Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 21 страниц)

– Та у вас тут все справд╕ по-дорослому, – зайшовши у дв╕р, звернувся Серг╕й до охоронця, який саме зачиняв хв╕ртку на вс╕ запори. – Що, невже все так серйозно?

– Ти нав╕ть не уявля╓ш, наск╕льки серйозно, – спроквола в╕дпов╕в охоронець, молодий, високий хлопець в ун╕форм╕, з-п╕д яко╖ випиналися досить пристойн╕ м"язи.

– То, може, ти мене ще й обшука╓ш? – не без у╖дливо╖ ╕рон╕╖ запитав Серг╕й.

– Як на мене, то не завадило б ╕ обшукати, хоча ми й ма╓мо тво╓ фото, ╕ Семен Павлович наказав тебе пропустити, ╕ все таке ╕нше, – ц╕лком серйозно в╕дпов╕в охоронець. – Нам туди, – показав в╕н рукою в б╕к будинку.

Величезний триповерховий будинок у св╕тл╕ призах╕дного сонця виблискував ус╕ма можливими арх╕тектурними вишуканостями найр╕зноман╕тн╕ших стил╕в – було зрозум╕ло, що завдання буд╕вничих цього палацу полягало не ст╕льки в створенн╕ затишного житла, ск╕льки в нам╕р╕ вразити уяву в╕дв╕дувача пишнотою, вишукан╕стю, а значить ╕ сумою витрачених на будову кошт╕в.

╤ це завдання зодч╕ таки, треба з╕знатись, виконали, хоча, на думку Серг╕я весь цей еклектичний наб╕р всього найпишн╕шого, найвитончен╕шого, всього, що зовн╕ найб╕льше вража╓ з першого погляду, насправд╕ був досить холодним, беззм╕стовним – оч╕ глядача, може, й були вражен╕, але серце залишалось байдужим. Весь цей коктейль рис, характерних для вс╕х можливих арх╕тектурних стил╕в, в╕д ренесансних ╕ барокових аж до найсучасн╕ших модерних, був, звичайно, хм╕льний, але Серг╕╓ву, м╕цну естетично, душу залишив байдужою. Цей величезний, оповитий найпишн╕шими тонкощами прикрас, будинок справляв враження великого красивого н╕мого, який намагаючись щось вимовити кива╓ вус╕б╕ч руками, головою, може й красиво маха╓, вида╓ як╕сь гортанн╕ звуки, може нав╕ть красив╕ звуки, але ж зрозум╕ти н╕чого не можна – н╕мий, в╕н ╕ ╓ н╕мий.

Вимощеним вичищеною, наче на парад, тротуарною плиткою двором вони пройшли до сход╕в, що вели на ганок, де ╖х зустр╕в уже ╕нший охоронець, який був схожий скор╕ше на якогось мажордома, н╕ж на охоронця, оск╕льки одягнений був уже не просто в чорну ун╕форму, а в стильний чорний костюм та ще й при краватц╕.

– Семен Павлович на вас чека╓, – звернувся охоронець-мажордом до Серг╕я, приймаючи його в╕д охоронця-охоронця, наче естафетну паличку, – проходьте будь ласка.

Серг╕й з╕йшов на ганок ╕ сл╕дом за мажордомом через вх╕дн╕ двер╕ пройшов до величезного пишного вестибюлю, витриманого в основному в модерному стил╕ з ус╕ма притаманними цьому принадами, починаючи в╕д величезного аквар╕ума з запаморочливою фауною й флорою, що казково вигравала у фе╓ричн╕й р╕знокольоров╕й п╕дсв╕тц╕, аж до величезно╖ металево-пластиково╖ конструкц╕╖, що, на думку Серг╕я, була скульптурою в стил╕ поп-арт.

– Дуже, дуже радий вас в╕тати у себе в дом╕, – почув Серг╕й голос, що пролунав ╕з надр, мабуть, з╕ стил╕стичних нам╕р╕в, затемненого величезного вестибюлю. – Справд╕ дуже, дуже радий вас бачити, Серг╕ю Михайловичу, – вже в пол╕ зору з"явився середнього зросту, в довол╕ непоганому ф╕зичному стан╕, впевнений в соб╕ чолов╕к рок╕в п╕д п"ятдесят з чисто виголеним, в╕дкритим, з довол╕ правильними рисами обличчям. ╤ хоча в╕н мав уже досить пом╕тн╕ залисини, це ан╕трохи не псувало загального враження в╕д образу напористо╖ чисто чолов╕чо╖ краси, яке справляла ця енерг╕йна людина.

– Я теж дуже радий нарешт╕ п╕сля сво╓╖ подорож╕ потиснути вам руку, – Серг╕й щиро потиснув руку Семена Павловича. – ╤ теж справд╕, справд╕ радий.

– От, т╕льки-но при╖хав додому, нав╕ть не встиг переодягнутися, – показав Семен Павлович на св╕й дорогий стильний темно-с╕рий костюм, – наче спец╕ально п╕дгадав п╕д ваш при╖зд.

– Виходить я саме вчасно прибув до вас п╕сля прогулянки вашим м╕стечком. Будемо вважати це промислом Божим.

– Не будемо згадувати всу╓ ╕м"я Господа, хоча ви д╕йсно таки прибули вчасно, дуже вчасно, ось-ось вже буде готова вечеря. А поки що я запропонував би вам, Серг╕ю Михайловичу, дещо, так би мовити, обжитися в цьому помешканн╕, в якому вам доведеться прожити ще деякий час. Зараз я попрошу свою донечку, – Семен Павлович озирнувся, намагаючись щось розглед╕ти в затемнених нутрощах велико╖, що здавалась майже неск╕нченною, к╕мнати. – ╤ро-о-о! ╤ринко! – покликав в╕н когось ╕з темряви. – Я ╖╖ називаю сво╓ю донечкою, – продовжив в╕н, звертаючись уже до Серг╕я, коли почув в╕длуння каблучк╕в, що наближались ╕з дальнього закутку вестибюлю, – хоча насправд╕ вона не моя р╕дна донька, а моя р╕дна небога, тобто р╕дна донька мого р╕дного брата, що на мою думку да╓ мен╕ право називати ╖╖ й сво╓ю донькою, а оск╕льки мого брата вже нема╓ серед живих ╕ сво╖х власних д╕тей у мене нема╓, то це мо╓ право ма╓ ще б╕льше п╕дстав.

Доки Семен Павлович таким чином розм╕рковував щодо правом╕рност╕ правильного означення сво╖х родинних зв"язк╕в з молодою д╕вчиною, сама ця д╕вчина все наближалася до сп╕врозмовник╕в, означуючи сво╓ наближення наближенням цокот╕ння сво╖х каблучк╕в. Серг╕й спершу, лише на мить в╕д╕рвавши погляд в╕д Семена Павловича, машинально кинув швидкий погляд на д╕вчину ╕ знову звернув свою увагу на сп╕врозмовника, який пояснював сво╖ з ц╕╓ю д╕вчиною стосунки, одночасно таким чином представляючи ╖╖ Серг╕╓в╕. Але кинутий на мить погляд на д╕вчину чимось стурбував Серг╕я, ╕ в╕н через деякий час знову звернувся поглядом до д╕вчини, що наближалась ╕ в ╖╖ ход╕, статур╕, в рисах ╖╖ обличчя, як╕ все наочн╕ше увиразнювалися в м╕ру того, як вона, наближаючись, одночасно входила в найб╕льш осв╕тлену частину вестибюлю, Серг╕й почав в╕дзначати для себе щось знайоме...

– Оце ось ╕ моя ╤ринка, – Семен Павлович ласкаво погладив долонею плече д╕вчини, що п╕д╕йшла до нього. ╤ Серг╕й уп╕знав врешт╕ у ц╕й д╕вчин╕ незнайомку, яку в╕н зустр╕в сьогодн╕ вдень, яку в╕н захистив сьогодн╕ в╕д неспод╕ваного нападу здорованя, ╕ з якою в╕н попрощався, не встигнувши як сл╕д познайомитися – так, ╖╖ звали саме ╤риною. Серг╕й, зв╕сно, неабияк здивувався й на обличч╕ д╕вчини теж прочитав неабияке здивування. – А це, ╤ро, той самий знаменитий, не побоюсь цього слова, видатний, що можна вже зараз стверджувати, хоч в╕н ще зовс╕м молодий художник, той самий Богданенко Серг╕й Михайлович, – продовжував Федорчук представляти ╖х одне одному, й коли в╕н повернувся до Серг╕я, ╤рина, вп╕знавши свого рят╕вника й скориставшись тим, що ╖╖ дядько в╕двернувся, якомога непом╕тн╕ше для Семена Павловича й для будь-кого, хто м╕г би це побачити, приклала вказ╕вного пальця до губ, переконливо спонукаючи таким чином Серг╕я збер╕гати в та╓мниц╕ ╖хн╓ сьогодн╕шн╓ знайомство – ╕ Серг╕й, теж непом╕тно для Федорчука, кинув д╕вчин╕ у в╕дпов╕дь красномовний погляд, на знак того, що в╕н все зрозум╕в.

– Дуже радий познайомитися, – взявши руку д╕вчини в свою руку, дуже переконливо вдаючи, що в╕н вперше ╖╖ бачить, промовив Серг╕й. – Але не радив би вам все ж надто покладатися на т╕ переб╕льшення щодо мого статусу, як╕ соб╕ дозволив, думаю ╕з вв╕чливост╕, Семен Павлович.

Так, це була вона, саме та незнайомка, яка стала причиною сьогодн╕шньо╖ пригоди Серг╕я. Не зважаючи на те, що брючний костюм, в якому ╖╖ вдень бачив Серг╕й, був зараз зам╕нений на темно синю в╕дкриту веч╕рню сукню, а з╕бране в закручену на потилиц╕ косу, б╕ляве волосся було зараз розпущене й, в╕льно спадаючи, покривало красив╕ оголен╕ плеч╕, ╖╖ не можна було не вп╕знати – стр╕мкий обрис ╖╖ невисоко╖, але навдивовижу доладно╖ ф╕гури, що нагадувала ф╕гуру яко╖сь давньогрецько╖ богин╕, бездоганн╕ риси ╖╖ неповторно прекрасного зовс╕м юного обличчя не залишали жодно╖ можливост╕ сплутати ╖х з якимись ╕ншими.

– Не маю н╕яких п╕дстав не дов╕ряти словам мого дядька, якого я все ж звикла називати татом, оск╕льки в╕н д╕йсно зам╕нив мен╕ батька, – з якимось, як Серг╕╓в╕ здалося, зата╓ним переляком, що правдив╕сть ╖╖ сл╕в буде п╕ддана сумн╕ву, в╕дпов╕ла ╤рина.

– Змушений перервати вашу суперечку, – втрутився в розмову Федорчук, – ╕ таки наполягти на тому, щоб ╤ринка показала вам, Серг╕ю, вашу к╕мнату, доки вже нас запросять повечеряти. ╤ро, проведи нашого гостя до його к╕мнати.

– Будь ласка, Серг╕ю, – показала рукою напрямок ╤рина, – я покажу тоб╕, тобто, – запнулась вона й кинула трохи провинний погляд на Серг╕я й на дядька, – ви, Серг╕ю, не матимете н╕чого проти, якщо я буду з вами на "ти"? А то якось нав╕ть незручно – ви такий молодий, тобто, – зашар╕лася вона й затнулася.

– Я не те, що буду не проти, а буду дуже вдячний вам, ╤рино, якщо ви будете звертатися до мене на "ти", – посп╕шив в╕дпов╕сти ╖й Серг╕й. – ╤ буду ще дуже вдячний вам, якщо ви навза╓м дозволите мен╕ теж звертатися до вас на "ти".

– А я нав╕ть ╕ не уявляю наше з тобою, Серг╕ю, сп╕лкування ╕накше, як на "ти", – доброзичливо усм╕хнулась ╤рина. – Прошу тебе йти за мною, я покажу тоб╕ твою к╕мнату, – й вона пов╕льно п╕шла в нап╕втемряву вестибюлю.

Серг╕й пок╕рно п╕шов за д╕вчиною.

– Власне, далеко нам таки й не доведеться йти, – продовжила ╤рина, коли вони з Серг╕╓м, вийшовши з вестибюлю в добре осв╕тлений коридор, п╕д╕йшли до дверей одн╕╓╖ з к╕мнат. – Твоя к╕мната, Серг╕ю, знаходиться на першому поверс╕, ось вона, – повернула вона ключ, що стрим╕в у дверях, в╕дчинила двер╕ й ув╕мкнула св╕тло, бо вже зовс╕м споноч╕ло.

– Я хот╕в би т╕льки з"ясувати, – звернувся Серг╕й до ╤рини в дов╕рливому тон╕, намагаючись хоч трохи прояснити причини, з яких ╤рина спонукала Серг╕я вта╓мничити справжн╕ обставини ╖хнього сьогодн╕шнього знайомства.

– Прошу до тво╓╖ к╕мнати, – не дала завершити вона думку Серг╕ю, зробивши при цьому наск╕льки можливо непом╕тн╕, наст╕льки ж промовист╕ для сп╕врозмовника жести руками й головою, з яких Серг╕й зробив попередн╕й висновок, який в╕дразу ж, при першому приск╕пливому огляд╕ п╕дтвердився – все навколо було просто нашпиговане апаратурою спостереження, одна з в╕деокамер, розм╕стившись прямо над дверима к╕мнати, нахабно, з в╕дстан╕ дек╕лькох десятк╕в сантиметр╕в, дивилась Серг╕╓в╕ прямо в оч╕.

– Перший поверх – це дуже добре, – зайшов Серг╕й до к╕мнати, припинивши намагання прояснити так╕ ц╕кав╕, що ставали з часом т╕льки ц╕кав╕шими, обставини його знайомства з ╤риною.

– Через десять хвилин, – якимось казенним тоном, з якого Серг╕й зробив висновок про намагання ╤рини приспати пильн╕сть апаратури спостереження, – вечеря буде готова ╕ я зайду за тобою, щоб провести тебе до столово╖, – вона прикрила за собою двер╕, ╕ Серг╕й залишився наодинц╕ з собою в к╕мнат╕, яка мала стати його пристановищем на час роботи над реставрац╕╓ю.

К╕мната була наск╕льки простора, наст╕льки ж ╕ стильна: килим на п╕длоз╕, в якому ноги просто потопали, притлумлене р╕знокольорове св╕тло люстри, килими й картини на ст╕нах, серед яких виокремлювалась велика чорна дошка телев╕з╕йного екрану, що нагадував чорний квадрат Малевича, ╕ в╕кна... Серг╕й п╕д╕йшов до в╕кон – в╕кна виходили прямо в довколишн╕й сад, посеред якого на в╕ддал╕ дек╕лькох метр╕в в╕д в╕кон стояла надзвичайно красива, з вир╕зьбленого дерева, альтанка, де так хот╕лося посид╕ти в цей прекрасний ос╕нн╕й веч╕р.

3.

Вечеря пройшла загалом невимушено, якщо, звичайно, не зважати на т╕ пекуч╕ питання, як╕ вже встигли виникнути впродовж ╖хнього короткого знайомства як у Серг╕я, так ╕ в ╤рини стосовно одне одного, питання, як╕ не могли бути поки що поставлен╕ одне одному в присутност╕ Семена Павловича, питання, як╕ нестримно нуртували в ╖хн╕х думках, ч╕пляючись за т╕ належн╕ до обставин вечер╕ слова, як╕ ╖м доводилось вимовляти, аби п╕дтримувати нормальну розмову. Хоча сторонньому спостер╕гачев╕ загальна атмосфера вечер╕ навряд чи здалась би якоюсь незвичною, нарочитою, чи вимушеною. За столом було цього вечора нав╕ть весело – сприяло цьому все: ╕ прекрасно серв╕рований ст╕л, ╕ неперевершено приготован╕ на╖дки, ╕ найвишукан╕ше вино, ╕ легка негучна музика, ╕ бажання Серг╕я, ╤рини й Семена Павловича, що з╕бралися за столом, п╕дтримувати добрий настр╕й одне одного.

Але яким би сприятливим не був настр╕й, з яким Серг╕й полишив столову п╕сля ц╕╓╖ невимушено╖ рад╕сно╖ вечер╕, внутр╕шня гризота щодо питань, на як╕ не було в╕дпов╕д╕, залишалась основним лейтмотивом його роздум╕в п╕сля того, як в╕н знову залишився у сво╖й к╕мнат╕ сам на сам ╕з цими нерозв"язаними питаннями, в╕дпов╕д╕ на як╕ йому хот╕лося отримати все сильн╕ше й сильн╕ше.

Серг╕й хот╕в було вже роздягнутися, прийняти душ – ванна була тут же, в його к╕мнат╕ – ╕ з насолодою розпростати сво╓, стомлене ц╕лоденними мандрами й пригодами, т╕ло. Але, не зважаючи на в╕дчутну втому, в╕н все ж н╕як не м╕г заспоко╖тися: незвично романтичн╕ обставини знайомства з молодою прекрасною д╕вчиною, раптова неоч╕кувана зустр╕ч ╕з ц╕╓ю ж таки д╕вчиною в зовс╕м дивних обставинах, ╖╖ загадкове повел╕ння тримати факт ╖хнього знайомства в та╓мниц╕, ╖хн╓ намагання уникнути св╕дчень всевидячого ока в╕деокамер – все це так нагадувало мотиви якогось детективного, шпигунського жанру; й хоча з цим жанром в царин╕ культури загалом пов"язу╓ться поняття легковажно╖ розважальност╕, Серг╕╓в╕ зараз було не до жарт╕в, тим паче не до розважальност╕.

В╕н пройшовся в задум╕ з кутка в куток к╕мнати, п╕д╕йшов до в╕кна ╕, об╕першись руками на п╕дв╕коння, завмер у спогляданн╕ велично╖, сумовито╖ й водночас гр╕зно╖ краси ос╕нньо╖ ноч╕. Небо над деревами прибудинкового парку було ледь-ледь зав╕шене легенькими прозорими хмаринками, кр╕зь барвисту прозор╕нь яких розс╕ювалось загадкове, немов якесь потойб╕чне, св╕тло м╕сяця.

Згадалася Оксана. Серг╕й уявив, в╕рн╕ше в╕дчув, як би оце вони зараз удвох стояли поряд ╕ милувалися ц╕╓ю гр╕зною й сумною ос╕нньою красою. Його раптом пойняло усв╕домлення того, що вже не дотягнутися н╕яким сп╕вчуттям до б╕дування ос╕ннього листя, що, вириваючись ╕з жовтих пазур╕в пожухлост╕, усе ще простяга╓ дов╕рлив╕ долон╕ бл╕дост╕ всл╕д дален╕ючому святу л╕тнього буяння. ╤ тут чар╕вниця-н╕ч, та╓мничою красою яко╖ в╕н щойно милувався, так неоч╕кувано розкинувши задушливе з╕лля свого обважн╕лого т╕ла темнотою непроглядного мороку, перекинулася вмить на якусь жахливу однооку потвору, яка сво╖м ╓диним самотн╕м оком жовтого м╕сяця ув╕п"ялася в Серг╕╓в╕ груди, стиснут╕ в╕дчуттям, що небо чита╓ в його серц╕ ту ж саму опов╕дь, яку завжди можна прочитати на кожному, з╕бганому рукою смерт╕, пергамент╕ старечих щ╕к, де вта╓мниченими ╕╓рогл╕фами зморшок життя склада╓ св╕й запов╕т на розсуд Бога.

Якесь тривожне злов╕сне передчуття пойняло його. Мимовол╕ опустившись поглядом в╕д споглядання високо╖ п╕днесеност╕ небес, Серг╕й прикип╕в поглядом до та╓мничо╖ маг╕╖ завмираючого життя ос╕нн╕х дерев ╕ кущ╕в, що росли в парку прямо напроти його в╕кна, й хоча сваволя дикого буяння цих древ ╕ кущ╕в була обмежена й дещо приборкана стараннями сад╕вник╕в, як╕ спрямували сваволю природного буяння рослин в окультурене русло створення комфортного домашнього затишку, природа все ж брала сво╓ – дикий л╕совий дух ос╕нньо╖ приреченост╕ загадково блукав та╓мничими т╕нями в переливах потойб╕чного м╕сячного сяйва.

Погляд Серг╕я зупинився на дерев"ян╕й альтанц╕, розм╕щен╕й в саду зовс╕м поряд з його в╕кном: р╕зьблене вже мертве дерево, з якого була створена альтанка, якнайприродн╕ше впл╕талося в загальний настр╕й ще живих, але теж уже вмираючих дерев ос╕ннього саду, пустота якого так гармон╕ювала з пустотою альтанки... Пустотою?

Серг╕й приск╕плив╕ше придивився ╕ впевнився, що це йому не привид╕лось – альтанка якраз ╕ не була зараз пустою, в альтанц╕ хтось намагався на самот╕ перебороти якусь душевну муку. Чому Серг╕й з першого погляду вир╕шив, що ця нев╕дома жива душа б"╓ться над якоюсь непереборною гризотою? Просто все було наст╕льки красномовно, що помилитися було неможливо: склавши руки на стол╕, якась молода ж╕нка схилилась на руки, зр╕дка п╕д╕ймаючи голову, мабуть, в намаганн╕ вдихнути на повн╕, стомлен╕ мукою, груди, пот╕м на мить розпачливо обхоплювала руками голову ╕ знову надовго падала на складен╕ на стол╕ руки, падала в незглибим╕сть г╕ркоти сво╖х переживань.

Те, що це була саме молода ж╕нка, з самого початку нав╕ть не привернуло увагу Серг╕я, з самого початку в╕н був уповн╕ захоплений сп╕вчуттям до яскраво╖ красномовност╕ людського розпачу. Але згодом в╕н все б╕льше став перейматися усв╕домленням того, що це красномовне вт╕лення розпачу – молода ж╕нка.

Вона сид╕ла в альтанц╕ так, що Серг╕й бачив ╖╖ в основному ззаду, але ╕нод╕ все ж пом╕чав збоку ╖╖ обличчя. ╤ зараз його знову пойняло в╕дчуття вп╕знавання: це розпущене б╕ляве волосся, що в╕льно падало на красив╕ плеч╕, загальна гармон╕йн╕сть т╕ла, що виливалася в гармон╕йн╕сть рух╕в нав╕ть тод╕, коли ц╕ рухи породжувались болем ╕ розпачем, прекрасн╕ обриси обличчя, як╕ не ст╕льки видн╕лися, ск╕льки вгадувались в темряв╕ – ╤рина? ╤рина! Так, це була вона, та сама ╤рина, молода небога, чи нав╕ть донька Федорчука, з якою в╕н сьогодн╕, врятувавши ╖╖, познайомився, яку пот╕м зустр╕в у дом╕ Федорчука в якост╕ його доньки, з якою щойно весело вечеряв, через та╓мничу загадков╕сть яко╖ в╕н тепер проводив безсонну н╕ч п╕сля дуже втомливого дня.

╤ нуртування загадковост╕ нерозв"язних питань завирувало з новою силою. Питання, на як╕ Серг╕й даремно намагався знайти в╕дпов╕д╕ в безсонн╕, породжували лише нов╕, ще загадков╕ш╕ питання. Чому, наприклад, з якого дива той здоровань, що сьогодн╕ вдень напав на ╤рину, дозволив соб╕ це зробити? Навряд чи в╕н не знав, хто така ╤рина, тобто чия вона плем╕нниця – тут нав╕ть менш прим╕тн╕, н╕ж Федорчук ╕ його небога, прекрасно знають одне одного, а вже Федорчука з його прийомною донькою, напевне, зна╓ кожна м╕сцева собака.

Враження зальотного гастролера здоровань теж не справляв, навпаки, складалося враження, що в╕н дуже добре знав жертву свого нападу – ╕ сам нападник поводився з╕ сво╓ю жертвою без особливо╖ жорстокост╕, а старався приборкати ╖╖ скор╕ше з якоюсь поблажлив╕стю сильного покровителя, ан╕ж безжал╕сного напасника, та й сама ╤рина не виглядала надто переляканою, вона в╕дбивалася в╕д нього скор╕ше з якимось обуренням в╕д його настирливост╕, н╕ж з почуттям нестримного переляку загнано╖ в тупик жертви.

Звичайно, нападник теж не виглядав такою соб╕ н╕кчемою : вся його доглянута статура самовпевненого накачаного в ел╕тних клубах атлета, одягнутого не без смаку, його новенька досить дорога ╕номарка – все досить промовисто доводило, що цей молодик не був останньою людиною серед м╕сцевих мешканц╕в, але ж не наст╕льки крутим, врешт╕ решт, щоб так поводитися з донькою самого Федорчука.

А оцей раптовий перепад в настро╖ ╤рини, що ось зараз в╕дбувся прямо на очах у Серг╕я: т╕льки-но вони разом вечеряли в т╕сн╕й дружн╕й компан╕╖, вс╕ були задоволеними й веселими, особливо ж веселою була сама ╤рина, щоправда зараз Серг╕й м╕г би стверджувати, що ця ╖╖ весел╕сть була все ж дещо неприродно переб╕льшеною, але, можливо, зараз це йому т╕льки здавалось п╕д впливом оцього св╕жого враження в╕д споглядання за таким в╕двертим, неприхованим виявом нестримного болю й розпачу, який так неймов╕рно митт╓во прийшов п╕сля, здавалося, безхмарно╖ радост╕.

Все нов╕ й нов╕ питання, що виринали в розвихрених Серг╕╓вих думках, питання, на як╕ не було жодно╖ в╕дпов╕д╕, питання, що породжували лише нов╕ питання – в╕н одягнувся й п╕шов до дверей з нам╕ром спробувати знайти в╕дпов╕д╕ хоч на деяк╕ з питань у само╖ винуватиц╕ виникнення цих питань. Тим паче, що саме споглядання за цим неп╕дробним виявом горя, яке являла собою д╕вчина в альтанц╕, не залишало йому, власне, н╕якого виходу, як т╕льки вийти до не╖ й спробувати хоч якось втишити й ут╕шити ╖╖ б╕ль, адже врешт╕ решт тако╖ сили мука могла штовхнути д╕вчину й на занадто неймов╕рн╕, непередбачуван╕, нав╕ть непоправн╕ вчинки.

Серг╕й спершу хот╕в був вийти з к╕мнати ╕ в звичайний спос╕б пройти на ганок а пот╕м ╕ в сад, але раптом згадав цей величезний нап╕восв╕тлений вестибюль, через який йому доведеться йти, вестибюль, в якому до того ще й сидить отой, б╕льше схожий на мажордома, охоронець у стильному чорному костюм╕ – довелось би проходити повз нього. Серг╕й п╕д╕йшов до в╕кна, оглянув пластикову раму склопакету, повернув ручки засув╕в ╕ легко в╕дчинив досить велике в╕кно, велике наст╕льки, що через нього не лише можна було легко вистрибнути на вулицю, а ще й нав╕ть, наприклад, занести мебл╕, особливо ж все це полегшувала та обставина, що к╕мната знаходилась на першому поверс╕. Серг╕й легко виплигнув з к╕мнати через в╕кно на покриту декоративною травичкою землю саду й пов╕льно попростував до альтанки.

Н╕ звуки в╕дкривання Серг╕╓м в╕кна, н╕ його стрибок надв╕р, н╕ кроки його наближення н╕трохи не стурбували ╤рину, ╖╖ занурення у страждання було наст╕льки глибоким, що зовн╕шнього св╕ту для не╖ не ╕снувало – сидячи на лав╕, вона безв╕льно опустила голову на складен╕ на стол╕ руки ╕ важко, нав╕ть надсадно, з легким стогоном, дихала, ╕нод╕ переходячи на схлипування. Серг╕й довго стояв б╕ля альтанки, переймаючись щир╕стю якогось неп╕дробного й непереборного горя. Якогось? Але якого? Взагал╕ то, ╤рине становище доньки ол╕гарха на перший погляд повинне було б давати прив╕д скор╕ше для заздрощ╕в щодо ╖╖ щастя, а не для сп╕вчуття ╖╖ непереборному горю.

– ╤ро, – якомога сп╕вчутлив╕ше й тихше, щоб не сполохати, промовив Серг╕й, але, побачивши, що д╕вчина н╕як не зреагувала, повторив уже дещо гучн╕ше, – ╤ро...

– Ох! – похопилась вона, митт╓во зв╕вши голову ╕ утупивши в Серг╕я невидющий погляд червоних заплаканих очей на мокрому в╕д сл╕з обличч╕.

– Не лякайся, ╤ро, – посп╕шив заспоко╖ти ╖╖ Серг╕й, – це я, Серг╕й, той самий художник, що при╖хав до вас реставрувати храм, ми сьогодн╕ познайомилися з тобою на вулиц╕.

– Серг╕й, – полегшено в╕д╕тхнула ╤рина, але пот╕м знову дещо насторожилась. – А ти як тут опинився?

– Н╕чого дивного в цьому нема╓, – постарався якнайспок╕йн╕ше в╕дпов╕сти Серг╕й. – Ти повинна була б взяти до уваги, що альтанка знаходиться прямо перед мо╖ми в╕кнами, – показав в╕н на в╕кно сво╓╖ к╕мнати, що виходило в сад.

– Так, справд╕, – з якимось полегшенням, але трохи безв╕льно погодилась вона й в╕двернулася, щоб витерти на обличч╕ сльози, хоча це вже, власне, було зап╕зно. – Але ж, – вираз тривожно╖ недов╕ри знову повернувся на ╖╖ обличчя, – ти вже повинен би давно спати, мабуть, за сьогодн╕ стомився?

– Так, звичайно, я сьогодн╕ дуже втомися, – погодився в╕н, – але заснути все ж н╕як би не зм╕г, ╕ винна в цьому ти, ╤ро.

– Я? – здивовано озирнулась вона навкруг, наче шукаючи причину, з яко╖ вона могла б не дати заснути комусь.

– Мене розбудили тво╖ ридання, – наважився Серг╕й дещо пожартувати, щоб спробувати хоч трохи розважити д╕вчину, хоча й усв╕домлював, що жарти в так╕й ситуац╕╖ не дуже доречн╕.

– Мо╖ ридання? – з якимось провинним виразом на обличч╕, з якого Серг╕й зробив висновок, що його легкий жарт не вдався, бо ╤ра його не зрозум╕ла, ╕ виходило, що ╖й таки й справд╕ було не до жарт╕в.

– Та н╕, вибач, – посп╕шив в╕н виправити свою помилку,– це я так невдало спробував пожартувати, хот╕в тебе хоч трохи розважити. Але, мабуть, таки й правда, що благими нам╕рами вистелена дорога в пекло. Бачу, що тоб╕ зараз зовс╕м не до жарт╕в. А вт╕м, – Серг╕й зайшов ╕ соб╕ до альтанки й с╕в напроти ╤рини. – Вт╕м, причиною мого безсоння й справд╕ таки стала саме ти, ╤ро. Так, так, – лаг╕дно промовив в╕н, вдивляючись у ╖╖ здивовано заокруглен╕ оч╕, – мен╕ не дали б заснути т╕ та╓мниц╕ й питання, що оповили мою душу десь в╕д середини сьогодн╕шнього дня з мит╕ мого з тобою знайомства через дивн╕сть обставин нашого з тобою знайомства, через ще б╕льшу дивн╕сть нашо╖ ново╖ зустр╕ч╕ цього ж дня, через ту незрозум╕лу загадков╕сть ╕ вта╓мничен╕сть, яких ти забагла надати нашому з тобою знайомству – все це й ще багато ╕ншого, що з цього виходило якраз ╕ не дало мен╕ сьогодн╕ заснути. А тут я ще бачу серед ноч╕ перед в╕кном мо╓╖ к╕мнати, як молода, здорова, красива, а до того ще й дуже заможна д╕вчина побива╓ться в якомусь незрозум╕лому гор╕ зам╕сть того, щоб рад╕ти й насолоджуватися щастям. Погодься, що це не може залишити байдужою жодну людину. Мен╕ не залишалося н╕чого ╕ншого, як вийти зараз до тебе, щоб, якщо не вдасться повн╕стю втамувати свою ц╕кав╕сть стосовно вс╕х сво╖х питань, то принаймн╕ спробувати, якщо ти дозволиш, якось допомогти тоб╕ перебороти депрес╕ю, адже депрес╕я ма╓ здатн╕сть завершуватись дуже неспод╕ваними, нав╕ть фатальними вчинками, а мен╕, знову ж як ╕ всяк╕й людин╕, цього дуже б не хот╕лось. Що ти з цього приводу дума╓ш?

– По-перше, я думаю, що ти, Серг╕ю, не зважаючи на св╕й в╕к, адже ти старший в╕д мене, збер╕г у набагато б╕льше недоторканому стан╕, н╕ж я, св╕й оптим╕зм щодо характерних рис людсько╖ природи, – ╖╖ мова була водночас ╕ розчаровано г╕ркою й сп╕вчутливою. – Кожного разу, коли ти, н╕би "виправдовуючи" сво╖ найкращ╕ вчинки й душевн╕ порухи, говориш, що так би вчинила кожна людина. А от я з╕ свого, може й не занадто за часом довгого, але дуже переконливого досв╕ду, можу авторитетно стверджувати, що так би вчинила не кожна, далеко не кожна людина. А те, що, як ти сказав, я людина заможна, то, по-перше, я т╕льки н╕би заможна, а по-друге, моя н╕би заможн╕сть т╕льки дода╓ мен╕ доказ╕в у мо╖й переконаност╕ в далеко не романтичн╕й оц╕нц╕ справжньо╖ людсько╖ природи. А депрес╕я? – вона г╕рко посм╕хнулася. – Депрес╕я може спричинити фатальн╕ насл╕дки? А якщо це саме фатальн╕ насл╕дки спричинили депрес╕ю? Чи може бути ще щось б╕льш фатальне? – останн╕ слова вона вже вимовляла наст╕льки задумливо, що складалося враження, н╕би вона вже забула про ╕снування сп╕врозмовника ╕ розмовля╓ сама з собою.

– Знову загадки? – звернувся Серг╕й до д╕вчини, але ╤ра була повн╕стю поглинута сво╖м думками й аж н╕як не зреагувала на його запитання.

Так вони просид╕ли деякий час у глибок╕й тиш╕. Було чути лише далек╕ звуки н╕чного життя м╕стечка Первомайського. Надовго розтяглося натужне завивання н╕чно╖ електрички, що в╕дправлялася в╕д зал╕знично╖ станц╕╖. ╤рина н╕би закам"ян╕ла, зачарована якимись, мабуть, занадто болючими, спогадами, думками, переживаннями. Серг╕й ╕ сам почав уже перейматися цим, таким неймов╕рно живим болем, що для його опису зовс╕м зайвими були слова.

– ╤ро, – тихенько покликав Серг╕й, але вона знову н╕як не зреагувала. – ╤ро, – вже гучн╕ше промовив в╕н ╕ злегка доторкнувся рукою до ╖╖ плеча.

– Що! – здригнулась вона, митт╓во й неспод╕вано повернувшись ╕з далеч╕ сво╖х г╕рких переживань. – А-а-а, – чи то простогнала, чи то з полегшенням, уп╕знавши Серг╕я, протягнула вона, ╕ ╖╖ погляд надовго зупинився на його очах, так н╕би вона хот╕ла поринути в найглибш╕, найпота╓мн╕ш╕ надра його душ╕, щоб побачити його найпосутн╕ш╕ думки й переконання.

– Я при╖хав сюди реставрувати храм, – з раптовим п╕днесенням майже вигукнув Серг╕й. – Я бачу, що ти, ╤ро, ще не пробувала звертатися до такого пов╕рника й спов╕дника, як Бог ╕ його в╕рна служителька Церква. З╕ свого досв╕ду можу ц╕лком щиро засв╕дчити, що це дуже, дуже велика сила. Дуже, дуже раджу тоб╕ звернутися до Бога. Хочеш, завтра зранку вдвох прямо й п╕демо до храму.

– Та кинь ти дурню говорити, – знесилено в╕дмахнулась вона. – Чи то я не знаю цих поп╕в. Ран╕ше в╕рою й правдою служили ате╖стичн╕й комун╕стичн╕й влад╕, майже в кожного попа п╕д рясою був наган ╕ погони в╕д КДБ, якому ц╕ попи допов╕дали про настро╖ серед пастви, порушуючи та╓мницю спов╕д╕, – з непереборним в╕дча╓м промовила ╤ра, причому слово "попи" навмисне з притиском вимовляючи з наголосом на першому склад╕, – а тепер вони служать тим же самим комун╕стам ╕ кадебешникам, що й ран╕ше, але тепер вже за "бабло" надають п╕дтримку на виборах. Такий же й цей наш м╕сцевий батюшка Олександр. Олександр! А як його вс╕ тут називають, просто Санько. А як його ще називати, якщо в╕н ран╕ше тут працював в одному з м╕сцевих колгосп╕в трактористом ╕ в╕дзначився в часи сво╓╖ буремно╖ молодост╕ вельми сво╓р╕дною повед╕нкою на ╜рунт╕ глибокого зап╕йного алкогол╕зму ╕ вс╕х можливих тваринних пристрастей. Коли ж в╕н раптом прозр╕в п╕сля чергового примусового л╕кування в ЛТП, то раптом ц╕лком неспод╕вано побачив у дзеркал╕ док╕нченого н╕кчему без коп╕йки за душею з перспективою зак╕нчити дн╕ сво╖ за гратами, оск╕льки похопився в╕н якраз в той час, коли завдяки Горбачовськ╕й перебудов╕ один великий комун╕стичний СРСР перетворився на багато маленьких дико-кап╕тал╕стичних "есересерик╕в", ╕ не те що якомусь задрипаному алкогол╕ку-трактористу, а нав╕ть найкращим фах╕вцям сво╓╖ справи, найсв╕тл╕шим умам не знайшлося м╕сця у цьому дикому коловорот╕ розгнузданого розкрадання всього накопиченого нелюдським трудом ц╕лих покол╕нь пок╕рних безсловесних раб╕в криваво╖ радянсько╖ ╕мпер╕╖. ╤ Санько наш, не будь дурень, зметикував сво╖м пронирливим селянським розумком, де його особистий просв╕ток у безпросв╕тн╕й п╕тьм╕ безк╕нечного тунелю сучасност╕, тобто – де пахне сальцем. Дек╕лька рок╕в духовно╖ сем╕нар╕╖ – ╕ ось вам друге пришестя майже святого Санька, якнайкраще п╕дкованого для справляння чину сучасного попа, адже в╕н переборов уже вс╕ сво╖ пристраст╕, чи, може, став просто вже не спроможним до сво╖х донедавн╕х пристрастей, на зам╕ну яким прийшла одна ╓дина, зате сама найпотр╕бн╕ша в сучасн╕й церкв╕ пристрасть – безм╕рна жадоба грошей. Бабла, бабла й ще раз бабла – ось дев╕з Санька ╕ його найулюблен╕шо╖ церкви. Санько! Тобто Олександр – батюшка Олександр, завдяки наполяганням якого м╕сцевий в╕дбудований храм став тепер називатися храмом Олександра! Так, так, Першотравневий храм Олександра, щоправда, не самого Санька, а його тезки Олександра Невського. Так наче Санько н╕ сном, н╕ духом не знав ╕ не в╕дав, що насправд╕ не було н╕яко╖ епохально╖ Невсько╖ битви, завдяки як╕й цей вигаданий князь Олександр став називатися Невським, як не було й того, вигаданого далеко п╕зн╕ше святого Олександра Невського, а справжн╕й князь Олександр Ярославович був якнайвдячн╕шим вихованцем Золотоординського ханського двору, пасинком Великого Хана й кровним побратимом одного з монгольських принц╕в, тобто достеменним Чинг╕зидом, справжн╕й Олександр був найв╕рноп╕ддан╕шим слугою Великого Хана Золото╖ Орди, справжн╕й Олександр був якнайлют╕шим, найкривав╕шим баскаком, який рвав н╕здр╕ й в╕др╕зав вуха нещасним п╕дданим Володимиро-Суздальського Улусу Золото╖ Орди, щоб т╕ не наважились ута╖ти бодай коп╕йку в╕д всевидячого ока Велико╖ Монгольсько╖ ╕мпер╕╖, яка згодом стала називатися Великою ╕мпер╕╓ю Рос╕йською, ╕ Московська православна церква, до реч╕, щонайв╕рноп╕ддан╕ше служила як Ординським ханам, так ╕ ╖х наступникам Московським царям, – було видно, як ця емоц╕йна промова, повн╕стю захопивши ╖╖ помисли, н╕би вихопила ╤рину з провалля в╕дчаю й болю, в якому вона т╕льки-но знаходилась, вона н╕би забула про сво╓ горе в порив╕ ц╕╓╖ сво╓╖ ╕рон╕чно╖ тиради, яка переходила в безжальний сарказм. – Фальш, облуда ╕ брехня, ╕ б╕льше н╕чого. ╤ все лише заради грошей ╕ влади. Це для них ╕ ╓ царство небесне на земл╕. А Санько тут вже обжився дуже добре. Кр╕м того, що в╕н отриму╓ по вив╕шеному при вход╕ до храму прейскуранту за сво╖ послуги попа, як у кожному справжньому комерц╕йному п╕дпри╓мств╕, Санько ще й розв╕в тут ц╕ле, так би мовити, при-храмове с╕льгосп-промислове господарство, й руба╓ бабло, аж щепки летять, в╕дда╓ належну частку сво╖м церковним паханам, як╕, в свою чергу, д╕ляться з паханами в╕д влади, ╕ вс╕, як мовиться, в шоколад╕. Фальш, облуда ╕ брехня. ╤ б╕льше н╕чого, – зак╕нчила вона вже тихим голосом, ╖╖ саркастичний запал, очевидно, вичахав, ╕ вона знову поверталася в неприглядний св╕т свого горя й болю.