Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц)

Та, врешт╕, Серг╕й ув╕рвав сво╖ роздуми, одночасно в╕д╕рвавши погляд в╕д того м╕сця в к╕нц╕ вулиц╕, де за рогом щойно зникла Оксана – треба вже починати вт╕лювати задум розпису, який став би под╕╓ю в житт╕ Укра╖ни. В╕н зможе.

Ще раз окинувши поглядом храм, наче ув╕бравши зором його красу, Серг╕й пов╕льно рушив до дверей, налаштовуючись на роботу, в╕дчинив двер╕, зайшов до середини, став посеред храму. Було прохолодн╕ше, н╕ж надвор╕, де, п╕днявшись досить високо, пригр╕вало вже довол╕ в╕дчутно сонце, чи╓ св╕тло дещо розв╕ювало прохолодну внутр╕шньо-храмову сут╕нь, яка, повол╕ огортаючи думки й почуття Серг╕я, занурювала його все глибше й глибше в роздуми про вт╕лення його задуму. Вт╕лення задуму? А в чому ж поляга╓, врешт╕ решт, його задум? Конкретно. Поки що в╕н в╕дчував лише загальний настр╕й, всеохоплююче в╕дчуття якогось прозр╕ння, немов перед ним раптом розчахнулась зав╕са, але св╕тло, що нахлинуло з-за зав╕си, поки що лише засл╕плювало, породжуючи натхнення, але н╕яких виразних обрис╕в якихось конкретних образ╕в у цьому всеохопному засл╕пленн╕ бажанням творити поки що не було. Якийсь чи то гул, чи то шум – Серг╕й називав це музикою натхнення.

А ще, оце таке знайоме, що завжди на тебе чига╓, немов хижак у зас╕дц╕, напередодн╕ вт╕лення нового твору, що завжди йде пл╕ч-о-пл╕ч з натхненням, наростаюче в╕дчуття яко╖сь нехот╕, яка, мов сут╕нь, що посилю╓ться перед самим сходом сонця, пот╕м переходить немов у переляк, ╕ нарешт╕ вибуха╓ майже пан╕чним жахом перед гранд╕озн╕стю задуму – пан╕чний жах простого смертного, який наважився, який повинен стати надлюдиною, богом, пан╕чний жах перед межею м╕ж смертн╕стю та безсмертям, м╕ж сьогоденням та в╕чн╕стю, коли твар повинна стати творцем, митт╓во й неймов╕рно перер╕сши, перевищивши самого себе. Це почуття було ╕ принизливим, як почуття простого смертного, який в тоб╕ в╕дмира╓, для гордост╕ безсмертного, який в тоб╕ народжу╓ться, але водночас ╕ велично п╕днесеним почуттям, як почуття запаморочливого жаху, коли ти сто╖ш перед безоднею ╕ точно зна╓ш, що тоб╕ доконечно доведеться кинутися в цю безодню. Але як╕ неповторн╕ почуття охоплюють тебе, коли ти врешт╕ безоглядно кида╓шся в цю безодню, яка виявля╓ться безоднею радост╕ ╕ щастя, коли тво╓ серце безпосередньо ╓дна╓ться з ╕стиною, добром ╕ красою, без м╕ри черпаючи натхнення з безм╕ру твор╕ння. Але ж для того, щоб пробитися до цього щастя, треба ще перейти межу цього жаху, наважитися, примусити себе стрибнути в безодню.

Бувало, що Серг╕й тимчасово й в╕дступав назад в╕д ц╕╓╖ фатально╖ меж╕ перед навалою нехот╕ ╕ жаху, т╕кав у заспок╕йливу буденн╕сть повсякденних справ, стараючись забути сво╖ висок╕ нам╕ри, але ж все одно доводилося таки долати пот╕м межу вже б╕льш ослабленим. Зараз же Серг╕й не мав нам╕ру в╕дступати, в╕н в╕дчував у соб╕ силу здолати цей жах, в╕дчував р╕шуч╕сть кинутися в безодню натхнення. ╤, знаючи, що це його переродження ╕з смертно╖ людини в творця неможливе без Божо╖ допомоги, Серг╕й, як завжди в таких випадках вир╕шив звернутися безпосередньо до Творця – ставши на кол╕на на тому самому м╕сц╕, де щойно перед цим з Богом сп╕лкувалась Оксана, в╕н поринув у молитву.

Йому в╕дкрилося. В╕н зрозум╕в. В╕н знав. В╕н в╕дчув, побачив внутр╕шн╕м зором. В╕н побачив той шлях, в╕рн╕ше ту стежку, вузесеньку стежку, якою людство йшло до Голгофи, до Воскрес╕ння. А чому, власне йшло? Х╕ба людство й зараз не блука╓ поганськими завулками, мета яких – Голгофа? Хоча зараз воно блука╓ з Христом у серц╕ ╕ з почуттям вини, а були часи... Серг╕й побачив весь дохристиянський безм╕р часу, вс╕ ц╕ тисяч╕, десятки, сотн╕ тисяч рок╕в, м╕льйони дн╕в ╕ ночей, коли кожен день – н╕би в╕дкрите боже око, що закрива╓ться на н╕ч, щоб наступного дня знову в╕дкритися й побачити все ту ж стежку, якою людство пряму╓ до Голгофи...

...День – н╕ч, н╕ч – день, день – н╕ч: у переливах сонцесяйност╕ благословень ╕ темряви прокльон╕в замкнулось видноколо, здавалося байдужих, змиг╕в Ока-Неба, що, як ╕ за час╕в прощання з Авелем, все незворушно спогляда╓, як по обличчях сполотн╕лих в╕к╕в кривавою гримасою в╕дчаю, страху й ненавист╕ проб╕га╓ судома, просякнуто╖ димом жертвоприношень, стежки, мета яко╖ в╕д в╕к╕в – Голгофа. Зал╕зний поступ плот╕, з╜валтовано╖ замахом на слово, зал╕зний крок, гартований на сходах клятвопереступ╕в – ╕ плута╓ться п╕д ногами зужитий, непотр╕бний св╕т, який кожен ╕з безсмертних прим╕ряв на себе, неначе чисту передсмертну сорочку – стежка... Дехто ╕з всемогутн╕х повел╕вав розпочинати безсмертя в╕д брунькування березнево╖ наснаги, метою яко╖, врешт╕, виявлявся – листопад; дехто ╕з слуг Велико╖ Матер╕ пропов╕дував початок шляху в╕д зерня першого ц╕лунку, метою якого, врешт╕ виявлялось – тл╕ння; ╕ кожен з пров╕сник╕в справедливост╕ проголошував початком шляху подзв╕н роз╕рваних кайдан╕в, метою якого, врешт╕, виявлялась – безвих╕дь помсти: н╕коли ╕ н╕кому не оминути стежки, уплетено╖ кривавим струмком у в╕нок тернових л╕т, мета яких – Голгофа... Якщо ж твоя молитва глибиною в тво╓ життя, тод╕ ╕ смерть твоя – лише ц╕лунок в╕чност╕, який спрозорить тво╓ т╕ло до невидимост╕ нетл╕нних сл╕в: вростайте ж, зд╕йнят╕ до Бога, руки, кор╕нням молитов вростайте в небо – плоди нетл╕нних сл╕в хай пожина╓ в╕чн╕сть...

Розплющивши оч╕ й п╕дв╕вшись ╕з кол╕н, Серг╕й вже розум╕в загальну композиц╕йно-колористичну побудову майбутнього розпису. Центральне, головне м╕сце, м╕сце, найб╕льш виг╕дне щодо можливост╕ його спостереження з любо╖ точки храмового простору, найвиг╕дн╕ше м╕сце щодо осв╕тленост╕ буде займати смерть ╕ воскрес╕ння Господн╓, Голгофа – ця центральна точка в ╕стор╕╖ людства, в╕д яко╖ бере початок не лише нове л╕точислення, а й ц╕лком нове св╕тобачення, основа якого поляга╓ в переваз╕ божественного над тваринним в людин╕.

В колористичному план╕ це центральне м╕сце розпису буде також вид╕лене найб╕льш св╕тлою, чистою, прозорою, осяйною гаммою – кольор╕в сонцесяйно╖ ранково╖ травнево╖ заграви. Чим нижче ж опускатиметься погляд глядача в╕д цього центрального фокусу розпису, який в╕дразу ж буде приковувати увагу, тим похмур╕ш╕, темн╕ш╕, злов╕сн╕ш╕ тони будуть розпов╕дати про ту язичницьку криваву стежку людства до Голгофи – в композиц╕йному план╕ це будуть, в основному, сцени ╕з Старого Запов╕ту в╕д початку св╕тотворення й гр╕хопад╕ння людини аж до появи Христа, що символ╕зуватиме вселюдське сходження в╕д панування тваринних ╕нстинкт╕в до розум╕ння Божих запов╕дей; вище ж у св╕тлосяйн╕ших тонах будуть зображен╕ сцени з Нового Запов╕ту, д╕яння апостол╕в, ╓вхарист╕я, й тут же будуть сцени з давньоукра╖нсько╖ ╕стор╕╖ християн╕зац╕╖ – д╕яння княгин╕ Ольги, хрещення Укра╖ни-Рус╕ Володимиром...

╤ так буде кожного разу: як т╕льки в╕дв╕дувач буде входити до храму, його увагу мимов╕льно буде приковувати Воскрес╕ння Господн╓; дал╕ погляд буде повол╕ спускатися, неначе в пекло, в сутен╕юч╕ нетр╕ дохристиянського гр╕ховного шляху; а пот╕м знову, вже бажаючи розрадити й розв╕яти похмур╕ в╕дчуття, погляд буде повертатися до найсв╕тл╕шого Воскрес╕ння, вже на новому р╕вн╕, з новим в╕дчуттям радост╕ в╕д нового усв╕домлення велич╕ Благо╖ В╕ст╕...

Звичайно, це буде дещо незвичне, може нав╕ть трохи не канон╕чне виконання розпису, але ж головне – не рабське дотримання формальних норм, а духовний вплив на св╕дом╕сть людини, й отець Михайло, як н╕хто, повинен розум╕ти це, не повинне це викликати нерозум╕ння й з боку ново-в╕дроджено╖, неначе воскресло╖ з ╕сторичного небуття Укра╖нсько╖ Церкви – Ки╖вського Патр╕архату, Церкви, для яко╖ вже не повинно бути нар╕жним каменем достеменне дотримання формальних застиглих канон╕в великодержавного ╕мперського зал╕зобетонного духу, одним з головних завдань якого було зацементування р╕зноплем╕нност╕ загарбаних народ╕в в одну в╕рноп╕ддану масу, перетворення людини на слухняний гвинтик в ╕мперському великодержавному механ╕зм╕ для зручност╕ св╕тських властей, яким ╕ слугувала ╕мперська церква, перетворившись в один ╕з ╕нститут╕в т╕╓╖ ж само╖ св╕тсько╖ влади.

Для Укра╖нсько╖ ж Церкви завдання зовн╕шнього насильницького згуртування людей в одну сп╕льноту за допомогою незрушних зал╕зобетонних норм канону не ма╓ вже жодного значення, адже в╕льний укра╖нський народ в сво╖й власн╕й незалежн╕й держав╕ не потребу╓ жодних зовн╕шн╕х спонук для об"╓днання, бо ж в╕н уже й так само-згуртований внутр╕шньою глибинною ╓дн╕стю укра╖нського духу, дарованого нам самим Богом, тобто божественною ╓дн╕стю, яка вже сама й породжу╓, як вияв ц╕╓╖ божественно╖ ╓дност╕, незалежну Укра╖нську Церкву, для яко╖ головне – духовний розкв╕т кожно╖ людини, як умова загального духовного розкв╕ту всього народу. Саме цьому й слугуватиме розпис храму, задуманий Серг╕╓м: це буде жива, нагальна, дох╕длива розпов╕дь про важкий шлях людства в╕д гр╕хопад╕ння до воскрес╕ння, захопливий, проникливий заклик до кожного позбутися гр╕х╕в, покаятися ╕ – воскреснути разом з ╤сусом Христом!

7.

Взагал╕ то, Серг╕╓в╕ була притаманна звичка, поринувши з головою в захопливу працю, забувати про ╖жу й сон. Але зараз, як на диво, не зважаючи на те, що захоплений роботою в╕н був як н╕коли, пропрацювавши п╕сля зустр╕ч╕ з Оксаною буквально пару годин, Серг╕й вир╕шив п╕дкр╕пити сво╖ сили – погамована ще зранку кухлем молока з куснем хл╕ба плоть нагадала про сво╖ потреби в ╖ж╕ досить в╕дчутно. Але захоплений творч╕стю Серг╕й все ж таки в╕дтягував вимушену перерву на сн╕данок як т╕льки м╕г – аж поки, з категоричною вимогою йти сн╕дати, до храму не зайшла баба Горпина, ╖╖ нев╕дпорному натиску в╕н не в змоз╕ був довго опиратися, та й чесно кажучи, ╖сти хот╕лося по-зв╕рячому. То ж не примусивши довго себе вмовляти, Серг╕й п╕шов до Горпини Степан╕вни ╕ в╕ддав належне стравам, що вже чекали на стол╕.

– Просто неймов╕рно, – в╕дхилившись на спинку ст╕льця й допиваючи на завершення сн╕данку другий кухоль молока, промовив Серг╕й, – моя природа тут у вас наче налаштову╓ться в╕дпов╕дно до загально╖ природи живих ╕стот: ран╕ше я м╕г, забувши про сон вноч╕, заснути п╕д самий ранок ╕ прокинутися майже ввечер╕, м╕г, захопившись роботою, по дек╕лька д╕б майже не спати й не ╖сти, а тепер л╕г спати вчора майже з настанням темряви, встав сьогодн╕ з постел╕ разом з сонцем, на╖даюсь по саме н╕куди, хоча робота захоплю╓ мене ╕ да╓ться мен╕ як н╕коли – робота п╕дганя╓ мене як н╕коли, а я, бачите, витрачаю час на те, щоб смачно попо╖сти та солодко поспати.

– Н╕чого, н╕чого, – заспок╕йливо в╕дпов╕ла Горпина Степан╕вна, прибираючи посуд з╕ столу, – хто як ╖сть, той так ╕ працю╓, зна╓ш таку приказку. А для тако╖ роботи, яку ти викону╓ш для нас, нам потр╕бен добрий прац╕вник. ╥ж ╕ в╕дпочивай ст╕льки, ск╕льки визначено Богом, виснажувати себе голодом ╕ втомою – йти проти Бога. А прийде час посту – я й сама тоб╕ нагадаю, ╕ п╕сного приготую. Все добре в св╕й час ╕ в свою м╕ру, як ╕ запов╕дано Господом. А те, що ти саме зараз ╕ саме тут, як ти кажеш, почав жити й працювати правильно, то це значить, що на в╕рному шляху ти, що Боже схвалення тоб╕ в допомогу.

– Добре, добре, – якось задумано промовив Серг╕й, так наче, слухаючи Горпину Степан╕вну, думав про щось сво╓. – Бабуню, – раптом випалив, мов на щось врешт╕ зважившись, – а скаж╕ть мен╕, Оксана, дочка отця Михайла, оця саме, оце вона – черниця?

– Оксана? – трохи здивовано перепитала Горпина Степан╕вна й поставила на ст╕л горщик ╕з залишками молока, який взяла була, щоб прибрати. – Та ти ж, наче й сам прекрасно зна╓ш, що вона черниця, ти ж сам про це вчора мен╕ казав.

– Та знаю, то я д╕йсно знаю, але як би вам це пояснити, – затнувся в╕н, п╕дбираючи слова. – Так якось це чернецтво, як би це сказати, не п╕дходить ╖й, чи що. Якась вона така природна, така красива, така ж╕ночна, так залюбки й в╕дверто сп╕лку╓ться з людьми й отриму╓ задоволення в╕д можливост╕ комусь допомогти, як ╕ ╖╖ батько. Така вона осв╕чена й розумна, вищу осв╕ту ма╓. Та й взагал╕ вона наче створена для життя серед людей, щоб нести людям рад╕сть.

– Що правда, то правда, – лукаво-на╖вна селянська хитринка заграла на обличч╕ бабус╕, коли вона звернула на Серг╕я довгий допитливий погляд. – Я б теж бажала Оксаночц╕ ╕ншо╖ дол╕, хоча це, може, й позбавило б Господа одн╕╓╖ з найкращих, найщир╕ших ╕з його служниць. Але я думаю, що сам Господь би побажав Оксан╕ щастя й дол╕ в миру, в служ╕нн╕ людям.

– Так в чому ж справа, чому вона п╕шла в монастир?

– Чому вона п╕шла в монастир? – бабця трохи сумовито задумалася. – Коли Оксан╕ було дванадцять рочк╕в, померла ╖╖ мама, Ольга Петр╕вна, ╕ залишились вони вдвох з отцем Михайлом, так що Оксана з самого дитинства стала господинею в дом╕, допомагала батьков╕ в усьому, по господарству все встигала впорати, ╕ в школ╕ добре навчалась. Вс╕ ╖╖ любили, вс╕ ╖й щастя й дол╕ бажали. ╤ хлопц╕ в не╖ закохувались, багато хто з хлопц╕в хот╕в би мати ╖╖ за наречену.

– Зв╕сна р╕ч, – зг╕дливо похитав головою Серг╕й, – ще б пак.

– Та найдужче ╖╖ покохав Микола Бут. Старший в╕н в╕д Оксани. Коли Микола п╕шов служити до Арм╕╖, то Оксана ще в школ╕ навчалась – просив ╖╖ чекати на нього з Арм╕╖. Вона, щоправда, й чекала таки чесно, н╕де н╕ з ким н╕якого зайвого слова не скаже було, не те щоб. А вт╕м, скор╕ше за все виходило на те, що Оксан╕ просто в рад╕сть було вважатися нареченою Миколи, аби н╕хто б╕льше до не╖ клинц╕ не п╕дбивав. Адже Микола, що вже красень то красень – високий, ставний, широкоплечий, могутн╕й як дуб, а що вже на лице красень, то вже й за сто верст такого красеня не знайдеш. Одне слово, найкращий хлопець у нас був Микола Бут на той час, та й зараз н╕хто йому не суперник. Н╕хто б не став до Оксани женихатись, доки вона ждала з Арм╕╖ Миколу. А ╖й т╕льки того й треба. Адже ж вся р╕ч у т╕м, що сама Оксана н╕кого й не кохала, ╕ ╖й було дуже затишно вважатися Миколиною нареченою, щоб н╕хто до не╖ не залицявся даремно.

– А як же Микола?

– Та й Миколу вона теж не кохала.

– Н╕коли б не подумав, що Оксана така гордовита, черства, ба нав╕ть бездушна, – з дов╕рливою розгублен╕стю звернувся Серг╕й, наче хот╕в, щоб його переконали в зворотному, – що нав╕ть покохати н╕кого не здатна.

– Та н╕, – в╕дмахнулась Горпина Степан╕вна, – зовс╕м вона не гордовита й не черства. Зовс╕м навпаки. Н╕яко╖ тако╖ гордост╕ в не╖ н╕коли не було, та й лаг╕дна, любляча в не╖ душа, а до того ще й чиста та чесна. Дума╓ш, вона не страждала в╕д того, що Бог не давав ╖й кохання? Ще й як страждала. ╤ молилась, щоб дане було ╖й кохання. Так то вона вс╕х людей любила, божою любов"ю, а от кохання до чолов╕ка не було, та й не було н╕як.

– А як же Микола?

– Коли Микола прийшов з Арм╕╖, то Оксана вже навчалась у Ки╓в╕, в ун╕верситет╕, то й вир╕шили вони, щоб почекати з жениханням, в╕дкласти все до того часу, коли Оксана зак╕нчить навчання – вона все ж над╕ялась, що тим часом таки зможе покохати Миколу. Сам же Микола, щоб не втрачати часу даремно та й щоб не в╕дставати в╕д Оксани, теж п╕шов навчатися – м╕л╕ц╕онером в╕н вир╕шив стати, та не так, щоб просто м╕л╕ц╕онером, а щоб оф╕цером. Вивчився в╕н, став оф╕цером, зараз у нас д╕льничним працю╓.

– А Оксана ж?

– Оксана теж вивчилась. Вищу осв╕ту отримала. Та кохання ╖й Бог так ╕ не дав. А вийти зам╕ж без кохання вона вважала за великий гр╕х, вийти зам╕ж без кохання – це все одно, що стати розтл╕нною перелюбницею, вважала вона. Так все й сказала Микол╕. Дуже переживала, що так ╕ не змогла покохати, перепрошувала Миколу, просила його вибачити ╖й, просила, щоб забув ╖╖, щоб одружився з б╕льш г╕дною його д╕вчиною, яка б його полюбила.

– ╤ що ж Микола?

– А Микола й не думав ображатись на Оксану, бо любив ╖╖ вс╕м серцем, може найб╕льше й любив ╖╖ за оцю ╖╖ чистоту, чесн╕сть, щир╕сть та в╕дверт╕сть. ╤ на вс╕ ╖╖ прохання забути в╕н в╕дпов╕дав лише тим, що н╕коли цього зробити не зможе, а буде любити ╖╖ все життя, й чекатиме на не╖ все життя, й н╕коли не перестане над╕ятися, що колись Оксана все ж його полюбить, хай нав╕ть ╖м тод╕ буде вже багато-багато рок╕в.

– Н╕коли б не подумав, що в наш час можлив╕ так╕ почуття, – Серг╕й встав ╕з-за столу, п╕дсунув ст╕лець, п╕д╕йшов до в╕кна ╕ задумано зупинився перед травневою за-в╕конною красою, що так дисонувала з розпов╕ддю Горпини Степан╕вни. – Н╕коли б не подумав.

– От ╕ вир╕шила Оксана, – продовжила бабуня, – щоб допомогти Микол╕ все ж зважитися на р╕шучий виб╕р, поставити його перед неминуч╕стю п╕дкоритися дол╕, вир╕шила п╕ти в монастир ╕ таким чином позбавити Миколу даремних над╕й, показати йому що ╖╖ р╕шення вже н╕як ╕ н╕коли зм╕нити не вдасться, – бабця непом╕тно, в╕двернувшись, витерла к╕нцем хустини оч╕. – Оксана вважала, що поставши таким чином перед неминуч╕стю, Микола таки знайде соб╕ ╕ншу д╕вчину ╕ стане таки щасливим. Та й взагал╕, вона вир╕шила, що як вже Бог не дав ╖й можливост╕ покохати земною любов"ю, то це означа╓, що ╖╖ доля – наречений небесний. От ╕ п╕шла в монастир.

– А як же отець Михайло в╕дреагував на таке р╕шення сво╓╖ доньки? – Серг╕й рвучко повернувся в╕д в╕кна й побачив, як Горпина Степан╕вна, ховаючись, знову витира╓ оч╕ хустиною.

– Та як тоб╕ сказати, сам подумай. Звичайно, як служитель божий, отець Михайло повинен був би т╕льки рад╕ти, як ╕ вс╕ ми повинн╕ були б т╕льки рад╕ти з того, що у Господа нашого з"явилася така щира й в╕ддана служителька, як Оксана. Але вс╕ ми до того ж ╕ще й люди, прост╕ гр╕шн╕ люди. Сам подумай, як воно батьков╕ в╕ддати свою ╓дину дитину в монастир, коли зна╓ш, що вже н╕коли в тебе не буде н╕ ╕ншо╖ дружини, н╕ ╕ншо╖ дитини, коли розум╕╓ш, що вже н╕коли не будеш няньчити сво╖х онук╕в, – ╕ Горпина Степан╕вна, вже не криючись, витерла оч╕, що знову й знову мокр╕ли в╕д щирих свав╕льних сл╕з. – Звичайно, Михайло Архипович не те щоб коли словом, нав╕ть виглядом сво╖м н╕коли не дав зрозум╕ти, якого болю завдало йому р╕шення Оксани усам╕тнитися. Але ж ус╕ все прекрасно розум╕ли, бо вс╕ ж, кожен ╕з нашого села бажали б бачити Оксану щодня тут, разом з нами, бажали б бачити ╖╖ щасливою дружиною й мат╕р"ю ╕ рад╕ти з цього. Ясна р╕ч, може це й гр╕х бажати в╕д╕брати в Бога в╕ддану йому служницю, але... – вона довго й щиро дивилась на ╕кону вологими очима, перехрестилась ╕ додала: – Отак ╕ живе вже другий р╕к Оксана в монастир╕ свято╖ Ольги, це недалеко в╕д села Колодязного, що на п╕вдороги до Ки╓ва буде. Це недавно посталий монастир, монастир Ки╖вського Патр╕архату. Монастир свято╖ Ольги, маму Оксани теж, до реч╕ Ольгою називали, Ольгою Петр╕вною.

– Так, не дуже весела ╕стор╕я, – Серг╕й теж подивився на ╕кону Спасителя, наче вибачаючись за такий св╕й висновок.

– Що ж, життя не завжди обов"язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвича╖лась, все говорить, що дуже ╖й добре живеться серед щирих сво╖х подруг, ╕гуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча вс╕м зрозум╕ло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного п╕д серцем цей тягар все ж таки пече, як би вс╕ не старалися показати, що щиро рад╕ють, коли бачать Оксану, як вона при╖здить додому допомогти батьков╕ по господарству.

– А як щодо Миколи, як його доля склалася?

– Та тут справа таки д╕йсно весел╕ша, – обличчя Горпини Степан╕вни розкв╕тло щирою рад╕стю, – одружився таки наш Микола нещодавно, дав Бог таки йому побратися, вс╕м селом гуляли в нього на вес╕лл╕, вс╕ рад╕ли за Миколу та його в╕рну дружину. Адже ж Ганнуся, тепер╕шня Миколина дружина, давно вже й щиро кохала Миколу, про це й Оксана знала, й Микола знав. Оксана теж дуже-дуже рада за них. Що вже там у нього, в Миколи, глибоко в серц╕, – замислилась вона на мить, – це лише Бог один зна╓, а вт╕м живуть вони з Ганнусею наче непогано, добре живуть, от ╕ на дитинку вже чекають, дай Бог ╖м щастя й дол╕, всякого добра та д╕ток поб╕льше.

– Так, так, оце так ╕стор╕я,– Серг╕й не м╕г не чудуватися з того нового, що в╕н щодня тут д╕знавався. Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху в╕дкриття чогось нового, незвичного, нав╕ть неймов╕рного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.

Н╕, звичайно, Серг╕й не був уже таким вик╕нченим безнад╕йним цин╕ком, щоб зовс╕м в╕дкинути можлив╕сть ╕снування таких людей, таких почутт╕в, таких вчинк╕в, взагал╕ такого життя... Але ж т╕льки можлив╕сть. Зрозум╕ло, що Серг╕й ц╕лком припускав таку можлив╕сть, що десь колись ╕снували, ╕снують чи будуть ╕снувати так╕ люди, так╕ почуття, так╕ стосунки– але дос╕ в╕н таке лише припускав, все це поки що могло ╕снувати в його уяв╕ лише як теоретична можлив╕сть, як ╕деал, до якого треба намагатись дор╕внятися, як сюжет для художнього твору, врешт╕-решт. Але щоб отак ось стикнутися з цим в житт╕ в╕ч-на-в╕ч, опинитися в сам╕й гущин╕ такого життя...

– Я, мабуть, п╕ду трохи в╕дпочину п╕сля об╕ду, – звернувся Серг╕й до Горпини Степан╕вни, яка вже зак╕нчувала прибирати з╕ столу, п╕сля довго╖ мовчанки, п╕д час яко╖ в╕н все глибше й глибше занурювався в хвил╕ цих нових для нього обставин, нових ╕ неоч╕куваних.

– Звичайно, звичайно, будь, як в себе вдома, – Горпина Степан╕вна зайшла до зали, п╕дпушила подушку на диван╕. – Заходь, в╕дпочивай, ти ж сьогодн╕ встав разом з сонцем.

– Дякую, бабуню, – Серг╕й зайшов до зали, почекав, поки бабця вийшла й обережно зачинила за собою двер╕, ╕ рвучко л╕г на диван, закинувши руки за голову.

8.

Н╕, Серг╕й зовс╕м не знемагав в╕д утоми, ╕ оч╕ його зовс╕м не склеплював непереборний сон. Зовс╕м нав╕ть навпаки, в душ╕ його розбурхано калатали нов╕ почуття, нов╕, незвичн╕ осягнення, над╕╖, нов╕ житт╓в╕ вим╕ри й видноколи. Зовс╕м не п╕сляоб╕днього в╕дпочинку потребувало т╕ло Серг╕я, а його душа вимагала самотност╕, спок╕йно╖, затишно╖ самотност╕, щоб спробувати осягнути все нове й незвичне, погамувати розбурхан╕сть думок ╕ почутт╕в.

Деякий час лежав в╕н отак навзнак, втупивши невидющ╕ оч╕ в стелю, не в змоз╕ в╕днайти в круговерт╕ вражень яко╖сь сув"яз╕, не в змоз╕ в╕днайти ту рят╕вну нитку Ар╕адни, яка вивела б його з лаб╕ринту недов╕ри до цього нового божественно-благородного, чистого ╕ величного, з лаб╕ринту недов╕ри, в надрах якого все ще чулося в╕длуння його минулого життя, неначе в╕длуння рику М╕нотавра, з яким Серг╕╓в╕ ще належить поборотися, М╕нотавра, який, виявля╓ться, все ще ╕снував, все ще не до к╕нця був зборений, раз ╕снувала ще в душ╕ оця недов╕ра до реальност╕ такого чистого й праведного буття, яке зараз ось тут, навколо д╕йсно, насправд╕ реально жило, д╕яло, здраствувало . Страховище минулого життя – взагал╕ то, воно все менше й менше турбувало Серг╕я останн╕ми часами, але, виявля╓ться, все ще давало про себе знати. Так, йому справд╕ було з чим боротися в сво╓му минулому.

╤ тут Серг╕й дуже виразно зрозум╕в, у чому та головна в╕дм╕нн╕сть, та головна р╕зниця м╕ж ним ╕ Оксаною, р╕зниця, яку в╕н, хоч невиразно й не усв╕домлено, все ж в╕дчував в╕д само╖ першо╖ ╖х зустр╕ч╕: Оксан╕, на в╕дм╕ну в╕д нього, н╕коли не треба було зм╕нюватися, ставати ╕ншою, перелаштовувати себе зг╕дно з новими в╕дкритими духовними ц╕нностями, боротися з собою, з сво╖ми помилками, з сво╖ми гр╕хами, з сво╖м минулим. Оксана просто була, ╓ ╕ буде собою – ╕ все! Закор╕нена сво╖м родом глибоко в Укра╖ну, в Божий промисел, вона наче б н╕коли не народжувалась ╕ н╕коли не вмре – вона просто виявила сво╓ю появою в цьому гр╕шному св╕т╕ цей Божий промисел, як виявила його сво╖м недов╕домим виникненням Укра╖на. Оксана, як ╕ Укра╖на була в╕чна й незнищенна.

╤ не ма╓ н╕якого значення, що плоть ц╕╓╖ земно╖ д╕вчини колись з"явилася на мить свого земного ╕снування ╕ так само колись зникне – десь там, на вищих щаблях ╕снування в╕чно житиме ╖╖ щир╕сть, чистота, в╕рн╕сть; як, не зважаючи на те, що колись з"являлися й зникали на Укра╖н╕ м╕ста й села, княз╕ й гетьмани, рад╕сть перемог ╕ г╕ркота поразок, – завжди були, ╓ й будуть наша мова, наша воля, наша правда й наша п╕сня.

Так, Оксан╕ не треба було боротися з собою, ╖й просто треба було завжди бути собою – ╕ все. На в╕дм╕ну в╕д Серг╕я, якому д╕йсно було з чим боротися в соб╕, як тим першим печерським монахам, як╕ ставали на двоб╕й ╕з самим сатаною в╕ч-на-в╕ч. ╤ Серг╕й боровся. В╕н перемагав. Йому здавалося, що його перемоги так╕ значн╕, що... Але зараз, коли перед його очима постали отець Михайло з Оксаною, йому стало зрозум╕ло, що боротьба ще не зак╕нчена, й щоб дор╕внятися до ц╕╓╖ невимушено╖, звичайно╖, земно╖, нав╕ть, буденно╖ праведност╕, що раптом постала перед ним в образ╕ Оксани та ╖╖ батька, ще треба поборотися. ╤ в╕н готовий до цього. Адже йому не звикати до боротьби. Звичайно, були й поразки, але поразки завжди були для нього лише спонуками для ново╖ боротьби – вставав в╕н р╕вно на один раз б╕льше, н╕ж падав.

╤ тут перед духовним зором Серг╕я постав спогад про його життя до того, як в╕н став християнином. Так, в╕н рухався наче по сп╕рал╕ – все глибше й глибше занурюючись у глиб свого минулого. Ще вчора перед ним постав так ч╕тко ╕ ясно спогад про його навернення в християнство, а ось зараз в╕н так виразно згадав себе до того, як Христос став його ╓диним пов╕рником ╕ наставником.

Тод╕ Серг╕й ставав якраз юнаком. До того було дитинство. Звичайне радянське щасливе дитинство з ортодоксальною незм╕нн╕стю догматично╖ радянсько╖ школи, з ╖╖ лен╕нськими уроками й святковими л╕н╕йками, з тремтливим оч╕куванням торжественного переходу в╕д рангу простого школяра до жовтеняти, п╕онера, а пот╕м до комсомольця – сакраментальне в╕дчуття доросл╕шання.

Н╕, н╕яко╖ зневаги, тим паче презирства до свого дитинства у Серг╕я не було – його дитинство можна було д╕йсно назвати щасливим: в╕н непогано навчався в школ╕, рано почав захоплюватися малюванням – в╕дв╕дував художню школу, одночасно захоплюючись спортом – в╕дв╕дував секц╕ю самбо в сус╕дн╕й спорт-школ╕, ╕ як не дивно, на все в нього вистачало часу й енерг╕╖, благо вс╕ школи, гуртки й секц╕╖ були поряд ╕ майже безкоштовно. А вл╕тку – незабутн╕ кан╕кули то на сел╕ у бабус╕ Килини, то у в╕льному в╕д шк╕льних занять м╕ст╕. Але вс╕ ц╕ душевн╕ поривання, захоплення й пошуки, щаслив╕ й нещаслив╕ дн╕ були лише невиразними натяками на майбутню ц╕л╕сн╕сть особистост╕, це були лише як╕сь чутт╓во-духовн╕ щупальця, як╕ намацували в прекрасн╕й нев╕домост╕ твердь шляху в майбуття. Це був переддень життя. Р╕к же початку справжнього життя Серг╕й прекрасно пам"ятав. Зараз в╕н згадував цей р╕к дуже виразно. Р╕к. Тобто ц╕лий р╕к. Р╕к прощання з дитинством ╕ зустр╕ч╕ з юн╕стю. Р╕к – л╕то, ос╕нь, зима й весна...

Л╕то. Х╕ба можна колись забути це л╕то. Л╕то кохання. Спекотне л╕то кохання. Л╕то й справд╕ таки було дуже, дуже спекотним. Страшенно спекотним. Ще багато, багато рок╕в по тому л╕тов╕ Серг╕й н╕як не м╕г збагнути, де б, у якому з закутк╕в далеких пам"ят╕ приборкати це здичав╕ле л╕то й розпечених шалених пристрастей жорстокий туп╕т, що гупа╓ переливанням серця: з грудей – у череп, з черепа – у груди... Та й здавалося б, що можна було збагнути у тому задушливому марев╕, коли ти мав би думати лиш спекою, ╕ вс╕ тво╖ бажання поряд ╕з т╕нями в скверах мали б розпластано лежати, з╕щулившись в оч╕куванн╕ мит╕, коли вже лусне струна спекоти, напнута в, примруженому поглядом зацьковано╖ жертви, безвих╕дному простор╕. Серг╕й же тод╕ в╕дчував, як у його, охоплен╕й прибуваючою закохан╕стю, душ╕ розпалювалося, немов спротив всевладдю духоти, наростаюче бажання стати весняним в╕терцем ╕ на обличч╕ зачаклованого л╕та розв╕яти вуаль задухи, й розтринькуючи весь накопичений у серц╕ кв╕тень, ц╕лунками прильоту перших ласт╕вок, неначе приязню грайливих посм╕шок, наповнити стиснут╕ жорсткою жаротою тонк╕ спрагл╕ уста посухи. Й хоча час все прямовисн╕ше падав з неба, ╕, все злов╕сн╕ше повисаючи над головами знеможених натовп╕в, загрожував скаламутити прозор╕ джерела пам"ят╕ ваготою прибуваючого полудня спеки, а дерева долонями безсило обвислого г╕лля даремно намагалися прикрити й зберегти останню згадку прохолоди свого вт╕каючого зат╕нку, – Серг╕й, наче в╕трильник, п╕дхоплений в╕тром кохання, переможно краяв наростаюч╕ хвил╕ спеки й нестримно н╕сся до змужн╕ння.

Л╕то кохання. Н╕, н╕ в кого особисто з д╕вчат в╕н в те л╕то не закохався, а водночас закохався в ус╕х разом. В╕н закохувався митт╓во й нав╕чно (аж до наступного захоплення), закохувався в д╕вчат-однол╕ток, в старших д╕вчат, в молодих ж╕нок, зам╕жн╕х ╕ незам╕жн╕х. В╕н закохався тод╕ в однокласницю Юльку, кирпатеньку блакитнооку актив╕стку; пот╕м закохався в Марину Олександр╕вну, вчительку англ╕йсько╖ мови, двадцятидвол╕тню випускницю пед╕нституту, яка виглядала набагато молодшою нав╕ть у сво╖х окулярах; пот╕м в╕н закохався в б╕ляву старшокласницю Олю, фото яко╖ носив ╕з собою ╕ розглядав кожно╖ в╕льно╖ хвилини; пот╕м закохувався ще, ще й ще... В╕н мл╕в в╕д загадкового вигину усм╕хнених ж╕ночих уст, нетямився в╕д чарод╕йно╖ краси д╕вочих ф╕гур, хмел╕в в╕д звабливого подуву парфум. В╕н закохувався на в╕дстан╕, боячись наблизитися до ж╕нки сво╓╖ мр╕╖ ╕ лише здалеку насолоджуючись ╖╖ красою; бувало, в╕н проводжав свою кохану з╕ школи додому, п╕дносячи по-джентльменськи ╖╖ портфель; бувало, в╕н запрошував свою незр╕внянну подругу на танок десь на шк╕льному вечор╕, або на дискотец╕, а пот╕м проводжав ╖╖ додому; бувало призначав побачення – ╕ вони довго гуляли темними м╕ськими вулицями; дек╕лька раз╕в в╕н нав╕ть невм╕ло торкався сво╖ми настирливими губами сполоханих губ д╕вчини. Кр╕м всього цього Серг╕й ще закохувався в королеву Марго й Констанц╕ю з роман╕в Дюма, в Анжел╕ку з╕ знаменитого французького к╕но-сер╕алу, як ╕ в багатьох ╕нших геро╖нь книжок ╕ к╕ноф╕льм╕в.

Але вс╕ ц╕ його закоханост╕ н╕коли не переходили межу того платон╕чного побожного захоплення п╕днесеною красою ж╕ночност╕, яке, врешт╕, було почуттям естетичним – в Серг╕╓в╕ прокидався справжн╕й художник. В╕дчули це, до реч╕, ╕ вчител╕ в художн╕й школ╕, особливо ж Сид╕р Маркович, один з найдосв╕дчен╕ших на той час художн╕х наставник╕в не лише в Ки╓в╕, а й в Укра╖н╕, що до того ж був ще й видатним художником, картини якого виставлялися як в тод╕шньому Радянському Союз╕, так ╕ за кордоном. Сид╕р Маркович того л╕та був просто в захват╕ в╕д Серг╕╓вих усп╕х╕в. А захопився тод╕ Серг╕й саме м╕фолог╕╓ю, в╕рн╕ше особливостями м╕фолог╕чного мислення й можливостями вт╕лення з його допомогою як фольклорних мотив╕в, так ╕ сучасних модерн╕стських в╕янь у художн╕й творчост╕. В╕дчув тим л╕том житт╓стверджуючу силу м╕фу Серг╕й на диво глибоко й виразно. ╤ хоча це його захоплення м╕фолог╕╓ю не вельми схвально було сприйняте педагог╕чним колективом художньо╖ школи, який виконував роль ╕деолог╕чного Цербера в надрах радянського Тартару, головне все ж було – схвалення Сидора Марковича, який сво╖м авторитетним словом припинив ус╕ ╕деолог╕чно-пол╕тичн╕ "на╖зди" на свого юного колегу.