску, й велів усім залишатися на місцях. Хоробрі дурні небезпечні – насамперед для самих себе.

…Я чекав, що мій кошлатий знайомець ховається за першим же деревом, але в лісі було тихо. Пройшовши трохи вглиб, я мимоволі зупинився, почуваючись не найкращим чином. На що я сподівався? На кипарисовий хрест, який зупинив нелюда тієї ночі? Або…

Або на щось інше, що я почав відчувати в собі після подій біля архієпископського палацу?

Поруч хруснула гілка. Я рвучко обернувся, рука смикнулася до пояса, де колись – дуже давно – був пристібнутий меч. І відразу ж насилу стримався, щоб не згрішити, висловившись рідною овернською говіркою.

– Отче Гільйоме! Що сталося?

Анжела стояла під високим деревом, тримаючи в руках шапку, наповнену горіхами.

Плащ, знятий з опудала, виглядав на ній доволі безглуздо. У такому вбранні, та ще й з обстриженою головою, жонглерка навіть більше нагадувала хлопчика, ніж у чернечій рясі. Худий незграбний хлопчисько з переляканими очима…

– Ви даремно залишили свій притулок, дочко моя, – тихо, щоб не накликати кошлатого гостя, почав я. – Зараз тут буде все село.

– Горіхи… – дівчина подивилася вгору, на дерево, біля якого стояла. Це справді був горіх, причому гігантський.

– Горіхи, – повторив я. – Один юний слідопит теж пішов по горіхи й зустрів демона.

– Демона?

– Так, дочко моя. Худий такий демон у краденому плащі й із дуже симпатичною мармизкою, якого я б із задоволенням насмикав за вуха.

Анжела почервоніла до кінчиків щойно згаданих вух.

– Я… Я зараз піду! Я непомітно…

– Стій тут! – тепер уже було не до жартів. – Наш нічний гість, здається, вирішив відвідати Артигат. Дійшло?

– Але… Цей…

Здається, дійшло. Я кивнув їй, показуючи, що краще сховатися за деревом і, вже не озираючись, пішов далі. Ліс здавався порожнім, навіть птахи замовкли, лише десь позаду чулися голоси переляканих мешканців Артигата. Ще крок, ще… Раптом я завмер – позаду почувся легкий шурхіт. Здається, о мисливець дістався до дичини. Щоправда, важко визначити, хто з нас хто.

Я повільно озирнувся. Серце кевкнуло – мій кошлатий знайомець був поруч. При світлі дня він справді скидався на ведмедя – величезний звір, вкритий чорною шерстю з рудуватими підпалинами. Тільки голова була не ведмежа, не по-звіриному дивилися великі круглі очі, та й не на кожному ведмеді можна побачити багатий, гаптований золотом пояс із фігурною пряжкою у формі Фенікса!

Десь хвилину ми дивилися один на одного, не рухаючись. Нелюд був за два кроки, і йому нічого не було варто дістати мене величезною лапою із кривими чорними пазурами.

Але він не рухався, й у темних очах читалося таке знайоме мені почуття. Знайоме – тому що я відчував те саме – страх. Ми обидва боялися. Я – удару пазуристої лапи, він…

– Ну що? – звук власного голосу трохи підбадьорив. – Із зустріччю?

У відповідь почулося неголосне бурчання.

Чудовисько покрутило страшною вухатою головою й раптом почало повільно відступати. Я посміхнувся й поклав руку на груди, де висів батьківський хрест. І тут сталося несподіване – нелюд загарчав, відступив на крок, і в його лапі – чи руці? – опинився дивний предмет. Дві невеличкі рівні гілки, грубо сплетені уривком мотузки. Зброя? Але чудовисько не нападало. Воно відступало, тримаючи цей дивний виріб перед собою, немов щит. Оберіг? Але ці дві безглузді палички схожі… Я відчув, що ноги починають приростати до землі.

Хрест! Перевертень захищався від мене хрестом!

– З’ясуймо! – я відійшов трохи назад, відчуваючи, що починаю божеволіти. – Я – брат-бенедиктинець, я – вірний син Церкви…

Нелюд нахилив голову, вслуховуючись у мою мову, і раптом рикнув. Лапа із хрестом метнулася в мій бік, потім чудовисько вдарило себе по грудях і вказало на мене. Дивний, безглуздий жест – волохата лапа торкнулася чола, потім лівого плеча…

– Ти це облиш!

Дотепер ніхто ще не захищався від мене хрестом. Стало незатишно. Я вважаю його перевертнем, а він – мене…

Лапа простяглася до мене. Я, нарешті, зрозумів – чудовисько вказувало на мої груди.

– Хрест, – кивнув я. – А чого ти чекав?

Вухата голова гойднулася з боку в бік – чудовисько розуміло. Розуміло – і хотіло щось пояснити.

– Ось що, – стомлено промовив я. – Іди звідси, гаразд? Людей налякав, мене в спокусу вводиш… Іди, га?

Гарчання – цього разу зле й ображене.

Лапа знову вказала на мене, темні очі недобре блиснули. Легкий шурхіт, хруст потривожених гілок – і нелюд зник. Я озирнувся – навколо було порожньо, тільки на траві лежали дві гілки, сплетені мотузкою.

…На півдорозі назад я зустрів ціле військо, ведене отцем Жеаком. Поруч із бородатим священиком крокував похмурий П’єр, тримаючи в руках величезну палицю, напевно, щойно виламану на узліссі. Ансельм тримався трохи позаду, на його обличчі грала бридлива, трохи поблажлива посмішка. Моя поява викликала радісний крик. Хоробрі жителі Артигата палали бажанням розквитатися із супостатом і довго не могли повірити, що небезпека минула. Нарешті отець Жеак прочитав вдячну молитву, й селяни почали розходитися. Ми троє, не кваплячись, пішли слідом, у ар’єргарді.

– Навіщо без мене ходити? – обурювався нормандець. – Я молитву згадати! Я ікону брати… брав… взяв…

Я скоса глянув на палицю, що виявилася чи не вдвічі більшою за його «ґирлиту», але змовчав.

– Даремно ви, – підтримав його Ансельм. – Я думав, ви просто вирішили подивитися…

Відповідати не хотілося, розповідати – тим паче. Нелюд захищається хрестом… І ще одне ніяк не виходило з голови – Анжела із шапкою, наповненою горіхами. Що їй тут робити? Знову збіг?

Хвилювання вляглося несподівано швидко. Селяни розійшлися в своїх справах, ніхто навіть не подякував, окрім отця Жеака, котрий запросив мене на вечірню службу. Я чемно відмовився – настрій був явно невідповідний. Крім того, багато чого ще треба було зробити.

По обіді я послав П’єра до Армана де Пуаньяка, щоб попросити молодого вдівця затриматися вдома. Час було поговорити з чоловіком Жанни де Гарр. У мене з’явилися запитання – багато запитань.

Ансельм спробував розпитати мене про зустріч із демоном, але я не захотів говорити.

Італієць похитав головою:

– Дивний демон… Цікаво, до кого він приходив?

– Що? – вразився я.

– Інакше не виходить, – Ансельм знизав плечима. – Якщо його й справді послано на погибель Артигата, то не ховався б він у лісі. А те, що він прийшов удень, свідчить…

– …про поспіх, – закінчив я. – Залишається дізнатися, чим усе це скінчиться.

Дізналися ми навіть раніше, ніж думалося. З’явився збентежений і трохи навіть розгублений П’єр, повідомив, що Арман де Пуаньяк утік. Утік при першій звістці про появу демона, захопивши із собою плаща, нову шапку й усі гроші, які були в домі. Маленький Пелегрен із плачем шукав батька, до пошуків підключилися сусіди, але з кожною хвилиною ставало все зрозуміліше – чоловік Жанни де Гарр не повернеться. Демон приходив не даремно…

Я збагнув, що спізнився. З Пуаньяком слід було говорити відразу та якомога суворіше, але в нашу першу зустріч я лише придивлявся. Отже, Жаннин чоловік виявився тямущим. Я пом’янув царя Давида й усю смиренність його, та подався до отця Жеака.

Бородань був не надто відвертим, та я тицьнув йому під носа сувій, отриманий від Орсіні. Священик здався, і я, нарешті, зміг ставити запитання. Отець Жеак зітхав, смикав бороду й знехотя відповідав.

Так, він знав Жанну змалечку, саме йому вона сповідалася – адже в селі немає іншого священика. Певна річ, він звернув увагу, що після повернення Жанна стала іншою. Ні, він не може підтвердити, що це була не вона.

Точніше, не має права.

Я зрозумів – таємниця сповіді. Та, що зайняла Жаннине місце, теж ходила на сповідь.

Навіть якщо вона брехала, священик, звісно, зрозумів, що перед ним – інша людина.

Отже, він не має права підтвердити, що з де Пуаньяком обвінчалася самозванка, але може згадати деякі дрібниці. Наприклад, дівчина, повернувшись до Артигата, поводилася в церкві спочатку досить дивно, ніби раніше ніколи тут не бувала. Але ж Жанна мала славу ревної парафіянки. Й хрестилася вона трохи інакше – це легко було помітити. Так, він сповістив про це єпископа, коли приїздив до Пам’є. Ні, він точно не впевнений, адже всім властиво помилятися, але про свої спостереження, звичайно ж, доповів суду. Так, йому звеліли мовчати, тому що монсеньйор Арно де Лоз хотів уникнути непотрібних чуток.

Отця Жеака пристрахали, й він мовчав. Утім, тепер мене цікавило зовсім інше.

Слідство завзято займалося самою Жанною, але ж був ще її достойний чоловік…

Тепер отець Жеак насилу вичавлював із себе фразу за фразою. Так, ходили чутки, буцімто Арман був заручений. Чутки ходили, але він може лише повідомити, що офіційного оголошення не було. Ні в Артигаті, ні в сусідніх селах. Так, історія дуже погана, але більшого сказати він не має права.

Залишалося з’ясувати ще одне, й отець Жеак неохоче задовольнив мою цікавість.

Так, він бачив сестру Цецилію. Звісно, вона схожа на Жанну. Важко сказати, наскільки.

Вона була в ризі, до того ж, голову закривав каптур – вона зняла його лише на хвилину.

Певна річ, за три роки людина може змінитися… Ні, ні, де Пуаиьяку видніше, адже він упізнав її! Так, він, звісно ж, потім відмовився, але ж це все підступи…

Бородань брехав – тепер це вже не викликало сумнівів. Я зрозумів, що розпитувати далі немає сенсу. А так хотілося дізнатися більше й про Пуаньяка, й про вдову де Піо, й про сеньйора д’Еконсбефа, й, звісно ж, про Санксі де Гарра. Але отець Жеак брехав – брехав і боявся. Більше мені тут робити нічого. Поки що, принаймні…

Увечері я відвідав будинок Армана де Пуаньяка. Пелегрена повели до себе сусіди, тож я міг уважно оглянути кожен кут, кожну річ. І насамперед, звісно, Жаннині речі. Не можна сказати, що огляд нічого не дав. Деякі сукні були не просто перешиті, а трохи вкорочені. Жанна могла перешивати одяг, але вкорочувати власні сукні не мало сенсу.

Це лише підтверджувало те, що мені й так відомо. На гребені я виявив кілька жіночих волосин – чорних, як те пасмо, що вибивалося з-під хустини.

У невеличкій дерев’яній скриньці я знайшов кілька ниток скляного намиста, мідні обручки, срібну нагрудну іконку – звичайні прикраси селянок. Із запізнілим жалем згадалося, що в будинку де Гаррів теж були якісь прикраси, до яких у мене не дійшли руки. Я подумав, що треба знову зазирнути до старого Санксі, й отут на дні скриньки помітив щось невеличке, кругле, схоже на оберіг. Я підніс свічку ближче – так, оберіг досить грубої роботи. Очевидно, отець Жеак не надто запопадливий у викритті марновірств перед своєю паствою. На лицьовому боці маленького диска сплелися змійки – подібне мені вже доводилося зустрічати. А на зворотньому…

Спочатку я не повірив – настільки це здалося несподіваним. Дивні знаки, що йдуть зокола, не схожі ні на латину, ні на грецьку.

Дерґські письмена! Незвичайний оберіг для молодої селянки! Але відразу ж згадалося – кам’яна пластинка з будинку вдови де Піо. «Гріхи дерґів»! Удова казала, що служила в д’Еконсбефа. Але ж і Жанна…

Я взяв оберіг із собою, вирішивши ще раз порівняти знаки з тими, які перемалював брат Умберто. Диск лежав на дні скриньки, напевне, ним давно не цікавилися. Що ж, і це можна зрозуміти – оберіг належав справжній Жанні, а самозванці був не потрібний і нецікавий – звичайна бронзова дрібничка, про значення якої вона могла просто не знати.

Надворі вже було темно, і я пробирався на подвір’я, намагаючись не шуміти. Брати повинні вже були приготувати вечерю, інакше я влаштую їм цілонічне читання «Світильника»! Раптом я почув тихі голоси. Говорили «ланго сі», й спочатку я просто слухав, як дзвінкий голос Анжели, дочки Тіно Жонглера, змінюється глухуватим голосом смиренного брата Ансельма. На душі відразу стало кепсько. Не люблю підслуховувати, але ж не повертати назад на темну вулицю! Ех, брате Ансельме!..

– Не треба, дочко моя, – італієць говорив спокійно, навіть якось тоскно. – Ми обоє розуміємо, що це…

– Гріх! Ну, звісно, святий отче! – Анжела гірко засміялася. – Послухай, вродливий злий хлопчиську! Адже я не прошу тебе покинути монастир. Я не прошу писати на мою честь канцони…

– Ченці не пишуть канцон.

– Зате ченці не відштовхують духовних дочок!

– Це псевдобрати.

– Що вони з тобою зробили, дурнику? – дівчина зітхнула. – Ну, доторкнися до мене! Чи тобі, сеньйорові, гидко мати справу з простолюдкою? Заспокойся, в такі хвилини навіть найзнатніші сеньйори забувають, хто вони.

– Я не можу забути, донно… – голос хлопця став зовсім тихим. – Я прийняв обітницю… Вибач, мені треба йти.

– Іди! – мені здалося, що я чую плач. – У тебе, напевно, багато гріхів, святий отче! Те, що ти сьогодні відштовхнув мене, – теж гріх. Будь ти проклятий!

– Пробач, дочко моя.

Я кахикнув. Тіні завмерли, потім та, що нижча, – Анжела, – метнулася вбік. Я підійшов ближче.

– Вечеря готова, брате Ансельме?

– Так, отче Гільйоме.

– Ходімо.

Я доторкнувся до його плеча й легенько підштовхнув до порогу. Він не опирався.

– Довго ти ходити по дрова! – проголосив П’єр, побачивши італійця. – Юшка холонути.

– Байдуже, – Ансельм присів на лаву й відвернувся.

– Усе готове, отче Гільйоме! – П’єр поставив на стіл дерев’яну таріль із хлібом. – Сьогодні я сам варити…

– Суп із неозначеною формою дієслова, – в’яло прокоментував італієць і раптом повернувся до мене:

– Отче Гільйоме! В обителі про таке не запитують, тож можете відразу посадити мене за «Світильник»…

– Про що ви хотіли запитати, брате мій? – поцікавився я, жалкуючи, що в присутності щиросердного нормандця нам не вдасться поговорити відверто.

– Адже ви були одружені, отче Гільйоме?

– Брате Ансельме! – відразу ж втрутився П’єр. – Не треба про це! Ти що, не знати?

– Усе гаразд, брате Петре…

У Сен-Дені намагалися не роз’ятрювати старих ран. Про мою історію всі знали – але жодного разу навіть не натякнули, за що я був їм дуже вдячний.

– Усе гаразд, брате Петре, – повторив я. – Так, брате Ансельме, я був одружений. Коли я брав шлюб, мені було майже стільки само, скільки тобі зараз.

– Вибачте, що запитую, але для мене це важливо. Якби ваша дружина й син не загинули, ви б стали ченцем?

– Брате Ансельме! – безнадійним голосом благав П’єр.

Так, про таке зазвичай не запитують. Але якщо запитують, я відповідаю чесно.

– Ні, брате Ансельме. Їхня смерть – не єдина причина, але якби Інесса була жива, я б не став бенедиктинцем.

Дивна річ! Я багато років забороняв собі згадувати колишнє життя – надто боліло, але зараз говорив цілком спокійно, немов розповідав про когось іншого.

– Її звали Лейла, але я називав її Інессою. Їй подобалося це ім’я.

…Це ім’я вона повинна була отримати при хрещенні, але не встигла. Я занадто часто залишав її, поспішаючи в бій в ім’я мого сюзерена, віроломного Балдуїна Єрусалимського.

– Я побачив її в невеличкому селищі біля Мосула. Ми вели переговори з Касимом абу Ірманом. За тиждень до цього він захопив якийсь караван. Інесса була дочкою купця, й він узяв її до свого гарему. Їй було чотирнадцять років… Того дня – точніше, того вечора – ми розмовляли всього кілька хвилин. Я встиг передати їй кинджал і кілька золотих, щоб вона підкупила варту. Вона втекла, і я зустрів її в пустелі.

…Це сталося вдосвіта біля сірої скелі, за якою починалося русло сухої ріки. Саме там вона звеліла чекати. За нею мчала погоня, але наші коні виявилися прудкідшими.

– Так, напевно, не буває, – повільно промовив Ансельм. – Або буває тільки в казці.

– Напевно, – погодився я. – Тепер мені самому це здається казкою… Я здогадуюся, про що ти хочеш запитати, брате Ансельме. Ми знали, що абу Ірман помститься. Я кілька разів пропонував, щоб вона поїхала до Оверні, але Інесса не хотіла розлучатися.

– Вам треба було поїхати! – різко кинув Ансельм.

Його тон здивував, та лише першої миті.

Я зрозумів – італієць порівнює мою історію із чимось своїм, знайомим.

– Я був лицарем, брате Ансельме. На той час я вже зрозумів, що король Балдуїн – не той государ, якому служать із радістю, але я складав присягу. Лицар не може порушити клятву, як чернець не може відступити від обітниці. Моя дружина знала, що загрожує нам. Якось вона сказала, що життя – не надто велика ціна за кілька днів щастя…

– Отже… – хлопець зам’явся. – Ви пішли в монастир не тому, що вважали себе винним…

– Ансельме! – гаркнув П’єр, забувши навіть про «брата».

– Ні. Вона була дружиною лицаря, який захищав священне місто Єрусалим. Ми всі ризикували життям – я, вона, наш син. І лише Господь відає, кому з нас більше пощастило.

Ансельм мовчки кивнув, і по його обличчю пробігла судома. Я вже здогадувався, що мучить хлопця. Але що міг зробити молодий італієць? Хоча в сімнадцять років у монастир ідуть навіть через сварку з коханою. Ідуть – і невдовзі ряса починає здаватися свинцевою.

– Це… Ну… – П’єр явно поспішав перевести розмову на щось інше. – Отче Гільйоме, а чому священикам не можна одружуватися?

– Що?!

Нормандець зніяковів, але здаватися не збирався:

– Чернець – він від миру йти… піти… пішов. Священик у миру жити. У селі жити. Він обітниця не давати… не дає. Раніше священик дружину міг мати… тримати…

Усвідомивши, що дієслова й цього разу його підвели, П’єр замовк. Я поглянув на Ансельма.

– Знаєш, брате Петре, якось я запитав про це в Папи, – найспокійнішим тоном відгукнувся італієць.

– У к-кого? – П’єрові очі покруглішали.

– У Його Святості. Мені тоді було років із десять, і я був дуже цікавий. Старий мене вислухав, примружився й запитав, що я сам про це думаю.

Мені стало цікаво. Схоже, хлопець уже встиг дещо побачити в цьому житті. Мені доводилося розмовляти з Папою, та, звісно ж, не про проблеми целібату.

– Я почав щось говорити про високе призначення, про те, що священик усі сили повинен спрямувати на службу Господу… Не смійтеся, отче Гільйоме, мені було всього десять років. Його Святість лише посміхнувся й назвав мене «ступато бамбіно».

Нормандець слухав з роззявленим ротом.

Ні, Папа помилився – дурним хлопчиком Ансельма називати не варто було. Хлопчик розумний – навіть занадто розумний.

– А потім він мені пояснив, що рішення приймалося насамперед для того, щоб не дробити церковного майна, особливо в сільських парафіях. У будь-якого священика завжди буде куховарка або економка, але їхні діти не є законними й не можуть успадкувати його добро. Так зберігається власність.

Нормандець напружено думав:

– А я чути, що ці… химати можуть женитися.

– Схизмати, – намагаючись не всміхнутися, уточнив я. – Тому вони й схизмати. Втім, в Англії дотепер священики одружуються. Щоправда, зараз до цього взялися…

– Про це є пісенька, – Ансельм кинув на мене лукавий погляд. – Про те, як у Англії дізналися, що священикам не можна мати дружин. Отче Гільйоме, дозволите відтворити? Її написано непоганою латиною.

Я вдав, що глибоко замислився, але заперечувати не став. Здається, поява жонглерової дочки спричинила більший неспокій, ніж я думав.

 
Чутка йде по Англії, слухає громада:
Сполошились клірики в тім краю прекраснім —
До життя смиренного кличе папи влада
Пишнолюбців, що жили у привіллі сласнім.
Тяжко стало на душі – непосильна втрата.
Підірвалась в духовенства віра у прелата.
Раду радять на соборі: чи ж воно годиться
превелебному в сутані з жінкою водиться?
 

Я знав цю пісню – вона була в бібліотеці Сен-Дені в збірці, яку не всім давали до рук.

Знав і те, що якби тут не було П’єра, котрого спокушати воістину гріх, я б поговорив із Ансельмом зовсім іначе.

 
Перше слово ієрею зразу ж перепало,
Він підвівся і рече, зляканий немало:
«Не бажаю, – оглашає, – відпускати любку.
Я ж бо так її кохаю, як голуб голубку».
Другий голос, що вступив у дискусій шквали,
Був від скромного ченця (навіть не чекали!).
Мовить той: «Мені, о браття, буде справжнє лихо,
Як не спатиме зі мною наша повариха»…
 

Наскільки я пам’ятав, усього в пісні мало висловитися щонайменше два десятки обурених ієреїв. Раптом уявилося, що четвертим у нашій компанії перебуває сам отець Сугерій, і я мимохіть посміхнувся. Ото добре подумав би про мене наш славний абат! Але він теж розуміє, хоча й не бував на війні, що перед боєм треба дати воїнам розслабитися. Тим, кому зранку йти доглядати знаменитих сенденійських корів, подібне слухати ні до чого. Але завтра я поведу їх не в корівню, не на виноградник і не в монастирський скрипторій.

 
Третій каже: «Всі зі мною мусять бути згодні!
От колись я мав жінок, може, близько сотні,
А тепер одну тримаю, менше так турботи, —
Радше золото віддам, ніж її щедроти!»
Ще один на ноги звівсь, гнівом аж палає:
«Вимагає неналежне ставлення святая…»
 

Двері нечутно відчинилися, й до кімнати ввійшла Анжела. Навіть не поглянувши на Ансельма, вона кивнула мені й сіла поруч із П’єром, змусивши його вже не вперше за вечір зашарітися. Я знову вдав, що нічого особливого не відбувається. Добре, якщо ця дивна дівчина не зникне до ранку. Завтра нам дуже знадобиться провідник.