Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 21 страниц)

– Що ж, з таким полководцем, як ти, не виграти в╕йну – просто сором. Ми обов"язково переможемо.

– Не з полководцем, а з порадником ╕ другом.

– В такому раз╕, – Серг╕й замислився на мить. – Хот╕лося б зв╕ритися другов╕ ще в деяких сво╖х сумн╕вних якостях. Можливо разом ми б╕льш повноц╕нно розберемось.

– Що ж, давай сво╖ проблеми. Розберемось.

– Доведеться знову починати з роздуму, як би це тоб╕ пояснити, – Серг╕й знову замислився, пройшовши дек╕лька крок╕в у розм╕рковуваннях. – Розум╕╓ш, я стараюсь жити так, як би це було правильно щодо тих ╕деал╕в добра, краси й справедливост╕, як╕ мен╕ останн╕м часом були в╕дкрит╕ Святи Письмом, запов╕дями Божими в тому вигляд╕, в якому доносить ╖х до нас укра╖нське православ"я. ╤ все ж, – в╕н знову замовк на дек╕лька крок╕в. – ╤ все ж, як на мене, мен╕ не завжди це вда╓ться. Що цьому виною, чи мо╓ нев╕рне розум╕ння цих самих ╕деал╕в, чи моя неправильна повед╕нка, чи й те й ╕нше разом...

– Загалом, це нормально, – спок╕йно дивлячись вдалеч╕нь, наче аж трохи замр╕яно, мовила Оксана. – Це нормально, коли ти все ж вважа╓ш свою повед╕нку не ц╕лком ╕деальною. Було б г╕рше, якби ти, навпаки, вважав самого себе абсолютно довершеною людиною. ╤ все ж, хот╕лося б знати конкретн╕ше, що саме тебе не влаштову╓.

– Конкретн╕ше? – подивився на не╖ Серг╕й. – От, наприклад, я дуже часто потрапляю в ситуац╕╖, коли перед╕ мною, може й поста╓ виб╕р, але вибирати я маю все ж одну ╓дину д╕ю, яка б в╕дпов╕дала тим ╕деалам, про як╕ я тоб╕ вже говорив. Але зд╕йснивши вже певну д╕ю, яка наче б то ╓ абсолютно в╕рною з ус╕х точок зору, я врешт╕ потрапляю в якусь непевну, можна сказати, подв╕йну ситуац╕ю, коли з одного боку, все наче в╕рно й сам ╤сус Христос напевне схвалив би саме таку мою д╕ю, а з ╕ншого боку все вигляда╓ так, н╕би цей м╕й вчинок – просте, звичайне марнославство, звичайне людське бажання слави св╕ту цього.

– Наприклад.

– Наприклад? Наприклад, пам"ята╓ш той м╕й майже геро╖чний вчинок... Врешт╕, – посм╕хнувся Серг╕й, – намагання вчинку, який я хот╕в зд╕йснити, але так ╕ не зд╕йснив. Це було того самого першого ранку мого перебування у вашому сел╕, коли я прийшов до храму з нам╕ром зайнятися його розписом ╕ застав двер╕ храму в╕дчиненим, подумав про можлив╕сть пограбування й...

– Так, так, – посм╕хнулась тепло й Оксана, – дуже добре пам"ятаю, як ти тод╕ рвучко розчахнув двер╕, очевидно, з нам╕ром кинутися на зловмисник╕в.

– Так, нам╕ри в мене були д╕йсно р╕шуч╕, але зд╕йснитись ╖м не судилося, оск╕льки в церкв╕ того ранку я застав тебе, коли ти молитовно зверталась до Бога. ╤, зрештою, зам╕сть геро╖чного вчинку ми отримали комед╕йну сцену, щось на зразок н╕мо╖ сцени з "Рев╕зора" Гоголя. Отут, до реч╕, трапився цей трет╕й вар╕ант: можна було, або покинути все на розсуд Бога й звернутися до людей за пом╕ччю, хоча це й могло дозволити злочинцям втекти, або ж зд╕йснити геро╖чний вчинок, який пот╕м виглядав би, можливо, як земне марнославство, але врешт╕ трапився трет╕й вар╕ант – комед╕йний пшик.

– Зовс╕м н╕, – заперечила йому Оксана. – Можливо це виглядало на перший погляд ╕ комед╕йно, нав╕ть кумедно, але це зовс╕м не так, зовс╕м. З цього приводу можна пригадати т╕льки одного з найкомед╕йн╕ших геро╖в в ╕стор╕╖ св╕тово╖ л╕тератури Дон К╕хота з Ламанч╕, кумедн╕, нав╕ть см╕шн╕, на перший погляд, вчинки якого були зрештою вчинками, як╕ в найб╕льш╕й м╕р╕ в╕дпов╕дали найвищим ╕деалам добра, краси й справедливост╕.

– Що ж, донк╕хотство, я думаю, не найг╕рший ╕з гр╕х╕в. Але бувають, причому набагато част╕ше, все ж випадки б╕льш однозначн╕. От хоча б та наша хлопчача вит╕вка з Миколою, коли ми з ним влаштували глад╕аторський по╓динок на очах у вас ус╕х, включно з його учнями, – ╕рон╕чний вираз з"явився на обличч╕ Серг╕я. – Пам"ята╓ш цю битву?

– Звичайно пам"ятаю. Нормальне спортивне змагання, – хот╕ла Оксана згладити Серг╕╓ву ╕рон╕ю. – Звичайний спортивний, так би мовити, виступ.

– Я вдячний тоб╕ за спробу пом"якшити мою дурнувату вихватку з ц╕╓ю б╕йкою, але ж, але... Але ж, я знову таки, вчинив, наче б то, так, як т╕льки й можна було вчинити в т╕й ситуац╕╖. А збоку вигляда╓ все ж воно якось, н╕би хлопчача марнославна задерикуват╕сть. ╤ перемога моя, врешт╕ теж не надто красиво вигляда╓ з цього самого другого боку. Адже ж, хоч ╕ не на вс╕ сто, але ж на дев"яносто в╕дсотк╕в то я мав бути переконаним, що таки переможу Миколу, зважаючи на мою квал╕ф╕кац╕ю. Одне слово... – вираз яко╖сь розгубленост╕ позначився в погляд╕ Серг╕я.

– Одне слово, це все схоже на занадто приск╕пливе ╕нтел╕гентське самокопання. Малопродуктивне, до реч╕. Адже, чим глибше й ширше ти копа╓ш, тим неозор╕ш╕ горизонти для нових нерозв"язних питань в╕дкриваються.

– Можливо, можливо... – не дуже р╕шуче погодився Серг╕й. – Але ж тут ще одна р╕ч. Ще один, так би мовити нюанс. Адже ж, ╤сус навчав вс╕ добр╕ д╕ла, принаймн╕ вс╕ справи, як╕ ти вважа╓ш достойними хвали, робити та╓мно, принаймн╕ не для всезагального огляду та обговорення. А в мене, як на те, все виходить, наче я, навпаки, все роблю на поз╕р натовпу з розрахунком на людську похвалу. Звичайно, все виходить якось само собою, спец╕ально я н╕ про що не задумуюсь, коли п╕дходить до д╕ла, а вже пот╕м...

Як ╕ вс╕ незвичайн╕ под╕╖, це сталося, як завжди, неспод╕вано. Серг╕й з Оксаною вже були на околиц╕ села ╕ проходили якраз повз м╕сцеве футбольне поле, яке, звичайно ж, не можна було пор╕вняти з полями найкращих стад╕он╕в, але ворота й розм╕тку мало все ж пристойну, ╕ хоча збита й стоптана ногами м╕сцевих форвард╕в трава не встигала в╕дростати, щоб покрити лисн╕юч╕ поляни голо╖ земл╕, н╕хто з тутешн╕х завзятих футбол╕ст╕в на це уваги не звертав, поринаючи в захопливу круговерть боротьби за м"яч.

╤ тод╕, як Серг╕й та Оксана проходили б╕ля футбольного поля, на цьому ристалищ╕ якраз в╕дбувався один з тих запеклих по╓динк╕в, що вир╕шував долю великого чемп╕онату села Веселого, чемп╕онату, який клав п╕дмур╕вок для п"╓десталу слави багатьох з м╕сцевих Пеле й Марадон, розпов╕д╕ про неперевершен╕ удари яких будуть живити хлопчачу уяву м╕сцевого юнацтва аж до наступного чемп╕онату.

Аж тут якраз одним з таких неперевершених удар╕в м╕сцевого форварда м"яч був спрямований у ворота, але був в╕дбитий таким же неперевершеним воротарем, п╕сля чого цей м"яч полет╕в через голови глядач╕в за меж╕ поля аж на про╖жджу дорогу, яка проходила поряд. Один з хлопчак╕в, в╕к та профес╕онал╕зм якого поки що не давали йому права брати участь у чемп╕онатах, але не забороняли стати в нагод╕ хоча б повернувши м"яч на поле, митт╓во кинувся за свав╕льним м"ячем, не звернувши уваги на автомоб╕ль, який якраз про╖жджав дорогою, швидко наближаючись до м╕сця, куди якраз падав м"яч. Автомоб╕ль, м"яч ╕ хлоп"я, яке б╕гло за цим м"ячем, мали опинитися в одному й тому ж саме м╕сц╕ в один ╕ той же час – Серг╕й, що якраз знаходився зовс╕м поряд з цим саме м╕сцем, митт╓во зрозум╕в та оц╕нив ситуац╕ю ╕ з виробленою ще в арм╕йськ╕ часи спритн╕стю й майже автоматизмом кинувся п╕д колеса авто, щоб вихопити з-п╕д цих колес хлоп"я, яке, розгублене, було б неминуче збите автомоб╕лем, вод╕й якого, звичайно, натиснув на гальма, але це вже н╕як не змогло б урятувати дитину...

Ухопивши в об╕йми стороп╕лого хлопця буквально за метр перед бампером машини, Серг╕й, притиснувши його, перекинувся через голову ╕ встиг таки вислизнути з-п╕д кол╕с, але трохи таки не встиг вчасно п╕д╕брати л╕ву ногу, яку ударило кра╓м бамперу.

Все в╕дбулося митт╓во. Н╕хто з футбол╕ст╕в та глядач╕в не встиг ще н╕чого зрозум╕ти. Оксана теж т╕льки почала усв╕домлювати под╕ю. Нав╕ть сам Серг╕й ще мало що св╕домо розум╕в ╕ ще вповн╕ не в╕дчув болю в забит╕й ноз╕, коли за дек╕лька метр╕в мертво зупинився автомоб╕ль.

Аж ось ця довга н╕ма мить зак╕нчилась. З автомоб╕ля вискочив збл╕длий в╕д переляку вод╕й. Кинулися до м╕сця под╕╖ ╕ гравц╕ з глядачами. Оксана митт╓во п╕дб╕гла до Серг╕я, який, стискаючи хлопця, почав уже в╕дчувати дуже гострий б╕ль в гом╕лц╕, наст╕льки гострий, що йому почало паморочитися в голов╕, ╕ все навколо здавалось як в упов╕льненому к╕но, а голоси оточуючих все б╕льше й б╕льше дален╕ли.

Зц╕пивши зуби в╕д болю, Серг╕й роз╕мкнув руки, щоб випустити з╕ сво╖х об╕йм╕в хлопця, якого, отороп╕лого, п╕дхопили ╕нш╕ хлопц╕, поставили на ноги й почали приводити його до тями. Серг╕я ж, який скорчився в╕д болю, п╕дхопили на руки вод╕й нещасливого автомоб╕ля з хлопцями ╕ вкинули його на задн╓ сид╕ння легковика, п╕сля чого на передн╓ сид╕ння с╕ла Оксана ╕ авто рвонуло до л╕карн╕.

В пол╕кл╕н╕ц╕ Серг╕╓в╕ зробили рентген╕вський зн╕мок, виявивши тр╕щину, ╕ наклали на травмовану ногу г╕пс. Пот╕м його в╕двезли за наполяганням Оксани додому до отця Михайла, де б Оксан╕ було зручн╕ше доглядати за поки що безпорадним художником.

13.

Б╕льш-менш Серг╕й прийшов до тями вже наступного дня, прокинувшись вже в осел╕ отця Михайла. Було вже близько десято╖ години ранку, коли в╕н насилу в╕д╕рвав в╕д подушки важку голову, загальмовану в╕д нашпигованих в його т╕ло знеболювальних та заспок╕йливих л╕к╕в. Нога п╕д г╕псом хоча ще й нила, але б╕ль вже трохи вгамувався ╕ був довол╕ стерпним. Та й взагал╕, виринаючи з п╕тьми вчорашнього больового шоку й нервового стресу, Серг╕й на контраст╕ дуже р╕зко в╕дчув приплив бадьорост╕ ╕ сил, що вибухнули в ньому. Та й за в╕кном буяв прекрасний, сонячний л╕тн╕й ранок. За в╕кном осел╕ отця Михайла та Оксани, осел╕, в як╕й Серг╕й, хоч ╕ не був ще господарем, але ж не був уже й гостем!

– Доброго ранку! – почув Серг╕й голос Оксани, яка нечутно ув╕йшла в к╕мнату. – Як себе почува╓ш?

– Коли я тебе бачу, то завжди почуваю себе чудово, – поглянув в╕н на Оксану й зрозум╕в, що ц╕╓╖ ноч╕ вона навряд чи спала дуже добре, але не хот╕ла, щоб Серг╕й про це здогадався.

– Але, зважаючи на твою ногу, я маю право не зовс╕м пов╕рити тво╖м словам.

– А я, зважаючи на свою ногу, маю право на прохання, щоб ти п╕д╕йшла до мене ближче, аби я мав можлив╕сть тебе поц╕лувати. ╤накше я сам змушений буду стати на свою хвору ногу, щоб п╕д╕йти до тебе.

– Ти мене шантажу╓ш? – Оксана прис╕ла на л╕жко поряд з Серг╕╓м ╕ н╕жно його поц╕лувала.

– Так, так╕ оце вони, морально нест╕йк╕ м╕ськ╕ художники з темним минулим.

– Н╕чого, н╕чого. Ми швиденько просв╕тлимо ваше минуле, аби майбутн╓ було щонайсв╕тл╕шим.

– Що ж, з тобою поряд, я думаю, я швидко стану на ноги в прямому й переносному сенс╕ слова. Хоча, – Серг╕й взяв обома руками руку д╕вчини, – пам"ята╓ш нашу з тобою вчорашню розмову.

– Я то пам"ятаю. Але головне, щоб ти сам все пам"ятав п╕сля вчорашнього, – ласкаво пригладила вона його свав╕льне розкуйовджене волосся.

– Не хочу, знову ж таки, виглядати хвальком, що п╕дкреслю╓ св╕й геро╖зм, але те, що з╕ мною сталося вчора, й справд╕ таки не найстрашн╕ше, що з╕ мною бувало в житт╕, ╕ вже точно не саме найстрашн╕ше, що може статися з╕ мною – значно г╕рше було б для мене, якби ти була до мене байдужою. Але зараз мова не про це, – Серг╕й пильно вдивився в сп╕вчутлив╕ Оксанин╕ оч╕. – Пам"ята╓ш, що я вчора тоб╕ говорив, як мо╖, здавалося, нормальн╕ вчинки згодом, п╕сля того, як на ц╕ вчинки вже можна, так би мовити, поглянути здалеку й збоку, виглядають, наче звичайна марнославна гонитва за земною славою, славою, яка в очах Бога не варта ламано╖ коп╕йки, адже Бог устами Христа запов╕дав нам робити добр╕ вчинки якомога та╓мно, уникаючи цього славословного поголосу, такого жаданого саме для марнославц╕в. От ╕ цей вчорашн╕й випадок з╕ мною. Що я мав робити? Я нав╕ть подумати н╕ про що не встиг. Все сталося саме собою, майже не св╕домо з мого боку, так би мовити, на автоп╕лот╕, як ми це називали з друзями в Арм╕╖. А вт╕м, я зробив саме те, що я т╕льки й м╕г ╕ повинен був зробити. М╕й вчорашн╕й вчинок, як не крути – ╓дино можливий з ус╕х можливих ╕ неможливих вчинк╕в у т╕й ситуац╕╖. Вчини я по-╕ншому, ╕ я навряд чи м╕г би зараз дивитися тоб╕ прямо в оч╕, та й в дзеркало навряд чи зм╕г би подивитися зранку. ╤ все ж, як би то не було, здалеку й збоку це можна тлумачити, як жадобу слави в очах людей, слави, яко╖ так зараз жадають, наприклад, пол╕тики, а пол╕ттехнологи називають ще цю славу "п╕аром".

– А зна╓ш, я п╕сля нашо╖ з тобою вчорашньо╖ розмови на цю тему якраз багато думала саме про ц╕ тво╖ застороги, – замислилася Оксана на мить. – ╤ от що я про це думаю. Все, що ти робиш, ти робиш правильно, можна нав╕ть сказати, ╓дино правильно ╕ зг╕дно з найвищими вимогами яко╖ завгодно морал╕. А вс╕ оц╕ тво╖ сумн╕ви щодо можливо╖ оц╕нки тво╓╖ повед╕нки з ╕ншого боку походять в╕д того, що ти просто зна╓ш про ╕снування цього другого боку, б╕льше за те, ти нав╕ть був там, на тому ╕ншому боц╕, ╕ тому й зна╓ш про ц╕ можлив╕ оц╕нки як н╕хто ╕нший. Праведникам легше – вони н╕коли не були на ╕ншому боц╕. На жаль, ти поки що не праведник, як ╕ я сама, зрештою. Але з часом ти все ж приб"╓шся безповоротно до одного берега, ╕ будеш оц╕нювати як самого себе, так ╕ вс╕х ╕нших з одного ╓диного, ╕стинного боку. Це, зрештою, майже те ж саме, що я говорила тоб╕ ╕ вчора, коли зазначила, що ти ще не зовс╕м позбавився вантажу твого минулого, який все ще тягне тебе до низу, не дозволяючи тоб╕ в╕льно л╕тати в пов╕тр╕ ╕стинного життя.

– Як ти це добре сказала, – Серг╕й об╕йняв ╖╖ за плеч╕, й вона лаг╕дно прихилилася до його грудей. – Але я тут з тобою трохи маю посперечатися. Ти сказала, що я ще не праведник – тут я з тобою згоден на вс╕ сто. Це факт, який не потребу╓ доведення. Але ж ти ще сказала це саме й про себе, мовляв, ти, як ╕ я, теж не праведник, тобто, вибачаюсь, – посм╕хнувся в╕н, – не праведниця. А тут я можу вже з тобою й посперечатися. Мен╕, наприклад, зда╓ться, що ти все ж таки якраз ╕ ╓ праведницею. Саме так. Як би це тоб╕ не здавалося дивним. Ти звичайна земна праведниця.

– Звичайно, – вона в╕д╕рвалася в╕д Серг╕╓вих грудей, й п╕д╕йнявшись, лаг╕дно посм╕хнулася, – ти ма╓ш право вважати все що завгодно, але проголошувати звичайних людей праведниками – як на мене, все ж таки гр╕х. ╤ взагал╕ проголосити когось праведником ма╓ право лише сам Бог ╕ лише наступн╕ покол╕ння. Принаймн╕, я так вважаю.

– Добре, добре, – примирливо погладив ╖╖ руку Серг╕й. – Не будемо сперечатися. Але для мене особисто ти завжди будеш праведницею. ╤ до реч╕, – наче щось згадавши, похопився в╕н, трохи аж стиснувши ╖╖ руку, – вибач, але... Тобто я хот╕в сказати, – н╕яков╕ючи, затнувся в╕н. – Я звичайно, ще не робив тоб╕ формально╖ пропозиц╕╖, так би мовити, як це належить, але ж ╕ так, я думаю, зрозум╕ло, чим наш╕ з тобою стосунки мають зак╕нчитися, тобто я маю на уваз╕... – в╕н нав╕ть трохи зашар╕вся, як якийсь хлопчисько.

– Я все розум╕ю, не треба зайвих сл╕в.

– Так от стосовно цього. Я маю на уваз╕. Тобто, – в╕н все н╕як не м╕г наважитися сформулювати сво╓ питання. – Тобто, я маю на уваз╕ те, що ти монахиня. От що, – в╕н аж видихнув з полегшенням.

– Ось ти про що, – з╕ сво╓ю звичайною спок╕йною лаг╕дною посм╕шкою в╕дпов╕ла Оксана, розв╕юючи побоювання Серг╕я, що це питання поставить ╖╖ в якесь незручне становище. – Тут якраз н╕яких складностей ╕ нема╓. По-перше, я поки що не монахиня.

– Як це? – здивувався Серг╕й.

– Дуже просто. Може чув, що перед тим, як стати монахом чи монахинею, людина зазвичай бува╓ ще послушником.

– Звичайно. Тобто, ти хочеш сказати, що?..

– Так, я поки що послушниця.

– Але ж ти, зда╓ться, вже досить таки довго... Вибач, звичайно, я не хот╕в сказати, що...

– Так, я тебе знову ж таки, прекрасно розум╕ю. Так, я вже досить довго знаходжусь у монастир╕ свято╖ Ольги. ╤ причина того, що я дос╕ послушниця, зовс╕м не в тому, що я все ще не наважилась до цього часу р╕шуче й безповоротно перетнути межу, яка в╕дд╕ля╓ мене назавжди в╕д мирського життя. ╤ справа тут теж не в тому, що мо╖ монастирськ╕ подруги ще не впевнен╕ в мо╖й готовност╕ в╕ддано служити Господу. Тут р╕ч зовс╕м в ╕ншому, – обличчя Оксани якось посерйозн╕шало, нав╕ть стало якимось сувор╕шим. – Просто ╕гуменя нашо╖ обител╕ ще з самого першого дня, коли я т╕льки прийшла до монастиря, сказала мен╕ п╕д час нашо╖ з нею першо╖ розмови, що вона бачить, що в мо╓му майбутньому Бог мен╕ ще надасть можлив╕сть обирати м╕ж двома можливостями служ╕ння йому: я або залишусь у монастир╕ й буду разом з╕ сво╖ми сестрами служити Господу як його наречена, або ж стану ще дружиною звичайного смертного й буду разом з ним служити Богу в миру, допомагаючи людям ╕ виховуючи д╕тей, – вона зашар╕лась. – ╤ який з цих шлях╕в угодн╕ший Господу, поки що не в╕домо. Звичайно, тод╕ я н╕як не могла пов╕рити таким передбаченням ╕ заперечувала як могла можлив╕сть мого зам╕жжя коли б то не було, але мат╕нка ╕гуменя все ж домоглася того, щоб я залишалась таки послушницею до того часу, аж поки вона сама не скаже мен╕, що час настав ╕ я готова вже стати нареченою Господа, вона наполягла щоб до того часу я нав╕ть не згадувала про можлив╕сть стати монахинею. Я погодилася з нею. Але насправд╕ нав╕ть не припускала можливост╕ вибору м╕ж монастирем ╕ зам╕жжям. Не припускала до самого останнього часу нав╕ть думок про це. Я про цю розмову вже майже забула. Але...

– Але останн╕м часом все, я маю над╕ю, що все зм╕нилося, – Серг╕й стиснув ╖╖ руку.

– Можливо, – вона дов╕рливо подивилася в оч╕ Серг╕я, на що в╕н в╕дпов╕в таким же в╕двертим ╕ дов╕рливим поглядом.

– Не можливо, а обов"язково. Передбачення вашо╖ ╕гумен╕ справдились. Крапка. До реч╕, так би хот╕лось побачитися з ц╕╓ю вашою мат╕нкою ╕гуменею. Я бачу, що це зовс╕м не проста людина, ваша мат╕нка ╕гуменя. Як ╖╖, до реч╕?

– Параскева. Мат╕нка Параскева.

– Мат╕нка Параскева, – задумливо повторив Серг╕й. – Спасиб╕ мат╕нц╕ Параскев╕ за те, що ти д╕ждалась мене послушницею. Але я тебе й монахинею б, маю над╕ю, випросив у Бога соб╕ в наречен╕.

14.

Пробайдикувавши дек╕лька дн╕в на догоду сво╖й травмован╕й ноз╕, Серг╕й з допомогою палиц╕, подаровано╖ селянами, й автомоб╕ля отця Михайла таки д╕стався до храму й продовжив свою роботу. Проте його змушене байдикування не надто вже дошкульно дозолило Серг╕╓в╕ неможлив╕стю приступити до роботи, адже перебування в осел╕ отця Михайла п╕д дбайливою оп╕кою Оксани було для нього скор╕ше щасливим подарунком дол╕, ан╕ж приводом для докор╕в ц╕й дол╕.

Спок╕йна, р╕вна, але в╕д цього не менш незглибима н╕жн╕сть Оксани, вже повноправна п╕сля оприлюднення стосунк╕в Серг╕я з Оксаною батьк╕вська любов отця Михайла наповнювали оселю, а разом з тим ╕ душу Серг╕я, чудесним чином загоюючи його травму, як╕й в╕н власне був таки вдячний за це неймов╕рне щастя перебування серед щиро люблячих, чистих ╕ незрадливих сердець.

Намагаючись на поз╕р не виставляти свого душевного стану, отець Михайло все ж н╕яким чином не м╕г приховати того внутр╕шнього сяйва, яким св╕тилося його обличчя з тих п╕р, як в╕н д╕знався про р╕шучу й незворотну зм╕ну в дол╕ його доньки, а вт╕м, перем╕ни ╕ в його власн╕й дол╕, що в╕дбулася завдяки цьому при╖жджому незнайомцю, художнику, який з"явився в ╖хньому сел╕ лише заради розпису храму, а виявився врешт╕ винуватцем перем╕н в житт╕ родини Михайла Архиповича, перем╕н, на як╕ той, власне, спод╕вався вже чимдал╕ все менше й менше, намагаючись, як би це не було для нього тяжко, призвича╖тись до наявного стану речей ╕ змиритися з долею.

╤ ось раптом таке неоч╕куване щастя! Михайло Архипович вже починав в╕дчувати лаг╕дь ╕ затишок повноц╕нного с╕мейного вогнища, почуваючи себе повноц╕нним головою родини. В╕н вже майже ф╕зично в╕дчував на сво╖х руках ваготу свого майбутнього довгооч╕куваного перв╕стка-онука, вт╕м водночас таки побоюючись такими сво╖ми передчуттями зурочити таке жадане майбутн╓ щастя, хоча вс╕ ц╕ його душевн╕ поривання, звичайно, й не в╕дпов╕дали суворим вимогам ортодоксального християнського вчення, в чому Михайло Архипович в╕ддавав соб╕ повний зв╕т, але вд╕яти таки н╕чого з собою не м╕г, покладаючись на боже милосердя.

╤ якщо вже бути до к╕нця в╕двертим, то отець Михайло давно вже пом╕тив натяки на можлив╕сть виникнення особливих стосунк╕в м╕ж його донькою й молодим художником. Але, побоюючись сполохати свою тенд╕тну над╕ю, аби в раз╕, якщо його передбачення не справдиться, не занадто розчаруватися, в╕н старався якомога в╕дганяти в╕д себе вс╕ надм╕ру вже райдужн╕ передчуття.

╤ ось, на тоб╕! Така найоч╕куван╕ша й така найбажан╕ша новина застала, як завжди зненацька. Серг╕й ╕ Оксана вир╕шили одружитися! Як гр╕м серед ясного неба, чи то пак, як сонце серед ноч╕ – сонце, яке тепер ц╕лодобово св╕тило в душ╕ Михайла Архиповича, випром╕нюючи через його оч╕ св╕тло справдження найзапов╕тн╕ших мр╕й ╕ над╕й.

Серг╕й же, в свою чергу, в╕дчуваючи душевний стан отця Михайла, дозволив ╕ соб╕ повн╕стю в╕ддатися чар╕вливому духу затишного с╕мейного вогнища, яке сам таки й запалив. Коли ж в╕н, не зважаючи на все ще хвору ногу, все ж таки покинув св╕й затишний сховок, щоб продовжити свою улюблену роботу над розписом храму, то в повн╕й м╕р╕ в╕дчув зм╕ну в, так би мовити, сусп╕льн╕й св╕домост╕ м╕сцевого соц╕уму. Село – ╓ село, й вражаюча новина про майбутн╓ по╓днання доль Оксани й Серг╕я розповсюдилась якось самох╕ть, стиха й непом╕тно ще до того, як про це було вперше мовлено самою Оксаною в розмов╕ з╕ сво╓ю подругою.

Село – ╓ село. Безмежна рад╕сть з приводу щасливого повороту в житт╕ загально╖ улюблениц╕ Оксани просто таки переповнювала шумливий казан с╕льського життя. Кожна с╕м"я села Веселого просто таки перетворилася на достеменну коп╕ю обожнювано╖ с╕м"╖ отця Михайла, переживаючи загальне щастя. Тим паче, що найщир╕ше бажання щастя улюблен╕й Оксанц╕ по╓днувалося тепер ще й з таким же щирим бажанням щастя ╕ для Серг╕я, котрий п╕сля того, як, ризикуючи власним життям, вихопив хлоп"я з-п╕д кол╕с автомоб╕ля, став для "веселик╕в" н╕трохи не менш улюбленим, ан╕ж сама Оксана.

А що вже казати про бабу Горпину, для яко╖ Оксана й Серг╕й стали не менше, якщо нав╕ть не б╕льше, дорогими, н╕ж ╖╖ власн╕ д╕ти й онуки! Ця, мало не стол╕тня, бабуня переповнена рад╕стю за сво╖х улюбленц╕в, переживала трохи не другу молод╕сть.

Одне слово, вес╕лля вир╕шено було в╕дгуляти на Покрову. До того часу Серг╕й мав уже зак╕нчити розпис храму. Власне розпис в╕н мав би вже зак╕нчити ран╕ше, п╕д к╕нець л╕та. Але тут ще трапилась одна нагода зробити в╕дкриття новозбудованого й розписаного храму ще б╕льше значущим.

Отець Михайло давно вже сл╕дкував за долею розграбованих свого часу радянськими комун╕стичними вандалами церковних ц╕нностей. ╤ ось, як на диво, нещодавно натрапив на сл╕д одн╕╓╖ з╕ святинь, яка була викрадена комун╕стами в тридцятих роках п╕д час руйнування Божого храму саме в сел╕ Веселому, храму, що на той час належав Укра╖нськ╕й Автокефальн╕й Православн╕й Церкв╕. ╤ була це ╕кона саме Покрови Пресвято╖ Богородиц╕! ╤кона, написана свого часу саме для церкви села Веселого в Ки╖вськ╕й Печерськ╕й Лавр╕ одним з видатних майстр╕в укра╖нського середньов╕чного церковного малярства, який на той час був монахом Ки╓во-Печерського монастиря.

╤кона ця була створена на замовлення одного з укра╖нських княз╕в в чотирнадцятому стол╕тт╕, в часи, коли Укра╖на ще називалась Руссю й була одн╕╓ю з частин Великого Княз╕вства Литовсько-Руського, при чому частиною, яка власне й визначала не лише пан╕вну рел╕г╕ю ц╕╓╖ держави, але ╕ ╖╖ мову й культуру. Оця саме ╕кона, яка з добро╖ вол╕ укра╖нського князя-мецената з чотирнадцятого стол╕ття перебувала в м╕сцевому храм╕ села Веселого, була викрадена б╕льшовицькими варварами ╕ зникла, очевидно, продана якимось ╕з компарт╕йних бонз.

╤ ось ця неоц╕ненна святиня вип╕рнула в одному з закордонних каталог╕в ╕кон, як╕ мали бути продан╕ на одному з аукц╕он╕в. На цю новину й натрапив отець Михайло. Ц╕на, звичайно ж, була не п╕дйомна. А як би це було доречно й велично, як би це було угодно Богов╕ й Пресвят╕й Богородиц╕, якби ця святиня повернулася тепер на свою Батьк╕вщину, в Укра╖ну, та ще й саме в село Веселе! Але ж – ц╕на...

Отець Михайло спершу не став турбувати Серг╕я ще й ц╕╓ю проблемою, вважаючи, що тому й без цього вистача╓ проблем. Панотець спробував самотужки справитися з цим, кинувшись за допомогою до м╕сцевих скоробагатьк╕в за пожертвами, щоб назбирати необх╕дну для викупу ╕кони суму. Звичайно, сучасн╕ меценати були вже не такими безоглядними жертводавцями, якими в св╕й час були давн╕ Укра╖нськ╕ княз╕, на замовлення одного з яких ╕ була власне створена ця ╕кона, але все ж певн╕ суми таки на викуп ╕кони поступово надходили. Але все ж занадто поступово...

Був липень, аукц╕он був призначений на вересень, а сума пожертв була ще занадто м╕зерною, щоб встигнути назбирати достатньо грошей до призначеного терм╕ну. ╤ ось якось, розпитуваний Серг╕╓м з Оксаною, перейнятими якоюсь надзвичайною стурбован╕стю панотця, Михайло Архипович под╕лився сво╖ми не надто веселими думами з приводу можливого повернення безц╕нно╖ ╕кони до себе додому, в село Веселе. ╤ як не дивно проблема ця була тут же вир╕шена. ╤ вир╕шив цю проблему Серг╕й.

Справа в тому, що замовлень у Серг╕я було, як завжди, досить багато, ╕ в╕н мав можлив╕сть обирати, яке ╕з замовлень виконувати зараз, яке – пот╕м, а яке, можливо, ╕ взагал╕ не виконувати. Зараз, наприклад, Серг╕й, виконував розпис храму у Веселому, за який узявся в╕дразу ж п╕сля того, як отець Михайло запропонував йому цей розпис, хоча й до пропозиц╕╖ отця Михайла у нього вже було дек╕лька пропозиц╕й, як╕ були в╕дкладен╕.

Одн╕╓ю з таких в╕дкладених пропозиц╕й було замовлення на реставрац╕ю храмового розпису в одному з╕ сх╕дноукра╖нських храм╕в. ╤ замовлення це зробив Серг╕╓в╕ один з новоявлених нувориш╕в, який, будучи родом саме з того сх╕дноукра╖нського м╕стечка, храм якого й потребував ц╕╓╖ реставрац╕╖, розбагат╕в на торг╕вл╕ нафтопродуктами, й тепер хот╕в в╕ддячити м╕стечков╕, в якому народився, очевидно, за факт свого неоц╕ненного народження реставрац╕╓ю храму, яку б зд╕йснив, як йому сказали, один з найкращих майстр╕в сучасно╖ Укра╖ни.

Попередня розмова Серг╕я з цим багатим замовником в╕дбулася поки що по телефону, замовник чемно прохав Серг╕я прийняти його пропозиц╕ю, об╕цяючи з╕ свого боку ф╕нансове забезпечення цього заходу в необмежених к╕лькостях, тобто запевнив, що заплатить яку завгодно суму, яку б не назвав Серг╕й, який, в свою чергу, пооб╕цяв подумати над пропозиц╕╓ю, але скорого р╕шення не об╕цяв, посилаючись на велику к╕льк╕сть замовлень ╕ свою зайнят╕сть, що врешт╕ було таки й правдою. Тимчасом, взявшись за розпис храму в Веселому, поринувши в роботу, а одночасно ще й поринувши в життя села й стосунки з Оксаною, Серг╕й про ╕нш╕ замовлення поки що не згадував.

Але п╕сля розмови з отцем Михайлом про можлив╕сть викупу для храму у Веселому знаменито╖ ╕кони ╕ про не п╕дйомну варт╕сть тако╖ можливост╕, Серг╕й якраз ╕ згадав про цю пропозиц╕ю нафтового магната, особливо в т╕й ╖╖ частин╕, де йшла мова про ф╕нансовий б╕к ц╕╓╖ пропозиц╕╖. Коротше кажучи, Серг╕й потелефонував цьому сво╓му багатому замовнику й запропонував тому зам╕сть оплати за реставрац╕ю храму, яку Серг╕й викона╓, викупити знамениту ╕кону Покрови на аукц╕он╕ й передати пот╕м цю ╕кону в храм села Веселого, на що замовник радо погодився.

От таким чином, власне, й була вир╕шена проблема. Можна нав╕ть не наголошувати, наск╕льки п╕сля цього свого р╕шення Серг╕й вир╕с, якщо це могло бути п╕сля його й так майже обожнювання, в очах громади Веселого. Хоча для самого Серг╕я, як в╕н жартував з Оксаною, всяке його добре д╕ло було перш за все лише черговим приводом для боротьби з гординею.

Отже, до к╕нця л╕та розпис храму в Веселому мав бути вже зак╕нчений, ╕ Серг╕й негайно мав приступити до реставрац╕╖ ╕ншого храму, передоплату за що мав би десь вже на той час отримати отець Михайло ╕ вся громада села Веселого у вигляд╕ викуплено╖ саме для м╕сцевого храму ╕кони.

Наск╕льки Серг╕й зрозум╕в ╕з попередньо╖ розмови з замовником ╕ з присланих ним фотограф╕й, роботи над реставрац╕╓ю в нього було б не надто вже й багато, так що до Покрови, якщо постаратися й робота п╕де вдало, можна було б ц╕лком ╕ встигнути: до Покрови – тобто до свого власного вес╕лля.

Але якщо б в╕н нав╕ть не встиг ╕з зак╕нченням реставрац╕╖ до Покрови, думав соб╕ Серг╕й, то можна буде зак╕нчити ╖╖ вже й п╕сля Покрови, тобто п╕сля вес╕лля вже в ранз╕ не холостого художника-перекотиполя, а статечного с╕мейного майстра. Чомусь ця перспектива перетворення його на повноправного с╕м"янина надзвичайно т╕шила Серг╕я, особливо ж коли в╕н уявляв що його другою половинкою буде саме Оксана.

А поки що справи йшли сво╓ю чергою. Робота над розписом храму просувалася напрочуд швидко ╕ вдало. П╕д Серг╕╓вим пензлем справд╕ таки народжувалася р╕ч надзвичайна, й хоча хвалити самого себе – справа невдячна, йому ╕нод╕ все ж хот╕лося вигукнути щось на кшталт похвали сво╖й власн╕й робот╕: так вже доладно була вир╕шена загальна композиц╕йна побудова, в яку, наче пот╕чки у велике р╕чище, так природно вливалися окрем╕ еп╕зоди, так вже напрочуд довершено вигравала колористична пал╕тра, з першого погляду вбираючи оч╕...

Поки що, до завершення роботи, Серг╕й найсувор╕шим чином забороняв кому б то не було дивитися на свою роботу, хоча ╕нколи виникала майже непереборна спокуса показати бодай Оксан╕ це диво, що немов саме собою народжувалось – так наче рукою Серг╕я поза його волею водила якась всемогутня потойб╕чна сила. В╕н, звичайно, перемагав цю спокусу, вт╕шаючи себе передбаченням про те, як в╕н покаже вже повн╕стю готовий розпис. Покаже вперше – першою, хто побачить його роботу буде Оксана.

Таким чином, навдивовижу усп╕шне просування роботи, тепло с╕мейного вогнища, б╕ля якого в╕н щодня з╕гр╕вав свою душу, наснажуючись на продовження розпису, неймов╕рне передчуття майбутнього щастя заго╖ли Серг╕╓ву травму так швидко й непом╕тно, що в╕н нав╕ть не м╕г пот╕м точно згадати, коли ж саме забув удома св╕й ц╕пок ╕ п╕шов зранку до храму обома сво╖ми власними здоровими ногами.

А кр╕м роботи Серг╕╓в╕ довелося займатися в цей час ще й влаштуванням сво╖х власних справ. По-перше, ясна р╕ч, треба було познайомити Оксану з Серг╕╓вою мамою. Важко нав╕ть уявити, наск╕льки рад╕сною була для Л╕д╕╖ Антон╕вни новина про те, що Серг╕й знайшов таки нарешт╕ свою половинку, ╕ наск╕льки ця рад╕сть стала б╕льшою, коли вона познайомилася з Оксаною, адже побути хоч трохи поряд з ц╕╓ю дивовижною д╕вчиною й не стати хоч трохи благородн╕шим ╕ щаслив╕шим було просто неможливо.

А ще в цей час Серг╕й ╖здив з Оксаною в ╖╖ монастир. Оксан╕ треба було попрощатися з╕ сво╖ми сестрами, побачити востанн╓ настоятельницю, адже мат╕нка Параскева була для Оксани майже другою мат╕р"ю. Та й кр╕м всього ╕ншого, Серг╕╓в╕ таки дуже хот╕лося познайомитися з ц╕╓ю незвичайною ж╕нкою, яка передрекла його кохан╕й Оксан╕ щасливе зам╕жжя й, так би мовити, подарувала ╖м кохання.