Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 21 страниц)

– Не знаю, що тебе примушу╓ саме так судити про Церкву, – з в╕дчутними нотками сп╕вчуття звернувся Серг╕й до ╤ри, – не знаю.

– Завтра познайомишся з Саньком ╕, можливо, з його найв╕рн╕шою паствою, яка склада╓ться з двох десятк╕в наближених, до рук яких теж прилипа╓ непогана дещиця з даровано╖ приходу Божо╖ благодат╕, ╕ все зрозум╕╓ш, – вимовила ╤ра з рештками гн╕вливо╖ зневаги в голос╕, скрививши в ╕рон╕чн╕й посм╕шц╕ губи.

– Не знаю, не знаю, – задумливо подивився Серг╕й на д╕вчину, яка в цей час являла н╕би уособлення в╕дчаю. – Можливо, ти й ма╓ш якусь рац╕ю щодо вашого м╕сцевого приходу, але ж, якщо це д╕йсно так, то треба просто боротися з цим. Адже, пов╕р мен╕, багато б╕льша, я думаю, дуже набагато б╕льша частка церковних громад живуть зовс╕м з ╕ншими, справжн╕ми, запов╕даними Христом, ц╕нностями. Як приклад, я м╕г би тоб╕ навести хоча б от того ж отця Михайла з села Веселого п╕д Ки╓вом, де я ц╕ле л╕то розписував храм. ╤ таких, я думаю, дуже багато. Пов╕р мен╕, ╤ро. Я в цьому впевнений.

– Я справд╕ в╕рю тоб╕ в тому, що ти д╕йсно впевнений, але не б╕льше. ╤ це лише доводить мо╖ попередн╕ припущення про те, що ти, Серг╕ю, збер╕г сво╖ переконання у б╕льш ╕деал╕стичному вигляд╕, ан╕ж я, хоча й прожив на св╕т╕ дещо довше. Вт╕м, досить вже про це, – махнула вона рукою з╕ звичним вже для не╖ в╕дчуттям знев╕ри, потупивши оч╕ долу. – А вт╕м, – вона раптом скинула на Серг╕я оч╕, в яких неждано зажевр╕ло щось схоже не те, щоб на над╕ю, а на глибоко прихований душевний порух, який м╕г би вилитися натяком на можлив╕сть над╕╖, – вт╕м, чого т╕льки не бува╓ на св╕т╕. Тим паче, що втрачати мен╕ й справд╕ таки н╕чого.

Вона раптом описала правою рукою коло над головою, пот╕м вказ╕вним пальцем ц╕╓╖ ж руки показавши на сво╓ вухо, п╕дтвердила ц╕ сво╖ жести красномовним виразом обличчя, з чого Серг╕й врешт╕ таки зрозум╕в ╖╖ натяк на те, що ╖хня розмова в альтанц╕ можливо прослухову╓ться – на що в╕н ствердно кивнув головою д╕вчин╕ у в╕дпов╕дь.

Вона ж, у свою чергу, тихенько встала, вийшла з альтанки й, поманивши рукою Серг╕я йти сл╕дом, п╕шла сама якомога обережн╕ше в глиб саду. Пройшовши так доглянутими стежками саду дек╕лька десятк╕в метр╕в, вони зупинились, ╤ра п╕д╕йшла до одного з дерев ╕ обперлась об нього спиною, повернувшись обличчям до Серг╕я, який п╕д╕йшов ╕ став перед нею. ╥╖ постать, загорнута в теплий халат, поцяткований строкатими химерними в╕зерунками, н╕би злилася з казковою грою св╕тла ╕ т╕н╕, а ╖╖ обличчя, вир╕зьблене м╕сячним сяйвом ╕ боротьбою над╕╖ з в╕дча╓м, було н╕би породженням краси ос╕нньо╖ ноч╕, велично╖ краси в╕дходу в небуття.

– Н╕, я прекрасно розум╕ю дику на╖вн╕сть мо╓╖ митт╓во╖ слабкост╕, – в ╖╖ очах знову замло╖ла г╕рка ╕рон╕я глузування вже над самою собою, – я прекрасно розум╕ю, що ти ц╕лком ╕мов╕рно, як ╕ б╕льш╕сть звичайних людей, можеш просто ╕нстинктивно вдавати з себе праведника, аби лиш виглядати так, як цього вимагають примарн╕ ╕деали морал╕. А ╓ й така можлив╕сть, що ти, будучи людиною мого дядька, який ╕ запросив тебе, ц╕лком св╕домо вда╓ш ╕з себе зразкового християнина, щоб тим певн╕ше втертися до мене в дов╕ру. Можливо...

– ╤ро, – перебив ╖╖ Серг╕й, який з усього цього зрозум╕в лише те, що в серц╕ ц╕╓╖ молодо╖ красиво╖ д╕вчини в╕дбува╓ться якась пекельна боротьба м╕ж над╕╓ю ╕ в╕дча╓м, – чесно кажучи, я зараз ╕з тво╖х сл╕в мало що зрозум╕в, а зрозум╕в б╕льше через тво╖ оч╕, що тоб╕ д╕йсно зараз дуже, дуже не легко. ╤ я готовий вс╕м, вс╕м, чим т╕льки я в змоз╕, допомогти тоб╕, т╕льки б знати чим я можу допомогти.

– Добре, добре, – якось машинально, н╕би тим часом зважуючись на щось, промовила ╤ра. – Я повн╕стю даю соб╕ зв╕т у тому, що все це може бути лише оманою. Б╕льше за те, м╕й житт╓вий досв╕д просто примушу╓ мене думати, що все це т╕льки й може бути оманою. Але... Але розум╕╓ш, – вона знову довгим приск╕пливим поглядом подивилася Серг╕╓в╕ в оч╕. – Я давно вже, не пам"ятаю вже з яких п╕р, можливо нав╕ть ще н╕коли не бачила таких очей, як у тебе, Серг╕ю. Таких прозорих, чистих, чесних, таких глибоких ╕ проникливих очей. Хоча, можливо, винне в цьому лише м╕сячне сяйво, в якому я бачу тво╖ оч╕, – все ж не втрималась вона в╕д жарту. – От бачиш, я й тут знову з"╖хала на ╕рон╕ю. Такий от у мене житт╓вий досв╕д. Я в усьому звикла бачити подв╕йне дно, завжди звикла шукати п╕дтекст, виявляти обман. Я звикла до цього, адже таке в мене завжди було й оточення: оч╕ з подв╕йним дном, слова з п╕дтекстом, оманливий голос – такими були завжди оточуюч╕ мене люди. А от ти, ти – це щось зовс╕м ╕нше, тво╖ оч╕, тво╖ слова, тв╕й голос – це щось нове, нев╕доме, щось зовс╕м ╕нше. Тоб╕ хочеться в╕рити. Тоб╕ хочеться в╕дкрити душу. Не знаю, може це т╕льки ефект першого знайомства, через який ми готов╕ в╕дкрити свою душу першому-л╕пшому випадковому тимчасовому супутнику. Н╕, – р╕шуче заперечила вона, н╕би намагаючись переконати себе саму, – ти – це зовс╕м ╕нше. А вт╕м. Вт╕м, хай там що, а мен╕ й справд╕ таки н╕чого втрачати, та й под╕литися сво╖м болем мен╕ все одно б╕льше н╕ з ким, – подивилась вона Серг╕╓в╕ в оч╕. – Та й часу в мене залишилось зовс╕м обмаль. Можна сказати, часу в мене зовс╕м не залишилось. Так що ти – це, можливо, моя остання над╕я залишити на цьому св╕т╕ хоч якусь в╕сточку, хоч якесь пояснення того, що з╕ мною невдовз╕ станеться...

– Ти говориш загадками, ╤ро. Причому, загадками якимись не дуже веселими. В╕дверто кажучи, моторошними загадками говориш.

– Що ж, геть вс╕ загадки. Нехай не буде м╕сця жодн╕й загадц╕ на цьому св╕т╕, – тоном людини, що спалила за собою вс╕ мости, промовила ╤рина. – Ти ц╕кавився мо╖м тепер╕шн╕м станом. Що ж, на все ╓ своя причина. Дивися в кор╕нь, як казав один розумник. А кор╕нь вс╕х мо╖х турбот поляга╓ в тому, що два тижн╕ – це максимум, це межа, це л╕м╕т мого ╕снування на цьому св╕т╕. Н╕, два тижн╕ – це, звичайно, крайня, ╕деальна межа, насправд╕ ж, мен╕, ясна р╕ч, н╕хто не дозволить досягти ц╕╓╖ меж╕, п╕ду я зв╕дси, ясна р╕ч, ран╕ше. Можливо, нав╕ть завтра. А може, й сьогодн╕, п╕сля нашо╖ весело╖ вечер╕, за якою я, ц╕лком можливо, з"╖ла, або ж випила якусь гидоту, яка вже в╕дправля╓ мене на той св╕т. Що, мабуть, дума╓ш, ма╓ш справу з хворою на параною? – звернулася вона до Серг╕я, в погляд╕ якого побачила здивовано недов╕рливий вираз. – На жаль, це не так. На жаль, це не хвора уява шизофреника, а справжня г╕рка д╕йсн╕сть. Р╕ч у т╕м, що р╕вно через два тижн╕ я стаю повнол╕тньою, тобто я стаю зовс╕м повносправною спадко╓мицею всього, всього нажитого мо╖м батьком, але не цим, так званим, чи то батьком, чи то дядьком, а мо╖м справжн╕м батьком... Добре, – п╕дняла вона руку, побачивши на обличч╕ Серг╕я вираз нерозум╕ння, – добре. Бачу, що треба почати з початку. З самого початку, щоб для тебе все стало зрозум╕лим. Р╕ч у т╕м, що все те, чим зараз волод╕╓ м╕й дядько, Семен Павлович, насправд╕ свого часу нажите й зароблене його р╕дним братом ╤ваном Павловичем, от цей самий брат Семена Павловича ╤ван Павлович якраз ╕ ╓ мо╖м справжн╕м батьком. Точн╕ше не ╓, а був, оск╕льки мого батька вже нема╓ в живих. В╕н помер. Тобто, помер – це не зовс╕м правильно сказано, – вона приск╕пливо, н╕би перев╕ряючи щось, подивилась Серг╕╓в╕ в обличчя. – Його вбили. Його вбив його ╓диний брат. Так, так, той самий, тобто цей самий Семен Павлович, м╕й дядько, який зараз назива╓ себе мо╖м батьком, ╕ в його батьк╕вськ╕ почуття до мене вс╕ в╕рять, адже сво╖х д╕тей у нього нема╓, як нема╓ й дружини, ╕ в╕н так п╕клу╓ться про мене, так гладить мене по гол╕вц╕, так╕ подарунки мен╕ купу╓, з таким п╕╓тетом береже пам"ять про свого старшого брата, а мого батька, ╤вана – ще б пак, адже п╕сля смерт╕ брата в╕н став мо╖м оп╕куном ╕, в╕дпов╕дно, фактичним власником всього того величезного багатства, яке було нажите тяжкою працею мого батька. Але ж терм╕н його оп╕кунства ма╓ ск╕нчитися в момент досягнення мною повнол╕ття. А повнол╕тньою я стану р╕вно через два тижн╕. А розлучатися з тими величезними статками, як╕ повинн╕ стати невдовз╕ мо╓ю власн╕стю, м╕й дядечко, зв╕сна р╕ч, не хоче. ╤ не хоче наст╕льки, що вже приготувався розлучитися з╕ мною, причому розлучитися назавжди. В╕н уб"╓ й мене, як убив свого часу мого батька. ╤ станеться це, зв╕сна р╕ч, до того моменту, як я досягну юридичного повнол╕ття, аби не спокушати долю можлив╕стю того, що я, ставши юридично спроможною, викину якийсь коник ╕ позбавлю назавжди мого р╕дного дядечка можливост╕ вт╕шатися тими, майже казковими, можливостями, якими в╕н вт╕ша╓ться зараз завдяки величезним статкам. Я думаю, що я зараз все пояснила досить дох╕дливо? – з деяким сумн╕вом спитала вона.

– А твоя мати? – питанням на питання в╕дпов╕в Серг╕й, який п╕сля того, що почув, ще не зовс╕м був готовий пов╕рити в почуте, адже все це було таким незвичним, таким неймов╕рним для нього.

– Серце, – пов╕льно ╕ тихо в╕дпов╕ла д╕вчина. – В матер╕ були дуже поган╕ справи з серцем, ╕ вона померла в╕д хвороби десь за два роки до того, як не стало батька. Сирота, – з дом╕шкою г╕ркого кепкування над самою собою додала вона. – Але сирота, як сам розум╕╓ш, не така вже й б╕дна. Хоча, в мо╓му випадку краще було б бути сиротою б╕дною. В усякому раз╕, так було б безпечн╕ше, – останн╕ слова ╤ра промовляла вже з долею т╕╓╖ безрад╕сно╖ задуми, яка знову повертала ╖╖ до г╕рко╖ реальност╕ ╖╖ життя.

╥╖ останн╕ слова, н╕би важкий кам╕нь потягли розмову в глибину важко╖ тужно╖ мовчанки, п╕д час яко╖ Серг╕й все сильн╕ше й сильн╕ше переймався моторошн╕стю безвиход╕ й болю, серед якого опинилося це молоде, прекрасне, таке тенд╕тне, таке плекане й пещене створ╕ння.

– В мене ╓ син, – зненацька, н╕би розпанахавши незрушне тло тиш╕ раптовим помахом незримого сталевого клинка неймов╕рно╖ правди, р╕зко, майже окриком, промовила ╤рина ╕ поринула допитливим незрушним поглядом у здивован╕ оч╕ свого пов╕рника.

– Тобто... – т╕льки й зм╕г вичавити з себе ошелешений ╖╖ неоч╕куваними словами Серг╕й.

– Тобто, все було майже за Шексп╕ром, щоправда я була дещо старшою за Джуль╓тту, а в╕н був дещо старшим в╕д Ромео. Наше кохання було безмежним, ми мр╕яли бути все життя разом. Я мр╕яла народити в╕д Славка дитину. Славко – це м╕й Ромео. Колишн╕й, – додала вона г╕рко ╕ ╖╖ обличчя пересмикнуло пориванням до плачу, з яким вона все ж таки упоралася. – Коли ж м╕й дядько, в╕н же м╕й оп╕кун, д╕знався, що я ваг╕тна, в╕н запропонував мен╕ вбити мою дитину – в╕н хот╕в, щоб я зробила аборт, – ╖╖ обличчя знову пересмикнуло, на цей раз вже конвульс╕╓ю гн╕ву. – Я на в╕др╕з в╕дмовилася. На що м╕й названий таточко в╕дпов╕в, що нема╓ проблем, що йому не потр╕бна моя згода, в╕н запросто зробить це з╕ мною й без мо╓╖ згоди, насильно. Але пот╕м в╕н передумав. Я думаю, в╕н вир╕шив, що зовс╕м не завадило б мати при соб╕ про всяк випадок ще й онука, який би м╕г стати в руках мого дядечка сво╓р╕дним заручником, який гарантував би мою правильну повед╕нку допоки я жива, а в раз╕ мо╓╖ загибел╕ став би мо╖м спадко╓мцем, над яким дядечко м╕г би знову взяти оп╕кунство. В усякому раз╕, я впевнена, що якраз так╕ резони зупинили мого нового татуся в його нам╕р╕ насильно позбавити мене мо╓╖ дитини, хоча, зв╕сна р╕ч, мен╕ в╕н пояснив сво╓ р╕шення зовс╕м ╕ншими сво╖ми нам╕рами – в╕н, бачите, якнайблагородн╕шим чином не хоче мене так сильно засмучувати й позбавляти можливост╕ стати мат╕р"ю ╕ т. д. ╕ т. п. – ман╕рно, з ╕рон╕чним виразом на обличч╕, змахнула вона рукою.

– А чому ти так вир╕шила, що в╕н сказав тоб╕ неправду, – вже трохи оговтавшись в╕д такого вражаюче неспод╕ваного з╕знання ╤рини про ╖╖ дитину, як м╕г спок╕йн╕ше спитав Серг╕й, – може й насправд╕ в його душ╕ затр╕пот╕ла свята любов до свого майбутнього онука? Може...

– Може, може! – не давши йому зак╕нчити вигукнула гн╕вливо, намагаючись парод╕ювати Серг╕я. – "Затр╕пот╕ла", "свята любов"! Ти хоч чу╓ш, що ти говориш? Про кого ти говориш? "Свята любов"! Свята ти простота. Та м╕й дядечко без розрахунку отримати якусь матер╕альну, грошову вигоду н╕коли в житт╕ й кроку не ступить. Та якби й справд╕ в нього був нам╕р ощасливити мене народженням сина, а себе народженням онука, – вже спок╕йн╕ше продовжила вона, – то для чого б в╕н тод╕ розлучав мене з сином, а себе з онуком?

– Як це?

– Щойно я народила сина, м╕й дядечко в╕дразу ж спровадив свого новонародженого онука кудись подал╕, пов╕домивши мене лише, що м╕й син вихову╓ться доброю, над╕йною годувальницею.

– А чим же в╕н пояснив тоб╕ так╕ сво╖ д╕╖?

– Сказав щось на кшталт того, що так, мовляв, буде краще, що я ще дуже юна, сама ще майже дитина, мен╕ ще треба вчитися ╕ все таке ╕нше. Хоча насправд╕, я впевнена, в╕н мав сво╖, ц╕лком визначен╕ нам╕ри, свою користь. Для чого б в╕н, – знову, без будь якого переходу, перейшла ╤ра з╕ спок╕йного тону розмови на р╕зкий майже викрик, – для чого б в╕н, якби хот╕в зробити мене щасливою, для чого б в╕н убив мого коханого Славка? Для чого?

– Не зрозум╕в, – трохи аж розгубився Серг╕й, – хто кого вбив? Чи мен╕ щось не те почулося?

– М╕й дядечко убив мого коханого Славка, батька мо╓╖ дитини. Звичайно, все було зроблено так, н╕би це був нещасний випадок. Вс╕ й дос╕ переконан╕, що це був нещасний випадок. Але я абсолютно точно знаю, що його вбили, його вбив м╕й дядечко. Ясна р╕ч, в╕н сам особисто цього не робив, в╕н т╕льки в╕ддав наказ.

– А ти не помиля╓шся?

У в╕дпов╕дь на Серг╕╓ве запитання ╤рина лише кинула на нього такий погляд, ╕з якого той ц╕лком певно зрозум╕в усю на╖вн╕сть сво╖х сумн╕в╕в в ╖╖ словах.

– А тепер настала моя черга, – коротко додала вона ╕ вмовкла.

На довший час знову запанувала тиша. Серг╕й лише чув, в якому тяжкому, надсадному в╕ддихов╕ зд╕ймалися й опускались зболен╕ д╕воч╕ груди, так наче вона щойно проб╕гла ста╓рську дистанц╕ю.

– А тепер настала й моя черга, – повторила вона, порушивши тишу. – Нам двом з мо╖м дядечком мало м╕сця на ц╕й земл╕, в цьому житт╕, ╕ я повинна поступитися сво╖м м╕сцем.

– Та невже це й справд╕ так невиправно, – Серг╕й все ще не м╕г до к╕нця пов╕рити в усе, що в╕н щойно почув. – Невже й справд╕ н╕чого не можна вд╕яти. Не можу пов╕рити в те, що як╕сь там статки можуть бути причиною для того, щоб творити так╕ злочини, щоб так чинити з р╕дними, найр╕дн╕шими людьми... – в╕н подивився в обличчя ╤рини ╕ знову з╕тнувся очима з тим поглядом д╕вчини, який знову безапеляц╕йно вказав лише на всю безнад╕йн╕сть Серг╕╓во╖ на╖вност╕.

Вони знову деякий час мовчали, намагаючись не дивитися одне одному в оч╕.

– А може тоб╕ просто треба кудись втекти, – спробував уже б╕льш приземлено п╕д╕йти до справи Серг╕й

– Пам"ята╓ш таку радянську орган╕зац╕ю, як КДБ? – поблажливо посм╕хнувшись, в╕дпов╕ла ╤рина. – Х╕ба можна було десь сховатися в╕д ╖хнього всевидячого ока? Так от КДБ у пор╕внянн╕ з можливостями мого дядечка – кв╕точки. Все найкраще, що було в КДБ, тепер на служб╕ у таких, як м╕й дядечко, ╕ куди б я не втекла, сховатися я все одно н╕де б не змогла. Та вже й зараз м╕й дядько не спуска╓ з мене очей, особливо ж в╕дчутно це стало останн╕м часом, мабуть, у зв"язку з мо╖м скорим повнол╕ттям. Та ти й сам сьогодн╕ був св╕дком тако╖ настирно╖ супероп╕ки з боку мого оп╕куна, коли заступився за мене перед Гринею.

– А мене якраз дуже збентежила й зац╕кавила така дивна повед╕нка цього, як ти його назвала Грин╕, я просто не наважувався тебе спитати про мотиви й причини саме тако╖ його повед╕нки.

– А тут н╕чого незвичайного якраз ╕ нема╓. Гриня, тобто Григор╕й, працю╓ в служб╕ безпеки мого дядечка. Великих з╕рок з неба не хапа╓, але все ж вважа╓ться особою, досить наближеною до мого так званого татка, який тому й доруча╓ саме Грин╕ так╕ дел╕катн╕ справи, як наглядати за мною, хапати мене на вулицях, щоб повернути додому, аби я десь раптом не зникла, чи не втрапила в якусь халепу.

– Що ж, тод╕ все зрозум╕ло, тод╕ все ста╓ на сво╖ м╕сця, – задумано промовив Серг╕й.

– Особливо ж на сво╓ м╕сце стаю я. Мо╓ м╕сце ц╕лком визначене. Мо╓ м╕сце вже не тут, мо╓ м╕сце вже там. Я ран╕ше якось дуже легковажно сприймала вираз "одн╕╓ю ногою в могил╕" – тепер я дуже добре знаю, що це таке, тепер я цим дихаю, тепер я цим живу, – вона промовляла кожне слово дуже пов╕льно й осмислено, утупивши погляд в землю. В╕дчувалося, що вона вже повн╕стю прийняла немилосердний вирок, ╕ вс╕ думки про спротив уже з╕в"яли як пожухле листя, що нерухомо лежало п╕д ногами.

╤рина стояла п╕д деревом, безсило опустивши голову. Так п╕д╕тнута п╕д кор╕нь кв╕тка опуска╓ сво╓ з╕в"яле суцв╕ття долу, позбавлена живильних сок╕в земл╕, позбавлена над╕╖ хоч колись, хоч ще раз побачити небо й сонце.

Це сталося зовс╕м несв╕домо. П╕дкорившись ╕нстинктивному бажанню применшити чужий б╕ль, розд╕ливши цей б╕ль, взявши частину цього болю на себе, Серг╕й наблизився до ╤ри, взяв ╖╖ за плеч╕ й прихилив до сво╖х грудей, прихиливши таким чином до сво╖х грудей ╖╖ безмежну самотн╕сть, ╖╖ в╕дчай, ╖╖ беззахисн╕сть. Д╕вчина пок╕рно притулилась до нього, об╕йнявши його обома руками й поклавши голову йому на груди, наче сховавшись сво╓ю, ще майже дитячою гол╕вкою на його грудях в╕д ус╕х жах╕в, в╕д безмежно╖ безжальност╕ цього св╕ту, як ховаються д╕ти на грудях матер╕, яко╖ ╤ра майже не знала, чи на грудях батька, якого ╖й зараз зам╕няв цей пекельний монстр, в╕д якого якраз ╕ треба було рятуватися.

Серг╕й в╕дчув, як ╖╖ тенд╕тне, майже дитяче т╕ло почало здригатися в свав╕льних риданнях. Але ц╕ ридання вже не були тими риданнями в╕дчаю й знев╕ри, на самому зльот╕ яких Серг╕й ╕ пом╕тив в альтанц╕ ╤рину – це були сльози вдячност╕, сльози дов╕ри до запропонованого Серг╕╓м сп╕вчуття. Ця вдячн╕сть, ця дов╕ра в╕д д╕вчини, виховано╖ долею в ненастанному чатуванн╕ на пост╕йн╕ п╕дступи, були для Серг╕я наст╕льки дорогими, що в╕н буквально ф╕зично в╕дчував, як м╕ж ╖хн╕ми душами ╕ м╕ж ╖хн╕ми т╕лами зникають ус╕ перепони, як ця скривджена беззахисна д╕вчина, майже д╕вчинка, ста╓ для нього р╕дною. Серг╕й в╕дчув, як його серце буквально тане в╕д знетямлюючого бажання злитися з нею во╓дино, щоб всотати вс╕ ╖╖ бол╕ в себе ╕ влити в не╖ сво╓ сп╕вчуття, свою наснагу, свою в╕ру в людей ╕ в Бога. Захоплений виром безмежно екзальтованого жалю, сп╕вчуття й милосердя, як╕ бурхали через край, Серг╕й п╕дхопив на руки легеньке т╕ло ╤ри й пон╕с до в╕дчиненого в╕кна сво╓╖ к╕мнати.

Навряд чи вже в╕н чи вона здавали соб╕ зв╕т в тому яким чином вони опинилися в Серг╕╓в╕й к╕мнат╕ в його постел╕, як ╖хн╕ т╕ла аж до самого ранку зливалися в конвульс╕ях жалю й сп╕вчуття, болю й радост╕, горя й щастя, бажань ╕ п╕днесень т╕лесних ╕ духовних, любов╕ земно╖ й небесно╖.

4.

Все те , що вноч╕ здавалося виявом трохи не свято╖ любов╕, на ранок постало перед Серг╕╓м в ус╕й в╕драз╕ гр╕ха. Прокинувшись досить рано, в╕н н╕як не м╕г спекатися в╕дчуття, що йому снилося щось важливе, але ж н╕як не м╕г пригадати те величне видиво, коли йому сьогодн╕ ув╕ сн╕ знову явилася Богомат╕р в образ╕ Оксани все з тими ж самими пересторогами щодо непомильного вибору, – коли в╕н прокинувся, сновид╕ння н╕би було з╕терте з його пам"ят╕ чи╓юсь зловорожою рукою. Прокинувшись, Серг╕й вже не побачив поряд себе ╤рину, але присутн╕сть ╖╖ молодого т╕ла все ж в╕дчувалася майже ф╕зично, ╕ разом з цим майже ф╕зично в╕дчувалася присутн╕сть важко╖, майже смертельно╖ провини – в╕н згадав про Оксану...

Так, давно вже минулися т╕ часи, коли Серг╕й м╕г спок╕йн╕с╕нько в╕дмахнутися в╕д под╕бно╖ проблеми за допомогою одн╕╓╖ ╓дино╖ фрази :"Це був лише секс, ╕ н╕чого б╕льше". Тепер це був гр╕х, великий гр╕х перелюбства, гр╕х, який належить до перел╕ку гр╕х╕в смертельних. Але ж цей гр╕х був насл╕дком не невситимого втамування х╕т╕, а висл╕дом жалю й милосердя, причиною цього гр╕ха не було плотське бажання, а була небесна любов, та сама любов, яка повел╕ва╓ нехтувати сво╖м власним т╕лом ╕ нав╕ть душею заради ближнього свого. Так, в╕н п╕шов на гр╕х заради ╤ри. ╤ тепер залишився з цим гр╕хом сам на сам. ╤ як тепер в╕н подивиться в оч╕ Оксан╕.

Не в змоз╕ й дал╕ краяти свою душу зачарованим колом цих нерозв"язних питань, Серг╕й з╕стрибнув з постел╕, одягнувся й вийшов з к╕мнати з нам╕ром зайнятися сво╖ми справами, заради яких в╕н сюди при╖хав, а все ╕нше вир╕шиться якось само собою – йому зараз якраз пригадався висл╕в Наполеона про те, що головне ув"язатися в битву, а все ╕нше вир╕шить доля. ╤ все ж, як би там не було, а почута вчора ╤рина ╕стор╕я про ╖╖ тепер╕шн╓ становище, про те, що вона живе останн╕ дн╕ на ц╕й земл╕, як би це не звучало неймов╕рно, все ж краяли Серг╕╓ве серце немилосердно, ╕ в╕дмахнутися в╕д того, що в╕н все це знав, вже було неможливо, ╕ в╕дмахнутися в╕д того, що в╕н мав щось вчинити, щоб урятувати це юне невинне створ╕ння, теж було вже неможливо.

А що в╕н, власне, м╕г зробити. Зараз Серг╕╓в╕ пригадувалися слова, як╕ вноч╕ ╤ринка промовляла найчаст╕ше: "Нам двом одночасно з мо╖м таточком жити вже абсолютно нема╓ н╕яко╖ можливост╕, один з нас повинен померти, причому померти негайно". Вноч╕, в полум"╖ пристраст╕ в╕н не надав великого значення цим ╖╖ словам, але зараз вони постали в зовс╕м новому, незвичному значенн╕ – це вже не було безапеляц╕йне визнання ╤риною ╓дино можливою свою власну загибель, це вже було припущення альтернативи: або вона, або ╖╖ названий таточко. Тобто, чи не зародилася в ╖╖ д╕воч╕й гол╕вц╕ думка про можливий порятунок шляхом удару у в╕дпов╕дь – смерть ╖╖ дядечка була б порятунком для не╖ само╖, причому ╓дино можливим порятунком. Але ж в такому раз╕ вона виходила на прю сама проти свого всемогутнього оп╕куна з його безмежними можливостями ╕ владою – навряд чи в не╖ були б як╕сь шанси. Сама проти... А чи ж сама? Адже ж тепер вона, власне, вже не сама. Не м╕г же Серг╕й тепер залишити ╖╖ саму, тепер вони вже вдвох. Але ж в такому раз╕?..

– ╤рина ще не виходила? – в╕дс╕к вс╕ ц╕ болюч╕ думки в╕н питанням до охоронця в шикарному костюм╕, що сид╕в у вестибюл╕, куди Серг╕й вже вийшов. – Хот╕в з нею пройтися до храму, – не знати для чого додав в╕н пояснення.

– Так, вона вже поб╕гла на свою вран╕шню проб╕жку, – в╕дпов╕в той з поблажливою посм╕шкою.

– Зрозум╕ло, – Серг╕й пригадав, що йому, власне, теж не треба б нехтувати сво╓ю звичкою до вран╕шньо╖ проб╕жки, тим б╕льше, що можна було б проб╕гтися разом з ╤рою. Але вже пора б познайомитися з фронтом роб╕т у храм╕. Та й ╤рина навряд чи так вже зайнята зараз турботою про сво╓ здоров"я – просто, мабуть, намага╓ться якось втекти з ц╕╓╖ сво╓╖ фешенебельно╖ в"язниц╕, в як╕й ╖╖ чека╓ лише одне... Але втекти ╖й навряд чи далеко вдасться.

Серг╕й зб╕г сходами на подв╕р"я розк╕шного ма╓тку Федорчука ╕ вдихнув на повн╕ груди прохолодну св╕ж╕сть погожого ос╕ннього ранку. От чого в╕н не оч╕кував, так це зустр╕ч╕ з тим самим хлопцем, з тим здорованем, який вчора причепився до ╤рини, ╕ якому Серг╕й трохи вломив: як його там, Гриня, зда╓ться? Так, Гриня – Григор╕й.

– Григор╕й, – зам╕сть прив╕тання промовив вчорашн╕й Серг╕╖в знайомець кремезно╖ статури, що вир╕с раптом перед ним ╕ простягнув руку для прив╕тання, що вже було зовс╕м таки неоч╕куваним.

– Серг╕й, – в╕дпов╕в на прив╕тання Серг╕й ╕ не зм╕г не потиснути у в╕дпов╕дь руку сво╓му в╕зав╕, оск╕льки його звертання було досить таки добродушним ╕ чемним.

– А добряче ти мен╕ вчора вр╕зав, – з╕ щиросердною в╕дверт╕стю давнього друзяки з╕знався Гриня.

– Вибач, але... – хот╕в було Серг╕й продовжити розмову у тому ж вв╕чливому дус╕, який запропонував сп╕врозмовник.

– Та як╕ там вибачення, – в╕дмахнувся той рукою, – все правильно. Правильно, що ти мен╕ вр╕зав. Та ╕ вр╕зав таки правильно, добряче вр╕зав, – знову щиро всм╕хнувся в╕н. – Молодець. Не буду нав╕ть питати, де так навчився. Молодець. А от як щодо цього? – в╕н змовницьки п╕дморгнув ╕ витяг з-п╕д костюма досить таки масивний п╕столет, який вт╕м в могутн╕й руц╕ Грин╕ виглядав не таким уже й крупним.

– Тобто, – не зрозум╕в Серг╕й.

– Тобто, врукопаш ти вправля╓шся досить добре, а як щодо "м╕стера кольта", який, як в╕домо, зр╕вняв тих, хто добре й тих, хто не дуже добре вправля╓ться врукопаш? – ╕ Гриня знову продемонстрував, п╕д╕йнявши його дулом до гори, св╕й п╕столет явно закордонного виробництва. – Чи не хочеш продемонструвати сво╓ вм╕ння вправлятися з ц╕╓ю ось ╕грашкою?

– Та я залюбки, але яким чином це можна було б влаштувати тут? – Серг╕й обв╕в поглядом подв╕р"я.

– То ход╕мо з╕ мною, – кивнув запрошувально Гриня головою й п╕шов за будинок, несучи п╕столет в руц╕.

"Що це, – подумалося на мить Серг╕╓в╕, – пастка задля спроби якось помститися? Але як помститись?". Вт╕м, це був лише митт╓вий сумн╕в. Як би там не було, навряд чи Гриня став би так вже ризикувати, намагаючись серйозно помститися через вчорашн╕й др╕б"язковий ╕нцидент такому потр╕бному для Федорчука гостев╕, як Серг╕й. Та й врешт╕, щоб там не було, а Серг╕й в сво╓му житт╕ перебував уже в усяких пригодах ╕ дасть соб╕ раду в як╕й завгодно ситуац╕╖, тим паче ж те, що станеться, не буде для нього неспод╕ванкою – ╕ в╕н упевнено рушив усл╕д за Гринею, намагаючись його наздогнати.

Гриня ж, об╕йшовши будинок, п╕д╕йшов до одн╕╓╖ з буд╕вель, що знаходилися за багатоповерховим ма╓тком Федорчука. Гриня в╕дчинив масивн╕ двер╕ й, махнувши, запрошуючи рукою, ув╕йшов досередини. Серг╕й, насл╕дуючи його, теж ув╕йшов до середини буд╕вл╕ й став усл╕д Грин╕ спускатися сходами вниз. Це виявилося чимось на зразок величезного льоху. Вони, спустившись, пройшли ще трохи осв╕тленим коридором цього величезного п╕дземелля й п╕д╕йшли до великих броньованих дверей. Гриня набрав код ╕ в╕дчинив ц╕ двер╕. Вони опинилися у величезному стр╕лецькому тир╕, де вже вправлялися в стр╕льб╕ дек╕лька чолов╕к. Серг╕й же з╕ сво╖м супров╕дником п╕д╕йшли до одн╕╓╖ з н╕ш для стр╕льби, й Гриня, не довго думаючи, без н╕яко╖ п╕дготовки вийняв св╕й п╕столет ╕ вистр╕лив по м╕шен╕.

– Що ж, не погано, – промовив Гриня, коли п╕сля постр╕лу подивився на м╕шень через спец╕альний оптичний пристр╕й, а пот╕м надав можлив╕сть подивитися на м╕шень ╕ Серг╕╓в╕.

Серг╕й же, й соб╕ поглянувши через оптичний пристр╕й на м╕шень, ствердно похитав головою, засв╕дчуючи тим самим, що постр╕л ╕ справд╕ був непоганим: Гриня вразив м╕шень майже в "десятку" – майже, тому що отв╕р в╕д кул╕ був все ж не в самому центр╕ м╕шен╕, а трохи справа, майже на меж╕ м╕ж "дев"яткою" й "десяткою".

Пот╕м Гриня запропонував Серг╕╓в╕ св╕й п╕столет. Серг╕й узяв зброю й теж без всяко╖ п╕дготовки, а просто повернувшись лицем до м╕шен╕ ╕ взявши п╕столет обома руками, оск╕льки той був досить масивним, вистр╕лив по м╕шен╕ дек╕лька раз╕в – зброя була й справд╕ дуже потужною, про що можна було судити з сильно╖ в╕ддач╕. Серг╕й в╕ддав зброю в руки ╖╖ власника й нав╕ть не став дивитися на результат сво╖х постр╕л╕в сам, а лише кивнув головою сво╓му в╕зав╕, надаючи йому право перев╕рки цих результат╕в. Гриня ж, поблажливо посм╕хнувшись на таке, схилився до оптичного приладу, й поблажлива посм╕шка раптом з╕йшла з його обличчя – вс╕ отвори в╕д Серг╕╓вих постр╕л╕в були розташован╕ правильним колом, в сам╕с╕нькому центр╕ якого був отв╕р в╕д постр╕лу, зробленого Гринею.

– Що ж, – розв╕в руками Гриня, – н╕чого не скажеш, майстер – ╓ майстер, це в╕дразу видно. Де служив, якщо не секрет?

– Не секрет, Афган╕стан, ДШБ.

– Тод╕ все зрозум╕ло, от т╕льки не зрозум╕ло, – Гриня здивовано пересмикнув плечима, – чому художник?

– Така доля. Так карта лягла, – пояснив в╕н, щоб Грин╕ було зрозум╕л╕ше.

– Карту завжди можна переграти. А от, наприклад, – Гриня зм╕ряв Серг╕я поглядом з н╕г до голови, – в як╕йсь охоронн╕й структур╕, та хоч би ╕ в нашого Федорчука в служб╕ безпеки, ти виглядав би набагато краще й був би, як кажуть, завжди в шоколад╕ – це тоб╕ не те, що якийсь там непевний шматок художнього хл╕ба. Н╕, я не жартую, хочеш я й справд╕ поговорю про тебе з Федорчуком. Будеш, як сир в масл╕. Та й Федорчук не пошкоду╓ – так╕ проф╕, як ти, на дороз╕ не валяються. Давай, не вагайся, – все з б╕льшим ентуз╕азмом наполягав в╕н.

– Та н╕, вибач. Доля – ╓ доля, й перегравати карту – це доля здеб╕льшого шулерська. А бути в шоколад╕ – це й взагал╕ не доля, а зовс╕м навпаки.

– Що ж, все зрозум╕ло, – невесело п╕дсумував Гриня, – а жаль. ╤ все ж, не забувай, май на уваз╕, моя пропозиц╕я завжди в сил╕, хто його зна╓, як ще повернеться доля. А поки що на, волод╕й, – вже з весел╕шим виразом на обличч╕ простягнув в╕н св╕й п╕столет, який тримав за ствол рук╕в"ям до Серг╕я. – Бери, бери, – п╕дбадьорив в╕н Серг╕я, побачивши його розгублен╕сть.

– Тобто, я не зовс╕м тебе розум╕ю. Ти що, хочеш подарувати мен╕ св╕й п╕столет.

– Звичайно, а що тут розум╕ти.

– Припустимо, я зрозум╕ю, але як це зрозум╕ють, наприклад, правоохоронн╕ органи?

– Зрозум╕ють як треба. Бери, тоб╕ кажу, – майже втиснув Гриня п╕столет в руку Серг╕╓в╕, який таки взяв, роздивляючись, зброю. – А правоохоронн╕ органи зрозум╕ють все правильно. Як накажемо ╖м, так ╕ зрозум╕ють. Ти не переживай, отрима╓ш дозв╕л на ствол, як належить, по вс╕й форм╕. Сьогодн╕ ж отрима╓ш. Ти що, до цього часу ще не зрозум╕в, з ким ти ма╓ш справу? ╤ носити цю ╕грашку можеш вже й зараз, правоохоронн╕ органи не будуть мати до тебе жодних претенз╕й – за це я повн╕стю в╕дпов╕даю. А даю я тоб╕ ствол не просто так, як презент, у нас тут тоб╕ – не те, що десь там у вас, у нас тут – Чикаго тридцятих в╕дпочива╓. ╤ те, що тоб╕ вчора зустр╕вся т╕льки я, це тоб╕ дуже поталанило. Можливо, вже сьогодн╕ ти в цьому перекона╓шся, ц╕лком можливо, що навик╕в рукопашного бою тоб╕ буде замало, так що стр╕ляй не роздумуючи, бажано, звичайно по к╕нц╕вках, але можеш ╕ мочити наповал. Сво╓ життя все ж дорожче, а з правоохоронними органами ми розберемось, не переживай, нав╕ть, якщо завалиш десятка п╕втора-два м╕сцевих урок – н╕хто тоб╕ й слова кривого не скаже, якщо д╕знаються, що ти ма╓ш справу з нами. Я особисто багатенько вже ╖х завалив, ╕ як бачиш, все нормально, – п╕дморгнув в╕н.

– Та ти прямо застрахав мене, хоч за пор╕г не виходь, – зважив у руц╕, оц╕нюючи подарунок, Серг╕й.

– Тебе застраха╓ш, – поплескав Гриня долонею Серг╕я по плечу, – жаль, жаль, звичайно, що не хочеш при╓днатися до нашого згуртованого колективу. Та досить вже жал╕тися, може колись таки й надума╓ш, як шмат черствого художнього хл╕ба занадто вже буде дерти горло. А поки п╕шли вже нагору, – кивнув в╕н головою на стелю п╕дземелля й, повернувшись, рушив до виходу.

– Так, так, – рушив йому всл╕д Серг╕й, – мен╕ давно вже пора заробляти св╕й черствий шматок художнього хл╕ба.

– Бувай, – кинув на прощання Гриня, коли вже вони удвох ╕з Серг╕╓м вийшли з п╕дземелля на св╕т божий. – Раптом там що, звертайся, не соромся, завжди допоможемо прац╕вникам художнього ремесла.