Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц)

– Вибачте, отче, – не втримався Серг╕й в╕д питання, – а як це, ви говорите, що приходите додому, а тут вже сто╖ть холодильник, чи комп"ютер, чи ще щось зроблено, ви що св╕й д╕м не замика╓те?

– Та була б моя воля, – усм╕хнувся в╕н, – я б н╕защо не замикав, на все, як кажуть, Божа воля, та й ╓дине, що мен╕ й справд╕ було б жаль втратити – це мо╖ книги, а книги – то навряд чи велика принада для злод╕╖в. Та замок мен╕ все ж вр╕зали все т╕ ж мо╖ благод╕йники, ╕ хату я замикаю, коли йду з дому, але про те, де знаходиться ключ, знають майже вс╕ на сел╕, адже завжди може виникнути потреба скористатися тим же комп"ютером, чи, наприклад телефоном, який сто╖ть у мене, хоча останн╕м часом все б╕льше користуються моб╕льними телефонами, все ж ╕ м╕й домашн╕й телефон ста╓ в пригод╕. Одне слово, зайти до мо╓╖ осел╕ – не проблема майже н╕ для кого з нашого села, це може бути проблемою лише для якогось за╖жджого незнайомця.

– Такого, як оце, наприклад, я, – сказав Серг╕й, просто зачудований розпов╕ддю отця Михайла. Д╕йсно, все тут було таким незвичайним, таким дивним, причому при╓мно дивним, при╓мно незвичайним. ╤ ця майже стол╕тня, невтомна в сво╖х благих трудах баба Горпина; ╕ цей незр╕внянний отець Михайло, що наче з╕йшов у наш гр╕ховний св╕т прямо з╕ стор╕нок якогось стародавнього "Жит╕я" ╕ так просто й природно розпов╕да╓ про сво╓ невтомне, безнастанне, жертовне служ╕ння людям, в якому так просто й природно виявля╓ться вся премудр╕сть божа, закладена в задум╕ творця стосовно його твор╕ння – людини; ╕ ця, наче виникла з яко╖сь казково╖ нев╕д╕, незбагненна, дивовижна д╕вчина... Оксана... Як же це в╕н! Як же це може бути? Х╕ба це можливо? Серг╕й раптом згадав про те, що донька отця Михайла – черниця. Якось це здалося наст╕льки неймов╕рним: оця русоволоса синьоока красуня – черниця! Неможливо. Чи, може, це йому просто так дуже хот╕лося, щоб це було неможливо. А може, в отця Михайла була ще одна донька, подумалось йому. Та н╕, в╕н же прекрасно зна╓, що отець Михайло – вд╕вець ╕ ма╓ одну доньку. Як же це? Чому? Нуртовиння бентежних думок захопило Серг╕╓ве ╓ство ╕ нев╕дпорно потягло його в глиб якогось дивного почуття, неначе в╕н оце йшов соб╕ спок╕йно берегом моря, йшов соб╕ йшов, задивившись у небо, аж непом╕тно для самого себе перетнув межу берегово╖ тверд╕ й п╕шов соб╕ спок╕йн╕с╕нько по вод╕... Аж глядь соб╕ п╕д ноги – а там зам╕сть берегово╖ тверд╕ морське плесо. ╤ як це йому вдалося йти по вод╕? ╤ що тепер йому робити: йти дал╕, повертати назад, стояти на м╕сц╕ й ждати, чи доля й надал╕ втримуватиме його над безоднею, чи потягне на глибину?..

– Чи ви чу╓те мене? – отець Михайло вкотре вже звертався до впалого в задум Серг╕я.

– Вибачте мен╕, – врешт╕ отямився Серг╕й. – Я дещо задумався, це в мене частенько бува╓.

– Н╕чого, н╕чого, це природна р╕ч для художника, як ╕ взагал╕ для людини розумово╖ прац╕, з╕ мною це теж, до реч╕, частенько бува╓, – заспок╕йливо промовив панотець. – Я ось кажу нашому гостев╕, – звернувся в╕н вже до сво╓╖ доньки, що якраз зайшла до к╕мнати, – що ми йому обов"язково скажемо, де ми кладемо ключа, коли замика╓мо будинок, щоб шановний Серг╕й не в╕дчував себе тут чужинцем ╕ незнайомцем. Чи не так?

– Звичайно, – з доброзичливим споко╓м в╕дпов╕ла Оксана ╕ почала розставляти на стол╕ чашки з духмяним гарячим ча╓м, печиво, варення.

╥╖ плавн╕ несп╕шн╕ рухи, спок╕йна грац╕я, з якою вона готувала ст╕л, просто зачаровували. На мить озирнувшись, Серг╕й пом╕тив, що таке ж враження зачарування Оксана справляла й на ╕нших: ╕ Горпина Степан╕вна, ╕ отець Михайло з╕ щирим замилуванням спостер╕гали за дивовижним волхвуванням чар╕вно╖ д╕вчини. Хоча волхвування – ╕ не зовс╕м те, що личило б доньц╕ християнського священика й черниц╕, але саме це слово прийшло на розум Серг╕╓в╕ при спогляданн╕ цього д╕йства, ╕ в╕н нарешт╕ зрозум╕в ту красу, якою зачаровувала Оксана, красу, що не кидалася в╕дразу в оч╕ безсоромн╕стю сучасних загальноприйнятих космопол╕тичних канон╕в стандартних рекламних облич, а привертала до себе якраз сво╓ю незвичайн╕стю, глибинн╕стю, пота╓мн╕стю. Це була глибинна ╕ пота╓мна досконал╕сть споконв╕чно╖ укра╖нсько╖ породи, виплекано╖ в недов╕домому мороц╕ незглибимих тисячол╕ть, досконал╕сть, зг╕дно з якою були створен╕ шедеври Трип╕лля й Ск╕ф╕╖, досконал╕сть, яка визначила злет Ки╖всько╖ Рус╕, дозволивши нев╕домим майстрам створити сво╓р╕дну довершен╕сть храм╕в ц╕╓╖ доби, незр╕внянну довершен╕сть Ки╖всько╖ Соф╕╖, незвичну, в╕дразу не зрозум╕лу красу ╖╖ Пантократора й Оранти, гр╕зну непоступливу красу, що да╓ себе п╕знати, як ╕ цнотлива укра╖нська д╕вчина, т╕льки п╕сля того, як упевниться в чистот╕ й щирост╕ тво╖х нам╕р╕в. Сво╓р╕дн╕сть ц╕╓╖ краси, як ╕ сво╓р╕дн╕сть нашо╖ незр╕внянно╖ мови, вдосконалюючись ╕ довершуючись, пронизувала буття нашого народу починаючи в╕д перших божественних зачудувань якогось перв╕сного мисливця, що виливав переповнен╕сть почутт╕в у наскальних малюнках ╕ ритуальних сп╕вах, аж до останн╕х осягнень духу, нанизуючи на нитку часу перлини тисячол╕ть в намисто укра╖нського народу, наст╕льки могутнього ╕ незнищенного, що це дозволяло йому протягом його незглибимо довго╖ ╕стор╕╖ завжди в╕дроджуватися в часи, коли, здавалося б, в╕н вже зовс╕м зникав з ╕сторичного обр╕ю. Звичайно, Серг╕й все це прекрасно знав з╕ сво╖х студ╕й укра╖нсько╖ ╕стор╕╖, культури, ф╕лософ╕╖, рел╕г╕╖, але ж знав в╕н все це, як щойно виявилося, досить абстрактно, теоретично, ╕ лише зараз, споглядаючи це ╕деальне твор╕ння укра╖нського роду в образ╕ Оксани, в╕н д╕йсно в╕дчув це все: вс╕ його знання, вс╕ осяяння ╕ духовн╕ набутки в одну мить промайнули перед його душевним зором ╕ н╕би осяяли зсередини новим теплим р╕дним св╕тлом його ╓ство, все те, що в╕н, вивчаючи, бачив наче збоку, тепер стало його р╕дною нев╕д"╓мною часткою, в╕н наче провалився в бездонну глиб Укра╖ни, в╕дчувши себе р╕дною частинкою ╖╖ в╕чного ╓ства. Це, врешт╕, й було в╕дчуття божественного.

Серг╕й озирнувся – очевидно, й Горпина Степан╕вна, й отець Михайло переживали, усв╕домлюючи це чи н╕, щось под╕бне до його, Серг╕╓вих почутт╕в, очевидно, що й Оксана розум╕ла, яке враження вона справля╓ на цих мовчазних захоплених людей, але це ан╕ трохи не викликало в н╕й н╕ зайво╖ д╕вочо╖ соромливост╕, н╕ гордощ╕в – вона породжувала добро ╕ рад╕сть в душах людей, як сонце породжу╓ тепло, вона це усв╕домлювала ╕ ╖й це подобалося, ╖й подобалася та чиста рад╕сть, яка виникала навколо не╖, от ╕ все.

– Пийте, будь ласка, чай, а я п╕ду переодягнуся, – порушила нарешт╕ мовчанку Оксана ╕ п╕шла в сус╕дню к╕мнату, зачинивши за собою двер╕.

Але мовчанка п╕сля цього все ж не порушилася. Вс╕ взяли по чашц╕ чаю ╕ почали потроху пити, не порушуючи ╕дил╕╖ мовчання, адже це була не та незручн╕сть н╕якового мовчання, коли не зна╓ш ╕з чого почати розмову, щоб вона була ц╕кавою для вс╕х, це було красномовне мовчання людей, як╕ переживають разом прекрасн╕ почуття, знають, що ц╕ почуття сп╕льн╕, ╕ ╖м для цього не потр╕бн╕ н╕як╕ слова, бо слова лише б зб╕днили ╓днаючу силу чисто╖ радост╕, що так красномовно св╕тилася в кожному обличч╕.

– А ось ╕ я, – зайшла в к╕мнату Оксана в довг╕й, нижче кол╕н, закрит╕й темно коричнев╕й сукн╕ з красивим св╕тло коричневим, кольору пожухлого листя, вишиванням на грудях, що ще яскрав╕ше в╕дт╕нило русоволосу красу ╖╖ б╕лявого обличчя.

Вона пов╕льно с╕ла б╕ля свого батька, пок╕рливо схиливши голову на його плече.

– То як там правильно, – об╕йнявши доню й побожно поц╕лувавши ╖╖ в русяву голову, з лукавим усм╕хом спитав Михайло Архипович, – художник, чи маляр? Маляр-бакаляр, – зовс╕м уже весело додав в╕н.

– А й так, ╕ так правильно, але все ж маляр – б╕льш питомо для нашо╖ мови, – глянула вона на батька з-п╕д лоба й перевела погляд на Серг╕я, наче передаючи йому слово.

– Звичайно, – з рад╕стю погодився Серг╕й, – маляр, баня, св╕тлина – це б╕льш наш╕ р╕дн╕ слова, н╕ж художник, купол, фотограф╕я, але й ╕нтернац╕онал╕змами не варто нехтувати, для всього, як кажуть, м╕сце й час. Б╕льш важливо, з якою майстерн╕стю ти написав картину чи зробив фото, як би ти при цьому не називався.

Розмова небавом захопила ╖х, розширюючи сво╓ русло, розпросторюючи теч╕ю роздум╕в. Серг╕й зрозум╕в, що величезна купа книг в осел╕ отця Михайла – це не просто велика к╕льк╕сть, це к╕льк╕сть, що зг╕дно з канонами д╕алектики перейшла в як╕сть. Здавалося, не було тако╖ галуз╕ гуман╕тарних знань, в як╕й Михайло Архипович не був би об╕знаний. Та й Оксана не пасла задн╕х – спок╕йно й переконливо вона могла висловити свою думку, зовс╕м не поверхову, на яку завгодно тему, яка, здавалось би, й зовс╕м не мала н╕якого стосунку до рел╕г╕╖. Менше за все цей священик та його донька були схож╕ на вузьколобих клерикал╕в, що фанатично прославляють якусь одну ╕дею, проклинаючи все ╕нше. Вони щиро були в╕дкрит╕ для обговорення яких завгодно питань, готов╕ були дов╕рливо й сп╕вчутливо вислухати яку завгодно, нав╕ть ворожу думку, б╕льше того, йшлося на те, що якраз ворожу думку, вони й готов╕ були вислухати з найб╕льшою любов"ю й сп╕вчуттям, щоб глибше зрозум╕ти ╖╖ й переконати в ╖╖ хибност╕. Мабуть, це й була та сама любов, яку пропов╕дував ╤сус Христос, та сама любов, яка ╕ ╓ – Бог, подумалося Серг╕╓в╕. ╤ коли в╕н бачив отак батька з донькою поряд, коли ╖╖ гол╕вка лежала на батьковому плеч╕, Серг╕й все б╕льше й б╕льше переконувався в тому, наск╕льки вони таки схож╕ – батько й донька, адже на перший погляд, не зважаючи на деяк╕ поверхов╕ сп╕льн╕ риси, вони все ж досить таки в╕др╕знялись: батько – з видовженим обличчям, якому ще б╕льшо╖ продовгуватост╕ надавало довге русе волосся й п╕дстрижена бор╕дка з в╕дчутними вкрапленнями сивини; з тонкими рисами, як╕ наче спрозорювали обличчя, створюючи враження, що це обличчя належить людин╕, дух яко╖ перем╕г ╖╖ плоть, так що плоть ставала вже обтяжливою для цього духу; ╕ донька – з б╕льш округлим, хоча теж дещо видовженим обличчям, але риси якого, будучи теж досить правильними й тонкими, все ж св╕дчили про ╕деальну гармон╕ю духу й т╕ла, як╕ доповнюючи одне одного, буяли довершеною досконал╕стю. Але коли вони отак сид╕ли поруч, схилившись одне до одного, вислуховували чуж╕ думки, висловлювали сво╖, вони взагал╕ здавались одним ц╕лим – лаг╕дна доброзичлив╕сть, неупереджен╕сть н╕ до чого й н╕ до кого, щире сп╕вчуття, що звучали в кожному слов╕, так що нав╕ть ╖хн╕ голоси, хоча й були один д╕вочим, а ╕нший чолов╕чим, здавалися схожими, ╕ головне – оч╕, ц╕ чист╕, ясн╕, глибок╕ оч╕, що випром╕нювали всепереможну силу ╖х внутр╕шнього св╕тла, оч╕, котрими, як Серг╕╓в╕ ╕нод╕ здавалося, на нього дивився сам ╤сус Христос, так що Серг╕╓в╕, як ╕конописцю, видалася заманливою думка, запам"ятати ц╕ обличчя для прикладу при написанн╕ лик╕в святих, хоча, можливо, така думка й межувала з деяким святотатством.

Неоч╕куваною була й повед╕нка Горпини Степан╕вни – взагал╕ не в╕дзначаючись, як Серг╕й устиг пом╕тити, мовчазн╕стю, п╕д час гостини в отця Михайла, вона майже не проронила жодного слова, вона мовчки сид╕ла, поглинаючи блаженним, захопленим поглядом сво╖х незр╕внянних улюблених панотця ╕ його доньку, вона вс╕м сво╖м ╓ством всотувала кожне ╖хн╓ слово, можливо, ╕нод╕ й не розум╕ючи його смислу, але свято в╕рячи в ╓дино можливу правильн╕сть сл╕в, як╕ виходили з цих уст.

Допивши чай, Серг╕й п╕дв╕вся й п╕д╕йшов до книжно╖ шафи. Оглядаючи кор╕нц╕ фол╕ант╕в, в╕н ще раз переконався в р╕зноб╕чност╕ й широт╕ панотцевих зац╕кавлень. Особливо ж його вразила широта тих ф╕лософських набутк╕в людства, якими ц╕кавився Михайло Архипович: античн╕ мудрец╕, середньов╕чна апологетика й патристика, хоча авторами й були не лише православн╕, але й католики, та, врешт╕, й матер╕ал╕сти вкуп╕ з марксистами – все це ще якось можна було зрозум╕ти, але – Н╕цше? А тим б╕льше – Фрейд?!. Це якось зовс╕м уже не вкладалося в голов╕, не трималося купи.

– Вибачте, отче, – не зм╕г утриматися в╕д питання Серг╕й, – мен╕ просто дуже ц╕каво, якщо це вас, зв╕сна р╕ч, не образить, чому – Н╕цше? Чому – Фрейд? Невже це справд╕ вас ц╕кавить? Чим?

– Так, так, зв╕сна р╕ч, – з розум╕ючою посм╕шкою похитав головою Михайло Архипович, – чому б це мало мене ображати, мен╕ н╕чого приховувати, та й ц╕кавить це не лише вас, як ви можете здогадатись, це зац╕кавлювало й декого з ╓парх╕ального управл╕ння. Та н╕чого крамольного тут нема╓ й близько. Щоб прост╕ше й дох╕длив╕ше пояснити, я можу сказати, що для того щоб воювати усп╕шно, ворога треба знати дуже добре. Та це так, образно. Бо насправд╕ в╕йна – це не ╓ ремесло священика, та й ворогом я н╕кого не вважаю, ╓ просто заблудл╕ душ╕, ╕ для того, щоб ╖х вивести з╕ стану заблудження, чи блуду, треба дуже добре знати т╕ пота╓мн╕, темн╕ стежки-дор╕жки др╕мучо╖ людсько╖ природи, якими якраз ╕ можна заблукати в т╕ непрох╕дн╕ хащ╕ гр╕ха, де нав╕ть невеликий проблиск благодатного божественного св╕тла вида╓ться вже чимось неймов╕рним, поза природним, зайвим. От ви говорите, Н╕цше, а що Н╕цше? Н╕цше сам себе покарав сво╓ю гординею, так жахливо завершивши св╕й земний шлях, загнавши себе в безвих╕дь сво╓ю нерозкаян╕стю, але його приклад на жаль н╕кого й н╕чому не навчив, ╕ хибн╕сть настанов його ф╕лософ╕╖ довело двадцяте стол╕ття, коли вже пров╕дна верства д╕яльного людства взяла за кер╕вництво до д╕╖ догмати н╕цшеанства, а по сут╕ сатан╕зму, особливо ж наглядний тут приклад фашизму й комун╕зму, як╕ в цьому план╕ ╓ одним ╕ тим самим. А взагал╕ то, я б не став тут вид╕ляти Н╕цше, в╕н лише один ╕з прояв╕в того величезного заблудження, в яке втрапило людство дек╕лька останн╕х стол╕ть сво╓╖, загалом недовго╖ ╕стор╕╖, тут можна було б згадати дуже багатьох, ╕ того ж Дарв╕на, ╕ того ж Фрейда, й багатьох, багатьох ╕нших. Загалом це заблудження умовно можна було б назвати, використавши ф╕лософську терм╕нолог╕ю, матер╕ал╕змом, коли за нар╕жний кам╕нь св╕тобудови було взято матер╕ю, тобто спочатку самов╕льно з"явля╓ться матер╕я, яка згодом породжу╓ з╕ сво╖х свав╕льних надр дух. А де, коли, як ╕ для чого з"явилася ця сама матер╕я, що безпорадно зависла в вакуум╕ холодно╖ безк╕нечност╕ ╕ безладно дри╜а╓ ручками й н╕жками сво╖х, безсилих дати щастя, матер╕альних законом╕рностей, для чого ц╕й матер╕╖ знадобився дух, який, врешт╕, теж визнача╓ться тими ж самими матер╕альними законом╕рностями? Якесь зачароване коло. На перший погляд, зрозум╕ло кожному, що це н╕сен╕тниця, – отець Михайло якось дивно, нав╕ть трохи безпорадно, здвигнув плечима. – Але ж в цю, вивернуту навивор╕т, перевернуту вниз головою й догори ногами ╕стину в╕рять найпрониклив╕ш╕ уми й пишуть ╖╖ на прапорах прогресу ось вже останн╕ дек╕лька стол╕ть, плоди чого пожина╓мо зараз ╕ ми. Якщо ж глибше розглянути всю цю ╕стор╕ю з самозванством матер╕╖, то можна сказати, що створене проголосило себе господарем свого творця, створене проголосило себе творцем свого творця. ╤ ця самопроголошена твар б"╓ться в судомах безсило╖ лют╕ в даремних намаганнях силою, ╜валтом викресати з матер╕ально-законом╕рного процесу плотських ут╕х хоч якусь ╕скорку чисто╖ радост╕ й щастя... Та я, мабуть, дещо захопився, – раптом окинув в╕н оком присутн╕х, – мабуть, уже втомив ус╕х сво╓ю балаканиною?

– Та що ви отче, – посп╕шив переконати його в протилежному Серг╕й, – ви так ц╕каво говорите, так просто й зрозум╕ло показу╓те так╕, здавалось би, складн╕ реч╕. Я, наприклад, багато що побачив у новому св╕тл╕, багато чого зрозум╕в такого, до чого не м╕г сам н╕як д╕йти, хоча й думав над цим досить довго.

– А все тому, – з тим же захопленням ╕ просв╕тленим поглядом продовжив Михайло Архипович, – що не треба все занадто ускладнювати, навпаки, вс╕, якими б вони не здавалися складними, думки, теор╕╖, ц╕л╕ системи думок ╕ теор╕й треба зводити до чогось прост╕шого, до найпрост╕шого, до то╖ зернини, з яко╖ вони виплекан╕. Це й буде та божественна простота, яку й пропов╕дував ╤сус Христос. От, наприклад, – в╕н показав рукою в б╕к Серг╕я, що так ╕ стояв, захоплений словами панотця, б╕ля книжно╖ шафи, – ви кажете, Фрейд! Так, Фрейд. А що Фрейд? Велика, глибока система, переворот в науц╕, ф╕лософ╕я. Так, звичайно, не можна н╕як заперечити заслуг доктора Фрейда в психоанал╕з╕, в медицин╕, бо ж як л╕кар Фрейд д╕йсно таки прислужився людству ╕ зм╕г знайти шляхи до полегшення страждань нещасних хворих людей. Велика йому за це дяка ╕ укл╕н. Спасиб╕. Але ж до чого тут ф╕лософ╕я? Для чого вс╕ ц╕ медичн╕ терм╕ни й процедури, вс╕ ц╕ ф╕з╕олог╕чн╕ процеси переносити в храм ф╕лософ╕╖, ╕ з ╖х допомогою описувати найвищ╕ поривання людського духу? Це все одно що, вибачаюсь за мою грубу селянську терм╕нолог╕ю, копати граблями, або скородити лопатою. А все, знову ж таки, дуже просто. Все це з того ж самого зерна. ╤снування духу обумовити ╕снуванням матер╕╖. Дух породжений матер╕╓ю, твердить ця ф╕лософ╕я ╕ на доказ сво╓╖ правоти наводить вс╕ ц╕ сво╖ медико-ф╕з╕олог╕чн╕ осяяння. Вся ця знаменита сексуальн╕сть. ╤сну╓, мовляв, м╕ж чолов╕ком ╕ ж╕нкою статевий потяг. Аякже, звичайно ж ╕сну╓, адже Господь на те ╖х ╕ створив двома р╕зними статями, щоб м╕ж ними ╕снував потяг ╕ в╕д цього продовжувався р╕д людський. Та виявля╓ться, ╕снують ще вс╕ляк╕ збоченц╕, яких цей звичайний, природний, визначений Богом, потяг не задовольня╓, ╕ неможлив╕сть задовольнити цю свою неприродну сексуальну потребу вони, бачте, компенсують вс╕лякими химерними фантаз╕ями на зразок всяких там л╕тератур, рел╕г╕й, малярств ╕ тому под╕бних субл╕мац╕й. Ось зв╕дки в╕н взявся, цей загадковий дух, його просто породила неправильна, збочена плоть. В такий же спос╕б який-небудь видатний гастроентеролог скоро розвине й поглибить вчення свого колеги сексопатолога Фрейда ╕ пояснить злети людського духу ще б╕льш глибинним, ще б╕льш фундаментальним, ще б╕льш тваринним потягом людсько╖ плот╕ – потягом до ╖ж╕ й питва. Адже, врешт╕ решт, ╖сти й пити хочуть вс╕ й завжди, причому по дек╕лька раз╕в на день, в╕д самого народження й до смерт╕, на в╕дм╕ну в╕д, вибачаюсь, бажання зайнятися сексом, яке виника╓ не в ус╕х ╕ не завжди, а якщо ╕ виника╓, то значно р╕дше, ан╕ж бажання добряче попо╖сти. ╤ уяв╕ть соб╕, що знаходяться так╕ збочен╕ ╕ндив╕ди, яким закортить погамувати свою природну потребу в ╖ж╕ й питв╕ у якийсь неприродний спос╕б, ну хоч би, наприклад, зайнятися кан╕бал╕змом, або погризти каменюку, хоча це в принцип╕ теоретично й можна спробувати, а що як йому ще захочеться напитися сонця, або проковтнути всесв╕т? ╢диний вих╕д ╕з такого становища – субл╕мац╕я. ╤ все, будь ласка – св╕тов╕ шедеври посипалися зорепадом, адже проковтнути всесв╕т мало кому до снаги. Н╕, звичайно, я розум╕ю, що я все дуже спрощую, але, як на мене, на все це й треба дивитися значно прост╕ше, все це не варте такого ускладнення, якого йому надали вс╕ ц╕ горе ф╕лософи. Бо й насправд╕, весь цей фрейдизм зводиться до того, що ось, бачте, раптом заманулося якомусь неборац╕ задовольнити свою природну потребу в неприродний спос╕б – що робити? Нема на те ради, п╕шов в╕н соб╕, написав "В╕йну ╕ мир", або намалював "Джоконду" – ╕ все, в╕льний до наступного дикого бажання. А для чого йому "В╕йна ╕ мир"? Чи не прост╕ше було б йому п╕ти й розвантажити вагон вуг╕лля, чи скопати дек╕лька соток земл╕? ╤ вс╕ бажання, як неприродн╕ так ╕ природн╕, як рукою зн╕ме. То х╕ба це не дурня? Дурня! Комплекси. Комплекси – це, бачте, хвороба. А що таке людина без жодного комплексу? Тварина. Тобто, ц╕лком духовно здорова людина – це тварина. Або ж машина з к╕сток ╕ м"яса. ╤ н╕чого нового в цьому нема╓, все це вже говорено-переговорено матер╕ал╕стами вс╕х мастей тисяч╕ раз╕в на тисяч╕ лад╕в. Дурня. Але ж весь св╕т десятил╕ттями живе цим, захищаються дисертац╕╖, розвиваються теор╕╖. А в основ╕ що? В основ╕ – н╕що. Ох ти, Господи, – раптом похопився Михайло Архипович, – оце я так роз╕йшовся, оце так монолог я утнув. Б╕дн╕ ваш╕ вуха. Просто накип╕ло все це.

– Та що ви, отче, – Серг╕й нарешт╕ зрушив з м╕сця й п╕д╕йшов до столу, – що стосу╓ться мене, то я б вас слухав ╕ слухав. Говорите ви дуже ц╕каво, захопливо. Я просто заздрю вашим прихожанам, як╕ мають можлив╕сть слухати вас.

– Звичайно, – отець Михайло теж встав ╕з-за столу, – про Фрейда й Н╕цше я ╖м не розпов╕даю, але все ж стараюсь донести до них суть Божих запов╕дей в м╕ру мо╖х сил та можливостей.

– Дуже, дуже гарно говорить отець Михайло, – знайшла врешт╕ можлив╕сть долучитися до розмови й Горпина Степан╕вна. – Просто Златоуст. Його тут так пом╕ж себе люди й прозивають Михайлом Златоустом. Вибачте, отче, але це ж, мабуть, ╕ для вас не такий вже секрет. Не ображайтесь на стару бабу.

– Та чого ж мен╕ ображатися, коли ви мене майже святим нар╕ка╓те. От т╕льки простих смертних священик╕в проголошувати святими? Я не думаю, що це правильно.

– А ви не пробували писати, отче? – спитав Серг╕й.

– Ото ще мен╕ не вистачало, ╕ так в╕льно╖ хвилинки нема╓, – в╕дмахнувся Михайло Архипович. – Ось, будь ласка, – показав в╕н на в╕кна, – вже добряче посутен╕ло, добалакалися до самого краю. Адже темн╕╓ в травн╕ вже досить п╕зно, а прокидатися нам тут на сел╕ треба досить таки рано, як кажуть, вста╓мо разом ╕з сонечком, бо справ у нас кожного дня – робити не переробити.

– Так, я ще не сказала, – встала з-за столу й Оксана, п╕д╕йшла до вимикача й ув╕мкнула св╕тло. – Сьогодн╕, коли тебе не було вдома, до нас Оля Бабенко заходила, просила, щоб ви, тату, завтра зайшли до них п╕сля зак╕нчення шк╕льних занять, бо щось там з ╖╖ Миколкою в школ╕ знову негаразд.

– Так, так, добре, зайду, обов"язково зайду, розум╕╓те, – звернувся отець Михайло до Серг╕я, – Оля – мати одиначка, а синок ╖╖ Миколка – взагал╕ то добра дитина, але ж безбатченко, ╕ все таке ╕нше. Одне слово, все в нього негаразди як╕сь трапляються, от ╕ доводиться кожного разу розбиратися й налагоджувати справу. Та н╕чого, з кожним разом вс╕ ц╕ недоречност╕ з Миколкою стаються все р╕дше ╕ стають все менш прикрими, я думаю, що з ним, нарешт╕, все буде гаразд.

– А ще, – Оксана пройшла к╕мнатою до в╕кон, щоб закрити жалюз╕, ╕ Серг╕й не зм╕г в╕д╕рвати очей в╕д неймов╕рно╖ гармон╕йност╕ ╖╖ струнко╖ ф╕гури, так вдало п╕дкреслено╖ сукнею, – заходив ╤ван Скиба, щось там у нього з приватизац╕╓ю його земельно╖ д╕лянки не ладна╓ться, в район╕ щось усе тягнуть.

– Знаю я, що вони там тягнуть, – на обличч╕ отця Михайла з"явився, доки ще не бачений Серг╕╓м, вираз яко╖сь суворо╖ завзятост╕. – Доведеться завтра з самого ранку в район ╖хати. Розум╕╓те, – в╕н знову звернувся до Серг╕я, – як т╕льки комусь ╕з мо╖х прихожан треба вир╕шити якусь нагальну справу, а начальство, як зараз водиться, почина╓ крутити, сам╕ розум╕╓те з якою метою, то прихожани звертаються до мене, ╕ тод╕ вже мен╕ доводиться сп╕лкуватися з цим начальством, бо начальство це, принаймн╕ в нашому район╕, не наважу╓ться вимагати в мене хабар╕в – все ж таки в кожному каб╕нет╕, яка не яка, а ╕конка таки сто╖ть.

Серг╕╓в╕ раптом стало так св╕тло на душ╕, так св╕тло стало раптом у к╕мнат╕, наче це не електричне осв╕тлення ув╕мкнули, а просто стало св╕тло в╕д цих св╕тлих душ, в╕д цих св╕тлих думок ╕ нам╕р╕в, в╕д цих св╕тлих справ. Його погляд зупинився на досить великих розм╕р╕в св╕тлин╕, з яко╖ на нього дивилася русоволоса красуня, дуже схожа на Оксану, але старша в╕ком – Серг╕й в╕дразу зрозум╕в, що це Оксанина мати, ╕ це чомусь в╕дразу якимось недов╕домим чином зр╕днило його з цим домом ╕ з цими людьми, так наче ж╕нка на св╕тлин╕ подивилася на Серг╕я, схвально схиливши голову й дов╕рливо посм╕хнувшись.

– А ви зна╓те, отче, я дуже радий, що я при╖хав до вас, – з раптовою в╕дверт╕стю випалив Серг╕й, на що вс╕ лише рад╕сно посм╕хнулися. – Н╕, правда, я нав╕ть не уявляю, яка б це була прикр╕сть , якби я не прийняв вашо╖ пропозиц╕╖...

Його слова зненацька перервав несм╕лий стук ╕ вс╕ повернули голови до дверей.

– Дозвольте, – нер╕шуче прочинивши двер╕, середнього в╕ку ж╕нка з╕ схиленою головою ╕ з╕ страдницьким виразом обличчя переступила одн╕╓ю ногою пор╕г, але, побачивши в хат╕ гостей, в╕дсмикнула цю ногу назад за пор╕г, – Отче Михайле, можна вас на хвилинку, – в╕дступила вона назад в т╕нь с╕ней.

– Галино Петр╕вно, – вп╕знав ж╕нку панотець, – зараз, зараз... Вибачте, – звернувся в╕н до присутн╕х у хат╕ ╕ вийшов у с╕ни, прикривши за собою двер╕.

– Галя М╕рошниченко, – пояснила Горпина Степан╕вна, – мабуть, знову ╖╖ чолов╕к Василь напився й бузув╕рить. Що вже йому т╕льки не робили, ╕ л╕кували, ╕ кодували. Не в╕дпуска╓ його н╕як ця б╕с╕вська гор╕лка, ╕ все тут. Оце недавно наче л╕кувався, ╕, мабуть, таки знову напився. А в такому стан╕ Василь лише отця Михайла слуха╓, лише панотець може з Василем справитися, от ╕ доводиться...

– Вибачте, – перебив Горпину Степан╕вну отець Михайло, в╕дчинивши двер╕ в хату й переступивши пор╕г, – на превеликий жаль мен╕ доведеться вас зараз покинути. Хот╕в би вас, Серг╕ю, ╕ще до Горпини Степан╕вни провести, якщо ви вже вир╕шили в не╖ зупинитися, та йти мен╕ доводиться негайно ╕ в зовс╕м ╕нший б╕к.

– Що, знову з Василем б╕да? – спитала Горпина Степан╕вна, на що отець Михайло лише розпачливо розв╕в руками, повернувся й р╕шуче вийшов ╕з хати.

– То будемо, в такому раз╕, на сьогодн╕ прощатися, – встала Горпина Степан╕вна. – На добран╕ч, Оксаночко, – вона п╕д╕йшла й ласкаво погладила руку д╕вчини.

– Заходьте ж до нас обов"язково, – подивилася приязно Оксана на Горпину Степан╕вну й на Серг╕я. – Заходьте.

– Аякже, – усм╕хнувся ╖й у в╕дпов╕дь Серг╕й, – ми ще вам набриднемо. Не знаю, як Горпина Степан╕вна, а я так точно набридну.

– Не набриднете, – посм╕хнулася кутиками вуст ╕ Оксана.

Вийшовши з хати, Серг╕й з бабусею пройшли подв╕р"ям повз Кудлая, який лежав ╕ незворушно, наче якийсь тисячол╕тн╕й сф╕нкс, споглядав за ними.

– Як справи, Кудлай? – кинув Серг╕й псов╕. – Все лежиш? В╕н, мабуть, зовс╕м таки не злий собака, н╕як на людей не реагу╓.

– Добрий то в╕н добрий, – в╕дпов╕ла Горпина Степан╕вна, – адже ж люди вс╕ тут добр╕, й злих людей Кудла╓в╕ давно вже не траплялося. А якби нагодилася яка зла людина, то ╖й би дуже не повелося з Кудла╓м. Були колись випадки, якось розпов╕м при нагод╕. З добрими наш Кудлай добрий, а з╕ злими – не дуже.

Проходячи ж через хв╕ртку, Серг╕й на мить озирнувся через плече, побачив стрункий силует Оксани на фон╕ св╕тла, що лилося з в╕дкритих хатн╕х дверей, запам"ятав цю чар╕вну мить, зачинив за собою хв╕ртку ╕ зробив р╕шучий крок у густу травневу н╕ч.

Чисте ще вдень небо, на н╕ч затяглося хмаровинням, кр╕зь яке ледь-ледь прозирало п╕дсл╕пувате м╕сячне сяйво, створюючи враження та╓мничост╕ в зачудованому теплому запашному мороц╕, який де-не-де розривали л╕хтар╕, що осв╕тлювали н╕чн╕ с╕льськ╕ вулиц╕, морок цей пронизували солов"╖н╕ сп╕ви, та ще легенький в╕терець намагався розв╕яти його незрушн╕сть. Серг╕й на мить зупинився, на повн╕ груди вдихнув насичену, солодку пахк╕сть весняно╖ лагод╕ й в╕дчув, неначе це в його власних жилах заструмувала та сама зелена кров весни, що, пульсуючи у ритмах солов"╖них тьохкань шаленством цигансько╖ кров╕ травневих марень, струмувала у жилах волохато╖ ведмедиц╕-ноч╕, яка пухкою ╕ теплою лапою в╕терцю незграбно шарудить у кронах розлогих дерев, немов у вуликах весняних та╓мниць, шукаючи солодкий мед кохання у серцевин╕ травня.

5.

Поряд з такою особлив╕стю, як здатн╕сть раптово посеред розмови задуматися, або ж щось переплутати чи забути, Серг╕╓в╕, як вт╕м ╕ майже кожн╕й творч╕й особистост╕, притаманна була й така, можна сказати, класична властив╕сть художника, поета чи актора, як схильн╕сть до безсоння. ╤ розкинувшись на тому самому, на якому в╕н в╕дпочивав удень, але вже розкладеному, диван╕, схиливши голову на м"яку пухову подушку, Серг╕й, власне й оч╕кував такого знайомого й звичного нападу безсоння, адже х╕ба м╕г в╕н мати над╕ю так просто заснути п╕сля такого неймов╕рного дня, що розкуйовдив почуття, переповнивши прозорий келих душ╕ п"янким запашним весняним напо╓м бажання якогось нового нев╕домого щастя. Ц╕ прост╕, що видалися Серг╕╓в╕ майже святими, люди, як╕ б дуже здивувалися, що ╖х такими вважають, як╕ просто жили сво╖м звичним, майже святим життям, так вразили його...

Н╕, звичайно, Серг╕й зустр╕чався й з╕ священиками, ╕ священиками непоганими, котр╕ г╕дно виконували св╕й обов"язок, але в т╕м то й справа, що – обов"язок! Жив Серг╕й ╕ в монастирях, де монахи в╕дзначались неабияким, нав╕ть, натхненним пориванням у служ╕нн╕ Господу. Але ж село Веселе – це не монастир, ╕ отець Михайло – не виконував св╕й обов"язок, н╕, – в╕н був т╕льки вдячний дол╕ за можлив╕сть прислужитися людям. А ще ця чар╕вна, неймов╕рна д╕вчина, яка митт╓во, якимсь недов╕домим чином, зробила те, що Серг╕й наполегливо до самозабуття намагався зд╕йснити за допомогою книги, пензля ╕ молитви – ця д╕вчина зр╕днила його до ╓динокровност╕ з ус╕м найсвят╕шим, до чого в╕н прагнув, з Богом ╕ Укра╖ною, в╕рн╕ше, з Божественною Укра╖ною, бо Укра╖на ╕ Бог були для Серг╕я одн╕╓ю нерозд╕льною свят╕стю. ╤ це новонароджене почуття ╓днання з ус╕м найомр╕ян╕шим, з ус╕м найсвят╕шим, почуття ново╖ повноти буття було таким ясним, таким виразним ╕ захопливим, що, на думку Серг╕я, йому навряд чи дало б заснути ц╕╓╖ ноч╕ переживання потрясаючо╖ бентеги цього неоч╕куваного подарунку дол╕, коли йому так неждано в╕дкрився неоц╕ненний духовний скарб.

Але, як на диво, сон прийшов до Серг╕я надзвичайно швидко ╕ легко, хоча перед тим, як цей сон прийшов, Серг╕╓в╕ довелося пережити ще один спогад, який, очевидно, був викликаний ╕з пота╓мних глибин пам"ят╕ саме сьогодн╕шн╕ми переживаннями, глибиною, п╕днесен╕стю, яскрав╕стю сьогодн╕шн╕х переживань. Р╕ч в т╕м, що Серг╕й не був в╕д самого дитинства прилученим до християнського св╕тла, в╕н був народжений у нетрях прогнилого до самих сво╖х засадничих основ Радянського Союзу, у безпросв╕тност╕ того духовного мороку, коли освячене владою безбожжя виплодило врешт╕ всезагальну знев╕ру в ус╕х взагал╕ ц╕нностях, в тому числ╕ й знев╕ру в побудов╕ того св╕тлого майбутнього, заради якого були принесен╕ незчисленн╕ людськ╕ жертви, заради якого був розстр╕ляний сам Бог, ╕ приписи морального кодексу буд╕вника комун╕зму стали для радянсько╖ людини таким же непотребом, як ╕ Бож╕ запов╕д╕. Це вже пот╕м, у вже досить зр╕лому в╕ц╕, коли в╕н повн╕стю став в╕дпов╕дальним за сво╖ думки ╕ вчинки, коли вже г╕ркота в╕д розчарувань ╕ втрат переповнила вс╕ можлив╕ меж╕... Тод╕ до Серг╕я прийшов Христос. Якраз оцей саме доленосний переворот його духовного житт╓пису, коли в╕н став ╕з поганина християнином, зараз якраз ╕ вип╕рнув у Серг╕╓в╕й душ╕. Як це було?..