Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц)

Вс╕ почали вставати й виходити з-за столу.

– Тож я хочу вам нагадати про вашу об╕цянку доручити ваш╕ в╕рш╕ мен╕, – п╕д╕йшов до Серг╕я Павлюк.

– Я сво╖х сл╕в н╕коли не зр╕каюсь, – потискуючи на прощання руку Юр╕я ╤вановича, до якого в╕н пройнявся щирою приязню, в╕дпов╕в Серг╕й, – все, що т╕льки знайду, в╕ддам вам без всяких передумов, роб╕ть ╕з цим скарбом все, що вам заманеться.

– Що значить, все, що знайду, – стурбувався Павлюк, ви що, можете щось ╕ не знайти?

– Знайду, знайду, – заспоко╖в його Серг╕й, – не турбуйтесь, все знайду.

╤ Павлюк задоволено в╕д╕йшов.

– Просто не знаю, що й сказати, – говорила Серг╕╓в╕ вже ╤рина Остапчук, що п╕д╕йшла п╕сля Павлюка до Серг╕я ╕, заволод╕вши його рукою, тримала цю рук в сво╖й маленьк╕й, але сильн╕й руц╕, дивлячись захопленим поглядом Серг╕╓в╕ в оч╕. – Це просто незр╕внянно. Яка глибока, точна, багатогранна метафоричн╕сть, а водночас так легко, прозоро ╕ зрозум╕ло. Н╕чим не г╕рше за того ж Пастернака, чи Стуса.

– Дякую, дуже радий, що вам сподобалось, – Серг╕й лаг╕дно почав вив╕льняти свою руку з ╤ринино╖ руки, яку вона вибачливо сама в╕дсмикнула, очевидно, забувши п╕д час розмови, що тримала Серг╕я м╕цним потиском.

– Що тут ╕ казати, – лише розв╕в руками Олег Яневський ╕, п╕д╕йшовши до Серг╕я м╕цно потиснув йому руку. – Дуже радий ╕ гордий за Укра╖ну, що вона ма╓ такого поета.

– ╤ я теж, – п╕д╕йшов усл╕д за Яневським до Серг╕я Наливайко з якимось зн╕ченням, що так контрастувало з його могутньою ф╕гурою, ╕, л╕вою рукою пригладжуючи характерним жестом свою зач╕ску йоржиком, правою рукою потиснув Серг╕╓в╕ руку, намагаючись затиснути ╖╖ не занадто сильно. – Тобто мен╕ теж дуже сподобалось. Спасиб╕ вам. Дуже гарн╕ в╕рш╕.

– А може ми вас, Серг╕ю трохи проведемо, – якось наче аж благально, що так не було на не╖ схоже, запропонувала ╤рина.

– Дякую, але я б зараз все ж хот╕в залишитись на самот╕. Трохи хочу пройтись сам тихими н╕чними вулицями вашого села, може ще й до Дн╕пра зайду. Треба, зна╓те, трохи обдумати на самот╕ мою роботу з розпису храму. Вибачте, – в╕дпов╕в Серг╕й, хоча на справд╕ йому хот╕лось хоч на мить залишитись на одинц╕ з Оксаною перед тим, як в╕н п╕де в╕д отця Михайла.

– То будемо, нарешт╕ прощатися й з вами, – звернувся Серг╕й до Оксани й отця Михайла, коли вс╕ гост╕ вже п╕шли. – Але перед тим, як я п╕ду, я хот╕в би, щоб ти, Оксано, все ж п╕дтвердила свою згоду стати для мене г╕дом ╕ показати ваше село Веселе, розпов╕сти про його ╕стор╕ю. Чи не забула ти, що об╕цяла мен╕ таку послугу?

– Н╕, не забула, зазвичай я завжди виконую все, що об╕цяла. Сьогодн╕ у нас середа? – вона трохи задумалась.

– Скоро вже четвер, – промовив Серг╕й, подивившись на наст╕нний годинник.

– Отже, до нед╕л╕ залишилось зовс╕м недовго. Тод╕ так ╕ вир╕шимо, як Бог дасть, у нед╕лю п╕сля служби ми з тобою, Серг╕ю, й орган╕зу╓мо цю сво╓р╕дну екскурс╕ю нашим селом. Згода?

– Згода.

– Тод╕, на добран╕ч.

– На добран╕ч, Серг╕ю, – додав ╕ соб╕ отець Михайло, що до цього лише слухав ╖хн╕й д╕алог.

10.

Час до так оч╕кувано╖ нед╕л╕, коли мала в╕дбутись об╕цяна Оксаною ознайомча прогулянка селом Веселим, то тягнувся все пов╕льн╕ше й пов╕льн╕ше ╕, раптом, наче зупинявся, коли Серг╕й починав рахувати дн╕, години й хвилини, що залишились до ц╕╓╖ под╕╖, а то час цей, раптом, прол╕тав зовс╕м непом╕тно, як одна мить, коли в╕н замислювався про Оксану ╕ поринав у свою роботу. Адже, робота його, врешт╕ решт, надихалася саме Оксаною, саме завдяки знайомству з отцем Михайлом ╕ з Оксаною, особливо – Оксаною, у Серг╕я й виник якраз цей задум, саме вплив образу ц╕╓╖ дивовижно╖ д╕вчини дозволив Серг╕╓в╕ проникнути в так╕ глибини, про як╕ в╕н ран╕ше м╕г т╕льки мр╕яти, йому в╕дкрилися так╕ та╓мниц╕ буття, про як╕ в╕н нав╕ть ╕ мр╕яти н╕коли не м╕г. Оксана стала для Серг╕я вт╕ленням всього найкращого, найвищого, найдуховн╕шого в людин╕.

Можна було б сказати, що вона стала для Серг╕я вт╕ленням ╕деалу, але ж п╕д ╕деалом, взагал╕ то, треба було б розум╕ти щось захмарне , досягненню чого треба було б присвятити величезн╕ зусилля, заради чого треба було б пожертвувати чимось. А Оксана – ╖╖ образ якось зовс╕м не в"язався з ╕деалом, як плодом аскетичного самозречення. Навпаки, ╖╖ довершен╕сть була такою земною, такою людяною, такою простою й в╕дкритою; не треба було н╕яких зусиль, щоб в╕дкрити в ╖╖ душ╕ вта╓мничен╕ поклади духовност╕ – ╖╖ щира, чиста й самов╕ддана доброта, самозречене бажання допомогти ближньому були на поверхн╕, в╕дкрит╕ вс╕м у кожному ╖╖ рус╕, в кожному погляд╕, в кожному слов╕. Оксана зовс╕м не в╕дчувала, що ц╕ ╖╖ риси – то якась ╖╖ заслуга, це було ╖╖ нормальним природним станом, це був спос╕б ╖╖ звичайного життя, бо ╖╖ життя не под╕лялося на життя земне й неземне, на життя тимчасове й в╕чне, на життя поцейб╕чне й потойб╕чне: звичайним ╕ ╓дино можливим життям для Оксани якраз ╕ було життя в╕чне, ╕ н╕якого ╕ншого життя, окр╕м в╕чного для не╖ взагал╕ не ╕снувало.

Оце в╕дчуття природност╕, звичайност╕ неймов╕рного й чудесного не полишало Серг╕я в╕дколи в╕н при╖хав сюди. Якими звичайними й природними видавались тепер йому б╕бл╕йн╕ розпов╕д╕ про те, як ╤сус приборкував бур╕, ходив по вод╕ як по суш╕, воскрешав мертвих, адже ╤сус був звичайним, природним Сином Божим.

╤ зовс╕м уже дивно для Серг╕я було думати про те, що його знайомству з Оксаною виповнилося буквально дек╕лька дн╕в, а в його душ╕, в його житт╕, взагал╕ в його розум╕нн╕ св╕тобудови в╕дбувся такий переворот, якого навряд чи вдалося б досягти й десятил╕ттями напружених духовних пошук╕в ╕ молитов.

А якщо вже зовс╕м чесно, то Серг╕й все ясн╕ше розум╕в, що вс╕ ц╕ означення – духовний переворот, нове розум╕ння св╕тобудови п╕сля знайомства з Оксаною – все це було т╕льки способом сво╓р╕дного маскування, це були, так би мовити, духовн╕ пал╕мпсести, з-п╕д яких все наст╕йн╕ше й в╕дчутн╕ше проступало свав╕льне слово "кохання", в╕рн╕ше не кохання, а любов, бо поняття кохання було наст╕льки вже спаплюжене сучасним його розум╕нням, вираженим словосполученням "займатися коханням", яке означа╓ лише тваринний ф╕з╕олог╕чний акт, що Серг╕й просто не наважувався забруднити сво╓ до Оксани почуття таким словом, але й б╕льш г╕дне слово "любов" в╕н теж намагався з ус╕╓╖ сили в╕д╕гнати, бо все ще не м╕г сприймати Оксану як просто д╕вчину, в яку можна закохатись, надто вже високо вона п╕дносилася в його уяв╕.

А зрештою, як би не назвав те почуття, яке опанувало Серг╕я, – це було найпрекрасн╕ше, що в╕н в╕дчував протягом усього свого, хай не такого й довгого, але насиченого життя. ╤ як би це почуття не називати, хоч б╕льш плотським коханням, хоч б╕льш духовною любов"ю, – все одно це було всеохоплююче проникнення неймов╕рно╖ радост╕, вибух щастя, який п╕дносив плоть до незв╕даних висот духовност╕ й освячував усе, що було в людин╕ плотського, найвищою чистотою.

╤ все ж, чи то духовний переворот, чи то кохання, чи то любов – це в╕дбулося за дек╕лька дн╕в! Х╕ба це не диво? Вт╕м, по довших роздумах, це диво Серг╕╓в╕ вже не видавалось таким неймов╕рним, адже його сп╕лкування, його в╕дносини з Оксаною в╕дбувались не в звичайному земному час╕, а у в╕чност╕, в час╕ Божому, а в Бога, як в╕домо, один р╕к – як тисяча рок╕в, ╕ тисяча рок╕в – як один р╕к.

Звичайно, Серг╕й знав багатьох д╕вчат, багато раз╕в закохувався. Але вс╕ д╕вчата й ж╕нки, ╕ вс╕ закоханост╕, хоч дещо й в╕др╕знялись одне в╕д одного, все ж укладалися в певн╕ стандарти. Серг╕й якось нав╕ть сам для себе нарахував ш╕сть основних вид╕в ж╕ночо╖ стат╕, в╕д простакувато╖ хитрун╕ через удавано-романтичну акторку до звичайно╖ в╕дверто╖ хижачки, та близько дев"яти вид╕в кохання, в╕д простого фл╕рту до виснажливого удавано-самозреченого упадання. ╤ все ж, хоч дещо й в╕др╕зняючись одна в╕д одно╖, вс╕ ж╕нки, врешт╕-решт, бачили в чолов╕ков╕ лише спос╕б задоволення х╕т╕, широку спину, за якою можна сховатись, ╕ гаманець, з якого можна черпати матер╕альн╕ блага; а вс╕ види кохання, врешт╕-решт, зводились до способу досягнення задоволення статево╖ потреби, легшого чи важчого, в залежност╕ в╕д типу ж╕нки, подолання шляху до то╖ мит╕, коли вже можна буде конкретно "зайнятися коханням", тобто зайнятися сексом. "Зайнятися коханням" – цим все сказано, до цього вже н╕чого не додаси.

А Оксана! Оксана зовс╕м не була схожа н╕ на одну з ран╕ше знайомих Серг╕╓в╕ ж╕нок. Вона не вкладалася н╕ в як╕ рамки, н╕ в як╕ стандарти, н╕ в як╕ стереотипи. Оксана взагал╕ була б╕льш схожа на якесь небесне створ╕ння, на янгола, ан╕ж на звичайну земну людину. Серг╕й весь час згадував, як вона того вечора слухала його, коли в╕н читав в╕рш╕: вона весь час, майже не змигнувши, дивилась прямо йому в оч╕, щиро, дов╕рливо, в╕дверто дивилась прямо йому в оч╕, ╕ в Серг╕я виникло в╕дчуття, що м╕ж ними налагодився такий зв"язок, що Оксана прекрасно зрозум╕ла б ус╕ його почуття й думки, виражен╕ в в╕ршах, нав╕ть без сл╕в, б╕льше за те, в╕н був упевнений, що таке ╖хн╓ з Оксаною можливе порозум╕ння без сл╕в було б набагато глибшим, в╕дверт╕шим, в╕дчутн╕шим, що слова для сп╕лкування з нею йому просто зайв╕.

А нед╕ля все наближалась. Цими днями Серг╕й неодноразово зустр╕чався з Оксаною – найчаст╕ше зранку, коли в╕н приходив до церкви працювати, А Оксана все ще там молилась. Пот╕м вона виходила з храму, вони деякий час сид╕ли вдвох на лав╕ п╕д запахущим бузком, розмовляючи про всяку всячину ╕ розум╕ючи й в╕дчуваючи п╕д ц╕╓ю всякою всячиною набагато б╕льше. Звичайно ж, Серг╕й намагався прийти до храму якомога ран╕ше, щоб застати там Оксану, й вона це прекрасно розум╕ла ╕ навряд чи п╕шла б додому не д╕ждавшись його й не посп╕лкувавшись ╕з ним, якби в╕н зап╕знився, ╕ в╕н теж це знав, але про це вони мовчали – це була ╖хня невеличка удавана та╓мниця, що ще т╕сн╕ше по╓днувала ╖х, надаючи ╖хн╕м ранковим зустр╕чам яко╖сь додатково╖ на╖вно-дитячо╖ чистоти: вони зустр╕чались неначе б то ц╕лком випадково, хоча прекрасно знали, що зустр╕нуться, хот╕ли ц╕╓╖ зустр╕ч╕, прекрасно знали, що не могли не зустр╕тися, знали, що без ц╕╓╖ зустр╕ч╕ ╖м було б дуже важко прожити наступний день. Зустр╕чався Серг╕й з Оксаною ╕ в не╖ вдома, коли заходив до отця Михайла в справах, хоча обом було зрозум╕ло, що прийшов в╕н б╕льше для того, щоб побачити ╖╖, ан╕ж у справах.

Так що не можна було сказати, щоб Серг╕й вс╕ ц╕ дн╕, що залишилися до нед╕л╕ сумував за Оксаною в╕д неможливост╕ ╖╖ бачити, ╕ все ж довгооч╕кувана нед╕ля чомусь стала для нього якоюсь м╕ф╕чною межею, що в╕дд╕ляла його в╕д щастя, й тому наближення ц╕╓╖ нед╕л╕ сприймалося як наближення справдження найзапов╕тн╕ших мр╕й.

╤ нед╕ля ця, як ╖й ╕ належить за законами земного часу, таки настала. Схопившись ╕з постел╕ разом з╕ сходом сонця, Серг╕й проб╕гся берегом Дн╕пра, скупався, ╕ вир╕шив провести цей ранок, як ╕ належить справжньому православному християнину, нав╕давшись до храму й в╕дбувши службу Божу. Поки Серг╕й розписував новозбудований храм, служба в╕дбувалась у стар╕й, як ╖╖ називали м╕сцев╕ прихожани, церкв╕. Розташована ця стара церква була в центр╕ села, ╕ була це, власне кажучи, проста середнього розм╕ру цегляна будова, та, власне, можна сказати, просто простора хата, хоча й з позолоченою банею над шиферним дахом. Та не зважаючи на все, це був таки справжн╕й храм Божий, оск╕льки наближен╕сть до Бога визнача╓ться все ж не пишнотою, а зовс╕м ╕ншими якостями, яких ц╕й будов╕ якраз ╕ надавала в╕рн╕сть м╕сцево╖ православно╖ громади Божим запов╕дям. До ц╕╓╖ саме церкви Серг╕й, поголившись, одягнувшись належним чином, якраз ╕ збирався зав╕тати т╕╓╖ нед╕л╕.

Про початок служби Божо╖ з самого ранку спов╕щали церковн╕ дзвони. П╕днесена м╕днозвонна мелод╕я заклику до молитви розносилась селом ╕ околицями, пронизуючи кожну кл╕тинку кришталево╖ ранково╖ тиш╕ спонукою до думки про Всевишнього. Як ╕ багато з селян, Серг╕й вирушив на цей щиросердний заклик дзвон╕в: заради сьогодн╕шнього святкового дня в╕н зодягнув свою улюблену вишиванку, яку придбав ще на зор╕ свого християнського й нац╕онального пробудження ╕ яку завжди зодягав у найзнаменн╕ш╕ моменти свого життя. От ╕ цього ранку улюблена вишиванка, коли в╕н ╕шов селом, з╕гр╕вала його серце в╕дчуттям кревно╖ ╓дност╕ з тими безк╕нечними покол╕ннями його народу, як╕ виплекали цей незр╕внянний н╕ з чим укра╖нський дух, закодований загадковим червоно-чорним плетивом, вишитим на сорочц╕. Серг╕й н╕с це загадкове плетиво на сво╖х грудях ╕ в╕дчував п╕д ним животворний хрест – по╓днання ╖х було таким природним, таким переможним, це було ╓днання вс╕х незл╕ченних попередн╕х покол╕нь, що проходило через Серг╕╓вих сучасник╕в до вс╕х майбутн╕х покол╕нь укра╖нського народу, в╕дкритого до Бога ╕ до вс╕х ╕нших народ╕в.

Все цього ранку було таким святковим: сонце було неначе головним дзвоном, в╕д якого й розходилась та божественна мелод╕я, яка н╕би т╕льки в╕дбивалась в╕д церковно╖ дзв╕ниц╕, рухаючи руками дзвонаря в такт усесв╕тньо╖ радост╕; зелень трави й дерев була насичена такою невичерпною житт╓дайн╕стю, р╕знобарв"я кв╕т╕в буяло такою незглибим╕стю щастя, що здавалось достатньо одного глибокого подиху, щоб стати безсмертним; а вран╕шн╕й в╕терець все зм╕шував це святкове буяння природи з невпинним плином церковного дзвону, п╕дносячи душу все вище й вище – до неба, до сонця, й вище неба, й вище сонця.

Ц╕ почуття чисто╖ радост╕ всепрощення й милосердя, як╕ опанували його душу, Серг╕й безпомилково вп╕знавав ╕ на обличчях вс╕х мешканц╕в села Веселого, яких в╕н жартома сам соб╕ називав "веселиками", як╕ разом з ним рухалися до церкви на заклик дзвон╕в. Здеб╕льшого "веселики", як ╕ Серг╕й, були зодягнут╕ в вишиванки, що створювало враження ще б╕льш т╕сного ╓днання вс╕х, в╕д старого до малого, що були вже й так по╓днан╕ щир╕стю й в╕дверт╕стю в╕ри, чистотою весняного ранку, глибиною проникливост╕ церковних дзвон╕в.

Серед прихожан в церкв╕ Серг╕й в╕дразу ж уп╕знав сво╖х недавн╕х знайомц╕в, молоду педагог╕чну тр╕йцю – ╤ринку Остапчук, Олега Яневського й Славка Наливайка. Прив╕тно кивнувши ╖м головою, Серг╕й, ставши неподал╕к Оксани, приготувався до нед╕льно╖ молитви. Церква була переповнена, але почуття т╕сноти, як це не дивно, не виникало – навпаки, було лише усв╕домлення згуртованост╕, в╕дчуття ╓дино╖ родини.

Природно, що поява отця Михайла була появою батька, справжнього духовного батька ц╕╓╖ велико╖ духовно╖ родини, з"╓днано╖ любов"ю ╤суса Христа, який так в╕дчутно був присутн╕м п╕д час молитви. Звернен╕ до Бога слова панотця, неначе виходили з серця кожного ╕з з╕браних в церкв╕ ╕ верталися в кожне серце натхненням непереможно╖ в╕ри – ще б пак, адже слова промовлювано╖ отцем Михайлом молитви були щонайр╕дн╕шими укра╖нськими! Серг╕й, звичайно, розум╕в ╕ ран╕ше значення р╕дно╖ мови в житт╕ народу ╕ його церкви, але зараз, коли до нього ╕з уст панотця, наче прямо з його душ╕, линули нев╕дпорно прониклив╕ слова молитви, як ще н╕коли до того в╕дчув в╕н всепереможну силу розмови з Богом р╕дною мовою: адже, запл╕днивши душу народу його р╕дною мовою, Бог тим самим п╕дн╕с цей народ до самоусв╕домлення себе Народом Богообраним, народом, який носить в соб╕ Бога, розмовляючи даною Богом мовою; тому щонайприродн╕ше було й розмовляти з Богом т╕╓ю мовою, яку дав народов╕ сам Бог, бо й для самого Бога ця мова, звичайно ж, була р╕дною у сп╕лкуванн╕ з ним самим же створеним народом.

Розт╕кання церквою ладану створювало враження небесно╖ п╕днесеност╕: серед сизо-райдужного ладанного хмаровиння захоплен╕ молитвою обличчя в╕руючих здавалися все б╕льше й б╕льше неземними. Особливо ж обличчя Оксани, яка стояла поряд ╕з Серг╕╓м: ╖╖ обличчя все б╕льше й б╕льше спрозорювалось, набираючи янгольсько╖ подоби – та й взагал╕ вся вона, в б╕л╕й вишит╕й хустин╕, в б╕л╕й же вишиванц╕ б╕льше нагадувала янгола небесного, ан╕ж земну д╕вчину, Серг╕╓в╕ нав╕ть здалося, що якби оце в╕н зараз спробував доторкнутися до не╖, то його рука, не в╕дчувши н╕якого опору, пройшла б кр╕зь цю дивовижну д╕вчину, як кр╕зь якесь безт╕лесне марево.

Серг╕й н╕як не м╕г в╕д╕рвати очей в╕д Оксани, ╕ це аж н╕як не заважало його молитовному настрою, зовс╕м навпаки, кожно╖ мит╕ все глибшим ╕ глибшим ставало розум╕ння, ран╕ше сприйнятого лише поверхово, Б╕бл╕йного твердження, що Бог – ╓ любов. Ця непереможна, безмежна, в╕чна любов розпросторювала свою непереборну силу все владн╕ше й владн╕ше, захоплюючи всю церкву, все село Веселе, вс╕ його околиц╕, всю Укра╖ну, весь св╕т, увесь Всесв╕т ╕ ставала, врешт╕, – Богом! Так, ось в╕н, Бог – дивиться ╕нод╕ на Серг╕я лаг╕дними проникливими очима Оксани, жевр╕╓ рум"янцем ╖╖ щ╕к, ожива╓ в хресному знаменн╕ ╖╖ руки, луна╓ словами молитви отця Михайла. Р╕дними укра╖нськими словами. ╤ оживають ус╕ лики на ╕конах, ╕ вс╕ свят╕ стають поряд на молитву. Так, Бог тут, у серц╕ кожного. Серг╕й в╕дчув себе частиною всього, ╕ все в╕дчув частиною себе самого. Це ╕ ╓ безсмертя. Це ╕ ╓ в╕чн╕сть . Це ╕ ╓ Бог. Це в╕дчуття не можна було пор╕вняти н╕ з чим, нав╕ть з натхненням.

Вийшовши з церкви, Серг╕й ще довго не м╕г оговтатися: в╕н наче став безт╕лесним згустком в╕ри й любов╕, в нього наче виросли крила ╕ в╕н безтурботно ширяв у безт╕лесному простор╕ недавно в╕дчуто╖ в╕чност╕, з батьк╕вською вибачлив╕стю спостер╕гаючи за земними турботливими клопотаннями, як╕ ще донедавна так докучливо, так надсадно знесилювали його душу. Серг╕й бачив – те ж саме в╕дчуття панувало й в душах ус╕х "веселик╕в".

– То як, не передумав зд╕йснити ознайомчу прогулянку селом Веселим? – голос Оксани, що п╕д╕йшла до Серг╕я, пролунав як н╕коли мелод╕йно.

– Чого б це я мав передумати? Останн╕м часом – це одна з мо╖х найзапов╕тн╕ших мр╕й.

– То вперед, – жарт╕вливо махнула рукою запрошуючим жестом Оксана.

– Вперед! – рад╕сно вигукнув Серг╕й.

– Куди то ви оце з╕бралися "вперед"? В наступ на нечисту силу? – п╕д╕йшов до них отець Михайло, лаг╕дно взявши обох за руки. – Див╕ться, адже боротьба з нечистим – справа не з легких.

– Нечистого ми не бо╖мося, – в тому ж житт╓рад╕сному дус╕ в╕дпов╕в Серг╕й, – ╕ готов╕ стати з ним на прю хоч зараз, особливо зараз, п╕сля тако╖ надихаючо╖ молитви. Але зараз нам саме й не до Сатани з ус╕ма його пр╕сними, зараз ми з╕бралися зайнятись справою б╕льш при╓мною – Оксана пооб╕цяла мен╕ показати село Веселе докладн╕ше, глибше познайомити мене з цим дивовижним поселенням, яке стало для мене справжн╕м ╢русалимом.

– То з Богом, – об╕йнявши ╖х обох за плеч╕, отець Михайло жартома п╕дштовхнув ╖х вперед.

Серг╕й з Оксаною вдячно посм╕хнулись до панотця й п╕шли несп╕шно с╕льською стежиною, супроводжуван╕ лаг╕дним, сповненим в╕ри й над╕╖ поглядом Михайла Архиповича.

11.

– А де це наша нерозлучна молода педагог╕чна тр╕йця? – запитав Серг╕й в Оксани, як вони вже в╕д╕йшли на деяку в╕ддаль в╕д церкви. – На молитв╕ я ╖х бачив, а як ми вийшли з храму, то нав╕ть не можу збагнути, де вони под╕лися.

– От, нарешт╕, – зд╕йняла догори вказ╕вний палець Оксана. – Нарешт╕ я зрозум╕ла з чого почати наше з тобою ознайомлення з селом Веселим. Розпочнемо нашу подорож з в╕дв╕дин згадано╖ тобою молодо╖ педагог╕чно╖ тр╕йц╕, адже ╤ринка, Олег та Славко в╕дразу п╕сля вран╕шньо╖ молитви негайно й нестримно подалися, так би мовити, виконувати св╕й громадський обов"язок. Тому ти ╖х, власне, вже й не побачив, вийшовши з церкви.

– ╤ що ж це за громадський обов"язок такий, якщо, зв╕сно, це не секрет?

– Зв╕сно, не секрет. Зовс╕м нав╕ть навпаки, бо ж ╖хня справа заслугову╓ на якнайширший розголос.

– Ц╕каво, ц╕каво, – це були не просто слова, Серг╕╓в╕ д╕йсно було таки ц╕каво.

– Так от, – в голос╕ Оксани пролунала нотка ╕нтригуючого вта╓мничення, – Олег, Славко та ╤ринка розгорнули у нас д╕йсно таки гранд╕озну д╕яльн╕сть. Ф╕лолог╕я, ╕стор╕я та ф╕зична культура й спорт – три шк╕льних предмети, викладачами яких ╓ ╤рина, Славко та Олег. Ц╕ саме три предмети, як╕ вони викладають в школ╕, якраз ╕ стали трьома нар╕жними каменями позашк╕льно╖ д╕яльност╕ нашо╖ славно╖ молодо╖ педагог╕чно╖ тр╕йц╕. Ми вс╕ разом вир╕шили, що саме на цих трьох дисципл╕нах можна виховати наше п╕дростаюче покол╕ння, що входить зараз в життя в умовах в╕льно╖ незалежно╖ Укра╖ни, а часу для викладання цих предмет╕в у школ╕, як на наш погляд, в╕дведено замало. От ╕ вир╕шили ми створити таку соб╕ позашк╕льну програму, яка, по╓днуючи в соб╕ вс╕ ц╕ три дисципл╕ни, була б подана в так╕й форм╕ й такими методами й способами, щоб якнайдох╕длив╕ше ╕ якомога невимушено вплинути на нин╕шн╕х учн╕в нашо╖ школи, а отже й на наше безпосередн╓ майбутн╓, яким власне ╕ ╓ саме оц╕ нин╕шн╕ учн╕ нашо╖ школи. – ╤ Оксана пильно придивилася до Серг╕я, неначе питаючи його: "Ц╕каво?".

– Нав╕ть так! – вигукнув Серг╕й таким тоном, який не залишав н╕якого сумн╕ву в тому, що розпов╕дь д╕вчини його надзвичайно зац╕кавила. – Ц╕каво, ц╕каво. Що ж це таке? Де це? Як це?

– Де це в╕дбува╓ться, ти д╕зна╓шся вже за дек╕лька хвилин. Це тут неподал╕к, – показала вона рукою, – за селом. А що це ╕ як це, ти побачиш на власн╕ оч╕ теж уже за дек╕лька хвилин.

– Ось це ╕ ╓ наша маленька Запор╕зька С╕ч села Веселого, – показала Оксана, коли вони удвох ╕з Серг╕╓м, вибравшись ╕з села, з╕йшли на пагорб, за яким перед ними в╕дкрилась видолина, скраю яко╖ б╕ля п╕дн╕жжя пагорба було збудовано щось на зразок м╕н╕атюрно╖ фортец╕, огороджено╖ частоколом, а дал╕ простяглося розлоге поле, яке вирувало рухом десятк╕в хлопц╕в та д╕вчат, зодягнутих в спортивно-в╕йськов╕ одностро╖, як╕ хоча й не були пошит╕ у виклично шароварному стил╕, вт╕м давали з першого ж погляду недвозначно зрозум╕ти, що п╕д цим одягом дихають саме укра╖нськ╕ груди, б"ються укра╖нськ╕ серця, поломен╕ють укра╖нськ╕ душ╕ – Серг╕ю в╕дразу ж спало на думку, як незвичайно одяга╓ться Оксана, якого в не╖ незвичайного ориг╕нального крою сукн╕, як╕ н╕де й н╕коли н╕ за як╕ грош╕ не придба╓ш в жодному магазин╕.

– Ц╕каво, – сказав Серг╕й, – хто це придумав так╕ ориг╕нальн╕ одностро╖ для цих хлопц╕в та д╕вчат? Цей одяг – справжн╕й витв╕р мистецтва, пов╕р мен╕, як не останн╕й людин╕ в ц╕й царин╕.

На ц╕ його слова д╕вчина т╕льки загадково глянула й мимов╕льно зашар╕лася.

– То п╕шли вже знайомитися з нашим табором майбутнього, – сказала Оксана вже п╕дбадьорливим упевненим голосом. ╤ вони почали пов╕льно сходити пагорбом до вируючо╖ молодечим завзяттям долини.

– Аго-о-ов! – гукнула Оксана сво╖м мелод╕йним голосом, коли вони вже п╕дходили до ╕мпров╕зовано╖ фортец╕, й помахала рукою.

– Аго-о-ов!.. Аго-о-ов!.. – залунали у в╕дпов╕дь Оксан╕ десятки молодих дзв╕нких вигук╕в, ╕ десятки рук зд╕йнялися в прив╕тальних рад╕сних помахах.

– Слава Укра╖н╕! – вигукнула Оксана, коли вони з Серг╕╓м вже наблизилися до молод╕.

– Героям слава! – вигукнув у в╕дпов╕дь молодечий дзв╕нкоголосий хор.

Але н╕хто з молод╕ не покинув сво╓╖ справи й не кинувся назустр╕ч новоприбулим – вс╕ й надал╕ продовжували старанно вправлятися, виконуючи дан╕ ╖м завдання. До Оксани ж ╕з Серг╕╓м вирушили т╕льки тро╓ молодих педагог╕в, як╕ тут верховодили – Олег Яневський, Славко Наливайко та ╤рина Остапчук.

– Прив╕т, – рад╕сно випалив безпосередн╕й ф╕зкультурник Славко, п╕дб╕гши першим до Оксани й Серг╕я. – Прив╕т, прив╕т, – повторив в╕н, потискаючи Серг╕╓в╕ руку.

– Дуже рад╕ вас тут бачити, – ╕ соб╕ тиснучи Серг╕╓ву руку, вже б╕льш стримано промовив Олег.

– Н╕, справд╕ ми дуже рад╕ вас тут бачили, – додала ╤рина, – це не просто слова вв╕чливост╕.

– А як вже я радий тут бути, – щиро в╕дпов╕в Серг╕й. – ╤ що це у вас тут д╕╓ться? – окинув в╕н поглядом вируючу молоддю долину. – Просто краса ╕ велич.

– Зараз наш╕ козаки й козачки ф╕зично вправляються, адже ╖м скоро доведеться здавати ╕спити, – окинув ╕ соб╕ вдоволеним поглядом завзяту молодь Славко. – А нормативи у нас "о-го-го": т╕льки на перекладин╕ треба п╕дтягнутися хлопцям двадцять, а д╕вчатам п"ятнадцять раз╕в! – в його словах вчувалась неп╕дробна горд╕сть. – А б╕г – ╕ крос ╕ спринт, стр╕льба з лука ╕ пневматично╖ збро╖, рукопашний б╕й... – горд╕сть в його словах все наростала, здавалось, що св╕й перел╕к в╕н ладен продовжувати до неск╕нченност╕.

– ╤ все ж спорт – хоч ╕ важлива частина виховання наших п╕доп╕чних, але ж т╕льки частина, – спок╕йно перервав свого друга Олег. – А зранку у нас був уже урок ╕стор╕╖, п╕д час якого я як м╕г переконливо намагався донести до наших молодих громадян нашо╖ молодо╖ новов╕дроджено╖ держави розум╕ння того, якою, наприклад, могла б бути Укра╖на, якби битва п╕д Полтавою не стала для Укра╖ни катастрофою, а принесла б перемогу Карлов╕ Дванадцятому та Мазеп╕ – Укра╖на стала б тод╕ звичайною ╓вропейською демократ╕╓ю ╕ була б зараз такою, як, прим╕ром, Франц╕я, чи Бельг╕я, чи Н╕меччина. Або ж, наприклад, чи могли б ми соб╕ уявити можлив╕сть голодомору в тридцять третьому, якби Укра╖нська Народна Республ╕ка встояла в двадцятих роках, а не впала п╕д натиском московських б╕льшовицьких орд ╕з мовчазно╖ згоди ╓вропейських демократ╕й та Америки.

– А також ╕ з мовчазно╖ згоди наших р╕дних гречкос╕╖в, – додала й соб╕ ╤рина, – як╕ п╕ддалися на спокуси солодко╖ брехн╕ комун╕стичних пропагандист╕в. ╤ хоча це й звучить, можливо, надто жорстоко, але я нав╕ть думаю, що голодомор – то була Божа кара нашому народу за те, що в╕н у с╕мнадцятому роц╕ не втримав дано╖ нам Богом незалежност╕, а п╕шов у п╕дданство до людожерсько╖ московсько╖ ╕мпер╕╖, де владу захопили найв╕ддан╕ш╕ слуги Сатани.

– Так, рац╕я в тво╖х словах ╓, – задумливо згодився з нею Олег. – Звичайно, голодомор – це надзвичайно страх╕тлива покара, щоб назвати цю кару Божою, але ж ╕ гр╕х зради дано╖ Богом Незалежност╕ – це теж страх╕тлива, жахлива провина, а отже, зрадивши самих себе, ми сам╕ себе, власне й покарали, п╕ддавшись сатанинськ╕й комун╕стичн╕й спокус╕, як би це жорстоко не звучало. От поляки змогли ж в╕дбитися в╕д Москви, т╕ ж прибалти, ф╕ни, як╕ нав╕ть змогли в╕дбитись вдруге в тридцять дев"ятому в╕д здавалось уже непереможного радянського монстра – ╕ тому н╕хто нав╕ть теоретично не зм╕г би припустити можлив╕сть такого жах╕ття як голодомор у цих зв╕льнених з-п╕д рос╕йського варварства кра╖нах. ╤ якби Укра╖н╕ вдалося утримати свою незалежн╕сть на початку двадцятого стол╕ття, то н╕ про який голодомор, зв╕сна р╕ч, ╕ мови не могло б бути, ╕ зараз ми були б ╓вропейською стом╕льйонною процв╕таючою нац╕╓ю. Якби Укра╖н╕ вдалося втримати свою незалежн╕сть на початку двадцятого стол╕ття, то й взагал╕ ╕стор╕я як ╓вропейська, так ╕ св╕това була, напевно б, зовс╕м ╕ншою: наприклад, друго╖ св╕тово╖ в╕йни найв╕рог╕дн╕ше у такому раз╕ не було б, з ус╕ма насл╕дками, що з цього вит╕кають, а насл╕дком у такому раз╕ м╕г би бути б╕льш людяний, б╕льш наближений до Бога сучасний св╕т, ан╕ж в╕н зараз ╓ п╕сля того, як став жертвою стал╕нсько-г╕тлер╕всько╖ чуми, в╕д яко╖ не оговтався й по сьогодн╕. Адже ж, засудивши г╕тлер╕вську Н╕меччину, ми все ще якось н╕яково опуска╓мо оч╕, коли йдеться про стал╕нський Радянський Союз – мовляв, це ж переможц╕, вони ж врятували св╕т в╕д фашистсько╖ чуми. То й що ж з того, що Стал╕н перем╕г Г╕тлера: один з двох людожер╕в, як╕ розв"язали найжахлив╕шу в ╕стор╕╖ людства б╕йню, перем╕г ╕ншого, тобто один з двох людожер╕в виявився сильн╕шим за ╕ншого – то х╕ба це повинно означати, що сильн╕ший людожер кращий за слабк╕шого? Я думаю, що зовс╕м навпаки, сильн╕ший людожер завжди г╕рший за слабк╕шого, як воно насправд╕ й виявилось, бо стал╕нський режим, коли розглянути справу безсторонньо, виявився найжахлив╕шим людиноненависницьким режимом в ╕стор╕╖ людства – чого т╕льки вартий той же голодомор, коли за один лише р╕к було замордовано найлют╕шою з ус╕х можливих смертей, голодною смертю, м╕льйони й м╕льйони безневинних людей, а комун╕стичн╕ концтабори з ╖хн╕ми страх╕тливими кат╕внями, ╕ ц╕ неск╕нченн╕ розстр╕ли тридцятих рок╕в – загалом десятки й десятки м╕льйон╕в жертв, причому сво╖х же, як це не звучить моторошно, сво╖х же, так би мовити, сп╕вв╕тчизник╕в! Оце так в╕тчизна! Та тут н╕який голокост, н╕як╕ фашистськ╕ концтабори з газовими камерами н╕ в яке пор╕вняння не йдуть. Г╕тлер взагал╕ в пор╕внянн╕ з╕ Стал╕ним – ф╕лантроп ╕ людинолюбець. ╤ не дивлячись на очевидн╕сть всього цього, сучасний св╕товий оф╕ц╕оз все так же н╕яково опуска╓ оч╕, коли ставиться руба питання про оф╕ц╕йне недвозначне засудження найжахлив╕шого в ╕стор╕╖ людства явища – стал╕н╕зму. А це св╕дчить т╕льки про одне – св╕т ╕ дос╕ глибоко аморальний, св╕т ще не видужав в╕д стал╕нсько-г╕тлер╕всько╖ чуми. Чого т╕льки варте таке, наприклад, виправдання стал╕н╕зму, що, мовляв, Стал╕н врятував св╕т в╕д Г╕тлера. А чи не багато краще було б, якби Стал╕н врятував св╕т в╕д самого себе? Напевно, краще! Адже Г╕тлер – це лише насл╕док, а причина Г╕тлера – Стал╕н ╕ Лен╕н. Не даремно ж Стал╕н ╕ Г╕тлер були найкращими друзями перед тим, як стати найзапекл╕шими ворогами. Та й до влади, як загально в╕домо, Г╕тлер прийшов т╕льки за допомогою Стал╕на, за допомогою того ж хл╕ба, без якого вимирала Укра╖на п╕д час голодомору. Не було б Лен╕на – не було б Стал╕на, не було б Стал╕на – не було б Г╕тлера, не було б ╕ друго╖ св╕тово╖ в╕йни. Все в ╕стор╕╖ вза╓мопов"язане, ╕ не бува╓ насл╕дк╕в без причин. ╤ народ, який прив╕в до влади Лен╕на й Стал╕на повинен не прославляти це сво╓ д╕яння, а принаймн╕ покаятися, принаймн╕, як ка╓ться той народ, який прив╕в до влади Г╕тлера. Звичайно, ╕стор╕я не повинна займатись припущеннями, ╕стор╕я повинна вивчати лише доконан╕ факти. ╤ все ж припущення дають нам можлив╕сть унаочнити т╕ уроки, як╕ нам надаються доконаними фактами ╕стор╕╖. А урок для нас, укра╖нц╕в, з усього цього лише ╓дино можливий: найсвят╕ше для кожного народу – це його воля й незалежн╕сть! Незалежн╕сть – це ╕ ╓ Бог для кожно╖ окремо╖ нац╕╖! Т╕льки ставши незалежним народ може стати народом Божим! П╕дданство ╕ншому народов╕ – це перш за все зрада самого себе, зрада Бога, а отже, найстрашн╕ший гр╕х, за який ╕ кара найстрашн╕ша. Кому ще краще, як не нам, хто ст╕льки вже проходив в ╕ноземних ярмах, про це знати?

– Так, так, – задоволено промовив Серг╕й, – бачу, що молодь, яка ма╓ таких вчител╕в, як ви, навряд чи в╕зьме соб╕ за ╕деал такого "кадра", як, наприклад, Павлик Морозов. ╤ якби в ус╕х молодих людей нашо╖ В╕тчизни були так╕ вчител╕, то за наше майбутн╓ взагал╕ не було б чого побоюватися.

– Звичайно, це все добре, – п╕дхопив розмову Славко Наливайко, побачивши, яке враження справила промова Олега на гостей, а найб╕льше на ╤рину. – Вся ця теор╕я, ╕деолог╕я, наука – без цього, звичайно ж, не об╕йтися. Але ж незалежн╕сть, п╕сля того, як вона здобута й велемовно об╜рунтована, повинна бути якнайнад╕йн╕ше захищена. Це нам прекрасно доводить та ж ╕стор╕я з Укра╖нською Народною Республ╕кою, коли у вир╕шальний момент на ╖╖ захист стало три сотн╕ не вишколених хлоп"ят, як╕ напевне що дуже добре знали теор╕ю, вивчили ╕стор╕ю, були дуже добре ╕деолог╕чно п╕дкован╕, але рушницю в руках н╕коли не тримали, а дуже високочол╕ високоосв╕чен╕ дядьки, в ╕деолог╕чному сенс╕ просто таки в╕ртуози, в цей час сид╕ли в сво╖х теплих кр╕слах ╕ спостер╕гали, як за Укра╖ну гинуть в╕дважн╕ д╕ти. ╤ в результат╕ перемога була за дикими, п"яними, неосв╕ченими червоними матросами Муравйова, як╕, можливо нав╕ть читати не вм╕ли, але дуже вправно могли поводитися з гвинт╕вкою. А тому, ще нев╕домо, що необх╕дн╕ше для збереження незалежност╕ держави – ╜рунтовне знання теор╕╖, чи вправне поводження з╕ збро╓ю ╕ добряче натренован╕ м"язи.