Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)

– От, от, як т╕льки з"явля╓ться якась ж╕нка, яка може стати вр╕вень з чолов╕ками, тим паче перевершити ╖х – то так╕й в╕дразу треба в╕друбати голову. Це вже невил╕ковн╕ особливост╕ щодо гендерних упереджень ╕ самого Олександра Дюма, як представника чолов╕чо╖ стат╕, так ╕ вс╕╓╖ ╕деолог╕╖ його часу. Та залишимо це на сов╕ст╕ Дюма, – трохи перевела подих ╤ра. – Так от з самого дитинства в "Трьох мушкетерах" для мене стала головною геро╖нею лед╕ В╕нтер з ╖╖ зал╕зною волею, проникливим розумом, акторськими зд╕бностями – ти ж зна╓ш, що я теж завжди мр╕яла стати акторкою.

– Так, знаю, пам"ятаю, розум╕ю – але до чого ти це все розпов╕да╓ш, поки що н╕як не зрозум╕в.

– Зараз зрозум╕╓ш. ╤ особливо захопилась я лед╕ В╕нтер, коли подивилася отой радянський ф╕льм про трьох мушкетер╕в з Боярським в рол╕ Д"Артаньяна, пам"ята╓ш?

– Пам"ятаю. Але ж, наск╕льки я знаю, тво╖м ╕деалом завжди була не якась там лед╕ В╕нтер, а рос╕йська ╕мператриця Катерина Друга, Катерина Велика.

– Так, але Катерина Велика прийшла вже п╕зн╕ше, а мо╖м першим захопленням була все ж лед╕ В╕нтер. Але повернемось до того радянського ф╕льму про трьох мушкетер╕в, як прекрасно там поставлена й з╕грана роль лед╕ В╕нтер – я просто закохалася в не╖ з першого погляду. Особливо ж мене в цьому ф╕льм╕ вразила сцена, коли лед╕ В╕нтер вербу╓ одного молодого рел╕г╕йного фанатика для вбивства лорда Бек╕нгема, пам"ята╓ш?

– Так, пам"ятаю.

– Ця сцена так мене вразила, вона просто перевернула все мо╓ життя: я побачила, як легко, не витративши жодно╖ коп╕йки, а т╕льки досконально знаючи особливост╕ людсько╖ природи з притаманними ╖й пристрастями, проста слабка ж╕нка, використовуючи ц╕ знання й свою слабк╕сть, може запросто перемагати найсильн╕ших ╕з сильних св╕ту цього. Пам"ята╓ш, як там в╕ртуозно лед╕ В╕нтер, використовуючи його переконання, примусила того молодого рел╕г╕йного фанатика вбити лорда Бек╕нгема, не витративши при цьому жодно╖ коп╕йки. ╤ лорд Бек╕нгем таки загинув. А ще одне в╕дкриття, яке я зробила з цього – це те, що рел╕г╕йн╕ переконання людини дають найб╕льш╕ можливост╕ ман╕пулювати нею, ╕ чим глибш╕ ц╕ переконання, тим ширш╕ можливост╕ вони дають для ман╕пулювання. Це у нас, звичайних смертних, у тих, хто в╕дда╓ весь запал душ╕ на гамування сво╖х плотських потреб, в кого вс╕, так би мовити, духовн╕ сили поглинаються щоденними пошуками хл╕ба насущного – це таких людей дуже важко п╕дловити на якомусь душевному поруху, який би допом╕г отримати над ними хоча б тимчасову зверхн╕сть ╕ владу, щоб використати людину, примусити ╖╖ чинити не ╖╖ власну, а твою волю. Адже в звичайних людей, як кажуть, с╕м п"ятниць на тижн╕, ╕ якщо в них коли-не-коли й виникають хоч як╕сь душевн╕ порухи, то ц╕ порухи так╕ непевн╕, так╕ примхлив╕, так╕ скороминущ╕, ╕ знову ж таки поглинут╕ плотськими потребами, его╖змом ╕ п╕дозр╕лив╕стю, що такими людьми дуже, дуже важко керувати. Зовс╕м же ╕нша справа з людиною в╕руючо╖, тим паче глибоко в╕руючою, як от, наприклад, цей наш вчорашн╕й г╕сть Богданенко – з такими, навпаки, дуже, дуже легко впоратися, бо в них завжди т╕льки одна ╓дина душевна маг╕страль, ╓дине, так би мовити, духовне р╕чище, яким охоплене все ╖хн╓ ╓ство на вс╕ часи. ╤ варто такого ╓динов╕рного рел╕г╕йного фанатика т╕льки вдало обробити, торкнувши й зворушивши при цьому його найвищ╕ ц╕нност╕, вдало спрямувати й п╕дштовхнути його – ╕ все, в╕н ц╕лком у тво╖х руках, в╕н викона╓ найважч╕, найнеймов╕рн╕ш╕ тво╖ забаганки, аби лише залишитись в╕рним оцим сво╖м найвищим ц╕нностям, аби лише не зрадити самого себе ╕ сво╓ божество. Все тут залежить в╕д правильност╕ напрямку, в якому ти п╕дштовхнеш такого, як наш Богданенко.

– Зрозум╕ло, я завжди знав, що ти дуже розумна, нав╕ть занадто розумна, знаю, що ти дуже майстерно, просто в╕ртуозно волод╕╓ш мистецтвом словесно╖ екв╕л╕бристики, але яким боком все це стосу╓ться нашо╖ тепер╕шньо╖ справи?

– А таким боком, що, коли я прочитала те дось╓, яке ти з╕брав про нашого художника Богданенка, особливо ж д╕знавшись про його глибоку рел╕г╕йн╕сть, я в╕дразу ж згадала про лед╕ В╕нтер ╕ завербованого нею для вбивства молодого рел╕г╕йного фанатика – ц╕ ситуац╕╖ були наст╕льки схожими, ╕ ця схож╕сть була наст╕льки разючою й переконливою, що я в╕дразу ж зрозум╕ла, яким чином мен╕ таки вдасться примусити цього глибоко в╕руючого художника Богданенка прибрати з нашо╖ дороги мого дорогого дядечка. Б╕льше того, кр╕м глибоко╖ рел╕г╕йно╖ в╕ри й мистецького фаху, Богданенко ще до того й не останн╕й знавець бойових мистецтв, в╕н до того ж ╕ще й справжн╕й бо╓ць, воював в Афган╕стан╕, вбивав людей – а це все така вибухова сум╕ш, що варто лише вдало п╕д╕брати детонатор ╕ спритно його застосувати, ╕ вибух буде тако╖ сили, що... – оч╕ ╤ри гор╕ли захопленням. – Що зруйнувати можна все на св╕т╕. Я в╕дразу тод╕ побачила план наших д╕й, хоча лише в загальних рисах, але довести все це до досконалост╕ було лише справою часу, головне – побачити загальний принцип д╕╖. Хоча, звичайно ж, ╕ детальна розробка операц╕╖ важить дуже багато, з чим я до реч╕ теж справилася непогано, я думаю цього ти не будеш заперечувати, – вона хитро примружилася, подивившись Грин╕ в оч╕, на що той т╕льки посм╕хнувся. – А вт╕лення в життя? Вт╕лення в життя, нехай ╕ дуже добре розробленого плану, дуже непроста справа, я б сказала, жива й дуже складна справа – тут потр╕бна й мужн╕сть, ╕ вигадка, й артистизм, особливо ж здатн╕сть адекватно реагувати на непередбачуван╕ ситуац╕╖.

– ╤ це все, зову ж таки, ти, ти й т╕льки ти, ╓дина, незам╕нна й неперевершена? – Гриня розв╕в руки й ╕рон╕чно посм╕хнувся. – Завжди т╕льки ти одна.

– А х╕ба це не так? Х╕ба це не правда?

– А як же я? – запитав Гриня. – Х╕ба я погано вчора вт╕лив у життя, хоча, не стану заперечувати, й справд╕ розроблену тобою, сценку нашого знайомства з Богданенком, коли я, поганий хлопець, налет╕в, наче коршак, на тебе, маленьку беззахисну д╕вчину, примусивши благородного художника-лицаря Богданенка захищати б╕дну д╕вчину, а пот╕м з нею познайомитися для того, щоб п╕зн╕ше зустр╕ти ╖╖ в дом╕ Федорчука, й пот╕м бути за╕нтригованим вс╕ма цими обставинами, ╕ так дал╕, ╕ так дал╕... Я правильно викладаю вт╕лений з мо╓ю допомогою тв╕й план?

– Правильно. Правильно.

– Так от, кр╕м того, що я так вдало вт╕лив цей тв╕й задум у життя, я ще й, вибачаюсь, отримав при цьому в╕д Богданенка добрячого прочухана, ще й зараз ребра болять, треба в╕ддати йому належне – художник наш таки не останн╕й бо╓ць ╕ добряче нам"яв мен╕ боки. Так що я ще й постраждав при виконанн╕.

– Та молодець, молодець, – похвалила його ╤ра, погладивши жартома по голов╕. – Але ж заманила його в цю,так би мовити, пастку для знайомства таки я.

– А як я спритно, можна сказати в╕ртуозно, просто таки неперевершено озбро╖в нашого героя, – не вгавав Гриня, – як природно, невимушено я вручив йому п╕столет, надавши в його розпорядження знаряддя майбутнього вбивства твого дядечка-татуся – все це виглядало, як звичайний щиросердний подарунок в╕д ус╕╓╖ душ╕, так що н╕ до чого не п╕дкопа╓шся. Та ще при цьому я прив╕в його в тир, де й переконався в тому, що наш художник до всього ще й просто таки в╕ртуозний стр╕лець, принаймн╕, я таких зустр╕чав дуже мало в сво╓му житт╕, та можна сказати, що майже н╕кого з╕ стр╕льц╕в такого класу я ще й не зустр╕чав. Просто Роб╕н Гуд, та й год╕.

Серг╕й же при цих словах знову, вже вкотре сьогодн╕, в╕дчув у себе за поясом брюк ваготу подарованого Гринею п╕столета.

– Та молодець, молодець, – поблажливо промовила ╤ра. – Все це дуже добре: ╕ те, що ти зум╕в, як я тоб╕ й доручала, не викликаючи п╕дозри озбро╖ти нашого майбутнього месника й героя, ╕ те, що переконався в його стр╕лецьк╕й спроможност╕. Молодець. Але все це просто меркне на тл╕ т╕╓╖ велично╖ й проникливо╖ трагед╕╖, яку я роз╕грала сьогодн╕ вноч╕ перед мо╖м ╓диним глядачем Богданенком. О, це було щось! – ╕з сяючим обличчям, вона п╕дняла до гори руки з розчеп╕реними пальцями, символ╕зуючи цим жестом св╕й тр╕умф. – Оце була д╕йсно в╕ртуозна гра! Як я страждала, як побивалася, падаючи на сп╕вчутливе плече мого захисника й героя! Дуже жаль, що нас при цьому було т╕льки дво╓. Як би я хот╕ла, щоб у ц╕╓╖ сцени були глядач╕. Як би я хот╕ла, щоб наш╕ з Богданенком н╕чн╕ сцени були принаймн╕ знят╕ на к╕нопл╕вку ╕ ╖х можна було б час в╕д часу переглядати – ти б тод╕ переконався в тому, що я не даремно з дитинства мр╕ю стати акторкою. Щоправда, – ╤ра хитро примружилась, зблиснувши з-п╕д лоба на Гриню лукавим поглядом, – до останньо╖ сцени ц╕╓╖ трагед╕╖ ти особисто м╕г би поставитися не зовс╕м байдуже, адже це була, власне, сцена в постел╕. Але ж ми з тобою про це домовилися й ти об╕цяв при цьому мене не ревнувати, тим паче, що гра, як то кажуть, варта цього, на кону стоять м╕льярди долар╕в Федорчука. Та маю з╕знатися, хоча ран╕ше й п╕дсипала сама нашому художнику за вечерею дещо, що б не дало йому вноч╕ заснути й п╕дсилило його чолов╕ч╕ здатност╕, як ж╕нка не маю права жал╕тися на свого н╕чного партнера – в постел╕ в╕н просто бог, так що до обдарувань художника й во╖на в╕н ц╕лком заслужено може додати звання Казанови, видно в св╕й час, коли, як я читала в його дось╓, в╕н ще не був глибоко в╕руючим християнином ╕ в╕дверто в╕ддавався, як от ╕ ми з тобою, вс╕м принадам св╕ту цього, в╕н був справжн╕м геро╓м-коханцем, ╕ ж╕нкам стосовно нього не було на що скаржитися. Та ти не переймайся, – поклала вона руку на плече Грин╕, побачивши, що той все ж не може притлумити ревнощ╕, не зважаючи на сво╖ попередн╕ об╕цянки не ревнувати ╤ру, якщо т╕й доведеться заради справи переспати з новоприбулим художником, – адже Богданенко розплатиться за те, що з╕ мною переспав не т╕льки тим, що стане, власне кажучи, найманим убивцею ╕ пор╕шить мого любого дядечка, зробивши мене цим самим ╓диною законною спадко╓мицею дядькових м╕льярд╕в. Наш герой до всього цього ще й ╕ншим чином розплатиться тут же за все: на дев"яносто дев"ять в╕дсотк╕в його вб"ють охоронц╕ тут же на м╕сц╕, а отой один в╕дсоток, при якому наш терорист-месник м╕г би залишитися в живих, як ми й домовлялися, вже в╕зьмеш на себе ти, Гриню. Так що жодних шанс╕в у вбивц╕ мого дорогого дядечка залишитися не ма╓. Все, як у найп╕днесен╕ших трагед╕ях: герой повинен розплатитися життям за те, що переспить з царицею – життя за н╕ч ╕з Клеопатрою!

– Все це дуже добре, – Гриня через силу намагався погамувати самов╕льн╕ непереборн╕ ревнощ╕ й виглядати зовс╕м спок╕йним, – але ж чи вс╕ оц╕ наш╕ мр╕╖ й розмови не ╓ лише казковими замками, побудованими на п╕ску. Ти впевнена, що цей розхвалений тобою, герой, обдарований вс╕ма талантами на св╕т╕, чи ти впевнена, що в╕н таки викона╓ покладену тобою на нього м╕с╕ю?

– От бачиш, правильно я жалкувала за тим, що н╕ ти, н╕ хтось ╕нший не бачив мо╓╖ з Богданенком н╕чно╖ сцени, правильно я жалкувала, що ця сцена не була заф╕льмована – якби ти побачив цю сцену на власн╕ оч╕, то не задавав би таких запитань. Якби ти це все побачив на власн╕ оч╕, то ти побачив би яку я придумала житт╓ву траг╕чну ╕стор╕ю, який я вражаюче художньо довершений сценар╕й придумала на основ╕ ц╕╓╖ ╕стор╕╖, як я мистецьки переконливо вт╕лила цей св╕й сценар╕й в постановку ц╕╓╖ трагед╕╖ – нав╕ть лед╕ В╕нтер позаздрила б. Ти переконався б у тому, що я заслуговую на звання ген╕я, виступивши у вт╕ленн╕ н╕чного спектаклю одночасно в рол╕ письменника, сценариста, режисера й актора. Отод╕ б у тебе н╕коли не виникло н╕ сумн╕в╕в, н╕ бажання задавати так╕ питання. Нав╕ть не сумн╕вайся, замочить Богданенко мого названого татка, обов"язково замочить, ╕ знаменит╕ м╕льярди Федорчука стануть мо╖ми, а значить ╕ тво╖ми, – вираз ╤риного обличчя виражав таку впевнену переконан╕сть, що в ╖╖ сп╕врозмовника вже не могли не розв╕ятися будь-як╕ сумн╕ви – все мало бути лише так, як задумала ╤ра, ╕ н╕як ╕накше.

– Що ж, не пов╕рити тоб╕ просто неможливо, але хот╕в би т╕льки нагадати про мою пропозиц╕ю продовжити наш╕ любовн╕ ут╕хи й ще пару раз╕в трахнутись. От ск╕льки вже часу ми змарнували даремно на розмови – за цей час я м╕г би тебе задовольнити дек╕лька раз╕в. Та, може, й зараз ще не п╕зно, – Гриня об╕йняв свою подругу.

– Припини, – ╤ра н╕жно в╕дхилила його руку. – От якраз сьогодн╕ наш╕ розмови й не були даремними на в╕дм╕ну в╕д любовних ут╕х – перепихнутися ми завжди встигнемо, а зараз нам, як н╕коли, треба тримати руку на пульс╕ под╕й, знати все, що в╕дбува╓ться навколо й якомога част╕ше одне одного пов╕домляти про под╕╖. Особливо ж ретельно треба сл╕дкувати за нашим месником Богданенком: от скажи, будь ласка, чи зна╓ш ти, де зараз цей наш Рафаель, чим зайнятий – як пам"ята╓ш, ти ж брав на себе справу нагляду за ним, то що ти з цього приводу можеш пов╕домити?

– Та я ж тоб╕ вже казав, – трохи зн╕тившись, в╕дпов╕в Гриня, – що зранку я його водив у тир перев╕рити його стр╕лецьк╕ зд╕бност╕ ╕ озбро╖ти, пот╕м в╕н п╕шов до церкви, пот╕м зайшов до Санька...

– ╤ що дал╕? Давай скор╕ше, – нетерпеливилася ╤ра, побачивши, що Гриня зам"явся ╕ застряг на слов╕.

– Та, розум╕╓ш, коли в╕н зайшов до Санька, то я думав, що в╕н там пробуде досить довго – ну там доки вони поговорять про справи та ще пооб╕дають, Богданенко ж з ранку н╕чого не ╖в, а пот╕м я думав, що в╕н п╕де в церкву, бо куди ж йому ще йти. От. А я тим часом вир╕шив упоратися з деякими нагальними справами. От... – Гриня почесав потилицю, в╕двернувши погляд вб╕к.

– Що от? Кажи вже, – все б╕льше настирливо п╕дганяла його ╤ра, – та скор╕ше.

– Та що ж, кинувся вже п╕сля об╕ду, а його н╕де нема, – розв╕в Гриня руками, – н╕ в Санька, н╕ в церкв╕... Грець його зна╓, де в╕н под╕вся – я його по всьому м╕сту шукав. Нема, та й нема.

– Прекрасно! – з невимовним сарказмом подивилася ╤ра на Гриню, який утупив погляд в землю. – Прекрасно! ╤ з такими кадрами доводиться працювати. Грець його зна╓, де в╕н, – розвела вона й соб╕ руками, перекривляючи свого друга. – ╤ оце, загубивши його сл╕д, ти с╕в соб╕ спок╕йн╕с╕нько в машину й по╖хав взяти мене й повезти в л╕сочок потрахатись? Прекрасно!

– Та куди в╕н под╕неться, цей тв╕й М╕келанджело? – якось нехотя виправдовувався Гриня.

– Куди под╕неться? Куди под╕неться? Ти що, зовс╕м забув, з ким ми, врешт╕ решт, ма╓мо справу? Ти зовс╕м забув, що кр╕м того, що в╕н М╕келанджело, в╕н ще й Рембо? А може в╕н сам вир╕шив все перев╕рити й просл╕дкувати, наприклад, за мною, за тобою, чи ще щось в такому дус╕? Про це ти не думав? – ╤ра, дещо втишивши мову, легенько луснула долонею Гриню по лоб╕. – А може оце якраз зараз наш художник-шпигун сидить десь тут неподал╕к п╕д кущем ╕ люб╕с╕нько слуха╓ оцю нашу з тобою розмову? Про таке ти не думав соб╕? – вона, жартома взявши свого коханого за чуба, трохи п╕двела його опущене долу чоло й приск╕пливо подивилася йому в оч╕.

Серг╕╓в╕ ж, який в цей час, сидячи хоч ╕ не за кущем, а за деревом, все ж таки й справд╕ все чув дуже добре, залишалося т╕льки г╕рко посм╕хнутися. Хоча й г╕рка ця посм╕шка все ж промайнула якось чисто ╕нстинктивно, машинально, не зворушивши глибин його душ╕, а лише поверхово торкнувшись його розпачливо болючих думок. У глибин╕ ж його душ╕ нуртували бурев╕╖ таких почутт╕в ╕ пристрастей, як╕ год╕ було якось визначити, тим б╕льше год╕ було виокремити якусь одну з них – цей зм╕╖ний клубок просто ╕ в╕дверто жалив його нутрощ╕ непереборною отрутою зради, цин╕зму, брехн╕, облуди...

– Та ти що? – Гриня, якось наче аж перелякавшись через ╤рине припущення, почав озиратися навколо, н╕би й справд╕ намагаючись побачити, чи не сидить тут десь неподал╕к хтось ╕ не п╕дслухову╓ ╖хню розмову.

– Та не переймайся, – поблажливо посм╕хнулася ╤ра, – я жартую. Хоча тебе й треба було налякати хоч трохи, аби провчити за таку недопустиму безпечн╕сть. Та нехай вже по всьому, т╕льки ж дивись мен╕, щоб надал╕ тримав мен╕ все п╕д контролем ╕ не спускав н╕ на мить з ока цього Рафаеля, Дон К╕хота й Рембо в одн╕й особ╕.

– Та досить вже мене тикати носом. Н╕де в╕н в╕д нас не под╕неться. Сидить, мабуть, десь зараз обдуму╓ сво╖ оц╕ свят╕ картинки, ц╕ його ком╕кси про Господа Бога, як╕ в╕н буде малювати на ст╕нах нашо╖ церкви, щоб розважити наших м╕сцевих рел╕г╕йних фанат╕в на чол╕ з нашим дорогим незам╕нним Саньком.

– Щодо того, що наш Дон К╕хот зараз роздуму╓, то тут ти таки, мабуть, ма╓ш рац╕ю, – задумалася ╤ра. – В╕н ╕ справд╕ зараз в роздумах, але роздуму╓ в╕н зовс╕м не з приводу, як ти сказав, рел╕г╕йних ком╕кс╕в, а роздуму╓ в╕н, скор╕ш за все, щодо того, чи можна вбити людину, не порушивши при цьому Божих запов╕дей, а також, чи можна в так╕й, як я йому змалювала, ситуац╕╖, не вбити людину, не порушивши тих же запов╕дей. ╤ вир╕шить в╕н цю проблему, я впевнена, на користь убивства, я б сказала, на користь богоугодного вбивства. В╕рн╕ше, в╕н вже, мабуть, вир╕ши, що не замочити мого дядечка – буде великим гр╕хом, ╕ зараз наш святенник вже напевно що якраз вир╕шу╓, як саме зд╕йснити це богоугодне вбивство. Уявля╓ш соб╕, як буде здивований м╕й любий дядечко, отримавши кулю в лоба? Ха-ха-ха!.. – зайшлася вона щирим см╕хом, аж Гриня теж не втримався й соб╕ засм╕явся. – Ну все, досить, – митт╓во посерйозн╕шала вона, так що й натяку на весел╕сть не залишилося, – як кажуть, по конях – ╕ вперед! – вона з╕скочила з капоту автомоб╕ля, на якому сид╕ла, с╕ла в машину, кивнула Грин╕ головою й захлопнула за собою дверцята авта.

– Вперед, то ╕ вперед, – Гриня взяв св╕й п╕джак, що його стелив на капот для ╤ри, об╕йшов спереду автомоб╕ль, с╕в за кермо – й машина пов╕льно рушила вперед.

7.

Деякий час п╕сля в╕д"╖зду Грин╕ з ╤рою Серг╕й ще незрушно сид╕в. Хоча так╕ поняття, як «час» для Серг╕я були зовс╕м несутт╓вими. Та й взагал╕, в╕н тод╕ навряд чи м╕г би зрозум╕ти чи в╕др╕знити, що для нього ╓ сутт╓вим, а що менш сутт╓вим, чи взагал╕ несутт╓вим. Зм╕╖ний клубок болючого розчарування, розпачу, огиди в╕д оцього в╕двертого хизування п╕дл╕стю, зрадою й цин╕змом, яке в╕н щойно зустр╕в, усв╕домлення якогось повного краху, ц╕лковитого руйнування всього, чим в╕н до цього часу жив, чим дорожив, що складало для нього фундаментальн╕, здавалося незнищенн╕ основи буття – все це вирувало, нуртувало, жалило отрутою докор╕в, розривало зсередини нерозв"язн╕стю пекучих питань, притискало до земл╕ неймов╕рною ваготою нев╕домост╕ так, що не те що встати, Серг╕й нав╕ть не м╕г п╕двести схилену долу голову з утупленими в землю очима.

Нарешт╕ в╕н, опираючись рукою на стовбур дерева, потихеньку п╕дв╕вся. Якась неймов╕рна втома, яку в╕н навряд чи колись в╕дчував нав╕ть п╕сля в╕йськового марш-кидка в повному обладунку, оповила його т╕ло. Трохи постоявши п╕д деревом, поки дещо в╕д╕йшли задерев"ян╕л╕ п╕д час сид╕ння ноги, Серг╕й повол╕ рушив у першому-л╕пшому напрямку – куди йти, йому було байдуже, як, взагал╕ то, було байдуже, чи йти кудись, чи не йти. Але йти виявилось якось легше, ан╕ж просто сид╕ти й терзати самого себе пекуч╕стю нерозв"язних питань. В╕н ╕шов навмання.

Сонце вже впало майже до самого небокраю, готове ось-ось почати св╕й щоденний зах╕д за небесний пруг, та було все ще досить видно, щоб вийти на л╕сову стежину й попрямувати до м╕ста, але Серг╕й зовс╕м не збирався виходити на цю стежину – йому на оч╕ н╕би впала якась непроглядна пелена невичерпно╖ г╕ркоти. В╕н ╕шов навмання. Г╕лля дерев боляче хльоскало його по обличчю, й в╕н зовс╕м не збирався ухилятися – в╕н просто цього не пом╕чав, адже усв╕домлення безповоротно╖ утрати чогось самого головного хльоскало його зсередини батогами страждань набагато болюч╕ше.

Пройшовши так деякий час, Серг╕й чомусь, нев╕домо чому, зупинився. Озирнувшись навколо, в╕н пом╕тив, що сто╖ть на пагорб╕, який чимось нагадував йому той курган п╕д селом Веселим, на який в╕н свого часу так любив ходити мр╕яти як сам, так ╕ разом з Оксаною. Звичайно, цей "Першотравневий пагорб" не йшов н╕ в яке пор╕вняння з тим курганом, оск╕льки був набагато меншим, ╕ все ж подоба м╕ж ними була, ╕ саме ця подоба якимось недов╕домим чином притягла Серг╕я до себе, ноги сам╕ собою привели його на цю вершину пагорба й сам╕ зупинились, аби поставити його перед нев╕дпорним фактом того, що в╕н все ще знаходиться на цьому, такому на загал жорстокому й несправедливому, св╕т╕, але в якому все ж разом з оцим пагорбом ╕сну╓ одночасно ще й курган п╕д селом Веселим, а разом з ╤рою Федорчук десь ╕сну╓ ще й Оксана. Цей новий неоч╕куваний поворот думок ╕ почувань якось струсонув всевладдя пануючого над Серг╕╓вою душею чорторию страждань, як╕ наполегливо затягували вс╕ почуття в глибини в╕дчаю. Серг╕й озирнувся навколо: в╕н стояв не так вже й високо, але все ж над л╕сом, з правого боку десь к╕лометр╕в за два розкинулося Першотравневе.

Якесь неймов╕рно червоне, сонце в цей час якраз почало заходити за веч╕рн╕й пруг, розливаючи небокра╓м полум"я призах╕дно╖ заграви. Дивн╕ почуття опанували Серг╕╓м, так н╕би оце настав саме той, якийсь особливий, м╕ф╕чний час, точн╕ше це була мить зупинки часу, що по╓днувала його з в╕чн╕стю, це був н╕би час зд╕йснення якихось в╕дв╕чних пророцтв, настанню яких не в змоз╕ запоб╕гти н╕як╕ перестороги, н╕як╕ намагання, н╕як╕ благання... Пригадалися раптом вс╕ людськ╕ й Бож╕ перестороги, явлен╕ йому ╕ в яв╕ ╕ в сновид╕ннях, про нагальн╕сть ╕ нев╕дворотн╕сть того вибору, в якому не можна помилитися.

Що ж, мабуть, в╕н цей виб╕р зробив – в╕н широко в╕дкритими очима поглянув на призах╕дне сонце: зраджене св╕тлом, зраджене днем, заскочене на гарячому розпач╕, налляте черв╕нню сорому ╕ гн╕ву, сонце терпкою сльозиною ст╕кало з небесно╖ щоки прямо Серг╕╓в╕ у в╕ч╕ й холонуло в його грудях, а в╕н бачив, як розгублений веч╕р, ковзнувшись на кривав╕й плям╕ заграви, пов╕льно пада╓ в глибини сут╕нок. Мимов╕льно прислухавшись до того, як заримований березовим шелестом в╕тер виводить на струнах недосяжно╖ н╕жност╕ журливу мелод╕ю задуми у стил╕ густого смеркання, Серг╕й нав╕ть не стямився, як скрадлив╕ долон╕ мороку владно лягли йому на плеч╕, притиснувши його г╕рк╕ думи до безвиход╕ ноч╕ – ╕ тод╕ вже йому залишилося лише сп╕вчутливо споглядати, як беззахисн╕ з╕рки пок╕рно одягають на себе ярма суз╕р"╖в ╕ тягнуть за собою важк╕ плуги зод╕акальних значень, переорюючи неосягненну ц╕лину м╕жгалактичних глибин на р╕ллю осягнень неминучост╕ пророцтва. Серг╕я до самих глибин ╓ства пройняв холод усв╕домлення того, що в╕н тепер зможе лише обпектися, коли завтра у вогн╕ ранково╖ заграви як завше скочить у палаюч╕ стремена часу, ╕ нав╕ть коли в╕н ось прямо зараз стане на повен зр╕ст оп╕вн╕чного всесв╕ту, то зможе лише знову зазирнути в сл╕п╕ з╕ниц╕ темряви.

8.

Вже була справжня н╕ч. Восени взагал╕ темн╕╓ рано, й коли Серг╕й не те що отямився, а просто пом╕тив, що вже пройшов деякий час, то навколо панувала вже справжня н╕ч. Власне кажучи, настання ноч╕ не справило на Серг╕я н╕якого враження – день був, чи н╕ч, для нього було байдуже, в╕н просто в╕дм╕тив для себе якимось зовн╕шн╕м, н╕би зовс╕м в╕д нього незалежним розумом, що настала н╕ч. ╤ в╕н знову рушив. Куди? Вперед? Мабуть, що ╕ вперед. Знову навмання? Не зовс╕м – його вело зараз уперед якесь шосте почуття, можливо теж незалежне в╕д його власно╖ вол╕, але владне й наполегливе, якийсь внутр╕шн╕й компас показував йому напрямок. Куди? Куди ж ╕ще може вести християнина його внутр╕шн╕й компас, як не до храму? Так, Серг╕й, сам того не усв╕домлюючи, простував до храму Першотравневого. Звичайно, все, що було пов"язане з м╕сцевим храмом, поки що було не дуже до вподоби Серг╕╓в╕: н╕ в╕дверте насадження користолюбства м╕сцевим священиком, н╕ сам цей користолюбний священик, батюшка Санько, з його заяложеною ╕мперською чорносотенною ╕деолог╕╓ю про ╓дину-три╓дину непод╕льну Рос╕ю, де Укра╖н╕ була визначена роль безсловесно╖ й бездушно╖ рабин╕ п╕д батогом старшого брата – все це н╕яким чином не могло б припасти Серг╕╓в╕ до серця. Але храм Божий – ╓ храм Божий. Перш за все всякий храм – це оселя Господа, ╕ ти повинен ╕ти до ц╕╓╖ осел╕ з╕ сво╓ю власною св╕чею в╕ри в душ╕, нав╕ть якщо ця св╕ча в╕ри буде ╓диною в цьому храм╕, ╕ти й молити Господа про те, щоб в╕д тво╓╖ св╕ч╕ запала така ж сама св╕ча в кожному серц╕.

Пов╕льно йшов в╕н чи швидко, Серг╕й не знав, як до к╕нця не усв╕домлював ╕ напрямку свого руху. Б╕льш-менш повне опритомнення настало вже аж коли в╕н опинився власне неподал╕к в╕д храму, того самого храму, в якому в╕н був ще сьогодн╕ вранц╕ з невдалим нам╕ром в╕дстояти вран╕шню молитву. ╤ тут сталося знову таки, диво – не диво, але щось таки дуже схоже на те: п╕д╕йшовши до храму, Серг╕й побачив на майданчику перед входом у церкву – бабу Горпину! Так, так, саме ту стареньку Горпину Степан╕вну, яку в╕н зустр╕в колись, щойно т╕льки при╖хавши до села Веселого... Спершу Серг╕й просто незрушно застиг, прикип╕вши до земл╕ в╕д ц╕╓╖ неспод╕вано╖ зустр╕ч╕, пот╕м вир╕шив, що це просто мара, просто галюцинац╕я, випл╕д його пригн╕чено╖ св╕домост╕, що з"явився, як захист в╕д нападу непереборних, нев╕дпорних душевних страждань, завданих йому життям так неспод╕вано, так п╕дступно, так сильно...

Пот╕м в╕н став приглядатися приск╕плив╕ше: звичайно ж, це не була та сама Горпина Степан╕вна з села Веселого, але ця бабуся б╕ля храму м╕стечка Першотравневе була наст╕льки разюче схожою на ту Горпину Степан╕вну, що це саме по соб╕ було дивом! Ще б пак! Отут ╕ зараз, в час найглибшого болю в╕д найп╕дл╕шо╖ зради зустр╕ти раптом майже Горпину Степан╕вну! Адже ця нев╕дома, худенька сивоволоса, старенька бабуся не т╕льки зовн╕ була дуже схожою на Горпину Степан╕вну – вона, як ╕ Горпина Степан╕вна, пересуваючись таким же перевальцем, точн╕с╕нько так трохи метушливо, дбайливо прибирала майданчик навколо тутешнього храму, вправно орудуючи м╕тлою, в╕ником, совком та ╕ншим причандаллям, п╕сля чого довк╕лля цього храму ставало таким же привабливим, як ╕ довк╕лля храму села Веселого, з яким у Серг╕я було пов"язано так багато найкращих в його житт╕ переживань – х╕ба це не диво!

Деякий час простоявши так п╕д чаром спогад╕в, Серг╕й п╕д╕йшов ближче й с╕в на лавку, що стояла неподал╕к в╕д храму. Бабуня ж ╕ дал╕ турботливо продовжувала прибирання ╕з запалом ╕ вправн╕стю молодо╖ ж╕нки, незважаючи на св╕й досить похилий в╕к – ╕ це теж упод╕бнювало ╖╖ до т╕╓╖ ж майже дев"яностол╕тньо╖ Горпини Степан╕вни, яка справлялася ╕ з╕ справами церковними й громадськими, ╕ господарство сво╓ порала справно, ╕ н╕ трохи при цьому не жал╕лася на стареч╕ немоч╕. Серг╕╓в╕ нав╕ть трохи аж в╕длягло в╕д серця.

– Бабуню, досить вже вам вдосконалювати й так досконалу чистоту, яку ви навели тут, – звернувся Серг╕й до старенько╖, коли та, вже впоравшись ╕з прибиранням, роздивлялася на результат сво╖х зусиль – чи нема╓ бува ще яко╖ недоробки.

– Та я й сама бачу, що, мабуть, вже досить, – ще раз окинула вона оком прицерковний майданчик, склала св╕й нехитрий реманент до невеличко╖ ком╕рки при церкв╕, замкнула ╖╖, сховала ключ╕ до кишен╕ й, п╕д╕йшовши до Серг╕я, запитала: – А ви просто в╕дпочити сюди прийшли, чи, може, хочете зайти до церкви? Якщо хочете – то будь ласка, у мене й ключ в╕д церкви ╓, можу в╕д╕мкнути.

– Та н╕, дякую, не треба, я взагал╕ то сьогодн╕ в ц╕й церкв╕ вже був уранц╕, – знову окинув Серг╕й оком храм, – але не в цьому р╕ч. Звичайно, вивчити внутр╕шню будову храму – це просто необх╕дн╕сть для мене, але... Але, знову ж таки, не в цьому, власне, р╕ч, – в╕н в╕дчув, що якось плута╓ться в сво╖х думках, не може зосередитись ╕ зрозум╕ти сво╖ власн╕ нам╕ри й думки. – А р╕ч у т╕м... – промовив в╕н, аби просто щось промовити, доки щось варт╕сне не прийде йому на думку й, подивившись на бабцю, зрозум╕в, що ще трохи, ╕ старенька буде вважати його просто не сповна розуму. – Р╕ч у т╕м, – нарешт╕ в його голов╕ виникла якась здорова лог╕ка розмови, – що я зна╓те хто? Я Серг╕й Богданенко.

– Еге ж, – т╕льки й спромоглась у в╕дпов╕дь промовити бабуся, непорозум╕ння на обличч╕ яко╖ все ще було досить промовистим. – А я Галина ╤ван╕вна Рябченко. Вс╕ мене ще кличуть бабою Галею. От, – розвела вона руками ╕ знову якось запитально подивилася на Серг╕я, наче намагаючись в╕дгадати щось.

– Дуже при╓мно, – посм╕хнувся прив╕тно у в╕дпов╕дь Серг╕й, в голов╕ якого нарешт╕ виникла тема розмови. – Але я мав на уваз╕, що я саме той художник Серг╕й Богданенко, якого запросили до вашого м╕стечка для того, щоб я зайнявся реставрац╕╓ю вашого храму. Тобто, – вир╕шив в╕н пояснити ще раз, оск╕льки на обличч╕ бабус╕ все ще читалася якась недов╕ра, – саме я буду робити реставрац╕ю саме оцього вашого ось храму, – показав в╕н рукою на церкву.

– А-а-а, – рад╕сно вигукнула бабця, – то оце ви ╕ ╓ той самий знаменитий столичний художник, якого умовляв до нас при╖хати сам Федорчук?

– Так, так, саме так. Оце я ╕ ╓ той самий художник. Оце я до вас при╖хав, – ствердно закивав головою у в╕дпов╕дь Серг╕й.

– Нарешт╕! Слава тоб╕, Господи, нарешт╕ ви при╖хали! – здавалося радост╕ баби Гал╕ не було меж.

– Так, оце я й при╖хав, при╖хав ╕ще вчора, ╕ при╖хав саме на запрошення Семена Павловича Федорчука, та й жити залишився теж таки в Семена Павловича.

– Та Семен Павлович достойна, дуже достойна людина. Дуже багато в╕н зробив для нашого м╕ста, – п╕дхопила бабця тему. – Оце й церкву нашу збудовано за його допомогою, коли в╕н ще був тут у нас в далек╕ часи районним начальством. А пот╕м, коли настали вже ╕нш╕, оц╕ кап╕тал╕стичн╕ часи, й Семен Павлович дуже розбагат╕в, то й тод╕ в╕н нас не залишав: то грошик╕в на ремонт школи п╕дкине, то на ремонт дитячого садка, а оце нещодавно розкошелився на те, щоб повн╕стю в╕дремонтувати нашу церкву, та ще щоб робив це найкращий серед ус╕х майстр╕в аж ╕з само╖ столиц╕. Оце, виявля╓ться, ви, Серг╕ю. Слава Господу вже й при╖хали. Нарешт╕ ми вас ╕ дочекалися.

– А Семен Павлович, – подивився Серг╕й на бабцю приск╕плив╕ше, щоб розглед╕ти, чи бува не ввела його в оману зовн╕шня под╕бн╕сть баби Галини й Горпини Степан╕вни, чи не така ж сама баба Галина корислива прихрамова служка, як ╕ бабця, що зранку торгувала тут св╕чками ╕ як сам м╕сцевий п╕п Санько – дуже вже вона вихваля╓ цього м╕сцевого багат╕я, про якого, принаймн╕ з╕ сл╕в його плем╕нниц╕, навряд чи можна було думати, як про дуже порядну людину, хоча ╤рин╕ тепер теж, власне, навряд чи можна було дов╕ряти. Та й в ╕ншому розпов╕дь баби Гал╕ суперечила тому, що про Федорчука знав Серг╕й, хоча й знав в╕н це, знову ж таки, з╕ сл╕в т╕╓╖ ж ╤ри, – я маю на уваз╕, Семен Павлович, ви сказали сам розбагат╕в? – адже в╕н пам"ятав, що ╤ра розпов╕дала йому, що вс╕ багатства, якими зараз волод╕в Семен Павлович, насправд╕ зароблен╕ були його братом, батьком ╤ри, ╤ваном Павловичем, якого Семен Павлович, на додачу до всього, ще й убив.