Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц)

– Прокидайся, прокидайся, – долинув до Серг╕╓во╖ св╕домост╕ ласкавий голос Горпини Степан╕вни, – об╕д вже на стол╕, пора вже прокидатися, – лаг╕дно розбуркувала вона сонного гостя, який поступово виринав ╕з глибокого, але короткого сну, – пора вже тоб╕ й попо╖сти, сьогодн╕ ж, мабуть ╕з самого ранку маково╖ росинки в рот╕ не було, а в мене вже все на стол╕...

– Так, так, – остаточно прокинувшись, в╕дпов╕в Серг╕й, с╕в на диван╕ ╕ потер долонями обличчя, остаточно розв╕юючи залишки сну, – я тут, зда╓ться заснув...

– Поспав, поспав годинку з дороги. Але пора вже прокидатись, а то, якщо вдень виспишся, то вноч╕ не захочеться спати, та й об╕д вже на стол╕, голодний же, мабуть.

– Та зранку випив кави.

– Кави в╕н випив, – саркастично подивилась бабуся, – п╕шли вже скор╕ше за ст╕л.

– Добре, добре, дякую, зараз ╕ду. Просто якось спросоння ще апетит про себе не дуже нагаду╓. Мен╕ б умитися.

– Так, так, звичайно. Зараз я тоб╕ й рушника д╕стану, – п╕шла вона до шафи, в╕дчинила ╖╖ ╕ почала там порпатись.

А Серг╕й тим часом озирнувся уважн╕ше. В хат╕ було охайно, прибрано, все стояло на сво╖х м╕сцях, кругом н╕ пилиночки. В належному ╖й кут╕ – ╕кона Божо╖ Матер╕, на ст╕нах – св╕тлини р╕дних ╕ близьких. Взагал╕, все було так, як ╕ належить бути в звичайн╕й селянськ╕й хат╕, де живе старенька бабуся : цей стародавн╕й образ Божо╖ Матер╕, ц╕ пожовкл╕ св╕тлини на ст╕нах, ц╕ в╕зерунчат╕ занав╕сочки на в╕кнах, ц╕ гаптован╕ скатерки на меблях – все дихало такою знайомою, такою р╕дною стародавньою доброзвичайн╕стю, викликаючи щемлив╕ дитяч╕ спогади, адже все це так нагадувало оселю його, Серг╕╓во╖, р╕дно╖ бабус╕, давно вже померло╖ баби Килини, Килини Андр╕╖вни, яка жила п╕д Ки╓вом, ╕ в яко╖ Серг╕й проводив досить багато часу, особливо на кан╕кулах, оск╕льки виростав безбатченком з одною лише мат╕р"ю, яка б╕дкалася, працюючи на дек╕лькох роботах, аби прогодувати себе ╕ сина. Та й бабуся Горпина так була схожа на бабусю Килину – цей метушливий почовг при ходьб╕ з характерним розгойдуванням худенького т╕ла, так як чимчику╓ качечка, ця самозречена турботлив╕сть про ╕нших, ця прониклива доброта, що вилива╓ться з очей щедрим сонячним потоком...

– Ось, тримай, – подала Горпина Степан╕вна Серг╕╓в╕ чистий вишитий рушник, якого видобула щойно ╕з надр шафи, – це я ще д╕вкою вишивала, на в╕но соб╕, – розлила вона щедроту сво╓╖ доброти у щир╕й посм╕шц╕.

– Дякую, – як приймають хл╕б-с╕ль, Серг╕й прийняв цей рушник, що дихав щир╕стю селянсько╖ на╖вно╖ невинност╕. Пот╕м в╕н п╕дв╕вся й п╕шов усл╕д за бабусею надв╕р до умивальника, де з насолодою умився чистою водою з колодязя, що був тут же , на подв╕р"╖, витерся чистим духмяним рушником ╕ з почуттям рад╕сно╖ св╕жост╕ п╕шов усл╕д за бабусею знову в хату до об╕днього столу.

– Ось пригощайся, будь ласка, не соромся, – припрошувала бабця Серг╕я, насипаючи йому в миску борщ, кр╕м якого на стол╕ ще стояла смажена картопля, печеня, коржики, молоко, – ╖ж, ╖ж, – накладала вона поб╕льше сметани в борщ, – як кажуть, хто як ╖сть, той так ╕ працю╓, так що не соромся.

– Та я не соромлюся, – взяв Серг╕й ложку ╕ шматок хл╕ба, – просто ви тут, бабуню, понаприготували ст╕льки, що вистачило б не лише на одного художника, а на ц╕лу бригаду роб╕тник╕в. П╕сля такого об╕ду гр╕х було б працювати абияк, – в╕н п╕дсунув миску духмяного борщу ближче ╕ почав з апетитом ╖сти. – А ви ж, бабуню, чого не ╖сте? – в╕д╕рвався в╕н на мить в╕д миски.

– Та я сьогодн╕ й посн╕дала н╕вроку, та й поки готувала об╕д ще п╕д"╖ла, та й взагал╕, ск╕льки там мен╕, стар╕й баб╕, треба. Ти не переймайся й не в╕двол╕кайся, ╖ж.

Як кажуть, апетит приходить п╕д час ╖ди – Серг╕й п╕д час об╕ду ще раз п╕дтвердив цю ╕стину.

– Оце так на╖вся, – в╕дхилився в╕н на спинку ст╕льця, допиваючи вже молоко, – давно вже так не на╖дався. А до реч╕, зв╕дки це у вас молоко таке смачне, св╕же та духмяне, я, наче, корови у вас не пом╕тив?

– Так, корови у мене д╕йсно нема╓, стара я вже та нем╕чна, щоб корову тримати, хоча колись ╕з Йосипом Миколайовичем ╕ кор╕вку теж тримали, а як приставився м╕й господар, то я кор╕вку ╕ продала, зате у сус╕д╕в кор╕в поки що, слава Богу, вистача╓. Ось це, – показала бабуся на глечик з молоком, з якого ╖╖ г╕сть наливав соб╕ ще один кухоль, – я взяла у сво╓╖ таки сус╕дки, Мотр╕ Микит╕вни, що поряд з╕ мною й живе. Тоб╕ подоба╓ться це молоко?..

– Подоба╓ться, ой подоба╓ться, – задоволено прицмокнув Серг╕й, допиваючи другий кухоль молока, – духмяне та смачне, аж солодке, мабуть, св╕же.

– А як же, звичайно св╕же, ╕ншого в нас не бува╓. Та й трава ж св╕жа п╕шла на пасовищах, так що молоко зараз д╕йсно таки гарне. Отже, якщо тоб╕ й справд╕ подоба╓ться молоко Мотино╖ корови, то можна тепер буде брати в не╖ молоко для тебе, поки ти будеш тут працювати. Тим б╕льше, що, – Горпина Степан╕вна з якоюсь доброзичливою хитринкою глянула на Серг╕я, – коли я вже хот╕ла Мотр╕ заплатити за молоко, то вона з мене грошей таки не взяла...

– Чому це? – здивувався Серг╕й.

– Та коли я ╖й розпов╕ла, – доброзичлива селянська хитринка знову з"явилася в посм╕шц╕ бабус╕, – що це для тебе, тобто для того самого художника, що оце вже й при╖хав ╕ буде вже розписувати наш храм, ╕ що зараз ти оце якраз у мене... Та ще коли розпов╕ла, який ти на справд╕, що при╖хав ти електричкою, ╕ за розпис храму грошей не заломив ст╕льки, що, ого-го!.. Та й взагал╕...

– Горпино Степан╕вно, Горпино Степан╕вно...– док╕рливо похитав головою Серг╕й. – То це ви вже, значить, баб╕ Мотр╕, баба Мотря баб╕ Парасц╕, ╕ так дал╕. То, мабуть, вже все село зна╓ про мене?

– А що тут такого, – трохи нав╕ть ображено в╕дпов╕ла бабця, – ти що хот╕в тут жити, працювати й щоб н╕хто н╕коли не д╕знався про твою тут присутн╕сть?

– Та н╕, ви пробачте, якщо я вас образив. Просто, як сам╕ розум╕╓те, я взагал╕ то не надто т╕шуся зайвими про себе розмовами. А кр╕м того ви мен╕ ще нагадали, що я вже тут у вас давно в сел╕, а до отця Михайла все ще не зав╕тав, ╕ буде воно якось, мабуть, не зовс╕м зрозум╕ло, якщо все село вже буде знати, що я давно при╖хав, а отець Михайло про це й не знатиме, а д╕зна╓ться теж ╕з чуток в╕д сво╖х сус╕д╕в. Якось це, на мою думку, буде не по-людськи.

– Он ти про що. Не переймайся. Н╕чого страшного нема╓ в тому, що ти не в╕дразу по при╖зд╕ прийшов до отця Михайла. Адже ж р╕ч в т╕м, що отець ще до об╕ду по╖хав до одного з наших прихожан, який живе далеченько зв╕дси – дружин╕ його дуже зле. Так що, все одно панотця вдома не було. А вт╕м, в╕н вже невдовз╕ ма╓ й при╖хати.

– То коли в╕н по╖хав автобусом чи електричкою, так ми й точно можемо знати, о котр╕й годин╕ в╕н ма╓ при╖хати – розклад руху вам же, напевне, в╕домий.

– Та н╕, отець Михайло по╖хав власним автомоб╕лем. До Семена Бондаря так просто не доберешся, до ╖хнього села н╕ електричка, н╕ автобус не ходять.

Серг╕й, нев╕домо чому, був якось трохи прикро вражений зв╕сткою про те, що отець Михайло, виявля╓ться, ма╓ власне авто. Якось це не зовс╕м в"язалося з його власними переконаннями й уявленнями про те, яким повинен бути духовний наставник, ╕ як в╕н повинен себе поводити в такий скрутний для народу час, як зараз. Та й якось не схоже було це на того побожного чолов╕ка, отця Михайла, який особисто при╖здив до Ки╓ва умовляти Серг╕я зайнятися розписом ╖хнього храму. Отець Михайло тод╕ д╕йсно таки справив таке враження на Серг╕я, що той негайно вир╕шив тут таки ╖хати в село Веселе, в╕дклавши вс╕ сво╖ справи. А вт╕м, отцев╕ Михайлов╕, зважаючи на розпорошен╕сть його пастви по далеких селах, ╕ справд╕ таки просто необх╕дний був автомоб╕ль, вир╕шив Серг╕й. "Та й взагал╕, – думав в╕н соб╕, – автомоб╕ль в наш час – це ж не розк╕ш, а зас╕б пересування, ╕ мати автомоб╕ль в наш час – це, взагал╕ то, те ж саме, що мати , наприклад, холодильник, чи телев╕зор, це просто необх╕дна в дом╕ р╕ч", – старався Серг╕й сам себе переконати й погамувати непри╓мне почуття, що в╕н н╕бито у чомусь незаслужено звинуватив достойну людину, але тут же подумки розсм╕явся над сво╖ми переконуваннями самого себе, згадавши, що це якраз його мама такими самими словами переконувала самого Серг╕я, умовляючи придбати хоч якийсь автомоб╕ль, а в╕н у в╕дпов╕дь на це незворушно доводив, що в час, коли весь народ, можна сказати, б╕ду╓, мати вс╕ляк╕ розкош╕, в тому числ╕ й автомоб╕ль, просто непристойно. Мабуть мама таки була права, називаючи Серг╕я занадто вже вимогливим до людсько╖ природи, ╕ доводячи, що такий його юнацький максимал╕зм просто таки не личить такому дорослому, можна сказати, вже в л╕тах, чолов╕ков╕.

– ... То ти чу╓ш, що я тоб╕ кажу, – вив╕в Серг╕я з його легко╖ задуми голос Горпини Степан╕вни, – чи про що ти зараз оце дума╓ш?

– Так, так, вибачте, Горпино Степан╕вно, задумався трохи, це з╕ мною бува╓ ╕нод╕. Але нам, художникам, таке треба вибачати, сам╕ розум╕╓те. Так що ви мен╕ хот╕ли сказати?

– Та я кажу, що залишайся в мене жити, поки будеш у нас. М╕сця в мене в хат╕ вистача╓, ╖сти-пити ╓ що, та й молочко, що тоб╕ так сподобалося поряд, ╕ храм тут таки п╕д боком, та ще й тут таки поряд, – бабуся показала рукою, – просто перейдеш дор╕жкою через м╕й город – ╕ Дн╕про, купайся ск╕льки завгодно.

– Так, так умови просто чудов╕, що там ╕ казати, – завагався якось Серг╕й. – Я б, звичайно, не проти.

– То в чому ж р╕ч? – бабця пом╕тила його нер╕шуч╕сть.

– Просто, розум╕╓те, я взагал╕ то думав зупинитися в отця Михайла. Наск╕льки я зрозум╕в з нашо╖ з ним розмови, в╕н теж тако╖ думки, в╕н же одинак, живе самотою, як я зрозум╕в? Це по-перше. А по-друге, ви ж сам╕, Горпино Степан╕вно, говорили, що до вас при╖жджають ваш╕ р╕дн╕, щоб допомогти вам по господарству – чи не заважатиму я в такому раз╕ ╖м ╕ вам?

– Он ти про що. То щодо отця Михайла, в╕н д╕йсно таки одинак, як померла його дружина, Ольга Петр╕вна, то з тих п╕р Михайло Архипович, отця Михайла нашого, якщо не зна╓ш, звати так, Михайло Архипович Князенко.

– Так, так, звичайно, знаю.

– Так от, в╕н, виходить так що й справд╕ одинак. Але ж пок╕йна його дружина залишила Михайлов╕ Архиповичу донечку, Оксану.

– Але ж, як мен╕ в╕домо, вона черниця?

– Так, так, правда твоя, Оксаночка у нас в Христових наречених ходить, прикликав ╖╖ Господь до служ╕ння. Але ж монастир – не в"язниця, ╕ Оксана частенько в╕дв╕ду╓ батька, а ╕нод╕ й довгенько таки живе тут у нього, коли треба допомогти по господарству. А зараз – вам, м╕ським жителям, це, мабуть, нев╕домо – саме час поратися на город╕ – травень – ╕ ог╕рочки треба посадити, ╕ пом╕дорчики, пополивати все, поки прийметься добре, та й картопельку прополоти та обгорнути саме час, ╕ все таке ╕нше. Одне слово, тут вона якраз зараз, Оксана, у батька живе й пора╓ться по господарству. А щодо мо╖х р╕дних, то вони д╕йсно при╖жджають до мене на пом╕ч, але при╖жджають вони не надовго, зазвичай на вих╕дн╕, ╕ м╕сця, хоч ╕ хата моя вида╓ться невеликою, вистача╓ вс╕м, ╕ в хат╕ на дол╕вц╕ стелемось, ╕ ще й прибуд╕вля за хатою ╓, ран╕ше, коли я тримала корову, там с╕но було, ╕ вс╕ так любили виспатись на с╕н╕, а тепер там стоять л╕жка, ╕ вл╕тку теж дуже гарно там спати на св╕жому пов╕тр╕. Так що, як на╖дуть мо╖, то м╕сця вс╕м вистача╓, ╕ тоб╕ вистачить – одним менше, одним б╕льше, н╕хто й не пом╕тить.

– Що ж, переконали, – Серг╕й розв╕в руками, – я з великим задоволенням залишуся у вас, якщо отець Михайло не буде проти цього, якщо в╕н не образиться на те, що я зупинюся не в нього.

– А чого б йому бути проти, чого б йому ображатися? Та й Оксаночка ж зараз якраз тут живе.

– Та й вам же, Горпино Степан╕вно, зайва коп╕йчина не завадить, пенс╕я ж у вас не дуже...

– Яка пенс╕я, яка зайва коп╕йчина, я щось не второпаю про що ти це говориш.

– Та за квартиру ж я вам заплачу. Що ж я тут даром житиму, турбуватиму вас. Об╕ди мен╕ ще ж треба готувати...

– Ти що образити мене хочеш? Заплатить в╕н мен╕! – обурено, наче ╖й запропонували щось непристойне, вигукнула бабця. – Та як у тебе язик повернувся! Ти он яку справу при╖хав до нас робити, до нас як поставився, а я буду з тебе грош╕ брати?

– Вибачте, вибачте, – примирливо п╕дняв руки догори Серг╕й, – я не хот╕в вас образити.

– Та чи ви тут сваритеся вже, такими вже р╕дними стали, що вже й сварка м╕ж вами, – ╕ Серг╕й, ╕ Горпина Степан╕вна одночасно повернули голови в напрямку вх╕дних дверей, де на пороз╕ з"явилася опасиста кругловида ж╕нка рок╕в шестидесяти в строкатому платт╕.

– А-а-а, ось ╕ Мотя прийшла, – кивнула в б╕к ж╕нки Горпина Степан╕вна. – Це ж сус╕дка моя, Мотря Микит╕вна, це ж вона, Серг╕ю, пригощала тебе молочком.

– Так, так, – рад╕сно закивала у в╕дпов╕дь сус╕дка, – оце заб╕гла на хвильку поц╕кавитися, чи сподобалося вам мо╓ молочко.

Серг╕й з Горпиною Степан╕вною порозум╕ло перезирнулися, даючи одне одному знати, що вони обидва добре втямили причину Мотиного приходу: було ц╕лком ясно, що Мотря Микит╕вна п╕сля приходу Горпини Степан╕вни, коли д╕зналася про Серг╕я, в╕дразу ж подалася по селу розповсюджувати сенсац╕йну зв╕стку про при╖зд знаменитого художника, який буде розписувати ╖хн╕й храм, – ще б пак, розпов╕сти односельчанам першою про таке! Але розпов╕даючи про Серг╕я, Мотря Микит╕вна, мабуть, не змогла таки втриматися в╕д того, щоб хоч дек╕лька раз╕в не сказати таку спокусливу сакраментальну фразу "сама його бачила", хоча й говорила вона це, очевидно, як добросов╕сна опов╕сниця, не без докору сумл╕ння. ╤ ось, щоб заспоко╖ти сво╓, трохи постраждале сумл╕ння, Мотря Микит╕вна й прийшла зараз до сус╕дки, щоб ╕ насправд╕ таки на власн╕ оч╕ побачити Серг╕я.

– Та ти заходь, заходь, Мотю, проходь, с╕дай, – запрошувала баба Горпина сус╕дку, яку вт╕м можна було й не запрошувати, вона й так пройшла до столу, в╕дсунула ст╕лець ╕ прис╕ла б╕ля столу. – А ми оце з Серьожею, – посм╕хнулася Горпина Степан╕вна в б╕к Серг╕я, п╕дкреслюючи перед сус╕дкою таким звертанням до знаменитого художника дружн╕ з ним в╕дносини, – трохи д╕йсно таки не порозум╕лися, трохи справд╕ не посварилися. Ти т╕льки уяви соб╕, Мотю, говорить, що заплатить мен╕ за квартиру, якщо житиме тут у мене, поки розписуватиме наш храм! Уявля╓ш соб╕ таке?

– Оце так. Оце ви, справд╕ таки, придумали, – широко розплющеними в╕д здивування очима подивилася Мотя на Серг╕я, як на якогось незрозум╕лого дивака. – Та що ж ми тут бузув╕ри як╕сь, чи що. Будемо ще й грош╕ з вас дерти? Оце так!

– Та год╕, год╕ вже вам, – примирливо подивився на обох сус╕док Серг╕й, – будемо вважати це непорозум╕ння вичерпаним. Як то кажуть, хот╕лося як краще, а вийшло як завжди. Будемо вважати, що н╕чого я вам не пропонував.

– Ти бачиш, який розумний, – звернулась задоволено баба Горпина до Мот╕, – я ж тоб╕ казала, який в╕н розумний, – ╕ обидв╕ сус╕дки значуще похитали головами на знак згоди, хоча Серг╕й так ╕ не зрозум╕в, в чому так вже виявилася його великорозумн╕сть, а тим часом все одно бути розумним було таки краще, ан╕ж навпаки. – А до реч╕, – похопилася Горпина Степан╕вна, – ти не зна╓ш, чи отець Михайло повернувся вже додому?

– Так. Я оце якраз поверталася додому, – дов╕рливо проказала Мотря Микит╕вна, мимов╕льно видаючи свою м╕с╕ю опов╕сниц╕ односельчан щодо при╖зду Серг╕я, – а була я в центр╕, у Гал╕ Стронихи, то бачила, що отець Михайло якраз ╖хав додому.

– От ╕ добре. А ми оце збиралися якраз ╕з Серг╕╓м до панотця, бо ж Серг╕й вже давненько в сел╕, а до отця Михайла все ще не зав╕тав, – пов╕льно ╕ якнайдох╕длив╕ше проказала вона Мот╕, яка щойно т╕льки п╕дсунула свого ст╕льця поближче до столу, ╕ зручно на ньому вмощуючись, очевидно, готувалася вже до насолоди тривалою, дов╕рливою, докладною, ц╕кавою розмовою. – Так що вибачай, Мотю, нам зараз доведеться п╕ти з дому. ╤ншим разом поговоримо.

– Ну от, – скрушно сплеснула в долон╕ Мотя, – т╕льки я зайшла, як вам вже йти треба. То скаж╕ть же, будь ласка, молочко мо╓ вам хоч сподобалося? – вир╕шала вона хоча б таким чином, хоча б на мить продовжити таку бажану розмову.

– Не те слово, ще б не сподобалося ваше молочко, – вир╕шив Серг╕й похвалою якось винагородити свою нову сус╕дку за ╖╖ незд╕йснену мр╕ю про довгу дов╕рливу розмову. – Такого молочка я зроду ще не пив. Хоча, може, в дитинств╕ й пив щось под╕бне, коли жив у сво╓╖ р╕дно╖ бабус╕, Килини Андр╕╖вни, на сел╕. Сама вона корову не тримала, бо була вдовою, як ╕ Горпина Степан╕вна зараз, а брала моя бабуся молоко теж у сво╖х сус╕д╕в, теж гарне було молоко, але ваше молоко, Мотре Микит╕вно, просто таки незр╕внянне, смачне, духмяне, солодке, не молоко, а нектар. Дуже гарне.

– От ╕ добре, от ╕ добре, – аж зашар╕лася в╕д задоволення Мотря, – пийте ж мого молочка ск╕льки вам заманеться. Пийте до схочу. ╤ не здумайте мен╕ нав╕ть натякати про грош╕, – жарт╕вливо пригрозила вона Серг╕╓в╕ пальцем, – за грош╕ я вам не дам н╕якого молока, нав╕ть ╕ не думайте.

3.

Сонце над селом Веселим вже давно перемайнуло полудневу вершину ╕ почало вже сво╓ поступове сходження вниз до зах╕дного пругу, передв╕щаючи прекрасний весняний веч╕р. Хоча Серг╕й ╕ намагався переконати Горпину Степан╕вну, щоб вона лише розпов╕ла йому, як д╕йти до осел╕ отця Михайла, а вже в╕н, Серг╕й, сам д╕станеться до панотця, в╕дбуде там належну гостину й обов"язково повернеться, р╕шуче налаштована бабуся не здалася н╕ на як╕ умовляння ╕ наполягла таки на тому, щоб особисто супроводжувати Серг╕я. Загалом тихе й спок╕йне, село в цей передвеч╕рн╕й час все ж дещо пожвав╕шало: верталися додому з роботи люди, малеча п╕сля школи й виконання домашн╕х завдань висипала на вулиц╕ побавитися дитячими веселощами, а старш╕ парубки й д╕вчата гуртувалися помалу до знадливих травневих веч╕рн╕х гулянок. Баба Горпина, супроводжуючи Серг╕я, безугавно розпов╕дала про все, чим живе село, особливо ж задоволено вона в╕талася з людьми, як╕ виходили з╕ сво╖х двор╕в назустр╕ч, очевидно, опов╕щен╕ про при╖зд художника Мотрею Микит╕вною. Горпина Степан╕вна, кожного разу, прив╕тавшись, належним чином в╕дрекомендовувала Серг╕я односельчанам ╕ навза╓м кожному односельчанину представляла Серг╕я, пот╕м ще трохи п╕дтримувала поважну розмову, додержуючи неписаного селянського дипломатичного протоколу, ╕ вони знову вирушали дал╕, потроху наближаючись до мети свого походу – осел╕ отця Михайла.

– А ось ╕ вона, оселя Михайла Архиповича, – коли вони з Серг╕╓м, д╕йшовши вже до центру села головною вулицею, звернули в б╕чну вуличку, кивнула Горпина Степан╕вна в б╕к ошатно огородженого красивим тином охайного цегляного будинку. – Оце тут в╕н ╕ мешка╓, панотець наш Михайло, ось ╕ машина його б╕ля двору сто╖ть – значить в╕н точно вдома, – додала вона, звернувши Серг╕╓ву увагу на стареньк╕ "Жигул╕" першо╖ модел╕ синього кольору, що стояли за кущем бузку, який р╕с б╕ля панотцевого двору, ╕ тому Серг╕й не в╕дразу пом╕тив автомоб╕ль.

╤ щойно вони з бабусею наблизилися до вор╕т, як ╕з в╕дчинено╖ хв╕ртки назустр╕ч ╖м вийшов ╕ сам отець Михайло – високий широкоплечий чолов╕к з довгим русим волоссям ╕ охайно п╕дстриженими вусами з бор╕дкою, одягнутий у просту с╕ру куртку ╕ потерт╕ джинси.

– А, Серг╕ю, – радо простягнув в╕н руки назустр╕ч гостям. – Нарешт╕, нарешт╕ ви до нас зав╕тали. Дуже, дуже радий вам. Нарешт╕, – оч╕, все його обличчя сяяли щирою прив╕тн╕стю, яка св╕дчила, що Михайло Архипович д╕йсно був радий.

– Я теж, дуже, дуже радий, – в╕тально потискаючи руку панотцев╕, теж з╕ щирою рад╕стю в╕дпов╕в Серг╕й. – Тим б╕льше радий, що вже познайомився з деякими вашими прихожанами, – показав в╕н на бабу Горпину.

– Горпино Степан╕вно, то ви вже встигли познайомитися з нашим гостем? – перев╕в погляд на стареньку панотець.

– Ми не лише познайомились, а вже стали добрячими друзями, – в╕дпов╕в за бабцю Серг╕й. – Просто я при╖хав до вашого села ще зранку, ╕ встиг уже дещо познайомитися з вашим селом ╕ з вашими односельцями, храм, до реч╕, вже оглянув.

– Так, так, а я, як на те, – з вибачливим виразом на доброму обличч╕ промовив отець Михайло, – сьогодн╕ ц╕лий день не був удома. У Семена Бондаря дружина Клава заслабла не на жарт, а живуть вони далеченько в╕д ус╕х благ цив╕л╕зац╕╖ на хуторц╕ в п╕втора десятка будинк╕в, так що довелося зранку взяти нашого л╕каря з м╕сцево╖ д╕льнично╖ л╕карн╕, по╖хати до Бондар╕в, на "швидку допомогу" у нас, зна╓те, бензину не вистача╓. Мар╕я Дмитр╕вна, терапевт наш, оглянула Клаву, а в не╖ ╕ тиск дуже високий, ╕ з серцем щось негаразд, так що довелося в╕двозити Клаву до районно╖ л╕карн╕. А там доки все оформили, доки л╕кар╕ зробили перш╕ призначення, доки вир╕шили питання з л╕ками, л╕ки ж бо в л╕карн╕ теж в╕дсутн╕... Одне слово, так ц╕лий день ╕ довелося про╖здити, а ви тут доки, виявля╓ться, вже чека╓те на мене.

– Та я ╕ не думав нудьгувати без вас, – заспоко╖в його Серг╕й. – Я ж вам кажу, що мен╕, на щастя, якраз нагодилася Горпина Степан╕вна. Вона мен╕ ╕ про церкву розпов╕ла, ╕ в гост╕ запросила, ╕ нагодувала, ╕ в╕дпочив я в не╖. Так що, нар╕кати мен╕ не доводиться.

– В такому раз╕, я дуже радий, запрошую вас до господи, – гостинним жестом показав на св╕й будинок отець Михайло. – Ось т╕льки загоню в гараж свого "кадилака", – показав в╕н на "Жигул╕", ╕ п╕д╕йшовши до автомоб╕ля, лаг╕дно поклав руку на каб╕ну ╕ додав: – поставлю на н╕ч на в╕дпочинок свою стареньку "коп╕╓чку", вона бо сьогодн╕ н╕вроку соб╕ попрацювала.

– Старенька то вона, може, й старенька, – оц╕нюючим поглядом ковзнув по автомоб╕лю Серг╕й, – а вигляда╓ досить таки непогано, як на св╕й в╕к. Дуже добре вигляда╓. Як новенька.

– Ще б пак, – гордовито в╕дпов╕в панотець, – це ж пом╕чниця для всього нашого села, – в╕н н╕жно погладив каб╕ну авто, наче це була жива ╕стота, – а тому й догляда╓мо ми ╖╖ ус╕м селом – хто чим може, ╕ хто на що здатен: хто гр╕шми, хто яку деталь д╕стане, хто п╕дварить, хто п╕дфарбу╓... А нещодавно Славко Здоренко свою власну авто-майстерню в╕дкрив ╕ взяв нашу стареньку "коп╕╓чку", як в╕н сказав, на дов╕чне безкоштовне обслуговування. Отже, тепер наша машина в над╕йних руках. Ми то й придбали це авто вс╕м селом, коли почалися вс╕ ц╕ негаразди: ж╕нц╕ народжувати – а на "швидк╕й допомоз╕" бензину нема╓, комусь треба терм╕ново в район, а автобус зламався, ╕ все таке... Так що склалися вс╕м селом ╕ придбали оце авто. А так взагал╕-то я н╕коли й не думав, що колись буду водити машину. Та, бач, довелося. А як згадаю сво╖ потуги щодо оволод╕ння вод╕йськими правами, – весело посм╕хнувся в╕н. – ╤ см╕х, ╕ гр╕х. Та н╕чого, все ж дом╕гся свого. Як кажуть, не боги горшки л╕плять. Справляюся з╕ сво╓ю "коп╕╓чкою" не зг╕рше за всякого завзятого вод╕я. Але досить вже л╕ричних в╕дступ╕в. Зараз поставлю машину в гараж – ╕ прошу до господи.

╤ доки отець Михайло в╕дмикав гараж, що виходив воротами на вулицю, розвертав ╕ заганяв у гараж авто, Серг╕й н╕як не м╕г спекатися в╕дчуття сорому при згадц╕ про сво╖ недавн╕ роздуми щодо розкошування священник╕в, як╕ дозволяють соб╕ роз"╖жджати на автомоб╕лях, в той час як прост╕ люди не можуть дозволити соб╕ витратити зайву коп╕йчину на шмат хл╕ба насущного. Автомоб╕ль отця Михайла д╕йсно був не розк╕шшю, а засобом пересування.

Перша жива ╕стота, яку гост╕ зустр╕ли у двор╕ отця Михайла, був величезний собацюга, породу якого Серг╕й, що мав дуже приблизне уявлення щодо собачого св╕ту, визначив як кавказького сторожового. Собака був на цепу, при чому причеплений таким чином, що н╕як не зм╕г би д╕стати до людей, як╕ проходили в будинок, але Серг╕й про це не знав ╕ тому зупинився в нер╕шучост╕, втупивши розгублений погляд у величезну коричнево-б╕лу кудлату гору м"яз╕в, ╕ прикриваючи ╕нстинктивно собою бабу Горпину.

– Не б╕йся, Серг╕ю, не б╕йся, – бадьоро п╕дштовхнула його Горпина Степан╕вна, – по-перше, Кудлай сюди не д╕ста╓, та й не стане в╕н кидатися ось так ось, н╕ с╕ло н╕ впало на людей.

– Так, так, – п╕дтвердив слова бабц╕ отець Михайло, що якраз зачиняв двер╕ гаража, котр╕ виходили в дв╕р, – Кудлай у нас душа добра, чи не так, Кудлаю, – кивнув в╕н псов╕, на що той лише на мить перев╕в св╕й погляд на господаря, а пот╕м знову флегматично втупив сво╖ величезн╕ чорн╕ добр╕ оч╕ в Серг╕я, очевидно вивчаючи нового в╕дв╕дувача.

– Кудлай – собака розумний, – похвалила пса Горпина Степан╕вна ╕ соб╕, – можливо розумн╕ший за деяких двоногих, що т╕льки, прости Господи, гавкати ╕ вм╕ють.

– Та це, власне, ╕ ╓ ╓дина жива ╕стота ╕з тварин у мо╓му господарств╕, – Михайло Архипович обв╕в рукою подв╕р"я. – Нема╓ в мене н╕ курки, н╕ свинки, т╕льки город – ╕ все, – кивнув в╕н. – Живу одинаком, паства велика. Нема╓ коли господарством займатись.

Серг╕й окинув оком подв╕р"я. Все було чисто, впорядковано, подв╕р"я викладене плиткою, колодязь, красивий цегляний будинок п╕д черепицею, б╕льший, звичайно, за будинок баби Горпини, але не на ст╕льки, щоб можна було з ц╕╓╖ р╕зниц╕ зробити висновок про велику в╕дм╕нн╕сть у соц╕альному становищ╕ господар╕в. А от ╕з господарських буд╕вель – лише льох та пом╕рний сарай, що колись, видно, слугував за прихисток домашн╕й худоб╕, а тепер був перероблений на гараж.

– Добрий день, – раптом привернув увагу Серг╕я мелод╕йний д╕вочий голос. – А я чую, наче як╕сь голоси у двор╕, думаю, чи гост╕ як╕сь у нас.

Серг╕й повернув голову на цей голос. ╤з-за будинку виходила д╕вчина в синьо-зеленому спортивному костюм╕, який, облягаючи ╖╖ молоде т╕ло, п╕дкреслював надзвичайну красу ╖╖ доладно╖, наче виточено╖ ф╕гури. Була це д╕вчина досить високого зросту, не набагато нижча в╕д Серг╕я, з русим волоссям, заплетеним у косу, скручену на потилиц╕. Особливо ж Серг╕я вразила та невимушена природна г╕дн╕сть ╖╖ постави, з якою вона, прив╕тавшись, спок╕йно наближалась до гостей. Нав╕ть н╕, мабуть, г╕дн╕сть – це, можливо, й не зовс╕м те слово, адже воно передбача╓ якусь горд╕сть, можливо, нав╕ть гординю, а в д╕вчин╕ не було нав╕ть натяку на щось под╕бне до гордин╕, як не було й натяку на щось под╕бне до запоб╕гання перед гостями. Вона просто була сама собою. Вона просто й невимушено наближалась до Серг╕я ходою, як╕й позаздрила б якого завгодно рангу модель, вимуштрувана довгол╕тньою под╕умною наукою.

– Добрий день, – в╕дпов╕в Серг╕й на прив╕тання. – Хоча, день вже, можна сказати, зак╕нчу╓ться, ╕ вже можна б сказати "добрий веч╕р", – ╕ в╕н придивився поближче до д╕вчини.

Та вона була справжньою красунею, придивившись, вир╕шив Серг╕й. Але в╕дзначалась д╕вчина не т╕╓ю показною агресивною красою строкато розмальованих облич на рекламних св╕тлинах – ╖╖ краса не в╕дразу кидалася в оч╕, на перший погляд н╕би то н╕чого особливого, звичайне, хоча й привабливе обличчя: гарний, трохи видовжений овал цього обличчя в╕дзначався незвичним для ж╕нки вольовим п╕дбор╕ддям, яке вт╕м, н╕трохи не псувало загального враження, адже в усьому ╕ншому ╖╖ обличчя було сама ж╕ночн╕сть – красиво окреслений, хоча й дещо кирпатенький н╕с, пухкеньк╕ губи, красивий вигин чорних бр╕в, ╕ головне – оч╕, прекрасн╕ велик╕ син╕ оч╕. Велик╕ син╕ й глибок╕, дуже глибок╕ оч╕. Так╕ глибок╕, що той, хто наважився б п╕рнути в них у спроб╕ дошукатися ╖х дна, навряд чи зм╕г би вип╕рнути – оце в╕дчуття чогось незбагненного, а значить ╕ небезпечного, опанувало Серг╕я при погляд╕ на ╖╖ оч╕, так що в╕н нав╕ть посп╕шив в╕двести св╕й погляд, але в╕дразу ж знову повернувся поглядом до ╖╖ очей, не в змоз╕ опиратися як╕йсь чар╕вн╕й непереборн╕й сил╕. Адже саме оч╕, випром╕нюючи глибинну силу яко╖сь потойб╕чно╖ сутност╕, й надавали цьому д╕вочому обличчю, здавалося б звичайному, незвичайно╖ довершено╖ гармон╕йност╕.

– А це моя донечка, Оксана, – лаг╕дно взяв д╕вчину за руку, а пот╕м, об╕йнявши ╖╖, н╕жно пригорнув до себе отець Михайло. – А оце, Оксано, той самий художник, хоча ти й кажеш, що правильно – не художник, а маляр, що при╖хав до нас ╕з Ки╓ва розписувати наш новозбудований храм. Серг╕й Михайлович Богданенко.

– Дуже при╓мно познайомитися, – простягнув руку для знайомства Серг╕й.

– Вибачте будь ласка, але потиснути вашу руку я зараз не наважуся, адже я щойно з городу, – вона показала сво╖ забруднен╕ руки, одночасно намагаючись обтерти присохлу до пальц╕в землю, н╕ трохи при цьому не зн╕тившись.

– Так, так, Оксанка допомага╓ мен╕ впоратися з городом, доки я мотаюсь у справах пастви, – лаг╕дно поглянув Михайло Архипович на свою доню.

– То проходьте до господи, будь ласка, – запросила гостей Оксана, – проходьте, а я затим помию руки та пригощу вас ча╓м. Проходьте, проходьте.

4.

Вс╕ зайшли через крильце ╕ с╕ни, як╕ були одночасно кухнею, в передпок╕й, де Михайло Архипович запропонував гостям с╕сти за невеликий ст╕л, ╕ сам с╕в поряд з ними. Оксана ж залишилася в кухн╕ готувати чай.

Серг╕й тим часом окинув поглядом господу панотця. Т╕ ж сам╕ ╕кони, т╕ ж сам╕ св╕тлини р╕дних ╕ близьких, як ╕ в хат╕ баби Горпини, але все тут було опоряджено набагато старанн╕ше ╕ вишукан╕ше – це можна було назвати ╓вроремонтом: красив╕ шпалери на ст╕нах, п╕дв╕сна стеля, красив╕ люстри, ╓вро вимикач╕, ╕кони й св╕тлини красиво по-сучасному оправлен╕, на в╕кнах жалюз╕, через в╕дчинен╕ двер╕ в залу Серг╕й побачив великий сучасний телев╕зор, комп"ютер, але найголовн╕шою ознакою осел╕ панотця Михайла були все ж книги, книги стояли в красив╕й книжн╕й шаф╕, стояли на п╕дв╕сних полицях, як╕ були розм╕щен╕ в кожному придатному для цього м╕сц╕, книги лежали на столах, на ст╕льцях, в╕дкрит╕ на потр╕бн╕й стор╕нц╕, ╕ закрит╕, в яких видн╕лися закладки... Одне слово, Серг╕й зрозум╕в, що книги були пристрастю отця Михайла, ╕ хоча пристраст╕ не повинн╕ бути притаманними служителям Бога, книги – пристрасть, котру все ж таки можна пробачити нав╕ть священников╕, вир╕шив в╕н.

– Непогано тут у вас, панотче, – порушив Серг╕й мовчанку, – все опоряджено з╕ смаком. Гарно у вас.

– Та це все, знову ж таки наша громада, – пояснив Михайло Архипович. – Громада у нас чималенька, от ╕ кажуть, що ми , мовляв, х╕ба не зможемо утримувати нашого заступника перед Богом, це мо╖ прихожани, вибачаюсь, про мене так говорять, – трохи соромливий вираз з"явився на його обличч╕. – Так от ╕ говорять мо╖ прихожани, що, мовляв, нам перед Богом буде соромно, якщо житло нашого священика не буде г╕дно опоряджено, та й взагал╕, якщо його побут не буде налагоджено належним чином. ╤ ск╕льки я не пояснював ╖м, що Богу, взагал╕ то, байдуже до того, як╕ шпалери в мо╖х к╕мнатах, Бога ц╕кавлять зовс╕м ╕нш╕ реч╕ – все одно вони таки зробили по-сво╓му. Та, врешт╕, якщо громад╕ так вже при╓мно бачити дом╕вку свого священика саме такою, то нехай вже буде так, великого гр╕ха я в цьому не бачу. Та й дом╕вкою ц╕╓ю, зрештою, користу╓ться кожен ╕з наших односельц╕в не менше, н╕ж я сам, тут ми збира╓мося, вир╕шу╓мо наш╕ питання, моя оселя завжди в╕дкрита для кожного односельця, от хоча б комп"ютер, – панотець показав у б╕к розташованого в зал╕ приладу, який Серг╕й вже прим╕тив ран╕ше, – став у пригод╕ вже не раз не одному ╕з сельчан. А було це так – приходжу якось я вже ввечер╕ додому, заходжу в хату, а там сто╖ть оце чудо цив╕л╕зац╕╖. Що робити? Довелося опановувати вс╕ премудрост╕ волод╕ння цим чудом, як доводилося перед цим оволод╕вати автомоб╕лем. Хоча я й нин╕ не такий вже великий спец╕ал╕ст щодо комп"ютера, тут б╕льше тямить моя Оксана, але ╕ я теж дещо можу, а взагал╕, як я казав, все село користу╓ться цим дивом техн╕ки. Отак, власне вся оця благодать у мо╖й осел╕ й з"явилася: приходжу додому ввечер╕, дивлюся – нов╕ шпалери на ст╕нах, приходжу ╕ншим разом – люстри красив╕ висять, а оце нещодавно прийшов, дивлюся – новий холодильник сто╖ть на кухн╕.