Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)

Спочатку це була звична вже для вс╕х греко-римська класика, досить докладно розроблена в ╢вропейськ╕й художн╕й традиц╕╖. Пот╕м же прийшла слов"янська м╕фолог╕я, точн╕ше зараз би Серг╕й назвав це м╕фолог╕╓ю укра╖нською, але в той час в╕н ще досить туманно розум╕в р╕зницю м╕ж укра╖нцями, рос╕янами й б╕лорусами, поняття про однор╕дн╕сть яких з самого дитинства радянським людям вбивалося, вдовбувалося зал╕зними цвяхами радянсько╖ пропаганди, ╕ тому в╕н вважав богами загально сх╕днослов"янськими ус╕х небожител╕в давньоукра╖нського язичницького пантеону, який був запроваджений в перед-християнську добу в Ки╓в╕ Володимиром для консол╕дац╕╖ тод╕шнього величезного конгломерату народ╕в в ╓дину державу навколо давньоукра╖нських земель. Та як би там не було, а в╕дчував в╕н цих бог╕в як сво╖х р╕дних – це були н╕би м"язи патр╕архального духу, якими приводилися в рух крила народно╖ св╕домост╕ в намаганн╕ зрозум╕ти й присво╖ти соб╕ в прийнятних формах всесв╕т, крила, на яких тепер зл╕тала в небеса художньо╖ уяви ╕ його, Серг╕╓ва творча фантаз╕я. Вс╕ ц╕ Даждьбоги, Велеси, Перуни стали для нього звичними й зрозум╕лими способами усв╕домлення св╕ту, з яких складався дух його древнього народу, як звичними й зрозум╕лими були с╕м кольор╕в райдуги, з яких складався б╕лий кол╕р. Так що в св╕т справжньо╖ художньо╖ майстерност╕ юний талановитий маляр Серг╕й Богданенко входив через язичницький св╕т сво╖х предк╕в – ставав художником в╕н, стаючи язичником.

Хоча й зараз, ставши християнином, в╕н аж н╕як не збирався в╕дмовлятися в сво╓му творчому мисленн╕ в╕д тако╖ могутньо╖ духовно╖ сили, як м╕фолог╕я його р╕дного народу – адже ж ц╕ могутн╕ дохристиянськ╕ корен╕ зовс╕м не щезли п╕сля того, як Укра╖на прийняла православ"я в╕д Константинопольського Патр╕архату, Укра╖на сприйняла В╕зант╕йське православ"я так, як завжди сприймала весь навколишн╕й св╕т – в тих же самих, вироблених тисячол╕ттями, ╕деолог╕чних формах, м╕фолог╕чних формах язичництва. Укра╖нська м╕фолог╕я – це була н╕би ╕деолог╕чна мова, на яку перекладалося все ╕ноземне, як ╕ взагал╕ все нове й ще незрозум╕ле, на цю ╕деолог╕чну укра╖нську мову була перекладена й блага в╕сть християнства з ╕деолог╕чно╖ мови В╕зант╕йського православ"я, блага в╕сть християнства, яка, до реч╕ до того була вже перекладена з сем╕тсько-сир╕йського ориг╕налу на ╕деолог╕чну мову давньогрецького м╕фолог╕чно-ф╕лософського мислення, теж, до реч╕, язичницького. Звичайно, не дарма укра╖нський народ сприйняв саме грецьку форму християнства, як найближчу й найзрозум╕л╕шу для себе, але засво╖в ╖╖ все ж зг╕дно з╕ сво╖м власним розум╕нням у форм╕ свого власного укра╖нського православ"я на п╕двалинах власного укра╖нського язичництва.

А н╕як ╕накше й бути не могло, адже рослинний св╕т, наприклад, ставши наступною сходинкою в еволюц╕╖ не порива╓ з сво╓ю попередньою формою ╕снування – ╜рунтом, а зовс╕м навпаки, живе лише завдяки його сокам; як ╕ наступники рослин – тварини виникли та ╕снують завдяки сво╖м попередникам. ╤ так завжди ╕ всюди – можна соб╕ уявити предк╕в без нащадк╕в, але нащадк╕в без предк╕в не бува╓. Так ╕ в╕зант╕йське православ"я, прийнявшись на ╜рунт╕ укра╖нського язичництва, стало укра╖нським православ"ям, ╕ виборовши право залишатися таким в страшних кривавих ╕сторичних колотнечах ╕ утисках з боку ╕нших форм християнства, в╕дродилося зараз могуттю Ки╖вського Патр╕архату.

Але розум╕ння всього цього прийшло до Серг╕я вже значно п╕зн╕ше, в те ж далеке л╕то, коли в╕н ставав одночасно юнаком, художником ╕ язичником, найближчими й найзрозум╕л╕шими йому були так╕ м╕фолог╕чн╕ ╕стоти, як Ярило, Лада й Ладо, Лель, Купайло. Звичайно, тим л╕том розум╕ння цих язичницьких бог╕в було ще досить туманним, ╖х глибинне розум╕ння прийшло трохи п╕зн╕ше, з приходом справжнього кохання, тим же л╕том вс╕ ц╕ язичницьк╕ уособлення любов╕ м╕ж чолов╕ком ╕ ж╕нкою були для Серг╕я лише в╕дгом╕нням його всезагально╖ закоханост╕ в ж╕ночн╕сть, у красу, закоханост╕ в саме кохання, закоханост╕ в л╕то. Але ж л╕то, хоча й здавалося в ту пору його життя ще дуже довгим, все ж не було в╕чним – л╕то, обпаливши пристрастю червня, перейшовши через полудень липнево╖ благодат╕, ув╕йшло в прощальну наснагу серпнево╖ плодоносност╕, за якою – ос╕нь.

Ос╕нь. Ск╕льки Серг╕й себе пам"ятав, в╕н завжди любив ос╕нь, ╖╖ примарну, прощальну красу, але та ос╕нь була все ж особлива. Та ос╕нь була ╓дина й неповторна. Та ос╕нь пере╕накшила, перевернула його св╕тов╕дчуття. З тих п╕р ос╕нь стала – Ос╕нню! З тих п╕р ос╕нь стала найулюблен╕шою й найб╕льш пл╕дною порою року для Серг╕я.

Ос╕нь. Зараз перед ним постала та незабутня ос╕нь. Вже в к╕нц╕ л╕та, на перелом╕ м╕ж серпнем ╕ вереснем п╕д серцем замло╖ло смутне передчуття ос╕ннього холоду – жорстоке усв╕домлення безповоротност╕ минулого л╕та постало перед Серг╕╓м вже тод╕, коли в захмарност╕ всеплодоносного п╕днесення всевладне св╕тло ще тримало гордовите чоло сонця в зен╕т╕ слави, з височини екстазу жнив не пом╕чаючи, як прямо перед ситими очима урожаю зрадлив╕ в╕три вже плетуть ос╕нню змову, сл╕дами перших ласт╕в"ячих перельот╕в звиваючи у неб╕ гн╕зда холодних заграв, з яких припл╕д печалей розлетиться на вс╕ чотири сторони осен╕. Вже тод╕. Перш╕ холодн╕ заграви – прощальн╕ прозоро-рожев╕ ц╕лунки останн╕х теплих дн╕в у бл╕де чоло новопреставленого л╕та. Вже тод╕...

Тепер Серг╕й пригадував: коли ще дихав в╕н на повн╕ груди духмяним серпнем, коли ще в╕н ц╕лющий серпень цей, немов ц╕люще з╕лля, прикладав до ран душ╕, ╕ пив ╕з цього серпня, неначе з келиха плодючост╕ земно╖, терпке вино буяння пристрастей, – уже тод╕ передчуття холодного жовтневого похм╕лля народжувалось в╕д безсило╖ покори, з якою ╕з згасаючо╖ поминально╖ св╕чки л╕та краплинами розтопленого воску спливали останн╕ серпнев╕ дн╕, як ╕з очей, що ╖м н╕коли не да╓ заплющитись занурення у тугу, течуть свав╕льн╕ сльози, як╕ н╕хто й не намага╓ться втирати. Але в╕н, переповнений художн╕ми образами й запалом кохання, тод╕ якраз забув, що перетнувши межу вересневих волод╕нь ╕ в╕дчувши на очах полуду оманливих долоней вересневого тепла, треба бути дуже обережним, щоб раптом не опинитися прямо посеред свого серця на роздор╕жж╕ тих шлях╕в, як╕ н╕коли ╕ н╕куди не виводять. В╕н, все ще живучи минулими пристрастями, ╕ дал╕ см╕ло йшов пл╕ч-о-пл╕ч з л╕том, яке по вересневих днях, немов по щаблях смерт╕, пов╕льно сходило на б╕лий ешафот зими ╕ з кожним кроком все безнад╕йн╕ше благало свого безтрепетного ката: "Помилуй, осене, помилуй...", – в╕н, щасливий коханець краси, не в╕дчув г╕ркоту цих благань в захмарност╕ сво╖х п╕днесень. ╤ лише заколотник-клен смолоскипом червонолисту запалював вогонь непокори серед приборканих га╖в, коли в останн╕м пориванн╕ до життя закуте т╕ло л╕та напружувало з╕в"ял╕ м"язи л╕тепла в сталевих путах перших приморозк╕в, аж виднок╕л проймало з жаху холодним потом ранкового туману в лихоманках хворобливих заграв.

Серг╕й же насолоджувався спогляданням траг╕чно╖ краси цього величного в╕дходу в небуття – йому помстився жовтень, коли зненацька накинувся на нього й прокуреними г╕рким, ядучим димом, гнилими жовтими зубами дощових дн╕в почав вгризатися в стражденну плоть його беззахисних над╕й, неначе в хрусткий недо╖док яблука, – ╕ яблучно-кислий болючий осад спомин╕в так гостро шпигонув оскомою жалю ╕ ностальг╕╖, що в╕н, усв╕домлюючи, що л╕то, його л╕то в╕д╕йшло вже назавжди в небуття, в╕дчув, з якою г╕ркотою у широко в╕дкритому печально-голубому оц╕ неба зблиснула сльозинка сонця й почув, як у сухотних легенях л╕су заструмував нестримним кашлем рвучкого в╕тру крик в╕дчаю, готовий вирватися ╕з бл╕дих вуст небокраю, прикритих б╕лою хустинкою хмарини. Жовтень. Саме тод╕ Серг╕й, наче безжальною коханкою, покинутий сво╖ми л╕тн╕ми пристрастями, в╕дчув даремн╕сть коловороту вс╕х цих сво╖ захоплень ╕ закоханостей, як╕ сво╓ю безмежною одноман╕тн╕стю лише ковзали по поверхн╕ душ╕, всередин╕ ж, у глибин╕ – лише глухе безгом╕ння порожнеч╕. Жовтень. Саме тод╕ в╕н почав писати в╕рш╕, намагаючись виповнити порожнечу...

╤ з висоти скорботи, на як╕й схиленого над рядками новонароджених в╕рш╕в молодого поета тримало кружляння журавлиного в╕дльоту, в╕н роздивлявся, як ус╕, до кого доторкнулись губи жовтнево╖ сльоти, притишують ходу ╕ опускають оч╕, неначе до чогось дослухаючись – ╕ зрозум╕в, що, мабуть, чу╓ не лише в╕н, як неут╕шна ос╕нь-удова прозорими бл╕дими пальцями холодних ранк╕в журливо вигра╓ на чорних клав╕шах розораних лан╕в ╕ б╕лих клав╕шах лискучих хмар – фортеп╕ано суму звучить сонатою прощання: вслухатися у цю мелод╕ю – найбезневинн╕ший прив╕д дов╕рливо схилити голову на сп╕вчутливе плече серпневих спогад╕в в оч╕куванн╕ неминучого г╕ркого часу, коли вже листопад хапливими руками в╕тру ╕з хмар – грон меланхол╕╖ – почне зривати виноградини печал╕ й жбурляти ╖х жменями холодного дощу в в╕кно самотност╕. В╕н в╕дчув себе тод╕ на висок╕й-висок╕й скел╕ самотност╕ посеред океану осен╕, в який Серг╕й, знев╕рений в╕длюдник ╕ сам╕тник, стр╕мголов п╕рнув, намагаючись д╕статися до самого дна безнад╕йно╖ туги – а вип╕рнув уже посеред зими...

Зима. Т╕╓╖ зими Серг╕й опинився на самому дн╕ чорно-б╕ло╖ самотност╕. З такою ясною й зрозум╕лою чорно-б╕лою ч╕тк╕стю перед ним постало усв╕домлення ╕стини, що кохати вс╕х – це не кохати н╕кого, що кохати когось – це кохати когось одного, кохати ту ╓дину й неповторну, ╖╖ ╕ т╕льки ╖╖. Але ж, де вона? Н╕коли до того Серг╕я ще не засмоктувала з такою силою чорна безодня самотност╕, огорнута холодним б╕лим саваном зимових хурделиць...

Зима – б╕лий к╕стяк померлого л╕та з чорними очницями туги. Зима – на п╕вслов╕ об╕рвана розпов╕дь ранку про свою рожеву н╕жн╕сть. Зима – б╕лий мармур безкровного забальзамованого морозом дня, коли тоб╕ на долоню пов╕льно пада╓ й тане холодна б╕ла сн╕жинка, як на долоню Бога пов╕льно пада╓ й тане душа новопреставленого праведника. А в амф╕театр╕ простору широкими сходами видноколу холодне сяйво пов╕льно п╕д╕йма╓ться на золотий престол сонця, але день такий швидкоплинний – ╕ ось вже у вузькому горл╕ сут╕нок сто╖ть давучкий клубок призах╕дного сонця – його пекучу сльозисто-червону г╕ркоту так бол╕сно ковта╓ горизонт з р╕зким прощальним жестом заграви; тод╕ – короткий присмерк, немов вирваний з рук жебрака останн╕й шматок хл╕ба; а пот╕м – довгий, довгий, довгий погляд ноч╕, в якому те, що залиша╓ться в очах в╕д споглядання за стратою невинних, ╕ дрижаки з╕рок проймають небо, ╕ так до ранку аж... О ц╕й пор╕ на перехрестях темряви ╕ самоти бувало зустр╕чалися слова й складалися у в╕рш╕, бувало Серг╕й ╖х записував, але вс╕ в╕рш╕ виходили чорно-б╕лими голос╕ннями безнад╕╖, вс╕ слова були словами самотност╕, адже – зима: чорно-б╕ле фото осен╕, негатив л╕та, рентгенограф╕я весни... Й холодне чорно-б╕ле завивання хурделиц╕ вив╕трю╓ в душ╕ тепло багатобарв"я з мелод╕╖ строкатих спогад╕в про л╕то ╕ кохання. Це можна назвати забуттям ╕ нав╕ть зрадою – але це буде переб╕льшенням: це лише чорно-б╕ле фото кохання, негатив н╕жност╕, рентгенограф╕я осв╕дчень...

П╕д к╕нець т╕╓╖ зими Серг╕й зовс╕м знем╕гся в╕д виснажливо╖ неможливост╕ кохати. Але саме ж п╕д к╕нець т╕╓╖ зими до нього прийшло справжн╓ кохання. Перше кохання. Перше справжн╓ кохання.

Як це не дивно, але Серг╕й досить часто бачив ╖╖ в школ╕, адже навчалась вона в паралельному клас╕, отже була майже його однокласницею. Б╕льше того, в╕н у сво╖й гонитв╕ за красою, так би мовити, боковим зором всезакоханост╕ нав╕ть в╕дм╕чав ╖╖ досить сво╓р╕дну незвичну вроду, ╕ нав╕ть в╕дчував ╖╖ до нього симпат╕ю – н╕, Серг╕й зовс╕м не вважав себе якимось нев╕дпорним донжуанистим самцем, якому варто лише махнути рукою, щоб незл╕ченн╕ натовпи закоханих прихильниць миттю зб╕глися в╕ддати йому на пожертву сво╖ серця разом ╕з т╕лами, оск╕льки зовс╕м не був таким вже дуже вродливим юнаком, як, наприклад, його однокласник, високий широкоплечий красень ╤гор Глушко, але все ж таки мало було таких д╕вчат, як╕ в╕дмовлялись в╕д пропозиц╕╖ побачення з Серг╕╓м, отже щось ж╕ноча стать таки знаходила в ньому. Що в ньому знаходила ж╕ноча стать, Серг╕╓в╕ було ц╕каво й самому, але це так ╕ залишилося для нього та╓мницею, як та╓мницею була, ╓ ╕ назавжди залишиться в╕чна та╓мниця Ж╕нки.

Симпат╕ю Серг╕й в╕дчував ╕ в╕д не╖, в╕н нав╕ть бувало перекидався з нею дек╕лькома словами, але не б╕льше. Чому? Хто зна╓, можливо сама доля прибер╕гала ╖х ближче знайомство до того саме визначеного часу. Хто зна╓?

Це сталося в к╕нц╕ зими п╕д час одного з╕ шк╕льних вечор╕в, як╕ тод╕ часто влаштовувалися в них для старшокласник╕в. Той саме веч╕р був влаштований, зда╓ться, з приводу, як тод╕ казали, чолов╕чого дня, тобто двадцять третього лютого, дня Радянсько╖ Арм╕╖, саме так, з велико╖ л╕тери, оск╕льки в наскр╕зь м╕л╕таризован╕й радянськ╕й ╕деолог╕╖, кожна чолов╕ча одиниця розглядалася перш за все, як дек╕лька зайвих десятк╕в к╕лограм╕в гарматного м"яса. Та як би там не було, а Серг╕й, як ╕ вс╕ його друз╕ залюбки в╕дв╕дував ц╕ вечори – юн╕сть, як завжди брала сво╓, не зважаючи на часи та ╕деолог╕╖. Того саме вечора все, власне, було як завжди: п╕сля належного в таких випадках оф╕ц╕озу з запопадливими промовами вчител╕в та актив╕ст╕в, коли промовц╕ запоб╕гливо намагалися переконати вс╕х у сво╓му в╕рноп╕дданому патр╕отизм╕, так наче хтось ставив п╕д сумн╕в цей ╖хн╕й безмежний патр╕отизм, був улаштований силами шк╕льно╖ самод╕яльност╕ короткий концерт, у якому вже засобами мистецтва, доступними для самод╕яльност╕, намагалися довести безмежн╕сть того ж таки в╕рноп╕дданого патр╕отизму, п╕сля чого, нарешт╕ таки була влаштована дискотека, заради яко╖, власне, й приходили вс╕ на так╕ вечори. Деяк╕ ж, найб╕льш см╕лив╕, пропускали вс╕ оф╕ц╕озн╕ заходи й приходили прямо на дискотеку. Одним ╕з таких см╕ливц╕в був ╕ Серг╕й – в╕н того вечора теж прийшов, як ╕ дек╕лька його приятел╕в, вже п╕д самий к╕нець концерту, на дискотеку, хоча й знав, що йому, як ╕ його товаришам перепаде на гор╕хи за таку явну зневагу до палких патр╕отичних почутт╕в, у яких, можна сказати , спалювала себе найсв╕дом╕ша частина найв╕рн╕ших син╕в та доньок Радянсько╖ В╕тчизни.

Це була одна з перших дискотек, на яку Серг╕й прийшов по деяк╕й зимов╕й перерв╕, адже вибитий з коловороту сво╖х безк╕нечних закохувань зимовим розчаруванням, став трохи в╕длюдькуватим ╕ т╕╓╖ зими в╕ддавав перевагу самотньому сид╕нню вдома за мольбертом чи над зошитом з в╕ршами. Але п╕д к╕нець зими кольори ставали все б╕льше похмурими, а слова все б╕льше жал╕сливими й безнад╕йними, так що йому, власне не залишалось н╕чого ╕ншого, як вирватися знову в звичну святково-дискотечну круговерть. Хоча й дек╕лька дискотек, на яких в╕н встиг "в╕дтягнутися", не дали оч╕куваного вибуху в╕дродження гостроти в╕дчуття ╕снування.

От ╕ на т╕й дискотец╕ Серг╕й з самого початку здеб╕льше бродив задуманою примарою пом╕ж купками знайомих ╕ малознайомих веселих хлопц╕в та д╕вчат. Бродив, аж поки раптом його не пронизало струмом – н╕, в╕н не зачепив голою рукою оголений електричний кабель, в╕н, проходячи повз одну з веселих компан╕й почув знайомий голос, а повернувшись на цей голос, побачив знайому ф╕гуру д╕вчини, яка повернулась ╕ глянула на нього знайомими блакитними очима...

Це була вона, Олена, Олена Задорожна з паралельного класу. Давно знайома Оленка, з╕ знайомою ф╕гурою, обличчям, очима. Але все це, таке знайоме, чомусь стало для Серг╕я наст╕льки неоч╕кувано вражаючим, що його й справд╕ неначе пронизало струмом, та ще струмом тако╖ сили, що пришпилило до п╕длоги, ╕ в╕н ще довгий час стовбичив н╕ в сих н╕ в тих, витр╕щившись на не╖ до непристойност╕ довго ╕ в╕дверто – його штовхали вс╕, кому в╕н заважав проходити й танцювати, вона вже дек╕лька раз╕в озиралася на нього, а в╕н все стояв ╕ дивився на д╕вчину. Що це було, що примусило його прикип╕ти? Постать? Обличчя? Оч╕? Можливо. Погляд? Так погляд – ╕ в ньому сп╕вчуття ╕ розум╕ння, яких в╕н так довго чекав? Можливо. А вт╕м, н╕кому ще не вдалось до цього часу, та й навряд чи колись вдасться розгадати та╓мницю кохання, та╓мницю першого погляду, та╓мницю першого дотику.

Пот╕м з динам╕ка залунала мелод╕я пов╕льного танку й Серг╕й, наче сомнамбула, п╕д╕йшов ╕ запросив ╖╖ – вона погодилась. Намагаючись якнайцнотлив╕ше об╕йняти ╖╖ задерев"ян╕лими руками, пересуваючи в такт музики ватян╕, наче чуж╕ ноги, в╕н хот╕в ще й щось промимрити належне в таких випадках, але неслухняний он╕м╕лий язик не погоджувався йому служити, очевидно, в цьому випадку не бажаючи знову повторювати т╕ банальност╕, що завжди безв╕дмовно служили при знайомствах.

– Як це ти сьогодн╕ таки вибрався на люди, – чи то вгадавши його стан, чи то просто побачивши розгублен╕сть на його обличч╕, промовила Оленка до нього першою. – А то ти останн╕м часом став зовс╕м в╕длюдником, останн╕м часом в тоб╕ зовс╕м не можна було вгадати того житт╓рад╕сного хлопця, яким тебе вс╕ звикли бачити.

– А як ти пом╕тила? Тоб╕ це було чомусь ц╕каво? – Серг╕й в╕дчув, як в╕д цих ╖╖ сл╕в його в╕дпустило зац╕пен╕ння, ╕ в╕н уже почав вести ╖╖ в танку в╕льн╕ше, впевнен╕ше.

Вона ж на ц╕ його слова лише, якось загадково посм╕хаючись, подивилась глибоким, н╕жним поглядом ╕ опустила оч╕, п╕сля чого Серг╕╓в╕ стало якось зовс╕м легко на серц╕, так легко, як не було вже дуже давно, легко й окрилено.

Пот╕м вони ще й ще розмовляли. Оленка була трохи нижчою за Серг╕я – десь йому до п╕дбор╕ддя, й кожного разу, щоб в╕дпов╕сти на його питання, або щоб запитати, вона п╕д╕ймала голову й зводила на нього сво╖ щиро блакитн╕, глибок╕ оч╕ – в╕д того погляду його кидало в жар, аж в╕н починав часто й глибоко дихати в намаганн╕ вгамувати вибух почутт╕в. Пот╕м вона замр╕яно опускала оч╕ й голову, наче схиляючись дов╕рливо йому на груди – ╕ в╕н знову дивився зачудовано на ╖╖ природно-б╕ляве волосся, що в╕льно падало ╖й на плеч╕ ╕ вдихав на повн╕ груди чи то аромат якихось нев╕домих парфум╕в, чи то аромат ╖╖ чисто╖ щиро╖ душ╕, що нагадував йому аромат минулор╕чного серпня.

Пот╕м вони танцювали ще й ще: то вони весело танцювали швидкий танок, п╕д час якого Серг╕й раптом в╕дчував у соб╕ дос╕ не в╕домий для нього самого талант танц╕вника, то вони знову кружляли в танку пов╕льному – ╕ в╕н, знову вдихаючи той незр╕внянний аромат ╕ спалахуючи п╕д ╖╖ поглядами, в╕дчував п╕д сво╓ю рукою шовковистий чар╕вний вигин ╖╖ тал╕╖. Вони й незчулися, як дискотека зак╕нчилась.

Пот╕м Серг╕й пров╕в ╖╖ додому. Вони постояли б╕ля п╕д"╖зду ╖╖ будинку, посид╕ли на лав╕, пот╕м пройшлись вулицею в один б╕к, пот╕м в ╕нший, пот╕м постояли б╕ля п╕д"╖зду – ╕ все це незважаючи на досить в╕дчутну в той час холоднечу. ╥м було про що поговорити.

Виявилося, що Оленка, як ╕ Серг╕й, захоплювалась поез╕╓ю, ╕ нав╕ть сама писала в╕рш╕, також вона любила взагал╕ л╕тературу та ╕нш╕ гуман╕тарн╕ дисципл╕ни, не чуже було для не╖ й образотворче мистецтво, а по зак╕нченн╕ школи вона збиралася вступати до одного з ВУЗ╕в на гуман╕тарний факультет. В особ╕ Олени Серг╕й знайшов надзвичайно зац╕кавленого слухача, коли ута╓мничив ╖╖ в сво╓ глибоке захоплення м╕фолог╕╓ю. Це все, звичайно, сприяло ╖хньому зближенню, але, ясна р╕ч, не було причиною того вибуху кохання, що кинув ╖хн╕ юн╕ серця й т╕ла в об╕йми.

Вже п╕сля того першого вечора, коли в╕н ╖╖ пров╕в додому, Серг╕й не зм╕г заснути вноч╕. ╥╖ природно б╕ляве волосся, яке вона звичайно носила в школ╕ заплетеним в косу, а того вечора було розпущеним, всю н╕ч, щойно в╕н заплющував оч╕, майор╕ло перед Серг╕╓м полярним сяйвом фантастичних мр╕й та спод╕вань. ╥╖ велик╕ блакитн╕ глибок╕ оч╕, що так дов╕рливо, з такою щемливою соромлив╕стю мружились, ╕ при цьому в кутиках очей з"являлись малесеньк╕ зморщечки, коли вона говорила про якусь свою запов╕тну думку чи переконання, неначе вона нев╕льно вибачалась за те, що ╖й доводилось цю небесну ╕нтимну музику сво╓╖ душ╕ вт╕лювати у грубу плоть звичайних заяложених сл╕в. Бездоганний овал обличчя, правильний, наче виточений носик, н╕здр╕ якого, немов прозор╕ кришталев╕ крильця метелика, тр╕пот╕ли, коли вона вдихала на повн╕ груди морозне лютневе пов╕тря, злегка припухл╕ губки, як╕ зазвичай поети називають кораловими... А ц╕ ямочки на щоках, коли вона посм╕халася! А цей духмяний медвяно-солодкий аромат минулого серпня посеред зими, що огортав ╖╖! Х╕ба можна було п╕сля всього цього заснути?

Це був справд╕ вибух. Вибух кохання. Вибух в стонадцять мегатон щастя. Ромео з Джуль╓ттою в╕дпочивали. В╕н був ╖╖ першим чолов╕ком. Вона була його першою ж╕нкою. Вони були юними Адамом ╕ ╢вою. Вони п╕знавали одне одного не поступово раз по раз, не частинками, а в╕дразу ставши одн╕╓ю душею та одним т╕лом, кинувшись стр╕мголов у вир ╓днання. В╕н взяв ╖╖ повн╕стю всю соб╕ й в╕ддав себе всього ╖й, як ╕ вона в╕ддала йому себе без вагань. Вони зустр╕чались на квартир╕ в Серг╕я, т╕каючи з урок╕в, поки Серг╕╓ва мама була на робот╕, зустр╕чались на квартирах сво╖х друз╕в, вдома в Олени, коли ╖╖ батьки ╖здили на дачу, ц╕лувались в к╕нотеатрах, в скверах ╕ парках – ╖м все було мало об╕йм╕в ╕ ц╕лунк╕в, вони мр╕яли про в╕чне щастя разом...

Тод╕ була якраз весна, точн╕ше починалась весна, зак╕нчувалась зима. Весна була рання й тепла, швидко танули сн╕ги, скресала на Дн╕пр╕ крига. Вже в березн╕ вс╕ ходили простоволосими. Н╕коли, н╕коли в житт╕ в╕н не зм╕г би забути цю весну. Весну кохання, справжнього кохання. На цьому р╕зкому, майже митт╓вому переход╕ в╕д зимового чорно-б╕лого холоду до веселкового весняного тепла Серг╕й , переповнений жаром кохання п╕сля довго╖ чорно-б╕ло╖ самотност╕, так виразно й повно в╕дчув м╕ць ╕ всемогутн╕сть Ярила, цього прадавнього свав╕льного й невблаганного бога дикого весняного пробудження. Бо лише пристрасть першого кохання зна╓, яка то м╕ць потр╕бна, щоб раз ╕ назавжди насмерть заперечити всевладдя холоду, але ще б╕льша м╕ць потр╕бна, щоб п╕д час, коли ╕з попелу мороз╕в ╕ сн╕г╕в знов воскреса╓ фен╕кс сонця, раз ╕ назавжди приборкати розгнузданого жару дик╕сть, коли, в╕дчувши п╕д серцем холоду тепло нев╕дворотного к╕нця невил╕ковно╖ хвороби весняного пробудження, вмираюча зима з останньо╖ сво╓╖ лют╕ у муках сплоджу╓ свою погибель власну – новонароджене чудовисько тепла, що наче роз"яр╕лий бик в могутньому порив╕ зародження нового життя нещадно б"╓ гартованими жароти рогами у льодян╕ ворота холоду ╕ трощить кригу заборола зими: ╕ хрустко розрива╓ться стражденна плоть зими, прохромлена рогами теплоти – зрина╓ на р╕чках ламкого льоду х╕д. ╤ танучи, сн╕ги, – померло╖ зими холодний б╕лий череп, – всихаючи щомит╕, безнад╕йно пустими чорними очницями таловин, неначе чорними очима смерт╕, вдивляються в грайливу глибоч╕нь небес. Схарапуджен╕ ж передсмертним хрипом зими, оскажен╕л╕ березнев╕ ноч╕, мов очман╕л╕ кобилиц╕, мчать з п╕ною весняного шаленства на розжевр╕лих грудях ранк╕в, – яка потр╕бна м╕ць, щоб дик╕сть ╖х приборкати лиш розпач першо╖ утрати зна╓, – Кохання ма╓ м╕ць таку, ╕ Кохання приборку╓: прикривши долонями пухких хмарок вуглинку зор╕, роздмуху╓ подувом теплого в╕тру ╖╖ тихе жевр╕ння в полум"я сходу весняного сонця, ╕ обережно к╕нчиком притлумленого березня стира╓ ╕з змарн╕лого чола земл╕ холодн╕ сльози останн╕х сн╕г╕в у зморшках вибалк╕в, ╕ наостанок запуска╓ м"якеньку розчеп╕рену в╕длигою розлогу п"ят╕рню тепла в холодн╕ кучер╕ дерев, – куйовдячи ╖х, лаг╕дно вт╕ша╓, – адже плодючу зав"язь може дати лише суцв╕ття перемоги над безсиллям неприборкано╖ ще сили.

Вони кохались до нестями ╕ мр╕яли прожити в коханн╕ разом все життя й померти в один день. Та не так сталося, як гадалося. Адже вони мали вже ось-ось зак╕нчити навчання в школ╕, а дал╕...

Кр╕м того, що Серг╕й мав продовжити свою художню осв╕ту, а Олена збиралася поступати в ун╕верситет на гуман╕тарний факультет, вони, захоплен╕ любовним шалом ╕ мр╕ями про в╕чне кохання, н╕чого не знали й не хот╕ли знати. За них про ╖хн╓ майбутн╓ думали ╖хн╕ батьки, точн╕ше батьки Олени, бо на в╕дм╕ну в╕д Серг╕я, що мав т╕льки маму, яка працювала на рядов╕й робот╕ ╕ жила на зарплату, рахуючи коп╕йки, в Олени були як батько так ╕ мати, причому батько ╖╖ займав не останн╓ м╕сце в радянськ╕й ╕╓рарх╕╖ – був одним ╕з секретар╕в м╕ськкому компарт╕╖, а це було не абищо, та й мати Олени була прилаштована незг╕рше, ╕ була в них Оленка – донька-одиначка. Так що думали вони про майбутню долю сво╓╖ ╓дино╖ доньки, зв╕сна р╕ч, докладно й приск╕пливо.

Н╕, н╕ батько, н╕ мати Олени не були вже такими соб╕ зарозум╕лими вискочнями снобами, що вважали себе вже "блакитною кров"ю" ╕ ставилися зверхньо до "низ╕в", вважаючи свою доньку г╕дною лише для шлюбу з принцом, зовс╕м н╕. Батько Олени й сам був вихований мат╕р"ю-одиначкою й добився всього в житт╕ сам, ╕ в╕н зовс╕м не бажав зламати долю сво╖й доньц╕, присилувавши ╖╖ покинути свого коханого й вийти зам╕ж за "достойну кандидатуру".

Олена, як годиться, познайомила Серг╕я з╕ сво╖ми батьками на ╖х прохання, Серг╕й був непогано прийнятий в ╖х дом╕, батько Олени дек╕лька раз╕в мав ╕з Серг╕╓м дов╕рлив╕ чолов╕ч╕ розмови, з яких зробив для себе висновок про неперспективн╕сть занадто романтичного молодика, що мр╕яв усе життя займатись малюванням ╕ всерйоз захоплювався казочками про якихось там Перуна, Велеса й Ярила. Художник! Яка доля чекала на Олену з цим мр╕йником? Батько Олени, зв╕сна р╕ч, мав можлив╕сть у величезному державному механ╕зм╕ прилаштувати Серг╕я "гвинтиком" досить крупного кал╕бру, який би купався все життя в номенклатурному масл╕, але ж Серг╕й не м╕г себе уявити припнутим на все життя до номенклатурного корита й заради можливост╕ хлебтати з цього корита все життя копирсатися в н╕кому не потр╕бних паперах, принижувати нижчих по службов╕й драбин╕ й самому принижуватись перед вищими, все життя бовтатися в ц╕й гидотн╕ зам╕сть того, щоб л╕тати на крилах живопису в небесах краси – х╕ба це не все одно, що вмерти? Н╕, не все одно – це г╕рше, н╕ж вмерти.

Так що, вс╕ намагання Олениного батька навернути Серг╕я в благонам╕реного чинушу зак╕нчились н╕чим. А от сп╕льн╕ виховн╕ "на╖зди" як батька, так ╕ матер╕ на саму Оленку виявилися не такими марними – Олена врешт╕ теж почала умовляти Серг╕я зректися сво╖х юнацьких романтичних мр╕й ╕ стати нормальною дорослою людиною. Серг╕й нав╕ть намагався всерйоз уявити себе такою нормальною людиною, обмеженою турботами про придбання все б╕льшого ╕ б╕льшого шматка хл╕ба насущного, але це було наст╕льки огидно для його натури, наст╕льки неприйнятно, так все це тхнуло, що Серг╕й просто замикався в соб╕, коли Олена знову й знову починала з ним розмову про ╖хн╓ правильне майбутн╓.

Пот╕м в╕н намагався переконувати ╖╖ в зворотному. Марно. Одне слово, кришталева чаша кохання була в╕ддана на поталу в╕льного пад╕ння ╕ стр╕мко зближалася з кам"яною п╕длогою реального життя. Серг╕й в╕дчував, як Олена поступово в╕ддаля╓ться в╕д нього. В╕дчував, як це важко було для не╖. В╕дчував, як це важко було для нього. Н╕коли до того в╕н не м╕г зрозум╕ти сенс ╕ могутн╕сть фатуму, який так часто виступа╓ майже д╕йовою особою в давньогрецьк╕й трагед╕╖ – тод╕ зрозум╕в. Врешт╕ решт, незважаючи нав╕ть на те, що до зак╕нчення школи ╖м залишалося вже зовс╕м небагато часу, батьки перевели Олену до ╕ншо╖ школи.

Звичайно, в╕дчай, спустошення, самотн╕сть – почуття, що супроводжували ╖х розлуку, були вже в╕дом╕ Серг╕╓в╕, але в╕н вже не був тим неспроможним, беззахисним хлопчаком, що лише хилився в╕д удар╕в дол╕, в╕н вже п╕знав кохання у вс╕й його земн╕й велич╕ й н╕кчемност╕. Не даремно ж його порадником, господарем, його богом став Ярило – це прадавн╓ божество весняного пробудження й кохання, але кохання дикого, несамовитого, не скутого ще умовностями цив╕л╕зац╕╖, кохання, що б╕льше нагадувало шалений вибух ╕нстинкт╕в, а не найвищий вияв милосердя й сп╕вчуття.

Ярило був богом жорстоким, як ╕ справжн╓ не прикрашене земне життя. Ярило, як справжн╕й язичницький бог вимагав жертв, ╕ Серг╕й, чи то з помсти за зраджене кохання, чи просто заради угамування невситимост╕ розбурханих юначих жадань, почав приносити ц╕ жертви сво╓му богов╕, зваблюючи направо ╕ нал╕во д╕вчат та ж╕нок. Хоча й звабленням це назвати можна було дуже й дуже умовно, адже були це в б╕льшост╕ розкут╕, як то кажуть, без комплекс╕в д╕вчата та ж╕нки, як╕ хот╕ли бути звабленими не менше, а може й б╕льше, ан╕ж Серг╕й хот╕в ╖х звабити, так що Казановою його назвати навряд чи випадало.

Не в╕домо, чи якимось чином вс╕ ц╕ житт╓в╕ перипет╕╖ вплинули на духовне життя Серг╕я, мабуть, так воно й було, адже усп╕х╕в у малярств╕ в╕н досяг в цей пер╕од просто неймов╕рних – все йому вдавалось дуже просто й легко, як╕сь п╕дсв╕дом╕, ╕нту╖тивн╕ осяяння висв╕тлювали перед ним так╕ р╕шення, що ран╕ше в╕н про це нав╕ть уявлення не мав: так╕ колористичн╕ сп╕вв╕дношення, так╕ композиц╕йн╕ ракурси, таке глибоке вир╕шення м╕фолог╕чних тем вдавалося Серг╕╓в╕, що вс╕ були в захват╕, а його наставник Сид╕р Маркович так просто за голову брався в╕д захоплення.

Але Серг╕╓вому злетов╕ ось-ось мав п╕др╕зати крила найближчий в╕йськовий призов, бо служба в Радянськ╕й Арм╕╖ була хоча й почесним, але ж обов"язком кожного юнака, що досяг призовного в╕ку, а художн╕й ВУЗ, де навчався Серг╕й, не належав до тих заклад╕в, що надавали право на в╕дстрочку або зв╕льнення в╕д арм╕йсько╖ служби. Як вже йому це вдалося, одному Богу в╕домо, але Сид╕р Маркович вс╕ма правдами й неправдами, використавши вс╕ доступн╕ йому можливост╕, добився таки зв╕льнення Серг╕я в╕д призову. Серг╕й нав╕ть деякий час завдяки цьому ще насолоджувався цив╕льним життям, поринаючи з головою в насолоду малярством ╕ вириваючись ╕з полону живопису на деякий час заради чергово╖ любовно╖ ╕нтриги. Можливо, в╕н так би й прожив св╕й призовний в╕к, пройшовши школу життя, як оф╕ц╕йно називали Арм╕ю, заочно, якби сам Серг╕й не вир╕шив таки пройти цю школу по-справжньому.

Що його подвигло на такий крок? Найменш за все це був, звичайно, той липовий оф╕ц╕йний радянський патр╕отизм, в╕д якого вже на той час не залишилося й духу. Просто Серг╕й хот╕в не уникати того жорстокого випробування, яке повинен був пройти кожен юнак, щоб стати чолов╕ком, та й це життя з безк╕нечною чергою любовних пригод, що вт╕шали лише плоть ╕ не торкалися душ╕, просто втомлювало, що вже позначалося нав╕ть на його малярських пошуках – полотна ставали все б╕льше одноман╕тними, р╕шення все б╕льш поверховими й пласкими. Це був справд╕ якийсь тупик, безвих╕дь. ╤ щоб розрубати цей Горд╕╖в вузол, Серг╕й вир╕шив таким радикальним чином зм╕нити сво╓ одноман╕тне життя.

Та ще й служити в╕н вир╕шив не де-небудь, а в сам╕й найгаряч╕ш╕й точц╕, яку т╕льки можна було на той час знайти, в Афган╕стан╕, де точилася справжня в╕йна, а не просто якась там гра – виживу, вир╕шив в╕н, то, мабуть, таки зрозум╕ю в цьому житт╕ щось таке, що дасть мен╕ наснагу жити ╕ творити й надал╕, а загину, то – загину, бо жити таким життям, як зараз – не велике щастя.