Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц)

– Так, я теж хот╕в би сказати, що ти, ╤ро, просто чудо... – п╕дхопився в якомусь ревнивому порив╕ молодий ф╕зкультурник Славко Наливайко, й обдавши Яневського визивним поглядом, трохи зн╕тився й додав. – Тобто, я хот╕в сказати, ти, ╤ро, просто чудово все так сказала... Дуже добре, – мабуть у нього було ще менше сл╕в, зважаючи на потенц╕йний словарний запас ф╕зкультурника в пор╕внянн╕ з словарним запасом ╕сторика, але силою почутт╕в щодо ╤рини в╕н вочевидь що м╕г пом╕рятися з Олегом, – просто прекрасно.

Серг╕й оглянув трохи приск╕плив╕ше цю тр╕йцю – двох йоржистих хлопц╕в, схожих зараз на задерикуватих п╕вн╕в, ╕ прекрасну в сво╖й гордовит╕й г╕дност╕ д╕вчину, що сид╕ла пом╕ж ними й яка, глянувши на обох ледь док╕рливо, примусила ╖х замовкнути – ╕ здогадався про, м"яко кажучи, небайдуж╕сть обох хлопц╕в щодо д╕вчини ╕ про ╖хн╕ пост╕йн╕ змагання за прихильн╕сть з ╖╖ боку.

– Савонароленко – це, звичайно, прекрасно, – розрядив ситуац╕ю отець Михайло, поблажливо й сп╕вчутливо оглянувши запальну тр╕йцю, п╕сля чого хлопц╕ спок╕йно с╕ли на сво╖ м╕сця. – Святе обурення – на перший погляд, велична й прекрасна р╕ч, але ж, ╤ро, зваж на те, що, як в╕домо, крайнощ╕ сходяться, й обурення, чи воно святе, чи не дуже, все ж таки – обурення, а обурення – почуття досить далеке в╕д тих десяти християнських запов╕дей, щодо зневаги до яких ти й обурю╓шся. Та це так, до реч╕. А взагал╕, я б хот╕в дещо приземлити нашу розмову. Мен╕ зда╓ться, ми розгляда╓мо проблему занадто глобально й абстрактно, неначе вир╕шили порятувати в╕дразу весь св╕т, а нам би поки що впоратися з нашою р╕дною Укра╖ною, ╕ нав╕ть ще вужче – впоратися з нашим р╕дним селом Веселим.

– Та щодо нашого р╕дного села Веселого, – в╕дпов╕ла на закид ╤рина, – я думаю, ми не так мало робимо на духовн╕й нив╕, й нам не соромно перед Богом зв╕тувати. Хоча б одним тим, що наша параф╕я належить до Ки╖вського Патр╕архату, ми, я думаю, заслужили перед Богом прощення багатьох гр╕х╕в.

– Так, так, – п╕дхопив ╖╖ думку Юр╕й Павлюк ╕ знову поважно пригладив сво╖ вуса, – те, що наша параф╕я, неначе духовна цеглинка входить до храму нашо╖ незалежно╖ нац╕онально╖ церкви – це дуже велика справа, це стократ п╕дсилю╓ вс╕ наш╕ справи на благо Укра╖ни, адже ми тепер, як ╕ кожна православна нац╕я, ма╓мо свою власну церкву, тобто тепер наш р╕дний народ ма╓ свою власну, н╕кому не п╕дпорядковану, душу ╕ може прямо, без будь-яких посередник╕в, сп╕лкуватися з Богом. Н╕, – додав в╕н, приклавши руку до грудей, – ми зовс╕м не заперечу╓мо право ╕нших народ╕в, ╕нших нац╕й мати сво╖ власн╕ церкви, в тому числ╕ й на територ╕╖ нашо╖ кра╖ни – будь ласка! Незалежна православна церква Грец╕╖ – будь ласка, нехай греки на Укра╖н╕ мають цю свою церкву! Самост╕йна церква Болгарська чи Румунська – заради Бога, нехай наш╕ православн╕ болгарськ╕ й румунськ╕ брати мають сво╖ церкви в наш╕й кра╖н╕. Будь ласка.

– От, от, – перебив спок╕йну мову Павлюка запальний Олег Яневський, – те ж саме й щодо наших брат╕в рос╕ян – будь ласка, ╓ у вас ваша церква рос╕йська, на здоров"я – нехай будуть ваш╕ церкви в Укра╖н╕, н╕хто ж не заперечу╓!

– ╤ тут ти, Олегу, як кажуть, втрапив у саму серцевину, – дуже поважно, в╕дкинувши всяку поблажлив╕сть до молодост╕ свого сп╕врозмовника, сказав отець Михайло, – ╕ ти, Юрку, теж, звичайно, правий, – звернувся в╕н до Павлюка. – Тут найфундаментальн╕ша засада, найпринципов╕ша основа – на цьому, так би мовити, сто╖мо, ╕ зв╕дси нам зрушити н╕як не можна. ╤ справд╕ ж бо, церква всякого народу – це душа цього народу: рос╕йська церква – душа рос╕йського народу, укра╖нська церква – душа укра╖нського народу. Чому ж душа одного народу повинна п╕дпорядковуватися ╕ншому народов╕? Нам кажуть, що, мовляв, от у католик╕в ╓ п╕дпорядкування церков вищ╕й ╕нстанц╕╖. Але ж у католик╕в теж кожна церква – душа свого народу, просто вс╕ церкви в злагод╕ й любов╕ домовилися пом╕ж собою про р╕вноправне ╖х п╕дпорядкування одному зверхнику – пап╕ Римському, ╕ це ур╕вню╓ вс╕ церкви в ╖х правах бути незалежними одна в╕д одно╖, д╕йсно нац╕ональними церквами, так само, наприклад, п╕дпорядкування вс╕х громадян одному зверхнику, хай це монарх чи президент, – це ж зовс╕м не те саме, якби один сус╕д прийшов до ╕ншого сус╕да ╕ заявив йому, що буде в╕днин╕ керувати ним, як старший брат молодшим. Та й нема╓ ж у православних свого папи Римського. Якщо вам так хочеться, то будь ласка, давайте домовимося пом╕ж православними церквами ╕ п╕дпорядку╓мось одному ╓диному зверхников╕ – але ж, вибачте, в такому раз╕, цей зверхник буде зовс╕м не в Москв╕, а, як ╕ належить, у Константинопол╕, ╕ матиме право, як зверхник вс╕х православних, надавати, чи не надавати, наприклад, автокефал╕ю, а не так, як зараз, коли, бути чи не бути церкв╕ одного народу незалежною, визнача╓ церква ╕ншого народу, хай нав╕ть сус╕днього ╕ братнього. Та й сама ж Московська митропол╕я проголосила себе патр╕архатом в абсолютно неканон╕чний спос╕б, ╕ не будучи н╕ким визнана як окремий Патр╕архат, жила, таким чином, в якост╕ церкви незаконно╖, неканон╕чно╖ сто п"ятдесят рок╕в, аж поки вс╕ма правдами й неправдами, б╕льше неправдами домоглася свого визнання. П╕сля чого, знову ж таки не канон╕чно, не законно новоспечений Московський Патр╕архат п╕дпорядкову╓ Ки╖вську митропол╕ю, знову ж таки, вс╕ма правдами й неправдами, б╕льше неправдами – так що нин╕шня укра╖нська церква, що ╓ в п╕дпорядкуванн╕ Московському Патр╕архатов╕, теж зг╕дно з буквою церковних закон╕в – неканон╕чна. Таким чином весь цей заплутаний тяжкими ╕сторичними кол╕з╕ями Горд╕╖в вузол укра╖нських церковних справ, який, зда╓ться, так важко розплутати, дуже легко розрубати одним махом – кожен православний народ, як це вже ╕сторично й склалося в православному св╕т╕, ма╓ право на свою власну, незалежну, автокефальну церкву! ╤ все! Все дуже легко й просто.

– Дуже, дуже згоден з тобою, Михайле Архиповичу, – нахилився на ст╕л вс╕м сво╖м огрядним т╕лом Юр╕й Павлюк, – ╕ мен╕ щодо зараз тобою сказаного хот╕лось би розглянути проблему б╕льш широко, в, так би мовити, загально моральному, загальнолюдському план╕. Як казав Тарас Григорович, "в сво╖й хат╕ своя й правда, ╕ сила, ╕ воля": сво╓ – воно ╕ ╓ сво╓, погане воно, чи гарне, але воно сво╓, наше. Якщо воно погане, то це означа╓, що ми сам╕ не дуже гарн╕, це означа╓, що нам самим треба ставати кращими – станемо кращими ми сам╕, то покращиться й все нам належне, все наше стане кращим. Сво╓ ми завжди ╕ в прав╕, ╕ в змоз╕ покращити. А чуже – завжди чуже. Чуже не бува╓ н╕ хорошим, н╕ поганим – воно чуже, незрозум╕ле! Воно накинуте нам зверху насильно, воно давить нас, тисне, зв"язу╓ по руках ╕ ногах, диктуючи нам правила ╕ караючи за ╖х невиконання, а ми, в свою чергу, н╕як на зм╕ст цих правил вплинути не можемо. Чуже – завжди чуже, а тому завжди погане. От ми, наприклад, Укра╖нська Православна Церква, Ки╖вський Патр╕архат, служимо нашому р╕дному народов╕, який споконв╕к╕в, протягом багатьох тисячол╕ть живе отут у себе вдома, на ц╕й територ╕╖, ма╓ свою культуру, ╕стор╕ю, сво╖ традиц╕╖, свою мову, на зверхн╕сть н╕ над ким не заз╕ха╓мо, але й сво╖х прав не в╕ддамо, наш Патр╕арх живе й служить Богу й Укра╖н╕ тут, з нами, й те, що ми назива╓мось церквою Укра╖нською – саме по соб╕ зрозум╕ло, ми чист╕ перед Богом, у нас нема зерна неправди за собою, нам н╕чого приховувати н╕ перед людьми, н╕ перед Богом. Для чого ж називатися укра╖нською церквою орган╕зац╕╖, яка п╕дпорядкову╓ться ╕нш╕й церкв╕, зверхник яко╖ живе в столиц╕ ╕ншого народу, орган╕зац╕╖, яка спов╕ду╓ ╕стор╕ю, традиц╕╖, духовн╕ ц╕нност╕, мову, врешт╕ решт, цього ╕ншого сус╕днього народу, для чого називати себе укра╖нською церквою орган╕зац╕╖, яка проклина╓ наших геро╖в ╕ благословля╓ душител╕в нашо╖ свободи, кривавих кат╕в нашого народу? Для чого? Для чого це лукавство, цей обман? Хто ж вас примушу╓ називатися цим невластивим для вас ╕менем "укра╖нська" – називайтесь, будь ласка, тим, чим ви насправд╕ й ╓, називайтеся Рос╕йською Православною Церквою, спов╕дуйте сво╖ р╕дн╕ рос╕йськ╕ ц╕нност╕, с╕йте серед сво╖х рос╕йських чад, що живуть зараз в Укра╖н╕, добре й в╕чне зг╕дно з вашим рос╕йським розум╕нням – ╕ будьте чист╕ перед Богом ╕ народом.

– Так, правильно, Юрку, – зг╕дливо похитавши головою, мовив отець Михайло, – ти дуже правий, обман Бога ╕ свого народу – це найб╕льший ╕ найг╕рший обман, який т╕льки може бути. Але нам тут нема чого боятися, ми якраз перед Богом ╕ перед укра╖нським народом чист╕ як н╕хто ╕нший.

– А чи не зда╓ться вам, – вступила в розмову нарешт╕ й Оксана, яка до цього лише слухала ╕нших, – що наша розмова якась теоретична й абстрактна, якась занадто захмарна й холодна, так що наш г╕сть, – вона посм╕хнулася в б╕к Серг╕я, – може подумати, що зненацька потрапив на зас╕дання якогось наукового товариства, а не на зустр╕ч близьких друз╕в ╕ однодумц╕в.

– А й д╕йсно, – п╕дтримав Оксану Павлюк, – Серг╕й Михайлович може подумати, що в нас тут зас╕дання яко╖сь академ╕╖ навколо ф╕лософських наук, ╕ нас тут не ц╕кавить н╕чого, окр╕м абстрактного теоретизування щодо загальних тем.

– А з цього приводу, – загадково всм╕хнулася Оксана, – мен╕ хот╕лося б розкрити одну та╓мницю Серг╕я, – вона знову дов╕рливо поглянула на Богданенка, що сид╕в напроти, – та╓мницю, за розкриття яко╖, я впевнена, Серг╕й не буде на мене ображатися. А та╓мниця поляга╓ в тому, що Серг╕й Михайлович Богданенко не лише пише пензлем на полотн╕ картини, але ще й пише пером на папер╕ в╕рш╕, тобто Серг╕й не т╕льки маляр, а ще й поет.

– Та невже, – п╕дв╕вся з╕ свого м╕сця Павлюк, – невже? Якщо це так, то я просто дуже, дуже радий! – його щире здивування було сповнене рад╕сним захопленням. – Розум╕╓те, просто я теж, гр╕шним д╕лом, трохи бавлюся в поез╕ю, – скромно додав в╕н.

– Та де там в╕н бавиться, – зауважив Михайло Архипович. – Юрко Павлюк у нас непоганий таки поет. Друку╓ться, до реч╕.

– Та не треба мене розхвалювати, – махнув рукою Павлюк, – я ц╕ну соб╕ знаю, в╕ршувальник ╕ заримовувач я таки д╕йсно непоганий, ╕ не б╕льше. Але трагед╕╖ я для себе в цьому не вбачаю, адже я щиро ╕ чесно працюю на благо нашо╖ нац╕╖ ╕ культури, пропагуючи в м╕ру сво╖х сил римованим словом нац╕ональну ╕дею. ╤ мо╖ зд╕бност╕ в╕ршувальника ан╕трохи не засл╕плюють мене – я здатен без жодних заздрощ╕в в╕др╕знити, вп╕знати й захопитися справжньою великою поез╕╓ю, ╕ дуже щасливий, коли мен╕ таки вда╓ться натрапити на так╕ поетичн╕ перлини, хоча це й трапля╓ться не так вже й часто, справжня, глибока поез╕я – дуже р╕дк╕сна р╕ч.

– Я теж дуже люблю поез╕ю, – мовила й ╤ринка Остапчук, – адже при мо╓му фахов╕ ф╕лолога це зовс╕м таки не дивно. Любити поез╕ю, як ╕ взагал╕ л╕тературу мен╕ сам Бог вел╕в. Хоча не можу не з╕знатися в тому, що як, мабуть, б╕льш╕сть юнак╕в та д╕вчат таки пробувала в св╕й час сво╖ сили в в╕ршуванн╕. Чесно кажучи, спроби ц╕ назвати ген╕альними навряд чи можна, ╕ з тих п╕р сп╕лкуюся з поез╕╓ю т╕льки як читач.

– А я, хоч за фахом ╕ не ф╕лолог, а ╕сторик, – кинувши дов╕рливий погляд у б╕к ╤рини, додав ╕ соб╕ Яневський, – теж люблю поез╕ю. Особливо мен╕ подоба╓ться французька поез╕я, може це й не зовс╕м патр╕отично, хоча на сво╓ виправдання я можу додати, що дуже люблю Василя Стуса, Шевченка просто обожнюю.

– Ти говориш, що любити ╕ноземну поез╕ю – непатр╕отично? – звернулась до Олега Яневського ╤рина. – Вибач, Олегу, але тут я з тобою аж н╕як не можу погодитись. Поез╕я вс╕х народ╕в св╕ту – це одна ╓дина кра╖на краси, громадянами ╕ патр╕отами яко╖ ╓ вс╕ небайдуж╕ до краси й поез╕╖, до яко╖ б нац╕╖ вони не належали. ╤ тут не стане на завад╕ нав╕ть незнання мов, адже гарний переклад, виконаний майстром, – н╕чим не г╕рший за ориг╕нал. Я ж от, наприклад, не вважаю себе не патр╕откою через те, що просто закохана в Пастернака, люблю тих же французьких символ╕ст╕в, хоча в той же час обожнюю Шевченка й Стуса.

– От бачите, як ╤рина Микола╖вна дуже поетично висловлю╓ сво╖ думки про поез╕ю, – задоволено промовив Павлюк.

– Я теж, – трохи було не грюкнув кулаком по столу Славко Наливайко, – я теж, тобто мен╕ теж подобаються в╕рш╕. Та-а-ак, – пробасив в╕н у в╕дпов╕дь на саркастичний погляд Яневського, – подобаються мен╕ в╕рш╕. А ви як думали, якщо я ф╕зкультурник, то вже мен╕ до поез╕╖ зась? Подобаються мен╕ в╕рш╕!

– Хто б сумн╕вався, – ╕рон╕чно зауважив Яневський, – як казав один боксер, йому голова потр╕бна не лише для того, щоб носити капелюха, адже в╕н туди ще ╕ ╖жу ╖сть.

– Що-о-о? – обличчя Наливайка почало вже буряков╕ти в╕д обурення. – Знову ти...

– Добре, добре, – примирливо промовив отець Михайло, – поез╕я для того й поез╕я, щоб подобатися вс╕м без винятку, в кого ще не зачерств╕ла душа, адже поез╕я – вона як любов, ╕ ╖й повинн╕ п╕дкорятися вс╕, не зважаючи на в╕к ╕ профес╕ю.

– Зрозум╕в? – переможно кинув Наливайко Яневському.

– Зрозум╕в, зрозум╕в, я давно вже зрозум╕в.

– Давайте не будемо переводити нашу розмову про поез╕ю в суперечку на теми далек╕ в╕д само╖ поез╕╖, – поблажливо окинула вс╕х присутн╕х Оксана. – А розмову цю я, власне, розпочала з метою вмовити таки нашого шановного художника ╕ водночас поета почитати нам щось з╕ свого поетичного набутку. ╤ зараз звертаюсь до вс╕х присутн╕х – давайте вс╕ разом попросимо Серг╕я Михайловича почитати нам хоч дек╕лька сво╖х в╕рш╕в.

– Так, д╕йсно, це було б прекрасно! – вигукнув Павлюк ╕з захопленням аматора.

– Просимо, просимо, – залунало зус╕б╕ч.

– Добре, добре, – зд╕йняв Серг╕й руки в удавано благальному жест╕, – не буду, як то кажуть, набивати соб╕ ц╕ну й видавати себе за занадто скромного ген╕я. Прочитаю вам дек╕лька сво╖х витвор╕в. Але не раджу вам налаштовувати себе на щось неймов╕рне, щоб пот╕м не розчаруватись, адже перед вами просто звичайн╕с╕нький дилетант у галуз╕ ф╕лолог╕╖, просто аматор, що писав це все, як то кажуть, для себе, а не для публ╕ки.

– Вс╕ поети пишуть для себе, – не втримався в╕д зауваження Павлюк, – ╕ це якраз ╕ ╓ найц╕кав╕шим для публ╕ки.

– Що ж, тод╕ слухайте, – не став ╕ надал╕ ╕нтригувати слухач╕в Серг╕й. – А розпочну я в такому раз╕, як ╕ належить, спочатку. Тобто з тих в╕рш╕в, що належать до час╕в, котр╕ шановна ╤рина Микола╖вна визначила як юн╕сть, коли майже кожен юнак чи кожна д╕вчина не можуть утриматися, щоб не спробувати себе в царин╕ в╕ршування. Не оминув цього й ваш пок╕рний слуга. Одне слово в╕рш, який я зараз вам прочитаю належить до час╕в мо╓╖ глибоко╖ юност╕. Межа м╕ж дитинством ╕ доросл╕стю. Перш╕ в╕дкриття нових обшир╕в життя, нових емоц╕й. Перше кохання, що зда╓ться найсв╕тл╕шим у в╕чному житт╕, ╕ найчорн╕ше розчарування п╕сля втрати цього кохання, п╕сля чого життя взагал╕ зда╓ться неможливим... Та що там говорити, вс╕ це проходили й прекрасно розум╕ють про що я. Отже, – ╕ Серг╕й у дов╕рлив╕й, нав╕ть дещо ╕нтимн╕й манер╕ почав декламувати тихим теплим голосом. -

А вт╕м, перетерплю, перетерплю...

З ударом кожним в грудях менше серця.

Шле ос╕нь шлях у вир╕й журавлю.

Льодинкою самотност╕ завмерти...

Перетерплю...

Свинцевою припухл╕стю безсонь

П╕д зловорожими ночей очима,

Утупившись в байдужий блиск з╕рок,

Сир╕тськими сльозами н╕чи╖ми

Перетерплю...

У жорнах в╕тряк╕в облудних дн╕в

К╕сток К╕хота см╕хотворним хрустом

Життя ц╕ дек╕лька десятил╕ть,

╤згой позакнижковий, в╕ршик усний,

Перетерплю...

Розрядом болю збитий електрон,

(Я народився – "плюс", умру я – "м╕нус")

Гальван╕зую слово ╕ перо,

╤ ляжу в землю сонцю на орб╕ту.

Перетерплю. А вт╕м...

А вт╕м, пе-ре-тер-плю... – пов╕льно промовив в╕н по складах останн╕ слова рефрену ╕ оглянув задуман╕ обличчя слухач╕в.

– Н╕чого соб╕ аматор, – першим порушив навислу було мовчанку Юр╕й ╤ванович Павлюк. – Оце так! Оце воно, н╕чого соб╕! – було зрозум╕ло, що захоплення в╕ршем Серг╕я було таким сильним, що залишило йому для вислову сво╖х почутт╕в лише вигуки. – А ще попереджав, щоб не оч╕кували н╕чого особливого. А що ж може бути ще б╕льш особливого, щоб здивувати? Як на мене, просто прекрасний в╕рш. Та ще коли зна╓ш, що це в╕рш юного початк╕вця, що лише щойно ста╓ на поетичну стежку, пробуючи сво╖ сили. Просто неймов╕рно! – на завершення додав в╕н ╕ глянув на сво╖х сус╕д╕в за столом.

– Це справд╕ таки прекрасно, – просто ╕ щиро зауважила Оксана. – Звичайно, ╓ дек╕лька стил╕стичних ╕ просто техн╕чних прогр╕х╕в, але коли взяти до уваги, що це тв╕р юного початк╕вця, то ц╕ недоладност╕ можна пробачити й не брати взагал╕ до уваги.

– Так, – згодився з нею й сам Серг╕й, – я й сам, ставши вже б╕льш досв╕дченим в поетичн╕й царин╕, побачив ц╕ сво╖ початков╕ недол╕ки, але не став уже ╖х виправляти, вир╕шивши зберегти ц╕, в╕дбит╕ в словах, сво╖ юн╕ почуття в недоторканност╕ й достеменност╕. Це, наприклад, ╕ та ж, як на мене тепер╕шнього, трохи недолуга метафора про збитий болем з орб╕ти електрон з його "плюсами" й "м╕нусами", та й багато ще дечого не зовс╕м... Хоча.

– Я згоден, – долучився до них ╕ Павлюк, – ╓ деяк╕ нюанси. Наприклад, хоча б ╕ ц╕ явн╕ порушення хрестомат╕йних правил в╕ршування про гармон╕ю сп╕взвуччя, я маю на уваз╕, якщо я правильно запам"ятав, так╕ ось словосполучення, як "Утупившись в байдужий блиск з╕рок", де йдуть суц╕льн╕ приголосн╕ м╕ж словами, чи "к╕сток К╕хота". Звичайно, це можна назвати недол╕ками, але ц╕лком пробачливими недол╕ками для юного початк╕вця.

– А мен╕ так дуже сподобалось! – з сяючими захватом очима, так наче ╖й хтось заперечував, майже викрикнула, наче в╕друбала, ╤рина Остапчук. – Просто сподобалось. Сподобалось – ╕ все! А щодо вс╕х цих приск╕пувань щодо вс╕ляких хрестомат╕йних прогр╕х╕в, то, як на мене, в даному випадку вс╕ ц╕ стандартн╕ правила для такого польоту поез╕╖ не мають н╕якого значення. Це поез╕я, яка сто╖ть вище вс╕ляких правил ╕ норм, це поез╕я, яка сама встановлю╓ правила й норми. ╤ ця ваша "електронна" метафора для нашого електронного часу зовс╕м не така вже недоречна, – кинула вона в б╕к Серг╕я. – А ц╕, що ╖х нав╕ть важко вимовити, сп╕взвуччя приголосних я, наприклад, розум╕ю як вияв важкого внутр╕шнього стану автора ╕ як спос╕б додатково фонетичними засобами виявити тяжк╕сть ╕ б╕ль переживань, засоб╕в, якими автор користу╓ться, можливо, нав╕ть не усв╕домлюючи цього, так би мовити, п╕дсв╕домо, – додала вона, ще раз глянувши проникливо на Серг╕я. – Ця приголосна стисл╕сть емоц╕йно надзвичайно насичена.

– Так, – долучився до обговорення й Олег Яневський, – цей принцип насиченост╕ стислостей зад╕яний в р╕зних вар╕антах протягом всього тексту. Взяти, наприклад, перш╕ рядки в╕рша – це дек╕лька коротких, стислих речень, кожне з яких, як от речення "З ударом кожним в грудях менше серця.", ╓ саме по соб╕ глибоко насиченою емоц╕йною й семантичною стисл╕стю, ╕ вс╕ разом ц╕ коротк╕ речення, м╕ж якими , на перший погляд, не ма╓ жодного лог╕чного зв"язку утворюють строфу, як мегастисл╕сть, строфу, м╕ж стислими строками-реченнями яко╖ – безмежжя смисл╕в. А цей рефрен "перетерплю, перетерплю, перетерплю...", що прошива╓ наскр╕зь весь в╕рш, неначе стискуючи його, ╕ в к╕нц╕ "перетерплю, а вт╕м..." – неначе сумн╕в-запитання, а дал╕ – "...а вт╕м, перетерплю", неначе остаточна найглибша крапка, яка не могла б бути такою глибокою без цього попереднього, такого глибокого завдяки сво╖й стислост╕ сумн╕ву. Й таким чином весь в╕рш взагал╕ вигляда╓ як величезна г╕перстисл╕сть, м╕ж рядк╕в яко╖ затиснена неймов╕рна безмежн╕сть смисл╕в, як у стислост╕ уранового ядра затиснена безмежна сила ядерного вибуху – тут, якраз, до реч╕ можна виявити орган╕чн╕сть вашо╖, Серг╕ю, "електронно╖" метафори. ╤ головне – все це надзвичайно просто, щиро , зрозум╕ло, як ╕ належить бути в справжн╕й поез╕╖. Ваша поез╕я – д╕йсно таки глибока, невичерпна, справжня поез╕я, поез╕я з велико╖ букви, – зак╕нчив в╕н свою промову, якою вс╕ заслухались, ╕ вдячно подивився Серг╕╓в╕ в оч╕ сво╖ми чистими, щирими очима.

– З такою критикою я д╕йсно таки скоро стану великим поетом, – якось трохи нав╕ть н╕яково промовив Серг╕й, що явно не оч╕кував на аж таке вже схвалення.

– Поетами не стають, поетами народжуються, – додав сво╓ слово й отець Михайло. – ╤ ви, Серг╕ю, народилися поетом, хоч в руках у вас пензл╕, хоч перо. А нам би просто хот╕лося почути ще дещо з вашого доробку, якщо можна. Чи не так? – звернувся в╕н до сво╖х гостей.

– Так. Так. Ще хоч один в╕рш, – залунало зус╕б╕ч.

– Згода, – не став примушувати себе вмовляти Серг╕й. – Тод╕ я вам прочитаю в╕рш схожо╖ тематики – самотн╕сть, втрачене кохання, туга за незворотн╕м – але вже написане в б╕льш зр╕лому в╕ц╕, рукою вже б╕льш досв╕дченого чолов╕ка ╕ поета, щоб можна було в╕дчути таким чином в╕дм╕нн╕сть. А назива╓ться в╕рш "Н╕ч-спогад", через деф╕с, тобто два слова, а поняття н╕би одне, – в╕н трохи зосередився й почав читати в╕рш. -

Знов двадцять п"ятою годиною добу

Переобтяжу╓ незг╕дливе безсоння -

В безодню п╕вноч╕ безсило я пливу,

В╕дтятий маятником м╕сяця уповн╕

В╕д берега принад письмового стола

В посвят╕ чарувань в╕дкрито╖ стор╕нки,

Чия оголена, цнотлива б╕лизна

Жаданням слова так дов╕рливо сповита.

О витв╕р суперечки темряви й св╕ч╕,

Сл╕пучий спалах щиросердност╕ паперу,

О вибач – тв╕й непогамовний б╕ль

Роз"ятрюю я спогадом вогненноперим:

В м╕жкорол╕в'╖ пам"ят╕ ╕ забуття

Коротке царювання та╓мниц╕ мит╕,

Яку в житт╕ лиш раз ╕з уст в уста

Ц╕лунку одкровенням можна перелити.

Ця мить глибинн╕ш, незворотн╕ш за життя,

Даремно страчене, у серце ув╕гналась -

Для не╖ ноч╕ глиб, як п╕хви для ножа,

Чию сталеву м╕ць зламала нем╕ч рани.

Два кроки до в╕кна, неначе два крила,

П╕дбитих вл╕т, недавно ще м╕цних, сановних

Всевладдям лету, наче вивершення два

В згасанн╕ маятника м╕сяця уповн╕, – Серг╕й зак╕нчив читати ╕ деякий час ╕ще мовчки сид╕в, опанований спогадами.

– Що ж, – вир╕шив першим висловитись отець Михайло, оск╕льки вс╕, як ╕ Серг╕й, теж сид╕ли в нав╕ян╕й в╕ршем задум╕, – ось бачите, Серг╕ю, я був правий, що поетами народжуються. Цей ваш в╕рш – просто сама досконал╕сть. Точн╕ше, н╕ не досконал╕сть, це б╕льше, н╕ж досконал╕сть, це просто... Неперевершено. Ген╕ально. Я нав╕ть не знаю, що сказати. Нав╕ть ╕ не мр╕яв про те, що колись у сво╓му житт╕ почую таку поез╕ю. Нашу р╕дну, укра╖нську поез╕ю, таку поез╕ю. Н╕, це просто неймов╕рно. Невже я й справд╕ щойно чув це сво╖ми власними вухами?

– ╤ що, це ще н╕де не друкувалось? – з подивом, пройнятим недов╕рою, спитав Павлюк.

– Звичайно н╕, – просто в╕дпов╕в Серг╕й. – Я ж кажу, що пишу для себе.

– А я повторюю, – майже викрикнув Павлюк, – що вс╕ поети пишуть для себе. Але ж, вибачте, х╕ба ж можна приховувати в╕д людей таку красу? Це просто злочин!

– От бачите, – сумно всм╕хнувся Серг╕й, – то я вже готовий великий поет, а то вже й злочинець. А взагал╕ то, насправд╕ злочин – це та ситуац╕я в наш╕й сучасн╕й кра╖н╕, що всяка друкарня надруку╓ тоб╕ все що завгодно, хоч тво╖ власн╕ медичн╕ анал╕зи, аби ти т╕льки заплатив, от ╕ друкують зараз безк╕нечн╕ анал╕зи, причому з цими надрукованими анал╕зами можна перемогти на якому-небудь л╕тературному конкурс╕ ╕ нав╕ть отримати якусь л╕тературну прем╕ю, якщо, зв╕сно, под╕литися ц╕╓ю прем╕╓ю з ким треба, я думаю, вс╕ розум╕ють, про що я. А в цей час молод╕ талановит╕ автори, як╕ не мають н╕ грошей, н╕ блату, понев╕ряються з╕ сво╖ми талановитими творами, як╕ н╕кому не потр╕бн╕, а серед цих твор╕в, напевно, що ╓ багато таких, що незг╕рш╕ за т╕, як╕ я щойно прочитав.

– Ви пробували друкуватись, – хоч ╕ сп╕вчутливо, але ж ствердно, а не запитально промовив Павлюк.

– Я не хочу про це говорити, – тихо, але наполегливо сказав Серг╕й.– Хоча, – в╕н н╕би передумав. – Хоча, я, звичайно ж, думав про те, що коли вже Бог дав мен╕ змогу написати в╕рш╕ так, як кр╕м мене н╕хто не напише, в╕рш╕, под╕бних до яких ще дос╕ не було в наш╕й л╕тератур╕ ╕ под╕бн╕ до яких взагал╕ навряд чи будуть створен╕ в найближчому майбутньому, ╕ я тут зовс╕м не вихваляю сам себе, просто констатую факт, якщо вже Бог дав мен╕ ц╕ в╕рш╕, то приховувати ╖х в╕д людей – це великий гр╕х. Так, справд╕, я прекрасно усв╕домлюю, що це великий гр╕х. Але я також прекрасно усв╕домлюю й те, що це не м╕й гр╕х, адже поки що в наш час под╕литися з читачами сво╖ми в╕ршами практично нема╓ жодно╖ змоги, принаймн╕, якщо, не використовувати не дуже праведн╕, зовс╕м некрасив╕, непоетичн╕ шляхи, як╕ я використовувати не хочу. А тому цей гр╕х не м╕й. Цей гр╕х лежить не на мен╕. Я просто знаю напевне, що рано чи п╕зно, а ц╕ в╕рш╕ займуть сво╓, належне ╖м м╕сце в наш╕й культур╕, адже невблаганний ╕ неупереджений час врешт╕-решт розставить все на сво╖ м╕сця: все шумовиння, яке повинно ос╕ти на дно – осяде на дно, а все, чому судилося залишитися нагор╕ – залишиться нагор╕. ╤ не ма╓ жодного значення, коли це буде, при нашому житт╕, чи п╕сля нього, бо н╕хто ж поки що не в╕дм╕няв, ╕, слава Богу, н╕коли не зможе в╕дм╕нити й заперечити останню над╕ю поета – визнання ╕ вдячн╕сть нащадк╕в.

– Так, на жаль, ви, Серг╕ю, прав╕, – погодився Павлюк. – На жаль, поки що в наш╕й незалежн╕й Укра╖н╕ не сформовано культурного середовища, яке виштовхувало б нагору все найкраще ╕ в╕дправляло на дно все найг╕рше, поки що, на жаль, все в╕дбува╓ться, як кажуть, з точн╕стю до навпаки, поки що тут д╕ють зовс╕м ╕нш╕ чинники, ан╕ж справжня мистецька ц╕нн╕сть. Але ж це стосу╓ться не т╕льки культури й мистецтва, а ╕ вс╕х ╕нших галузей життя нашо╖ молодо╖, ще не дуже досконало╖ кра╖ни. На жаль, зараз поки що так, ╕ наша задача – зм╕нити це в майбутньому. Але думати про посмертне визнання вам, Серг╕ю, дай вам Бог сто рок╕в життя, ╕ дай вам Бог створити ще м╕льйон в╕рш╕в, думати взагал╕ зараз про посмертне визнання – це, вибачаюсь, просто якась н╕сен╕тниця. Н╕сен╕тниця ╕ дурня. ╤ я все ж таки прямо зараз буду наполягати на тому, що ваша поез╕я повинна побачити св╕т прямо зараз, – в╕в сво╓╖ Павлюк. – ╤ я все ж таки буду вас просити дозволити мен╕ потурбуватись про надрукування ваших в╕рш╕в. Я член сп╕лки журнал╕ст╕в, з багатьма членами сп╕лки письменник╕в знайомий особисто, та ╕ в деяк╕ потр╕бн╕ владн╕ каб╕нети вхожий. Можете вважати це блатом, як вам заманеться, але ж ваш╕ в╕рш╕ повинн╕ побачити св╕т, що б там не було. Будь ласка, Серг╕ю. Я вас благаю.

– Та заради Бога, – не став Серг╕й ан╕трохи заперечувати, – якщо це вам справд╕ ц╕каво, я готовий вам доручити долю мо╖х в╕рш╕в на вс╕ сто в╕дсотк╕в.

– Дякую, Серг╕ю Михайловичу, справд╕ дуже дякую, – розчуленост╕ Павлюка не було меж. – Справд╕, я дуже, дуже радий.

– От бачите, Серг╕ю, вже й долю ваших в╕рш╕в влаштували, – звернувся до нього з батьк╕вською теплотою отець Михайло. – А нам таки, доки ще ваш╕ в╕рш╕ побачать св╕т в друкованому вигляд╕, хот╕лось би почути у вашому власному виконанн╕ ще хоча б один в╕рш. Будь ласка.

– Будь ласка, будь ласка, просимо, – знову залунала п╕дтримка в╕д ус╕х присутн╕х.

– Добре, – згодився Серг╕й, – т╕льки давайте домовимося так, я вам зараз прочитаю не один, а нав╕ть два мо╖х в╕рш╕, а ви за те б╕льше не будете наполягати, щоб я ще читав. Згода.

– Згода, згода, – була йому в╕дпов╕дь ╕з уст його слухач╕в.

– Згода, так згода. Тод╕, значить, так, – Серг╕й трохи задумався. – Як я почув з ваших власних сл╕в, а ╕накше й бути не може, вс╕ ви тут дуже любите як Шевченка, так ╕ Стуса?

– Звичайно, – не забарився з в╕дпов╕ддю Павлюк.

– Обожню╓мо! – додала ╤рина Остапчук.

– Дуже добре, – продовжив Серг╕й. – Тод╕ я вам ╕ прочитаю один в╕рш, присвячений Шевченку, а один – Стусу.

– Прекрасно! – вигукнув Павлюк за вс╕х.

– Отже, будемо читати за хронолог╕╓ю. Шевченко. В╕рш назива╓ться "╤з Шевченка", – Серг╕й в╕дхилився на спинку ст╕льця й почав, -

Як, зопалу, Мазепи виклик

Полтав╕ на поталу, так

В лещатах Укра╖ни звик я

Д╕лити з небом кров╕ смак.

Син Катерини в снах Тараса:

"Однаков╕с╕нько мен╕,

Якого москаля окраса

Прокинулася – знов в огн╕..."

На день раз╕в зо сто ошпарить

Отак брук╕вка байстрюк╕в

Плювками, наче нагаями -

"Ох, не однаково мен╕...".

Раз╕в на день отак зо дв╕ст╕

Затисне: "Мамо, краще сп╕ть -

На цьому нав╕жен╕м св╕т╕

Нам прокидатися не сл╕д...", – в╕н трохи посид╕в мовчки по зак╕нченн╕ в╕рша й продовжив. – А тепер не будемо робити перерви на з"ясування вражень, ╕ я в╕дразу перейду до наступного в╕рша. Як ╕ об╕цяв, в╕рш присвячений Василев╕ Стусу. Назива╓ться в╕рш дуже просто "Василев╕ Стусу", але сам тв╕р б╕льш розлогий, ан╕ж попередн╕й ╕ склада╓ться з двох частин. Отже, частина перша назива╓ться "Велике вигнання", – ╕ в╕н в╕дразу без будь яко╖ перерви почав читати в╕рш. -

Гойда╓ться доля, мов зламана в╕ть,

На розхрист╕ вс╕х заполярних хурделиць,

╤ н╕ч за╜ратована раптом розстелить

Козацького степу мосянжний сув╕й

Отут, серед цих простопадних осмут

Сиб╕рських безмеж, погорбат╕лих з лют╕.

Полярного сяйва кремл╕вськ╕ салюти -

Тут нав╕ть катам неможливо заснуть!

О, ця казематна полярная н╕ч:

Червон╕ боки тут у сн╕в не в╕д яблук,

В╕д кирзи – п╕д здухи,об ст╕ну – на карби,

╤ знову – по ребрах! О, зламана в╕ть

Епохи, що тичеться в нев╕дь облуд...

Не хм╕ль солов"╖них п╕сень тут виру╓,

Тортурного зойку в╕длуння морду╓ -

Тут нав╕ть катам неможливо заснуть.

╤ спогад не так, як велична сосна,

Що в душу вплива╓, мов щогла в╕трильна, -

Як паля тортурна, що вмить прохромила,

Як гак, що п╕д Байдин╕ ребра загнав

Науку султанських ╕ царських вел╕нь.

Усл╕д за Тарасом у зеки й солдати

Уся Укра╖на – встигай лиш ховати

За кирзу халявну в╕дверт╕сть мол╕нь, – Серг╕й замовкнув, зробив невелику паузу ╕ продовжив. – А тепер частина друга, яка назива╓ться "Укра╖ни син", – ╕ в╕дразу почав декламувати в╕рш дал╕, -

Так тяжко п╕д серцем Сиб╕ру болить

Оця захалявна хохлацька Вкра╖на,

Оця трьохсотл╕тня безвинна Ру╖на -

На розхрист╕ в╕чност╕ докору мить.

Гойда╓ться, наче розпачлива т╕нь

Невт╕шно╖ матер╕, доля Вкра╖ни:

Роз╕п"ято знов ╖╖ в╕рного сина -

Поглинув ╖х ст╕льки кремл╕вський вже плин.

Коли ж чорторий вже оцей промине:

В Сиб╕р – у теплушц╕, назад – в домовин╕,

Одв╕чна дорога син╕в Укра╖ни...

О, пам"ять пекельна, забудь ти мене!..

Лягла ваготою на серце земля,

Скорботна, посмертна земля Батьк╕вщини

На серце, що в грудях народу не спинить

Його нав╕ть наглая смерть Василя, – тихим, нав╕ть дещо занадто тихим голосом зак╕нчив Серг╕й, але слова його було чутно дуже добре в мертв╕й тиш╕, що запанувала в к╕мнат╕.

Деякий час вс╕ незрушно сид╕ли, затамувавши подих, зачарован╕ силою незр╕внянно╖ поез╕╖.

– Що ж, – замислено промовив отець Михайло, – я думаю тут слова зайв╕.

– Так, – лише й м╕г промовити Павлюк.

– В такому раз╕, – отець Михайло п╕дв╕вся, – будемо тримати слово й не наполягати на подальшому читанн╕ Серг╕╓м поез╕╖, коли вже йому пооб╕цяли, хоч, звичайно, й не в╕дмовилися б ще й ще слухати так╕ прекрасн╕ реч╕. Та й засид╕лись ми вже н╕вроку, – показав в╕н на ст╕нний годинник. – Звичайно, я б особисто не в╕дмовився слухати вашу, Серг╕ю, поез╕ю й до самого ранку, але сам╕ розум╕╓те – в ус╕х завтра робочий день, вс╕м рано вставати. Тож, на превеликий жаль, будемо прощатися, – в╕н скрушно знизав плечима.