Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 21 страниц)

– Дякую вс╕м вам за прекрасний день, прекрасн╕ в╕дчуття, за можлив╕сть в╕дчути себе викладачем, – звернувся Серг╕й до вс╕х, – маю над╕ю ще не раз побувати тут, в С╕ч╕. А поки що на все добре, – попрощався в╕н з друзями.

– Почекай хвилиночку на мене, – звернулась Оксана до Серг╕я, – я забула сказати дещо ╤рин╕, – ╕ вона в╕д╕йшла на мить до сво╓╖ подруги, взявши ╖╖ п╕д руку.

– Я теж хот╕в би в╕двол╕кти тебе на хвилинку, щоб сказати тоб╕ дек╕лька сл╕в, – почув Серг╕й раптом над самим сво╖м вухом баритон Миколи, який наче з-п╕д земл╕ вир╕с поряд, коли вс╕ в╕д╕йшли в╕д Серг╕я, ╕ вони з Миколою залишились таким чином наодинц╕. – Всього дек╕лька сл╕в, – повторив в╕н ╕ поклав на Серг╕╓ве плече свою могутню руку, – якщо ти не проти.

– Будь ласка, – не став в╕дмовлятися Серг╕й.

– Ми з тобою доросл╕ люди, – продовжив Микола розмову, в╕д╕йшовши з Серг╕╓м ще на дек╕лька крок╕в, – тому об╕йдемося без передмов. Я думаю, ти прекрасно зна╓ш про наш╕ колишн╕ вза╓мини з Оксаною? – зробив в╕н запитальну паузу.

– Так, звичайно, знаю, – не заперечував Серг╕й, – хоча сама Оксана мен╕ про це н╕чого не казала.

– Мене, ясна р╕ч, зовс╕м не ц╕кавить, зв╕дки ти зна╓ш про нас з Оксаною.

– А я зовс╕м цього й не приховую.

– Я ж сказав, що мене це не ц╕кавить, – вже наст╕йлив╕ше повторив Микола, – зовс╕м не ц╕кавить. А от висновок ╕з цього зробити таки можна. А висновок такий, що у нас тут не Ки╖в, у нас тут ус╕ усе про вс╕х знають, хоча н╕хто н╕кому н╕чого н╕ про кого не говорив.

– ╤ що дал╕.

– А дал╕ те, що я знову повторюю, що в нас тут не Ки╖в, ╕ заводити вс╕ляк╕ там ╕нтрижки з першою л╕пшою, яка потрапила п╕д руку, д╕вчиною у нас не прийнято, як це прийнято там у вас серед ваших м╕ських жевжик╕в, почекай, – п╕дняв заперечливо руку Микола, щоб перепинити готового було вставити слово сп╕врозмовника. – Почекай. Я бачу, ти, взагал╕ то, нормальний хлопець, тому й розмовляю з тобою нормально. Отже, – в╕н приск╕пливо подивився Серг╕╓в╕ прямо в оч╕, п╕дбираючи слова. – Одне слово, нав╕ть в думц╕ соб╕ не покладай задурювати голову Оксан╕ вс╕лякими там вашими м╕ськими штучками. ╤ якщо, не дай Бог, ти чимось образиш Оксану... – в╕н знову зробив вагому паузу. – То нав╕ть не над╕йся на те, що ти тут мене перем╕г у ц╕й наш╕й хлопчач╕й б╕йц╕ – яким чином тоб╕ в╕ддячити я придумаю, покарати я тебе зум╕ю, в цьому ти, я думаю, не сумн╕ва╓шся?

– Зовс╕м не сумн╕ваюсь, – спок╕йно в╕дпов╕в Серг╕й. – Просто, виходячи з того принципу, про який ти щойно згадав, що тут вс╕ все знають, але н╕хто н╕чого не говорив, я знаю також про те, що у вас з Оксаною все вже давно в минулому, ти взагал╕ вже одружився, й одружився довол╕ щасливо, чека╓ш на дитину...

– Це не ма╓ значення, – не дав йому розвинути думку Микола, – Оксана мен╕, як сестра, вона тут вс╕м, всьому селу, як сестра, – переконував в╕н Серг╕я, хоча в його очах все ще палахкот╕в вогник, який видавав правду про те, що принаймн╕ для самого Миколи Оксана все ще й зараз була – дещо б╕льше, ан╕ж просто сестра. – Так що май на уваз╕, що тут тоб╕ кожен за Оксану... – зробив в╕н жест, який не залишав жодно╖ над╕╖ тому, хто б наважився образити Оксану.

– Я все прекрасно розум╕ю, – спок╕йно в╕дпов╕в Серг╕й, – але вся справа поляга╓ в тому, що я зовс╕м не проти такого стану справ, який ти тут, Миколо намалював. Я зовс╕м не ворог н╕ тоб╕, н╕ кому завгодно з тво╖х односельц╕в. Тим паче я не ворог Оксан╕. Можу сказати лише одне, – подивився й соб╕ пильно в оч╕ сво╓му сп╕врозмовнику Серг╕й, – я сам в╕д╕рву голову кожному, хто наважиться сказати погане слово про Оксану, чи про ╖╖ односельц╕в.

– Добре, – тепер уже спок╕йно сказав ╕ Микола ╕, трохи подумавши, пов╕льно подав свою могутню руку Серг╕╓в╕, ╕ вони потисли один одному руки тепер вже спок╕йно й мирно. – Добре, – повторив Микола на зак╕нчення, повернувся й тихо п╕шов соб╕.

Ось воно, виявля╓ться як! Нарешт╕ Серг╕╓в╕ стала зрозум╕лою та ворож╕сть, ╕ нав╕ть агресивн╕сть, ╕з якою Микола зустр╕в його. Виявля╓ться, знаменита с╕льська чутка вже встигла якимось побитом пов"язати Серг╕я з Оксаною. ╤ доля правди в словах Миколи таки була – Серг╕й, вихований в дус╕ сучасно╖ м╕сько╖ фривольност╕ щодо вза╓мин статей, нав╕ть ╕ припустити не м╕г, що й те, що в╕дбувалось пом╕ж ним та Оксаною можна квал╕ф╕кувати, як "вза╓мини"! Оце так! Виявля╓ться, м╕сцева сп╕льнота бачить таки все наскр╕зь, село, як кажуть, дивиться в кор╕нь. Виявля╓ться, м╕сцев╕ бабус╕ якимось там шостим чи десятим почуттям вже в╕дчули у вза╓минах Серг╕я з Оксано те, що нав╕ть сам╕ вони, Серг╕й з Оксаною, ще не в╕дчували. А може вже й в╕дчували, лише не з╕знавались, не хот╕ли з╕знаватись сам╕ соб╕. ╤ легенда про ╖хн╕ вза╓мини вже ширилась селом, жила, раз Микола вже так нервував.

– Ти вже й з Миколою встиг побалакати, як я бачу, – п╕д╕йшла до Серг╕я Оксана, – маю над╕ю, розмова ваша не стала продовженням вашого рукопашного по╓динку.

– Та що ти, Микола, взагал╕ то, дуже виважена людина. Ми ц╕лком порозум╕лись ╕, думаю, будемо з ним прекрасними друзями. Принаймн╕, це виплива╓ з нашо╖ останньо╖ розмови.

– Буду дуже рада, якщо все станеться саме так, – щиро з╕зналась Оксана. – А тепер, думаю, мабуть, нам вже н╕чого не заважа╓ зд╕йснити нашу омр╕яну подорож селом Веселим. Прошу.

Вони рушили в напрямку величного пагорба. З╕йшли на цей пагорб, який панував над вс╕╓ю м╕сциною. Було прекрасно видно зв╕дси й ╕мпров╕зований козацький таб╕р, який вони щойно покинули. З ╕ншого ж боку перед ними прослалось величезне село Веселе, яке одним сво╖м боком прилягало до Дн╕пра, що розкинувся в ус╕й сво╖й велич╕ аж до самого обр╕ю.

– "╤ лани широкопол╕, ╕ Дн╕про, ╕ круч╕ було видно, було чути, як реве ревучий", – продекламував Серг╕й знаменит╕ Шевченков╕ слова, розкинувши вр╕зноб╕ч руки й п╕дставляючи обличчя п╕д подуви в╕тру, що тут, на белебн╕, був рвучкий та сильний.

– Так, так.. "Поховайте, та вставайте", – додала й соб╕ Оксана, – оце, мабуть, найсутт╓в╕ший запов╕т Кобзаря, який сам показав приклад, як це, повстати на повен зр╕ст посеред пустел╕ пануючого рабства ╕ свавол╕. Глас волаючого в пустел╕, – задумливо промовила вона. – Але ж ╕ один в пол╕ – во╖н, якщо в╕н – Шевченко.

– Авжеж, – погодився Серг╕й, – ╕ завдяки йому те, що оце розкинулось перед нами – вже не пустеля, не зважаючи нав╕ть на все, що сталося з Укра╖ною п╕сля того, як Шевченко в╕д╕йшов у в╕чн╕сть, залишившись водночас з нами назавжди.

– А як його шельмували при житт╕, – в голос╕ Оксани в╕дчутн╕ стали нотки щирого сп╕вчуття, – вс╕ ц╕ сторожов╕ пси ╕мпер╕╖, охоронц╕ ╓дино╖ й непод╕льно╖.

– ╤ нам зараз дуже легко уявити, як тод╕ вся та лайка, вс╕ прокльони тод╕ лунали в адресу Шевченка, адже вони н╕куди не щезли вс╕ от╕ сторожов╕ пси ╕мпер╕╖ й охоронц╕ ╓дино╖ й непод╕льно╖, просто зараз вони шельмують тих же Бандеру з Шухевичем, бо шельмувати Шевченка зараз, п╕сля стол╕тньо╖ традиц╕╖ його культу, вже якось не з руки, а так би вони з превеликим задоволенням накинулись ╕ на нього, як вони зараз осатан╕ло кидаються на Степана Бандеру. В душ╕ вони й зараз, як ╕ стол╕ття до того, люто ненавидять Великого Кобзаря, що, до реч╕, прекрасно можна побачити з того, як нав╕ть ╕ зараз у найогидн╕ших виродк╕в з ╖хньо╖ когорти все ж таки п╕д╕йма╓ться рука й на самого Тараса Григоровича. О, з яким би задоволенням вони зм╕шали б з багном вс╕х цих Мазеп з Шевченками, Бандер з Петлюрами, з яким би задоволенням вони зр╕вняли б ╕з землею всю цю Укра╖ну, щоб в╕д не╖ й назви не залишилося, – Серг╕й на мить задумався. – Але, хай ╖м грець, – вдихнув в╕н на повн╕ груди. – Як сказав ╕нший поет, "та нехай соб╕ як знають, божевол╕ють, конають – нам сво╓ робить". А наша з тобою, Оксано, справа зараз – поглиблення мо╖х знань щодо села Веселого. Отже?

– Отже, – оглянула Оксана велично прекрасний виднок╕л, що в╕дкривався з пагорба. – Отже, не будемо зараз заглиблюватися в занадто глибоку ╕стор╕ю Трип╕лля й Ск╕ф╕╖, до яких ╕стор╕я Веселого теж дотична, а почнемо з назви села Веселого, а легенда щодо назви села Веселого сяга╓ час╕в постання Ки╖всько╖ держави русич╕в, нав╕ть час╕в, як╕ безпосередньо передували цьому постанню, адже, як говорить легенда, що п╕дтверджу╓ться ╕сторичними даними, поселення на м╕сц╕ сучасного села Веселого ╕снувало десь ╕з третього-п"ятого стол╕ття, тобто ще з час╕в, коли нас греки називали антами, ╕ коли ми в сп╕лц╕ з гунами п╕дкоряли тод╕шню ╢вропу. ╤ засновником Веселого був князь Весел, причому ╕м"я цього князя звучить з наголосом не на другому, як би можна було подумати, а на першому склад╕, Ве-е-есел, – промовила Оксана, демонструючи правильну вимову ╕мен╕ князя, – а можливо й Весл. Й г╕потез щодо етимолог╕╖ князевого ймення ╕сну╓ багато, поряд з першою, яка сама приходить в голову, про те, що князь той був веселим хлопцем, а тому його так ╕ назвали, б╕льш переконливими й об╜рунтованими все ж ╓ верс╕╖ про походження, наприклад, цього ймення в╕д слова веслувати, адже князь цей, очевидно п╕сля вдалого походу разом з Аттилою, прийшов у наш╕ кра╖ з п╕вдня, в╕рн╕ше не прийшов, а приплив, ╕ приплив, до реч╕, вверх Дн╕пром, отже "веслуючи", а тому цього князя, який до них "привеслував", м╕сцев╕ мешканц╕, над якими запанував новоприбулий сильний князь, п╕дкоривши, мабуть, м╕сцеву знать, ╕ назвали "Веслом", або ж "Веселом". ╤нша ж верс╕я виводить ╕м"я Весел в╕д слов"янського бога Велеса, нащадком якого вважався засновник Веселого. ╢ й ще верс╕╖, але, мабуть ╕ цих досить, щоб зрозум╕ти, що Весел – це тоб╕ не просто веселий козак, що на зразок Енея з поеми Котляревського "кружляв сивуху й оселедцем за╖дав". Все набагато складн╕ше й ц╕кав╕ше. Та як би там не було, в часи, коли князь Кий з╕ сво╖ми братами Щеком та Хоривом ╕ сестрою Либ╕дь почали п╕дносити поселення, над яким вони, вочевидь, таким же чином, як ╕ Весел над сво╖м поселенням, запанували й назвали на честь свого старшого брата Ки╓вом, поселення Веселе вже було наст╕льки могутн╕м, що стало суперником Ки╓ва. Адже, коли Ки╓вич╕ стали п╕дносити сво╓ поселення до р╕вня столиц╕ великого княз╕вства, яке б об"╓днало полян, яких ще називали русичами, поселення Веселе стало ╖м конкурентом у цьому, бо Веселе розташуванням було н╕чим не г╕рше в╕д Ки╓ва, а могутн╕стю й культурою, може, й вище, ╕ р╕д Веселович╕в був п╕дтримуваний полянами не менше, н╕ж р╕д Ки╓вич╕в, але ж р╕д Ки╓вич╕в виявився б╕льш спритним, б╕льш хитрим ╕ заручився, до того ж, п╕дтримкою В╕зант╕╖, що на той час було дуже вагомим. А так, наше р╕дне Веселе могло б стати столицею Укра╖ни, уявля╓ш соб╕, – з виразом обличчя, гордого за сво╓ село, окинула вона розкинуте п╕д горою Веселе.

– Уявляю, – Серг╕й ╕ соб╕ не в╕дмовив у задоволенн╕ полюбуватися розлогою красою Веселого. – Якби ще й Андр╕й Первозванний , – додав в╕н, – освятив сво╓ю присутн╕стю ось ц╕ саме м╕сця, а не Ки╖вськ╕ гори, то тод╕, звичайно...

– А можливо так саме й було, – мр╕йливо промовила Оксана. – Можливо, Андр╕й Первозванний п╕д час сво╓╖ подорож╕ Дн╕пром, виходив на берег ╕ тут, щоб в╕дпочити, помолитись ╕ благословити м╕сцевих жител╕в, як╕ вже тод╕ мешкали тут.

– Ц╕лком можливо, – погодився й соб╕ мр╕йливо Серг╕й. – Можливо нав╕ть, що соратник ╤суса Христа молився десь поряд з м╕сцем, на якому зараз побудовано новий храм.

– Можливо, – Оксана подивилась на нього якимсь особливо теплим, проникливим поглядом. – На цьому м╕сц╕ зараз в╕дчува╓ться така легк╕сть, така наближен╕сть до в╕чност╕...

– Так, ╕стор╕я села Веселого мене таки по-справжньому вразила. Видатна ╕стор╕я.

– Але це ще не все, це т╕льки початок, – в голос╕ Оксани не зникав тон гордост╕. – Про ╕стор╕ю Веселого можна розпов╕дати годинами, днями й м╕сяцями.

– Думаю, що ти ще розпов╕си мен╕ дещо?

– Обов"язково розпов╕м, але не все в╕дразу. Потроху. Якщо коротко, для початку, – Оксана трохи подумала. – Поселення Веселе п╕сля того, як поступилося Ки╓ву м╕сцем столиц╕ полян ╕ майбутньо╖ столиц╕ вс╕╓╖ Руси-Укра╖ни, все ж залишилося надзвичайно впливовим ╕ було сво╓р╕дною столицею м╕сцевого м╕жродового полянського об"╓днання, щось на зразок сучасного обласного центру, – посм╕хнулась вона, – а р╕д Веселович╕в користувався великим авторитетом серед м╕сцево╖ знат╕ й був завжди серед найвпливов╕ших бояр Великого Княз╕вства Ки╖вського, Веселович╕ завжди були боярами першо╖ руки у Великого Князя Ки╖вського вже тод╕, коли в Ки╓в╕ запанували Рюрикович╕, Веселович╕ завжди очолювали зорган╕зоване м╕сцевою знаттю в╕йсько в походах, до яких закликав Князь Ки╖вський. Коли ж Ки╖вська Русь стала жертвою татаро-монгольського нашестя, то Веселович╕ були серед тих, хто виступив проти Ки╖вського князя Федора, котрий визнавав зверхн╕сть татар, ╕ Веселович╕ були серед тих укра╖нських рицар╕в, як╕ п╕д зверхн╕стю нового сюзерена, Великого Князя Ольгерда, й п╕д проводом його сина Ки╖вського князя Володимира у сп╕лц╕ з литовськими рицарями розбили татарське в╕йсько на Син╕х Водах в тисяча триста ш╕стдесят третьому роц╕ й назавжди визволили Ки╖вську Русь, тобто земл╕ сучасно╖ Укра╖ни з-п╕д татаро-монгольського ярма. Були Веселович╕ й серед впливових бояр Русько-Литовсько╖ держави й серед впливово╖ шляхти Реч╕ Посполито╖. Коли ж в Укра╖н╕ постала Хмельниччина, то шляхтич╕ з роду Веселович╕в примкнули до всенародно╖ справи й були серед видатних наближених до Гетьмана старшин козацько╖ республ╕ки. В той саме час з"являються ╕сторично достов╕рн╕ згадки про перетинання шлях╕в шляхтич╕в з роду Веселович╕в та священик╕в з роду Князенк╕в, бо вони були сп╕льниками в справ╕ визволення Укра╖ни. Це так, коротенько. Для початку.

– Так, коротенько... – з проникливою н╕жн╕стю подивився в Оксанин╕ оч╕ Серг╕й ╕ побачив н╕жн╕сть у в╕дпов╕дь. – Для початку, – повторив в╕н слова д╕вчини, але вклав у них ст╕льки теплоти й в╕двертост╕, що ╖х значення вже зовс╕м зм╕нилося. Пот╕м в╕н знову звернув св╕й погляд в далину, ╕ в цей час якраз притихлий було в╕тер з особливою силою почав вирувати в п╕днебесс╕, кошлаючи хмари, гуляти околицями, пригинаючи поросл╕ п╕д пагорбом топол╕, як╕ сво╖м верхов╕ттям сягали вершини пагорба й нав╕ть перевершували його, могутньо бурхати у пагорб ╕ бити прямо в обличчя Серг╕╓в╕ й Оксан╕. – Ось! – раптом вигукнув Серг╕й. – В╕дчува╓ш? Це ж Стрибог! – Серг╕й енерг╕йно розкинув руки вр╕зноб╕ч, наче в намаганн╕ злет╕ти в небо разом з непереможним поривом в╕тру. В╕дчува╓ш? – в╕н поглянув в обличчя Оксани й переконався, що й вона в╕дчува╓ вс╕ т╕ переживання, як╕ дали Серг╕╓в╕ повне в╕дчуття з"яви Стрибога, цього предков╕чного слов"янського божества – так, саме так, очевидно, в╕дчували й розум╕ли Стрибога давн╕ волхви, коли, отак же, як зараз вони з Оксаною, виходили на пагорб ╕, вслухаючись у могутн╕й натиск в╕тру, чули мову божества, передавали його вел╕ння одноплем╕нникам ╕ зверталися з укл╕нними проханнями до цього могутнього, свав╕льного бога...

Серг╕й раптом в╕дчув, як його душа досягла вс╕╓╖ велич╕ т╕╓╖ г╕дност╕, з якою височ╕нь топол╕ вклоня╓ться н╕м╕й всемогутност╕ неба з вел╕ння в╕тру, який впритул до скрадливого шелесту нажаханого листя проносить усевладний подих ╕з глибин земл╕ аж до височини схиляння тополиного. Серг╕й зненацька якимись недов╕домими шляхами осягнення прозр╕нь тисяч покол╕нь предк╕в ╕ нащадк╕в митт╓во п╕дн╕сся до розум╕ння сут╕ невловимост╕ й прозорост╕ т╕╓╖ м╕ц╕, з якою незм╕рний безлад простору повол╕ набряка╓ гн╕тючим клубовинням хмар, де в загадков╕й посл╕довност╕ появи й зникнення скороминущих лик╕в якогось ута╓мниченого небом божества ти т╕льки ╕ встига╓ш уп╕ймати усепроникне в╕дчуття, що ╓диносталим у ц╕м св╕т╕ може бути лише пост╕йний плин – якийсь священний жах перед незглибим╕стю в╕дкрито╖ йому безодн╕ сакральних знань вже почав п╕дштовхувати Серг╕я якось позбутися цих його в╕дчутт╕в, аж вибух в╕трового поривання п╕дхопив його розхристан╕ думки ╕ через карколомн╕сть загибел╕ вс╕х однозначних ╕стин у буруванн╕ хмар пон╕с за обр╕й у пад╕ння на глибину вза╓мопоглинання земл╕ ╕ неба в горизонт╕ – ╕ в╕н вже н╕куди не м╕г под╕тися, притиснутий до розум╕ння, що дов╕чно небокрай триматиме його на в╕ддал╕ його збентеженого погляду, вт╕каючи в╕д нього з╕ швидк╕стю, з якою не встига╓ш озирнутися назад, щоб упод╕бнитись тому, хто знов ╕ знов так владно п╕дштовху╓ тебе у спину в╕ддавати крок за кроком свою самозакохан╕сть пок╕рному схилянню трави, де ╕╓рогл╕фами загадкових т╕ней переплутан╕ ус╕ стежини опов╕дей про найкоротшу в╕ддаль м╕ж народження ╕ смертю – про життя...

Насправд╕, за земними м╕рками, це була лише мить. Але це була мить дотику до в╕чност╕.

Серг╕й в╕д╕рвав св╕й погляд в╕д розбурханого небокраю ╕ подивився в обличчя Оксани, яка теж т╕╓╖ ж мит╕ озирнулась до нього, й побачив, що Оксана в╕дчула ц╕╓╖ мит╕ все те, що в╕дчував Серг╕й. Вони обо╓ зрозум╕ли, що прожили цю мить одночасно одним почуттям, одним проникненням у та╓мницю життя й любов╕, пережили одне одночасне осягнення, яке ще глибше по╓днало ╖х.

Серг╕й взяв Оксану за руку, яку вона пок╕рно вклала в його руку, й вони пов╕льно почали сходити з пагорба.

12.

Село Веселе було все ж досить таки великим населеним пунктом ╕ скор╕ше нагадувало маленьке м╕стечко, ан╕ж якесь забите глухе поселення, з яким здеб╕льше звикли пов"язувати назву «село». Щодо розташування, то Веселе розтяглося вздовж шосейно╖ траси ╕ зал╕знично╖ маг╕страл╕, як╕ йшли паралельно, на дек╕лька к╕лометр╕в, так що на територ╕╖ села розташовано було зразу аж дв╕ зал╕зничн╕ зупинки, одна з яких була нав╕ть зал╕зничною станц╕╓ю.

Було у Веселому й дек╕лька багатоповерх╕вок, де ран╕ше давали квартири медикам, педагогам, прац╕вникам колись величезного радгоспу, а останн╕м часом, п╕сля приватизац╕╖ квартир, в них стали жити вс╕, в кого ╓ грош╕. Була у Веселому сучасна школа, пол╕кл╕н╕ка, великий будинок культури, пекарня, великий торговий центр, який за звичкою називали ринком, ╕ багато маленьких яток та к╕оск╕в...

Одне слово, село Веселе б╕льше нагадувало маленьке м╕стечко, ан╕ж село. ╤ все ж, щодо пануючих тут переконань ╕ норм стосовно людських вза╓мин, то Веселе було таки стов╕дсотковим селом, у пор╕внянн╕, наприклад, з Ки╓вом. В подальшому Серг╕й ще й ще раз переконувався в правом╕рност╕ Миколиних сл╕в про панування в м╕сцевому житт╕ всевладно╖ чутки, яка все бачила, все знала, все розум╕ла. Нав╕ть не припускаючи ран╕ше можливост╕ трактування його вза╓мин з Оксаною, як "стосунк╕в", Серг╕й зовс╕м не звертав уваги на можлив╕сть виникнення "чутки" щодо цих вза╓мин. Але п╕сля розмови з Миколою став приглядатися до, так би мовити, нюанс╕в ставлення сельчан до нього з Оксаною. Виявилося, що Микола таки був правий – чутка таки жила вже сво╖м власним, свав╕льним життям.

Але все ж чутка ця, як виявилося, була зовс╕м не злою. Судячи з того, як на них дивились селяни, коли вони вдвох з Оксаною проходили селом, як дивились на них у церкв╕, як бажали ╖м "доброго дня" й "доброго вечора" при зустр╕ч╕, весь сенс життя ц╕╓╖ чутки полягав зовс╕м не у в╕дточуванн╕ злорадних кпин╕в, а у всезагальному бажанн╕ добра ╕ щастя Оксан╕ – так вже вс╕м хот╕лось, щоб Оксана й насправд╕ знайшла сво╓ щастя. Хот╕лось цього й Серг╕╓в╕. ╤ з боку Оксани в╕н в╕дчував вза╓мну симпат╕ю.

Та й взагал╕ ╖хн╕ стосунки розвивались, просто таки розкв╕тали, ╓днаючи ╖х все в╕дчутн╕шим почуттям неможливост╕ жити одне без одного. Н╕коли в житт╕ ще Серг╕й не в╕дчував такого. Це було так, н╕би в╕н прожив усе життя з одн╕╓ю рукою ╕ дуже добре при цьому почувався, нав╕ть не п╕дозрюючи, що можна жити й з двома руками, але от раптом з"явилася в нього й друга рука ╕ виявля╓ться, що життя може бути набагато кращим.

А якщо ще взяти до уваги, що в нього з"явилась не просто друга рука, а з"явилась ц╕ла друга половина його самого, в як╕й в╕н побачив себе зовс╕м ╕ншою людиною, справжньою людиною, то ясна р╕ч, перспектива повертатись до попереднього стану йому зовс╕м не посм╕халась. Бачив в╕н, що й Оксана вже почала сприймати його, як свою нев╕д"╓мну половинку. ╤ все це без ╓диного слова, промовленого м╕ж ними про ╖хн╕ вза╓мини, без жодних з"ясувань стосунк╕в. Вони зустр╕чались, розмовляли про все на св╕т╕, окр╕м ╖х стосунк╕в, або ж просто проводили разом час мовчки, займаючись нав╕ть сво╖ми власними справами, як╕ вдавались набагато краще, коли вони просто в╕дчували присутн╕сть одне одного, але завжди чули ту безсловесну мову ╖хн╕х душ, яка й виникала т╕льки затим, щоб розпов╕дати ╖м самим про ╖хн╕ вза╓мини, по╓днуючи ╖х все глибшою й глибшою сув"яззю. Сув"яззю любов╕? Так, звичайно. ╤ все ж...

╤ все ж було ще щось, що таки ще тримало ╖х на як╕йсь в╕ддал╕, не даючи врешт╕ решт з"╓днатися в одне ц╕ле, була ще якась межа м╕ж ними, ╖хн╕ вза╓мини не досягли ще к╕нцево╖, остаточно╖ вершини, було таке в╕дчуття, що цим вза╓минам ╓ ще куди розвиватися, ╓ ще якась порожнина, якийсь вакуум, який треба ще заповнити, з╕гр╕ти.

╤ от цей день настав. День, коли остання перепона у вза╓минах Серг╕я й Оксани щезла, ╕ ╖хн╕ душ╕ вповн╕ стали одним ╓диним, одним ц╕лим. На зм╕ну весн╕ давно вже прийшло л╕то. Був уже липень. Серг╕╓ва робота з розпису храму просувалася напрочуд швидко й усп╕шно, в╕н насилу встигав за сво╖ми власними думками й руками, як╕, наче сам╕ собою, незалежно в╕д Серг╕╓во╖ вол╕, наносили й наносили розпис, залишаючи на ст╕нах храму справд╕ таки шедевр – Серг╕й без найменшого докору самому соб╕ в самовихвалянн╕ м╕г з повним правом назвати цей розпис таки шедевром, адже в╕н в цьому, врешт╕ решт дещо таки розум╕в.

Серг╕й працював до самозабуття й деколи доходив до справжнього самовиснаження. А тому ╕нколи таки кидав роботу й вони з Оксаною йшли на прогулянку за село, на природу. Так було й того самого дня. Попрацювавши зранку, Серг╕й в╕дчув надзвичайну втому, адже напередодн╕ трудився над розписом до середини ноч╕. В╕н вир╕шив, пооб╕давши, зайти за Оксаною й прогулятись околицями Веселого.

Так ╕ вчинив. По об╕д╕ в╕н зайшов до отця Михайла, запропонував Оксан╕ прогулянку, на що вона радо погодилась, ╕ вони вирушили у звичну вже для них подорож довкола села. Отже, була середина липня. Спекота стояла неймов╕рна. Не звернувши увагу на спеку, як вони взагал╕ мало на що звертали увагу, коли були вдвох, Серг╕й з Оксаною, вийшовши за околицю села й перейшовши через узл╕сся, що завершувало л╕с, який починався на берез╕ Дн╕пра, заглибилися в степове безл╕сся й простували вже довол╕ довго степовою стежиною, де, п╕днята на гострий посвист с╕нокосу, трава пахучим духом висихання розпов╕дала про швидкоплинн╕сть свого зеленого життя. А на гарячому кам╕нн╕ розпечених думок остання крапля бажання прохолоди повол╕ випаровувалась, породжуючи марево густого л╕сового зат╕нку у неозор╕й степов╕й задус╕, де невблаганн╕стю язичницького ╕дола бовван╕ла пекельна спека. ╤ з глибин вселенсько╖ спраги було видно, як бл╕де й хтиве небо, розл╕гшись прямо посеред л╕та, губами збляклих хмаринок жад╕бно п"╓ жагучу насолоду з розпечених долонь сонця, а сп"ян╕ла земля об╕мл╕ла в об╕ймах др╕мотного полудня й накрила з╕в"ялими крилами в╕тру розпаш╕ле сво╓ чоло. Впинаючись же у зн╕жену плоть струнко╖ й незрушно╖ тиш╕, напружене дзижчання настирливих бдж╕л гострими жалами якихось зап╕зн╕лих жал╕в ╕ розкаянь доп╕кало в г╕ркот╕ в╕дчуття яко╖сь фатально╖ незворотност╕ й невиправност╕... Незворотност╕ чого?

– От так спечище, – витер Серг╕й долонею сп╕тн╕ле чоло. – Як це ми забрели з тобою в це степове пекло.

– Так, справд╕, – погодилася з ним Оксана, – ми тут з тобою опинилися раптом, неначе в якомусь зачарованому царств╕ палаючого в╕дчаю. Це й справд╕ схоже на фольклорне пекло. Таке враження, наче тебе просто тисне якийсь розжарений неправедний прокльон, намагаючись розчавити.

– Мабуть, Даждьбог чогось розгн╕вався, т╕каймо ж у волод╕ння Велеса, – кивнув Серг╕й у напрямку найближчого узл╕сся, що переходило в густий, др╕мучий л╕с.

╤ вони чимдуж попрямували до рят╕вного л╕су.

– Прив╕т тоб╕, володарю л╕сового царства, могутн╕й Велесе! – гукнув на повн╕ груди Серг╕й, – коли вони з Оксаною ув╕йшли до рят╕вного л╕сового зат╕нку. – Велика тоб╕ подяка за спасенну прохолоду. Може, ще й струмок нам подару╓ш? – озирнувся в╕н навколо.

– Струмок я тоб╕ подарую сама, – посм╕хнулась до нього Оксана. – Он там, неподал╕к, – показала вона, – ╓ один прекрасний струмок, – ╕ п╕шла вперед, запрошуючи за собою Серг╕я.

– Оце так вода, – втершись рукою п╕сля того, як напився кришталево╖ струмково╖ води з ╕мпров╕зованого келиха, згорнутого з лопуха, промовив Серг╕й ╕ озирнувся навколо. – Смачнюча яка вода. А ти тут, як бачу, дуже добре все зна╓ш, хоча ми й далеченько начеб то в╕д села, – звернувся в╕н до Оксани.

– Це тоб╕ так лише зда╓ться, що ми так вже далеко, а насправд╕ не так вже й далеко. ╤ якщо навпростець, то до села тут рукою подати. А знаю я тут ╕ справд╕ все з самого дитинства. Тут мен╕ знайоме, можна сказати, кожне деревце.

– А оцей красень тоб╕ знайомий? – показав Серг╕й на неймов╕рних розм╕р╕в велетенський дуб, що стояв неподал╕к струмка, зат╕нюючи сво╓ю кроною величезну поляну.

– Аякже, ще б пак, – п╕д╕йшла Оксана до величезного дерева, – це ж наша м╕сцева знаменит╕сть, – погладила вона долонею по зашкарубл╕й, подекуди поросл╕й зеленим моховинням, кор╕ старого велетня. – Ти наче в воду дивився, коли звернувся до Велеса – цей дуб ╕ справд╕ назива╓ться Велесовим дубом. Кажуть, що цьому дубов╕ б╕льше тисячол╕ття ╕ п╕д ним провадили сво╖ язичницьк╕ богослуж╕ння ще слов"янськ╕ волхви, служител╕ Велеса, – вона трохи помовчала, наче даючи змогу Серг╕╓в╕ перейнятися вс╕╓ю величчю легенди. – Хоча насправд╕ навряд чи цьому дубу д╕йсно таки тисячу рок╕в, але ж молода парость цього дуба й справд╕ таки могла ще застати часи Ки╖всько╖ Рус╕.

– Так, так, – п╕д╕йшов ╕ соб╕ до дуба Серг╕й. – ╤стина легенди ╕сну╓ й справд╕ не в строг╕й в╕дпов╕дност╕ до так званих реальних под╕й ╕ оф╕ц╕йного л╕точислення, а у в╕дпов╕дност╕ до найглибших ╕нту╖тивних осягнень народного духу, – в╕н ╕ соб╕ приклав руку до сповнено╖ недосяжно╖ г╕дност╕ крони, наче намагаючись в╕дчути тисячол╕тню силу м╕фу. – Так, тут, на ц╕й галявин╕, серед р╕зноман╕ття ц╕╓╖ молодо╖ паросл╕, неначе серед розгублених племен рослинност╕, цей тисячол╕тн╕й дуб вивершу╓ сво╓ всев╕дання могуттю крони, тисячократною сп╕раллю першотворень вростаючи в осягнення т╕╓╖ сили, яка штовха╓ по замкненому колу новонароджену весняну зелень пагон╕в безтямно лет╕ти через л╕тн╓ буяння до ос╕нньо╖ пожухлост╕ й зимового скону. ╤ лише для справдешнього волхва, Велесового сина, в╕дкрита мова шелесту, якою дуб цей розпов╕да╓, як коловорот небесних св╕тил народжу╓ шляхи бог╕в, запл╕днюючи дух народу. Цю мову волхви п╕знавали, коли вслухались у гогот╕ння священного вогню, в мелод╕ю священних сп╕в╕в, у мову жертовного каменю, коли той говорив плюскотом живо╖ кров╕, розпов╕даючи про те, як м╕ж народженням ╕ смертю встига╓ прорости в╕чн╕сть, ╕ як м╕ж темрявою й св╕тлом розкв╕та╓ безмежн╕сть р╕знобарв"я, – найбеззахисн╕шим поглядом, що в╕дкривав його душу до самих найпота╓мн╕ших глибин, Серг╕й звернувся до Оксани, немов з безмовним проханням зрозум╕ти його.

– Так, – Оксана немов перехопила нитку Серг╕╓вого натхнення, – адже на опертих на незрушну р╕вновагу р╕внодення терезах прозр╕нь волхва завжди невблаганно тяж╕ли шальки спод╕вань непогамовних племен, коли волхви клали на них посуху й пов╕нь, в╕йну ╕ мир, хворобу ╕ здоров"я, – в такому ж, як ╕ Серг╕й, поетичному дус╕ розвивала вона мову, дивлячись на тисячол╕тню велич дуба. – Вс╕ ж, хто приходив за пом╕ччю до волхва, жадали лише одного – щоб якнайпрониклив╕шими були т╕ слова, якими вс╕, хто в╕рить, моляться про те, щоб не здригнулася рука волхва, коли у неозорост╕ небесних одкровень в╕н вр╕вноважу╓ обидва к╕нц╕ безмежност╕, п╕дносячи людську нем╕ч до велич╕ Даждьбога.

Серг╕й пов╕льно п╕д╕йшов до Оксани, об╕йняв ╖╖, й вона дов╕рливо прихилилась до його грудей. Все було щиро й в╕дверто, без жодного слова. Слова були зовс╕м зайв╕. Слова могли б нав╕ть все з╕псувати. Пот╕м вони злилися в поц╕лунку ╕ ще довго стояли об╕йнявшись, в╕дчуваючи неймов╕рно могутн╓, величне в╕дчуття, що вони стали одним ╓диним ╓ством, ╓диним т╕лом, ╓диною душею. ╤ це ╓дине ╓ство, що складалося з ран╕ше двох окремих самотностей, не просто по╓днало дв╕ особистост╕ в одну, подво╖вши ╖хн╕ якост╕, це ╓дине тепер ╓ство до безмежност╕ розвинуло все найкраще, найдуховн╕ше, найокрилен╕ше, що було в кожного, ╕ до безмежност╕ ж розв╕яло, применшило вс╕ т╕ людськ╕ слабкост╕, як╕ зазвичай ототожнюють з╕ слабостями плот╕, ╕ яких, ясна р╕ч, в Серг╕я було набагато б╕льше, н╕ж в Оксани, якщо так╕ слабкост╕ й взагал╕ були в не╖.

Серг╕й буквально ф╕зично в╕дчував, як кожен поц╕лунок, наче помах добро╖ чар╕вниц╕, поглинав якусь частку з того найтемн╕шого, чого в╕н хот╕в би позбутися, але не знав як. Вони в╕дчували, як це захопливе почуття ╓диного ╓ства, що зродилося з об╕йм╕в ╕ поц╕лунк╕в, под╕бно до цього тисячол╕тнього дуба, поряд з яким вони стояли, вростало сво╖м кор╕нням в р╕дну землю, п╕д╕ймалося над землею могуттю крони, розпросторювалось г╕ллям у небо, вростаючи плодами найчист╕шо╖ любов╕ у в╕чн╕сть, ╓днаючи по╓днан╕ любов"ю душ╕ з Богом.

Додому вони поверталися вже навпростець. Оксана вивела Серг╕я л╕совою стежиною на про╖жджу дорогу, якою вони напрямки попростували до села. Вони йшли, об╕йнявшись, узб╕ччям дороги, не звертаючи жодно╖ уваги на автомоб╕л╕, як╕ про╖жджали повз них. Сонце вже починало скочуватися до веч╕рнього пругу, й полуденна спека повол╕ почала розбавлятися при╓мною прохолодою.

– Розум╕╓ш, – промовив Серг╕й, побачивши в сво╖й, осв╕тлен╕й спалахом любов╕, душ╕ т╕ темн╕ закапелки, як╕ все ще заважали йому в╕дчувати себе повн╕стю в╕двертим. – Розум╕╓ш, я довго думав, що ж мене у сп╕лкуванн╕ з тобою все гн╕тить, не дозволяючи бути з тобою повн╕стю розкутим. Зараз, мен╕ так зда╓ться, що я розум╕ю це. Як би це тоб╕ сказати...

– Скажи, як ╓, – просто промовила Оксана, – скажи перше, що наверта╓ться на язик.

– Ж╕нки. Мо╖ стосунки з ж╕нками, – випалив в╕н перше, що спало на думку, – Розум╕╓ш... Як би це тоб╕ пояснити. Я не виправдовуюсь, зовс╕м н╕. Але все це все одно вигляда╓, як щось недостойне, гр╕ховне, чи що. Хоча.. Все починалося з великого кохання, першого, чистого, щирого кохання, яке пот╕м виявилося нещасливим. А пот╕м, – в╕н якось н╕яково подивився на Оксану, – нав╕ть не знаю, як би це правдиво й в╕дверто пояснити...

– А н╕чого пояснювати й не треба, – сво╖м глибоким св╕тлим поглядом подивилась у в╕дпов╕дь Оксана. – Я бачу, в╕дчуваю тебе зараз таким, яким ти зараз ╓. ╤ той стан, з якого ти став тим, чим ти зараз ╓, не важливий для мене зараз, хоча я насправд╕, пов╕р вже мен╕ на слово, прекрасно знаю й розум╕ю все, що з тобою було в попередньому тво╓му житт╕, не зважаючи на свою поз╕рну наче б то недосв╕дчен╕сть затворниц╕ в таких св╕тських пристрастях, в яких ти, зрештою, просто неминуче перебував. Я ж бо теж, зрештою, жила й навчалася в Ки╓в╕, перебувала, так би мовити, в сам╕й гущ╕ так звано╖ цив╕л╕зац╕╖ й прекрасно знаю, що явля╓ собою сучасне сусп╕льство ╕ його мораль. ╤ ще я хочу тоб╕ сказати... – глибоко й проникливо, наче наскр╕зь пронизавши Серг╕я, подивилась вона прямо йому в оч╕. – Нараз╕ в тебе таке в╕дчуття, неначе ти вже повн╕стю пок╕нчив з цим сво╖м минулим, наче ти вже повн╕стю роз╕рвав цю, так би мовити, пуповину, що ╓дна╓ тебе з тим, що породило тво╖ найтемн╕ш╕ вчинки, за як╕ тоб╕ найб╕льше соромно зараз. Але на жаль, – вона знову пронизала його гостро й безжально правдивим, а водночас теплим ╕ сп╕вчутливим поглядом, – на жаль це поки що ще не зовс╕м так. Як кажуть, ти виграв битву, одну з битв, можливо одну з найвир╕шальн╕ших битв, але все ж попереду ще залишилось перемогти ще в дек╕лькох битвах, щоб перемогти у вс╕й в╕йн╕ взагал╕. ╤ я допоможу тоб╕. Ми разом переможемо.