Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 21 страниц)

Вже досить далеко в╕д╕йшовши швидким кроком в╕д Саньково╖ садиби, Серг╕й зупинився на мить ╕, озирнувшись, побачив, як повернутий задом до храму, темно-червоний, наче облитий пролитою через нього кров"ю м╕льйон╕в невинно уб╕╓нних, гран╕тний Лен╕н сво╓ю упевнено простягнутою рукою вказував на шикарне помешкання батюшки Санька. Палац батюшки Санька, гран╕тний Лен╕н ╕ храм Божий – Бермудський трикутник, в якому безсл╕дно зникали найкращ╕ поривання душ╕, поглинут╕ святотатством намагання служити одночасно ╕ Богов╕ ╕ Мамон╕. Деякий час, споглядаючи цю символ╕чну композиц╕ю, Серг╕й стояв, вир╕шуючи, куди ж власне п╕ти ╕ чим зайнятися.

Якось вся оця ранкова пригода трохи вибила його з кол╕╖, ╕ в╕н вир╕шив, аби трохи прийти до тями, з╕братися з думками, та й взагал╕ подумати над ус╕м, що з ним сталося за ц╕ два, насичен╕ под╕ями дн╕, п╕ти й справд╕ трохи побродити околицями Першотравневого, заодно й перейнятися, так би мовити, м╕сцевим духом, можливо нав╕ть в╕н побачить те саме, про яке йому розпов╕дав Санько, ╕сторичне м╕сце, де наче б то якийсь рос╕йський монарх упав з кобили.

6.

Околиц╕ м╕стечка Першотравневого були не дуже вже й далеко в╕д його центру. Прямуючи досить таки порожн╕ми вулицями в напрям╕ ви╖зду з м╕ста, Серг╕й пригадав про вран╕шню пересторогу Грин╕ щодо можливих небезпек з боку першотравнево╖ босоти й помацав за спиною заткнутий за пояс брюк подарований Гринею п╕столет, посм╕хнувшись над самим собою – невже в╕н ╕ справд╕, якщо вже доведеться, не зможе впоратися врукопаш з цими босяками. Краще б, звичайно, не довелося.

Серг╕й поминув меж╕ м╕ста й заглибився в перел╕сок. Чар╕вний цього ос╕ннього досить теплого дня, л╕с гостинно прийняв його й досить швидко умиротворив, налаштувавши на спок╕йн╕ роздуми. Сонце сяяло в чистому яскраво синьому неб╕. Бабине л╕то розпустило веретено свого павутиння. Стояла неймов╕рна, запаморочлива, якась немов потойб╕чна тиша – пов╕льно переставляючи ноги, Серг╕й чув кожен найменший шурх╕т опалого листя п╕д сво╖ми ногами. Що ж, вчорашня розпов╕дь ╤рини про м╕сцевого священика, ╕рон╕чна, нав╕ть саркастична розпов╕дь, в яку Серг╕й в╕дразу в╕дмовився пов╕рити, вважаючи цей сарказм насл╕дком гн╕тючого настрою д╕вчини, – розпов╕дь ця виявилася таки правдивою. А значить ╕ все ╕нше, про що вноч╕ розпов╕ла йому ╤ра було правдою.

Що ж з ус╕м цим робити? Як в╕н повинен вчинити, аби й надал╕ вважати себе принаймн╕ не останн╕м нег╕дником? Забути про все, що вчора сталося, забути про все, зробити вигляд, наче в╕н н╕чого не чув, н╕чого не зна╓, ╕ спок╕йно збоку споглядати, як надал╕ будуть розгортатися под╕╖, тобто просто умити руки – це, власне, те, що найменш п╕дходило в ц╕й ситуац╕╖, це те, п╕сля чого Серг╕й навряд чи не те, що вважав би себе чесною людиною, п╕сля такого в╕н навряд чи взагал╕ зм╕г би колись подивитися на себе в дзеркало, аби не побачити там цього... Що ж робити в такому раз╕?

Стати поряд з ╤рою й – перемогти або вмерти? Один на один з╕ всемогутн╕м Федорчуком, з його всюдисущою службою безпеки – шанс на перемогу, якщо ╕ ╓, то невеликий. Та навряд чи й взагал╕ ╓ якийсь шанс, якщо д╕яти, як кажуть, з в╕дкритим забралом, тобто, щоб ╕ в╕вц╕ були ц╕л╕, й вовки сит╕: тобто, м╕л╕ц╕я там, прокуратура, як ╕ вс╕ ╕нш╕ под╕бн╕ правоохоронн╕ органи, як╕ могли б забезпечити легальне вир╕шення цього питання абсолютно в╕дпадають, оск╕льки Федорчук з його статками й можливостями, та ще в наш╕й "правов╕й" держав╕, нейтрал╕зу╓ моментально вс╕ правоохоронн╕ органи. Щоб ус╕ залишилися живими, здоровими й задоволеними – це навряд чи можливо. Та, власне, зовс╕м неможливо. Так, напевне, дума╓ й ╤ра. Що ж тод╕?

Як там вчора говорила ╤ра– найближчим часом Федорчук ╕ вона сама живими одночасно бути н╕як не зможуть, тобто один з них обов"язково повинен найближчим часом загинути: або Федорчук залишиться живим, або ж ╤ра – третього не дано. ╤ те, що на зм╕ну повн╕й апат╕╖ й готовност╕ без будь-якого спротиву загинути в╕д рук свого дядечка, в ╤рину голову прийшли вноч╕ так╕ думки про те, що все ж можливий ╕ ╕нший вар╕ант, при якому вона все ж може залишитися в живих, св╕дчило, що ╤ра, мабуть, зважилася таки на спробу боротьби, в як╕й загинув би ╖╖ дядечко. Отже вона, в свою чергу, як ╕ ╖╖ дядечко, теж зважилась на вбивство? Так чим же вона тод╕ краща за нього?

А таки краща: вона ж бо зважилася на таке в╕д безвиход╕, вона поставлена в роль жертви, вона просто повинна захищатися в╕д нападу свого названого татка, власне з ╖╖ боку – це самозахист! Так – це звичайн╕с╕нький самозахист. Вона ма╓ право на захист свого життя в╕д смертельно╖ небезпеки. ╤ те, що таке р╕шення далося ╤р╕ дуже, дуже непросто, Серг╕й бачив на власн╕ оч╕, чув на власн╕ вуха – власне, т╕ страждання, як╕ вона пережила, як╕ в╕н бачив вчора, давали ╖й право на таке р╕шення, давали ╖й право на самозахист.

Так, право то вона мала, а от як щодо можливост╕ зд╕йснити це сво╓ право? Що вона конкретно може вд╕яти? Найняти когось – навряд чи: по-перше, в не╖ нема╓ н╕яких зв"язк╕в, чи нав╕ть в╕домостей в ц╕й царин╕; по-друге, всякий ╖╖ нам╕р найняти когось для л╕кв╕дац╕╖ Федорчука буде митт╓во викритий службою його безпеки. Що ще? Х╕ба що, сама ╤рина в╕зьметься особисто за процес л╕кв╕дац╕╖. Що ж вона може вчинити в такому раз╕ – п╕длити отруту, застрелити, ударити ножем у груди, чи ударити якимось тупим важким предметом, наприклад, по голов╕? Любий з цих вар╕ант╕в було просто см╕шно соб╕ уявити стосовно ц╕╓╖ тенд╕тно╖, зн╕жено╖, пещено╖, худенько╖, нав╕ть крихко╖ д╕вчини, майже д╕вчинки, яка не т╕льки н╕якого досв╕ду в таких справах не ма╓, а яка про так╕ справи взагал╕, мабуть, ╕ по телев╕зору дивитися бо╖ться.

То що ж ╖й залиша╓ться, якщо взяти до уваги, що вона самотня, абсолютно самотня в цьому двобо╖. А чому ж це вона така вже самотня? А як же в╕н сам, Серг╕й, якому ╤ра вчора розпов╕ла все про сво╓ горе, до якого вона звернулася з сво╖ми, можна нав╕ть сказати, передсмертними словами, бажаючи знайти бодай яку можлив╕сть, нехай не порятунку, а хоч би можлив╕сть чийогось сп╕вчуття. ╤ в╕н зараз просто в╕дмахнеться в╕д усього, буде соб╕ спок╕йн╕с╕нько розмальовувати м╕сцевий храм, а в перервах м╕ж роботою буде ц╕кавитися, чи жива ще ╤рина Федорчук, чи бува не знайшли ╖╖ десь отру╓ною чи загиблою в результат╕ нещасного випадку. "Що, не п╕дходить тоб╕ такий вар╕ант?" – сам себе питав Серг╕й ╕ з ус╕╓ю очевидн╕стю бачив, що такий вар╕ант явно не п╕дходить. А який же вар╕ант ще можливий, зважаючи на те, що вс╕ легальн╕ виходи з ситуац╕╖, пов"язан╕ з правоохоронними органами ╕ тому под╕бне, в╕дпадають повн╕стю? Що, х╕ба в╕н сам особисто ма╓ л╕кв╕дувати Федорчука? Стоп!

"Стоп! Стоп!", – знову сам до себе подумки вигукнув Серг╕й. А як же Оксана, як же отець Михайло, як же село Веселе, як же, врешт╕ решт, його мати Л╕д╕я Антон╕вна? Як його мр╕╖ про подальш╕ пошуки в його робот╕? Та й взагал╕, як його подальше життя?

А який ╕нший вар╕ант – знову ж таки, спок╕йно споглядати збоку, як гине це невинне створ╕ння, що звернулося до нього за п╕дтримкою. ╤ як в такому раз╕, знову ж таки, бути з Оксаною: при╖хати п╕сля всього цього до села Веселого й розпов╕сти Оксан╕, як до нього за допомогою звернулася самотня, безсила, беззахисна д╕вчинка, а в╕н у в╕дпов╕дь лише в╕двернувся в╕д не╖ ╕ спок╕йн╕с╕нько споглядав, як ╖╖ замочив ╖╖ власний дядечко. Або ж при╖хати й одружитися з Оксаною, жодним словом н╕ перед ким не прохопившись про те, як до нього звернулося за допомогою це нещасне беззахисне створ╕ння, а в╕н, як останн╕й боягуз ╕ нег╕дник, просто зробив вигляд, що н╕чого не зна╓ ╕ спок╕йно споглядав, як ця нещасна жертва загинула – як же в╕н тод╕ зможе жити з Оксаною, кожного дня, кожно╖ мит╕ караючись в╕д розум╕ння того, за якого нег╕дника вийшла зам╕ж Оксана, не здогадуючись про це; як в╕н дивитиметься в оч╕ отцев╕ Михайлов╕, як в╕н дивитиметься в оч╕ сво╖й матер╕?

То що ж тод╕ робити? Який вих╕д? А вих╕д, власне, один. Вих╕д ╓дино можливий – в╕н ма╓ втрутитися. В╕н ма╓ стати на захист ц╕╓╖ беззахисно╖ д╕вчинки. Але ж це означа╓ власноруч розрахуватися з Федорчуком, ╕ не треба тут вживати оце соромливе "розрахуватися" – в╕н, власне, ма╓ просто вбити Федорчука. Так, так, саме просто таки власноруч убити людину! В╕н ма╓ стати вбивцею! Але ж – це к╕нець! К╕нець усьому, к╕нець життю. Вт╕м, як це, к╕нець життю – адже життя не ма╓ к╕нця, бо душа безсмертна. Чим же воно, це в╕чне життя, ма╓ стати для вбивц╕?

Але ж в╕н стане тепер убивцею ╕ так, ╕ так: якщо в╕н уми╓ руки й просто споглядатиме збоку, як уб"ють ╤рину, то в╕н, звичайно, буде чистим перед "Крим╕нальним кодексом", але разом з Федорчуком стане справжн╕м убивцею перед самим собою, перед сво╓ю сов╕стю, перед Богом ╕ в╕чним життям, врешт╕ решт. Коли ж в╕н стане на захист ╤ри ╕ уб"╓ Федорчука, то стане вбивцею перед земними, придуманими людьми, законами, але не буде вбивцею перед самим собою, й отрима╓ над╕ю на в╕чне життя, яке зможе вимолити у Бога, як це сталося з убивцею, який вис╕в на хрест╕ поряд з ╤сусом.

Але ж це, власне, й не буде просто звичайне вбивство. Одне те, що Федорчук не людина, а справжн╕с╕нький монстр, хоча це й не да╓ саме по соб╕ права на самосуд ╕ його вбивство, якби не ситуац╕я з ╤рою. Це не буде звичайне вбивство, це буде акт смертельного по╓динку, в якому Серг╕й буде на боц╕ ображеного й приниженого, на боц╕ того, кому загрожу╓ смертельна небезпека, й в╕н в╕дверне цю небезпеку най╕мов╕рн╕ше ц╕ною власного життя, адже навряд чи йому вдасться вийти з цього по╓динку живим-здоровим – нав╕ть, якщо йому вдасться уникнути митт╓во╖ смерт╕ прямо п╕д час акц╕╖, коли Федорчук буде вже мертвим, то все одно не вдасться уникнути розплати за це, рано чи п╕зно розплата таки прийде.

Вбити людину, ясна р╕ч, не просто – ця проблема не вперше поставала перед Серг╕╓м, який свого часу пройшов Афган╕стан, де йому доводилося не раз вбивати, й де ц╕ вбивства виправдовувалися, здавалося, сам╕ собою, як нев╕д"╓мний орган╕чний акт в╕йни. Але й там, в Афган╕стан╕, на в╕йн╕, п╕д час бою, коли, якщо не вб"╓ш ти, то вб"ють тебе – нав╕ть там Серг╕я надзвичайно гн╕тило це питання, ╕ перше, що в╕н зробив, як т╕льки отримав таку можлив╕сть, при зустр╕ч╕ з одним з╕ священик╕в зв╕рився цьому Божому слуз╕ в сво╖х сумн╕вах щодо правом╕рност╕ вбивства, нав╕ть якщо це вбивство чиниться на в╕йн╕: чи пробачить Бог вбивство, якщо воно вчинене нав╕ть на в╕йн╕.

У в╕дпов╕дь тод╕ йому священик сказав, що на в╕йн╕ во╖н ╕де в б╕й не для того, щоб когось вбити, а для того, щоб захистити й самого себе й тих мирних людей, як╕ стоять за його спиною й не здатн╕ сам╕ себе захистити, а в бою ж нев╕домо хто кого вб"╓: ти когось, чи хтось тебе – так що, йдучи в б╕й на в╕йн╕, во╖н, власне, йде в╕ддати життя сво╓ за ближнього свого, а про це нав╕ть в Б╕бл╕╖ написано, що блаженний, хто в╕дда╓ життя сво╓ за ближнього свого. Серг╕й на все життя запам"ятав ц╕ свят╕ для нього слова – а зараз теж була, власне, така ж сама ситуац╕я, зараз в╕н теж, як ╕ тод╕, на в╕йн╕, йде в б╕й, щоб захистити того, хто не в змоз╕ сам захистити себе, зараз в╕н теж ╕де, аби в╕ддати життя сво╓ за ближнього свого.

Серг╕й не любив гучних сл╕в, але хто б там що не говорив – це буде двоб╕й добра з╕ злом, в якому в╕н, Серг╕й, буде на боц╕ добра. ╤ все. Крапка! В╕н прийняв р╕шення. Та й н╕якого ╕ншого р╕шення, н╕якого ╕ншого виходу в Серг╕я в ц╕й ситуац╕╖ й не було – це ╓дино можливе р╕шення для того, хто хот╕в би вийти з честю з ц╕╓╖ ситуац╕╖ й залишити за собою право молити Бога про милосердя.

А як же Оксана, отець Михайло? Що ж, Оксана все зрозум╕╓. В╕н напише Оксан╕ листа, в якому про все докладно розпов╕сть. Оксана все зрозум╕╓. Оксан╕ взагал╕ н╕чого не загрожу╓ на шляху спас╕ння, адже ╖╖ земне життя – це лише частка, й то незначна, м╕зерна частка ╖╖ життя в╕чного. А що б Серг╕й м╕г дати ╖й, якби обрав ╕нший вих╕д з ц╕╓╖ ситуац╕╖ й, умивши руки, став фактичним сп╕вучасником убивства невинно╖ беззахисно╖ д╕вчинки, – в╕н просто став би для Оксани обтяжуючими веригами, кайданами в ╖╖ простуванн╕ шляхом спас╕ння, каменем, який щомит╕ м╕г би потягти ╖╖ у глиб сумн╕в╕в в ╕стинност╕ Божих запов╕дей, коли б вона, в╕дчуваючи щомит╕ митарства розтерзано╖ душ╕ Серг╕я, розривалася м╕ж сп╕вчуттям до свого коханого ╕ усв╕домленням справедливост╕ в╕дмови йому у спас╕нн╕ його душ╕. Н╕, в╕н все правильно вир╕шив. Оксана його прекрасно зрозум╕╓, вона зрозум╕╓, що шлях, яким п╕шов Серг╕й – ╓дино можливий для його спас╕ння шлях. Оксана його зрозум╕╓ й буде молитися за спас╕ння його душ╕. Отець Михайло теж зрозум╕╓ Серг╕я й буде за нього молитися.

"Господи!", – подумки вигукнув Серг╕й, якого раптом блискавкою прошила згадка про те, що в╕н же ц╕╓╖ ноч╕ зрадив Оксану! ╤ ск╕льки б в╕н не намагався виправдати сам себе тим, що це не була власне зрада, адже було це не тамуванням х╕т╕, а насл╕дком безмежного жалю й милосердя до ╤ри – вс╕ ц╕ недолуг╕ виправдання не були варт╕ й ломаного гроша, вс╕ ц╕ виправдання, як ╕ сама зрада, були вигадками Сатани, аби затуманити, розмити, спотворити ч╕тк╕сть ╕стинного стану речей, який полягав у тому, що зрада – ╓ зрада, якими б ╖╖ благими нам╕рами хто не намагався виправдати. В╕н переспав з ╕ншою!

╤ це п╕сля того, як його другою половинкою – другою половинкою його т╕ла, другою половинкою його душ╕ погодилася стати така д╕вчина, як Оксана: ╓дина в св╕т╕ д╕вчина, з якою вони, об"╓днавшись, могли б стати одним ц╕лим – зц╕литися! ╤ в╕н все це зрадив! А тепер зайнявся вс╕лякими розумуваннями на морально-етичн╕ й рел╕г╕йн╕ теми, анал╕зуючи р╕зн╕ вар╕анти: що буде, коли в╕н поведеться так, чи ╕накше, що буде, коли в╕н повернеться, чи не повернеться до Оксани – н╕, не повернеться, н╕коли, сво╓ю п╕длою зрадою, в╕н раз ╕ назавжди в╕дтяв соб╕ можлив╕сть повернення до Оксани. Так, так саме нав╕ть всяке припущення можливост╕ повернення треба раз ╕ назавжди вирвати з серця. Забути й б╕льше н╕коли не повертатися до ц╕╓╖ думки. Все. Крапка.

Права значить була Оксана, коли говорила йому про те, що в╕н ще т╕льки виграв деяк╕ битви на шляху до ╕стинного просв╕тлення, а перемога у його в╕йн╕ за спас╕ння ще дуже далеко. Ось Серг╕й ╕ спробу╓ сво╖м заступництвом за ╤ру виграти, можливо й не в╕йну, а дати р╕шучий б╕й у в╕йн╕ за порятунок сво╓╖ душ╕, та й Оксан╕ в╕н дасть цим можлив╕сть спок╕йно й щасливо пройти св╕й власний шлях до спас╕ння й можлив╕сть щиро молитися за Боже милосердя до нього – а таке заступництво навряд чи дасть його душ╕ загинути. Отже, права була ╕гуменя Параскева, слова яко╖ п╕дтверджувалися самою Богородицею в сновид╕ннях Серг╕я, слова попередження про виб╕р, який невдовз╕ чека╓ на Серг╕я, ╕ про важлив╕сть не помилитися у цьому вибор╕. Отже, нарешт╕ цей виб╕р перед Серг╕╓м постав. Власне, виб╕р вже зроблено. Як кажуть , назад дороги нема╓! Крапка!

Як завжди п╕сля того, як к╕нцеве р╕шення вже прийнято, напруга пристрасно╖ боротьби в душ╕ спада╓, ти виходиш з╕ стану болючо╖ невизначеност╕, на серце сходить умиротворення. Так, Серг╕й ╕ справд╕ в╕дчув на душ╕ умиротворення п╕сля остаточного й безповоротного р╕шення, п╕сля остаточного й безповоротного вибору, хоча сам цей виб╕р був зовс╕м не на користь найбезпечн╕шого ╕снування, як це ╕снування розум╕╓ абсолютна б╕льш╕сть звичайних обивател╕в. ╤ все ж на душ╕ полегшало. Тепер залишилося лише обдумати й знайти спос╕б конкретного вт╕лення в життя цього вибору, цього остаточного р╕шення – а це вже набагато легше, ан╕ж зробити сам виб╕р.

Серг╕й п╕д╕йшов до одного з дерев, це був дуб, схожий на той самий майже тисячол╕тн╕й дуб, п╕д яким вони з Оксаною, остаточно дов╕рившись одне одному, вперше поц╕лувались. Н╕, звичайно це не був з таким же товстелезним стовбуром, такий же височенний, з такою величезною кроною, такий же крислатий дубище, який р╕с в л╕с╕ б╕ля села Веселого ╕ вважався священним дубом давн╕х волхв╕в, ровесником Ки╖всько╖ Рус╕, цей дуб був дещо скромн╕ших розм╕р╕в, а отже, й скромн╕шого в╕ку, але все ж ц╕ дуби були дуже схож╕ сво╓ю могуттю, хоча ос╕нь вже дещо ослабила цю могуть, зб╕днивши колишню розк╕ш л╕тньо╖ зелен╕. Серг╕й п╕д╕йшов до дуба з сонячного боку, приклав долоню до кори – нагр╕та сонцем, вона була теплою. Серг╕й с╕в поряд з дубом на сухе опале листя, прихилився спиною до нагр╕то╖ сонцем дубово╖ кори, в╕дчуваючи, що живлюща сила дуба н╕би всоту╓ться в нього, ╕ лише тепер пом╕тив, що сонце вже почало св╕й шлях до заходу, отже Серг╕й про╜авив, не пом╕тивши цього, не лише сн╕данок, а вже й об╕д.

Взагал╕ то, хрон╕чна забудькуват╕сть щодо регулярност╕ й достатност╕ ╖ж╕ та сну, пов"язана з нездоланними нападами глибокого натхнення, була притаманна Серг╕╓в╕, як ╕стинному й невиправному художнику з ус╕ма вадами й перевагами, як╕ вир╕зняють це в╕дгалуження роду людського, так що недо╖дання й недосипання були для нього досить звичною р╕ччю, й пара дн╕в, проведених без ╖ж╕ та сну, не були для нього чимось екстреним. Так що усв╕домлення того, що зб╕г вже досить довгий пром╕жок часу без ╖ж╕, означало лише те, що в╕н загубив уже багато часу на досить абстрактн╕ розумування з приводу морально-рел╕г╕йних ц╕нностей, а жодного конкретного р╕шення, окр╕м р╕шення приступити до конкретних р╕шень, поки що нема╓. ╤ Серг╕й вир╕шив нев╕дкладно ж приступити до вир╕шення конкретних завдань – ╕ нав╕ть натяку на думку про те, що негайно пора вже перекусити, не виникло в нього.

То що ж, раз виб╕р зроблено, й пора приступати до вир╕шення конкретних питань – тод╕ вперед. Що робити ╕ як робити? Припуст╕мо те, що робити, вже б╕льш-менш зрозум╕ло. А от як це робити – про це пора подумати. ╤ тут Серг╕й знову в╕дчув у себе за спиною вагу подарованого Гринею п╕столета – оце, власне, ╕ ╓ в╕дпов╕дь на питання, як вт╕лити прийняте р╕шення, як кажуть, в життя, хоча в даному випадку правильн╕ше буде сказати вт╕лити в смерть. Подарунок Грин╕ був як н╕коли до реч╕. Постр╕л ╕з п╕столета – це й над╕йно, благо Серг╕й вм╕╓ користуватися цим знаряддям досить непогано; це й, якщо можна так сказати, сол╕дно в пор╕внянн╕, хоча б, наприклад, з таким, на погляд Серг╕я, ганебним способом, як отру╓ння, чи ще щось, що б╕льше п╕дходить для боягуз╕в. П╕столет – у випадку з Федорчуком, це майже дуель, адже Федорчук – це ще й могутня, якщо не сказати всемогутня, служба безпеки, пильн╕сть яко╖ навряд чи вдасться приспати. Федорчук – це перш за все першокласн╕ профес╕йн╕ т╕лоохоронц╕. Отже – п╕столет, це вже вир╕шено остаточно, це вже добре.

Дал╕ – служба безпеки, т╕лоохоронц╕. Хоча Серг╕я вони навряд чи будуть п╕дозрювати, чи стежити за ним – от, наприклад, вчора при його перш╕й появ╕ в дом╕ Федорчука його нав╕ть не обшукали, хоча сво╓ бажання зробити це й висловлював охоронець, який впускав Серг╕я в дв╕р. Отже, Серг╕я вони досить добре перев╕рили заздалег╕дь до його появи в дом╕ Федорчука, та й сам Федорчук, мабуть, дав указ╕вку, якщо й наглядати за Серг╕╓м, то здалеку. Та воно й правильно – якщо поглянути на все це збоку, то яка п╕дозра може бути щодо захопленого церковним малярством, одного з найкращих в ц╕й царин╕, художника, який за свою роботу бере лише невелику дещицю в╕д справжньо╖ вартост╕ його роботи: н╕яко╖ п╕дозри й бути не може. Отже, ефект неспод╕ванки забезпечено.

Поки що все було на боц╕ Серг╕я. Звичайно ж, найкраще м╕сце для акц╕╖ – будинок самого Федорчука: де ще загальна пильн╕сть охорони може бути найменшою, де ще Серг╕й з Семеном Павловичем зможе зустр╕тися в невимушених обставинах, де ще в╕н взагал╕, зможе знайти м╕сце для п╕дготовки й зд╕йснення свого задуму, якщо не дома у Федорчука – н╕де. Отже, м╕сце акц╕╖ теж ╓.

Таким чином, зас╕б ╕ м╕сце акц╕╖ вже знайдено. Залиша╓ться лише довершити задум, додумати др╕бниц╕, довести план до вс╕╓╖ можливо╖ вик╕нченост╕, а для цього треба буде, так би мовити, зор╕╓нтуватися на м╕сцевост╕ – оглянути докладно будинок, вивчити розм╕щення охорони, камер спостереження, звички й найб╕льш ╕мов╕рн╕ напрямки пересування Федорчука в будинку, ╕ все таке ╕нше. На це знадобиться дек╕лька дн╕в.

Але час не жде, час в даному раз╕ як н╕коли дорогий, час зараз на вагу життя – ╤риного життя, яке кожно╖ мит╕ ста╓ все б╕льше загроженим, кожно╖ мит╕ ╖╖ життя зависа╓ на все тонш╕й волосинц╕. Тому звол╕кати н╕як не можна. Але не можна й легковажити безпекою, над╕йн╕стю, продуман╕стю, довершен╕стю плану – один ╓диний нев╕рний, нав╕ть просто невпевнений крок, одна ╓дина похибка – ╕ все, тод╕ вже н╕ йому самому, н╕ ╤рин╕, н╕хто й н╕що не допоможе, ╖х обох просто не стане на св╕т╕, ╕ все. Отже, думати, думати, й ще раз думати. ╤ починати думати в╕дразу, ось прямо тут ╕ зараз...

Але перейти до обдумування конкретного плану вже ось тут ╕ зараз Серг╕╓в╕ все ж не судилося. До нього раптом долинули чи╖сь голоси: не досить виразн╕, щоб джерело голос╕в було занадто вже близько, але й не так╕ вже невловим╕, щоб бути занадто далекими. Серг╕й, захоплений сво╖ми роздумами не в╕дразу звернув увагу на появу сус╕д╕в, але згадавши про попередження Грин╕ про нагальну небезпеку з боку м╕сцевого др╕бного крим╕нал╕тету, все ж вир╕шив дослухатися до долинаючих до нього голос╕в. Невже це й справд╕ була та сама м╕сцева босота, така небезпечна з╕ сл╕в Грин╕, що задля в╕дбиття ╖хнього нападу Гриня й подарував Серг╕╓в╕ зброю, якою наполегливо й радив скористатися в раз╕ д╕йсно╖ небезпеки, реальн╕сть яко╖ Гриня вважав наст╕льки безперечною, що в пор╕внянн╕ з╕ сво╖м Першотравневим вважав "Чикаго тридцятих" просто таки дитячим садком?

Та зараз вже й Серг╕й пригадав, як у розмовах у по╖зд╕ ╕ в автобус╕, коли в╕н вже п╕д"╖жджав до Першотравневого, в╕н чув розпов╕д╕ про жахлив╕ м╕сцев╕ крим╕нальн╕ розборки, про сотн╕, якщо не тисяч╕ труп╕в, "закатаних" в асфальт ╕ бетон, закопаних в перел╕сках ╕ вибалках, про те, що з настанням темряви в тутешн╕х м╕стах мало хто вже наважиться вийти на вулицю. А вже таки починало потихеньку сутен╕ти – ос╕нь ╓ ос╕нь. Н╕, не те, щоб Серг╕й дуже стурбувався обставинами свого самотнього перебування у в╕длюдному м╕сц╕ з перспективою опинитися наодинц╕ з╕ знаменитими м╕сцевими хул╕ганами, – просто треба було виявляти обачн╕сть, особливо тепер, коли в╕н прийняв р╕шення, для вт╕лення якого в життя йому треба бути живим, неушкодженим ╕ по можливост╕ якнайменше вплутуватися в будь-як╕ непевн╕ ситуац╕╖, аби не привертати до себе зайво╖ уваги. А тому н╕куди не под╕нешся – доведеться таки перев╕рити реальн╕сть небезпеки.

Серг╕й потихеньку п╕дв╕вся, ще раз перев╕рив зручн╕сть розташування заткнутого за пояс брюк п╕столета, й намагаючись ступати якомога безгучн╕ше, пов╕льно п╕шов у напрямку долинаючих до нього голос╕в, час в╕д часу зупиняючись, щоб перев╕рити, чи правильно в╕н цей напрямок визначив, що не було занадто важко, оск╕льки збоку долинаючих голос╕в якраз в╕яв в╕тер, що додатково ще й надавало Серг╕╓в╕ можлив╕сть нечутно п╕д╕йти до джерела можливо╖ небезпеки. П╕д веч╕р ставало все прохолодн╕ше, голоси долинали досить ч╕тк╕ – все ч╕тк╕ш╕ й ч╕тк╕ш╕...

Що це? Серг╕я знову пройняло почуття вп╕знавання чогось знайомого – чолов╕чий голос, яким хтось то глухувато щось розпов╕дав, то стримано см╕явся, когось нагадував. Зовс╕м недавно Серг╕й десь чув такий приблизно голос. Батюшка Санько? Незнайомий дядько, що про Санька розпов╕дав? Гриня? Гриня! Гриня?.. Серг╕я почало опановувати розум╕ння реальност╕ зовс╕м неоч╕куваного – чим ближче в╕н п╕дходив, тим впевнен╕ше переконувався, що чолов╕чий голос належав Грин╕: промайнула нав╕ть грайлива думка про те, чи думав Гриня, даруючи йому сьогодн╕ зброю, що з ц╕╓ю збро╓ю хтось сьогодн╕ п╕дкрадатиметься до самого ж Грин╕. Серг╕й нав╕ть вир╕шив пожартувати зараз, ╕ вже почав розм╕рковувати над тим, як саме в╕н зараз пожарту╓, але невдовз╕ йому нав╕др╕з в╕дбило охоту жартувати – йому стало не до жарт╕в в╕д наступно╖ хвил╕ вп╕знавання: разом з чолов╕чим голосом, що належав, ╕ це вже точно, Грин╕, лунав ще й голос ж╕ноч╕й, нав╕ть не ж╕ночий – д╕вочий...

Та н╕, цього не може бути! Хвиля вп╕знавання почала раптом перетворюватися на дев"ятий вал, що загрожував не лише затопити бажання Серг╕я пожартувати, а й змити, перевернути, знищити все, все... Та н╕, цього н╕ в якому раз╕ не може бути. Якщо б Серг╕й ╕ припустив можлив╕сть почути ц╕ два голоси разом, то т╕льки не в так╕й близьк╕й, дружн╕й, жарт╕влив╕й, нав╕ть весел╕й розмов╕. ╤ все ж – в╕н ще не зовс╕м глухий. Але цього бути не може! ╤ все ж, чим дал╕ Серг╕й наближався до весело╖ пари, а те, що ╖х було лише дво╓, вже не викликало н╕якого сумн╕ву, чим ближче в╕н п╕дходив, тим впевнен╕шим ставало його переконання, що д╕вочий голос – це голос ╤ри, т╕╓╖ само╖ ╤ри, з якою в╕н познайомився, коли вона була також в компан╕╖ Грин╕, але ╖й тод╕ було не до жарт╕в; ╤ри, яка вчора була в стан╕ такого глибокого в╕дчаю, що Серг╕й нав╕ть уявити соб╕ не м╕г би веселу посм╕шку на ╖╖ устах; ╤ри, через безмежне сп╕вчуття до яко╖, Серг╕й зрадив Оксану. Та н╕, це, мабуть, просто розбуяла Серг╕╓ва фантаз╕я, помножена на його пустий шлунок ╕ надзвичайн╕ пригоди, намага╓ться нав╕яти йому марево, галюцинац╕ю – ╤рин голос, який в╕н плута╓ з голосом яко╖сь подружки Грин╕.

Пов╕льно, якомога не чутн╕ше Серг╕й наблизився до весело╖ пари, яка була зайнята жарт╕вливим щебетанням п╕сля сексу, адже те, чим щойно займалися ц╕ дво╓ молодих людей протилежно╖ стат╕, не викликало н╕якого сумн╕ву – Гриня пов╕льно й самовдоволено заст╕бав шир╕нку, а його подруга, п╕днявши сп╕дницю до самого поясу, одягала панчохи: вже досить в╕дчутно сутен╕ло, але коли Серг╕й, вже достатньо наблизившись, визирнув ╕з-за стовбура дерева, за яким ховався, то побачив усю цю картину все ж достатньо ч╕тко, аби в нього не виникло жодних сумн╕в╕в у тому, чим вони щойно були зайнят╕, а ще в тому, що це були саме Гриня разом з ╤рою. Так, це була вона, та сама ╤ра, небога Федорчука. Серг╕й, побачивши цю картину, вмить ╕нстинктивно в╕двернувся, п╕дкоряючись п╕дсв╕домому бажанню уникнути ганебного п╕дглядання ╕нтимно╖ сцени, нев╕льним св╕дком яко╖ в╕н став, але ц╕╓╖ мит╕ споглядання було ц╕лком достатньо, аби в╕н все зрозум╕в ╕ в нього не залишилось жодних сумн╕в╕в. Так, це були Гриня й ╤ра, як╕ щойно займалися коханням, а тепер весело щебетали, рад╕сн╕ ╕ вдоволен╕. Побачене н╕би блискавкою прошило наскр╕зь Серг╕я, наче парал╕зувавши його: все т╕ло обезсил╕ло, як╕сь ватян╕, н╕би чуж╕, ноги почали п╕дгинатися – в╕н, притулившись спиною до дерева, пов╕льно сповз до низу й с╕в п╕д деревом, п╕д╕бгавши ноги й утупивши невидющ╕ оч╕ в с╕р╕ючий морок ос╕нн╕х сут╕нок.

– Щось ти сьогодн╕ дуже швидко вдовольнилася, – вбравши сорочку й заст╕бнувши брюки, жарт╕вливо кинув Гриня. – А може продовжимо ще? Хоч пару раз╕в, – в╕н п╕д╕йшов до ╤ри, яка в цей час, п╕днявши сп╕дницю й одягнувши трусики, одягала панчохи на сво╖ красив╕ ноги, й озирнувшись, весело посм╕хнулася. – То як, може все ж ╕ще трохи побавимося, га? – наполягав Гриня, п╕д╕йшовши до ╤ри впритул, пот╕м погладив ╖╖ оголен╕ яг╕дниц╕ й пов╕льно просунув руку пом╕ж ╖╖ ноги. – Давай ще трохи...

– Та н╕, на сьогодн╕ вже досить, – м"яко в╕дв╕вши його руку вб╕к, в╕дпов╕ла ╤ра й опустила сп╕дницю, прикривши ноги. – В цей в╕дпов╕дальний час нам взагал╕ треба було б не т╕льки обмежити наш╕ зустр╕ч╕, а й зовс╕м перестати зустр╕чатися. Це було б краще з ус╕х бок╕в. Та вже нехай. Що зроблено, те зроблено. Та на сьогодн╕ вже досить. Треба бути обачн╕шими. А то заради задоволення митт╓во╖ слабкост╕ ми так можемо зруйнувати всю справу. ╤ так все висить , можна сказати, на волосинц╕, найменший промах з нашого боку, найменша помилка – ╕ все, вся справа котов╕ п╕д хв╕ст. А ми сьогодн╕ вже зробили таку помилку. Так що все, досить. Принаймн╕ на сьогодн╕. Ще ось трохи подиха╓мо св╕жим ос╕нн╕м пов╕трям ╕ гайда додому.

– Слухаю ╕ п╕дкоряюсь, – вигукнув Гриня.

Серг╕й в цей час знаходився досить близько й дуже добре все чув, ╕ хоча сид╕в спиною до Грин╕ з ╤рою, ще й за деревом, та все, що в╕дбувалося, наче бачив на власн╕ оч╕.

– Слухаю та п╕дкоряюсь, – повторив Гриня, жартома приклавши руку до скрон╕, н╕би в╕ддаючи по-в╕йськовому честь, – ваше висо-о-окоблагород╕╓.

– Жартуй, жартуй, – поправила ╤ра кофтинку. – Так точно ти жартував, коли я т╕льки задумувала всю цю оборудку з цим Богданенком, з цим нашим художником-каратистом – ти ж ╕ тод╕ т╕льки см╕явся з мене, називав фантазеркою, Шахерезадою.

– Жартувати то я жартував, але ж врешт╕ решт справа зрушила з м╕сця лише завдяки мен╕, – вже серйозн╕ше промовив Гриня, – це ж я врешт╕ решт з╕брав дось╓ на цього Богданенка, вияснивши, розшукавши, розв╕давши все, що т╕льки можливо, ╕ нав╕ть те, що неможливо про нього, аж до його дитячих звичок – власне, все, як ти сама хот╕ла. Чи, може, я щось плутаю?

Почувши, що в розмов╕ згаду╓ться його пр╕звище, Серг╕й зосередився, стараючись якомога скор╕ше в╕дкинути вс╕ особист╕ переживання, пов"язан╕ з ц╕╓ю ситуац╕╓ю, як╕ заважали йому реально оц╕нювати обставини й реагувати на них.

– Так, звичайно, це правда, ти молодець, – ╤ра п╕д╕йшла до Грин╕ й поплескала його по плеч╕. – Тут нема про що говорити, ти все виконав на "в╕дм╕нно". Але погодься й ти, що сама ╕дея вс╕╓╖ афери, а пот╕м ╕ вся детальна розробка плану, та, власне, як ╕ саме вт╕лення в життя цього детально розробленого плану – все це зробила я, все це завдяки мен╕, все лягло на мо╖ крихк╕ д╕воч╕ плеч╕. А якби ти знав, що стало поштовхом для розробки саме такого плану д╕й, ти б тод╕ мав ще б╕льше право називати мене Шахерезадою, ти б тод╕ ще запекл╕ше жартував над╕ мною, а вже см╕явся б...

– Ану, ану, – Гриня взяв св╕й п╕джак, постелив його на капот свого автомоб╕ля, на якому вони сюди при╖хали, й п╕дхопивши ╤ру за тал╕ю, посадив ╖╖ на капот, – ану розкажи мен╕ ще одну казочку, шановна Шахерезада ╤ван╕вна.

– Зна╓ш про такий соб╕ роман Дюма "Три мушкетери"? – запитала ╤ра, вс╕даючись на капот╕.

– Ти що, зовс╕м уже за останнього нев╕гласа мене ма╓ш – не т╕льки знаю, я ще й читав його в дитинств╕, як ╕ б╕льш╕сть юнак╕в, а ще я читав ╕з Дюма... – замислився на мить Гриня.

– О-о-о, та ти ще й читати вм╕╓ш? – ╕рон╕чно посм╕хнулася ╤ра. – Та ти прямо ╕нтелектуал.

– Ти знову почина╓ш? – дещо ображено нахмурився Гриня. – ╤нтелектуал, не ╕нтелектуал, але...

– Добре, добре, – не дала знову зак╕нчити йому думку ╤ра, – в╕рю, в╕рю: що, що, а "Три мушкетери", як ╕ б╕льш╕сть юнак╕в, ти й справд╕ таки м╕г би прочитати, ╕, мабуть, головним геро╓м для тебе, як ╕ для б╕льшост╕ юнак╕в, був Д"Артаньян?

– А хто ж ╕ще?

– А от для мене головним геро╓м, точн╕ше геро╖нею, була лед╕ В╕нтер.

– А, це та сама, що ╖й пот╕м в╕друбали голову?