Текст книги "Овернський клірик"

Автор книги: Андрій Валентинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц)

II

Архієпископський палац розмістився на головній площі Тулузи, яка буквально кипіла різноманітною публікою. Монсеньйор Рене ще не приймав, і двері його оселі виявилися замкненими. Досить швидко я з’ясував, що охочих потрапити туди чимало, й мені доведеться чекати своєї черги до вечора, якщо не до завтрашнього ранку. Звісно, зі мною був пергаментний сувій, який відчиняв будь-які двері, але я не поспішав показувати документ, вручений Його Високопреосвященством. Щоб брати Петро й Ансельм не нудилися, я відіслав їх прогулятися, порадивши зайти до знаменитого собору Святого Константа, відомого своїми чудовими мармуровими статуями. П’єр охоче погодився, але рушив чомусь у бік ринку.

Куди пішов брат Ансельм, я так і не зумів помітити – хлопець миттю розчинився в галасливій юрбі.

Час плинув повільно. Я тримався ближче до входу в палац, прислухаючись до співучої окситанської мови. Іноді так можна дізнатися чимало цікавого, але цього разу мені не пощастило. Ті, хто очікував прийому в монсеньйора Рене, перемовлялися про різні дрібні оборудки, а також про те, скільки доведеться заплатити секретареві за зустріч із Його Преосвященством. Як я зрозумів, останнім часом ціни зросли. Слухати таке неприємно, але щодо цього секретар архієпископа чинить цілком у дусі традиції, й добре якщо бере лише за прийом, а не за щось суттєвіше. Словом, я почав нудитися й жалкувати, що відіслав хлопців. Саме час перевірити, як вони засвоїли черговий розділ «Світильника»…

Несподівано натовп зашумів. Удалині почувся різкий звук мисливського рогу. Застукотіли копита, люди розступалися врізнобіч, звільняючи прохід. Над юрбою промайнуло пір’я – кілька вершників клуса мчали до палацових сходів. Мене відтіснили вбік, я зміг помітити лише кольорові шапки й засмаглі бородаті обличчя.

Натовпом прошелестіло здивоване зітхання, відтак посипалися гучні фрази «ланг д’ок». Уже за хвилину я зрозумів, що вершники в шапках – ловчі графа Тулузького, які привезли від Його Світлості подарунок Його Преосвященству. Ще за хвилину я дізнався й про причину загальної цікавості. Подарунок виявився незвичайним – здоровенний вовк, якого мисливці піймали живцем і тепер тягли на ланцюгах перед світлі очі монсеньйора Рене. В останні тижні, попри те, що стояло літо, околишні вовки неабияк знахабніли, й мисливський успіх графа викликав загальний ентузіазм.

Оскільки інших розваг не передбачалося, я, зваблений гріховною цікавістю, взявся просуватися ближче, щоб поглянути на трофей. У нашій Оверні повно сірих розбійників, і мій батько не раз брав мене на полювання.

Одну вовчу шкіру – величезну, незвичайного чорного кольору – я прихопив із собою до Палестини, а потім подарував атабеку Імадеддіну, чим викликав у нього справжній захват. Атабек – затятий мисливець, але чорні вовки водяться лише в Оверні.

Продиратися крізь натовп довелося довго, та нарешті я опинився в другому ряду й обережно зазирнув через плече здорованя, котрий щось голосно говорив своєму сусідові. Здається, він нарікав на тих самих вовків, які минулої зими тягали його овець.

Спочатку я помітив вершників. Їх було четверо, вони красувалися на своїх міцних жеребцях, перемовлячись із юрбою. Ловчі розмістилися квадратом, до центру якого вели тонкі залізні ланцюги. Вочевидь там і був бранець. Я витягнув шию, звівся навшпиньки – і відсахнувся.

Це був не вовк. Те, що стояло рачки в залізному нашийнику, до якого тяглися ланцюги, мало страшний, моторошний вигляд – але ця істота ніколи не була звіром.

Сплутане волосся, розірвана ударами бича шкіра, божевільний погляд засклянілих очей, піна на покусаних губах… Людина!

Точніше, ця істота колись була людиною.

Тепер «це», чому я не міг дібрати ім’я, стояло рачки й тихо вило, похитуючи головою.

Я помітив на очах у нещасного сльози, але не сльози болю чи образи – так міг плакати лише безумець…

Я перехрестився, провів долонею по обличчю й знову глянув. Ні, не привиділося. «Це» стояло зовсім близько, і я помітив на його шиї майже схований довгим заплутаним волоссям натільний хрест.

Натовп навколо гомонів, мене кілька разів добряче пхнули охочі протиснутися ближче, але я не реагував, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Хтось божевільний – або я, або всі навколишні. Я бачу нещасного в нашийнику, вони…

– Перепрошую, добрий чоловіче, – до мене нарешті повернулася можливість говорити, тож я торкнув за плече здорованя, котрий стояв переді мною.

– Чого тобі? – буркнув він досить неприязно, обернувся – й тут помітив мою рясу. – Вибачте, отче…

– У вас часто зустрічаються такі… звірі?..

– Га? – парубок мить роздумував. – А чого! Вони того… І зустрічаються. От нещодавно…

Він повернувся до вершників і раптом завмер. Я почув здавлене: «А-а-а-а…»

– Що сталося? – почав я, але здоровань тицьнув рукою вперед і видихнув:

– Кров Христова! Перевертень!

Я здригнувся, але відразу ж відчув щось схоже на полегкість. Я не збожеволів. У будь-якому разі, не я один. Я прибрав руку із плеча здорованя, збираючись знову перехреститися, як раптом той відсахнувся, мало не збивши мене з ніг:

– Вовк! Знову вовк! Святий отче, захистіть!

Я поклав руку йому на плече, сподіваючись заспокоїти, але здоровань уже репетував:

– Знову перевертень! Кров Христова! Перевертень!

Й отут я почав щось розуміти. Я бачу людину, решта – вовка. Але щойно я торкаюся когось…

Про всяк випадок я відсунувся далі, залишивши очманілого здорованя пояснювати щось сусідам, які нічого не розуміли. Перевертень? Звісно, доводилося чути про таке – подібні казочки вам розкажуть у будь-якому селі, але побачити на власні очі! Та відразу ж я згадав – хрестик! Навіть отець Петро Ломбардський ніколи не повірить у перевертня із хрестом на грудях!

Я безпорадно роззирнувся, проклинаючи себе за те, що відпустив П’єра й особливо Ансельма. Незворушність цього хлопчини була б зараз дуже доречною. Юрба далі галасувала, і я зрозумів, що мене просто не почують. Та й що я зможу зробити? Підходити до кожного, пояснювати, класти руку на плече?

Майнула думка негайно йти до архієпископа. Я вже почав продиратися крізь натовп, намацуючи під рясою сувій, який відчиняє всі двері, але вчасно зупинився. «Вовка» надіслали в подарунок – у подарунок монсеньйорові Рене. І надіслав Його Світлість – влада світська владі духовній…

Я знову роззирнувся, сподіваючись, що хтось із моїх хлопців уже повертається, й отут погляд зачепився за знайомий білий колір. Біла риза! Я зробив крок уперед і зрозумів: це не Ансельм, не П’єр – незнайомий чернець, уже літній, з великим хрестом на грудях. Подумавши кілька митей, я зважився й поквапився до нього.

– Вітаю тебе, брате!

Він теж помітив мене. У ченця виявилася типова окситанська вимова й характерне для жителів півдня «ти» – так вони звертаються навіть до єпископів.

– Радий вас бачити, – я забарився, добираючи слова говіркою «ланг д’ок». – Я – брат Гільйом із Сен-Дені.

– Брат Джауфре… Щось сталося?

– Мені… – на мить я знову відчув невпевненість. – Мені потрібна ваша допомога. Ви тутешній, брате Джауфре?

– Так, – у голосі окситанця звучав подив. – Я з монастиря Святого Хреста.

Я кивнув – обитель Святого Хреста була в самому місті.

– Вибачте, брате Джауфре, ви… Вас тут знають?

Він усміхнувся:

– Я лише смиренний раб Божий, як і всі ми… Та, сподіваюся, декому відомий. Я пріор нашої обителі.

Я ковзнув поглядом по хресту й вилаяв себе за нездогадливість.

– Вибачте, отче… Напевно, тільки ви можете мені допомогти. Прошу вас, ходімо…

Окситанець кивнув, і, нічого не запитуючи, рушив слідом за мною до архієпископських дверей. Перед нами розступалися, деякі схиляли голови, і я зрозумів, що пріора Джауфре тут справді знають.

Знайомого здорованя на місці вже не було – напевне, вигляд «перевертня» подіяв на нього надто сильно. Нас пропустили в перший ряд. Я швидко глянув уперед – ні, мені не привиділося. Нещасний був на місці, але вже не стояв, а лежав на бруківці. Натільний хрестик валявся в куряві, ледь прикритий розпущеним волоссям. По побитому тілу пробігав дрож, у тихому витті чулися якісь незрозумілі, дивні слова.

– Ви… Отче, ви бачите цього вовка?

Напевно, моє запитання прозвучало незвичайно, оскільки брат Джауфре кілька разів уважно поглянув на графову мисливську здобич, перш ніж ствердно кивнути.

– А тепер… Нехай допоможе нам Святий Бенедикт!

Я легко торкнувся його плеча. Почулося здавлене зітхання, рука окситанця сіпнулася до чола, очі блиснули.

– Ви бачите? Ви бачите, отче?

– О Господи… Фірмен Морі!

Я прибрав руку, й перст брата Джеуфре застиг біля грудей. Тонкі губи стиснулися й побілішали.

– Вовк… Брате Гільйоме, що це означає?

Я знову торкнувся його плеча.

– Я побачив… Якщо я торкнуся до вас, ви теж можете побачити… Фірмен Морі – хто це?

Окситанець хвилину помовчав, потім рука знову піднялася в хресному знаменні. Нарешті, губи здригнулися:

– Фірмен Морі, син міського старшини… Він давно у сварці з Його Преосвященством. Той звинуватив його в єресі, а Фірмен заявив, що монсеньйор вимагав від нього хабаря, щоб зам’яти справу. Тиждень тому цей юнак зник, його дотепер шукають…

– Знайшли, – я відпустив його плече, й брат Джауфре повільно заплющив очі.

– Дякую вам, брате Гільйоме… Кажуть, у будь-якому місті завжди знайдеться кілька праведників. Але в Тулузі їх, схоже, не залишилося, й хвала Господу, що ви залишили стіни Сен-Дені.

– Але що робити? – поквапив я. – Зараз цього нещасного відведуть до звіринця.

– Не відведуть, – очі окситанця були знову розплющені, в погляді блиснула сила й упевненість. Рука неквапливо зняла з шиї наперсний хрест.

– Брате Гільйоме, будьте поруч…

Я кивнув, намагаючись здогадатися, що він замислив. Брат Джауфре затримався на мить, потім зробив крок уперед, піднімаючи хреста.

– Діти мої!

Голос пролунав несподівано гучно, й на мить настала мертва тиша. Окситанець обвів поглядом натовп і впевнено продовжив:

– Діти мої! Я – смиренний брат Джауфре з обителі Святого Хреста За Стінами. Ви впізнаєте мене?

Юрба зашуміла, люди здивовано перезиралися.

– Отець пріор! Отець пріор! Пріор зі Святого Хреста!

Окситанець вдоволено усміхнувся, але відразу ж обличчя його знову стало суворим.

– Діти мої! Слухайте мене й робіть, як я велю! Покладіть руки на плечі один одному або візьміться за руки…

Я почав розуміти. Тулузці, нічого не розуміючи, стали здивовано переглядатися, почулися смішки, але авторитет пріора з обителі Святого Хреста був великий – люди підкорилися. За хвилину юрба стала схожа на танцюристів, готових розпочати весняний хоровод.

Напевно, це спало на думку не лише мені.

– Отче пріоре! – вигукнув хтось. – Музик кликати?

– Музик! – почувся регіт. – Затанцюємо вовчий танець!

– Не поспішайте! – брат Джауфре змахнув хрестом. – Не час для танців! Діти мої, погляньте на того, кого ви вважаєте звіром!

Окситанець взяв за руку городянина, який стояв поруч із ним, а я, остаточно зрозумівши, що він задумав, торкнувся його плеча.

Тепер залишалося дізнатися, чи не помилився я і чи не помилився він. Якусь мить стояла мертва тиша, й раптом почувся здавлений жіночий крик. Ще мить – і загальний крик покрив усе навколо:

– Перевертень! Перевертень! Святий Альбін, порятуй нас! Перевертень!

Хтось кинувся назад, упав, над ним гойднулася юрба.

– Стійте! – Брат Джауфре знову підняв угору хреста, й люди миттю стихли. – Звершилася недобра справа! Ви впізнаєте Фірмена Морі, сина високоповажного Барнабе Морі?

– Так! Так! – луною відгукнулися люди. – Фірмен Морі! Проклятий перевертень! Перевертень!

– У нього на шиї хрест! – вигукнув окситанець, і голоси здивовано стихли. Ловчі, які досі без розуміння дивилися на юрбу, злізли з коней і, зметикувавши, в чому річ, теж узялися за руки. За мить один із них, наймолодший, закрив очі руками й із криком упав на бруківку.

– Ми відведемо нещасного до монастиря, – вів далі брат Джауфре. – Наші брати зможуть йому допомогти й провести екзорцизм, щоб повернути йому людську подобу. А потім ми покараємо винних!

– От вони! От вони! Чаклуни!

Навколо переляканих ловчих зімкнулася жива стіна, але різкий крик ченця зупинив самосуд.

– Не карайте слуг! Вони не відали, що діяли! Робіть так, як я велю. Нехай вони самі відведуть нещасного в обитель!

Юрба підкорилася. Мисливці, злякано переглядаючись, узялися за ланцюги. Старший – літній ловчий у багатому каптані, зняв шапку:

– Святий отче! Добрі люди! Не обвинувачуйте нас, бо цей перевертень не тільки з вигляду вовк, але й поводився по-вовчому. На наших очах вчепився він у горло коня й розірвав руку молодому Альбертові, пажу Його Світлості…

– Звершилася недобра справа! – повторив брат Джауфре. – Свята Церква покарає винних і допоможе тим, хто постраждав!

– Слава отцю Джауфре! – вигукнув хтось. – Диво! Він сотворив диво! У монастир! У монастир!

– Діти мої! – але окситанця вже ніхто не чув, юрба валила з площі, оточивши ловчих, що тягли на ланцюгах нещасного «вовка».

Брат Джауфре повернувся до мене:

– Вибачте цих людей, брате! Щойно ми прийдемо до монастиря, я привселюдно оголошу, хто врятував бідолаху. Ви справді сотворили диво!

Я хотів відповісти, але в скронях шуміло, й усе навколо почало здаватися чимось нереальним, що відбувається не зі мною. Я не творив дива, це неправда!

– Отче! – нарешті вимовив я. – В ім’я Святого Бенедикта, нікому не кажіть про мене! Нехай слава дістанеться Святій Церкві й вашій обителі.

– Але чому? – брови окситанця здивовано злетіли вгору. – Ваш подвиг прославить Сен-Дені…

– Ні! – свідомість уже працювала, і я знав, що треба робити. – Ніхто не повинен знати, що мене бачили в Тулузі, брате Джауфре. Ніхто! Мовчіть про мене в ім’я слави нашого ордену та… – я перевів подих, – безпеки Королівства Французького!

Очі окситанця потемнішали, він на мить задумався.

– Нехай буде так, брате мій. Та знайте – наша обитель і я, грішний, завжди готові допомогти.

Я хотів подякувати, але окситанець уже змішався з натовпом, що залишав площу. Я витер із чола холодний піт. Треба заспокоїтися. Ще нічого не скінчилося, все тільки починається…

– Отче Гільйоме! – П’єр поспішав до мене крізь поріділу юрбу, стискаючи в одній руці «ґирлиґу», а в другій – надкушений калач. – Отче Гільйоме, що тут відбуватися?

– Відбувається, – звично виправив я. – Нічого не відбувається, брате Петре. Вовка привезли, от люди й зібралися.

– А-А-а! – задумався хлопець. – А кричали: перевертень!

– Перевертнів не буває, – зітхнув я. – А де брат Ансельм?

– Отут! – італієць з’явився, немов з-під землі, теж з калачем у руці.

– Мир вам, брати! – час було перехоплювати ініціативу. – А з чим це у вас калачі? Чи не з м’ясом?

– Е-е-е-е, – в один голос потягли молодики. Я багатозначно кахикнув і, взявши їх під лікті, відвів убік. Тут люду було менше й нам ніхто не міг завадити. Поки ми йшли, калачі якимось чином зникли, залишивши мене без того, що в Кодексі Юстиніана називається «корпусом доказів».

– Ну, брате Петре, – почав я, вдавши, що нічого не помітив, – чи бачили ви скульптури в храмі Святого Константа? Чи сподобалися вони вам?

– Кгм… – нормандець, поквапом проковтнувши залишки «корпусу доказів», швидко витер рукавом ряси масні губи. – Скульптури… Вони сподобалися… Вони красиві!

– Гаразд, – кивнув я, розмірковуючи, скільки «Вірую» та «Радій» доведеться прочитати парубкові перед сном.

– Тільки я їх не бачив! – зарепетував П’єр. – Я не бути… не був у соборі! Я був на…

Слово «ринок» ніяк не пригадувалося, й нормандець, нарешті, видихнув:

– Торговище!

– «І ввійшовши до храму, почав виганяти тих, хто продавав у ньому й купував, – безсторонньо прокоментував Ансельм, – говорячи їм: написано: «Дім Мій є дім молитви…»[19]19
  Мк, 19, 45–47.


[Закрыть]

– Брате Ансельме, – застережливо зауважив я. – Я вас попереджав: не судіть! Бо ж і у вас можу запитати, чи сподобалися вам статуї в храмі Святого Константа?

Обличчям італійця промайнула зневажлива посмішка:

– По-моєму, скульптор працював винятково зубилом. Богоматір ліворуч від вівтаря ще нічого, а от Святого Петра він ліпив, схоже, зі свого сусіда-різника. Я вже не кажу про Святого Луку в ніші праворуч…

Я зітхнув. Брат Ансельм невиправний, але в соборі таки побував.

– Гаразд, брати, – підсумував я. – Нехай воздається вам за гріхи ваші вільні й невільні, причому найближчим же часом. Що чули?

– Ну, цеє… – П’єр вочевидь остаточно заспокоївся. – Подейкують, у Пам’є погань це… гуляти. Розгулятися…

– Дуже глибоке спостереження, – погодився я. – А що ще?

– Ну, ловлять цього… жинглера.

– Жонглера, брате Петре, – виправив Ансельм. – Якогось Тіно Міланця, котрий обікрав ризницю в сусідньому селі. Тільки не ловлять, а вже впіймали. Шукають його дочку Анжелу…

– Знаю я цих жонглерів, – П’єр махнув ручиськом. – Перші злодії! От до нашого села прийшов якось один…

– Помовч! – перебив балакучого нормандця Ансельм, і той слухняно замовк, не доказавши своєї повчальної історії.

Я вже давно помітив, що італієць упевнено взяв командний тон у розмовах із П’єром.

Але ж добросердний житель півночі старший за нього років на десять! Та в братові Петрі дотепер живий селянин, котрий звик безмовно терпіти образи від панів. А от брат Ансельм…

– Отче Гільйоме! – почав він, швидко озирнувшись, немов побоюючись невідомого вивідача. – Заарештованих з Пам’є до Тулузи не привозили. За чутками, черниці з Мілана все ще гостюють у єпископа, а Жанна де Гарр…

– Перша? – уточнив я.

– Так. Вона повернулася до Артигата.

– От-так-та-а-ак…

Те, що відбувалося, починало подобатися все менше й менше. У Пам’є й не думають підкорятися розпорядженням папського легата. А в самій Тулузі Його Світлість посилає монсеньйорові Рене дивні подарунки…

– Ідемо до Пам’є, – вирішив я. – До Тулузи повернемося потім, тоді й поговоримо із графом та Його Преосвященством. Буде про що…

– Гроші в ломбардця, – нагадав Ансельм, але я похитав головою:

– Ні. Забираємося звідси зараз. І тримаємо язики на припоні.

Ансельм поглянув мені в очі й кивнув. Ми зрозуміли один одного – у ломбардця на трьох братів із Сен-Дені можуть уже чекати. Напевне можуть. Повинні.

– Як же так, отче Гільйоме? – здивувався щиросердний П’єр. – Без грошей?

– Будемо постувати, – посміхнувся я. – Калача вам має вистачити, брате Петре, щонайменше на тиждень. А відтак перейдете на ріпу. Вона в цих краях, кажуть, ду-уже смачна!

– Треба дістати чашу для милостині, – діловито зауважив Ансельм. – Брате Петре, ви вмієте співати «Воскреслого Лазаря»?[20]20
  Пісня, популярна серед жебраків.


[Закрыть]

Нормандець остаточно знітився. Я взяв дорожню торбу й кивнув у бік вулиці, що вела до міських воріт. Уже виходячи з площі, ми почули гучний голос глашатая. Жителів славного міста Тулузи сповіщали про те, що владою духовною та світською розшукується Анжела Міланка, дочка жонглера Тіно Міланця, котра обікрала церкву Святого Фоми. За впіймання зазначеної Анжели була обіцяна нагорода в десять повновагих солідів з необрізаними краями, а також повне прощення гріхів…

III

Від Тулузи дорога вела на південь, уздовж берегів красуні Гаронни до Бичачої Переправи, що була поруч із тим місцем, де в Гаронну впадає Леза. Далі починалися невисокі гори, за якими й сховалося містечко Пам’є. Заблукати важко, та дороги, й без того розбиті, ставали все гіршими, щоб біля підніжжя гір зникнути, перетворившись на стежки, якими насилу міг пробратися мул із поклажею. Звісно, навіть тут можна подорожувати «стій-возом», але я вирішив не ризикувати.

Зайвий день у дорозі – не біда. Гірше, якщо зупиниш не той віз. Напевно, бідолаха Фірмен Морі зник саме в цих місцях…

Про те, що сталося на площі, я не став розповідати. Робити це було не варто: брат Петро ще гляди злякається та пожалкує, що не купив запропонованого йому оберега з жаб’ячими лапками, а брат Ансельм, певна річ, зажадає пояснень. Із цим було сутужно.

Звісно, затьмарити розум жителів славного міста Тулузи можливо, але, виходить, чернець із Сен-Дені виявився недоступним для чарів?

Ні, дурниці! Адже не праведніший я за брата Джауфре! Й усе ж таки я побачив, а він – ні…

Залишалося уповати на те, що брати з обителі Святого Хреста розберуться в цій справі без мене, й думати про найближче майбутнє.

У Пам’є нам не зрадіють. Більш того, дехто зовсім не засмутиться, якщо троє братів-бенедиктинців так і не дістануться туди…

Біля переправи зібралося з півдюжини підвід, біля яких разляглися на траві селяни-возії. Дехто вже куняв, решта ліниво перемовлялися, лаючи поромника, котрий був відсутній уже більш як дві години. Схоже, у цих місцях нікуди не поспішали.

Чекати не хотілося, але й обурюватися не варто було. Я звелів розміститися осторонь і видав кожному з братів по житньому сухарю, порадивши запити водою з Гаронни.

Брат Петро, тяжко зітхнувши, взявся гризти сухаря, Ансельм посміхнувся й запхав його назад у торбу. Я застережливо кахикнув:

– Брате Ансельме, прошу вас, відкиньте гординю!

– Ви маєте на увазі сухар, отче Гільйо-оме? – поцікавився той.

– Саме так. Чернець, як відомо, зобов’язаний умертвляти свою грішну плоть…

Ансельм посміхнувся найнахабнішим чином, і я вирішив узятися до нього не жартома:

– Брате мій, витягніть із вашої торби працю Гонорія Августодунського.

– Ні! – хлопець зблід. – Отче Гільйоме, тільки не це!

– Коріться, брате мій!

Ансельм приречено зітхнув і підкорився.

Брат Петро, вирішивши, що його цього разу минула чаша ця, задоволено посміхнувся й хрумко розгриз сухаря, та я поквапився вивести його із приємної омани:

– Закінчуйте трапезу, брате Петре, та приєднуйтеся до нас… Отже, брате Ансельме, подивимося, як ви засвоїли четвертий розділ цієї славетної праці.

Ансельм зацьковано глянув на мене й зашурхотів сторінками. Я чекав.

– А тепер поясніть, у якій подобі янголи з’являються людям?

Почувся смішок П’єра, котрий явно недооцінив ситуацію. Я негайно повернувся:

– Ви бажаєте відповісти, брате Петре? Прошу вас.

Бідолаха застиг з роззявленим ротом, потім покірно зітхнув і почав:

– Вони… які янголами є… являються людям у людську подобу…

– У людській подобі, – м’яко виправив я. – А чому, брате Ансельме?

– Тому, що так написав цей недоумок Гонорій! – не витримав той. – Насправді…

– Не прагніть показати свою вченість, – зітхнув я, – позаяк сказано: «блаженні злиденні духом».

– І нічого не сказано! – Ансельм збуджено підхопився й махнув рукою. – І ви туди ж, отче Гільйоме! Ви ж чудово знаєте, що в Євангелії від Матвея це місце неправильно перекладено через те, що Святий Ієронім не спромігся як слід вивчити койне.[21]21
  Євангелія написано койне – грецьким діалектом межі нашої ери. Святий Ієронім переклав Біблію латиною (так звана «Вульгата»).


[Закрыть] В оригіналі сказано: «блаженні добровільно злиденні». А в Ієроніма виходить, що блаженні недоумки!

– Справді-бо? – вразився брат Петро, мало знайомий із проблемами перекладу Святого Письма.

– Так-так, – піддав я вогню. – До речі, пізнання примножує скорботу… Та все ж таки, брате Ансельме, чому янголи являються людям у людській подобі? І, будь ласка, ближче до тексту.

– Оскільки – тілесна – людина – не може – бачити – духів, – то – вони – набувають – вигляду – повітряного – тіла, – яке – людина – може – бачити – й – чути, – відчеканив Ансельм.

Я зазирнув до книги – текст було відтворено дослівно.

– Отче Гільйоме! – італієць здійняв долоні до неба. – Помилуйте! Я розумію, що в Гонорія непогана латина, але поясніть, чому не можна було взяти з собою щось менш…

– Благочестиве? – безневинно поцікавився я. – Усе б вам Аристотеля читати, брате Ансельме! А тим часом, Гонорій Августодунский – людина, відома своїм праведним життям, і його книга нам, повірте, неодмінно стане в пригоді у важку годину.

Гримаса, яку не забув скорчити Ансельм, наочно показувала, наскільки він мені повірив.

– Якби ж вона хоча б легшою була, – буркнув він і, не витримавши, витяг з торби сухаря.

Сперечатися не випадало. «Світильник» – книга, невеличка за об’ємом, з дивної фантазії палітурника виявилася укладеною в дерев’яні стулки, обшиті товстою шкірою, які закривалися на мініатюрний замок.

– До того ж, – додав я, – книгу цю благословив особисто отець Сугерій, щоб вона допомагала нам у дорозі. А тому…

Я озирнувся – П’єр, вирішивши, що ми з Ансельмом вступили в довгу суперечку, блаженствував на сонечку, насунувши на ніс каптур ряси.

– А тому, брате Петре, повідай нам, скільки часу Адам і Єва перебували в раю?

– Га?! – бідолаха смикнувся, з-під каптура долинуло сумне зітхання.

Я терпляче чекав.

– Ад-дам і Єва… перебувати… перебували в раю… Вони… Сім годин!

– А чому?

П’єр застогнав:

– Т-тому, що раз… нараз… після…

– Тому, що нараз після того, як жінку було створено, вона зрадила…

Від несподіванки я здригнувся й обернувся. Невисокий хлопчина у довгій, не на зріст, бенедиктинській рясі примудрився непомітно підійти й тепер стояв поруч, співчутливо дивлячись на бідолаху П’єра.

– …У третю годину по своєму створенні чоловік дав імена тваринам, у шосту годину щойно створена жінка вкусила від забороненого плоду й запропонувала його чоловікові, котрий з’їв його з любові до неї, і невдовзі, о дев’ятій годині, Господь вигнав їх з раю… Мир вам, брати! У нашій монастирській школі ми теж учили латину за «Світильником». Я – брат Октавій з Неаполя.

– Мир вам, брате Октавію, – я поквапився підвестися. – Ми – смиренні брати із Сен-Дені. Я, грішний, що катує науками цих юнаків, – їхній наставник, брат Гільйом.

– Здрастуйте, отче Гільйоме. «Отець» – звичайна ввічливість, якою часто нехтують молоді брати, особливо з далеких монастирів. Я відчув щось на кшталт незаслуженої гордості.

– А це – гідні високовчені брати Петро й Ансельм.

Поки наш гість обмінювався люб’язностями з моїми підопічними, я мимоволі придивлявся до брата Октавія. Він був молодий – напевне, ще молодший за Ансельма, але накинутий на голову глибокий каптур не давав роздивитися обличчя. Хіба що відразу запам’ятовувалися очі – великі, темні й дуже виразні – типові для кастильця або італійця. Поли довгої ряси волочилися в куряві, ноги були босі, що мене трохи здивувало – більшість братів явно зневажає цю важливу для ченця деталь.

Тим часом брат Октавій повідомив, що прямує до Фуа. П’єр уже роззявив рота, щоб викласти мету нашої подорожі, але Ансельм вчасно штурхнув його ліктем і поквапом докинув, що нам, імовірно, по дорозі. «Імовірно» залишало можливість розпрощатися з несподіваним попутником просто біля переправи. Але я не став цього робити. Бенедиктинці – дружна родина. Залишати брата одного на пустельній дорозі негоже.

– Мій абат направив мене до монастиря Святого Євстафія, що неподалік від Фуа, – пояснив брат Октавій. – Наказано мені, грішному, залишити рідну обитель…

– І за що це тебе так? – відразу ж поспівчував добряга П’єр.

Брат Октавій зітхнув:

– Отець-абат розсудив, що я, грішний, не завжди дивлюся туди, куди належить… І на тих, на кого належить. Овва, мої браття! Тому й наказано йти мені всю дорогу босоніж, із насунутим каптуром, до того ж нічим не харчуючись окрім хліба, молока й овочів.

Нормандець гмикнув – цього разу з розумінням, але сказати нічого не встиг. Почулися збуджені голоси – поромник нарешті з’явився, тож усі, хто чекав на переправу, стали швидко збиратися.

– Ну що ж, – вирішив я. – Нехай буде так. Поквапмося, браття.