Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 21 страниц)

Оксана того вечора лягла спати досить рано. Заснула. ╤ б╕льше н╕коли не прокинулась. ╤ все. Просто заснула й не прокинулась. На ранок ╖╖ знайшли вже без ознак життя, ╖╖ бездиханне т╕ло було все таким же прекрасним, як ╕ за життя, ╖╖ красиве обличчя н╕би випром╕нювало якийсь потойб╕чний спок╕й, умиротворення – так н╕би безсмертна душа Оксани розпов╕дала про в╕чне блаженство. Все було так, н╕би душа Оксани, мов стиглий пл╕д, дозр╕лий до злету у в╕чн╕сть, просто покинула це ще молоде й здорове, але вже не потр╕бне для вдосконалення душ╕, т╕ло, що лише обтяжувало душу й в╕двол╕кало ╖╖ в╕д призначеного ╖й стану в╕чного блаженства.

З тих п╕р б╕ля могилок Михайла Архиповича й Оксани часто бачили л╕тнього вже чолов╕ка з довгим сивим волоссям ╕ виплеканою роками довгою бородою. Вс╕ в околиц╕ знали, що це один з монах╕в розташованого не так вже й далеко зв╕дти чолов╕чого монастиря святого Миколи. Вс╕ знали, що цього монаха щось пов"язу╓ з батьком ╕ донькою Князенками, похованими на цьому кладовищ╕, монахин╕ ж ╕ послушниц╕ обител╕ свято╖ Ольги знали, що це той самий чернець, який написав для ╖хнього монастиря ту саму найпрекрасн╕шу, найвеличн╕шу ╕кону, до яко╖ так любили вс╕ молитися. Про те ж, ким саме доводиться цей ╕нок Оксан╕ сестри-черниц╕, звичайно ж, здогадувались кожна на св╕й лад, ╕ здогади ╖хн╕ були однаковими, хоча пом╕ж собою цими здогадами н╕хто й н╕коли не д╕лився. ╤ лише настоятельниця монастиря свято╖ Ольги мат╕нка Параскева знала все достеменно про земну й небесну долю вс╕х геро╖в ц╕╓╖ неперес╕чно╖ драми, й тому мат╕нка Параскева жодного разу не виявила бажання порушити спок╕й сивого самотнього паломника, схиленого над могилками Михайла Архиповича й Оксани.

Самого ж Серг╕я Богданенка, тобто ченця-╕конописця Михайла, зак╕нчення земного буття його кохано╖ д╕вчини зовс╕м не в╕ддалило в╕д не╖, а навпаки т╕льки зблизило – тепер в╕н вже точно знав, що н╕що, н╕як╕ випадковост╕, перипет╕╖, чи закрути непередбачуваного земного життя н╕коли вже не зможуть жодним чином завадити ╖хньому з Оксаною по╓днанню у жит╕ в╕чному: багатор╕чне бездоганне служ╕ння Господу Серг╕я п╕д ╕менем Михайла в якост╕ ченця-╕конописця подарувало йому нарешт╕ впевнен╕сть у тому, що в╕н таки досяг т╕╓╖ духовно╖ досконалост╕, яка беззастережно да╓ йому право бути г╕дним Оксани. ╤ те, що ╖хн╕ безсмертн╕ душ╕ в житт╕ в╕чному з╕ллються в ╓диному блаженств╕ не викликало вже жодного сумн╕ву. А ск╕льки часу провели вони разом впродовж ╖хнього тимчасового перебування на ц╕й гр╕шн╕й земл╕ – день, м╕сяць, р╕к чи сто рок╕в – не мало ан╕як╕с╕нького значення, адже всяка м╕ра часу, як ╕ час взагал╕ – це лише мить, це н╕що у пор╕внянн╕ з в╕чн╕стю...

Ос╕нь завжди була для Серг╕я найулюблен╕шою порою року, але п╕сля того, як Михайло Архипович з Оксаною в╕д╕йшли у в╕чн╕сть зимою, зима теж стала його улюбленою порою року. ╤ в цьому не було жодно╖ суперечност╕, адже зима стала для Серг╕я н╕би продовженням осен╕ – ос╕нь для нього тепер вже не зак╕нчувалася з першим сн╕гом ╕ настанням мороз╕в, ос╕нь продовжувалась, просто вона ставала все глибшою ╕ глибшою, занурюючись у зац╕пен╕ння поцейб╕чних, земних, плотських сил, яке для Серг╕я вибухало розкв╕том сил потойб╕чних, духовних: н╕коли йому не давалось писання ╕кон так легко, н╕коли йому не працювалося з такою духовною насолодою, як упродовж ц╕╓╖ його ново╖ улюблено╖ пори року, яка поглинала в себе, як ос╕нь, так ╕ зиму – це була для нього н╕би одна ╓дина улюблена пора року зимоос╕нь.

Була якраз зима. Серг╕й-Михайло любив, покинувши свою кел╕ю, з раннього ранку вийти за меж╕ монастиря ще затемна й зустр╕ти сх╕д сонця. Зараз була саме ця пора. Серг╕й вийшов надв╕р ще затемна, вдихнув на повн╕ груди с╕чневе морозне пов╕тря, аж обп╕каючи його сталевою гостротою леген╕. Сив╕ вуса й борода поб╕л╕ли в╕д памороз╕. Серг╕й рушив назустр╕ч сходу сонця, яке вже ледь-ледь означувало св╕й прих╕д вузеньким просв╕тком на далекому небокра╖. Серг╕й, н╕би виринаючи ╕з-п╕д плаща п╕тьми на плесо досв╕тку й з╕ткнувшись в╕ч-на-в╕ч ╕з червоним сльозистим сонцем, ╕ще гостр╕ше в╕дчував разючу однозначн╕сть вироку у чорно-б╕л╕й безвиход╕ смертельно╖ хвороби зимового св╕тання: ╕ вже тод╕ була одна дорога – безв╕льно сл╕дувати за кульгавою п╕дсл╕пуватою загравою й дивитись, як вона, просовуючи кр╕зь ╕млу п╕тьми прозор╕ пальц╕ промен╕в бл╕дого сяйва, обмацу╓ лякливо холодне т╕ло с╕чня, що мертвим б╕лим лебедем сн╕г╕в упав у безкрайн╕сть степ╕в, в╕д небокраю ╕ до небокраю розкинувши сво╖ зац╕пен╕л╕ крила, як╕ затиснули в ч╕пк╕ об╕йми прохромлену морозом ╕ затверд╕лу з жаху землю, що ╖╖ зойки передсмертн╕ стр╕мко вихоплювалися ╕з-п╕д сн╕г╕в до неба ламкими чорними мереживами г╕лля сумних дерев, уплетених, неначе траурн╕ стр╕чки, у чисту глибоч╕нь небесно╖ безодн╕...

А пот╕м – день, хмари, в╕тер: вся невмолим╕сть спраги за коханням ╕ життям у безнад╕йн╕м розпач╕, з яким голодне ненаситне черево спустошеного видноколу все напиха╓ й напиха╓ в╕тер холодним шматтям хмар, неначе об"╖дками з небесного р╕здвяного бенкету. ╤ т╕льки натяк на слово "смерть" вчува╓ться в н╕м╕й затятост╕, з якою в╕тер забива╓ чутк╕ нашорошен╕ вуха л╕су глухою ватою сн╕г╕в – ╕ лише, коли й тво╖ вуха раптово обпече жагуча туга в╕холи, в╕дчу╓ш, як зашпори зими колючими голками в╕тру заходять в обмерзле т╕ло всесв╕ту, в той час, як у твою обмерзлу душу колючими голками спогад╕в заходять зашпори тво╖х утрат. ╤ тебе знову потягне до затишного домашнього вогнища знайти спок╕й на плеч╕ дружньо╖ розради, безоглядно забутися в об╕ймах над╕╖...

Якщо над╕я вмира╓ останньою, то це означа╓ лише те, що над╕я взагал╕ н╕коли не вмира╓.