Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 21 страниц)

– Та звичайно ж сам, а хто ж би йому дав ц╕ багатства? – якось аж здивувалася бабця. – Ми ж бо вс╕ з тих час╕в, коли багат╕╖в серед нас зовс╕м не було, ╕ батьки Семена Павловича теж були звичайними радянськими людьми, а не якимись там князями чи м╕льйонерами, то де б в╕н ще взяв ц╕ грош╕, якби не сам ╖х роздобув?

– Та н╕, я не про батьк╕в, – пояснив Серг╕й свою думку, – я про брата Семена Павловича, адже у нього був брат ╤ван, ╤ван Павлович, чи не так?

– Так, так, звичайно так, звичайно, був у Семена Павловича брат ╤ван. Був. Але до чого в╕н цей ╤ван, яким в╕н боком до того, що Семен Павлович заробив?

– Так от це я якраз ╕ хот╕в саме у вас, Галино ╤ван╕вно, запитати, чи ╤ван Павлович бува не брав н╕яко╖ участ╕ в зароблянн╕ цих самих знаменитих м╕льярд╕в його брата Семена Федорчука?

– ╤ван брав участь у зароблянн╕ грошей? – так, наче ╖й пов╕домили про те, що небо раптом упало на землю, перепитала бабуся, очевидно, не пов╕ривши власним вухам. – ╤ван брав участь у зароблянн╕ грошей! Ха-ха-ха!... – щиро розсм╕ялася вона. – Та ╤ван, царство йому небесне, хоч ╕ кажуть , що про пок╕йник╕в поганого не можна говорити, але ╤ван, прости Господи, у сво╓му житт╕, мабуть, ╕ коп╕йки зроду не заробив. В╕н т╕льки витрачати вм╕в. Заробляти грош╕ – це справа Семена Павловича, це в╕н заробляв.

– А чим же ╤ван займався?

– Та на ши╖ у Семена ж сид╕в, чим же в╕н ще займався. Забулдига ╤ван був першостатейний, забулдига й гуляка. З самого дитинства зладу з ним не було н╕якого: то в город чийсь зал╕зе й не ск╕льки т╕╓╖ городини вирве, ск╕льки перетовче, то в╕кно комусь виб"╓, то ще в яку халепу вл╕зе, а батькам в╕ддувайся – ох ╕ натерп╕лися вони з ним. А як в школу п╕шов, то ще г╕рше – класу з п"ятого чи шостого вже курити й випивати потроху почав, б╕дн╕ вчител╕ з ним натерп╕лися, насилу якось вже школу зак╕нчив. Дек╕лька раз╕в нав╕ть намагався ще й до роботи стати, то там, то там десь поступить, але б╕льше м╕сяця н╕де не втримувався: т╕льки п"╓, роботу прогулю╓, та тягне все, що погано лежить – кому ж це сподоба╓ться. Так все сво╓ життя й пропив та прогуляв. В╕рн╕ше, брешу, було трохи ╕ в його життя б╕льш-менш людського. Закохався якось наш ╤ван не на жарт, у Настю Петриченко, Кирила Петриченка дочку з нашого ж м╕стечка. Закохався, як кажуть, на смерть, ╕ вже ╕ так, ╕ сяк до не╖, а вона ж що, вона, наче б ╕ сама теж покохала ╤вана, але вийти зам╕ж за такого гультяя – це просто життя сво╓ загубити, та й год╕. Та й батьки ж ╖╖ дуже були проти такого, зрозум╕ло. Та Йван, як на диво, побожився, що кине пити й гуляти, ╕ таки довший час ╕ справд╕ не пив, та довгенько таки не пив – ╕ в рот т╕╓╖ гидоти не брав. Вс╕ просто очам сво╖м не в╕рили, але факт, як кажуть, ╓ факт, н╕ грама ╤ван не п"╓, сумирний став, на роботу щодня ходить. ╤вана на той час на дуже гарну роботу улаштував його брат Семен, який на той час уже у нас в районному начальств╕ ходив. Що ж, дивляться вс╕, що ╤ван вже зовс╕м не той, ╕ за розум узявся й господар добрячий, непитущий – як кажуть, н╕чим крити, та й Настя його таки й справд╕ кохала, одне слово одружились вони з великого свого кохання. Невдовз╕ й донечка в них народилася, ╤рочкою назвали, ╕ жили наче ж добре, не б╕дували, щаслив╕ так╕ вс╕ були. Та не так вже це щастя довго тривало. Там десь, чи рок╕в зо три вони отак у щаст╕ й прожили. А пот╕м ╤ван потроху таки знов за сво╓ взявся: спершу, криючись, потроху почав п╕дпивати, а дал╕ б╕льше й б╕льше, ╕ все почалося знову. П"╓ та гуля╓ наш ╤ван, та ще й дружину свою з донечкою почав ображати, та нав╕ть руки розпускати – лихо й б╕да, та й год╕, що ще ждати в╕д т╕╓╖ проклято╖ гор╕лки. Не витримала тако╖ наруги Настуня, дружина ╤ванова, на серце дуже вона, дуже заслабла, та невдовз╕ й приставилася сердешна, земля ╖й пухом. А ╤ван п╕сля цього з горя так почав пити, що не дай Бог, на серц╕ то в нього який кам╕нь важезний – в╕н же розум╕в, що смерть кохано╖ на його сов╕ст╕, розум╕в. Та отак в╕н не набагато й пережив свою дружину, в╕д гор╕лки почалися в нього вс╕ляк╕ хвороби: ╕ печ╕нка там, ╕ шлунок, ╕ серце – одне слово все в нього захвор╕ло в╕д гор╕лки. А л╕куватися в╕н н╕ за як╕ грош╕ не хот╕в. Воно, може б, ╕ змогли л╕кар╕ йому чимось зарадити, брат Семен бо ж не пошкодував би на л╕кування н╕яких грошей, та який толк з того л╕кування, як ╤ван, не встигне зранку прокинутись, а вже напився. Та й сам в╕н, ╤ван говорив, що, мовляв, свою дружину я вбив, то й мен╕ теж не можна жити на цьому св╕т╕. Справедливо, мовляв, так буде. Так от невдовз╕ й п╕шов усл╕д за дружиною, царство йому небесне. Отака от ╕стор╕я.

– А що ж Семен Павлович? – запитав Серг╕й, який давно вже зрозум╕в, що ╕стор╕я, яку йому розпов╕ла ╤ра – це просто вигадка, але йому все ж хот╕лося роз╕братися в усьому б╕льш глибоко, та й просто зараз в його стан╕ хот╕лося, щоб хоч хтось побув поряд ╕ просто й в╕дверто поговорив з ним.

– А що ж Семен Павлович? Семен Павлович вс╕м серцем хот╕в би зарадити горю, та не в його це було влад╕, – задумалася баба Галя. – Семен ╕ взагал╕ то був повна протилежн╕сть свого р╕дного брата ╤вана. З самого дитинства Семен був слухняною, роботящою дитиною. ╤ батькам в усьому допомагав, ╕ школу з золотою медаллю зак╕нчив, ╕ в ╕нститут в╕дразу ж п╕сля школи поступив, ╕ ще поки в ╕нститут╕ навчався, то вже тод╕ й грош╕ непоган╕ почав заробляти. А як т╕льки ╕нститут зак╕нчив, то в╕дразу ж ╕ в нас тут у район╕, хоч ╕ невеликим якимось, а все ж начальником улаштувався в райком╕ парт╕╖, у нас тод╕ ще райкоми парт╕╖ були. А допом╕г йому один великий обласний начальник з обкому парт╕╖, з донькою цього обласного начальника Семен ще з ╕нституту зустр╕чався, а тод╕ з нею ж ╕ одружився. Так що Семен в╕дразу на ноги кр╕пко в житт╕ став. Так ╕ п╕шов в╕дразу вгору: якийсь там час в район╕ пробув – та й в область невдовз╕ на нове м╕сце, на п╕двищення п╕шов, в╕н би й дал╕ п╕шов би та й п╕шов, ╕ мабуть би скоро аж до само╖ Москви по парт╕йн╕й л╕н╕╖ д╕йшов, так не стало раптом н╕ парт╕йно╖ л╕н╕╖, н╕ само╖ парт╕╖, н╕ Радянського Союзу, ╕ Москва вже нам – не указ. Та н╕чого, нема╓ Москви, зате тепер Ки╖в ╓ – Семен в╕дразу за Ки╖в зачепився, як ╕ вс╕ парт╕йн╕ начальники, вони ж нав╕ть ╕ з кр╕сел сво╖х не поперес╕дали, т╕льки таблички на каб╕нетах пом╕няли, та все народне добро соб╕ по кишенях розгребли. То й Семен, не останн╕й же дурень, ╕ соб╕, що т╕льки зм╕г прихопив з народного добра – ╕ фабрики у нього, й заводи ╕ от╕, як ╖х, банки, що ото грош╕ там крутять, одне слово став наш Семен Павлович пан на всю губу. Щоправда, допомага╓ таки в╕н непогано вс╕м, хто до нього за допомогою звернеться, не шкоду╓ н╕ на що грошей, та й людина в╕н, не буду брати гр╕ха на душу, непогана, гарна в╕н людина, добра, щира, носа н╕ перед ким не задира╓, завжди й прив╕та╓ться з кожним, ╕ вислуха╓, й допоможе – гарна в╕н людина, гр╕х жал╕тися.

– А от ви, бабуню, сказали, що Семен Павлович, одружений був, зда╓ться з дочкою якого начальника?

– А так, так, аякже, одружився Семен тод╕, а батько його дружини був тод╕ великим обласним начальником ╕ помагав сво╓му зятев╕ дуже сильно: ╕ в райком╕ парт╕╖ Семен на ноги м╕цно став завдяки сво╓му тестев╕, а пот╕м ╕ в область перебрався теж з його допомогою. Тод╕ ж бо вс╕ так просувались: там син, кум, сват, брат – вс╕ одне одного тягли, сунули, п╕дпихали, як кажуть, рука руку ми╓, от ╕ Семена ж сват просував, бо без цього тод╕ н╕як не можна було в люди пробитися, та воно й зараз те ж саме, хоча тепер ще можна за грош╕ купити яке завгодно тепленьке прибуткове м╕сце.

– А дружина Семена Павловича як? Я щось не бачив ╖╖ вчора в дом╕ Федорчука. Вони що, окремо живуть, чи може вона просто не захот╕ла сюди ╖хати?

– Дружина? – бабуся трохи задумалась. – Людмилою ╖╖ звали. Розлучилися вони.

– Давно розлучились? ╤ чому ж?

– Та хто ж його зна╓ чому. Чужа душа – суц╕льна темрява. А вигляда╓ так, що одружувався з нею Семен, звичайно що, не без кохання, звичайно, подобались вони одне одному. Ясна р╕ч. Але, – бабуня скрушно похитала головою. – Кохання коханням, але, як би то не було, Семен таки син простих батьк╕в, що батько в нього, що мати звичайн╕с╕ньк╕ роботяги з порепаними мозолястими руками, а Людмила – донька великого обласного начальника, саме завдяки якому, а значить ╕ завдяки Людмил╕, Семен ╕ просувався по служб╕. Так от Людмила й в╕дчувала себе пупом земл╕, главою с╕м"╖, командувала Семеном, вимагала в╕д нього, щоб в╕н забезпечував ╖╖ вс╕м найкращим, виконував вс╕ ╖╖ забаганки, комизитися почала, а пот╕м п╕дпивати, а пот╕м, врешт╕, почала й зраджувати Семена з ким не попадя. Отак от.

– А Семен Павлович же що?

– А що Семен Павлович? Семен Павлович все терп╕в, а що йому ще залишалося робити, адже ж в╕н знав, що все його просування по служб╕ залежить в╕д Людмилиного батька, ╕ якщо т╕льки Семен посвариться з Людмилою, тим паче, якщо вони, не дай Бог, розлучаться, то все – к╕нець його кар"╓р╕. То ж в╕н ╕ терп╕в. Але терп╕в Семен лише доки був Радянський Союз, а при Союз╕ всемогутня парт╕я, а при парт╕╖ всемогутн╕й Семен╕в тесть, а коли не стало н╕ Союзу, н╕ парт╕╖, ╕ тесть став н╕ким, а Семен Федорчук, навпаки, став всемогутн╕м, бо всемогутн╕ми стали грош╕, й грошей у Семена стало дуже багато, отод╕ вже Семен ╕ сказав сво╖й люб╕й дружиноньц╕, що все, до побачення, моя мила, ╕ди в╕дтепер сво╓ю дорогою – ╕ розлучились вони. Н╕, Семен не став сво╖й дружин╕ жорстоко мститися за вс╕ ╖╖ п╕длост╕, в╕н м╕г би, звичайно, вигнати ╖╖ з дому н╕ з чим ╕ пустити по св╕ту голою й босою, ╕ н╕хто б йому кривого слова не сказав – хто б тод╕ посм╕в щось сказати проти самого Федорчука? Але ж н╕, Семене Павлович не такий, в╕н повн╕стю забезпечив свою дружину на все життя, я ж кажу, що Семен Павлович – не погана людина, я б сказала, гарна людина, ╕нший би на його м╕сц╕ давно вже задер носа так, що й людей би п╕д ногами не пом╕чав, а цей н╕, цей людиною залишився. Н╕чого не скажеш, добра людина.

– А д╕ти в них були?

– Н╕, н╕, д╕тей, не було. Не було в них д╕тей – може, оце ╕з-за цього й Людмила почала пускатися в гульки, ╕ Семен до не╖ збайдуж╕в врешт╕ решт. Що ж, нема╓ д╕тей – нема╓ с╕м"╖.

– ╤ що ж, Семен Павлович п╕сля розлучення з ц╕╓ю Людмилою б╕льше так н╕коли н╕ з ким ╕ не одружувався? – запитав Серг╕й.

– Н╕, так ╕ не одружувався, – сп╕вчутливо промовила Галина ╤ван╕вна. – Так неодруженим ╕ залишився. Не дов╕ряю, каже, я тепер п╕сля Людмили ж╕нкам, можливо, каже, ╕ ╓ серед них достойн╕ й чесн╕, але боюсь помилитися. Та й в л╕тах, каже, я вже, хоча, як╕ там його л╕та? М╕цний, ще ж молодий, здоровий чолов╕к. Але... – ще сп╕вчутлив╕ше похитала вона головою. – Видно, така вже доля його бути одиноким. Батьк╕в сво╖х Семен поховав, з дружиною сво╓ю розлучився, Семен╕в брат ╤ван разом з╕ сво╓ю дружиною померли, якби ще не брата ╤вана донька ╤ра, то й зовс╕м би був один одн╕с╕нький, як перст, на б╕лому св╕т╕, наш Семен Павлович. А так хоч ця його плем╕нниця ╤ра при ньому залишилася, ╖╖ Семен Павлович, взагал╕ то, за власну доньку вважа╓.

– ╤ра, – промовив ╕ соб╕ Серг╕й це ╕м"я й в╕дчув, як знову завирувало в його душ╕. – А що ж ця ╤ра? Це виходить ╓дина, так би мовити, р╕дна людина залишилася в Семена Павловича?

– Так, звичайно, – погодилась бабуся, – одна ╓дина оця небога в нього й залишилася з р╕дних на всьому св╕т╕.

– ╤ що ж вона, ╤ра, явля╓ собою?

– Та що ж? – трохи наче нехотя почала старенька. – Я так скажу, мати ц╕╓╖ ╤ри, ╤ванова дружина Настя, дуже гарною ж╕нкою була: щира, добра, чесна, лаг╕дна, поганого слова в╕д не╖ н╕коли не почу╓ш, голосу було н╕коли н╕ на кого не п╕дн╕ме, нав╕ть на ╤вана свого, коли той почав знову пити й руки розпускати, нав╕ть тод╕ жодного поганого слова в╕д не╖ н╕хто не чув, все мовчки терп╕ла, т╕льки бувало в╕дмахнеться, коли мова зайде – ╕ все. А на що вже красива була Настя, то й словами не опишеш – красуня була просто неймов╕рна, ╕ краса ╖╖ – це, мабуть, ╓дине, що в╕д не╖ д╕сталося ╖╖ доньц╕ ╤р╕, в усьому ╕ншому ця ╤ра – вилитий ╖╖ батько ╤ван, та нав╕ть ╕ його вона, мабуть, перевершила.

– Що ви ма╓те на уваз╕?

– Що я маю на уваз╕? Та те й маю на уваз╕, що на вс╕ бешкети й витребеньки з самого дитинства пускалася ця ╤ра, то там у шкоду вл╕зе, то там, точн╕с╕нько, як ╖╖ батько в дитинств╕. Так ╤ван, в╕н, може, коли було й зал╕зе в чий сад чи город, так це, може, йому не вистачало там чогось по б╕дност╕, а в ╤ри ц╕╓╖ – чого т╕льки забажа╓, то все ╓ й так. А то ще курити та випивати вже ж почала ще в школ╕, клас╕ в шостому чи сьомому, матюкатися навчилась, як мугиряка, ╕ це ж – д╕вчинка! А з хлопцями, вибачаюсь, по-справжньому жити почала, як в не╖ ц╕ с╕с╕чки, прости Господи, т╕льки но як пиптики на сухоребрих ╖╖ д╕вчачих грудях повипиналися. Тьху! – перехрестилась вона скоренько. – Господи, прости гр╕хи наш╕. Отака от ця ╤ра вродилася.

– А Семен Павлович же що з цього приводу?

– Семен Павлович т╕льки й зна╓, що носиться з ц╕╓ю ╤рою, та донечкою сво╓ю взива╓. Каже, що, мовляв, не дав мен╕ Бог р╕дних д╕тей, так тепер для мене ╤ра р╕дн╕ша за р╕дну дитину, й ус╕ ╖╖ забаганки, не встигне ╤рочка що придумати, як Семен вже виконав: ╕ на╖дки, як╕ т╕льки забажа╓, ╕ наряди з самого Парижу – все тут ╕ зараз для не╖ на готов╕. Отака сл╕па любов. Отак Семен ╕ розбестив свою небогу, хоча й сама вона, як кажуть, в╕д природи – в╕д╕рви, та викинь. У мене внучка, Над╕йка, так вона з ц╕╓ю ╤рочкою не те, що дружить – дружити з ╤ркою я онучц╕ суворо заборонила – а так вони сп╕лкуються м╕ж собою, однол╕тки ж. Так Над╕йка якось розпов╕дала, ще як вони до школи ходили, що ╤рочка ця Федорчукова, все хвалилася, що, мовляв, для не╖ найб╕льшим прикладом серед ус╕х ж╕нок, найб╕льшим, як же це вона сказала, – задумалась вона, – ╕ден... якось?...

– Може, ╕деалом? – п╕дказав Серг╕й.

– Так, так, точно, ╕деалом! Найб╕льшим ╕деалом, казала наша ╤рочка, для не╖ була рос╕йська ╕мператриця Катерина Друга, або, як ╖╖ ще називали Катерина Велика.

– А чому ж так, вона не пояснювала?

– Так отож, отож, в тому то й р╕ч, – п╕дняла вказ╕вний палець бабуся. – Каже, що, мовляв, ота сама Катерина була простою якоюсь третьосортною, задрипаною, н╕кчемною н╕мецькою принцескою, як╕й наче б то в житт╕ н╕чого особливого й не св╕тило, але як╕й вдалося вийти зам╕ж аж за ╕мператора Рос╕╖ й завести при цьому соб╕ ще при живому чолов╕ков╕ коханц╕в. Пот╕м, каже, ця Катерина намовила сво╖х коханц╕в, як╕ до того були ще й братами, вбити свого чолов╕ка-╕мператора. Коли ж ╖╖ коханц╕ вбили таки ╖╖ чолов╕ка, то Катерина сама стала рос╕йською ╕мператрицею Катериною Другою ╕ тод╕ вже пустилася на вс╕ заставки: не було, казала ╤рочка, тако╖ найзлочинн╕шо╖ примхи, найп╕дл╕шо╖ забаганки, не було тако╖ найнеприродн╕шо╖ пристраст╕, не було тако╖ найзбочен╕шо╖ вигадки для погамування тваринно╖ плотсько╖ х╕т╕, не було, одне слово, тако╖ бридко╖ гидоти, яко╖ б не вчинила ця ╕мператриця Катерина. А дал╕ ╤рочка ще розпов╕дала про вс╕ т╕ огидн╕ способи, якими Катерина Друга совокуплялася як з людьми, так ╕ з тваринами, тьху, тьху, тьху, прости, Господи, – перехрестилась бабця. – А тод╕ наша ╤рочка й каже таке, що от, бачите, ця ╕мператриця була по сут╕ сво╖й г╕рше за всяку проститутку й злочинницю, а в Рос╕╖ ╖╖ вважають найдостойн╕шою з достойних ж╕нок, ставлять ╖й пам"ятники, називають Катериною Великою. Б╕льше того, ╤рочка наша ще й додавала, що в Рос╕╖ тих час╕в ╕мператори були до того ж ще й оф╕ц╕йними оч╕льниками церкви, так що Катерина Велика була до всього ще й главою Рос╕йсько╖ Православно╖ церкви, а отже тим самим ╕мператриця Катерина була майже оф╕ц╕йною святою. ╤ похвалялась тод╕ ╤ра, що й соб╕ буде в житт╕ насл╕дувати в усьому оцю саму рос╕йську ╕мператрицю Катерину Другу, тобто не буде такого, з огляду на закони держави й людську пристойн╕сть, найжахлив╕шого злочину й найогидн╕шого гр╕ха, на який би ╤ра, як ╕ ╕мператриця Катерина, не зважилась би заради угамування сво╖х бажань, ╕ при цьому ╤ра, бачите, буде вважати себе, такою ж Великою ╕ святою, як ╕ Катерина Друга! От так от! Отака от ╤рочка, – розвела вона руками.

– Так, д╕йсно, – задумано похитав головою Серг╕й, – ц╕ла ф╕лософ╕я. Небезпечна, дуже небезпечна ф╕лософ╕я. Ц╕ла сум╕ш, тут тоб╕ й Н╕цше, ╕ Фрейд, ╕ Афрод╕та в обн╕мку з Нероном, ╕ ниц╕сть ╕мперсько╖ велич╕, ╕ все, що хочеш... Дуже небезпечна ф╕лософ╕я.

– От, от, ╕ я ж казала сво╖й внучц╕ Над╕йц╕, що ця ╤рочка дуже погана, дуже небезпечна людина, казала, щоб трималась Над╕йка якнайдал╕ в╕д ╤рки Федорчук. Та де там, вс╕ ще в школ╕ за нею табуном ходили: що д╕вчата дивились на не╖, як заг╕пнотизован╕ й кожне ╖╖ слово ловили, що хлопц╕ за нею, як зачарован╕ б╕гали готов╕ заради ╖╖ посм╕шки на все. А вона ж, ╤рочка наша, тих хлопц╕в м╕няла, як т╕ рукавички, а то й з двома ╕ з трьома одночасно зустр╕чалась, та ще як зустр╕чалась – аборт╕в тих вже ст╕льки переробила, що не дай Бог! А останн╕й аборт, коли л╕кар╕ сказали, що вже якщо зробити й за цим разом аборт, то навряд чи п╕сля цього ╤ра наша колись зможе стати мат╕р"ю, так Семен Павлович уже тод╕ вс╕ма правдами й неправдами напол╕г, дом╕гся, примусив ╤ру не робити цього аборту. ╤ як вона вже народила хлопчика, то радост╕ Семена не було меж – забрав в╕н новонародженого в╕д ╤ри, бо ╖й байдуже було до т╕╓╖ дитини, ╕ в╕ддав цього хлопчика одн╕й годувальниц╕, що теж тод╕ якраз народила – гарн╕й ж╕нц╕ в╕ддав, щоб та ходила за немовлям, годувала його сво╖м молоком, благо молока в не╖ вдосталь було ╕ для свого хлопчика ╕ для маленького Федорчука. Дуже, дуже радий був Семен з народження свого онучка, Богданчиком його назвали, зараз п╕дроста╓ в╕н десь у дуже дорогому панс╕он╕. А ╤рочц╕ наш╕й – як з гуся вода, вона, мабуть, вже й забула про свого синочка ╕ гуля╓ соб╕ нал╕во й направо, як ╕ завжди.

– Так, справд╕, – з г╕ркотою в голос╕ промовив Серг╕й, – небезпечна, дуже небезпечна людина ця ╤рочка. Нав╕ть набагато небезпечн╕ша, ан╕ж я соб╕ м╕г уявити. Вигляда╓ так, що й справд╕ наша ╤рочка ╓ г╕дною наступницею й посл╕довницею рос╕йсько╖ ╕мператриц╕ Катерини Велико╖: вони д╕йсно варт╕ одне одного – кумир ╕ ╖╖ прихильниця.

– Оце так╕, бач, доводиться розмови вести б╕ля храму Божого. Та ще, якось воно, – трохи аж розгублено, звертаючись не ст╕льки до Серг╕я, а наче до якогось в╕дсутнього св╕дка ╖хньо╖ розмови, продовжила бабуся, – як би це сказати, д╕вчинка ж, наша ╤ра, хоч би вже хлопець був, то воно ще якось би, а так...

– Ну то й що, – з ноткою ф╕лософсько╖ печал╕ в╕дпов╕в Серг╕й, – була б наша ╤ра хлопцем, то в цього хлопця зам╕сть рос╕йсько╖ ╕мператриц╕ Катерини Друго╖ кумиром ╕ ╕деалом був би рос╕йський ╕мператор Петро Перший. А Петро Перший, на додачу до вс╕х досто╖нств сво╓╖ колеги Катерини Друго╖, був ще й жахливим богоненависником, страшенно не любив священик╕в ╕ ченц╕в, зате дуже любив сам особисто власноруч катувати людей, до реч╕ й свого р╕дного сина закатував до смерт╕, зокрема й за те, що той, на в╕дм╕ну в╕д свого батька, був людиною глибоко в╕руючою. А ставлять пам"ятники, шанують ╕ поклоняються в Рос╕╖ Петру Першому не менше, а нав╕ть б╕льше н╕ж Катерин╕ Друг╕й – на Петра Першого там просто моляться. Та й, будучи рос╕йським ╕мператором, Петро Перший також очолював Рос╕йську Православну Церкву. Так╕ от, як бачите, вони – кумири й ╕деали. От т╕льки, – в╕н ненадовго задумався. – От т╕льки жаль Гриню – Гриню наша ╤рочка теж використа╓ й викине на см╕тник, як останню ганч╕рку...

– Що, що? – не зрозум╕ла бабуся останн╕х сл╕в Серг╕я. – Який Гриня? Про що це ти?

– Та це я так, про сво╓. Не зважайте, бабуню.

– Господи Боже, прости нам гр╕хи наш╕, – т╕льки й спромоглася промовити, перехрестившись, старенька.

9.

Попрощавшись ╕ перехрестившись на храм, десь, мабуть, оп╕вноч╕ Галина ╤ван╕вна п╕шла соб╕ й залишила Серг╕я п╕д церквою на самот╕. Болюч╕ роздуми ще на якийсь час тримали його на лав╕ б╕ля храму, але не довго – все ж таки ходити було дещо легше, ан╕ж просто пасивно сид╕ти, перемелюючи в соб╕ болюч╕ думки й почуття, простий ф╕зичний рух все ж якось, хоч ╕ не зовс╕м, але ж хоч трохи розв╕ював страждання.

Серг╕й п╕дв╕вся й п╕шов. Куди? Кудись. Чи довго в╕н ходив? Хто ж його зна╓. Серг╕й довго блукав якимись околицями, перел╕сками, його знову хльоскало по обличчю г╕лками, чого в╕н знову не пом╕чав. Ще б пак, ще вчора в╕н твердо стояв на ногах, ╕ враз ╕з-п╕д нього вибили опору. Вибили митт╓во й безжально. Н╕, позбувшись опори, в╕н зовс╕м не в╕дчув, що в╕н пада╓ вниз, адже для цього принаймн╕ треба було б знати, де в╕н, цей низ, який повинен би бути напроти верху, але Серг╕й уже не знав, не в╕дчував, де низ, де верх, де б╕к... В╕н н╕би нерухомо завис у вакуум╕. Звичайно, можливо Серг╕й ╕ падав униз, можливо в╕н лет╕в уверх, або ж рухався вперед чи назад, можливо, – але ж у тому безпов╕тряному, безжитт╓вому, знеречевленому вакуум╕ в╕дчаю, в якому в╕н раптом опинився, стан руху був абсолютно тотожний стану спокою: в╕н н╕би завис, точн╕ше наче розчинився у цьому мертвотному безмежному вакуум╕ болю й страждання.

Дорога назад була остаточно й безповоротно в╕др╕зана – Серг╕й дуже добре розум╕в: п╕сля всього, що сталося, особливо ж п╕сля його ганебно╖ зради, коли в╕н, як хлопчисько потрапив на гачок ╤ри, про Оксану, про отця Михайла, про село Веселе можна тепер буде лише згадувати, причому згадувати лише як про г╕рку безповоротну утрату. Н╕, це не була просто митт╓ва слабк╕сть, про яку можна просто забути й повернутися до попереднього ╕снування – все його життя, яке було до зустр╕ч╕ з Оксаною повстало вчора проти того життя, яке могло б бути п╕сля ц╕╓╖ зустр╕ч╕. ╤ Серг╕й спасував перед спокусами св╕ту цього, став знову тим ненаситним до гр╕ховних насолод молодим Серг╕╓м, який повн╕стю в╕ддавався земним пристрастям, причому потурання гр╕ховн╕й природ╕ зд╕йснювалося з найблагородн╕шими, здавалося, нам╕рами. Господи, як же все заплуталося. Як все складно. А здавалося таким простим, таким високим, таким достойним. Видно, далеко ще йому до того, щоб стати г╕дним тако╖ д╕вчини, як Оксана. В╕н сам себе р╕шуче й безповоротно в╕дтяв в╕д можливого омр╕яного щастя, ╕ зараз просто в╕ддаля╓ться – з кожною миттю в╕н все дал╕ й дал╕ в╕д щиро╖ посм╕шки Оксани, в╕д натхненного слова отця Михайла, в╕д веч╕рньо╖ прогулянки затишними вулицями села Веселого.

Серг╕й, блукаючи прим╕ськими перел╕сками, якось натрапив на берег м╕сцево╖ р╕чечки. Трохи постоявши на берез╕, вдихаючи настояну на р╕чков╕й теч╕╖ прохолоду, в╕н д╕став ╕з-за поясу п╕столет ╕ швиргонув його далеко в р╕чку.

Пот╕м Серг╕й ще десь блукав. Пот╕м сид╕в. Пот╕м знову блукав. Пот╕м кудись ╖хав. Автобусом?... По╖здом?.. Попуткою?..

Звичайно, в╕дсутн╕сть Серг╕я пом╕тили в дом╕ Федорчука вже з самого вечора, але великого значення цьому факту не надали – новоприбулий художник, та ще молодий до того ж – чи мало вс╕ляких причин, як╕ могли б стати йому на завад╕, щоб спок╕йно переночувати в тепл╕й постел╕: в╕д натхненного обдумування майбутньо╖ роботи з реставрац╕╖ п╕сля ознайомлення з храмом до неспод╕вано╖ любовно╖ пригоди. Так що н╕кого в╕дсутн╕сть гостя не схвилювала, тобто майже н╕кого – ╤ру з Гринею ця в╕дсутн╕сть все ж дещо насторожила, але й вони врешт╕ все ж вир╕шили почекати до ранку.

Коли ж вранц╕, не дочекавшись Серг╕я, Гриня метнувся можливими м╕сцями перебування Серг╕я – в╕д храму й осел╕ батюшки Санька до злачних м╕сць Першотравневого – й н╕де гостя не знайшов, отод╕ вже в╕дсутн╕сть новоприбулого художника стурбувала вс╕х. Тод╕ вже сам Федорчук зад╕яв ус╕ сво╖ можливост╕ для якнайскор╕шого пошуку свого гостя: були п╕днят╕ на ноги вс╕ можлив╕ установи в╕д м╕л╕ц╕╖ й пожежних до добровольц╕в з мисливських ╕ спортивних орган╕зац╕й. М╕л╕ц╕╓ю були зад╕ян╕ службов╕ собаки: ╤ру з Гринею дещо стурбувало, коли взятий собакою Серг╕╖в сл╕д прив╕в до м╕сця ╖хнього вчорашнього романтичного побачення. Але службов╕ собаки виявили ще й сл╕ди Серг╕я, як╕ вели до храму й до батюшки Санька, сл╕ди, як╕ петляли прим╕ськими перел╕сками, виводили до р╕чки, ╕ врешт╕ привели до зал╕зничного полотна й автостради... Особливо, звичайно ж, примусили задуматися сл╕ди, як╕ виводили до зал╕зниц╕ й автостради, а також т╕ сл╕ди, що вели на берег р╕чки: шукали можливу причину зникнення сл╕ду в цих пунктах – зад╕яли нав╕ть водолаз╕в, як╕ обшукали дно р╕чки... Але н╕яких результат╕в пошуки не дали.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1.

«Зник безв╕сти», – ясна р╕ч, що така новина щодо Серг╕я Богданенка, який по╖хав не надовго для реставрац╕╖ храму й мав незабаром повернутися на власне вес╕лля, навряд чи залишила байдужим хоч когось у сел╕ Веселому. Ця новина збентежила й засмутила вс╕х. Звичайно ж, засмутилися Горпина Степан╕вна, отець Михайло, засумувала Оксана за сво╖м коханим. Але Оксанина печаль була далекою в╕д розпачу, це була св╕тла, висока печаль – Оксана н╕ на жодну мить не пов╕рила в те, що Серг╕я вже не було серед живих, хоча, якби нав╕ть вона точно знала, що його ф╕зична плоть вже перестала ╕снувати, то й тод╕ в╕дчай та розпука не змогли б опанувати Оксанину душу: адже н╕ найменший сумн╕в н╕коли б не збентежив ╖╖ переконання в тому, що п╕сля швидкоплинного земного ╕снування ╖хн╕ з Серг╕╓м душ╕ з╕ллються у житт╕ в╕чному.

Безц╕нну ╕кону, яка мала б слугувати оплатою за реставрац╕ю Першотравневого храму, Семен Павлович Федорчук, таки викупив на аукц╕он╕ й подарував для храму села Веселого, незважаючи на те, що реставрац╕ю в м╕стечку Першотравневому Серг╕й не лише не виконав, а нав╕ть не розпочинав. Федорчук нав╕ть сам при╖хав до Веселого для передач╕ ╕кони м╕сцев╕й громад╕ в день оф╕ц╕йного в╕дкриття новозбудованого м╕сцевого храму, розпис якого був зд╕йснений Серг╕╓м ще вл╕тку, але оск╕льки храм до дня оф╕ц╕йного в╕дкриття був зачинений, то розпис цей був для широкого загалу та╓мницею.

Торжество ж в╕дкриття нового храму села Веселого в╕дбулося в день Покрови Пресвято╖ Богородиц╕. Окр╕м м╕сцево╖ громади, Федорчука з безц╕нною ╕коною та багатьох м╕сцевих гостей, на освячення храму прибуло дуже багато гостей ╕ з столиц╕, ╕ з ус╕╓╖ Укра╖ни: чутки про нам╕ри одного з найкращих майстр╕в церковного малярства, напруживши вс╕ сво╖ сили й можливост╕, зробити цей розпис надзвичайним, а також обставини, за яких цей розпис став останн╕м у житт╕ художника, який так траг╕чно зник безв╕сти прямо напередодн╕ свого вес╕лля – все це притягло до тако╖, здавалось би, не надто значно╖ под╕╖, як освячення одного з невеликих пров╕нц╕йних храм╕в, загальнонац╕ональну увагу.

Величезний натовп за╕нтригованих гостей, що прибули на торжество, буквально заполонив людським морем п╕всела. Коли ж п╕сля врочистих промов, освячення нового храму й повернено╖ святин╕-╕кони, храм нарешт╕ в╕дкрився для всезагального доступу, то гост╕, що з╕бралися навколо храму, змогли заходити в цей храм т╕льки по черз╕ невеликими групами. Останн╕ в╕дв╕дувач╕, простоявши з самого ранку, змогли зайти до храму вже аж надвеч╕р – ╕ хоча в цей ос╕нн╕й день було вже досить прохолодно, н╕хто з них н╕ на мить не пожалкував, що чекав сво╓╖ черги ц╕лий день. Кожен з тих, хто заходив цього дня до храму й милувався розписом, в╕д профес╕йних митц╕в, критик╕в ╕ журнал╕ст╕в, що писали на мистецьк╕ теми, до простих селян ╕ паломник╕в – кожен був просто вражений красою, силою, щирою в╕дверт╕стю й водночас простотою, з якою виконавець цього розпису доносив до глядача здавалось би надзвичайно складн╕ й висок╕, майже недосяжн╕ ╕стини добра, любов╕, справедливост╕ й милосердя. Кожен, хто заходив у храм ╕ зустр╕чався з цим розписом, той виходив з храму вже зовс╕м ╕ншою людиною – чист╕шою, добр╕шою, милостив╕шою...

З тих п╕р невеликий храм села Веселого став одним з найвизначн╕ших м╕сць паломництва як в╕руючих, так ╕ просто аматор╕в, що хот╕ли помилуватися вже славетним розписом, який ставав дедал╕ все славетн╕шим ╕ славетн╕шим: все част╕ше й част╕ше лунали твердження про те, що з час╕в М╕келанджело не було ще тако╖ сили, тако╖ ориг╕нальност╕ й новизни, тако╖ епохально╖ велич╕ – що, ясна р╕ч, загалом сприймалося поки що дуже скептично, як неминуч╕ в таких випадках переб╕льшення, але неперес╕чна мистецька значущ╕сть розпису Богданенка все ж не викликала вже жодних заперечень нав╕ть в академ╕чних мистецьких колах.

Хоча для самих мешканц╕в села Веселого знаменитий вже на весь св╕т розпис ╖хнього храму був приводом не лише для гордост╕, але й для сумних роздум╕в про неспов╕дим╕сть шлях╕в Господн╕х, адже нагадував про незд╕йснене, ╕ скор╕ш за все вже незд╕йсненне щастя ╖хньо╖ улюблениц╕ Оксани – можливе щастя Оксани з Серг╕╓м було б щастям для кожного в сел╕, але...

Сама ж Оксана, п╕сля освячення храму ще деякий час побувши вдома з батьком, повернулася до свого р╕дного монастиря свято╖ Ольги, до сво╖х сестер-монахинь, наречених Господа. Про що вони вдвох говорили з настоятельницею монастиря мат╕нкою Параскевою н╕хто не знав, але коли Оксана вийшла з кел╕╖ настоятельниц╕, то в не╖ не було нав╕ть натяку на печаль чи в╕дчай, обличчя Оксани св╕тилося п╕днесеною рад╕стю над╕╖ на в╕чне щастя – Оксана вже точно знала, що Серг╕й живий, але доля розпорядилась так, що разом вони на цьому св╕т╕ бути б╕льше не можуть, ╕ все ж, не зважаючи на так╕ обставини, вони таки будуть разом. Розлука лише поглибить ╖хн╕ почуття, ╕ те, що ╖хн╕ т╕ла не зможуть злитися в одне т╕ло, зробить ╖хн╓ кохання лише чист╕шим, п╕днесен╕шим, бо душ╕ ╖хн╕ в╕д цього лише м╕цн╕ше з╕ллються в одну душу, душу, яка буде жити в╕чно.

Невдовз╕ Оксана прийняла постриг ╕ перейшла з╕ стану послушниц╕ в стан монахин╕, що ╖╖ лише наблизило як до Господа, так ╕ до Серг╕я, але не стало й на завад╕ для в╕дв╕дин ╕ свого батька, ╕ матер╕ зниклого Серг╕я Л╕д╕╖ Антон╕вни, яка стала тепер для Оксани другою мат╕р"ю. ╤ ╖╖ зовс╕м не здивувало, коли одного разу, в╕дв╕дуючи в Ки╓в╕ тепер вже ╖хню з Серг╕╓м сп╕льну мат╕р, Оксана д╕зналася, що Л╕д╕я Антон╕вна пер╕одично отриму╓ в╕д когось грошов╕ перекази – Оксана в╕дразу здогадалася, що це Серг╕й...

Н╕коли, н╕коли в житт╕ ╖м б╕льше не судилося побачитися на ц╕й земл╕, але й н╕коли, н╕коли – н╕ в житт╕ земному, н╕ в житт╕ в╕чному ╜– ╖м не судилося розлучитися.

2.

Не дуже далеко в╕д ж╕ночого монастиря свято╖ Ольги, де Господу служила Оксана, був п╕д Ки╓вом ще й чолов╕чий монастир святого Миколи, заснований, як ╕ монастир свято╖ Ольги в т╕ ж буремн╕ часи становлення Укра╖нсько╖ пом╕сно╖ православно╖ церкви прихильниками Ки╖вського Патр╕архату – багато молодих завзятих неоф╕т╕в, захоплених покликом служ╕ння Богу й Укра╖н╕, присвятили сво╖ серця Господу в цьому монастир╕.

Саме до цього монастиря одного дня якраз невдовз╕ п╕сля в╕дкриття храму в сел╕ Веселому зав╕тав незнайомець. Це був ще молодий чолов╕к, довгий час не голений, з очима, як╕, здавалося, дивилися здеб╕льшого лише в свою власну душу ╕ бачили там т╕льки тугу, яка волала про Боже милосердя. Одягнений цей молодик був у стоптан╕ крос╕вки, давно непрасован╕ брюки, з╕м"яту куртку ╕ в"язану вовняну шапку – тобто загалом на перший погляд нагадував одного з досить широкого в той час прошарку людей, викинутих долею за борт, яких називали безхатченками, якби не його погляд, здавалося, пост╕йно заглиблений у власну душу, погляд, який наче бачив минуле, сучасне й майбутн╓ одночасно, тобто бачив в╕чн╕сть. Оцей незвичайний погляд якраз ╕ привернув увагу монастирсько╖ брат╕╖, не дозволивши з порогу зарахувати цього в╕дв╕дувача до когорти безхатченк╕в.