Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 21 страниц)

– Бувай, – махнув рукою сво╓му новому знайомцев╕ й Серг╕й, направляючись до виходу з двору.

5.

Але, вийшовши з двору, Серг╕й зупинився, задумавшись, куди ж, власне, в╕н зараз п╕де. Взагал╕ то, його задача – розпис м╕сцевого храму. З чого ж починати? Яким повинен бути перший крок? Поговорити ще раз з Федорчуком – та тут, власне, вже все й так зрозум╕ло: вс╕ ф╕нансов╕ проблеми вир╕шен╕, а проблеми художн╕ покладен╕ ц╕лком на розсуд самого Серг╕я. Звичайно, треба просто зараз ╕ти й роздивитися храм ╕з середини. Але хот╕лося б, ясна р╕ч, побачитися й з м╕сцевим настоятелем, адже не завадило б знати ╕ його думку щодо реставрац╕╖ храму. До того ж, п╕сля вчорашньо╖ розмови з ╤риною, коли вона розпов╕дала про м╕сцевого священика Олександра, досить ╕рон╕чно, нав╕ть саркастично розпов╕дала, побачитися з ним хот╕лося ще б╕льше. Та й чи буде храм зараз в╕дчинений? Ключ╕ ж в╕д храму теж у настоятеля. Так що випадало таки, мабуть, ╕ти спершу до отця Олександра. А куди ж це? Серг╕й же не знав, де живе м╕сцевий настоятель. Але вс╕ ц╕ др╕бн╕ непорозум╕ння розв"язалися вмить сам╕ собою – Серг╕й раптом згадав, що сьогодн╕ нед╕ля, ╕ з самого ранку в храм╕ повинна в╕дбуватися служба, так що й храм буде в╕дчинений, ╕ настоятель храму буде на м╕сц╕ разом з прихожанами, та й сам Серг╕й зможе помолитися цього нед╕льного ранку разом з ус╕м м╕сцевим приходом. Де ж знаходиться храм, Серг╕й знав прекрасно вже з учорашнього дня ╕ впевнено попрямував до храму.

Але вже наближаючись до сво╓╖ мети, Серг╕й був дещо спантеличений споко╓м ╕ тишею, як╕ панували на п╕дходах ╕ навколо храму. Може, храм вже зачинено до самого зак╕нчення реставрац╕╖? Але ж н╕, п╕д╕йшовши ближче, в╕н побачив, що двер╕ храму в╕дчинен╕, в╕н пройшов до середини й побачив при вход╕ за невеликим столиком бабусю, яка, очевидно, продавала св╕чки та ╕нш╕ церковн╕ приналежност╕.

– Оц╕ – по гривн╕, оц╕ – по п"ять, а оц╕ ось – по десять гривень, – не встиг ще Серг╕й звернутися до ц╕╓╖ бабус╕, як вона почала йому пропонувати св╕чки, причому в╕дразу взяла одну з тих св╕чок, як╕ по десять гривень, ╕ простягла Серг╕╓в╕.

– Вибачте, а у вас що, сьогодн╕ не служиться? – запитав у в╕дпов╕дь у бабус╕ Серг╕й, проглядаючи в простору сут╕нь храму, де ще дек╕лька бабусь клопоталися, наводячи лад.

– Та вже, вже в╕дслужив батюшка, – заспок╕йливо кивнула рукою Серг╕╓ва сп╕врозмовниця, – ти не переживай, бери св╕чку й став, а службу вже в╕дслужили. Став, став св╕чку.

– Добре, добре, поставлю, – Серг╕й був трохи таки спантеличений такими наст╕йними пропозиц╕ями бабус╕, – але я б хот╕в, розум╕╓те, мен╕ треба...

– Ось дивись, тут все написано, тут все, що тоб╕ треба, тут все, що треба, – бабуня тицьнула пальцем на великий, схожий на грамоту, або на диплом, пап╕р п╕д склом, оправлений у дерев"яну пол╕ровану рамку, що вис╕в тут же при вход╕ в храм.

Придивившись до цього паперу, Серг╕й побачив, що там красивими, якими були написан╕ ще давн╕ слов"янськ╕ книги, буквами рос╕йською мовою було написано ц╕ну кожного з церковних обряд╕в, як╕ проводилися в церкв╕. Проб╕гши поглядом цей довгий список назв обряд╕в, напроти кожного з яких через риску стояла цифра, ц╕на, Серг╕й чомусь запам"ятав варт╕сть найдорожчого з обряд╕в – в╕нчання, яке коштувало в╕с╕мсот гривень. Йому пригадалися вчорашн╕ слова ╤ри про прейскурант у ╖хн╕й церкв╕ – так, це й справд╕ було схоже на прейскурант у якомусь ресторан╕ чи бар╕.

– Що, може дума╓ш, що дорого? – голосом рекламного агента продовжила бабця. – Звичайно, може воно щось там якось ╕ дорогенько, але ж сам повинен розум╕ти, церква он яка у нас велика, на все треба кошти, а тут ще задумали робити ремонт нашо╖ церкви, не просто так ремонт, а великий ремонт, рострубац╕ю...

– Реставрац╕ю, – п╕дказав Серг╕й.

– От, от, оце ж ╖╖, реставрац╕ю, – закивала головою вона. – А зна╓ш, ск╕льки це кошту╓? Зна╓ш, хто буде робити цю реставрац╕ю? Найкращий, самий найкращий майстер – зна╓ш ск╕льки це кошту╓? Дорого, дуже дорого!

Це прозвучало так, н╕би сам майстер, сам цей найкращий майстер, який робитиме цю реставрац╕ю, тобто саме в╕н, Серг╕й, коштував дуже дорого, тобто брав велик╕ грош╕ за свою роботу, кр╕м ус╕х ╕нших великих затрат на ремонт, котр╕, як виглядало з╕ сл╕в бабус╕ повн╕стю лягали на плеч╕ м╕сцево╖ громади на чол╕ з батюшкою, виглядало, що й т╕ грош╕, як╕ були намальован╕ в "прейскурант╕" теж мали б ╕ти на ремонт храму. Але ж Серг╕й краще за кого б то не було знав, що соб╕ в╕н, власне не брав н╕ коп╕йки, окр╕м тих кошт╕в, як╕ Федорчук надав для викупу ╕кони для храму села Веселого, та й сама реставрац╕я проводилася повн╕стю на кошти Федорчука, який взяв на себе абсолютно вс╕ витрати. Серг╕╓в╕ стало нев╕домо чому якось соромно за те що в╕н все це знав, ╕ з╕знатися тепер в тому, хто в╕н ╓ насправд╕ було вже якось не зручно, та просто було неможливо з╕знатися.

– Якщо хочеш щось замовити, – вела дал╕ сво╓╖ бабуся, – то треба домовлятися з батюшкою, причому треба б все замовити заран╕, а то в нас тут черги на все. Наш батюшка дуже великим попитом користу╓ться, просто нарозхват ╕де, – задоволено додала вона.

– А де б же я м╕г побачити цього вашого "батюшку нарозхват"? – запитав Серг╕й, намагаючись не дивитися бабун╕ в оч╕ в╕д почуття незручност╕ й сорому, хоча прекрасно й усв╕домлював, що соромитися йому було зовс╕м н╕чого, соромитися в ц╕й ситуац╕╖, мав би, власне хтось зовс╕м ╕нший – в╕н нав╕ть точно знав хто. Та й взагал╕ все це виглядало так, н╕би в╕н потрапив до якогось комерц╕йного п╕дпри╓мства. Пригадалося, як ╤сус Христос виганяв торговц╕в з храму.

– А тут поряд, зовс╕м недалеко, прямо поряд з церквою наш батюшка й живе, – голосом, рад╕сним, очевидно, в╕д того, що заг╕тувала ще одного "покупця", в╕дпов╕ла бабуся. – От як т╕льки вийдеш ╕з церкви... Та давай я зараз вийду й покажу тоб╕ сама, – запропонувала бабуня й почала виходити ╕з-за свого столика, що був б╕льше схожий на прилавок, – зараз, зараз ось...

– Та н╕, н╕, що ви, не треба, – запротестував Серг╕й, в╕дмахуючись нав╕ть руками, – не турбуйтесь, я сам знайду. Дякую, не турбуйтесь, – ╕ вискочив чимдуж з храму, аби скор╕ше спекатися цього нав"язливого оп╕кунства над ним, як потенц╕йним покупцем.

Вискочивши ж з храму, Серг╕й посп╕шив ще трохи в╕д╕йти подал╕, аби його не побачив якийсь доброзичливець ╕з храму й знову не взяв п╕д свою оп╕ку. В╕д╕йшовши трохи подал╕, в╕н озирнувся навколо й не побачив поблизу жодно╖ буд╕вл╕, яка нагадувала б нормальне людське житло. Оск╕льки церква стояла в самому центр╕ м╕стечка, то й оточена була все б╕льше звичайними прим╕щеннями вс╕ляких контор ╕ магазин╕в, серед с╕ро╖ буденност╕ ще радянсько╖ арх╕тектури яких, все ж вид╕лявся сво╓ю яскрав╕стю й строкат╕стю, очевидно, зовс╕м недавно збудований, чи, скор╕ше, перебудований д╕м, обкладений св╕жою облицювальною цеглою, обнесений тако╖ ж цегли огорожею, схожою на мур з св╕жопофарбованими метал╕чними воротами. Взагал╕ то, ця буд╕вля була схожа на якийсь маленький середньов╕чний замок, який нагадував хороми Федорчука в м╕н╕атюр╕ – Серг╕й ще подумав, що це, мабуть, прим╕щення якогось осв╕тнього чи культурного центру. В╕н трохи розпачливо озирнувся навкруги в даремному намаганн╕ все ж визначити хоч приблизно в якому напрямку шукати оселю батюшки Санька, як його вчора називала ╤рина.

– Вибачте, – не в змоз╕ впоратися з╕ сво╓ю задачею, звернувся Серг╕й до першого-л╕пшого перехожого, вже л╕тнього дядька, середнього зросту, середньо╖ статури, що проходив якраз поряд, – допомож╕ть, будь ласка, мен╕.

– Допомогти? – засмагле, трохи вже зморшкувате обличчя перес╕чного простакувато-на╖вного с╕льського дядька видовжилося в намаганн╕ зрозум╕ти, в яку це в╕н халепу раптом втрапив.

– Не п╕дкажете, де живе священик, настоятель оцього ось м╕сцевого храму?

– А-а-а! – аж зрад╕в дядько. – П╕п, п╕п Санько? Та ось же в╕н живе. Ось, прямо перед вами, – в╕н показав у напрямку того самого новозбудованого яскраво-строкатого будинку-замку, розглядаючи який, Серг╕й вир╕шив, що то якийсь осв╕тн╕й чи культурний центр.

– В оцьому ось будинку й мешка╓ священик? – не пов╕рив в╕дразу Серг╕й. – А це що, х╕ба житловий будинок? ╤ в одн╕й ╕з квартир цього будинку живе ваш отець Олександр?

– М╕й отець? Та який в╕н мен╕ отець? – примружено-хитрувата посм╕шка виказала, що дядько побачив тепер уже Серг╕╓ву розгублен╕сть в╕д неспод╕ванки, й дядько не проти був тепер трохи покепкувати й поводити за носа свого сп╕врозмовника. – Я вже досить дорослий хлопець для син╕вства, в╕н сам мен╕ в сини годиться.

– Та я маю на уваз╕ вашого м╕сцевого...

– Попа? А п╕п наш ╕ справд╕ живе ось оце тут, – поблажлива посм╕шка не сходила з добродушно хитруватого обличчя дядька, коли в╕н знову показував на той самий розк╕шний будинок. – Ось оце в цих самих хоромах наш п╕п Санько й живе. Т╕льки живе в╕н тут не в як╕йсь квартир╕, а в ус╕ оц╕й домин╕.

– Тобто, ви хочете сказати, що весь оцей будинок прямо в центр╕ м╕ста належить одн╕й ╓дин╕й людин╕, вашому священику, тобто попу? – все н╕як Серг╕╓в╕ не в╕рилось.

– Саме так, увесь оцей будинок належить йому, йому одному.

– А я спочатку думав, що це якийсь культурний чи осв╕тн╕й центр, у якому навчаються м╕сцев╕ д╕ти, – Серг╕й якось мимов╕льно продовжив розмову з дядьком.

– Та колись воно й було щось таке. Може зна╓ш, ран╕ше було таке, називалося будинок дитячо╖ та юнацько╖ творчост╕?

– Ще б пак, я б та не знав, що це таке. Не т╕льки знаю, я ще й навчався свого часу в такому будинку творчост╕ – займався малюванням, ходив на спортивн╕ секц╕╖.

– От, от, – дядько якось замр╕яно подивився у б╕к будинку. – Оце й тут був такий будинок для наших д╕тей, ще м╕й син ходив сюди. А коли все рухнуло, вчител╕в порозганяли, будинок без догляду й ремонту почав розвалюватися, отут якраз Санько наш ╕ вигулькнув. Будинок цей викупив разом ╕з земельною д╕лянкою, перебудував тут усе, ╕ ось вам, будь ласка – цар Санько! – з неп╕дробним сарказмом зробив дядько невеликий укл╕н у б╕к будинку Санька.

– А як же це, в╕н же священик?

– Свяще-е-ник, – промовив дядько, потираючи три пальц╕ право╖ руки в характерному жест╕, що красномовно св╕дчив про грошовий п╕дтекст слова. – Та що там цей будинок, в╕н он найкраще м╕сце б╕ля р╕чки захопив, там ран╕ше вс╕ любили в╕дпочивати, тепер там не те, що рибку половити, тепер там нав╕ть д╕ти скупатися не можуть. А л╕с в╕н он як захопив, так тепер н╕ гриб╕в, н╕ яг╕д не п╕деш з╕брати. А пол╕в ск╕льки п╕д ним, вс╕ найкращ╕ чорноземи привласнив – там ╕ пшениц╕, й баштани, й соняшники з кукурудзами, – махнув в╕н рукою. – Зна╓ш, як ото був мультф╕льм про кота в чоботях, як там ╖дуть ╕ все питають чи╖ це уг╕ддя, а ╖м у в╕дпов╕дь вс╕ в один голос повторюють, що все це належить марк╕зу Карабасу. Отак оце ╕ в нас – все належить Саньков╕. А ще в нього свиноферма, а ще фабрика, де в╕н робить св╕чки з воску ╕з сво╖х пас╕к. А було ж воно що? Звичайн╕с╕нький п"яничка-тракторист. ╤ от тоб╕ на. ╤з гряз╕ в княз╕, – видно було, що, як, мабуть, ╕ б╕льшост╕ м╕сцевих жител╕в, все це допекло й дядьков╕, який радий був под╕литися сво╖ми переживаннями з першим-л╕пшим перехожим, под╕литися з яким було все одно, що под╕литися з самим собою, тобто под╕литися з самим Богом. – Та що там казати, слуга Божий! – махнув на останок рукою дядько, повернувся й п╕шов сво╓ю дорогою дал╕.

Серг╕╓в╕ ж не залишалося н╕чого ╕ншого, як ╕ти в напрям╕ новоствореного феодального замку посеред пролетарського м╕стечка Першотравневого. Величезн╕ металев╕, пофарбован╕ в чорний кол╕р, ворота цього м╕н╕-замку при нагод╕ могли б, зда╓ться, витримати запеклий ворожий штурм. А оск╕льки Серг╕й не мав нам╕ру штурмувати ворота, в╕н оглянувся навколо з метою в╕днайти б╕льш цив╕л╕зований спос╕б потрапити всередину. Окр╕м в╕деокамер, колючого дроту та ╕ншого причандалля, призначеного для оборони в╕д чужого вторгнення, поб╕ля хв╕ртки була ще й кнопка дзв╕нка, натиснувши на яку, Серг╕й побачив, як ╕з в╕конечка у хв╕ртц╕, наче зозуля з годинника, вигулькнуло обличчя охоронця, котрий зам╕сть "ку-ку" промовив: "Чого тоб╕?" – не вельми вв╕чливо, але все ж зрозум╕л╕ше за "ку-ку".

– Мен╕ потр╕бен отець Олександр, настоятель м╕сцевого храму. Батюшка Олександр, – розтлумачив як м╕г дох╕длив╕ше Серг╕й, аби якнайскор╕ше донести значення сво╖х сл╕в до розуму охоронця, обличчя якого не виявляло надто великих ╕нтелектуальних зд╕бностей.

– Батюшка? – прор╕к охоронець, обличчя якого все ж н╕як не хот╕ло показати, що це слово стало зрозум╕лим для нього. – Мабуть, хочеш зробити замовлення? – запитав в╕н.

– Та можна сказати й так, – погодився Серг╕й, аби не вводити й надал╕ охоронця в стан задуми, хоча, власне, замовлення навпаки мали б зробити йому.

– Добре, п╕дожди, – наче аж посм╕хнувся Серг╕╖в сп╕врозмовник, й зачинивши в╕конечко, швидко п╕шов допов╕дати, аби не з╕рвати господарев╕ виг╕дне замовлення.

Через деякий час хв╕ртка в╕дчинилася й Серг╕й зайшов до середини. Перед ним розкинувся викладений плиткою досить просторий дв╕р, посеред якого виблискував вс╕ма принадами закордонно╖ довершеност╕ новий-нов╕с╕нький "Лексус". Назустр╕ч же Серг╕╓в╕, зб╕гши з╕ сход╕в будинку, прямував, одягнений в чорний строгий костюм, середнього в╕ку, невисокий, але вже досить огрядненький чолов╕к з сол╕дною бородою, але коротко стрижений.

– Радий бачити вас у себе в дом╕, чим можу вам служити? – якось занадто солодкаво промовив незнайомець.

– Я Серг╕й Богданенко, – в╕дпов╕в Серг╕й ╕ взяв руку, яку його новий знайомий подав, як здавалося для поц╕лунку, але Серг╕й ╖╖ т╕льки потиснув, – А ви, як я розум╕ю, отець Олександр, настоятель м╕сцевого храму м╕стечка Першотравневого?

– Так, – т╕льки й промовив той, схиливши голову.

– Я Серг╕й Богданенко, – повторив Серг╕й, – художник, маляр. При╖хав щойно вчора до вашого м╕стечка на запрошення Федорчука Семена Павловича реставрувати ваш храм Олександра Невського.

– А-а-а! Он воно як, – обличчя отця Олександра з виразу зверхньо╖ поблажливост╕ вмить набуло виразу дружньо╖ прихильност╕. – Он воно як. Грицьку! – кинув в╕н охоронцю, який щойно впустив Серг╕я до двору й зараз стояв поряд з господарем у благогов╕йн╕й поз╕. – Оце запам"ятай його, впускай завжди й зразу, як т╕льки в╕н прийде. Це великий художник, знайомець самого Семена Павловича. В╕н буде розписувати наш храм. Зрозум╕в?

– Так точно! – по-в╕йськовому вигукнув Грицько, але зам╕сть того, щоб при цьому виструнчитись, шанобливо схилив голову, – все зрозум╕в.

– То коли збира╓теся приступати до, так би мовити, прац╕? – звернувся отець Олександр до Серг╕я.

– Та, власне, я вже готовий, – в╕дпов╕в, не задумуючись Серг╕й, – т╕льки хот╕лось би трохи ще вивчити стан храму. Озирнутися, як кажуть, на м╕сц╕. Ба нав╕ть пройтися околицями вашого м╕стечка, щоб в╕дчути м╕сцевий колорит, м╕сцевий дух. Це дуже корисно перед початком роботи на новому м╕сц╕. Я думаю, що мен╕ вистачить для цього попереднього приготування одного дня – сьогодн╕, спод╕ваюсь, я з цим упораюсь, а завтра вже конкретно приступлю до роботи. Власне, храм я вже трохи нав╕ть оглянув, т╕льки ось був там, та й до вас оце йду прямо таки з храму. Сьогодн╕ ж нед╕ля. Йшов до храму, думав потраплю прям╕с╕нько на службу, але, хоча й прийшов наче раненько, а вже н╕кого майже не застав у храм╕. Та й закличних дзвон╕в до заутрен╕ не чув.

– Дзвон╕в? – перепитав батюшка, видно, аби з╕братися з думками, оск╕льки було ясно, що в╕н не спод╕вався на под╕бне запитання, – Та що ж дзвони, – дивлячись якось повз Серг╕я, розв╕в в╕н руками. – Трохи таки дзвонили. Дзвони у нас не так╕ вже як╕сн╕, треба буде нов╕ справити, та й дзвонар╕ не так╕ вже профес╕онали. Та й нед╕ля ж сьогодн╕, вих╕дний, ранок – вс╕ мешканц╕ хочуть в╕дпочити, поспати довше п╕сля робочого тижня, хай соб╕ в╕дпочинуть, нащо ╖х турбувати дзвонами. А заутреню ми в╕дслужили, аякже, обов"язково в╕дслужили. Раненько. Як кажуть, хто рано вста╓, тому й Бог да╓. Раненько в╕дслужили, адже в мене сьогодн╕ ще ц╕ла купа справ. Ще ст╕льки на сьогодн╕ замовлень. Два автомоб╕л╕ треба сьогодн╕ освятити, новий торговий центр, а ще новий оф╕с самого Федорчука сьогодн╕ освячу╓мо, – пожвав╕шав батюшка. – А ще на сьогодн╕ ж в╕нчання замовили. А ще ж лад треба навести в усьому господарствечку: у нас же тут ╕ фермочка з╕ свиночками, ╕ такий соб╕ заводик, де св╕чечки Богов╕ ми робимо, а ще всяка там пашниця й городина, – та всього, всього вдосталь, вс╕м нас, дякувати Йому, Господь поблагословив, а всьому цьому треба ж ╕ лад таки дати, – перейшовши з просто╖ мови майже на сп╕в, вже аж сяяв в╕н в╕д радост╕, що переповнювала його при перел╕ку цього всього, що дав йому Бог, ╕ хоча отець Санько й говорив, що не йому дав все це Бог, а "нам", було ц╕лком зрозум╕ло, що п╕д словом "нам" в╕н мав на уваз╕ т╕льки себе, улюбленого й незам╕нного слугу Божого. – Так що, гарненьке у нас господарствечко, гарненьке, бо ж д╕ло це таки богоугодне, адже в усьому повинне бути економ╕чне, так би мовити, п╕д╜рунтя, так би мовити, базис, без якого, як в╕домо, не бува╓ й надбудови. А щодо того, що треба тоб╕, вибач, якось забув, як тебе звати, – нав╕ть не задумавшись н╕ на мить, звернувся в╕н до Серг╕я на "ти", адже ж художник, хоч яким в╕н би був видатним, та ще й такий молодий, навряд чи мав таке ж "господарствечко", як у самого Санька, не кажучи вже про щось под╕бне до господарства, наприклад, Федорчука – а тому, власне, не було й н╕яко╖ необх╕дност╕ "викати" цьому за╖жджому найманцю-художнику.

– Серг╕й, – просто в╕дпов╕в той, хоча й зрозум╕в причини такого пан╕братства з боку Санька.

– Так, от, Серг╕ю, щодо того, що треба тоб╕, як ти сам казав, тут навколо озирнутися, оглянути, так би мовити, околиц╕, – Санько нав╕ть описав рукою коло, – так це ти правильно придумав. Це й справд╕ треба. Пройдись, оглянься, у нас тут все таке ц╕каве, таке ╕сторичне. Через наш╕ м╕сця проходив ще цар Петро Перший п╕сля велико╖ перемоги п╕д Полтавою, пот╕м нашими м╕сцями про╖жджала цариця Катерина Велика, коли оглядала п╕вденн╕ околиц╕ сво╓╖ велико╖ ╕мпер╕╖ – ╖╖ тут у нас дуже, дуже врочисто зустр╕чали, а ще нашими м╕сцями якось про╖здив цар Микола, що ╖хав у карет╕, й карета з царем отут зовс╕м недалеко зв╕дси перекинулась ╕ впала в р╕вчак, але цар, як на диво, залишився живий, тод╕ царя пересадили на коня, а цар ╕ з коня теж упав, але зовс╕м не ушкодився – так ото й в╕дбулося тод╕ чудод╓йственно╓ спасен╕╓, – п╕днявши праву руку догори, промовив тоном старозав╕тного б╕бл╕йного пророка Санько.

– А може, то була кобила? – споглядаючи цю сцену, не втримався в╕д жарту Серг╕й.

– Яка кобила?

– Я маю на уваз╕, що, можливо, царя тод╕ пересадили не на коня, а на кобилу, то в такому раз╕ виходить, що й упав тод╕ в╕н не з коня, а з кобили, – в тому ж жарт╕вливому дус╕ розтлумачив Серг╕й.

– Можливо, можливо й так, – ц╕лком серйозно, нав╕ть аж задумавшись над словами Серг╕я, в╕дпов╕в Санько, зовс╕м не в╕дчувши жарт╕вливого п╕дтексту, оск╕льки, мабуть, не уявляв соб╕ нав╕ть можливост╕ кепкування з таких священних под╕й як, наприклад, пад╕ння рос╕йського царя з кобили. – Але ж факт у тому, що Бог урятував свого помазанця. Я нав╕ть пропоную на цьому м╕сц╕ поставити пам"ятник, можливо нав╕ть капличку, а поряд викопати криницю з чудод╕йною водою, адже ж вода на м╕сц╕ дивовижного порятунку самого царя не може бути не чудод╕йною. Пот╕м до нашого святого чудод╕йного джерела потягнуться паломники, щоб нав╕дати ц╕ освячен╕ Божим провид╕нням м╕сця й оздоровитися чудесною водою. Звичайно, як би нам цього хот╕лося, чи не хот╕лося, але для п╕дтримання всього цього комплексу в належному стан╕ нам доведеться таки брати якусь дещицю з паломник╕в, але я думаю, ми не будемо брати так╕ вже велик╕ грош╕, я думаю, – примружив Санько л╕ве око, п╕драховуючи майбутн╕ прибутки, – гривеньок по п"ятдесят нормально буде. Ясна р╕ч, що тод╕ й ╕з-за кордону потягнуться до нас люди – тод╕ й валютою можна буде брати... – туманом солодких над╕й заволокло замр╕яний погляд Санька.

– Я розум╕ю, що, можливо, тут колись з"являлися й рос╕йськ╕ цар╕, – повернув Серг╕й батюшку Санька ╕з захмарност╕ його солодких мр╕й до реальност╕, – але ж, що б там не було, а живемо ми таки в Укра╖н╕. ╤ якби, наприклад, я сам обирав м╕сця, як╕ я хот╕в би в╕дв╕дати, то перш за все я хот╕в би в╕дв╕дати т╕ м╕сця, як╕ пов"язан╕ з ╕стор╕╓ю само╖ таки Укра╖ни, а таких м╕сць, мабуть, тут не мало. Адже Укра╖на ц╕кава саме тими под╕ями, як╕ символ╕зують Укра╖ну, а не под╕ями, що пов"язан╕ з ╕стор╕╓ю держав, околицями яких колись була Укра╖на – чи це Рос╕я, чи Польща: нехай Рос╕я й Польща прославляють свою ╕стор╕ю, ми ж повинн╕ прославляти свою. А прославляти нам так╕ под╕╖, як перемога Рос╕╖ в Полтавськ╕й битв╕, в результат╕ яко╖ Укра╖на остаточно впала в нещадиме рабство – це просто святотатство. Адже ж про народ Укра╖ни в склад╕ Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖, як ╕ про всякий ╕нший народ в склад╕ всяко╖ ╕ншо╖ ╕мпер╕╖, вже все було якнайдокладн╕ше викладено ще в Б╕бл╕╖, в Старому Запов╕т╕, в розпов╕д╕ про долю ╓врейського народу в склад╕ ╢гипетсько╖ ╕мпер╕╖ – там все й описано, бо, як сказано в т╕й же Б╕бл╕╖ в Екклез╕аста, нема╓ н╕чого нового в цьому св╕т╕.

– Як це? – в╕д розгублення вираз обличчя Санька став нагадувати вираз обличчя його охоронця Грицька. – Рос╕яни, укра╖нц╕ й б╕лоруси – це ж три╓диний народ.

– Я б у такому раз╕ надав перевагу двохсот"╓диному народу планети Земля, – чи то жартома, чи то всерйоз сказав Серг╕й. – А поки такого нема╓, то кожен народ ╓диний ╕ неповторний у с╕м"╖ народ╕в. Укра╖на ж, в решт╕ решт, незалежна держава.

– Так, але... – Санько явно не оч╕кував на такий поворот розмови. – Але ж ми слов"яни..

– ╤ поляки, й чехи, й болгари теж слов"яни.

– Ти що, западенець? – звернувся Санько до останнього й остаточного аргументу, який, на його думку, ставив ус╕ крапки над "╕", ╕ в його очах почали проявлятися проблиски п╕дозри й ворожост╕.

– Тобто, як це – западенець, що це означа╓? – не зрозум╕в Серг╕й. – Западенець – мабуть, в╕д слова "западати", але я, наче, н╕куди поки що не западав.

– А-а-а! Жарту╓ш! Знуща╓шся? Все ти прекрасно розум╕╓ш! Западенець – зах╕дник, – р╕вновага п╕дозри й ворожост╕ в очах Санька все б╕льше порушувалась на користь ворожост╕. – Ти що, бандер╕вець?!

– На превеликий жаль, мене свого часу не було н╕ серед мельник╕вц╕в, н╕ серед бандер╕вц╕в, як ╕ серед геро╖в Укра╖нсько╖ Повстансько╖ Арм╕╖ мене теж не було, оск╕льки мене тод╕ взагал╕ ще не було на св╕т╕, а щодо того, чи я ╓ прихильником Степана Бандери, то так, справд╕, я поважаю Степана Бандеру, як посл╕довного й непохитного борця за незалежну Укра╖ну, в як╕й ми, власне, зараз ╕ живемо, зд╕йснюючи таким чином ╕деали того ж таки Степана Бандери, як ╕ багатьох ╕нших борц╕в за незалежн╕сть Укра╖ни.

– Бандер╕вець! – оч╕ Санька гор╕ли ворож╕стю, яка поступово наливалася кров"ю ненавист╕. – Кого вони сюди прислали! Западенець! Бандер╕вець! – в батюшц╕ Саньков╕ явно прокинувся колишн╕й алкогол╕к-тракторист Санько, який ╕ викрикував ц╕ назвиська так, як свого часу викрикував смачн╕ трьохповерхов╕ рос╕йськ╕ матюки. – Може, ти ще й католик до всього?

– Не бачу н╕чого поганого в католицьк╕й в╕р╕, хоча сам особисто ╓ православним, – спок╕йно дивлячись в оч╕ Санька, в╕дпов╕в Серг╕й, – належу до Укра╖нсько╖ Православно╖ Церкви Ки╖вського Патр╕архату, чим надзвичайно й пишаюсь.

– Що-о-о?! Ки╖вського Патр╕архату? – широко розплющен╕ оч╕ Санька в╕д раптово╖ розгубленост╕ на мить прибрали вираз вик╕нчено╖ порожнини, яка врешт╕ повол╕ стала наповнюватися вируючою сум╕шшю м╕стичного жаху, ненавист╕, огиди й ц╕лого сонму страх╕в. – Ки╖вського Патр╕архату?! Оце так. Оце воно. Кого оце вони прислали? Та краще б ти був католиком! Краще б ти був п╕дарасом! Ки╖вського Патр╕архату!Мандатина! – раптом вигукнув в╕н з п╕днятою в пророчому жест╕ рукою, але тут же дещо присмирн╕в, задумавшись, бо до нього, мабуть, д╕йшов смисл, точн╕ше в╕дсутн╕сть смислу в тому слов╕, яке в╕н щойно з таким апломбом вигукнув. – Ахантина! – вже спок╕йн╕ше, пригадуючи потр╕бне слово, вигукнув в╕н, але це було знову не те. – Ахнатина? – вже запитально дивлячись на Серг╕я, додав в╕н, вочевидь, зовс╕м утративши над╕ю самост╕йно пригадати це невловиме слово, що верт╕лося на язиц╕, але н╕як не могло з язика злет╕ти.

– Може, анафема? – спок╕йно п╕дказав йому Серг╕й, перейнявшись безпл╕дними намаганнями б╕долахи.

– О! – рад╕сно вигукнув Санько, п╕днявши вказ╕вного пальця. – Анафема! Анафема! Анафема! – викрикнув трич╕ Санько, трич╕ перехрестившись. – ╢дина Русь, ╓дина церква Московського Патр╕архату, ╓диний три╓диний народ руський; самодержав╕╓, православ╕╓ ╕ народн╕сть – ось! – п╕дняв в╕н до гори руки. – Анафема! Ти оце заходив до нашо╖ церкви? Ти, розкольник, поганець, опоганений розкольницьким Патр╕архом, опоганив ст╕ни нашого святого храму, освяченого покровительством ╓дино законного священного Московського Патр╕арха? Ти заходив до нашого храму – треба буде наново освятити тепер наш святий храм. Як ти см╕в? А тепер що?... – якась жахлива думка вразила Санька й в╕н застиг на мить з виразом переляку на й так перестрашеному обличч╕. – Тепер що, ти знову збира╓шся заходити до нашого храму? А як же ще, ти ж збира╓шся розписувати наш храм. Нав╕ть не уявляю, що це таке. Можливо, тебе можна ще наново перехрестити? Кого вони оце прислали? Н╕, я не знаю нав╕ть, що можна вд╕яти. Геть, геть зв╕дси, геть в╕д святих храм╕в, геть ╓ретик╕в ╕ розкольник╕в. Геть! Що у нас мало всяких там художник╕в, богомаз╕в всяких, як╕ не були б святотатцями й розкольниками? Знайдемо когось ╕ншого. Геть, геть зв╕дси! – кивав в╕н руками майже п╕д самим носом Серг╕я. – Щоб ╕ духу твого тут зараз же не було. Зрозум╕в? Щоб ╕ духу твого поганого не було. Зараз, ось зараз я розберуся з тобою. Федорчук його, бачте, запросив. Звичайно, Семен Павлович – це ого-го! Семен Павлович – це Семен Павлович. Але ж Семен Павлович, мабуть, просто не знав, кого в╕н запрошу╓. Якби в╕н знав кого в╕н оце запросив, яку оце в╕н зм╕ю на грудях пригр╕в. Н╕чого, н╕чого, зараз я з тобою розберуся, зараз я в╕дкрию Семену Павловичу оч╕, я вс╕м в╕дкрию оч╕, – Санько вихопив з кишен╕ п╕джака моб╕льний телефон ╕, вказ╕вним пальцем викликаючи якогось абонента, почав ходити вздовж ╕ впоперек двору, продовжуючи свою безк╕нечну безц╕льну ходьбу й п╕сля того, як приклавши телефон до вуха через деякий час почав щось говорити, а пот╕м уважно слухати.

Серг╕й же весь цей час просто стояв ╕ спок╕йно споглядав за божев╕льним б╕снуванням Санька, вбачаючи за ним всю ╕стор╕ю рос╕йського православ"я з його беззастережним служ╕нням то монгольським ханам, то московським царям, то московським же комун╕стичним генсекам. Згадалися знаменн╕ под╕╖ ц╕╓╖ "священно╖ ╕стор╕╖" з ╖хн╕ми Авакумом ╕ Никоном, з тими дикими розкольниками, старообрядцями ╕ юродивими, котр╕ спалювали, вбивали й ╜валтували сам╕ себе й сво╖х ворог╕в через незгоду про к╕льк╕сть пальц╕в, якими вони хрестили сво╖ вперт╕, нав╕жен╕ лоби – дяка Богу, що всього цього н╕коли не було й не могло бути в Укра╖н╕, н╕ тод╕, коли вона ще називалась Ки╖вською Руссю, н╕ тод╕, коли вже стала називатись власне Укра╖ною.

Зараз все це промайнуло перед внутр╕шн╕м зором Серг╕я, коли в╕н споглядав за тим, як Санько, аби засв╕дчити свою беззастережну в╕рноп╕ддан╕сть, вже не за допомогою гусячого пера чи авторучки, як це робилося за царських чи радянських час╕в, а за допомогою сучасного моб╕льного телефону робив донос – ан╕чог╕с╕нько за триста рок╕в не зм╕нилося. Кому телефонував Санько: Федорчуку, начальству св╕тському, чи церковному? Федорчуку в╕н то телефонував напевне, можливо, й ще комусь пот╕м, але вже Федорчуку телефонував точно, як, зг╕дно свого майнового статусу, найголовн╕шому авторитету для Санька з його ╕╓рарх╕╓ю ц╕нностей. А вт╕м, яка р╕зниця. Нащо йому цей б╕снуватий зажерливий п╕п – Серг╕й вже хот╕в був повернутися й п╕ти зв╕дси, й або, спок╕йно зробивши свою роботу, по╖хати зв╕дси й забути це все як кошмарний сон, або й взагал╕ взяти прямо зараз та й гайнути зв╕дси до кохано╖ Оксани й р╕дного села Веселого. Але Санько якраз зак╕нчив сво╖ важлив╕ телефонн╕ переговори, сховав моб╕лку до кишен╕ й п╕д╕йшов до Серг╕я, здивувавши його, – зам╕сть недавнього вирування найзапекл╕ших пристрастей на обличч╕ Санька цв╕ло найблагодушн╕ше благол╓п╕╓ ╕ безхмарна рад╕сть.

– Вибачте, будь ласка, Серг╕ю, – розливши по сво╓му масному обличчю запоб╕гливу посм╕шку, Санько навшпиньки ╕ якось, здавалося, наче п╕дтюпцем, схиливши шанобливо голову, як недавно перед ним схиляв голову його охоронець Грицько, наблизився до Серг╕я, – вибачте, але на превеликий жаль, забув, просто вилет╕ло з голови, як вас по-батьков╕, Серг╕ю?

– Серг╕й Михайлович.

– Шановний Серг╕ю Михайловичу, дуже, дуже рад╕, що ви будете працювати над реставрац╕╓ю нашого храму, – наблизившись до Серг╕я, батюшка Санько склав руки на сво╓ огрядне черевце, схилився в запопадливому поклон╕, ╕ знизу вгору з-п╕д лоба поглядав на Серг╕я солодкими очима. – Дуже, дуже рад╕. А те, хто там яко╖ нац╕ональност╕ чи конфес╕╖ – так у нас в╕льна, демократична кра╖на. В╕льна, демократична, незалежна, самост╕йна Укра╖на. Працюйте, працюйте на рад╕сть соб╕, ╕ нам на славу. Чим т╕льки зможемо вам будемо допомагати. Об╕цяйте т╕льки звертатися до мене за допомогою. Об╕цяйте, благаю вас. Без тако╖ об╕цянки не в╕дпущу вас. Об╕ця╓те?

– Добре, добре, об╕цяю, – в╕дпов╕в Серг╕й, подумки посм╕хнувшись в╕д здогаду, що, очевидно, в╕н таки вгадав, що Санько щойно й справд╕ говорив по телефону саме з Федорчуком, ╕ п╕д час ц╕╓╖ телефонно╖ розмови Федорчук Саньков╕ таки добряче накрутив хвоста, в╕д чого й зм╕нився так радикально настр╕й батюшки, – обов"язково буду звертатися.

– Прекрасно, прекрасно, – старався вичавити ще б╕льш рад╕сну посм╕шку Санько, – дуже, дуже радий. А зараз хот╕в би вас запросити до столу, посн╕дати чим Бог послав. Заходьте, будь ласка, Серг╕ю Михайловичу, до господи, посн╕да╓мо, чим Бог послав, – запрошуючим жестом простягнувши руку, схилився в╕н майже в пояс. – Мабуть, сьогодн╕ ще ж н╕чого не ╖ли?

– Дуже дякую за запрошення, – Серг╕й ╕ правда сьогодн╕ ще н╕чого не ╖в, але йому все ж дуже не хот╕лося не т╕льки ╕ти до Санька в гост╕, а взагал╕ бачити цю фальшиву запопадливу посм╕шку перед собою, – але мен╕ ╖сти щось не хочеться поки що. Та й справ ще дуже багато. П╕ду. Дякую за запрошення. До побачення.

– Жаль, жаль, що не в╕дв╕да╓те мо╓╖ гостини. Та що поробиш. Нехай якось ╕ншим разом. До побачення, – Санько простягнув руку для прощання, але Серг╕й зробив вигляд, що не пом╕тив цю простягнуту руку, й повернувшись спиною до батюшки, чимдуж посп╕шив з двору.