Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 21 страниц)

Прибули вони з Оксаною до монастиря погожого л╕тнього ранку. Зустр╕ч була надзвичайно теплою. Вс╕ щиросердно бажали закоханим щастя. Бажала щастя ╖м, звичайно ж, ╕ сама мат╕нка Параскева. Хоча... Хоча Серг╕╓в╕ чомусь здалося, що в глибин╕ ╖╖ очей проглядав таки н╕би якийсь смуток. А може це йому т╕льки здалося. Вт╕м, в╕н вир╕шив, що якби в глибин╕ душ╕ ╕гумен╕ й зача╖вся непроханий сум, то н╕чого дивного в цьому таки й не було б – попрощатися з такою д╕вчиною, як Оксана, було под╕╓ю не з веселих. Хоча й розмова Серг╕я з настоятельницею монастиря видалася йому теж не зовс╕м зрозум╕лою. Була це розмова справд╕ таки дивна, надзвичайна, але...

Мат╕нка Параскева була справд╕ дуже щасливою з того, що Оксан╕ трапився такий наречений, як Серг╕й. Н╕, вона таки вважала його г╕дним бути поряд з ╖╖ п╕доп╕чною. Але... Розмова стала згодом насправд╕ дивною. Мат╕нка Параскева, раптом приск╕пливим довгим поглядом зазирнувши Серг╕╓в╕ в оч╕, спитала його, чи в╕н пригаду╓ св╕й сон, який йому наснився в першу н╕ч його перебування у Веселому! Ошелешений Серг╕й не ст╕льки намагався пригадати, який саме сон насправд╕ наснився йому т╕╓╖ само╖ першо╖ ноч╕ його перебування в Веселому, ск╕льки хот╕в збагнути саму можлив╕сть того, що ця добросерда сива ж╕нка й д╕йсно таки може знати про те, що йому таки наснився тод╕ сон...

Але мат╕нка Параскева сво╖ми напутн╕ми словами наштовхнула Серг╕я на згадку про справдешн╕й сон т╕╓╖ ноч╕. Так, п╕сля ╖╖ спершу туманних натяк╕в, а пот╕м все прозор╕шого змалювання його сну, Серг╕й таки досить ч╕тко згадав той св╕й сон, який справив на нього на той час велике враження, але згодом забувся, як забуваються власне вс╕ сни. ╤ от зараз якимось недов╕домим чином мат╕нка Параскева видобула цей сон з його пам"ят╕. Серг╕й згадав, що в цьому сн╕ йому являлися й сам Господь в образ╕ отця Михайла, який, власне, сприймався Серг╕╓м як образ його власного, н╕коли йому не в╕домого, батька; була там ╕ сама Богомат╕р-Оранта, яка теж дивним чином зливалася то з образом Оксани, то з образом ╖╖ матер╕ й матер╕ самого Серг╕я... Але головне, що Серг╕й пригадав зараз саму суть того сну, в╕рн╕ше, можливо, нав╕ть не пригадав, а т╕льки зараз з допомогою мат╕нки Параскеви справд╕ зрозум╕в глибинний смисл того сну – ╕ полягав той смисл у спонуканн╕ Серг╕я вищими силами до правильного вибору. Так, ╕ Отець Небесний ╕ Мат╕р Божа спонукали Серг╕я не схибити, наставляли зробити правильний виб╕р... Правильний, в╕рний виб╕р – саме на цьому наголосила й мат╕нка ╕гуменя, чи то нагадуючи, чи то розтлумачуючи Серг╕╖в сон.

Збитий з пантелику, ошелешений враженням в╕д з╕ткнення з╕ справд╕ чимось дивовижним в образ╕ мат╕нки Параскеви, Серг╕й, розм╕рковуючи, ще довго блукав затишними, впорядкованими дор╕жками монастиря, доки Оксана, попрощавшись з╕ сво╖ми подругами, теж розмовляла з╕ сво╓ю улюбленою мат╕нкою Параскевою. Коли ж Оксана п╕д╕йшла до Серг╕я, то в╕н побачив ╕ на ╖╖ обличч╕ враження досить далеке в╕д беззастережно безхмарно╖ радост╕. Хоча, яка така беззастережна рад╕сть може бути п╕сля прощання з подругами ╕ головне з такою наставницею, як мат╕нка Параскева. ╤ все ж. ╤ все ж, тод╕ якраз Серг╕й ще пригадав, що мат╕нка Параскева не погоджувалась на зм╕ну статусу Оксани, як послушниц╕, на стан монахин╕ через те, що т╕й ще належить зробити виб╕р. Виб╕р? Виб╕р! Виб╕р... Але ж, власне, виб╕р вже зроблено – як Оксана, так ╕ Серг╕й вир╕шили остаточно свою долю, долю, що в╕дтепер буде ╖х сп╕льною долею, яка вестиме ╖х ╓дино можливим шляхом у в╕чн╕сть.

Одне слово, хоча як Серг╕й, так ╕ Оксана за яко╖сь сп╕льно╖ мовчазно╖ згоди уникали розмови про сво╓ сп╕лкування з мат╕нкою Параскевою, кожен з них розум╕в, що це сп╕лкування було в той час головним для них обох. Мовчазн╕ й задумлив╕ – такими вони покидали монастир. Безхмарна рад╕сть не стала тод╕ дом╕нуючою в ╖хньому настро╖. А власне, чому б це рад╕сна безжурн╕сть повинна була супроводжувати в╕дв╕дини Божо╖ обител╕, де перед тво╖ми очима поста╓, взагал╕ то, не нав╕яна оманливою д╕йсн╕стю легк╕сть ╕ безтурботн╕сть безв╕дпов╕дального життя, а поста╓ ╓дино ╕снуюча ╕стина.

Та як би там не було, а коли Серг╕й з Оксаною повернулися в Веселе, то гору взяло, хоч ╕ не таке вже безжурно безтурботне, але все ж досить таки рад╕сне й щасливе життя. Розпис храму просувався надзвичайно стр╕мко й вдало – враження Серг╕я, що його рукою з пензлем водить якась вища всевладна сила, ставало все в╕дчутн╕шим.

Почуття ж Оксани з Серг╕╓м все м╕цн╕шали. Не те, щоб ╖хня вза╓мна пристрасть щодень розгорялася все сильн╕ше, розп╕каючи ╖хн╕ душ╕ бажанням вкинути врешт╕ свою власну розбурхану жаданнями плоть в розшал╕ле багаття ц╕╓╖ пристраст╕, зовс╕м н╕. Просто ╖хн╕ душ╕ ставали все б╕льше й б╕льше одн╕╓ю душею.

Звичайно, те що ╖хн╕ т╕ла теж врешт╕ стануть одн╕╓ю плоттю, теж н╕хто не намагався заперечувати, чи якось сором"язливо замовчати, це було саме собою й так зрозум╕ло. П╕сля вес╕лля вони стануть також ╕ одн╕╓ю плоттю, це було природно й беззаперечно, але все ж було другорядним, п╕дпорядкованим духовному ╓днанню моментом, а тому й згадувати про чисто плотське, як щось окреме, було не те що незручно чи соромно – це було просто не доречно, просто не мало н╕якого н╕ зм╕сту, н╕ смислу. Просто ╓диний дух, ╓дина душа стане ╓диною плоттю, й це не стане чимось новим, оск╕льки душ╕ вже стали ╓диною душею.

Взагал╕ то, для Серг╕я це було таким окрилюючим, таким незвичним, таким новим в╕дчуттям, адже це чи не вперше в його житт╕ зовс╕м зн╕мало з його в╕дносин з ж╕ноцтвом те сором╕цьке почуття провини й гр╕ховност╕, яке гн╕тило його просто таки неймов╕рно, все глибше й глибше вкидаючи його в темну глибину розум╕ння того, що вза╓мини статей – то лише ф╕з╕олог╕чний тваринний процес. ╤ от, на тоб╕, ось воно врешт╕, негадане й непрошене, найсправжн╕с╕ньке, осп╕ване в╕ками кохання. Любов. Виявля╓ться, таке й справд╕ можливо.

╤ це було справдешньою рад╕стю не т╕льки для самих закоханих, а й рад╕стю й щастям для вс╕х оточуючих, все село Веселе було й справд╕ веселим, не тямлячись в╕д щастя кохання ц╕╓╖ улюбленою вс╕м селом пари. Та здавалося, що вся природа навкруг захоплено рад╕ла цим коханням, буяючи неймов╕рно житт╓рад╕сним л╕том – вс╕м ╕ справд╕ здавалося, що такого прекрасного л╕та на ╖хн╕й пам"ят╕ ще н╕коли не бувало.

Нарешт╕ це прекрасне л╕то доб╕гло до свого прекрасного зак╕нчення, в╕щуючи не менш прекрасну ос╕нь. Робота над розписом храму була завершена. Серг╕й не те щоб був задоволений з╕ сво╓╖ роботи – в╕н не знав яку дяку скласти Богу за те, що вдалося таки в╕дтворити в цьому розпис╕ справжню Божу красу.

Це був не просто розпис – це було вт╕лення найвищих ╕стин, це була передана кольорами д╕╓ва пропов╕дь, що переконувала в неможливост╕ ╕ншого щастя, окр╕м щастя ╓днання з ╕стиною, добром ╕ красою, в╕дкритих нам благою в╕стю Божественного одкровення.

Може були п╕дстави трактувати це, як якусь примху художника, але н╕хто не поставив цього Серг╕╓в╕ на карб, вс╕ поставилися з розум╕нням до його бажання поки що не оприлюднювати для широкого загалу зроблений ним розпис до оф╕ц╕йного освячення храму, яке було заплановане на середину жовтня, на свято Покрови Пресвято╖ Богородиц╕ – тод╕, власне мало в╕дбутися й довгооч╕куване вс╕ма вес╕лля Серг╕я й Оксани. А до того щасливого для вс╕х часу Серг╕й мав ще по╖хати в╕дреставрувати ще один храм Божий в одному з╕ сх╕дноукра╖нських м╕стечок, в╕дпрацьовуючи таким чином повернення до храму села Веселого т╕╓╖ само╖ знаменито╖ ╕кони Богородиц╕ чотирнадцятого стол╕ття, адже ╕кону цю мав уже ось-ось викупити й передати отцю Михайлу меценат, який ╕ замовляв Серг╕╓в╕ реставрац╕ю – це, власне, й була, так би мовити, передоплата за реставрац╕ю. Серг╕й мав над╕ю зак╕нчити цю роботу якнайшвидше й повернутися вже назавжди до сво╓╖ с╕мейно╖ гаван╕.

15.

Наступного ранку Серг╕й мав уже покидати Веселе ╕ ╖хати виконувати нове замовлення. Робота з реставрац╕╖ храму була не така вже й забарна, часу на це повинно було б п╕ти не так вже багато, так що Серг╕й мав над╕ю вже невдовз╕ повернутися. Але покидати це, вже майже р╕дне, село Веселе й вже зовс╕м р╕дних отця Михайла та Оксану не хот╕лося. На душ╕ було тоскно, пригн╕чували як╕сь недобр╕ передчуття.

П╕д веч╕р Серг╕й вир╕шив пройтись селом ╕ околицями, щоб попрощатися з улюбленими м╕сцями. Не те, щоб в╕н мав щось проти присутност╕ Оксани п╕д час цього його прощання з Веселим, але чомусь таки хот╕лося в цей час побути зовс╕м одному, та в╕н не знав, як про це сказати сво╖й кохан╕й. Але ж, побачивши стан, в якому знаходився ╖╖ наречений, в╕дчувши якимось нев╕домим, знаним лише щиро закоханим ╕ чистим серцям, почуттям найглибш╕ душевн╕ потреби Серг╕я, Оксана сама запропонувала Серг╕╓в╕ пройтися й попрощатися з селом на самот╕. Вдячний д╕вчин╕ за розум╕ння, в╕н взяв свою куртку й п╕шов.

Пройшовши пов╕льно селом, статечно прощаючись ╕з селянами, адже вс╕ вже знали про його завтрашн╕й в╕д"╖зд, Серг╕й вийшов за село й довго ще йшов околицею, йшов, аж поки не зайшов досить таки далеко в степ. Широкий, неозорий укра╖нський степ на початку вересня, на початку осен╕.

Був уже веч╕р. Сутен╕ло. Це був один з тих перших прохолодних вересневих вечор╕в п╕сля теплого дня, котр╕ були наче першими натяками на майбутн╕ ос╕нн╕ холоди, хоча до тих холод╕в справдешньо╖ осен╕ й було ще досить далеко. Але ж цей митт╓вий перех╕д в╕д денного тепла до веч╕рньо╖ прохолоди нав╕ював в╕дчутн╕ ос╕нн╕ прозр╕ння, перш╕ непереборн╕ усв╕домлення того, що л╕то й справд╕ вже минуло, що попереду – ос╕нь, зима... На душ╕ було млосно, тоскно. Холодний сум огортав думки й почуття.

Серг╕й вийшов на високий пагорб, оглянув розкинутий перед ним розлогий предков╕чний степ, неозор╕сть якого огорталася веч╕рн╕м присмерком: пронизало гостре в╕дчуття ╓днання з долею цього степу, долею цього краю, з долею Укра╖ни – в╕н неначе провалився в минуле, з глибини якого т╕льки й можна було побачити сучасне й майбутн╓ таким, яким його визначив сам Господь.

Здолу вже почав сив╕ти туман, небо затяглося хмарами. У груди, в спину, в боки вдаряв в╕тер, вдаряли в╕три. Сл╕пота захмареного ос╕ннього неба н╕би являла лик сл╕пого кобзаря – в╕н холодними пальцями в╕тр╕в обмацував Серг╕╓ве лице, шукаючи подобу Наливайка, Павлюка, С╕рка ╕ Кривоноса, в╕н холодними пальцями в╕тр╕в обмацував безмежн╕сть цього степу, шукаючи подобу безмежност╕ козацько╖ звитяги; на неозор╕й кобз╕ цього степу в╕н холодними пальцями в╕тр╕в, вдаряючи у струни перемог ╕ втрат, печально вигравав мр╕йливу думу про те, що вже минулого не повернути; йому у суголосся Серг╕╓ве серце, немов невтомний довбиш, в литаври пам"ят╕ билося, й билося, й билося, наснажуючи безсилля спомин╕в всесиллям в╕ри в те, що цей степ ╕ще повстане могуттю с╕чового товариства...

О, ц╕ уявн╕ розм╕рен╕ речитативи кобзаревих дум, вони накочувались гомоном розгонистих ос╕нн╕х в╕тр╕в ╕ вдаряли Серг╕╓в╕ в груди, неначе у Дн╕провськ╕ береги вдаряють хвил╕, як╕ ще пам"ятають сл╕ди козацьких чайок, хвил╕, як╕ викочуючись в море, у буйн╕й нездоланност╕ козацько╖ потуги вдаряють у береги ╕мпер╕й, змиваючи на охололому п╕ску минулих час╕в сл╕ди всесилля султан╕в, цар╕в, корол╕в...

Ц╕ розм╕рен╕ речитативи кобзаревих дум, у ритм╕ ╖хнього розгонистого ладу кр╕зь хащ╕ неприборканих стол╕ть могуттю непереможно╖ ходи козацьких полк╕в крокувала велич Хмельницького й Виговського, Нечая й Дорошенка, Мазепи й Сагайдачного, п╕дносячи оцей веч╕рн╕й присмерк до велич╕ осягнень в╕чност╕ – ╕ Серг╕й, немов тримаючи у себе на долонях криваву шаблю веч╕рньо╖ заграви, все намагався збагнути, чи в╕ддаль пом╕ж ним ╕ небокра╓м б╕льш сутт╓ва, ан╕ж в╕ддаль пом╕ж ним ╕ г╕ркотою Берестечка: ╕ в╕н гадав, чи це веч╕рн╓ небо на ц╕й кривав╕й шабл╕ заграви присяга╓ на в╕чну в╕рн╕сть сво╖й прозорост╕ ╕ зраджу╓ ╖╖ в╕дразу ж ╕з темрявою ноч╕, чи це гетьманське владолюбство на кривав╕й шабл╕ перемог присяга╓ на в╕чну в╕рн╕сть небесам козацьких вольностей ╕ зраджу╓ ╖х з темрявою п╕дступност╕ цар╕в, султан╕в, корол╕в...

╤ Серг╕й гадав, чому ж колись безмежжя цього степу розкидалося, немов готов╕ до об╕йм╕в руки д╕вчини, що зустр╕чала ╕з переможного походу козака свого, – чому ж тепер безмежжя цього степу розкинулось розпачливо заломленими матер╕ руками над мертвим сином. Серг╕й гадав, чому колись ул╕тку степове р╕знотрав"я буяло р╕знобарв"ям руху незламно-житт╓дайно╖ ходи запор╕зьких с╕чових кош╕в – чому тепер ц╕ трави степов╕ так хиляться безсило, немов чуби тих козак╕в, що повростали сво╖ми к╕стяками в цю землю, не в змоз╕ б╕льше дивитися на те, як москал╕ ╖╖ мордують. ╤ в╕н гадав, чому колись узимку цей степ лежав, мов чистий б╕лий лист паперу, на якому м╕ць козацького дотепу ╕ще напише дошкульну в╕дпов╕дь пис╕ турецького султана – чому ж тепер безмежжя засн╕женого цього степу так легко сплутати з безмежжям сн╕г╕в сиб╕рських, коли, в яку годину чорну безмежжя вол╕ цього степу переросло в безмежжя сиб╕рсько╖ проклято╖ невол╕...

╤ доки в╕н так соб╕ гадав, вже н╕ч упала на цей степ, немов злов╕сний чорний ворон на труп козацький, викльовуючи оч╕ св╕тла, а вже прямо п╕д ногами Серг╕я поплив холодний н╕чний туман ╕з присмаком с╕чово╖ ру╖ни, ╕, насмерть приторочений до с╕дел дикост╕ московсько╖ орди, пот╕к козацьких душ поплив супроти теч╕╖ Дн╕прово╖ на п╕вн╕ч в рабство. ╤ так хот╕лось в╕рити, що через темряву задушливо╖ ноч╕, кр╕зь хащ╕ стогон╕в м╕льйон╕в невинно уб╕╓нних безсмертних душ колись таки протиснеться легкою св╕тлою ходою наш ранок й рожевим поц╕лунком досв╕тку розбудить сплячу красуню Укра╖ну, ╕ вона повстане з постел╕ в╕чного козацького степу й в╕дкри╓ ясн╕ безмежн╕ оч╕ вол╕...

Чи будемо ще й ми тод╕, щоб подивитись ╖й у в╕ч╕?

ЧАСТИНА ДРУГА

1.

Отець Михайло наст╕йно пропонував Серг╕╓в╕ в╕двезти його до м╕сця його ново╖ роботи на автомоб╕л╕, але Серг╕й нав╕др╕з в╕дмовився в╕д тако╖ послуги – Михайло Архипович набагато потр╕бн╕ший був разом з╕ сво╖м автомоб╕лем тут, у Веселому, та й звик уже Серг╕й мандрувати Укра╖ною потягами, автобусами й попутками, аж йому вже такий саме спос╕б мандр╕в став близьким до серця: можна було познайомитися з новими ц╕кавими людьми, ближче, безпосередн╕ше в╕дчути суть сучасно╖ мит╕ в подиху швидкоплинного часу, п╕ймати, так би мовити, пульс життя.

А почалась дорога все ж деякою прикр╕стю – Серг╕й все плутав назву м╕сця к╕нцевого призначення сво╓╖ подорож╕: в╕н н╕як не м╕г точно запам"ятати чи це було Комсомольське Першотравневого району, чи навпаки – Першотравневе Комсомольського району. Ох вже цей безк╕нечний лаб╕ринт першотравневих, комсомольських, червоноарм╕йських сх╕дноукра╖нських вулиць, селищ, м╕ст, в╕д яких просто таки голова йде обертом.

Та ще, оск╕льки Серг╕й попередньо вже знав, що храм, який йому доведеться реставрувати, розташований був десь в самому центр╕ цього м╕стечка, то напевне був уже переконаний, що сто╖ть цей храм саме на вулиц╕ Лен╕на – яка ж ╕ще вулиця може бути в центр╕ Першотравневого, чи Комсомольського? Х╕ба що Бер╕╖, або Кагановича! А ще, напевне, саме поряд з храмом сто╖ть ще й пам"ятник цьому Лен╕ну – Серг╕╓в╕ нав╕ть стало ц╕каво перев╕рити ц╕ сво╖ передбачення щодо м╕стечка, як же його, врешт╕... Першотравневе! Чи, може, таки Комсомольське?

Все ж таки це насправд╕ було м╕стечко Першотравневе Комсомольського району. Серг╕й нав╕ть взяв невеличкий пап╕рець ╕ написав на ньому великими л╕терами: "ПЕРШОТРАВНЕВЕ КОМСОМОЛЬСЬКОГО Р-НУ" – ╕ згодом в дороз╕ завжди, коли йому треба було спитати у когось поради щодо уточнення свого маршруту, чи купити квиток, то в╕н д╕ставав з кишен╕ цей св╕й рят╕вний пап╕рець ╕ дивився, як правильно назива╓ться м╕сце призначення його подорож╕.

Потрапив Серг╕й до Першотравневого десь по об╕д╕. Й хоча йому ще зранку потелефонував на моб╕льник Федорчук Семен Павлович, той самий меценат, замовник реставрац╕╖, й д╕знавшись яким саме автобусом Серг╕й при╖де, запропонував зустр╕ти його автомоб╕лем, сказавши при цьому нав╕ть, що ма╓ Серг╕╓ве фото, але той в╕дмовився, надавши перевагу прогулянц╕ новим м╕стом, уточнивши т╕льки адресу, за якою в╕н мав прийти врешт╕ до замовника.

Храм, виявилося, був зовс╕м поряд з автостанц╕╓ю, оск╕льки вони були в центр╕ м╕стечка, як ╕ вс╕ ╕нш╕ найголовн╕ш╕ споруди, ╕ був цей храм справд╕ таки, як ╕ передбачав Серг╕й, на вулиц╕ Лен╕на, мало того, ще й на площ╕ Лен╕на, яка в свою чергу, теж знаходилась на вулиц╕ Лен╕на. ╤ стояв цей храм, як теж передбачав Серг╕й, поряд з пам"ятником Лен╕ну, щоправда трохи вт╕шало що, св╕домо чи несв╕домо, але Лен╕н все ж стояв задом до храму, тобто до символу т╕╓╖ в╕ри, найпалк╕шим ворогом яко╖ ╕ був Лен╕н, як в╕рний слуга сатани.

Серг╕й об╕йшов храм зус╕б╕ч. Буд╕вля храму була досить таки новою, але вже й досить пошарпаною: тиньк у багатьох м╕сцях пообсипався, пон╕вечивши нанесений на ньому розпис, пов╕двалювалися ц╕л╕ шматки облицювально╖ цегли. Видно було, що будувалася церква хоча вже й дещо п╕сля оф╕ц╕йно╖ смерт╕ радянсько╖ системи, але ж ц╕лком зг╕дно з авральними традиц╕ями ц╕╓╖ таки вже мертво╖ радянсько╖ системи, й основною метою цього буд╕вництва було якнайшвидше в╕дмити "бабло" ╕, як тод╕ казали, "застовпити" м╕сце за ц╕лком визначеною рел╕г╕йною конфес╕╓ю, яка була орган╕чною частиною ц╕╓╖ ж само╖ радянсько╖ комун╕стично╖ системи. "От ╕ застовпили", – подумав Серг╕й, оц╕нивши не вельми привабливий вигляд храму ззовн╕ ╕ т╕льки передбачаючи не надто кращий стан храму всередин╕, оск╕льки до середини йому попасти не вдалося, адже храм був зачинений.

Людей в цей час в центр╕ було не багато. Небагато було машин. Та й сам центр м╕стечка був невеликий, як ╕ саме м╕стечко, яке, взагал╕ то, було, мабуть, дещо нав╕ть менше в╕д села Веселого, та й зовн╕ б╕льше нагадувало велике село, ан╕ж м╕сто, чи нав╕ть м╕стечко. Серг╕й в╕дразу ж охопило в╕дчуття яко╖сь безпросв╕тно╖ пров╕нц╕йно╖ забитост╕ Першотравневого: ц╕, наче скам"ян╕л╕ в безнад╕йному оч╕куванн╕ покупця, обличчя продавц╕в у к╕осках, розтиканих на кожному кроц╕ безлюдних вулиць; ц╕ облуплен╕ ст╕ни, см╕ття на кожному кроц╕ ╕ смор╕д, що н╕би виплоджував то тут, то там п"яниць ╕ безхатченк╕в, декотр╕ з яких ще плентались поп╕д ст╕нами на неслухняних ногах, а декотр╕ вже спали на узб╕ччях п╕д кущами. Так немов у цьому забутому Богом м╕ст╕ застигло саме оце гн╕тюче ос╕нн╓ пов╕тря, символ╕зуючи застиглу трьохсотл╕тню ╕мперську кам"яну глибу часу, яку н╕хто нав╕ть ╕ не намага╓ться зрушити. М╕сто. Серг╕╓в╕ пригадалися незабутн╕ гогол╕вськ╕ й чеховськ╕ описи забито╖ рос╕йсько╖ глибинки – безвих╕дь, сум, безнад╕я...

Аж раптом навколишня незрушн╕сть ╕ тиша були митт╓во порушен╕. Неоч╕куван╕сть такого повороту под╕й була наст╕льки незвичайною, що Серг╕я в╕д неспод╕ванки немов прошило струмом, вихопивши з╕ стану розслаблено╖ задуманост╕. Вже протягом деякого часу прямо перед Серг╕╓м ╕шла молода д╕вчина, на яку в╕н не те, щоб звернув увагу, а просто несв╕домо, думаючи про сво╓, пом╕тив ╖╖, та й складно було посеред цього царства занехаяност╕ не пом╕тити ╖╖ бездоганну статуру, пружну вишукану ходу, стильний одяг.

Й хоча Серг╕й, як кажуть, кра╓м ока в╕дм╕тив ц╕ ╖╖ досто╖нства, в╕н все ж був поглинутий власними думками, ╕ незнайомка хоч ╕ йшла деякий час перед Серг╕╓м, але знаходилась поза його св╕дом╕стю. Аж доки раптом не сталася ця сама неспод╕ванка. Об╕гнавши на велик╕й швидкост╕ Серг╕я, прямо перед д╕вчиною гальмонув автомоб╕ль, та так сильно й р╕зко, що Серг╕╓в╕ аж стало жаль новеньких кол╕с ц╕╓╖ новенько╖ дорого╖ ╕номарки. З машини вискочив вод╕й, п╕дскочив до д╕вчини, вхопив ╖╖ за руку, смиконувши так, що напевне залишив синц╕ на ╖╖ тенд╕тн╕й ручц╕.

– Ану в машину! – крикнув атлетичного вигляду в спортивному костюм╕ нападник хрипкуватим непри╓мним голосом, намагаючись затягти д╕вчину в каб╕ну авто.

– Та п╕шов ти, – намагалася та в╕дбитися в╕д здорованя, на фон╕ якого сама виглядала зовс╕м крих╕тною д╕вчинкою, – п╕шов ти! – махнула вона нав╕дл╕г сумочкою, що була в ╖╖ руц╕. Але здоровань уп╕ймав нальоту сумочку ╕, вирвавши ╖╖ з рук д╕вчини, з новою силою потягнув незнайомку до автомоб╕ля.

Як завжди в таких випадках, все сталося якось саме собою, автоматично. Серг╕й нав╕ть не встиг якось обдумати ситуац╕ю, а його т╕ло вже кинулося вперед. Внутр╕шня пружина, яку Серг╕й жартома називав автоп╕лотом, митт╓во стиснувшись, вже почала поступово розпросторюватися. ╤ ось Серг╕й вже зовс╕м поряд з нападником...

– Шановний, – не зважаючи на внутр╕шн╓ стиснення, обурення й повну бойову готовн╕сть, Серг╕й спок╕йно й поважно, п╕д╕йшовши збоку й трохи ззаду, поплескав рукою по могутн╕х плечах кривдника, приблизно на пару гол╕в вищого й на п╕вметра ширшого в плечах в╕д Серг╕я, – я хот╕в би вас попросити бути дещо вв╕члив╕шим з д╕вчиною. – якомога спок╕йн╕ше проказав в╕н ╕ продовжив: – Та й взагал╕ то, не завадило б вам перепросити д╕вчину. Адже це зовс╕м не личить...

– Що-о-о?!. – ревонув той, неначе дикий бик, не давши Серг╕╓в╕ зак╕нчити його вв╕чливе звернення. – Що-о-о?.. Що-о-о?..

– "Що" – це, мабуть, ╓дине в╕доме вам слово? – ╕рон╕чно подивився Серг╕й в налит╕ кривавою люттю оч╕ нападника.

– Ти хто такий? Та ти...

– По-перше, не "ти", а "ви", – не дав зак╕нчити мову сво╓му в╕зав╕ тепер уже Серг╕й. – А по-друге, мушу з рад╕стю в╕дзначити, що ви все ж зна╓те ще деяк╕ слова, окр╕м слова "що", то, може, зна╓те ще й так╕, наприклад, слова, як "вибачте будь ласка"? Якщо зна╓те, то зараз саме час застосувати ц╕ знання на практиц╕.

Дещо збитий з пантелику новоспечений "приятель" Серг╕я котрийсь час перебував у стан╕ ╕нтелектуального й ф╕зичного ступору в╕д неспод╕ваного нахабства цього, що нев╕домо зв╕дки взявся, непоказного ╕нтел╕гента, до розплутування словесно╖ тиради якого ця гора м"яз╕в доклала таки певних зусиль, що зовн╕ виявилося у в╕двисл╕й нижн╕й щелеп╕. Але все ж, переконавшись у повн╕й безперспективност╕ сво╖х ╕нтелектуальних намагань, здоровань врешт╕ вир╕шив завершити це непорозум╕ння у звичний для нього спос╕б – в╕н вир╕шив поставити крапку у незрозум╕л╕й суперечц╕ одним влучним ударом. Зовс╕м вже забувши про д╕вчину, в╕н неспод╕вано рвучко махонув правицею, намагаючись влучити кулаком у щелепу Серг╕я.

Власне, неспод╕ваним цей удар м╕г би здатися т╕льки якомусь нев╕домому спостер╕гачев╕. Серг╕й же з самого початку розмови уважно спостер╕гав за можливими най╕мов╕рн╕шими д╕ями свого сп╕врозмовника, ╕ цю його р╕шучу д╕ю з нам╕ром припинити розмову, що вилилася в удар правицею, в╕н розп╕знав у самому зародку, спостер╕гаючи за розвитком цього удару з самого його початку. Звичайно, якби удар ц╕╓╖ кувалди, яку так нагадував кулак незнайомця, д╕стався м╕сця призначення, тобто голови Серг╕я, то... То майбутн╓ для Серг╕я виявилося б дуже туманним. Але ж удар цей хоч ╕ був надзвичайно потужним, був у той же час, як на Серг╕я, просто таки надзвичайно пов╕льним, ╕ ухилитися в╕д цього удару було надзвичайно просто.

Серг╕й легко ухилився, п╕ймав нальоту руку нападника, ╕ просто допом╕г тому перелет╕ти через себе, пров╕вши звичайний борц╕вський кидок через спину. Але, оск╕льки нападник явно не був готовим до саме такого переб╕гу под╕й, то гепнувся в╕н, як кажуть, на вс╕ сто, аж хекнув, п╕сля чого в╕дключився ╕ обм"як. Серг╕й же нарешт╕ отримав можлив╕сть звернути увагу на, так би мовити, винуватицю всього цього д╕йства – нажахана д╕вчина стояла з притиснутими до грудей руками й переляканими очима, спостер╕гаючи за по╓динком, завершення якого навряд чи було таким вже оч╕куваним.

– Ось, власне, ╕ все, – заспок╕йливо промовив до не╖ Серг╕й. – Тобто, майже все, – виправився в╕н, пом╕тивши намагання свого супротивника п╕двестися, на що Серг╕й в╕дреагував митт╓вим ударом ребром долон╕ в скроню здорованя (щоб уже напевне). – От тепер вже точно все, тепер у нас ╓ хвилин двадцять-тридцять, доки наш приятель не прочуня╓, – п╕д╕йшов в╕н до д╕вчини. – Може, вас провести?

– Дякую, але хай ╕ншим разом, зараз я п╕сля всього цього, зовс╕м не налаштована на сп╕лкування, – промовила вона, затинаючись, поправляючи на соб╕ вишуканий стильний брючний костюм, що дуже вдало п╕дкреслював ╖╖ не високу, але надзвичайно доладну, можна сказати, просто таки досконалу ф╕гуру.

Коли ж Серг╕й врешт╕ зм╕г розглед╕ти ╖╖ обличчя, то переконався, що ╖╖ лице було н╕би остаточним ╕ найдовершен╕шим виявом загально╖ пропорц╕йност╕ й краси всього ╖╖ т╕ла – м╕н╕мально п╕дкреслен╕ косметикою, риси ╖╖ трохи продовгуватого обличчя були наст╕льки витонченими й досконалими, що здавалися просто таки прозоро осяйними, н╕би виточеними з якогось нев╕домого живого мармуру.

– Та я, власне, не заради сп╕лкування пропоную вам сво╓ товариство, а заради безпеки, – Серг╕й п╕д╕йняв ╕з тротуару вирвану здорованем з рук незнайомки й кинуту на асфальт сумочку.

– От заради безпеки я зараз негайно п╕ймаю такс╕ й по╖ду додому, – вона пов╕льно взяла запропоновану Серг╕╓м сумочку. – Дякую вам, не ображайтесь, що я н╕би таки вт╕каю в╕д вас, але маю над╕ю, що ми ще побачимося якось, якщо ви ще затрима╓тесь в нашому закутку на деякий час. Наск╕льки я розум╕ю, ви зовс╕м недавно потрапили в наш╕ кра╖? Чи не так?

– Власне, сьогодн╕ й потрапив, – в╕дпов╕в Серг╕й. – А ви що, вс╕х тут зна╓те?

– Можна й так сказати. Щодо вас, то вас я вже точно не змогла б забути, вас дуже важко не пом╕тити, а тут в нашому закапелку майже кожен зна╓ кожного.

– Не такий вже це, мабуть, ╕ закапелок, – заперечив ╖й Серг╕й, – якщо ви збира╓тесь п╕ймати такс╕.

– Який закапелок, таке й такс╕, – вона махнула рукою перед старенькими "Жигулями" першо╖ модел╕, що про╖жджали саме повз них. – Все, що т╕льки руха╓ться, то у нас, як бачите, й такс╕. До побачення, – вона помахала на прощання рукою й пов╕льно п╕шла до "Жигул╕в", що зупинилися неподал╕к.

– Як же хоч ваше ╕м"я? – спитав ╖╖ навздог╕н Серг╕й.

– ╤рина, – кинула вона через плече.

– А я Серг╕й, – не зовс╕м зрозум╕ло, чи до д╕вчини, чи до самого себе промовив в╕н, задумливим поглядом проводжаючи незнайомку. – Отже, прописку на новому м╕сц╕ я вже отримав, – продовжив в╕н, звертаючись вже точно лише сам до себе, коли порятована ним красуня с╕ла в "такс╕" ╕ в╕д"╖хала, а сам Серг╕й, пров╕вши "Жигул╕" поглядом, повернувся до свого поверженого ворога, спробував на його ши╖ пульс, у в╕дпов╕дь на що непритомний здоровань щось промугикав. – Жити буде, – констатував Серг╕й ╕ додав: – Одне слово, мо╓ перебування в Першотравневому розпочалося вже звичним способом, тобто не без пригод. Без пригод нам н╕як не можна.

2.

Першотравневе й справд╕ було скор╕ше великим селом, ан╕ж д╕йсним м╕стом. Власне все, що хоч трохи нагадувало м╕сто, було розташоване в центр╕ цього населеного пункту: адм╕н╕стративн╕ буд╕вл╕, школа, л╕карня, магазини, дек╕лька багатоповерх╕вок – все це нагадувало м╕сто й було скупчене в його центр╕. Зовс╕м же недалеко в╕д центру це поселення було звичайн╕с╕ньким селом, забудованим хоча й цегляними, але все ж звичайн╕с╕нькими будинками, якими були забудован╕ вс╕ звичайн╕ Укра╖нськ╕ села.

А ще через Першотравневе прот╕кала р╕чечка без найменшого натяку на окультурення ╖╖ теч╕╖ якимись ознаками ╖╖ приналежност╕ до р╕чечок м╕ських, як от, наприклад, щось на кшталт бетонних берег╕в – береги в не╖ були звичайн╕с╕ньк╕ зелен╕ трав"ян╕, де б╕льш, де менш заболочен╕ ╕ в комишах.

Де ближче, де дал╕ до цих берег╕в п╕дходила й забудова Першотравневого. Одн╕╓ю з таких забудов прямо на берез╕ р╕ки ╕ було помешкання того самого мецената, який замовив Серг╕╓в╕ реставрац╕ю храму. Знаходилося це помешкання досить таки далеко в╕д центру Першотравневого, оск╕льки метою мешканц╕в ц╕╓╖ осел╕ було не ст╕льки наближення до центру Першотравневого, ск╕льки близьк╕сть до центру Укра╖ни.

╤, поблукавши Першотравневим, потрапив Серг╕й до ц╕╓╖ само╖ осел╕ ол╕гарха-мецената вже майже п╕д веч╕р. Буд╕вля, де мешкав цей самий Семен Павлович Федорчук, м╕сцевий меценат ╕ замовник реставрац╕╖ храму, був схожий скор╕ше на шикарну в╕ллу якогось дореволюц╕йного аристократа, ан╕ж на звичайне помешкання, тим б╕льше ця розк╕ш кидалася в оч╕ на фон╕ м╕сцево╖ суц╕льно╖ злиденност╕.

З усього цього Серг╕й зробив висновок, що Федорчук побудував цю свою в╕ллу на берез╕ м╕сцево╖ р╕чечки не для того, щоб пост╕йно тут мешкати, а щоб лише подеколи на╖жджати сюди в╕дпочити й насолодитися враженням ц╕╓╖ сво╓╖ розкош╕ на сво╖х земляк╕в, адже Серг╕й знав, що родом Федорчук зв╕дси, з Першотравневого.

Так, статки Федорчука були явно статками не м╕сцевого, а всеукра╖нського масштабу. Зроблена Серг╕╓м здалеку оц╕нка садиби Федорчука дозволила йому не дивуватися, коли при наближенн╕ до не╖ в╕н з╕ткнувся з ус╕ма прикметами, властивими середньов╕чн╕й фортец╕, обладнано╖ найсучасн╕шими засобами охорони й спостереження: в╕д колючого дроту до камер спостереження – напевне, Федорчуку було чого боятися. А боятися, власне, треба лише самого себе, подумалося Серг╕╓в╕ при огляд╕ ц╕╓╖ твердин╕.

В такому, майже ф╕лософському, настро╖ Серг╕й п╕д╕йшов до самих вор╕т садиби, в яких видн╕лася хв╕ртка, а над якими – в╕деокамера. Сонце, що цього вересневого часу опустилось досить низько до обр╕ю, зайшло вже за триповерховий будинок, ╕ Серг╕й опинився в т╕н╕ перед воротами, ╕ тому, натискаючи на кнопку дзв╕нка, подумав, що його, мабуть, не дуже добре буде видно через в╕деокамеру. Через деякий час за мурами почулися ознаки життя, якесь шаруд╕ння, хтось визирнув у в╕конечко в воротах, ╕ все це супроводжувалось собачим гавкотом, причому собак було явно дек╕лька.

– Хто такий? – через прочинену, але взяту на ланцюг, хв╕ртку спитав охоронець у чорному форменому одяз╕.

– Богданенко Серг╕й Михайлович, художник. Прибув до Першотравневого для реставрац╕╖ м╕сцевого храму на запрошення Федорчука Семена Павловича, – в╕дрекомендувався Серг╕й по повн╕й форм╕, адже ж обставини спонукали саме до цього.

Охоронець спочатку дещо в╕дхилив хв╕ртку, уважно оглянув прост╕р довкола Серг╕я, приск╕пливо оглянув самого Серг╕я з н╕г до голови, а пот╕м р╕зко зачинився, взявши хв╕ртку на засув. Серг╕й же так ╕ залишився поза межами садиби н╕ в сих н╕ в тих, роздумуючи протягом деякого, вт╕м досить довгого, часу, що йому дал╕ робити – в╕н обдумав нав╕ть такий кумедний випадок, що постоявши отак деякий час, йому доведеться шукати м╕сце для ноч╕вл╕. Вт╕м, до тако╖ оперетково╖ кумедност╕, звичайно ж, не д╕йшло.

Через деякий час рух за вор╕тьми в╕дновився, хв╕ртка знову прочинилася, а пот╕м врешт╕ таки в╕дчинилася повн╕стю, охоронець, вт╕м не виходячи за меж╕ садиби, в╕д╕йшов уб╕к, зв╕льняючи таким чином дорогу Серг╕╓в╕.

– Заходь, – кинув охоронець ╕ на п╕дтвердження цього скупого запрошення кивнув головою.